Повість про Ґендзі. Книга 3

Під буком

Ніоу, принц Хьобукьо, 24—25 років, син імператора Кіндзьо та імператриці Акасі, внук Ґендзі

Юґірі, Правий міністр, 49—50 років, син Ґендзі та Аої

Каору, Сайсьо-но цюдзьо, Цюнаґон, 23—24 роки, син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Восьмий принц, син імператора Кіріцубо, молодший брат Ґендзі

Ооїґімі, 25—26 років, старша дочка Восьмого принца

Нака-но кімі, 23—24 роки, молодша дочка Восьмого принца

Двадцятого дня другого місяця принц Ніоу вирушив на прощу до храму Хаседера в Хацусе, щоб нарешті виконати давню обітницю, яку відкладав протягом років. Та, мабуть, головною причиною цієї подорожі було для нього бажання зупинитися на нічліг де-небудь в Удзі. Хоч більшості людей назва цієї місцевості видавалася особливо неприємною{162}, але для легковажного принца вона звучала немов солодка музика. Принца Ніоу супроводжували майже всі високі вельможі, не кажучи вже про простих придворних, з яких, здавалося, у столиці не залишилося ні душі.

На березі річки Удзі містилася чудова простора садиба, що колись належала господареві дому на Шостій лінії{163}, а потім перейшла у спадок до Правого міністра Юґірі, який цього разу заздалегідь підготував її, щоб прийняти принца Ніоу. Сам Правий міністр мав намір зустріти принца, коли той повертатиметься з Хацусе, але несподівано йому порадили усамітнитися у цей, за певними ознаками, несприятливий день, і він попросив вибачення за відмову від великої честі.

Принц Ніоу був цим розчарований, але, дізнавшись, що його зустрічатиме Каору, зрадів, маючи надію, що той допоможе йому запізнатися з особами, що живуть на протилежному березі річки. Так було навіть краще, бо перед міністром принц трохи ніяковів і почувався ні в сих ні в тих. Принца Ніоу супроводжували сини Правого міністра — Удайбен, Дзідзю-но сайсьо, Гон-цюдзьо, То-но сьосьо, Куродо-но хьое-но суке. Як улюбленець Імператора й Імператриці, принц Ніоу користувався безмежною повагою у світі, а люди, так чи інакше пов’язані з господарем садиби на Шостій лінії або з його нащадками, обожнювали його і вірно йому служили.

До приїзду принца Ніоу у будинку Правого міністра все було прибрано й прикрашено відповідно до його призначення. Надані гостям різноманітні ігри — «ґо», «суґороку», «таґі» — допомагали їм згаяти час до вечора. Незвично довга подорож втомила принца, та оскільки він мав таємний намір залишитися в Удзі, то надвечір, трохи перепочивши, велів принести кото і влаштував музичний концерт.

Йому здавалося, що в такому віддаленому від світу закутку, на тлі плескоту хвиль, музичні інструменти звучали напрочуд виразно. А оскільки будинок принца-відлюдника містився зовсім поруч — досить було на човні лише один раз відштовхнутися жердиною, — то підхоплені вітром звуки музики швидко досягли Восьмого принца й мимоволі навіяли йому спогади про минуле.

«Як прекрасно звучить флейта! — мимрив він сам до себе. — Цікаво, хто це грає? Колись я чув, як грав на флейті господар садиби на Шостій лінії. Грав з особливою принадністю, що глибоко зворушувала душу. А ця флейта звучить яскраво, чисто і разом з тим величаво, наче підноситься до неба... Так, здається, грав один колишній Великий міністр... Цікаво, скільки років відтоді минуло?.. Я давно забув про музику, а місяці й роки пливуть одні за одними у такій безнадії, що навіть життям це не можна назвати... — згадував він, розмірковуючи над тим, як не допустити, щоб його вродливі дочки скніли до кінця свого життя в цих горах. — О, якби я знайшов для них покровителя!.. На жаль, єдиний, кого б я хотів бачити зятем, — це Каору, але він, здається, і не думає про подружнє життя. А нинішні юнаки такі легковажні...» Тоді, коли старий принц мучився сумними думками, а весняна ніч здавалася йому нескінченною, на протилежному березі річки, де веселилися захмелілі подорожні, вона швидко промайнула, і принц Ніоу, дивлячись на посвітліле небо, пожалкував, що доведеться повертатися до столиці.

Під небом, яке огортала легка весняна імла, проступали обриси вишень, цвіт яких де-не-де уже обсипався, але подекуди лише розпускався. Відображення у воді плакучих верб над річкою, покірних поривам вітру, було таким прекрасним, що нікому не спало б на думку відвести погляд від цієї чудової картини, що вже казати про принца Ніоу, для якого вона була цілком незвичною.

Каору не хотів пропустити такої рідкісної нагоди побачитися з Восьмим принцом, але не наважився на очах у всіх переправлятися через річку, щоб не видатися людям занадто легковажним. А тим часом, поки він вагався, від Восьмого принца принесли листа, написаного вишуканим скорописом:

Здогадавшись, що лист отримано з того самого будинку, який давно вже хвилює уяву, принц Ніоу прочитав його з особливою увагою. «Я сам відповім», — сказав він і відписав:

Каору все ж таки вирішив відвідати гірську оселю Восьмого принца, взявши з собою кількох юнаків, пристрасних любителів музики, які, переправляючись на протилежний берег, награвали мелодію під назвою «Хмільна радість». Сама оселя вразила гостей передусім тим, що до галереї від річки вели майстерно зроблені сходи, а вигляд будинку свідчив про тонкий смак і благородні звички господаря. Тож, не довго думаючи, гості зійшли з човна.

Звісно, обстановка тут було інакшою, ніж у будинку, який вони щойно залишили. Були тут плетені ширми, які можна знайти в будь-якому селі, скромне і водночас вишукане оздоблення... Все було ретельно вичищене і готове до прийому гостей. Чудові старовинні інструменти були розкладені так, наче ними нещодавно користувалися. Налаштувавши їх в тональності «іцікоцу», юнаки заграли «Діву із Сакура». Всі хотіли послухати, як принц грає на китайському кото, але він, взявши кото «со», лише зрідка, немов знехотя, підігравав їм. Можливо через те, що він грав у незвичній для молодих манері, всі вирішили, що нічого прекраснішого вони досі не чули. Гостина також було на славу, у найкращих місцевих традиціях. Навколо садиби принца жило чимало людей благородного походження і навіть уже немолодих нащадків імператорського роду. Усі вони співчували принцові й завжди були готові прийти йому на допомогу. Ось і тепер всі, хто міг, зібралися в його домі, й тому навіть вино розносили люди цілком благородної зовнішності, хоча і трохи старомодно вдягнені. Без сумніву, багато хто з них приходив, бо цікавився юними дочками принца, які переховувалися у внутрішніх покоях.

А тим часом принц Ніоу, нарікаючи на високе звання, яке обмежувало його свободу і не дозволяло чинити так, як підказує серце, сумував і зітхав: «Невже навіть тепер нічого не можна?» І от, не стримавшись, він зірвав прекрасну гілку вишні і через свого молодого помічника передав її дочкам Восьмого принца разом із такою запискою:

“І поля такими рідними здалися...”{164}».

Дівчата розгубилися, не знаючи, як краще відповісти. «Над відповіддю добре подумайте, але зволікати також не годиться», — зауважила одна з літніх служниць, і старша сестра, придумавши пісню, доручила молодшій записати її:

Навряд, а зовсім випадково...». Нака-но кімі написала все це бездоганно вишуканим почерком.

А тим часом невтомний вітер, гуляючи над річкою туди і сюди, переносив звуки музики з одного берега на інший... Згодом приїхав Кобай, тепер уже у званні «то-но дайнаґона», який за розпорядженням Імператора мав супроводжувати принца Ніоу до столиці, тож тепер ще з більшим почтом принц вирушив у зворотну дорогу. Його молоді супутники раз по раз озиралися, невдоволені тим, що доводиться залишати таку прекрасну місцевість, а сам принц Ніоу втішав себе надією ще коли-небудь сюди приїхати. Саме під час тієї подорожі, коли вишні навдивовижу буйно цвіли, а навколишній краєвид, з усіх боків оповитий легким серпанком, вражав рідкісною красою, чимало китайських віршів і японських пісень було складено, але, на жаль, я не змогла з ними ознайомитися...

Жалкуючи, що надміру поспішний від’їзд у столицю завадив йому відкрити дівчатам усе, що було у нього на душі, принц Ніоу взявся часто писати їм листи, але вже без посередництва Каору.

«Звичайно, відповідайте йому, — порадив Восьмий принц. — Але не сприймайте його листи як залицяння. Бо тоді ви його ще більше підбадьорите. Він славиться на рідкість запальною та мінливою вдачею. Тож відразу можна було очікувати, що він не відмовиться загравати з вами, як тільки дізнається про ваше існування». Іноді принцові Ніоу відповідала Нака-но кімі, бо Ооїґімі була настільки розсудливою, що навіть жартома не могла собі цього дозволити.

Останнім часом Восьмий принц щораз більше впадав у задуму, нудячись довгими весняними днями так, що не знав, куди й дітися. Спостерігаючи за тим, що його дочки рік за роком дорослішають і стають все гарнішими, він навіть засмучувався через це. «Якби в них були хоч якісь вади, я змирився б з тим, що їм доведеться жити в такій глушині», — і вдень і вночі думав він, не маючи спокою. До того часу старшій дочці виповнилося двадцять п’ять років, а молодшій — двадцять три.

На ту пору Восьмий принц досяг віку, який вимагав великої обережності{165}. Охоплений похмурими передчуттями, він ще ревніше віддавався молитвам. Його душа давно вже не належала цьому світові, а думки цілком зосередилися на підготовці до останньої подорожі ясною і чистою дорогою до Чистої землі будди Аміди, і лише тривога за долю дочок, як здогадувалися служниці, попри його тверду віру, навіть перед самою смертю могла змінити його намір. А от якби знайшлася людина, навіть пересічна, далека від досконалості, але принаймні нічим не заплямована, готова взяти під свою опіку його дочок, принц негайно дав би на це свою згоду. Коли б хоч одна дочка знайшла надійну опору в житті, він був би спокійний за обох, але, на жаль, досі не з’явився ніхто, хто міг би з чистим серцем турбуватися про них. Іноді з тієї чи іншої нагоди його дочки отримували любовні листи, а молоді прочани, що зупинялися на нічліг в їхньому домі, залюбки з ними загравали. Але розчарований зарозумілим і часом зневажливим ставленням цих юнаків до його дочок, що живуть у такій глушині, Восьмий принц не дозволяв дівчатам навіть відповідати. А от принц Ніоу, як йому здавалося останнім часом, мав щодо них серйозні наміри. Напевне, так судилося з його попередніх народжень.

Тієї осені Каору отримав звання «цюнаґона». З плином часу він ставав все прекраснішим, збільшувалося коло його службових обов’язків, але душа не мала спокою. Якщо досі він глибоко переймався обставинами свого народження, то тепер, уявляючи собі останні дні Уемон-но камі, свого батька, прагнув молитвами полегшити тягар його та своїх гріхів. Опікуючись старою Бен, він не пропускав нагоди непомітно засвідчити їй свою прихильність. Одного разу згадавши, що давно не був в Удзі, Каору поїхав туди. Був сьомий місяць. Хоча у столиці осінь ще не відчувалася, але поблизу гори Отова дув холодний вітер, а схили Макіноо почали вкриватися осінніми барвами. Що далі в гори, то прекраснішим ставав краєвид. Цього разу Восьмий принц радів гостю більше, ніж будь-коли, і поспішив поділитися з ним своїми тривогами.

«Я вас дуже прошу: як мене не стане, не пропускайте нагоди відвідати моїх дочок і ніколи не оминайте їх увагою», — сказав він, натякаючи на свій намір.

«О ні, я не забув того, про що ми вже домовилися. Щоправда, я стараюся уникати всього, що прив’язувало б мене до цього світу і зовсім не мрію про великий успіх у житті, але, поки я живий, моє ставлення до них не зміниться», — сказав Каору, і принц полегшено зітхнув.

Пізно вночі, коли із-за хмар виплив яскравий місяць, і, здавалося, повис над горою, принц взявся читати молитви голосом, що проникав у глибини душі, а потім згадав про минуле.

«Не знаю, як тепер, — сказав він, — але колись у місячні осінні ночі в Імператорському палаці збиралися обдаровані музиканти, щоб гучно вправлятись в своєму мистецтві, але ще більше вражали ніжні звуки струнних інструментів, на яких, тимчасово забувши про суперництво, злагоджено грали наложниці Імператора поза завісами жіночих покоїв. Жінки, незмінні учасниці розваг, від яких ніхто не очікує нічого надзвичайного, вміють з нездоланною силою впливати на чоловічі серця. Напевне, тому їм і приписують гріховну природу... Батькове серце завжди приречене блукати в мороці, та хіба сини можуть завдати йому аж стільки переживань? А от за дочок не перестаєш тривожитися навіть тоді, коли, здавалося б, пора змиритися з тим, що всі зусилля марні і долі не уникнути». За цими міркуваннями ховалося таке щемливе занепокоєння майбутнім власних дочок, що серце Каору аж здригнулося від співчуття.

«Як я вам уже казав, я відмовився від цього суєтного світу, — відповів Каору, — а тому багато чого навколо себе перестав розуміти й відчувати. І тільки від музики мені несила відмовитися, хоча я і визнаю всю марність цього заняття. Але ж зрештою, навіть мудрий Касьо{166} колись підскочив і затанцював...»

Як видно, він дуже хотів знову почути чудову мелодію, яка раптово обірвалася того туманного ранку. Отож, зміркувавши, що це буде першим кроком до зближення, принц сам зайшов у покої дочок і почав їх умовляти. Врешті-решт звідти долинули несміливі звуки кото «со», які відразу замовкли. У будинку все стихло, над головою простягалося невимовно чарівне небо, і Каору здавалося, що не може бути нічого п’янкішого від цих звуків, які раптово порушили вечірню тишу. Якби тільки дівчата погодилися зіграти ще, але, на жаль...

«Отже, після того як я вас познайомив, залишаю вам, молодим, самим подбати про своє майбутнє, — сказав принц і, відходячи у молитовню, додав крізь сльози:

Мені здається, що ми більше не побачимося, тому я й не втримався і наговорив вам багато чого зайвого».

Як тільки скінчаться змагання із сумо, я знову матиму вільний час, щоб відвідати вас», — відповів Каору.

Він покликав до себе стару жінку, яка колись вразила його своїми несподіваними зізнаннями, щоб дослухати багато чого нерозказаного минулого разу. Призахідний місяць так яскраво освітлював покої, що, сховавшись за завісами, дівчата могли милувалися стрункою постаттю гостя. На відміну від звичайного закоханого юнака, він тримався скромно, говорив так розважливо і щиро, що вони час від часу насмілювалися відповідати йому. Згадавши, як швидко принц Ніоу зацікавився цими дівчатами, Каору мимоволі дивувався з того, чому він сам зволікає, отримавши настільки явне свідчення прихильності батька. А втім, не можна сказати, що його одруження з однією з дочок принца здавалося йому тепер таким вже неможливим. Навпаки, було б приємно ось так розмовляти з дівчатами або обмінюватися з ними зворушливими листами про красу весняного вишневого цвіту чи осіннього багряного листя, і здавалася нестерпною сама думка, що вони можуть належати не йому, а комусь іншому.

Ще затемна Каору повернувся додому. Пригадуючи обличчя Восьмого принца, затьмарене сумним передчуттям про короткочасність останніх днів свого життя, Каору вирішив відвідати його, як тільки скінчиться клопітна пора.

Принц Ніоу і собі думав скористатися нагодою і восени поїхати в Удзі, щоб помилуватися багряним листям. А тим часом він обмежився писанням листів. Щоправда, дочки Восьмого принца не вірили у серйозність його намірів, а тому відповідали йому вельми рідко.

Поки осінь наближалася до свого кінця, Восьмий принц, почуваючись щораз слабшим, вирішив поїхати до знайомого монастиря, щоб віддатися молитвам. Прощаючись із дочками, він дав їм необхідні поради. «Хоча ніхто на цьому світі не може уникнути останньої розлуки, але горе стане меншим, якщо поруч з вами опиниться людина, здатна втішити, — сказав він. — На жаль, такої людини немає, і мені гірко залишати вас без будь-якої підтримки. Але і попри таку вагому перешкоду я все ж не можу приректи себе на вічні блукання у темряві. Навіть тепер, живучи разом з вами, я вже давно зрікся цього суєтного світу, і хоча не знаю, що буде після смерті, прошу вас про одне — уникайте легковажних вчинків, які могли б заплямувати не тільки мою, але і вашої покійної матері честь. Ніколи не піддавайтеся на солодкі запевнення ненадійних людей і не виїжджайте з цієї гірської садиби. Краще змиріться з винятковістю своєї долі і залишіться тут до кінця свого життя. Як тільки ви приймете остаточне рішення, місяці й роки пролетять для вас непомітно. Для жінки найважливіше жити далеко від мирської суєти і не стати об’єктом лихослів’я».

Однак дочки принца, здавалось, не переймалися своєю майбутньою долею, а думали тільки, як переживуть хоча б одну єдину мить після батькової смерті, і його поради доводили їх до відчаю. Принц давно вже зрікся мирської суєти, але досі завжди залишався поруч, тож ця раптова розлука стала для дівчат тяжким ударом, хоч вони і розуміли, що це аж ніяк не прояв жорстокосердості їхнього батька.

Напередодні від’їзду в гірський монастир принц довго блукав по садибі, з незвичною увагою розглядаючи все навколо. «Як вони, такі юні, житимуть тут самі?» — думав він, оглядаючи нетривку тимчасову оселю, в якій прожив стільки років. Ледве стримуючи сльози, він шепотів молитви, і важко було залишитися байдужим, дивлячись на його прекрасне обличчя. Покликавши до себе старших служниць, принц сказав: «Я дуже хотів би, щоб ви й надалі вірно служили моїм дочкам. Занепад нащадків маловідомої у світі родини часто залишається непоміченим, а от для моїх дочок жалюгідне існування було б жахливою наругою над їхнім благородним походженням. Розумію, що їм доведеться зазнати чимало прикрощів, смутку й розчарування, що супроводжують людське життя. Однак за будь-яких обставин людина має поводитися відповідно до свого походження. Лише тоді вона збереже чистим своє добре ім’я у власних та людських очах. Тому, якщо вам, попри ваші старання, не вдасться забезпечити дочкам пристойного становища, в жодному разі не віддавайте їх людям негідним і легковажним».

Готуючись поїхати ще завидна, принц прийшов до дочок попрощатися. «Коли мене не стане, постарайтеся не сумувати, — сказав він. — Не занепадайте духом і не забувайте про музику як про свою розраду. На жаль, не все в цьому світі підкоряється нашій волі. Не забувайте цього». З цими словами він вийшов, раз у раз озираючись.

Залишившись самі, дівчата зовсім зажурилися. Не розлучаючись ні вдень, ні вночі, вони гаяли час у розмовах: «Якби одна з нас раптово покинула цей світ, що сталося б з іншою?..» — «О так, у цьому світі усе невизначене — і сьогодення, і прийдешнє... А що буде з нами, якщо доля нас розлучить?» Під час таких розмов вони то плакали, то сміялися. Здавалося, що обидві сестри завжди перебували в однаковому настрої, ділячись розвагами і турботами.

Одного разу увечері, коли батькові молитви у гірському монастирі мали скінчитися і дівчата з нетерпінням чекали його повернення, від нього прибув гонець. «Сьогодні зранку почуваюся зле й не зможу приїхати, — повідомляв принц. — Мабуть, застудився, тепер лікуюся, тож не хвилюйтеся. А я так хотів вас побачити...»

Охоплені похмурими передчуттями, дівчата передали батькові теплий бавовняний одяг. Минуло два, потім три дні, а йому все не ставало краще. Знемагаючи від тривоги, вони раз по раз посилали гінців у гірський монастир.

«Нічого страшного у моєму стані немає, — передавав принц дочкам. — Просто слабкість... Як тільки моє здоров’я трохи поправиться, я зберуся із силами...»

Знайомий монах Адзарі старанно доглядав хворого, не залишаючи ні на мить. «Хоча на перший погляд ваша хвороба й не загрозлива, але, може, ви вже вирушили у свою останню путь? Тож хіба варто тепер непокоїтися майбутнім своїх дочок? У кожного своя доля, і не слід вам затьмарювати душу зай­вими суєтними турботами, — наставляв принца монах Адзарі, допомагаючи йому порвати останні зв’язки зі світом. — Як на мене, вам більше не варто покидати гірського монастиря».

Був двадцятий день восьмого місяця, коли похмуре осіннє небо навіває смуток. Ні вранці, ні ввечері туман не розвіявся, і сестри, думаючи про батька, лише журилися і зітхали. Коли на небо виплив досвітній місяць, заливаючи чистим сяйвом поверхню річки, і дівчата, звелівши підняти ґратчасті вікна, виглянули назовні, здалека долинув голос дзвону, який провіщав світанок, а вслід за цим прибув гонець. «Опівночі Його Величності не стало», — оголосив він крізь сльози.

Хоча останні днями передчуття нещастя не полишало сестер ні на мить, ця звістка вбила їх наповал так, що вони, неспроможні навіть плакати, мовчки впали долілиць на землю і завмерли. Страшно бачити смерть дорогої людини на власні очі, а ще тяжче, коли, як дочкам принца, не вдається навіть попрощатися з батьком. Нещодавно їх жахала сама лише думка про те, що вони можуть хоча б ненадовго його пережити, і тепер, ридаючи, вони самі хотіли б померти. Звісно, з плином часу їхні колишні страхи трохи відступили.

Монах Адзарі, як сам колись обіцяв, подбав про похоронні обряди. «Якби ви нам дозволили побачити його ще раз...» — просили сестри, але Адзарі був невблаганним. «Навіщо? — запитував він. — Усі ці дні я радив принцові відмовлятися від зустрічі з вами. Тепер вам треба лише подбати про те, щоб якось полегшити його долю, і перестати побиватися за ним». Дівчата спробували розпитати монаха про останні дні батька, але, на превеликий жаль, не дізналися жодних подробиць, бо серце поважного монаха виявилося надміру жорстоким. Восьмий принц давно хотів постригтися в монахи, але не наважувався залишити напризволяще дочок, бо не мав кому довірити їхню долю. От і вийшло, що останні роки життя він повністю віддав дочкам, і хоч знайшов у таких обставинах своєрідну розраду, насправді ж прив’язався до цього світу. А тому ні він на останній дорозі, ні дочки, які його оплакували, не знаходили спокою...

Звістка про смерть Восьмого принца до сліз приголомшила Каору, який мав намір ще не раз спокійно поговорити з ним багато про що з того, що оминув під час минулої зустрічі, і стала наочним нагадуванням про швидкоплинність людського життя. Того останнього вечора принц казав, що вони більше не побачаться, але Каору, навіть звикнувши до того, що той гостріше за інших відчував непостійність цього світу, не повірив, що це станеться «не вчора, так сьогодні...»{167}. Каору послав Адзарі й дочкам принца листи, сповнені щирого співчуття. Оскільки ніхто інший не надіслав такого листа, то дівчата, навіть у страшному сум’ятті, були зворушені його довготривалою відданістю. «Втрата близької людини завжди видається горем, якого ніхто в світі не зазнавав, а тим гірше дочкам принца, що залишилися без усякої опори», — думав Каору і, приготувавши все потрібне для поминальних служб, послав гінця до Адзарі. Потім через стару пані Бен він подбав про те, щоб дівчата могли гідно віддячити монахам за поминальне читання сутр удома.

Хоча дочкам принца здавалося, що на землю опустилася вічна ніч, але тим часом настав дев’ятий місяць. Навколишні поля і гори набули сумовитого вигляду, часто сіявся холодний осінній дощ. Шелест листя, що одне за одним спадало з дерев, плескіт води у річці й водоспад сліз дочок принца — усе це, зливаючись воєдино, викликало у служниць, які марно намагалися втішити їх, тривогу за їхнє життя. У садибі принца також відбувалися поминальні молебні, а в його покоях зібралися всі його близькі з наміром пробути тут до закінчення жалоби. Звертаючи погляди до статуї Будди, яка нагадувала їм про покійного, вони проводили дні в молитвах.

Від принца Ніоу часто приходили гінці зі співчуттями, але дівчата не мали охоти відповідати. Їхнє мовчання принц сприймав як образу, знаючи, що до Каору вони ставляться по-іншому. Він раніше збирався поїхати разом з друзями в Удзі, щоб, милуючись осіннім багрянцем, оспівати його у китайських віршах, однак несподівано сумні обставини не дозволили і думати про таку розважальну прогулянку у цій місцевості.

Коли ж скінчилася жалоба, принц, сподіваючись, що нарешті сестри перестали плакати, знову послав їм в Удзі довгого листа, якого вони отримали холодного дощового вечора:

Як жаль, що Ви вдаєте, ніби не розумієте, який сумний настрій навіває мені небо цього вечора... Адже саме в зів’ялих полях приховано найбільше чарівності...»

«Ми справді занадто часто були до нього нечуйними, — сказала Ооїґімі молодшій сестрі. — Відповідайте хоч тепер».

«Я навіть не розумію, як узагалі ми дожили до цього дня, бо я і не думала, що коли-небудь знову візьму в руки пензлик. Невже минуло стільки сумних днів? — зітхнула Нака-но кімі й, засліплена сльозами, відсунула чорнильницю. — Я не думаю, що зможу щось написати. Я насилу підвелася, почала ходити, але ніколи не повірю, що наше горе скінчилося...» Її заплакане обличчя було таке чарівне, що у старшої сестри мимоволі защеміло серце.

Гонець, вирушивши зі столиці надвечір, дістався до Удзі вже затемна. «Як ви повернетеся до столиці? — занепокоїлися сестри. — Може, у нас заночуєте?» Однак гонець заявив, що має наказ повернутися негайно, і, зважаючи на це, Ооїґімі відповіла сама, хоча й не почувалася цілком добре:

Було вже досить темно, і на сірому папері знаки були ледь-ледь помітними. Не переймаючись витонченістю почерку, Ооїґімі писала, довірившись пензлику, а потім згорнула листа і передала гінцеві.

Коли гонець проїжджав мимо гори Кохата, почалася страшенна злива, але він, ні на мить не зупиняючи коня, бо ж вибрав його принц не з боягузливих, пробився через майже непрохідні зарості низькорослого бамбука і якнайшвидше дістався столиці. Покликавши гінця відразу до себе й побачивши, що той ущерть промок, принц особливо щедро винагородив його. Розгорнувши листа, принц Ніоу побачив, що його написано незнайомим почерком, набагато впевненішим і вишуканішим, ніж той, до якого він звик. «Цікаво, котра з них старша?» — гадав він і, не відриваючи очей від листа, довго не йшов у спальню.

«Спочатку він не лягав, бо чекав гінця... Тепер довго читає і перечитує... Видно, недарма...» — невдоволено шепотіли служниці, яким вже хотілося спати.

Вставши рано вранці, коли все навколо оповивав густий туман, принц написав нового листа:

Свої ридання я до нього долучаю...»

«Зайва чуйність у відповіді може завдати шкоди, — думала Ооїґімі. — Досі ми жили під надійною батьковою опікою. Тепер, коли нам довелося пережити його, ми маємо дбати не тільки про власний добробут, але й остерігатися, щоб наша мимовільна помилка не образила душу батька, який до останку думав лише про нас...» Сором’язлива і боязка зроду, вона так і не зважилася відповісти принцові Ніоу. Однак це не означає, що Ооїґімі вважала його легковажною, як більшість чоловіків, людиною. Навіть короткі листи, написані його рукою, вражали такою дивовижною вишуканістю почерку і вибором слів, яких вона не зустрічала у жодному з небагатьох листів, отриманих від інших людей. Однак відповідати на ці сповнені почуття листи вона не сміла, бо їй здавалось, що вона приречена жити в гірській глушині.

У той самий час дівчина ніколи не відмовлялася відповідати на теплі, співчутливі листи Каору. Жалоба за батьком ще не скінчилася, коли він сам приїхав до Удзі. Сестри перемістилися тепер у східний передпокій, де підлога була опущена на одну сходинку нижче{168}. Зайшовши в будинок, Каору викликав стару Бен як посередницю у розмові із сестрами. Його духмяний аромат, наповнивши собою похмуру оселю, так приголомшив дівчат, що вони не могли вимовити ні слова.

«Вам не треба мене остерігатися, а згідно з волею покійного батька, ви можете розмовляти зі мною без посередників, — сказав Каору, — бо я не зроблю нічого такого, що могло б вас образити...»

«Ой, та хіба ми думали, що доживемо до цього дня? — відповіла нарешті Ооїґімі. — І досі нам здається, наче ми бачимо сон, з якого ніяк не можемо прокинутися, а сонячне сяйво так засліплює нас, що ми не годні підійти навіть до краю галереї...»

«Я добре розумію глибину вашого горя і зовсім не раджу виходити надвір при світлі дня або місячної ночі заради власного задоволення. Бо це справді був би гріх...Та порадьте, що мені робити й думати?.. Адже я хотів би вислухати вас і хоч якось втішити...» — сказав Каору.

«Вам справді варто ставитися приязніше до гостя, який щиро хоче допомогти вам у такий скрутний час», — радили служниці.

Ооїґімі, поступово опам’ятавшись, усвідомила, наскільки віддано поводився Каору увесь час, коли неодноразово пускався у далеку дорогу через дикі поля для того, щоб відвідати їх у гірській глушині. Тож, хоч і вагаючись, вона все-таки пересіла ближче. Щиро й лагідно висловивши співчуття до їхнього горя, Каору згадав також про свою обіцянку, яку колись дав їхньому батькові, й своєю скромною поведінкою викликав у неї ще більшу довіру. Але сама думка про те, що вона вислуховує зовсім чужу людину, на яку, до того ж, останнім часом їй доводилось в усьому покладатися, бентежила і змушувала її, хоч і через силу, коротко відповідати, а, відчуваючи, яка вона нещасна, Каору до глибини душі жалів її. Дивлячись на обриси її сумної постаті за темною завісою, він згадав той досвіток, коли вперше побачив дочок принца.

прошепотів він, наче сам до себе.

“Нитки повилізали з рукавів...{169}”...» — відповіла Ооїґімі й, не витримавши, зникла в глибині покоїв.

Не в змозі її затримати, Каору лише розчаровано зітхнув. Натомість, щоправда, не дуже доречно, до нього вийшла стара Бен, яка довго розповідала різні зворушливі історії з минулого і сьогодення, і її, свідка неймовірних подій, Каору вислухав з доброю поблажливістю, без зневаги до її старості.

«Я був ще малим, коли не стало господаря садиби на Шостій лінії{170}, — почав Каору, — і вже тоді я збагнув, яким безрадісним є цей світ, а, подорослішавши, я впевнився, що всі чини, почесті, по суті, нічого не варті. Тепер, коли раптово обірвалося життя вашого пана, який, здавалося, знайшов нарешті бажаний спокій у цій гірській оселі, я остаточно переконався у марноті всіх мирських надій. Однак його дочки залишилися зовсім самі. Тож чи можу я поставитися байдуже до їхньої долі, навіть якщо таким чином прив’язуюся до цього світу? Ні, не можу і поки житиму, останньої волі покійного я не порушу. Але відтоді, як ви розповіли мені цю неймовірну стару історію, я остаточно вирішив не залишати слідів у цьому світі...»

Він говорив це крізь сльози, а стара Бен так заридала, що навіть не могла відповісти. Дивлячись мовчки на Каору, раптом помітила у ньому цілковиту схожість з покійним Уемон-но камі, і спогад про давно забуті роки, накладаючись на теперішні турботи, сколихнув її так, що, здавалося, її сльозам не буде кінця-краю. Її мати була годувальницею покійного Уемон-но камі, а батько, що помер у званні «сацюбена», доводився дочкам Восьмого принца дядьком по материнській лінії. Упродовж багатьох років вона поневірялася у далекій провінції й повернулася до столиці вже після смерті дружини Восьмого принца. Оскільки її зв’язок з домом Уемон-но камі давно перервався, вона пішла на службу до принца, де і досі жила. Хоча вона нічим особливим не вирізнялася, але довго перебувала на службі в інших людей, а тому принц визнав її досить кмітливою, щоб довірити виховання дочок. Хоча між нею та її вихованками, з якими вона не розлучалася ні вдень, ні вночі, панувала щира довіра, вона не відкрила їм своєї таємниці, яку довго зберігала в серці. Однак Каору не полишали сумніви. «Хіба вона краща за інших балакучих старих жінок? — думав він. — Навіть якщо вона не розповідала про це випадковим людям, то важко повірити, що її вихованки нічого не знають... Недарма вони стороняться мене». Може, саме тому Каору вирішив не спускати дівчат з очей.

Оскільки залишатися на нічліг у цій гірській оселі було не зовсім зручно, Каору вирішив повернутися. Він згадав свою останню зустріч з принцом, який вже тоді передчував, що знову вони не побачаться. Сам Каору не хотів цьому вірити та, на жаль, з принцом більше не зустрівся. Від тієї осені, коли його не стало, до нинішньої минуло зовсім небагато днів. Його гірська оселя ніколи не вражала розкішшю, властивою столиці, але у покоях завжди було чисто, а скромна обстановка носила на собі відбиток тонкого смаку господаря. А от тепер у ній було повно монахів, які, розділивши покої ширмами, справляли поминальні обряди. Молитовне начиння поки що залишалося вдома, але Каору чув, що монахи мають намір перевезти статуї будд у гірський монастир. Він уявив собі, як засмутяться сестри, коли навіть монахи поїдуть, і відчув, як болісно защеміло його серце.

«Вже зовсім смеркло», — нагадав хтось з його супроводу, і він, перервавши свої роздуми, піднявся, щоб іти. Саме в цю мить у небі пролунали крики диких гусей.

проказав Каору.

Коли Каору зустрівся з принцом Ніоу, розмова передусім зайшла про сестер з Удзі. Сам принц, сподіваючись, що після смерті їхнього батька легше знайде дорогу до дівочих сердець, послав їм довгого палкого листа, але не отримав навіть найпростішої відповіді. «Принц Ніоу, відомий у світі своєю легковажністю, можливо, спробує до нас залицятися, — думали сестри. — Тільки навряд чи йому сподобаються невмілі, старомодні листи з оселі, зарослої хмелем...»

«О, як неймовірно швидко минають дні й місяці! Ми й не думали, що короткий батьків вік як не сьогодні, то завтра скінчиться. Покійний повсякчас нагадував нам, який зрадливий цей світ, але досі ми навіть не припускали, що смерть так швидко розлучить нас... Тепер, озираючись у минуле, розумієш, що ми завжди жили без надії на щасливе майбутнє. Але ми були разом і не думали про розлуку. Нам не було чого боятися і соромитися. О, як жахливо завиває вітер. У будинку юрмляться якісь незнайомі люди, серце завмирає у страху від чужих голосів. О, як тяжко на душі!..» — так скаржилися сестри одна одній зі сльозами на очах. А тим часом скінчився старий рік.

О цій порі завжди дмуть холодні вітри, часто падає сніг або град, але сестрам здавалося, ніби лише тепер вони оселилися у глибині гір. «Ну от і закінчується цей рік, — бадьорилися служниці. — Згодом настане весна, а горе і смуток залишаться позаду. Тільки б скоріше це сталося...» Але сестри лише зітхали, ні на що не сподіваючись.

З монастиря, що містився на горі навпроти їхньої садиби, куди Восьмий принц від’їжджав для молитов з нагоди відзначення чотирьох пір року, раз у раз приходили гінці. Адзарі також час від часу посилав декого дізнатися про їхнє життя, але сам більше не спускався, бо не мав для чого. У садибу покійного принца приходило щораз менше людей, і хоча нічого іншого сестри і не очікували, все ж почувалися ображеними. Іноді раптом з’являлися місцеві селяни. Раніше сестри й не звернули б на них найменшої уваги, а от тепер раділи і їхній появі. Жалюгідні бідняки приносили хмиз і горіхи. Одного разу від Адзарі прийшов гонець з деревним вугіллям. «За довгі роки я звик служити вашому батькові, — передав монах, — але тепер, на жаль, мушу відмовитися від цієї втіхи». Згадавши, що взимку батько завжди посилав у гірський монастир бавовняні вироби і шовк, щоб захистити монахів від гірського вітру, сестри і тепер продовжили передавати туди такі речі. Стоячи на порозі зі сльозами на очах, вони проводжали поважних монахів і хлопчиків-послушників, які піднімалися вгору стежкою, заваленою глибоким снігом, то з’являючись, то знову зникаючи разом з подарунками.

«Якби батько тільки постригся в монахи, а не покинув цей світ назавжди, у нас повсякчас бували б люди... О так, хоча нам і тоді було б гірко, але ми принаймні могли б час від часу бачитися з ним», — казали вони.

запитала старша сестра, а молодша відповіла:

А сніг, ніби навмисне, все падав і падав...

Оскільки Каору побоювався, що не матиме вільного часу для поїздки в Удзі на початку нового року, то вирішив відвідати дочок покійного принца наприкінці старого. Через те, що на заметених снігом дорогах перестали з’являтися навіть звичайні люди, сестри сприйняли приїзд такого блискучого вельможі як прояв його щирих намірів, а тому цього разу зустріли його привітніше, ніж звичайно, приготувавши йому гідне місце в домі. Служниці навмисне для нього витягли звідкись дивом непочорнілу жаровню, і старанно струшуючи з неї пилюку, розповідали гостю про те, з яким нетерпінням колись очікував його приїзду Восьмий принц. Сором’язлива Ооїґімі не була готова до безпосередньої зустрічі з гостем, але щоб не здаватися неввічливою, врешті-решт погодилася на розмову з ним через завісу. Хоча їхню розмову важко було назвати невимушеною, але ще ніколи Ооїґімі не відповідала на його запитання так докладно, і це приємно здивувало Каору. А коли у нього мимоволі промайнула думка, що, може, не завжди їхні стосунки залишаться такими відстороненими, то він аж засоромився: «Все-таки, яке ж мінливе людське серце!»

«Принц Ніоу замучив мене докорами, — розповідав він. — Чи то я колись обмовився йому про останнє прохання вашого батька, чи то він, кмітлива голова, сам про це здогадався... У всякому разі він сподівався, що я замовлю за нього слово, але через вашу байдужість безупинно звинувачує мене у поганому посередництві. Мені прикро про це чути, бо саме я колись вказав йому шлях до вашої гірської оселі. А ви не могли б мені сказати, чому нехтуєте принцом? Я знаю, що багато хто осуджує його за легковажність, але якби ви знали, яке чутливе у нього серце! Кажуть, що принц зневажає піддатливих жінок, яким досить навіть жартома натякнути... Але ж є й інші жінки, спокійні й покірні зовнішнім обставинам. Вони дотримуються звичаїв, і, смиренно зносячи будь-які зміни у житті, не нарікають на свою долю навіть тоді, коли життя складається всупереч їхнім бажанням. Бо, мовляв, так судилося і немає жодної ради... Як правило, саме такі жінки й бувають щасливі в шлюбі. Щоправда, трапляється й так, що навіть такий шлюб руйнується, як береги річки Тацута... І все-таки я переконаний, що принц здатний на глибокі почуття і ніколи не залишить уподобану жінку, яка, в свою чергу, постарається своїми ласками і турботами зберегти його прихильність. Оскільки я знаю про такі його чесноти, про які ніхто і не підозрює, то якщо ви не проти, я зроблю все, що в моїх силах, щоб вас з ним поєднати. І не пожалію своїх ніг, прокладаючи для вас цю дорогу...»

Оскільки Каору говорив цілком серйозно, то Ооїґімі, відкидаючи думку, що ідеться саме про неї, силкувалася придумати відповідь, беручи на себе роль матері молодшої сестри, але, відчувши, що не може знайти потрібних слів, усміхнувшись, промовила: «Та що вам сказати? Все це так несподівано й складно, що я й не знаю...» Її простодушна відповідь зворушила Каору й він промовив: «Я не думаю, що мої слова обов’язково стосуються лише вас. Ба більше, я хотів би щоб ви, як старша сестра, правильно зрозуміли мій намір, заради якого я пробирався сюди крізь замети. Крім того, я не впевнений, що принц має на увазі саме вас. Так, він писав до вас, але чи можна сказати, кому саме призначалися ці листи? Хто з вас зазвичай відповідав йому?»

Це запитання так спантеличило Ооїґімі, що вона не змогла нічого відповісти, а лише подумала: «От добре, що я ніколи, навіть жартома, не відповідала принцові! Звичайно, нічого особливого в цьому немає, але що б я зараз сказала панові Каору? Та я згоріла б від сорому!»

написала вона і підсунула аркуш паперу під завісу. «Ваше виправдання не заспокоює мене, а, навпаки, підсилює сумніви...

Можливо, так я вас переконаю у тому, що недарма із щирим серцем сюди приходив», — промовив Каору, але Ооїґімі, розгубившись від несподіваного зізнання, не знала, що й відповісти. Вона ставилася до нього приязно, без зайвої манірності, звичної для теперішніх дівчат. Було помітно, що в неї приємна, великодушна вдача.

«Напевне, саме про таку ідеальну жінку я і мріяв», — подумав Каору. Хоч він старався натякнути їй на глибину своїх почуттів, але вона вдавала, ніби нічого не розуміє, тож йому іншого не залишалося, як перевести розмову на події давно минулих днів.

«Як зовсім смеркне, може випасти такий сніг, що закриє собою все небо», — попереджали супутники Каору. На жаль, пора було повертатися.

«Тут, куди не глянь, усе навіює смуток, — сказав він на прощання. — Тож я був би щасливий, якби ви згодилися переїхати в інше місце, таке ж тихе, як і гірська оселя, а крім того, безлюдне{171}...»

«Ото було б щастя!» — зраділи служниці, краєм вуха почувши його слова. А от Нака-но кімі, побачивши на їхньому обличчі усмішку, незадоволено насупилася — мовляв, навіщо кудись їхати?

На прохання сестер служниці принесли для гостя плоди, а для його супутників закуску й вино. Той самий сторож, що колись прославився запахом одягу, який йому подарував Каору, тепер із зарослою бородою справляв досить неприємне враження. «Ненадійний слуга», — подумав Каору, підкликавши його до себе.

«У будинку стало зовсім сумно, після того як вашого пана не стало», — сказав Каору, і старий, безпорадно скривившись, заплакав.

«Я не мав на світі на кого спертися, — відповів він, — але принц прихистив мене, і завдяки йому я прожив понад тридцять років. А що мені робити тепер? Навіть якби я пустився блукати по горах і долинах, то під яким деревом знайшов би надійний притулок?»

Каору попросив відкрити для нього покої принца. Товстий шар пилу лежав на всьому навколо, тільки статуї будд були прикрашені квітами: як видно, сестри часто молилися тут. Поміст для молитовного обряду було прибрано і підлогу ретельно заметено. Згадавши, як колись він відкрив принцу своє заповітне бажання і той обіцяв йому свою допомогу, Каору вимовив:

Він стояв, притулившись до стовпа, а молоді служниці з-за завіс милувалися його стрункою постаттю.

Як посутеніло, супутники Каору попросили управителів його найближчих маєтків привезти фураж для коней. Сам Каору, нічого про це не знаючи, був украй здивований, побачивши у дворі галасливий натовп по-селянськи одягнених людей, і вдав, ніби приїхав сюди, щоб відвідати стару Бен. Потім, розпорядившись, щоб управителі й надалі допомагали дочкам принца, поїхав у столицю.

Тим часом старий рік змінився новим, небо проясніло, крига вздовж берегів річки почала танути, але засмучені сестри, оглядаючись навколо, не йняли віри, що все ще живуть. Від монаха Адзарі їм принесли зібрані начебто на проталинах паростки селери болотної та пагони гірської папороті. Служниці відразу використали все це для приготування пісної трапези. «Як чудово, що саме в такій глушині й можна, спостерігаючи за рослинами і деревами, судити про перебіг днів і місяців», — казали вони. «І що в цьому чудового?» — дивувалися сестри.

сказала старша сестра, а молодша відповіла:

Ось так, обмінюючись скаргами, вони жили дні й ночі.

І Каору, і принц Ніоу не пропускали жодної нагоди, щоб послати в Удзі гінця. Та оскільки їхні листи здебільшого не були сповнені особливого змісту, ба більше, були досить нудними, то я, як і раніше бувало, їх опускаю.

Коли ж нарешті розцвіли вишні, принц Ніоу згадав про «розквітлої вишні гілку», а юнаки із його супроводу, які колись побували у гірській садибі, почали нарікати: «О, яка ж прекрасна оселя у Восьмого принца! Невже ми ніколи її не побачимо?» І тоді принцові ще більше захотілося побувати в Удзі.

написав він рішуче дочкам Восьмого принца. Сестер обурили такі слова, але лист прийшов у скрутну для них хвилину, тому, щоб не здаватися неввічливими, вони написали таку відповідь:

Відчувши, що дівчата, як і раніше, стороняться його, принц Ніоу зовсім засмутився. Іноді, не стримуючи своїх почуттів, він всіляко докоряв Каору, на що той, з відповідальністю ставлячись до ролі опікуна, спіймавши якось Ніоу на легковажності, зауважив: «Ну хіба можу я довірити їх вам?» А принц, пообіцявши в подальшому поводитися обачніше, виправдовувався: «Це все тому, що я досі не зустрів жінки, яка полонила б моє серце».

У той час Правий міністр Юґірі був дуже невдоволений тим, що принц Ніоу нехтує його Шостою дочкою, яку планував віддати за нього. Зі свого боку, принц, відмовляючись від пропозиції міністра, зізнавався собі: «Такий шлюб — невдала думка вже тому, що його Шоста дочка доводиться мені двоюрідною сестрою, а крім того, міністр — людина жорстка й прискіплива — за будь-яку мою витівку нестерпно дорікатиме».

Того року згорів будинок на Третій лінії{172}, і Третя принцеса переїхала на Шосту лінію. З цієї причини Каору довго не бував в Удзі. Однак, як надзвичайно розсудлива людина, він, на відміну від інших, був упевнений в тому, що старша дочка принца врешті-решт стане його дружиною, тож вирішив терпеливо зачекати, поки вона не повірить в його щиру любов і не переконається у вірності заповіту її батька.

Того року погода була спекотнішою, ніж звичайно, а тому, згадавши, що, напевне, на березі річки Удзі прохолодно, Каору відразу поїхав туди. Він виїхав зі столиці рано вранці, поки повітря було ще свіже, але вже в Удзі сліпуче сонце неприємно разило йому очі. Влаштувавшись в західних передніх покоях на колишній половині Восьмого принца, Каору покликав до себе того знайомого сторожа.

Сестри були в молитовні перед образом Будди, але, дізнавшись про приїзд Каору, поспішили на свою половину подалі від нього, але, незважаючи на їхню обережність, він, звичайно, чув шелест їхнього вбрання. Згадавши, що в перегородці перед ним поруч із замком є невеликий отвір, він відсунув ширму зі свого боку, але, на жаль, за перегородкою стояла переносна завіса, а тому, так нічого і не розгледівши, Каору відступив назад. Та саме тоді раптовий порив вітру високо підняв завісу.

«От халепа! Нас можуть побачити... Відсуньмо цю завісу...» — пролунав чийсь зляканий голос.

Зрадівши з необачного промаху цієї особи, Каору припав очима до отвору і побачив, що обидві переносні завіси — висока і низька — відсунуті так, що утворився прохід, через який могли вийти сестри. Спочатку одна з них підійшла до виходу на галерею і крізь завісу дивилася на супутників Каору, які, насолоджуючись прохолодою, прогулювалися берегом річки. На ній було темне зеленувато-сіре тонке вбрання, а яскраві золотисто-червоні хакама своїм контрастом лише підкреслювали її рідкісну красу. Стрічки її пояса були розпущені, з-під рукава видніли чотки. Висока і струнка, з пишним волоссям, що спадало по спині майже до кінця подолу, вона була навдивовижу гарною. Своїм привабливим, здорового кольору обличчям, тонким профілем вона мимоволі здалася Каору схожою на Першу принцесу, яку він бачив одного разу в будинку на Шостій лінії.

Але ось з’явилася друга сестра. «Погляньте, ця перегородка відкрита», — сказала вона, боязко поглядаючи в його бік, але скільки справжнього благородства було в її зовнішності! Чоло, обрамлене блискучим чорним волоссям, горда постава голови — усе це свідчило, що вона навіть трохи перевершує першу сестру.

«Але ж ширми стоять і з того боку, і відразу нас ніхто не побачить», — безтурботно відповіла одна із служниць.

«Це було б просто жахливо!» — стривожилася дівчина і величаво поспішила у внутрішні покої. Як і сестра, в темному вбранні, вона здалася Каору такою милою, такою чарівною, що в нього аж серце болісно защеміло. Її волосся, видно, останнім часом сильно поріділо, на кінцях потоншало, однак блищало, немов скручені шовкові нитки, й, кольором скидаючись на крила зимородка, було по-своєму прекрасним. Пальці руки, якою дівчина тримала пурпуровий сувій з текстом сутри, були тоншими, ніж у молодшої сестри, напевне, через схуднення. А тим часом та, Нака-но кімі, залишалася біля проходу і, всміхаючись та поглядаючи на сестру, здавалася невимовно чарівною.