Повість про Ґендзі. Книга 3

Чарівник

Ґендзі, 52 роки

Принц Хьобукьо, Хотару, молодший брат Ґендзі

Юґірі, Удайсьо, 31 рік, син Ґендзі

Імператриця-дружина, імператриця Акасі, 24 роки, дочка Ґендзі й пані Акасі

Третій принц, Ніоу, 6 років, внук Ґендзі, син імператора Кіндзьо й імператриці Акасі

Третя принцеса, монахиня-мирянка, Сан-но мія, 26—27 років, дочка імператора Судзаку, дружина Ґендзі

Каору, 5 років, син Третьої принцеси й Касіваґі (офіційно —Ґендзі)

Пані Акасі, 43 роки, кохана Ґендзі, мати імператриці Акасі

Ханацірусато, пані Літніх покоїв, кохана Ґендзі

Із настанням яскравої весни душа Ґендзі, втративши надію заглушити біль утрати, поринула у непроглядний морок. Як і завжди, у перші дні року приходило багато відвідувачів з поздоровленнями, але, пославшись на недугу, він нікого не приймав і, тільки дізнавшись, що завітав його молодший брат, принц Хьобукьо, велів провести його до себе.

сказав він принцові, а той відповів крізь сльози:

Спостерігаючи, як принц проходить під червоною сливою, Ґендзі, захоплений його стрункою постаттю, подумав, що ніхто краще за нього і не вміє милуватися квітами. У цей час вони тільки почали розпускатися. Раніше о цій порі тут звучала б музика, але нинішньої весни все було по-іншому.

Жінки, які здавна були на службі в Мурасакі, постійно ходили у жалобному вбранні й, хоч ні на мить не забували про покійну, проте знайшли собі розраду у турботах про Ґендзі, який не залишав будинку на Другій лінії навіть для відвідин будь-кого з близьких йому осіб. Тужачи на самоті, він тепер ставився байдуже до жінок, які колись, хоч на короткий час, все ж привертали його увагу, і навіть служниць, що залишалися чергувати у його покоях, тримав на відстані. Іноді, щоб розвіяти нудьгу, Ґендзі заводив розмову з жінками про минуле. Тепер, далекий від суєтних помислів, він часто згадував, як іноді засмучував Мурасакі своїми короткочасними любовними історіями. «Навіщо ж я змушував її страждати через випадкові примхи й легковажні захоплення? — думав він із запізнілим каяттям. — Незлопам’ятна, прозорлива, наділена незвичайним розумом, вона знала, яка глибока моя любов до неї, проте кожне нове свідчення моєї невірності доводило її до розпачу, змушуючи сумніватися у моїх почуттях». Багато жінок прислуговувало у будинку протягом років і, ясна річ, знали чимало. Зокрема, вони розповіли Ґендзі, як страждала Мурасакі, коли у садибу на Шостій лінії переїхала Третя принцеса, хоч зовні зберігала спокій і вдавала безтурботність... А як ласкаво вона зустріла його того ранку після заметілі, коли він, чекаючи, поки йому відчинять двері, ледь не задубів від холоду... Як вона ховала промоклі від сліз рукава, щоб він ні про що не здогадався. «Чи ж судилося нам коли-небудь зустрітися? — думав він уночі, згадуючи минуле. — Може, хоч уві сні?»

Всю ніч він не заплющував очей, а коли розвидніло, почув голос жінки, яка поверталася у свої покої: «Ой, скільки снігу!» Так, того далекого дня також падав сніг... Але тепер Ґендзі був сам-один, і його серце болісно защеміло.

проказав він сам до себе.

Помивши руки, Ґендзі за своїм звичаєм спробував заглушити своє горе у молитві. Служниці поставили біля нього жаровню, попередньо розворушивши у ній розпечені під попелом вуглини. Цюнаґон і Цюдзьо були готові розважати його розмовою.

«Минула ніч, проведена на самоті, здалася мені, як ніколи, сумною. Тепер, коли я мав би зі спокійною душею зосередитися на виконанні заповідей Будди, я переймаюся суєтними справами», — поскаржився Ґендзі й, поглядаючи на жінок, мимоволі подумав: «Адже якщо після смерті Мурасакі я прийму постриг, їхнє життя буде зовсім безрадісним...» У такі дні особливо важко було втриматися від сліз навіть байдужому, слухаючи, як Ґендзі своїм тихим голосом читає слова сутри. А що вже казати про служниць, які вдень і вночі бачили його засмучене обличчя?

«Завдяки високому походженню я досі жив, ні в чому не відчуваючи нестачі, — згадував Ґендзі, — але все одно я вважав, що мені судилося зазнати більше прикрощів, ніж будь-кому на світі. Видно, сам Будда наділив мене такою долею, щоб я збагнув страждання і марноту цього світу. Я довго жив, заплющуючи на все це очі, аж поки наприкінці життя на мене не звалилося жахливе нещастя. Лише тепер я сповна усвідомив свою безталанність і обмеженість моїх сердечних сил, відчувши, що більше ніщо не прив’язує мене до світу. І все ж таки мене лякає думка про близьку розлуку з вами. Останнім часом ми зблизилися більше, ніж за всі ті роки, коли ще жила ваша господиня. Так завжди буває у нашому світі, хоч важко з цим змиритися...»

Він спробував витерти очі, але сльози котилися по його щоках нестримним потоком, і, дивлячись на нього, жінки також заплакали. Вони хотіли сказати, що і їм сумно від самої думки про розлуку з ним, але їхні несказані слова тонули у риданнях. На такі розмови Ґендзі викликав до себе добре знайомих служниць тихими ранками, після виснажливих нічних зітхань, або сумними вечорами, після тужливих днів. Служницю Цюдзьо він знав ще дівчинкою і, мабуть, не раз потай накидав на неї оком, але вона, відчуваючи незручність перед Мурасакі, сторонилася його. А тепер, після смерті дружини, він дорожив вже її улюбленицею, як пам’яттю про покійну. Вона була миловидна, привітна, і нагадувала йому сосну «унаї{59}», тож він віддавав їй більшу перевагу, ніж будь-кому іншому. Ґендзі зустрічався тільки з найближчими людьми. Хоча до нього приходили добре знайомі високі вельможі й брати, але він майже нікого не приймав, бо побоювався, що не зуміє, попри всі зусилля, зберегти при них холоднокровність. Адже останнім часом він так занепав духом, що легко міг припуститися у розмові якоїсь недоречності, яка на довгі роки після його смерті закріпила б за ним погану славу. І хоча його вперте небажання зустрічатися з людьми можна було розцінити як ознаку душевного занепаду, він пішов на це, міркуючи, що одна справа — знати про щось з чужих слів, і зовсім інша — самому бути свідком. Тепер навіть з Юґірі він розмовляв тільки через ширму. Однак Ґендзі не наважувався остаточно порвати зв’язок зі світом, поки люди не заспокояться і не перестануть вважати, що нещастя змінило його до невпізнання. Іноді він відвідував жінок у садибі на Шостій лінії, але як тільки там з’являвся, то потік їхніх сліз починав лити з такою силою, що з часом пропало бажання туди часто приїжджати.

Тим часом імператриця Акасі повернулася в Імператорський палац, залишивши з Ґендзі Третього принца{60}. І от тепер Ґендзі розчулено спостерігав за тим, як хлопчик, згадуючи, що так веліла бабуся{61}, дбайливо доглядав червону сливу перед Західним флігелем. Коли настав другий місяць, одні сливи вже розцвіли, а на інших тільки почали розкриватися пуп’янки. На гілках тієї червоної сливи, огорнутій легким серпанком, дзвінко співав соловей. Ґендзі спустився у сад помилуватися квітами.

тихенько проказав він.

Коли на початку третього місяця весна поступово заяскріла звичними барвами, сад набрав свого колишнього вигляду, але це не тішило Ґендзі, ба навіть навпаки, він не знав спокою, бо кожна дрібниця будила в його душі такі болісні спогади про Мурасакі, що йому хотілося сховатися у далеких горах, де не чути й пташиного співу. Навіть на пишний жовтий цвіт «ямабукі»{62} він дивився крізь сльози. Ще не встиг­ли обсипатися прості вишні, як розцвіли махрові, а вслід за ними й гірські вишні «кабадзакура». Коли ж відцвіли і вони, настав час гліциній. Покійна Мурасакі, глибоко збагнувши закони цвітіння квітів, посадила у саду ранні і пізні рослини так, щоб вони розцвітали по черзі у відповідний час.

«От і моя вишня розцвіла! — радів Третій принц. — Що зробити, щоб цвіт довго не обсипався? Може, обгородити її з усіх боків ширмами? Тоді ніякий вітер до неї не підступить». Хлопець дуже пишався такою вдалою думкою, і, дивлячись на його чарівне личко, Ґендзі мимоволі всміхнувся: «Справді, мабуть, це розумніше, ніж прикривати рукавом небо»{63}. Цей онук був тепер у його житті єдиною розрадою.

«Нам недовго залишилося по-дружному спілкуватися, — сказав Ґендзі зі сльозами на очах. — Навіть якщо я ще трохи проживу, ми не зможемо зустрічатися».

«Не можна так казати, як колись бабуся!..» — образився хлопчик і, потупивши очі та смикаючи пальцями край одягу, намагався приховати сльози.

Спираючись на поруччя галереї, Ґендзі розсіяним поглядом ковзав по саду й проникав за завіси. Деякі жінки досі не зняли жалобного вбрання. На інших був звичайний одяг з гладких неяскравих тканин. Його носі своїм кольором відповідало порі року, але мало підкреслено скромний, без візерунків, вигляд. Оздоблення покоїв відрізнялося суворою простотою. Всюди панувала сумовита тиша.

сумовито подумав Ґендзі, все ще не відмовляючись від наміру про постриг у монахи.

Одного разу знічев’я Ґендзі відвідав Третю принцесу-монахиню у супроводі служниці з принцом Ніоу на руках, який, забувши про вишневий цвіт, залюбки по-дитячому грався з її сином{64} Каору. Принцеса проводила дні в молитовні перед образом Будди за читанням сутр. Хоча її звернення до буддизму не було наслідком глибокої віри, але життя давно вже стало для неї важким тягарем і вона, вже не переймаючись мирською суєтою, так спокійно присвячувала дні служінню Будді, що Ґендзі мимоволі позаздрив їй. «Навіть вона, не вельми розважлива особа, випередила мене своєю відданістю вченню Будди», — подумав він. У воді перед образом Будди плавали квіти, особливо прекрасні у променях надвечірнього сонця.

«Не стало тієї, що так любила весну, — сказав Ґендзі, — і квіти втратили для мене свою принадність. І тільки тут перед Буддою вони ще зберігають свою красу. Як рясно цвітуть ямабукі навпроти флігеля! Я ніколи не бачив таких пишних суцвіть. Благородними їх не можна назвати, але їхня яскравість і свіжість мимоволі зачіпає душу. От тільки навіщо вони так розкішно зацвіли цього року, ніби не знаючи, що пішла зі світу та, що їх посадила?»

«Ні сонце не загляне, ні весна в мою долину...»{65} — наче забувши про кінець цього вірша, прошепотіла принцеса. «Невже у неї інших слів не знайшлося?..» — ображено подумав Ґендзі, й відразу згадав про Мурасакі, яка завжди протягом всього життя вгадувала, що саме він хотів від неї почути. А чи були у неї якісь вади у молоді роки? Ні, уже тоді вона вирізнялася тонким розумом і широкою обдарованістю. Згадуючи про її духовно багату особистість, рухи й мову, він з гіркотою не міг стримати сліз.

Одного чудового вечора, коли все навколо тонуло у легкій імлі, Ґендзі вирушив до пані Акасі. Він уже давно не заглядав до неї і своєю несподіваною появою вкрай здивував її. Однак, швидко опанувавши себе, вона поводилася з такою вишуканою гідністю, що Ґендзі знову подумав про те, як вона перевершує в усьому інших жінок, але водночас не зміг втриматися від порівняння з Мурасакі. «Покійна була цілком особливою, — розмірковував він, дивлячись на пані Акасі. — Освіченою, з тонкою душею». Її чарівний образ виринув в його уяві так яскраво, що аж серце защеміло. «Чим утішити себе тепер?» — зітхнув він, розмовляючи з пані Акасі про минуле.

«Я давно зрозумів, що небезпечно віддаватися почуттям лише до однієї жінки, — казав він, — а тому намагався не прив’язуватися надто міцно до мирської суєти, а коли в очах усього світу став жалюгідним вигнанцем, то дійшов висновку, що ніщо не заважає мені відректися від світу і назавжди загубитися серед гір і полів. Відтоді минуло чимало років і моє життя наблизилося до кінця, але я так і не здійснив свого заповітного бажання, бо багато чого зв’язувало мене з цим світом. На жаль, виявилося, що досі я був надто слабовольним і нерозумним».

Хоча він не згадував про свій смуток за покійною Мурасакі, але пані Акасі здогадувалася, як йому тяжко, і співчувала йому. «Навіть людям, яким у сторонніх очах немає чого втрачати, важко порвати зв’язок зі світом, — розважливо відповідала вона. — Тим паче вам непросто зважитися на такий крок. Крім того, зайва поспішність може здатися людям несумісною з вашим високим званням і викличе осуд. Здається, найтвердішим буває рішення, прийняте після довгих вагань. Я чула, що і в давнину люди нерідко зрікалися світу внаслідок сильного душевного потрясіння або з розпачу, втративши будь-яку надію. Я не бачу в цьому нічого поганого. Але, по-моєму, вам краще почекати, поки подорослішають ваші внуки й Перший принц стане принцом-спадкоємцем. Тоді ваша душа була б спокійною...» Її розсудлива порада справляла приємне враження.

«Все-таки іноді буває краще піддатися раптовому пориву, ніж обережно зволікати, — відповів Ґендзі, довго розповідаючи їй про те, що довелося йому зазнати в житті. — Тієї весни, коли покинула світ колишня імператриця Фудзіцубо, — сказав він між іншим, — я подумав: «Якби квітучі виш­ні серце мали...{66}» Мені доводилося бачити Імператрицю ще дитиною, і вже тоді мене полонила її незвичайна краса. Напевне, тому я був такий вражений її смертю. Адже не завжди вболіваєш тільки за тими, з ким кревно пов’язаний. Звичайно, важко змиритися з утратою коханої дружини, з якою прожив довге життя, але горе моє безмежне ще й тому, що вона була маленькою дівчинкою, коли я побачив її вперше, виховав її і потім ми разом постаріли. І от тепер, на схилі віку я залишився сам-один, оплакуючи власну самотність і згадуючи про покійну. Повірте, мої страждання перевершують усі людські сили. Все у моєму житті пов’язано з нею, все нагадує про неї: і сумне, і витончене, і веселе... Тому-то такою невтішною є моя скорбота».

До пізньої ночі розмовляли вони про минуле й теперішнє, і Ґендзі навіть подумав: «А чи не лишитися мені тут до ранку?» — але потім відмовився від такого наміру. Мабуть, сумним поглядом проводила його пані Акасі. Та й його самого мимоволі дивувало, що він так змінився. Повернувшись у свої покої, Ґендзі майже всю ніч молився і тільки після півночі приліг ненадовго відпочити. А наступного ранку він послав пані Акасі такого листа:

Хоча вчора жінка могла почуватися скривдженою, але, відчувши в його словах незвичну досі душевну гіркоту, пожаліла його, і, забувши про власні образи, заридала.

відповіла вона. Її незмінно витончений почерк викликав у Ґендзі спогади про те, що покійна Мурасакі тривалий час вважала пані Акасі суперницею, але з плином часу між ними запанувала взаємна довіра, хоча не всі помічали, що ставлення Мурасакі мало значною мірою формально-ввічливий характер. Коли Ґендзі ставало вкрай сумно, він іноді відвідував її для розмови, але ніколи не залишався у неї на ніч.

Одного разу Ханацірусато з Літніх покоїв прислала йому нове вбрання, зшите до дня заміни одягу.

написала вона йому, а Ґендзі відповів:

У день великого свята Камо, уявляючи собі радісні людські натовпи, Ґендзі мимоволі подумав: «Мабуть, сьогодні всі жінки мали б вийти, щоб помилуватися урочистою церемонією». «Гадаю, ви, напевне, знудилися, — сказав він, звертаючись до служниць. — Тож могли б відвідати батьків і по дорозі туди подивитися на процесію...»

Пані Цюдзьо, що дрімала у східних покоях, побачивши Ґендзі, піднялася. Невисокого зросту, миловидна, вона стояла перед ним, прикривши рукавом розпашіле обличчя. Густе, трохи скуйовджене волосся спадало до самої підлоги. На ній були червоні з золотистим відтінком хакама і жовтий спідній одяг, поверх якого було накинуто кілька верхніх одежин, темно-сірих і чорних. Вбрання зім’ялося, і коли Цюдзьо, зніяковівши, поспішила поправити на собі мо зі шлейфом і китайську накидку, Ґендзі, піднявши біля неї гілочку мальви, запитав: «Що це за рослина? Я чомусь забув її назву...»{69}

сором’язливо відповіла Цюдзьо.

«На жаль, це справді так...» — подумав Ґендзі й сказав:

Видно, тільки від пані Цюдзьо він не міг відмовитися.

Дощова погода п’ятого місяця не залишала Ґендзі нічого іншого, як зануритися у глибоку задуму, але одного вечора на дванадцятий чи тринадцятий день саме тоді, коли хмари раптово розсіялися і на небо виплив яскравий місяць, до нього прийшов Юґірі.

Вітер приносив щемливо знайомі пахощі мандаринового цвіту, який виразно білів у місячному сяйві, й, здавалося, ось-ось пролунає крик зозулі, такий же, як «тисячу років тому...»{70}, але через мить небо знову затяглося хмарами і вперіщила страшна злива. Раптовий порив вітру задув висячі ліхтарі, і стало зовсім темно. «Сумно-сумно стукає у вікно...»{71} — процитував Ґендзі загальновідомий стародавній вірш і мимоволі захотів, щоб стукотіння дощу долинуло «до огорожі дому коханої...»{72}.

«Хоча у самотньому житті немає нічого незвичного, але я дуже сумую, — сказав Ґендзі. — Гадаю, якби я звик до такого життя зараз, то, напевне, зміг би віднайти душевний спокій і у тому випадку, коли б вирішив оселитися монахом у гірському монастирі, — і, звертаючись до жінок, додав: — Пригостіть чимось гостя. Бо кликати слуг зараз не годиться...».

Юґірі з великим співчуттям дивився на батька, який ані на мить не зводив з небес очей{73}, і думав: «Жодними молитвами не заспокоїти його душу, якщо пам’ять про покійну анітрохи не тьмяніє. Та й чи зможе він колись її забути? Я бачив її лише мигцем, а й досі перебуваю під враженням...» «Мені здається, ніби все це сталося вчора, — озвався він, — але вже скоро рік мине, як пані немає з нами. Які молебні ви збираєтеся справляти?»

«Я волів би обійтися без особливої пишності. Передусім треба піднести Будді мандалу Землі вічного блаженства, яку приготувала дружина власноруч. Крім того, маємо чимало сутр, переписаних її рукою. Свій заповіт вона передала одному Содзу. Порадившись із ним, ми зможемо зробити деякі доповнення до обряду».

«О, якщо пані подбала про все ще за життя, то можна не турбуватися за її майбутнє. Як видно, їй не судилось довго залишатися на цьому світі. Лише шкода, що вона нікого не залишила вам на згадку...»

«Інші прожили набагато довше, але і вони не залишили по собі багато нащадків. Так, вже видно, мені судилося. Отже, множити наш рід доведеться вам».

Ґендзі уникав розмов про минуле, бо будь-який спогад завдавав йому, і без того занепалому духом, нестерпного болю. Однак, почувши голос довгоочікуваної зозулі, він не міг стримати хвилювання: «Як вона тільки здогадалася?..»

сказав Ґендзі, звернувши погляд до неба.

відповів Юґірі. Того вечора і жінки склали немало пісень, але я їх опускаю.

Юґірі залишився в покоях Ґендзі на всю ніч. Останнім часом він нерідко бував у батька, щоб розвіяти його самотність. Покої покійної Мурасакі, до яких колись він і наближатися не смів, були поряд і пробуджували щемливі спогади в його душі.

Одного спекотного літнього дня Ґендзі у прохолоді милувався садом. Поглядаючи на розпущені квіти лотосів у ставку, він мимоволі згадав: «Чому стільки тих сліз...»{74} Не маючи сил рушити з місця, він довго сидів, поринувши у глибоку задуму, аж поки надвечір у траві дзвінко не заскрекотали цвіркуни. Дивлячись на освітлені останніми сонячними променями квіти гвоздики, Ґендзі раптом подумав, що безглуздо милуватися ними на самоті...{75}

В повітрі замерехтіли світлячки, і Ґендзі промовив: «До ночі у похмурих залах — вогні світлячків...»{76}. Чомусь цими днями йому найчастіше згадувалися саме такі вірші.

промовив він.

Настав сьомий день сьомого місяця{77}. На жаль, він минав зовсім не так, як колись. Музика не порушувала сумної тиші. Ґендзі просидів цілий день у похмурій задумі, і ніхто не вийшов помилуватися зустріччю зірок. Ніч була зовсім ще темна, коли Ґендзі піднявся і, відчинивши бічні двері, глянув на сад, який виблискував рясною росою.

проказав Ґендзі, вийшовши надвір.

Коли настала осінь з пронизливим вітром і почалася підготовка до перших роковин смерті дружини, Ґендзі трохи відволікся. Він ніяк не міг повірити, що відтоді минуло стільки місяців, а він усе ще нудить світом. У день поминання мешканці садиби на Шостій лінії усіх рангів постилися, бо мало відбутися освячення мандали. Перед вечірніми молитвами Цюдзьо, як завжди, принесла Ґендзі воду для обмивання рук. На її віялі він прочитав такий напис:

А він приписав поруч:

Побачивши на дев’ятий день дев’ятого місяця на хризантемах у саду клаптики вати {78}, Ґендзі сказав:

Протягом десятого місяця, як завжди лили дощі, і Ґендзі сумував, поглядаючи на невимовно сумне вечірнє небо. «Як настає десятий місяць...»{79} — сказав він сам до себе. Із заздрістю проводжав він поглядом диких гусей, що пролітали по небу...

промовив він. Минали дні й місяці, а він усе ще не міг забути про своє горе.

Одного разу, коли вся столиця, сповнена радісного передчуття, готувалася до свята Нового врожаю, Юґірі привіз до Ґендзі двох своїх синів, які недавно почали прислужувати в Імператорському палаці. Майже однакового віку, вони обидва були напрочуд миловидні. Їх супроводжували дядьки То-цюдзьо і Куродо-но сьосьо, одягнені у чудові, білі з синіми візерунками омі{81}. Поглядаючи на їхні безтурботні обличчя, Ґендзі мимоволі згадав, як колись у таку ж пору його вразила танцівниця Цукусі-но ґосеці{82}...

Отож, перетерпівши горе ще один рік, Ґендзі почав нарешті, з великим сумом у душі, готуватися до постригу в монахи. Передчуваючи близьку розлуку, він обдарував пам’ятними дарунками свою челядь — кожному за званням і рангом, і, хоча сам не надавав цьому особливого значення, близькі до нього люди розуміли, що він таки зважився здійснити своє давнє бажання, а тому, чим менше часу залишалося до кінця року, тим більше вони журилися.

Мабуть, тому, що було «шкода їх рвати»{83}, у ґендзі зберіглося чимало листів, не призначених для чужих очей. І коли він збирався їх знищити, то знайшов серед них і листи, які колись отримав у Сума, зокрема, зв’язані докупи, листи від Мурасакі. Колись давно він їх сам зібрав і заховав, а зараз, вдивляючись у ці рядки, він подумав, що вони, наче щойно нанесені на папір і могли б залишитися «пам’яткою вірності ще на тисячу літ...» {84}. Проте, на жаль, коли він пострижеться у монахи, то вже не зможе цього читати... Тому двом чи трьом найвідданішим служницям Ґендзі доручив знищити листи в його присутності. Важко дивитися на рядки, написані людиною, яка давно померла, хоч тобі і не була близькою. А що вже казати про Ґендзі, в очах якого потемніло від сліз, які падаючи, змішувалися з тушшю. Соромлячись своєї малодушності, він поспішно відсунув листи від себе і сказав:

Служниці не сміли розгортати і читати листи, але самих лише згадок про минуле було досить, щоб знову перейнятися горем. Колись Мурасакі писала про нестерпність розлуки, хоча тоді вони жили в одному світі. А тепер, що б могло зупинити нестримний потік його сліз? Ґендзі перестав читати листи, щоб не видатися жінкам малодушним, і до одного з них, найдовшого, збоку дописав:

І після того велів спалити всі листи.

Ґендзі знав, що цьогорічне Оголошення імен будд стане для нього останнім, а тому з особливим хвилюванням прислухався до голосу монаха і дзенькоту кілець на його патериці. Молитви за довголіття його вкрай бентежили. Як поставиться до них Будда?

Останніми днями поспіль падав сніг, лягаючи на землю білим-білісіньким укривалом. Після оголошення імен будд Ґендзі покликав до себе відповідального за це монаха і, пригостивши його щедріше, ніж зазвичай, винагородив багатими дарами. Цього монаха, пов’язаного з його будинком та Імператорською родиною, він знав досить давно і з сумом дивився на його посивілу голову. Як звичайно, серед учасників церемонії були принци та високі вельможі. Гілки сливи з напіврозпущеними пуп’янками, припорошені снігом, виглядали прекрасно. Хоча у таку пору були б доречними музика і танці, але цього разу Ґендзі здалося, що кото і флейти видали б придушені ридання, а тому вирішили обмежитися читанням віршів. Отож, передаючи чашу монахові, Ґендзі промовив:

На що монах відповів:

Було складено чимало інших пісень, але я їх опускаю.

Того дня Ґендзі вперше вийшов на люди. Його обличчя вражало ще досконалішою красою, ніж у молодості, але чомусь монах, якому «на плечі літа білим снігом лягли», не міг стримати сліз.

Як рік наближався до кінця, все більший смуток опановував Ґендзі. «Пора виганяти злих духів, — бідкався Третій принц. — Що ж нам робити, якщо вони бояться тільки дуже сильного шуму». А Ґендзі, з болем у серці подумав: «І я ніколи більше не побачу, як він гасає, скориставшись з такої нагоди».

Ґендзі велів відзначати перший день Нового року якнайпишніше. Кажуть, подарунки принцам і міністрам були ні з чим незрівнянні, а винагороди всім іншим, відповідно до звання і рангу, як ніколи щедрими...