Повість про Ґендзі. Книга 3

Берегиня мосту

Восьмий принц, син імператора Кіріцубо, молодший брат Ґендзі

Ооїґімі, 22—24 роки, старша дочка Восьмого принца

Нака-но кімі, 20—22 роки, друга дочка Восьмого принца

Імператор Рейдзей, син Фудзіцубо і Ґендзі (офіційно — імператора Кіріцубо)

Каору, Сайсьо-но цюдзьо, син Третьої принцеси й Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Принц Ніоу, Третій принц, син імператриці Акасі й імператора Кіндзьо, внук Ґендзі

У ті часи жив на світі уже старий, забутий усіма, Восьмий принц, син імператора Кіріцубо й молодший брат Ґендзі. Оскільки його мати походила із старовинного роду, то у свій час усі сподівалися, що його очікує велике майбутнє, але часи змінилися, і він, знехтуваний світом, втратив свою колишню славу, а розчаровані у ньому прихильники під різними приводами зреклися його. Відтоді ні у державних, ні в особистих справах він не мав ні у кого підтримки та був змушений жити на самоті, далеко від столичного блиску і суєти. Господинею Північних покоїв{147} в його домі була дочка колишнього міністра, яка цілими днями нарікала на нещасливу долю, з тугою згадуючи про те, яке блискуче майбутнє обіцяли їй батьки. Єдиною розрадою у житті нещасної дружини була безприкладна й глибока любов чоловіка та їхня взаємна підтримка.

Однак щораз більше їх турбувало те, що, проживши разом багато років, вони все ще не мали дітей. «О, як було б добре мати гарненьку дитинку, щоб не страждати від туги й самотності!» — часто думав і казав принц. І от нарешті несподівано у них народилася чарівна донечка. Поки щасливі батьки з любов’ю вирощували її, дружина завагітніла вдруге. Принц сподівався, що цього разу вона принесе йому сина, але, на жаль, знову народилася дівчинка. Пологи проходили досить легко, однак раптом стан дружини різко погіршився, і вона померла. Принц впав у розпач.

«За минулі роки я зазнав чимало горя і навіть занепадав духом, — міркував він, — але до життя мене прив’язувала мила й добра дружина, яку я не міг покинути, щоб постригтися у монахи. Невже тепер мені доведеться жити самому в цьому нестерпному світі? А що мені робити з малолітніми доньками? Їм потрібне непросте виховання, адже, незважаючи на скрутне становище, я не маю права ганьбити своє ім’я. Чи зумію я уберегти їх від глузувань, якщо виховуватиму сам-один?» Він хотів залишити цей суєтний світ і стати монахом, але не бачив коло себе нікого, кому міг би довірити долю своїх дочок. А тим часом минали роки й місяці, дівчатка дорослішали і, поступово перетворившись на справжніх красунь, стали єдиною втіхою нещасного батька.

До молодшої дочки, Нака-но кімі, служниці, ставлячи їй за провину передчасну материну смерть, залишались байдужими, але принц добре пам’ятав, що саме про неї безупинно нагадувала його дружина в останні миті свого життя. «Любіть і жалійте її в пам’ять про мене...» — казала вона. І принц, нарікаючи на свою нещасну долю, з усім змирився, а, згадуючи, як переймалася його дружина молодшою дочкою, дбав про неї більше, ніж про старшу. Нака-но кімі була така вродлива, що аж страшно ставало за неї. У старшої сестри, Ооїґімі, спокійна вдача і добра душа поєднувалися з привабливою зовнішністю і витонченими манерами, які свідчили про її належність до високого роду. Принц докладав усіх зусиль, щоб обидві його дочки жили в добрі й достатку, але не все у нього виходило так, як йому бажалося, і з плином часу його будинок поступово запустів. Його служниці, нездатні витерпіти безнадійності свого становища, одна за одною покинули його, і навіть годувальниця молодшої дочки, на роль якої через сумні обставини народження не вдалося знайти гідної особи, виявивши душевну черствість, властиву жінкам низького походження, залишила дівчинку ще в дитинстві, а тому принцові довелося доглядати її самому.

Його простора прекрасна садиба із ставком і штучним пагорбом у саду все ще радували око своїм виглядом, але принц мимоволі із сумом помічав у ній ознаки запустіння. Надійного управителя в домі не стало, і сад, залишений без догляду, поступово заріс бур’яном, а папороть «сінобу{148}» повновладно зазеленіла на покрівлі. Колись принц удвох з дружиною милувався навесні вишневим цвітом, а восени багряним листям, але тепер ніщо вже його не тішило, і, знемагаючи від туги за нею, він старанно прикрашав статую Будди у домашній молитовні й цілими днями молився. Навіть любов до дочок іноді здавалася йому прикрою перешкодою на шляху здійснення його давнього бажання. Зрештою, може, ще з минулого народження він приречений відректися від мирської суєти й не перейматися життям звичайної людини? Отож, звільняючись від оман, очищаючи душу від суєтних задумів і сподівань, принц врешті-решт став справжнім відлюдником, хоча так і не зважився постригтися у монахи. Після смерті дружини він і не намагався ким-небудь її замінити.

«Навіщо так упиратися? — докоряли йому люди. — Ми розуміємо ваше горе... Але пройде час, і воно минеться... Чому б вам не наслідувати приклад інших і не одружитися? Повірте, навіть у такому запущеному будинку стало б привітніше...»

Багато хто через знайомих приносив пропозиції, але принц і слухати про них не хотів. Вільний від молитов час він приділяв дочкам. Поки вони дорослішали, він навчав їх музики, грав з ними в «ґо», в «угадування ключа{149}» та інші прості ігри, уважно спостерігаючи за їхніми нахилами. Старша дочка, Ооїґімі, відрізняючись спокійною, привітною вдачею, виявляла тонкий розум і різнобічні обдарування. Молодша, Нака-но кімі, також була врівноваженою, але більш сором’язливою дівчинкою. Одним словом, обидві були приємними особами, але кожна по-своєму.

Одного ясного весняного дня водяні птахи, крилом до крила, плаваючи по ставку, безтурботно теркотали про щось своє. Колись принц не звертав на них уваги, а от тепер не міг відірвати очей від їхніх нерозлучних пар. Того дня він сидів з дочками на галереї будинку і навчав їх грати на кото. А коли миловидні, юні дівчатка по черзі взялися пальчиками добувати зі струн звуки, у зворушеного принца навернулися сльози на очі.

О, як гірко!» — сказав він, витираючи сльози. Принц усе ще був дуже гарний. Хоча роки, віддані молитвам, висушили його тіло, але, попри худорбу, він досі зберігав благородство й красу. Під час навчання дочок він одягав досить м’яте носі, проте навіть така недбалість не принижувала його в їхніх очах.

Ооїґімі, поволі присунувши до себе чорнильницю з тушшю, водила по ній пензлем ніби під час вправ з краснопису. «Так не годиться. Пишіть ось тут», — сказав принц, простягаючи їй аркуш паперу, на якому, зніяковівши, вона написала:

Нічого особливого в цій пісні принц не побачив, але за таких обставин вона здалася йому вельми зворушливою. Почерк Ооїґімі вже тепер багато про що свідчив, хоча дочка ще не вміла вправно виводити на папері знаки.

«Напишіть і ви що-небудь», — сказав принц, звертаючись до молодшої дочки. Поруч зі старшою сестрою Нака-но кімі здавалася зовсім дитиною, та й писала набагато повільніше:

На дівчатках було м’яте, поношене вбрання, бо в домі не було кому про них дбати, і давно вже ніщо не розвіювало їхнього безрадісного життя, та все ж обидві вони були такими чарівними, що батько не міг дивитися на них байдужими очима. Принц тримав у руці сутру і то читав її, то підспівував дочкам уривки мелодії. Старша грала на біва, молодша — на кото «со». Зрозуміло, дівчатка були ще дуже малі, але навчилися грати разом якнайкраще.

Рано втративши батька і матір, залишившись без надійної опори, принц не зміг отримати глибокої освіти. А тим паче не мав де набути життєвого досвіду. У ставленні до життя він вирізнявся благородством і простодушністю, рідкісною навіть серед людей високого походження, був ніжний і лагідний, як жінка, і, мабуть, саме тому хтозна-куди зникли, здавалося, невичерпні скарби, що дісталися йому від далеких предків, та велика спадщина від діда-міністра. Збереглося тільки численне, чудової роботи, домашнє начиння. Однак, на жаль, ніхто із доброзичливих людей не навідувався до нього, щоб принаймні з цікавості розпитати, як йому живеться. Часто, щоб розвіятися, він запрошував до себе учителів Музичної палати і, багато часу віддаючи музиці, досяг у цій царині значної майстерності.

Принц доводився молодшим братом покійному Блискучому Ґендзі. Ще тоді, коли імператор Рейдзей, займаючи Весняні покої, був принцом-спадкоємцем, імператриця з палацу Судзаку{150} задля власної користі задумала усунути його і натомість зробити принцом-спадкоємцем Восьмого принца. Втягнутий в її тенета, принц, на жаль, опинився у ворожому до Ґендзі таборі, й після того, як нащадки Ґендзі здобули першість у світі, він не мав змоги з’являтися в Імператорському дворі й сподіватися на службове підвищення. Крім того, останніми роками він вибрав шлях відлюдника й тримався подалі від мирських спокус.

Так, наче цього було не досить, ще й будинок, в якому він мешкав, згорів, тож його і так важке становище стало просто безнадійним. Не знайшовши жодного відповідного будинку в столиці, він переїхав у село Удзі, де мав власну пристойну садибу. Але, хоч давно зрікшись мирського життя, він тепер не міг не сумувати від остаточної розлуки зі столицею.

Його гірська оселя, розташована недалеко від перекинутої через річку греблі з великою вершею посередині для лову риб, через безперервний гучний плюскіт води не годилася для омріяного ним спокійного життя, але не було у нього іншої ради, як з цим змиритися. І принц, віддаючись своїм сумним роздумам, знаходив розраду лише в тому, щоб милуватися навесні вишневим цвітом, а восени багряним листям і плином швидкої річки. Однак, навіть опинившись у цій дикій місцевості, він з любов’ю згадував про свою покійну дружину.

побивався він за нею, наче збайдужілий до життя.

До цього будинку, відокремленого від світу грядою гір, ніхто не навідувався. Лише низький простолюд і грубі дроворуби іноді заходили, пропонуючи свої послуги. Дні й ночі минали для принца так безпросвітно, як і «густий туман над пасмом гір»{151}, що його оточували.

У той час у тих горах також жив такий собі монах, Адзарі, відомий своєю святістю. Здобувши високу освіту, він набув серед людей немалої слави, але рідко коли спускався з гір навіть для участі у найурочистіших церемоніях в Імператорському дворі. Дізнавшись про те, що поблизу оселився і живе відлюдником принц, який присвячує свій час ревним молитвам і вивченню священних текстів, з глибокої поваги до нього Адзарі почав його відвідувати. Завдяки його поясненням принц глибше збагнув суть буддійських сутр, які вивчав упродовж років, і краще усвідомив марноту людського життя. «Іноді мені здається, — щиро зізнавався він, — що моя душа вже перебуває на лотосі у чистому ставку, але через тривогу за долю малолітніх дочок я не можу постригтися в монахи...»

Монах Адзарі знався з імператором Рейдзеєм, якому роз’яснював сутри. Одного разу, приїхавши до столиці, він, як звичайно, зайшов до нього, щоб відповісти на його запитання щодо священного тексту й принагідно зауважив: «Восьмий принц досяг великої мудрості і глибоко проник у суть буддійського вчення. Я навіть вбачаю у цьому його духовну спорідненість з Буддою ще з попередніх народжень. Його душа настільки просвітлена, що він здається справжнім святим».

«А хіба принц досі не постригся в монахи? — здивувався імператор Рейдзей. — Я чув, що молодь називає його святим мирянином. Це щось незвичне, чи не так?»

Сталося, так, що їхню розмову чув Каору, тепер уже у званні «сайсьо-но цюдзьо». «Мені, як нікому іншому, ненависний цей світ, — думав він, прислухаючись до слів Адзарі, — але я досі марно живу, не наважуючись відкрито присвятити себе служінню Будді. А що спонукало Восьмого принца стати святим, залишаючись мирянином?»

«О, принц давно мав бажання прийняти постриг, — вів далі Адзарі. — Але деякі неприємні обставини перешкодили цьому... А тепер він увесь час зітхає, бо не може залишити напризволяще дочок».

Навіть будучи монахом, Адзарі не перестав любити музики, а тому зауважив: «А ви знаєте, як його дочки, змагаючись з плюскотом хвиль у річці, прекрасно грають на кото! Коли я слухав їх, мені здалося, ніби я опинився в Землі вічного блаженства».

Імператор Рейдзей усміхнувся, слухаючи його трохи старомодну похвалу. «Справді цікаво, як же це дівчата, виховані в домі такого відлюдника, навчилися майстерно грати, — сказав він. — Кажете, що принц не може постригтися в монахи через те, що боїться залишити напризволяще дочок? Напевне, страждає, нещасний! Може, він захоче віддати їх під мою опіку, якщо, звісно, я затримаюся у цьому світі довше від нього?..»

Імператор Рейдзей був десятим сином імператора Кіріцубо, молодшим від принца в Удзі. Згадавши про Третю принцесу, чию долю її батько, імператор Судзаку, довірив покійному Ґендзі, господареві садиби на Шостій лінії, він раптом подумав, що був би готовий взяти до себе юних дочок принца для розради своєї старості.

А от Каору найбільше зацікавило інше. Він хотів зустрітися з Восьмим принцом і переконатися у тому, наскільки просвітлена його душа. Побачивши, що Адзарі збирається йти, Каору затримав його.

«А ви не могли б принагідно натякнути принцові, — попросив він, — що я хотів би відвідати його і дечого навчитися?»

Імператор Рейдзей, зі свого боку, велів передати Восьмому принцу слова: «Я був щиро зворушений сумними обставинами Вашого життя» — разом з таким віршем:

Монах Адзарі прибув в Удзі після імператорського посланця невисокого рангу, якого принц у цій гірській глушині люб’язно прийняв як рідкісного гостя, щедро пригостивши його найвизначнішими місцевими ласощами.

відповів принц, скромно приховуючи своє буддійське подвижництво, і з його слів імператор Рейдзей зрозумів, що, на жаль, той все ще почуває образу на світ.

Розповідаючи принцові про глибоке зацікавлення Каору буддійським вченням, Адзарі сказав: «Він наполегливо просив передати вам, що мрія проникнути у таємниці цього вчення змалку оселилася в його серці, хоча, на жаль, він так і не зумів здійснити її і живе в суєтному світі, віддаючи весь свій час державним і особистих справам. Хоча, за його словами, йому, людині з невисоким становищем, ніхто не завадив би відвернутися від світу і самому вивчати священні тексти, але занадто багато чого відволікає його від такої праці... Тож новина про ваше дивовижне життя і спонукала його звернутися саме до вас за порадою...»

«Зазвичай людина починає розуміти, що життя на світі тимчасове і зневірюється у ньому тоді, коли з нею трапляється якась біда, — відповів принц. — Тоді життя починає здаватися їй тягарем і у неї виникає бажання вступити на шлях Будди. А те, що ваш молодий Каору, який, живучи у повному достатку, мав би радіти життю, а проте думає про прийдешнє, мене вкрай дивує. Мені ж судилося ступити на цей шлях тому, що сам Будда наче спонукав відсторонитися від світу, внаслідок чого я нарешті хоч і знайшов душевний спокій, проте боюся, що проживу вже недовго і покину цей світ, так і не встигнувши збагнути ні минулого, ні прийдешнього. Отже не учнем, а моїм супутником на спільному шляху він може стати». Відтоді між принцом і Каору почалося листування, і невдовзі юнак сам приїхав в Удзі.

Місцевість, де жив принц, виявилася похмурішою, ніж Каору собі уявляв з розповідей Адзарі, а оселя скидалася на тимчасовий притулок мандрівника, наче змайстрована з трави й обставлена всередині найпростішими речами. У таких горах було чимало мальовничих, тихих куточків, однак тут ревла бурхлива гірська річка, плюскотіли хвилі, не дозволяючи позбутися сумних думок, а вночі так несамовито завивав вітер, що не можна було ні на мить заснути. Восьмого принца, який вирішив жити мов святий відлюдник, таке довкілля, може, й задовольняло, але як тут почувалися його юні дочки? Невже, на відміну від звичайних жінок, вони мали грубіші й черствіші душі?

Молитовню відокремлювала від їхніх кімнат лише тонка перегородка. Тож ніщо б не спинило Каору, якби він був легковажнішим і спробував зблизитися з дівчатами, щоб з’ясувати, як вони ставляться до нього. Але він одразу для себе вирішив, що метою його поїздки у гори буде знайомство з принцом, в якого він хотів навчитися, як побороти оману, спричинену пристрастями, зокрема любовними, а аж ніяк не залицяння до його дочок. Смиренний спосіб життя принца так зворушив Каору, що він почав часто бувати в Удзі. І завдяки цьому, як він і сподівався, господар поступово відкрив йому глибокий зміст свого перебування як мирянина у горах і, не хизуючись своїми знаннями, пояснив суть священних текстів.

Хоча у світі на той час було багато людей, які славилися своєю святістю і вченістю, проте звертатися за поясненнями релігійних принципів до таких високоповажних священнослужителів, як «содзу» і «содзьо», Каору не хотілося, бо вони крім того, що увесь час переймалися житейськими питаннями, були ще й занадто пишномовними. А от інші учні Будди, нижчого рангу, які монотонно проповідували дотримання всіляких приписів поведінки, були часто малоосвіченими, недорікуватими, іноді просто грубими, і тому відштовхували від себе Каору. Крім того, він, зайнятий в Імператорському палаці, мав обмаль вільного часу і не міг запрошувати когось з монахів додому для щирої розмови. А от принц, благородний і смиренний, найскладніші принципи буддійського вчення вмів роз’яснити за допомогою притч — простих і доступних для розуміння. Може, його просвітленість і не була дуже великою, але благородна людина завжди швидше за інших проникає в душу речей. Так чи інакше, Каору з кожним днем все більше прив’язувався до свого наставника і тужив, коли придворні обов’язки заважали його відвідувати.

Помітивши, як шанобливо ставиться Каору до Восьмого принца, імператор Рейдзей також почав з ним листуватися, тож з часом, в усіма забутій гірській оселі все частіше з’являлися гості. Імператор Рейдзей раз у раз посилав принцові щедрі подарунки, а Каору, користуючись кожною нагодою, зумів ще більше прихилити його до себе, забезпечуючи речами, потрібними на свята і на будень. Так промайнули три роки.

Наприкінці осені, коли настала пора підносити чергову хвалу будді Аміда{153}, принц переїхав до молитовні храму, де проживав Адзарі, щоб протягом усіх семи днів ревно молитися, бо гучний плюскіт хвиль на греблі з велетенською вершею не давав йому спокою. Саме тоді, коли його дочки, залишені на самоті, журилися, не знаходячи собі заняття, Каору згадав, що вже давно не відвідував принца, і одного разу, пізньої ночі, коли на небо виплив місяць, таємно вирушив до Удзі з нечисленним ескортом. Садиба принца стояла на березі річки, ближчому до столиці, й переправлятися човном не було потреби, тому Каору поїхав верхи. Що далі в гори, то щільнішим ставав туман, дороги майже не було видно і доводилося пробиратися крізь зарості. Люті пориви вітру, зриваючи з дерев листя, обливали його холодною росою, та докоряти через це було нікому. Йому, незвиклому до таких мандрівок, було сутужно, але й цікаво водночас.

промимрив Каору. Остерігаючись, щоб крик передового ескорту не розбудив тутешніх жителів, він наказав своїм супутникам мовчати. Проте дорогою, яка пролягала вздовж огорожі з хмизу, їх більше видавав плюскіт води у рівчаках під кінськими копитами і незвичні пахощі, які не можна було приховати, бо вітер розносив їх навколо, а здивовані люди, прокидаючись, запитували: «Хто той господар...»{154}.

Що ближче вони були до оселі принца, то виразніше долинали до них сумовиті звуки невідомого інструменту. Від Адзарі юнак знав, що принц часто грає разом з дочками, проте досі не чув навіть знаменитого китайського кото, яким, як казали, той володіє досконало. «Здається, пощастило!» — подумав він, в’їжджаючи у двір. На цей час вже стало ясно, що грали на біва. Мелодія в тональності «осікі» не була нічим особливою, але юнакові — мабуть, через незвичність обстановки — здалося, що він ніколи не чув нічого схожого. Навіть звуки при зворотному русі плектра вражали незвичайною чистотою і яскравістю. Коли ж замовкла біва, залунали щемливі звуки кото «со».

Каору зупинився, щоб ще трохи послухати музику, але його помітив незграбний простуватий чоловік, схожий на сторожа.

«Пане, господар поїхав до храму, — повідомив він, наблизившись. — Я дам йому про вас знати».

«Навіщо? Не годиться заважати йому молитися у такі урочисті дні. Краще передайте його дочкам, що дорогою до батька я промокнув від роси і вельми жалкую, що мушу повертатися, так і не побачившись з ним. Одного їхнього слова співчуття досить, щоб заспокоїти мою душу».

«Зараз же передам», — криво всміхнувшись, сказав сторож і рушив, але Каору зупинив його: «Е ні, стривайте! Я вже не раз чув, що дочки принца чудово грають, і завжди мріяв їх послухати. Такої нагоди, як сьогодні, я більше не матиму. Чи не можна мені десь тут сховатися? Я не хотів би своєю невчасною появою перервати їхню гру...»

Обличчя Каору та його благородні манери не могли не зачарувати навіть цього неосвіченого простолюдина. «Коли ніхто не чує, дівчата грають з ранку до вечора, — відповів він. — Але як приїде хтось, навіть найнижчого звання, зі столиці, вони нізащо не торкнуться струн кото, бо господар не хоче, щоб люди знали, що з ним разом живуть дочки...»

«Та це ж марна справа приховувати дочок, — посміхнувшись, відповів Каору, — коли увесь світ уже і так знає про їхню рідкісну красу! Попри все, проведіть мене ближче до них, бо я припускаю, що, проживаючи у таких дивних умовах, вони не схожі на решту жінок. Не бійтесь, я не такий вже й легковажний, щоб учиняти щось нерозсудливе».

«О ні, я не можу! Мене потім сваритимуть за це», — відповів сторож, але все-таки показав юнакові дорогу до бамбукової огорожі перед кімнатами дівчат, а супутників гостя влаштував на західній галереї.

Злегка відхиливши хвіртку в огорожі, Каору побачив жінок, які, піднявши завіси, сиділи незворушно, заворожено спостерігаючи за прекрасним місяцем, що плив крізь туман. На краю галереї прилаштувалась, тремтячи від холоду, худенька дівчинка-служниця у м’ятому, поношеному одязі, а поруч — доросла жінка, вдягнута так само вбого. У глибині покоїв перебували дочки принца. Перед однією з них, трохи схованої за колоною, лежала біва, а сама вона задумливо крутила у руці плектр. Саме цієї миті місяць, раптово випливши з-за хмар, яскравим сяйвом залив сад.

«Здається, що можна виманити місяць з-за хмар не тільки віялом{155}, але і плектром», — сказала дівчина, звернувши до місяця своє чарівно привабливе обличчя. Поруч, схилившись над кото, сиділа її сестра. «А я чула, що одного разу плектром намагалися виманити сонце, що вже зайшло, — усміхаючись, відповіла вона. — Але ви, як видно, придумали йому інше застосування». Від її усміху віяло спокоєм і благородством. «Навіть якщо у мене нічого і не вийде, не можна сказати, що між плектром і місяцем немає нічого спільного{156}».

Слухаючи їхнє жартівливе щебетання, Каору подумав, що досі й уявити собі не міг, наскільки дочки принца привабливі.

Коли він чув, як молоді жінки читали про такі сцени у старовинних повістях, то завжди вважав, що насправді в житті такого не буває. Та ось тепер сам таке побачив. «Я ніколи не сподівався, що у такому глухому кінці цього світу знайдеться щось, що мене настільки приголомшить...» — думав Каору, зачарований дочками принца.

На жаль, через густий туман він не міг розгледіти їх як слід. А поки він чекав, коли знову вигляне місяць, хтось увійшов у покої і, попередив сестер, що в домі чужий гість, спустив завісу, і панночки сховалися всередині. Їхні рухи, які були такими спокійними і неспішними, що навіть не було чути шелесту вбрання, до глибини душі вразили Каору гідністю і витонченістю. Тихенько відійшовши від огорожі, він послав до столиці гінця з проханням прислати для нього карету, а тому ж таки сторожеві сказав: «Хоча прибув я невчасно, але радий, що трохи душу заспокоїв. Передайте, будь ласка, панночкам, що це я прибув, бо дуже хотів поскаржитися їм на дорогу і на те, що промокнув до нитки...» І сторож слухняно пішов до сестер.

Хоч сестри навіть не здогадувалися, що Каору їх бачив, але сама думка про те, що він міг ненароком підслухати їхню розкуту розмову, вкрай їх збентежила. Пригадавши, як тоді вітер несподівано доніс до них дивні пахощі, вони ще більше злякалися через свою необачність.

Оскільки жінка, якій Каору передав листа, очевидно, не мала досвіду в таких справах, то, вирішивши, що треба діяти рішуче та відповідно до обставин, він, невидимий у тумані, пройшов до завіси і сів перед нею. Молоді служниці провінційної зовнішності, не знаючи, що й сказати, заходилися невміло розкладати для нього сидіння-подушку.

«Перед цією завісою я почуваюся дуже незручно, — з поважним виглядом сказав Каору. — Навряд чи я добирався б сюди небезпечними крутими гірськими стежками, якби мав випадкові й легковажні наміри, а тому вражений таким вашим дивним ставленням до мене... Однак я сподіваюся, що після того, як я багато разів пройду по цій росяній стежці, ви все-таки гідно оціните мої почуття».

Оскільки серед молодих жінок не знайшлося жодної, яка могла б йому щось відповісти, то вони, розгубившись, покликали на допомогу старшу жінку, яка відпочивала у внутрішніх покоях, але, побоюючись, що її зволікання справить на гостя погане враження, Ооїґімі відповіла сама: «Якщо ми багато чого в цьому світі не збагнули, то навіщо ж нам відповідати так, наче ми все знаємо?» Її голос звучав благородно, але стримано і дуже тихо.

«Я знаю, що, на жаль, дехто зараз має схильність вдавати, нібито не помічає страждань інших людей. І, як це не прикро, ви, схоже, теж не є винятком. Оскільки ви живете поруч з людиною, в якої настільки просвітлена душа, то я сподівався, що з таким учителем можна збагнути всі таємниці світу, тим паче зрозуміти, наскільки глибокими є почуття, що переповнюють мою душу. Чому ви не хочете повірити, що я не такий легковажний, як решта людей? Хоча дехто і намагається розбудити в мені такі пристрасті, проте я досить сильний, щоб їм протистояти. А втім, ви, мабуть, про мене дещо чули. О, яким щасливим я б став, якби міг згаяти трохи вільного часу за довірливою розмовою з вами! А це, можливо, підняло б настрій і вам, розвіявши самотність людини, відірваної від світу».

Збентежена такими словами, Ооїґімі не знала, що й відповісти, тож коли нарешті з’явилася поспіхом розбуджена літня жінка, їй з полегшенням доручили вести розмову з Каору. Жінка одразу заходилася безцеремонно повчати. «Яка нечемність! — вигукнула вона. — Хіба можна пропонувати високому гостю таке негодяще місце? Треба було запросити його за завісу. От вже мені ця молодь, нічого не тямить у звичаях». Почувши її різкий, старечий голос, сестри зовсім розгубилися.

«Ну куди це годиться? — не вгавала вона. — Враження таке, наче наш принц вже не належить до людей цього світу, нікого він не цікавить і ніхто його не відвідує, хоча міг би. А от ваше добре ставлення до нього для мене приємна несподіванка. Його дочки так само схвильовані, але вони сором’язливі й не відважуються дякувати за увагу до батька...» Такий як у неї неприємний голос міг бути і у будь-якої вихованої та благородної особи, а от її безцеремонність дратувала гостя.

«Ви мене дуже потішили, бо я вже був утратив надію, — відповів Каору. — Тепер хоч знаю, що сестри мене зрозуміли».

З-за краю ширми стара жінка споглядала, як у вранішньому світлі Каору сидить, опершись на лавочку-підлокітник, одягнений досить скромно, у промоклому від роси мисливському вбранні, яке поширювало навколо дивні, наче неземні, пахощі. І раптом вона заплакала.

«О, я так боялася, що ви вважатимете мене просто зухвалою особою! — промовила вона. — Тому досі й тримала язика за зубами, хоча завжди хотіла принагідно розповісти вам хоча б частину цієї сумної давньої історії. І от нарешті, мабуть, завдяки моїм молитвам, така радісна мить настала. Але, на жаль, сльози в очах заважають мені говорити...»

Її тремтіння видавало, що вона вкрай схвильована. Каору добре знав, що загалом старі люди тонкосльозі, але цього разу такий потік сліз його страшенно здивував.

«Хоча я вже не один раз приїжджав сюди, — сказав він, — але ні від кого не почув жодного слова співчуття, коли наодинці, мокрий, пробирався росяними стежками. Нарешті трапилася сприятлива нагода, і я готовий почути від вас усю правду...»

«О, це правда, такої нагоди я більше не дочекаюся, — погодилася жінка. — Та й невідомо, чи доживу я навіть до ранку. А тому буде краще, якщо ви все-таки дізнаєтеся, що жила на світі така стара жінка, як я... До мене дійшла чутка, що померла Кодзідзю, яка служила колись у будинку на Третій лінії. На жаль, багато хто з близьких мені у молодості людей також вже покинули цей світ. Отож на схилі літ, залишившись сама, я переїхала з далекої провінції до столиці і завдяки давнім зв’язкам п’ять чи шість років тому влаштувалася на службу до Восьмого принца. Звичайно, ви про це нічого не знаєте. Але, може, вам доводилося чути про покійного Уемон-но камі{157}, старшого брата нинішнього Адзеці-но дайнаґона{158}? Минуло багато років після його смерті, а мені все здається, що це було тільки вчора, і навіть рукава не встигли просохнути. А проте я можу порахувати на пальцях всі ці роки, що промайнули як скороминущий сон, хоча за цей час ви виросли й змужніли... До речі, годувальницею покійного Уемон-но камі була моя мати. Мене ж тоді називали Бен. Я також мала честь йому прислуговувати. Хоча моє становище в домі було зовсім незначним, він часто відкривав мені свої почуття і думки, що переповнювали його душу. Одного разу, коли він вже так ослаб, що на одужання годі було сподіватися, він підкликав мене до постелі і передав свій заповіт. Дещо з його слів я вважаю за потрібне вам переказати. Але поки що досить і того, що ви почули. А якщо забажаєте дізнатися решту, то коли-небудь я продовжу свою розповідь. Тепер це не зовсім зручно, бо, як бачу, молоді служниці цілком справедливо невдоволені моєю балакучістю...»

І жінка замовкла на півслові.

Хоча Каору був украй приголомшений, ніби почув марення або непрошене пророцтво віщунки, та він будь-що хотів почути її розповідь до кінця, оскільки жінка говорила саме про те, що давно його турбувало. Однак вони були не самі і, крім того, проводити ніч у покоях дочок принца, слухаючи давні історії, було не зовсім пристойно...

«На жаль, я зрозумів не все, але щиро вдячний вам за цей зворушливий спогад про минуле. Обов’язково принагідно розкажете мені все. Але туман розсіюється, а я занадто вбого одягнений, щоб показуватися благородним особам. Тому, на жаль, я мушу залишити вас».

Він підвівся, щоб іти, і саме в цю мить до них долинув приглушений густим туманом звук дзвона того храму, де зараз перебував принц. Хоча Каору жалкував, що гряда численних хмар, одна поверх другої, над вершинами тамтешніх гір, відділяє його від принца, але ще більше він співчував його самотнім дочкам. Мабуть, не одна сумна думка огортала їхні душі. Тому й не дивно, що вони такі боязкі.

От біда!..» — сказав Каору, вагаючись, чи йти, чи ні. Навіть до всього звиклі мешканки столиці замилувалися б ним у цю мить, а що вже казати про тутешніх жінок, яким він здавався просто чудом! Як видно, їм знову забракло слів, аж поки нарешті не озвалася тихим голосом Ооїґімі:

Каору був глибоко зворушений, почувши, як дівчина при цьому мимоволі тихо зітхнула. Він наче й не помічав краси цієї гірської місцевості, бо його душа була переповнена співчуттям до юних дочок принца. Однак небо поступово світлішало, і, щоб повністю не відкрити свого обличчя, він сказав: «Правду кажучи, я жалкую, що ми обмінялися лише кількома словами. А я хотів вам сказати так багато... Проте я маю надію, що потім, коли ми краще пізнаємо одне одного, я зможу вам відкритися. Я тільки не хотів би, щоб ви вважали мене звичайним вітрогоном...»

Перейшовши у західні покої, які приготував для нього сторож, Каору деякий час сидів там, милуючись околицями.

«Чуєте, як метушаться рибалки біля греблі? — перемовлялися між собою його супутники, як видно, обізнані з риболовлею. — Видно їм не щастить. Схоже, що і молода форель сюди не заходить».

Жалюгідні човни, завантажені зібраним хмизом, снували по річці, виконуючи свої щоденні обов’язки, а Каору, поглядаючи, як вони гойдаються на хвилях, мимоволі подумав: «Ось так у цьому непевному світі минає життя будь-якої людини. Бо хіба можна стверджувати, що, насолоджуючись спокоєм у дорогих палатах, я не гойдаюся так само, як ці рибалки?..» Звелівши принести чорнильницю, він написав:

Мабуть, Вам сумно тепер...». Цього листа Каору передав сторожу, який, тремтячи від холоду, відніс його сестрам. Ооїґімі побоювалася, що пахощі, якими вона просочила свого листа, можуть здатися гостю занадто простими, але, зваживши, що цього разу зволікати не варто, швидко написала:

На жаль, і я сама, здається, на хвилях гойдаюсь...» Її відповідь, написана вишуканим почерком, не могла не зворушити Каору, і він мимоволі подумав: «Та ж вона — сама досконалість!»

Але саме тоді зі столиці прибула карета, і його ескорт, готуючись до від’їзду, заметушився. Покликавши сторожа, Каору, сказав: «Я обов’язково ще раз приїду, коли повернеться принц». Скинувши мокре від роси вбрання, він віддав його старому, а сам переодягнувся у привезене зі столиці носі.

Повернувшись у столицю, Каору раз у раз згадував розповідь старої Бен. Не забував він і дочок принца, які своєю красою перевершили всі його сподівання. Викликаючи у пам’яті їхні образи, він з радістю усвідомлював, що ще не готовий відмовитися від цього суєтного світу. Ясна річ, він не забув написати їм листа. А щоб лист не був схожим на любовний, Каору старанно виводив його на аркуші товстого білого паперу ретельно обраним пензликом.

«На превеликий жаль, — писав він, — я не встиг сказати Вам усього, що мав на душі, щоб не здатися надто зухвалим. Як я вже казав минулого разу, я хотів би, щоб надалі Ви приймали мене без особливих церемоній. Як тільки я дізнаюся, що Ваш поважний батько повернувся з гірського монастиря, то обов’язково приїду ще раз і, може, мені вдасться розвіяти той сумний настрій, з яким я повертався додому крізь жахливий туман...»

Відвезти цього листа Каору доручив Сакон-но дзо, наказавши передати його старій жінці, а, згадавши задубілого від холоду нещасного старого сторожа, послав йому кілька коробок з харчами. Наступного дня він послав гінця із численними дарами і до гірського монастиря, щоб принц міг підтримати монахів, які страждають від холодних осінніх буревіїв. Посилка виявилася вкрай доречною того ранку, бо саме скінчилися семиденні служби на честь будди Аміди й принц зміг обдарувати шовками, бавовняними укривалами і рясами всіх монахів, які брали участь в обрядах.

А тим часом сторож поспішив одягти подарований йому чудовий мисливський костюм — каріґіну — поверх нижнього вбрання з білого візерунчастого шовку. Але його неприваб­лива зовнішність так різко не відповідала п’янкому запаху, що линув від рукавів, що зустрічні люди то захоп­лювалися ним, то ганили, і сторож почувався сам не свій. Він хотів будь-що позбутися цього запаху, який привертав людську увагу і заважав йому вільно почуватися, але не міг, бо й відіпрати запах не вдавалося.

Каору сподобалася витончена й по-юному щира відповідь Ооїґімі. Звісно, служниці розповіли принцові й про отриманий від Каору лист і навіть показали його. «Ну то й що? Тільки не варто вважати Каору звичайним залицяльником. Адже він не схожий на нинішніх юнаків. Одного разу я натякнув йому, що розраховую на нього, коли мене не стане... Ось він і запам’ятав», — відповів принц.

Принц послав Каору листа з подякою за щедрі дари для гірського монастиря, і той надумав знову поїхати в Удзі, а згадавши, що принц Ніоу давно мріє зустріти де-небудь у гірській глушині чарівну жінку, він, вирішивши розбудити його цікавість і розбурхати душу розмовою про сестер з Удзі, одного вільного вечора зайшов до нього.

Спочатку розмова проходила звичним чином про се про те, аж поки Каору не згадав про принца з Удзі і докладно не описав сцену, яку побачив пам’ятного ранку... Принц Ніоу слухав уважно, з великим зацікавленням. Впевнившись, що його очікування справдилося, Каору, стежачи за виразом обличчя співрозмовника, продовжив свою розповідь, щоб ще більше вразити його уяву.

«Чому ж ви не показали мені її листа? — дорікнув йому принц Ніоу. — Я б на вашому місці...»

«Звичайно, ви б могли... Тільки от дивно, що досі і ви не показали мені жодного з багатьох листів, які отримали... Я добре розумію, що не мені, жалюгідному відлюднику, привласнювати собі увагу дочок Восьмого принца. Тому я хотів би показати їх вам. Та хіба ви поїдете до них? Це ж тільки повороткі особи, які самі розпоряджаються своїм життям, можуть знайти у глухих гірських куточках чимало цікавого...Зізнаюся, що раніше я ставився упереджено до дочок принца і навіть нікого про них не розпитував, бо вважав, що в домі святого відлюдника не може бути жінок, вартих уваги. Але якщо мене не ввело в оману те передранкове світло, то їхня краса бездоганна. Поводяться вони гідно, майже ідеально».

Розповідь про дочок Восьмого принца з Удзі запалила уяву принца Ніоу і розбудила в його душі щось схоже на ревнощі. Напевне, вони справді прекрасні, якщо навіть Каору, зазвичай байдужий до жінок, зацікавився ними.

«О, прошу вас, дізнайтеся про них якомога більше!» — попросив принц Ніоу, в душі проклинаючи своє високе звання, що заважало йому вільно розпоряджатися собою.

«Але чи варто ними особливо перейматися? — відповів Каору. — Я давно вирішив, що не прив’язуватимуся до цього світу навіть ненадовго, а тому уникаю любовних пригод, щоб ненароком не ставити під загрозу свого головного задуму».

«По-моєму, ви надто гучно про це заявляєте, — засміявся принц. — Хотів би я побачити, чим насправді закінчаться ваші пишні проповіді?»

З часом, Каору, щораз більше переймаючись розповіддю старої служниці, збайдужів до розмов про красу тієї чи іншої жінки.

Коли настав десятий місяць, п’ятого чи шостого дня Каору знову зібрався в Удзі.

«Зараз саме настає час, коли можна подивитися на вилов молодої форелі», — казали люди навколо.

«Але чи варто спостерігати, як ловлять форель, коли сам не певен, чи житимеш довше за комаху-одноденку? — заперечив Каору й, відмовившись від пишного супроводу, виїхав у простій кареті з плетеним верхом, скромно одягнений у носі й шаровари, зшиті навмисне для цього випадку з простого, без візерунків, шовку. Восьмий принц, радісно зустрівши довгожданого гостя, щедро пригостив його місцевими ласощами. А коли настав вечір, вони влаштувалися біля світильника і до ранку слухали, як Адзарі, спустившись з гір, тлумачив особливо складні місця з прочитаних раніше текстів. Поривчастий вітер, що дув з річки, зривав листя з дерев, і його шелест та плескіт води сповнювали душу невизначеним страхом і тривогою.

«Незабаром світанок», — подумав Каору і, згадавши свій минулий приїзд сюди, перевів розмову на музику, яка тоді його зачарувала. «Минулого разу, блукаючи у світанковому тумані, — сказав він, — я почув уривок якоїсь прекрасної мелодії, яку б дуже хотів прослухати повністю».

«А я після того, як відмовився від барв і запахів цього світу, забув також і всі мелодії, які чув колись», — відповів принц, однак велів принести китайське кото. «Може, тепер мені не годиться цього робити... Але, мабуть, я згадав би їх, якби хто-небудь задав тон», — додав він і запропонував гостеві біву.

Взявши інструмент, Каору почав його налаштовувати. «Не віриться, що саме цю біву я чув тоді, на світанку. В її звуках мені почулося тоді щось особливе...» — сказав він, все ще не наважуючись грати.

«Та що ви таке кажете? У кого мої дочки могли навчитися гри, гідної вашого слуху?» — заперечив принц і пробігся пальцями по струнах кото так майстерно, що серце Каору здригнулося. Мабуть, тому, що кото акомпанував шум вітру у кронах гірських сосен. Удаючи, що нічого не пам’ятає, принц невпевнено почав грати вельми приємну мелодію, але невдовзі зупинився.

«Іноді зовсім випадково до мене долинали звуки кото «со», зіграні досить вправно, але, здається, я їх уже давно не чую. Мої дочки грають так, як велить їм серце, і тільки річкові хвилі їм акомпанують. Звісно, у такому разі вони не зможуть грати в ансамблі», — сказав він, але все ж попросив дочок зіграти для гостя. «О ні, нас і так несподівано тоді підслухали, ще й досі соромно...» — навідріз відмовившись грати, дівчата заховалися у внутрішніх покоях. Каору був вельми розчарований тим, що принцові так і не вдалося умовити їх. Сам принц дуже зніяковів, розуміючи, що дочки здаватимуться гостеві невихованими провін­ціалками.

«Я виховував дочок сам-один, — зізнався він, — намагаючись, щоб ніхто нічого про них не дізнався. Але жити мені залишилося зовсім мало. Як не сьогодні, то завтра... Що там казати, мене турбує, що дочки, у яких все життя попереду, можуть опинитися у злиднях і будуть змушені поневірятися по світу. Саме це і заважає мені відректися від світу й постригтися в монахи».

Каору стало жаль старого принца, і він відповів: «Хоча поки що я не можу взяти ваших дочок офіційно під свою опіку, але був би вдячний, якби ви не вважали мене чужою людиною. Не знаю, чи довго я затримаюся на цьому світі, але, поки я живий, не відмовлюся їм допомагати». «О, я такий щасливий!» — зрадів принц.

Вранці, коли принц пішов молитися, Каору покликав до себе стару жінку, з якою розмовляв минулого разу. Її звали пані Бен, і саме вона прислуговувала дочкам принца. Хоча вона мала майже шістдесят років, але трималася гідно і вишукано. Крізь сльози вона розповіла гостю про те, як покійний Уемон-но камі від туги занедужав тяжкою хворобою і помер. Ця старовинна історія справді була така сумна, що навіть стороння людина не могла би слухати її спокійно, а тим паче Каору, якого протягом років мучили сумніви щодо його походження. Невже нарешті його молитви почув Будда? Як так сталося, що з’явилася несподівана нагода дізнатися правду? Невже це сон? Його сльозам не було кінця-краю.

«Мабуть, залишилися ще люди, які знають цю історію, — сказав він. — Яка ганьба! Невже й тепер хтось її розповідає? Хоча досі я нічого такого не чув».

«Ніхто, крім Кодзідзю і мене, про це не знає, — крізь сльози відповіла стара жінка. — А ми ж нікому жодним словом не обмовилися. Хоча я низького походження, але мала честь обслуговувати пана Умон-но камі. Я не відходила від нього ні вдень, ні вночі й, природно, знала про його таємницю. Тільки ми з Кодзідзю і передавали листи, які він писав принцесі, коли вже не міг тримати в грудях свої почуття. Але, на жаль, ця історія надто сумна, щоб зупинятися на подробицях... Коли його життя доходило до кінця, він передав мені своє прохання, а я весь цей час страждала, бо через своє низьке становище не могла його виконати. Хоча я не дуже ревно молилася, але я ніколи не забувала просити Будду про те, щоб він допоміг мені передати вам слова пана Уемон-но камі. Так, тепер я знаю, що Будда справді перебуває в нашому світі. Я маю для вас деякі папери... Тепер мені не доведеться їх спалювати. Я так боялася, що після моєї несподіваної смерті вони потраплять на очі чужим людям... Та коли ви почали відвідувати принца, у мене з’явилася надія дочекатися зустрічі з вами... І ось тепер я зрозуміла, що вона сталася не випадково». Ось так докладно вона розповіла Каору все, що було пов’язане з його народженням.

«У сум’ятті, що настало після смерті Уемон-но камі, також занедужала й невдовзі померла моя мати, — провадила вона далі. — А коли я, поринувши в подвійну жалобу, цілими днями оплакувала покійних, один непорядний чоловік, який давно вже мене переслідував, обманом відвіз на берег Західного моря{160}, і я втратила всякий зв’язок зі столицею. Після того як той чоловік там помер, я через десять з лишком років повернулася у столицю з таким відчуттям, наче потрапила в інший світ. Оскільки по батьківській лінії я пов’язана з домом Восьмого принца від самого дитинства, то й вирішила піти на службу до його дочок. Щоправда, спочатку я збиралася служити у ньоґо Кокіден з палацу Рейдзея, молодшої сестри покійного Уемон-но камі, яку знала з давнього часу, але відчула, що для такого блискучого оточення я тепер уже не годжуся. От таким чином і стала я схожою на трухлявого пня у гірській глушині... Коли померла Кодзідзю? Не знаю. Мало залишилося у світі людей, з якими я зналася в молодості, всі вони повмирали раніше за мене. А я лише нарікаю на долю, що прирекла мене на самотню старість».

Тим часом, поки вона розповідала, настав ранок.

«Ну гаразд, — зітхнув Каору. — Бачу, що ця стара історія не матиме кінця. Але ми ще повернемося до неї. Сподіваюся, що зможемо поговорити в іншому, спокійнішому місці, де ніхто нам не заважатиме. Тепер я пригадую, що моїй матері справді прислуговувала жінка, яку називали Кодзідзю. Мені було років п’ять чи шість, коли вона раптово померла від болю в грудях. А якби я не зустрівся з вами, то мав би жити до кінця своїх днів з тяжким гріхом на душі{161}».

Стара Бен передала йому зашиті в мішечок папери, туго згорнуті і пропахлі цвіллю, з такими словами: «Тепер ви можете знищити їх самі. Сказавши, що проживе недовго, пан Уемон-но камі зібрав усі листи й віддав мені. Я сподівалася, що зможу зустрітися з Кодзідзю і при першій нагоді через неї передати їх принцесі. Але, на жаль, ми так більше і не побачилися, а я залишилася з тягарем таємниці на душі».

Узявши мішечок з листами, Каору сховав його з незворушним виглядом. Він побоювався, що пані Бен, як це буває зі старими людьми, захоче поділитися з кимось такою неймовірною історією. І хоча вона присягнула, що триматиме язика за зубами, але хіба міг він бути в цьому впевненим?

Невдовзі йому принесли ранковий рис. «Учора я мав вільний день, — сказав він Восьмому принцові, — але сьогодні в Імператорському палаці закінчується термін посту. Крім того, я маю заїхати до імператора Рейдзея, щоб довідатися про здоров’я хворої Першої принцеси. Хоча в найближчі дні я буду зайнятий, але як тільки звільнюся, сподіваюся, що побачу вас, раніше, ніж упаде з дерев багряне листя».

«Щоб ви знали, кожен ваш приїзд сюди — наче промінь світла у сутінках гір...» — вдячно відповів принц.

Повернувшись додому, Каору насамперед узявся розглядати мішечок, отриманий від пані Бен. Мішечок, зшитий з візерунчастого китайського шовку, був перев’язаний тонким шнурком з печаткою Уемон-но камі. У верхній його частині виднів напис: «Пані...». Неважко уявити, з яким хвилюванням Каору розв’язав його.

Усередині було п’ять чи шість аркушів різнокольорового паперу, списаних рукою Третьої принцеси, — очевидно, відповіді на листи Уемон-но камі. Крім того, там було ще кілька аркушів паперу, на яких рукою Уемон-но камі було написано: «Моя хвороба важка, і, як видно, дуже скоро... Мені важко писати, але, повірте, моє серце прагне з Вами зустрітися. О, як сумно, що Ви постриглися в монахині...» Лист був написаний знаками, схожими на пташині сліди:

Наприкінці було дописано: «Дізнався про радісну подію. Гадаю, що нема підстав турбуватися про долю цього паростка, але...

На цьому лист обривався. Зверху стояв напис: «Пані Кодзідзю».

Хоча поточений міллю папір відгонив цвіллю, але знаки на ньому виділялися чітко, немов щойно накреслені. «А що, якби цей лист потрапив в чужі руки?» — жахнувся Каору. Схвильований тим, що йому відкрилася особлива таємниця, він не мав сили їхати в Імператорський палац і зайшов у покої матері. Як завжди спокійна і зовсім молода, принцеса читала сутру, яку боязко відклала, побачивши сина. «Хіба я коли-небудь зможу сказати їй, що все знаю?» — подумав хлопець і вирішив заховати цю таємницю у своєму серці.