Повість про Ґендзі. Книга 3

Плющ

Ньоґо Фудзіцубо, наложниця імператора Кіндзьо

Імператор Кіндзьо, син імператора Судзаку, наступник імператора Рейдзея

Імператриця-дружина Акасі, дочка Ґендзі й пані Акасі, дружина імператора Кіндзьо

Друга принцеса, дочка імператора Кіндзьо і ньоґо Фудзіцубо

Перша принцеса, дочка імператора Кіндзьо й імператриці Акасі

Каору, Цюнаґон, Дайнаґон, Дайсьо, 24—26 років, син Третьої принцеси та Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Ніоу, принц Хьобукьо, 25—27 років, син імператора Кіндзьо й імператриці Акасі, внук Ґендзі

Юґірі, Лівий міністр, 50—52 роки, син Ґендзі.

Шоста дочка Лівого міністра, Року-но мія, дочка Юґірі, дружина принца Ніоу

Нака-но кімі, дочка Восьмого принца, дружина принца Ніоу

Третя принцеса, дочка імператора Судзаку, дружина Ґендзі, мати Каору

Кумої-но карі, дочка То-но цюдзьо, дружина Юґірі

Кобай, Адзеці-но дайнаґон, другий син То-но цюдзьо, брат Касіваґі

Укіфуне, дочка пані Цюдзьо, 19—21 рік, побічна дочка Восьмого принца

У ті часи однією з наложниць Імператора була ньоґо Фудзіцубо{216}, дочка покійного Лівого міністра. Оскільки її прийняли на службу в Імператорський палац раніше за інших, ще коли він був принцом-спадкоємцем, то вона здобула його глибоку прихильність, яка, однак, не зміцнила її становища при дворі. Бо з плином років діти Імператриці-дружини{217} дорослішали одне за одним, а ньоґо Фудзіцубо народила Імператорові лише одну дочку. «Замість того, щоб нарікати на злощасну долю і страждати від успіхів суперниці, чи не краще подбати про те, щоб принаймні дочка у майбутньому почувалася щасливою?» — переконувала вона себе, роблячи все можливе для досягнення цієї мети. Принцеса була вродлива, і Імператор любив її. І хоча вона серед придворних поступалася популярністю Першій принцесі, вихованню якої Імператор приділяв незрівнянно більше уваги, але жила в умовах не гірших від неї. Лівий міністр залишив у спадок значну частину свого багатства, тож ньоґо Фудзіцубо мала все, чого тільки душа забажає, а її служниці одягалися за сучасною модою відповідно до їхніх звань і пір року.

Збираючись справити обряд повноліття з одяганням мо у рік чотирнадцятиліття Другої принцеси, ньоґо Фудзіцубо вже навесні цього року занурилась у його підготовку, забувши про все на світі. Вона хотіла, щоб церемонія пройшла урочисто і трохи незвично. З цієї нагоди зі сховищ були навіть вийняті родинні скарби, що передавалися з покоління в покоління. Але влітку на ньоґо раптово напав злий дух, і вона померла. Її несподівана смерть глибоко засмутила Імператора. Оскільки покійна мала чуйне серце й привітну вдачу, то багато хто з придворних гірко оплакував цю втрату. Навіть служниці найнижчого рангу, які не мали до неї безпосереднього стосунку, сумували за нею. А принцеса, така ще молода, була настільки засмучена, що Імператор, співчуваючи їй, розпорядився після сорокаденної жалоби таємно перевезти її в палац{218}, і потім щодня відвідував її.

Чорне просте жалобне вбрання надавало її зовнішності особливого благородства. Вона виглядала старшою як на свій вік, а поводилася спокійніше й впевненіше за свою матір. Хоч, мабуть, не варто було переживати за її майбутнє, але, на жаль, з материнською боку вона не мала жодного дядька, здатного взяти її під свою опіку. У покійної ньоґо Фудзіцубо було тільки два брата, до того ж від іншої матері — Оокуракьо і Сурі-но камі. Жоден з них не міг похвалитися впливом при дворі, а без опікунів високого рангу принцеса не могла сподіватися на міцне становище у світі. Тож її майбутнє дуже тривожило Імператора і викликало думки про те, що йому самому доведеться опікуватися нею.

Одного дня, коли вже зблякли хризантеми і з неба сіявся сумовитий осінній дощ, Імператор зайшов у покої Другої принцеси, і вони довго розмовляли про минуле. Імператор був приємно вражений тим, як вона спокійно й майже по-дорослому відповідала.

«Невже не знайдеться людини, здатної зрозуміти і полюбити її? — подумав Імператор, згадуючи, як його батько Судзаку, імператор у відставці, віддав свою дочку, Третю принцесу, міністрові із садиби на Шостій лінії{219}. — Багато хто тоді не схвалював її шлюбу з простим підданим{220}, вважаючи, що принцесі краще було б узагалі не виходити заміж. Та от тепер Третя принцеса має сина, свою розраду й опору, крім того, зберегла своє високе становище. А якби вона залишилася сама, то хтозна, як склалося б її життя і якої зневаги вона зазнала б». Після таких роздумів Імператор вирішив за батьковим прикладом видати свою Другу дочку за Каору з роду Мінамото, що, як ніхто інший, був гідний стати його зятем. Щоправда, ходили чутки, начебто у того вже є наречена, але Імператор не вірив, що Каору може знехтувати його дочкою. «Зрештою, йому все одно доведеться одружитися. То чому б не дати Каору зрозуміти про свій намір, поки ще не пізно?..» — раз по раз думав Імператор.

Поки Імператор з дочкою грали у «ґо», посутеніло. Мжичив осінній дощ, а на хризантемах чарівно спалахували відблиски надвечірнього сонця. Покликавши слугу, Імператор запитав:

«Хто сьогодні прислуговує у палаці?»

«Принц Накацукаса, принц Кодзуке і цюнаґон Мінамото{221}», — доповіли йому. «Попросіть сюди пана Цюнаґона, — звелів Імператор, і той негайно з’явився.

Каору і справді був вартий особливої уваги, бо вирізнявся не лише своєю вродою, а і духмяним ароматом, який розливався навколо нього.

«Такого тихого дощового вечора годилося б послухати музику, але, на жаль, через жалобу{222} не можна. Доведеться згаяти час за грою у «ґо». — сказав Імператор і, велівши принести дошку, запропонував Каору зіграти. Той не дуже здивувався, бо Імператор мав звичку кликати його до себе для товариської гри в «ґо».

«Сьогодні я міг би запропонувати вам непогану ставку, але не готовий легко її віддати. Що б могло бути кращого за це?..» — сказав Імператор.

Навряд чи Каору зрозумів його натяк. У всякому разі, він напружився, щоб не помилитися. Першу з трьох партій програв Імператор.

«От шкода! — сказав він. — Що ж, дозволяю вам сьогодні зірвати одну гілку». Каору мовчки спустився у сад і, зірвавши одну розкішну гілку хризантеми, повернувся до Імператора.

з глибокою повагою промовив він.

відповів Імператор.

Хоча таким чином Імператор ще кілька разів натякав Каору про свою дочку особисто, а не через посередників, але той, зроду розсудливий, і не думав поспішати.

«Я ніколи не хотів одружуватися, тому неодноразово відвертався від принадних пропозицій. А якби тепер я спокусився на одруження з дочкою Імператора, то хіба не скидався б на монаха, готового повернутися у цей суєтний світ? Думаю, що багато хто мріє про неї», — розмірковував він, а в душі зухвало подумав: «От якби це була дочка Імперат­риці-дружини...»

Дізнавшись про такий намір Імператора, Лівий міністр Юґірі розчаровано згадав, що й сам розраховував на те, що вдасться врешті решт одружити Каору з власною Шостою дочкою. І от на тобі — несподівана перешкода! Та оскільки тим часом принц Ніоу, хоч і без особливої закоханості, все ж раз по раз посилав Шостій дочці багатозначні листи, то міністр вирішив зосередити свою увагу на ньому. «Навіть якщо він зараз трохи легковажний, то після одруження споважніє, — думав він, — адже доля складається по-різному. Звичайно, метою є підшукати для неї чоловіка, готового заприсягтися, що «між ними не зможе навіть крапля води просочитися»{223}, водночас не віддавати ж її людині невисокого рангу на посміх людям...»

«У наш час загального занепаду, коли дочки завдають так багато клопоту і навіть Імператор змушений шукати зятя, прикро бачити, як безцільно минає їхня молодість...» — неодноразово скаржився Лівий міністр імператриці Акасі, натякаючи на її сина, принца Ніоу.

Міністр так набридав Імператриці своїми скаргами, що вона вирішила поговорити з сином. «Мені дуже жаль Лівого міністра, — сказала вона. — Він уже давно й наполегливо домагається вашої згоди, а ви так немилосердно нехтуєте ним. Хіба ви не знаєте, що без допомоги впливового родича жоден принц не може досягти гідного становища у світі? Імператор постійно нагадує, що для нього надходить час іти на спочинок. Крім того, тільки люди невисокого звання обмежуються однією дружиною. До прикладу, Лівий міністр ніколи не був легковажною людиною, проте має двох дружин і дає собі з ними ради, не викликаючи до себе жодних докорів. Крім того, якщо справдяться мої надії і ви станете принцом-спадкоємцем, у ваших покоях прислужуватиме безліч жінок...» Імператриця ніколи ще не говорила з ним так відверто, і її доводи здалися принцу настільки переконливими, що, не відчуваючи відрази до дочки Лівого міністра, він не зміг відповісти беззастережною відмовою. Щоправда, такий шлюб був йому не до душі, бо він небезпідставно передбачав, що, опинившись у колі впливової родини, втратить дотеперішню свободу. Однак, побоюючись гніву міністра, принц врешті-решт змирився. Водночас, як людина мінливої вдачі, він досі не забував і пасербиці Кобая{224} й посилав їй листи з нагоди як весняного цвітіння вишень, так і багряного листя кленів. Таким чином і вона, і дочка Лівого міністра викликали у нього цікавість. А тим часом на зміну старому непомітно прийшов новий рік.

Коли Друга принцеса зняла жалобне вбрання і ніщо вже не перешкоджало їй вийти заміж, багато хто переповідав Каору, що Імператор з прихильністю поставився б до його бажання одружитися з нею, а тому, вважаючи, що неввічливо відмовчуватися, він натякнув Імператорові про свою зацікавленість. Той негайно дав згоду, і Каору доповіли, що вже вибрано сприятливий день для шлюбної церемонії. Але, погодившись з Імператором, у душі Каору ні на мить не забував Ооїґімі. Він не міг змиритися з думкою, що вона, так глибоко з ним пов’язана долею, пішла зі світу, залишившись йому чужою. «О, я, напевне, закохався б у жінку навіть низького походження, якби вона була хоч трохи схожа на неї. Як шкода, що не можна викликати її душу димом від курива, як бувало колись»{225}, — нарікав він і не поспішав укладати шлюб з принцесою.

Тим часом у садибі Лівого міністра спішно готувалися до церемонії одруження принца Ніоу з Шостою дочкою міністра, призначеної на восьмий місяць. Дізнавшись про це, Нака-но кімі у будинку на Другій лінії подумала: « Все так, як я і боялась. Але що ж мені тепер робити? О, я завжди знала, що коли-небудь це станеться і я, не маючи надійної опори, буду всім на сміх. Хіба мені увесь час не казали, що у принца зроду мінливе серце? Я добре розуміла, що йому не можна довіряти, але він так щиро клявся у вірності. Невже тепер мені треба змиритися з такою різкою зміною його ставлення? Можливо, він і не покине мене, через моє досить високе звання, але, видно, доведеться зазнати чимало прикрощів. Яка злощасна доля! Мабуть, я буду змушена повернутися в Удзі. А краще б я так і залишалася там до кінця свого життя. Бо як повернуся, з мене люди сміятимуться. Який сором! Як я могла так легковажно забути про батьків заповіт і покинути рідну оселю? Сестра б ніколи такого собі не дозволила. Вона зовні здавалася боязкою і нерішучою, але насправді мала твердий характер. Каору досі не може забути її, але, якби вона залишилася жива, їй, напевне, випало б чимало таких же випробувань, як і мені. Щоб такого не сталося з нею, вона постаралася тримати Каору подалі від себе і навіть заради цього хотіла постригтися в монахині. І, якби не раптова смерть, вона, напевне, здійснила б своє бажання. Як тепер видно, вона добре вміла передбачати. А я? Мабуть, покійні батько і сестра, дивлячись на мене з неба, осуджують за легковажність!» Хоча Нака-но кімі було сумно й соромно, але, розуміючи, що тепер нічим не можна зарадити, вона приглушила нарікання і перед принцом вдавала, що нічого не знає.

А от принц у ті дні був з нею особливо лагідний. І вдень, і ввечері він безупинно обіцяв їй незмінну любов і вірність не тільки тепер, але й у майбутньому житті. Та от приблизно з п’ятого місяця Нака-но кімі відчула якусь недугу. Її стан не викликав жодних особливих побоювань, але вона відмовлялася від їжі і майже не вставала. Принц, якому ніколи не доводилося бачити жінок у такому становищі, переконував себе, що в усьому винна спека. Однак, звичайно, дещо його дивувало. «Може, ви завагітніли? — питав він іноді. — Як ви почуваєтеся? Кажуть, що у такому стані жінкам завжди погано...» Нака-но кімі лише ніяковіла і поводилася так, наче все було як завжди. Служниці також мовчали, тож принц нічого певного не дізнався.

Коли настав восьмий місяць, Нака-но кімі довідалася від сторонніх людей про день шлюбної церемонії принца Ніоу з Шостою дочкою Лівого міністра. Принц узагалі-то не збирався приховувати від неї цю новину, але, жаліючи її, мовчав і тим самим посилював її страждання. «Всі, крім мене, знають про майбутню подію. Невже він не скаже навіть, коли це відбудеться?» — небезпідставно ображалася вона. Відтоді як Нака-но кімі переселилася з Удзі у будинок на Другій лінії, принц рідко коли залишався ночувати в Імператорському палаці, якщо до цього не змушували обставини. Так само він забув і про таємні походеньки до своїх коханок і майже всі ночі проводив удома. Та от останнім часом, коли в їхньому житті багато що мало змінитися, принц, переймаючись тим, як болісно поставиться до цього Нака-но кімі, навмисне залишався на ніч у палаці, щоб поступово привчити її до своєї відсутності, але цим ображав її ще більше.

Каору також був глибоко засмучений новиною про підготовку шлюбної церемонії принца Ніоу з Шостою дочкою Лівого міністра. «У принца зроду мінлива вдача, — думав він. — І навіть якщо він любить Нака-но кімі, то після одруження з Шостою дочкою міністра його увага, напевне, перейде на неї. Тим паче що вона належить до дуже впливової родини у столиці, і принц опиниться під постійним наглядом. Тож, на жаль, нещасній Нака-но кімі часто доведеться коротати ночі на самоті, до чого вона не звикла. О, яку ж дурницю я вчинив! Навіщо я відступив її принцові? Я готовий був відректися від світу, але любов до її сестри скаламутила мої думки. Мене вабило до неї з нездоланною силою, але, не бажаючи діяти всупереч її волі, я покірно чекав, сподіваючись, що з часом серце її розм’якне. На жаль, мої надії не справдилися, бо вона вирішила по-іншому розпорядитися і своєю долею, і моєю. Не готова різко відштовхнути мене, вона надумала віддати мені молодшу сестру, до якої я не відчував ніякого потягу, посилаючись для заспокоєння на свою кровну спільність з нею. А я, обурений її пропозицією, вирішивши зруйнувати її задум, поспішив звести Нака-но кімі з принцом». Жорстоке каяття мучило душу Каору, коли він згадував, як, немов стративши розум, привіз принца в Удзі й допоміг проникнути в покої Нака-но кімі. «Зрештою, і принц, згадуючи про той день, мав би відчувати провину за те, що не дослухався до моїх застережень. А втім, чи він щось пам’ятає? Принц Ніоу настільки мінливий, що не тільки жінці не можна на нього покластися», — думав роздратований Каору, як людина, постійна у своїх уподобаннях і схильна засуджувати слабкості інших.

Відтоді як не стало Ооїґімі, ніщо його не тішило й навіть готовність Імператора віддати за нього свою Другу дочку залишило його байдужим. Єдиною жінкою, що хвилювала уяву Каору з кожним днем щораз сильніше, була Нака-но кімі. Сестри були настільки близькими одна одній, що навіть на смертному одрі старша просила Каору подбати про молодшу так, як дбав би про неї саму. «Я ні в чому не дорікаю вам, — сказала вона тоді, — але мені було б прикро, якби ви відмовилися виконати моє прохання, і я не могла б досягти блаженного спасіння» «Напевне, і тепер вона гнівно дивиться на мене з небес», — зітхав Каору самотніми ночами, прислухаючись до стогонів вітру, роздумуючи про минуле і прийдешнє, про людські долі й марність суєтних сподівань.

Звичайно, серед його постійної жіночої прислуги було чимало гідних уваги осіб, готових співчувати йому й бути тимчасовою розрадою, але жодна з них не зуміла надовго прив’язати його до себе. Багато хто з них перевершував знатністю сестер з Удзі, але внаслідок мінливості світу вони збідніли й, опинившись у скрутному становищі, змушені були шукати притулку в будинку на Третій лінії. Однак і вони не могли порушити його спокою, бо Каору уникав всього, що у рішучу мить завадило б йому відректися від світу. От тільки дивно, що дочки Восьмого принца розбудили у ньому таку шалену пристрасть.

Одного ранку, після довгої, як ніколи, безсонної ночі, Каору виглянув у сад: серед багатьох яскравих квітів, що красувалися вздовж огорнутої туманом огорожі, його увагу найбільше привернули тендітні віночки «вранішнього лиця» — «асаґао», які прокидаються вранці і в’януть увечері. Своєю природою виражаючи непостійність цього світі, вони, можливо, тому здалися Каору особливо зворушливими. Не опускаючи ґратчастого вікна, він спокійно лежав, спостерігаючи, як квіти розкривають пелюстки. А коли зовсім розвидніло, покликав одного слугу і сказав:

«Я поїду на Другу лінію, приготуйте якнайскромнішу карету».

«Принц Ніоу виїхав у палац, — була відповідь. — Учора ввечері слуги повернулися з каретою».

«Байдуже. Я хочу провідати пані із Західного флігеля, бо вона, кажуть, занедужала. Крім того, сьогодні мені треба бути в палаці, тож поспішіть, щоб я міг виїхати ще до того, як сонце підніметься високо».

Перед від’їздом, у парадному вбранні, Каору спустився у сад між квіти. Він завжди поводився скромно, не переймаючись тим, щоб справляти на оточення особливе враження, але в його рухах було стільки вишуканості, що порівняння з ним не витримав би жоден чепурун. Він притягнув до себе «вранішнє лице», і з його листя скотилася роса.

промовив він сам до себе, зірвавши квітку. Потім, оминувши «омінаесі» — «дівочу квітку», сів у карету.

Що вище піднімалося сонце, то прекраснішим ставало огорнуте легкою імлою небо. «Жінки, напевне, ще спокійнісінько сплять. Мабуть, я приїхав зарано. Але покахикувати або стукати по вікні чи дверях я не звик», — подумав Каору і послав слугу заглянути через Серединні ворота. Той скоро доповів, що всі ґратчасті вікна піднято і за завісами миготять жіночі постаті.

Помітивши, що, спустившись з карети, до будинку наближається якийсь гарно одягнений чоловік, ледве помітний у ранковому тумані, служниці подумали, що це принц повертається додому з таємного побачення, але, як тільки до них долинули знайомі пахощі, зволожені росою, одразу загомоніли: «Який же сліпучо красивий пан Каору! Шкода тільки, що він не піддається жіночим чарам...». І, не виявляючи найменшого подиву, вони, приємно шурхочучи своїм вбранням, поспішили приготувати гостеві подушку-сидіння.

«Я дуже вдячний вам за те, що дозволяєте зайти сюди і почуватися, як будь-яка інша шанована людина, але якщо ви залишите мене тут, перед завісами, то я зовсім перестану ходити до вас».

«Але ж що ми можемо зробити?» — запитали служниці.

«А хіба ви не маєте затишних північних покої, де міг би зупинитися такий ваш давній друг, як я. Та зрештою, робіть так, як накаже господиня, я не буду проти».

Він сів на порозі у внутрішні покої, а служниці, передавши його слова Нака-но кімі, взялися умовляти її вийти до нього. Оскільки Каору і раніше ніколи не проявляв властивої чоловікам настирності, а останнім часом став поводитися ще стриманіше, то і цього разу, погодившись на розмову, Нака-но кімі поступово перестала відчувати незручність. На запитання про її здоров’я Каору не отримав від неї ясної відповіді. Нака-но кімі була надзвичайно засмучена, тож Каору співчував їй і втішав, наче молодшу сестру, щиро пояснюючи, якими мають бути подружні стосунки. Ніколи раніше її голос не здавався йому настільки схожим на голос Ооїґімі, як зараз, тож якби він не остерігався сторонніх поглядів, то був би готовий проникнути за завіси для того, щоб власними очима побачити її обличчя, виснажене хворобою, і вкотре переконатися, що немає на світі людини, яка б не страждала від любові.

«Я не мріяв досягти блискучого майбутнього, — сказав він, — але сподівався, що принаймні уникну душевних тривог. Та виходить, я сам накликав на себе стільки страждань і розчарувань, що моя душа ніяк не може знайти спокою. Люди честолюбні, які надають особливого значення чинам і званням, часто почуваються незадоволеними, скривдженими, коли не досягають свого. А хіба мої муки не є ще більшою перепоною для спасіння?»

Поклавши зірвану квітку на віяло, він довго дивився, як червоніли, в’янучи, але не втрачаючи привабливості, пелюстки, а потім, підсунувши віяло під завісу, сказав:

На пелюстках — і зовсім не завдяки обережності Каору — виблискувала роса, і Нака-но кімі, вражена тим, як квіти в’янули на очах, відповіла:

«Нема на що росі надіятися...» — тихо додала вона і, не договоривши, замовкла. «Як вона схожа на сестру!» — зітхнув Каору.

«Осінь завжди навіює сумні думки, — сказав він. — І от недавно, щоб їх розвіяти, я вирушив в Удзі. На жаль, там я побачив, що «за тином сад був схожим на поля осінні»{228}. Було нестерпно дивитися на таке запустіння. Після смерті батька{229} багато хто побував в його домі на Шостій лінії та в Саґа, де він, відвернувшись від світу, як монах, провів останні роки життя, але нікому там не вдавалося заспокоїти душу. Я і сам не раз виїжджав звідти у сльозах під болісним враженням від знайомих дерев, квітів і струмків. У батька завжди служили люди різних рангів з чутливим серцем. А як його не стало, всі вони розбрелися хто куди, дехто назавжди залишив цей світ. А прості служниці, не тямлячись від горя, подалися в ліси та гори або змішалися із тамтешніми селянами. Будинок на Шостій лінії спорожнів, заріс травою забуття, але коли, на щастя, дуже скоро туди переїхав Лівий міністр, а потім дехто з принців і принцес, садиба ніби заново воскресла. Горе, яке досі здавалося непозбутнім, з плином років і місяців поступово слабшало, підтверджуючи закон, що у світі все має кінець. Звичайно, сумні події, про які я вам розповідаю, відбувалися тоді, коли я був зовсім ще малим і не міг глибоко ними перейматися. Але від недавнього страшного сну я досі не прокинувся і не знаю, чи зможу коли-небудь. Остання розлука завжди тяжка, бо нагадує про те, який хисткий цей світ. А смерть вашої сестри пробудила у моїй душі почуття, які, напевне, перешкоджатимуть моєму спасінню». Він так гірко плакав, що не було жодного сумніву в його горі.

Навіть стороння людина, дивлячись на його страдницьке обличчя, не могла б не співчувати йому. Тим паче Нака-но кімі, яка, згадуючи образ улюбленої сестри, так заливалася сльозами, що не могла й слова вимовити. Пригнічені спільним горем, вони обоє якийсь час мовчали.

«Кажуть, що «у селі гірському — смуток, самота...»{230} — сказала вона нарешті. — Живучи в Удзі протягом років, я не мала бажання порівнювати... А тепер... О, як би я хотіла пожити десь подалі від суєти! На жаль, це настільки нездійсненно, що іноді я заздрю монахині Бен. Мені дуже хотілося б почути, як двадцятого дня лунає дзвін у сусідньому гірському храмі. І я навіть подумала, чи не попросити вас таємно відвезти мене туди...»

«Невже для того, щоб уберегти рідну оселю від запустіння? Але ж навіть чоловік, вільний у своїх діях, не завжди наважиться вирушити в Удзі небезпечною гірською дорогою. Тому і я буваю там набагато рідше, ніж хотілося б. Про поминальні служби з нагоди дня смерті вашого батька не турбуйтесь, я про все домовився з Адзарі. Крім того, я радив би вам віддати будинок під монастир для будд. Зараз все у ньому нагадує про минуле і викликає страждання. Хіба не краще перетворити його в притулок для сердець, які прагнуть спокутувати гріхи? А, може, ви маєте інший намір? Останнє слово за вами. Вирішуйте, я готовий виконати будь-яке ваше бажання», — відповів Каору.

Каору давав Нака-но кімі цілком практичні поради і, здавалося, мав намір для поминальної служби подарувати копії сутр і зображень Будди. Було помітно, що вона хотіла б скористатися такою нагодою, щоб поїхати в Удзі.

«Не смійте навіть думати про це! Прошу вас, поводьтеся розсудливо», — застеріг Каору. Сонце вже піднялося високо, і в покоях почали збиратися служниці. Побоюючись, що така довга розмова з Нака-но кімі може здатися підозрілою, Каору вирішив піти.

«Шкода, що ви досі залишаєте мене за завісами, хоча я до цього не звик. Але невдовзі я ще раз до вас загляну», — сказав він на прощання. «Навряд чи принцові сподобається, що дружина приймає гостя, коли його самого немає вдома», — подумав Каору і, покликавши старшого слугу Укьо-но камі, сказав:

«Я чув, що принц повернувся з палацу вчора ввечері, а тому й заїхав сюди. Шкода, що не застав його вдома. Може, тепер зустріну його в палаці».

«Господар має повернутися сьогодні», — відповів слуга.

«Якщо так, то я заїду ще раз увечері».

Щоразу, коли Каору мав нагоду ось так зблизька порозмовляти з Нака-но кімі, він все більше жалкував, що не послухався Ооїґімі й, не знати чому, сам прирік себе на страждання. Через те, що він увесь час постував і цілими днями молився, його мати, Третя принцеса, все ще молода і завжди така спокійна, врешті-решт захвилювалась.

«Чи довго вікувати ще мені»{231}, не знаю, — сказала вона. — Але допоки живу, хотіла б бачити вас щасливим. Як монахиня я не маю права забороняти вам зректися світу, але знайте, що сум’яття, якого б мені довелося зазнати через це, неминуче стане перешкодою на шляху до мого спасіння».

Каору засоромився і, щоб не засмучувати матір, відтоді, принаймні перед нею, старався бути спокійним і безтурботним.

Тим часом Лівий міністр Юґірі, велівши якомога пишніше прикрасити східний флігель будинку на Шостій лінії, з нетерпінням чекав принца Ніоу. Уже виплив на небо місяць шістнадцятої ночі, а принц все не з’являвся. Оскільки він від самого початку не виявляв особливого бажання одружуватися з Шостою дочкою, занепокоєний міністр послав до нього гінця.

«Увечері принц Ніоу покинув палац і зараз, кажуть, перебуває у своєму будинку на Другій лінії», — доповів гонець.

Міністр почувався ображеним, бо знав, що принц поселив там свою коханку з Удзі. Щоб не стати для людей посміховиськом, якби довелося усю ніч марно виглядати майбутнього зятя, міністр послав до принца свого сина То-но цюдзьо з такими словами:

Річ у тому, що принц, не бажаючи засмучувати Нака-но кімі звісткою, що сьогодні він має одружитися з дочкою Лівого міністра, поїхав спочатку у палац, звідки послав їй листа, а вона, мабуть, відповіла щось таке, що його схвилювало. У всякому разі, він поспішив таємно повернутися у будинок на Другій лінії і тепер зовсім не хотів розлучатися зі своєю чарівною коханою. Саме тоді, коли прийшов То-но цюдзьо, вони удвох милувалися місяцем, а принц знову і знову клявся їй у вірності, марно намагаючись її втішити. За останній час Нака-но кімі зазнала чимало горя, але увесь час приховувала глибоко в душі свої почуття і ніколи не показувала принцові, що страждає, поводячись навдивовижу спокійно й незворушно. З появою То-но цюдзьо принц відчув себе винуватим і перед дочкою міністра, а тому сказав Нака-но кімі на прощання:

«Я скоро повернуся. Тільки не дивіться без мене на місяць. Бо це не на добре. О, якби ви знали, як мені тяжко залишати вас!»

З важким тягарем на серці він пройшов у головні покої, намагаючись нікому не потрапляти на очі. Нака-но кімі проводила його сумним поглядом, нездатна зібратися з думками, їй здавалося, що від потоків її сліз поплило узголів’я. Тепер вона сповна пізнала, яким жорстоким буває людське серце. З малих літ їхнє з сестрою життя було безрадісним. Єдиною опорою і розрадою для них був батько, чиї думки вже давно не належали цьому світу. Довгі роки прожили вони у гірській оселі, де дні тяглися сумною, одноманітною вервечкою, але навіть тоді життя не здавалося Нака-но кімі таким важким тягарем, як тепер. Однак дуже скоро і батько, і сестра покинули її, і ця втрата була настільки гіркою, що їй хотілося одного — негайно піти вслід за ними. Здавалося, не буває на світі більшого горя. Але, на жаль, вона залишилася жити і навіть — несподівано для себе самої — зуміла зайняти у світі досить високе становище. Звичайно, вона розуміла, що все це ненадовго, але принц був такий ніжний і добрий, тож чи могла вона не вірити йому?.. А тепер... О, тепер пропали всі надії. Нака-но кімі розуміла, що побачиться з принцом знову, що розлучається з ним на короткий час і зовсім не так безповоротно, як розлучалася колись із батьком і сестрою. Але їй було так гірко, адже сьогодні він залишив її і пішов до іншої! Думки про минуле і майбутнє роїлися в її голові, і болісна туга стискала серце. «О, як же це жорстоко! — думала Нака-но кімі. — Хтозна, може, з часом, з плином життя...» Безуспішно намагаючись відволіктися від похмурих думок, вона проплакала до пізньої ночі, поки на небі не з’явився яскравий, немов над горою Обасуте{232}, місяць. Легкий, ніжний вітерець грався гілками сосен і, здавалося, мав би приємно тішити слух людини, що звикла до стогонів гірського вітру, але тієї ночі ніщо не радувало Нака-но кімі. Вона воліла б опинитися в Удзі й почути, як вітер шелестить у саду листям бука.

подумала Нака-но кімі. Невже вона забула минулі нещастя?

«Може зайдете всередину? Не годиться сидіти тут і самій дивитися на місяць. Скуштуйте хоча б плодів. Що ж з вами буде, якщо відмовляєтесь і від найлегшої їжі? О, як же шкода, все це не на добре...Досить пригадати колишній сумний випадок...» — нагадали старі служниці, крадькома зітхаючи. «Яке нещастя! Чи можна було цього сподіватися?.. Але він же не покине її зовсім...Бо зв’язок, який спирається на перше глибоке кохання, не може розпастися так швидко», — бідкалися молоді служниці. Слухати всі ці розмови для Нака-но кімі було неприємно, бо вона вважала, що право судити про принца має лише вона. «Але, на жаль, тепер я мушу лише мовчки спостерігати за ним», — думала вона. «А подивіться, як похвально поводиться пан Каору!.. — перешіптувалися служниці, які знали Нака-но кімі ще в Удзі. — Якою ж дивною буває людська доля!»

Хоча принц Ніоу і жалів Нака-но кімі, але, налаштований на те, щоб справити глибоке враження на челядь Лівого міністра, вибрав найкраще вбрання і довго просочував його найвишуканішими пахощами. У будинку на Шостій лінії, оздобленому якнайкраще, принца давно вже з нетерпінням чекали. Шоста дочка міністра, яку він завжди уявляв собі слабкою і тендітною, виявилася цілком дорослою особою. «А, може, вона зарозуміла, сувора або манірна? Це було б неприємно», — подумав він. Однак таких хиб вона не мала, тож припала йому до душі, і довга осіння ніч пролетіла напрочуд швидко. Мабуть, ще й тому, що він пізно прийшов.

Повернувшись додому, принц пройшов у свої покої і, трохи відпочивши, піднявся і написав ранкового листа дочці міністра.

«Судячи з його вигляду, він задоволений, — перешіптувалися служниці, підштовхуючи одна одну ліктями. — Бідна Нака-но кімі! Хоча принц і міг би однаково любити їх обох, проте їй буде надзвичайно важко змагатися із суперницею, за якою стоїть впливова родина». Оскільки всі вони давно і вірно служили Нака-но кімі, то не могли залишатися байдужими до її становища.

Принц хотів дочекатися відповіді Шостої дочки міністра у своїх покоях, але, відчуваючи, якою тяжкою була для Нака-но кімі минула ніч, поспішив заглянути до західного флігеля. Коли він, посвіжілий після сну, зайшов до Нака-но кімі, вона лежала, але, побачивши його, підвелася. Її почервонілі від сліз повіки надавали обличчю особливо зворушливого виразу, і принц, що не відводив від неї погляду, відчув, як сльози підступили до його очей. Зніяковівши, вона відвернулася, і на її одяг хвилею впало рідкісної краси волосся.

Щоб приховати свою розгубленість, принц заговорив на буденні теми: «З чим же пов’язана ваша постійна недуга? — заклопотано спитав він. — Ви казали, що тому причиною спека, і всі ми з нетерпінням чекали, коли вона нарешті спаде. Але настала осінь, а вам не стало краще. Я просто не знаю, що ще зробити. Молитви вам не допомагають, але припиняти їх також не можна. Було б добре знайти монаха, який усе-таки міг би зарадити біді! Всі хвалять одного настоятеля, може, варто запросити його, щоб він молився вночі у ваших покоях?»

Нака-но кімі не сподобалася надмірна красномовність принца у розмові на таку чутливу тему, але вона не могла не відповісти: «І раніше таке зі мною бувало, але само собою з часом проходило. Видно, я просто не така, як інші жінки».

«Яка ж ви легковажна!» — посміхаючись, дорікнув їй принц. «У цілому світі немає жінки, яка могла б з нею зрівнятися!» — подумав він, водночас відчуваючи, що йому хочеться якомога швидше зустрітися і з тією, іншою...

На перший погляд його почуття до Нака-но кімі, схоже, не змінилося, бо він, поки був з нею поряд, знову і знову клявся їй у вірності не тільки у цьому, але і в майбутньому житті. «Напевне, я недовго житиму, — думала вона, — але, гадаю, за той відміряний мені долею час, він ще покаже свою жорстокосердість, та, сподіваюсь, хоч не зруйнує нашого подружжя. Хоч-не-хоч мені все-таки доведеться покладатися на нього, не зважаючи на свій гіркий досвід...»

Нака-но кімі старалася вгамувати сльози, але сьогодні їй це не вдалося. Досі вона вміло прикидалася спокійною, щоб не відкрити принцові свого сердечного болю, але за останні дні стільки похмурих думок наринуло на неї, що вона, нездатна приховати їх, розплакалася. Сльози нестримним потоком текли по обличчю, і, неспроможна зупинити їх, вона поспішно відвернулася. Принц обійняв її і притягнув до себе.

«Я завжди думав, що ви вірите моїм словам, — сказав він, витираючи її сльози власним рукавом, — а виявляється, ви відцуралися від мене. Невже ви змінилися за одну-єдину ніч?»

«А я от підозрюю, що за цю ніч змінилися саме ви і ваші почуття», — відповіла вона, ледь-ледь усміхнувшись.

«Але ж ви говорите, як мала дитина. Насправді моя совість зовсім чиста, бо мені нема чого від вас приховувати. А якби я виправдовувався, ви відразу про все здогадалися б. Схоже, що ви зовсім не уявляєте собі, у чому полягає подружнє життя. Це, звичайно, дуже зворушливо, але все-таки неприємно. Спробуйте поставити себе на моє місце. Я перебуваю у становищі, коли не в змозі поводитися так, як велить моє серце. Зачекайте, поки збудуться мої надії, і тоді я зумію показати, як глибоко я вас люблю. А втім, не варто говорити про це передчасно. Поживемо — побачимо...» — сказав він саме тоді, коли повернувся гонець від Шостої дочки міністра і будучи напідпитку, він, обвішаний розкішними шовками, немов морськими водоростями, зрізаними рукою рибачки, попрямував не роздумуючи до західного флігеля.

Побачивши його, служниці відразу здогадалися, звідки він прийшов. «І коли це пан встиг написати листа?» — занепокоїлися вони. Принц не збирався нічого приховувати від Нака-но кімі, однак несподівана поява гінця збила його з пантелику, бо він не хотів, щоб усе відкрилося так раптово. Але не було іншої ради, і принц велів служниці принести листа. Помітивши, що листа написала мачуха{233} Шостої дочки міністра, він полегшено зітхнув і відклав його убік. Читати такого листа, навіть написаного рукою посередника, перед очима Нака-но кімі було не зовсім зручно.

«Я не хотіла втручатися, але, попри моє прохання, вона не змогла написати...

йшлося у листі, написаному вишуканим почерком принцеси Оціба.

«Як набридли мені ці докори! Я б хотів жити спокійно удвох з вами, та от раптом мушу...» — поскаржився принц. Якби йшлося про простих людей, які вважають похвальним жити тільки з однією жінкою, нарікання першої дружини зазвичай викликають співчуття. А от у випадку принца Ніоу все виглядало набагато складніше. Від самого початку було зрозуміло, що принц не обмежиться однією дружиною. Крім того, на нього покладалися надії, що він стане принцом-спадкоємцем, тож ніхто не посміє його засуджувати, хоч би скільки дружин він мав. Тому становище Нака-но кімі ні у кого не викликало співчуття, ба більше, її вважали щасливицею, якій багато хто заздрив, бачачи, як про неї дбають у будинку принца. Сама ж вона так мучилася головно тому, що була надто впевнена у почуттях чоловіка і ніяк не очікувала несподіваної біди. Раніше, читаючи старовинні повісті або слухаючи розповіді про людські долі, Нака-но кімі завжди дивувалася, чому у таких випадках жінки зазвичай занепадають духом? Та от тепер вона на власному досвіді відчула, яка тяжка доля у покинутої дружини.

Щоправда, принц був сьогодні з нею лагіднішим, ніж звичайно. «Недобре, що ви відмовляєтеся від їжі», — дорікнув він їй і, звелівши принести найвишуканіші ласощі, приготовлені по-особливому, умовляв Нака-но кімі з’їсти хоч шматочок, але вона навіть не торкнулася їх. «О, як же мені вас жаль!» — зітхнув принц. Коли ж настали сутінки, він перейшов у головний будинок. Дув прохолодний вітерець, і небо було таким прекрасним, яким воно буває тільки у цю пору року, а тому принц, зроду чутливий до навколишньої краси, перебував у гарному настрої, тоді як Нака-но-кімі, навпаки, ставала все сумнішою. Голоси цикад збуджували в її душі тугу за рідною гірською оселею в Удзі.

проказала вона сама до себе.

Ще й не стемніло, а принц уже поїхав. Що далі відступали голоси передового ескорту, то ширше розливалося море сліз в узголів’ї Нака-но-кімі, так що рибалки могли ловити рибу...{235} Нака-но кімі лежала, проклинаючи себе за малодушність. Вона згадала, як через принца стільки сліз пролила ще там, в Удзі. «А чим закінчиться моя нинішня недуга? — запитувала вона себе. — Ніхто з нашої родини не жив довго у цьому світі, може, і моя доля така сама... Життям я не так уже й дорожу, але не хотіла б брати на душу новий гріх». З такими думками вона, не склепивши очей, пролежала до світанку.

Наступного дня, почувши про те, що імператриця Акасі занедужала, у палаці зібрався весь двір. Та оскільки виявилося, що у неї лише легка застуда і її здоров’ю ніщо не загрожує, то Лівий міністр Юґірі поїхав, не чекаючи вечора, до садиби на Шостій лінії, запросивши у свою карету і Каору. Міністр задумав відзначити третю ніч одруження дочки з принцом Ніоу якомога пишніше, але його становище цього не дозволяло. І хоча присутність Каору його трохи бентежила, ніхто з його близьких не міг би стати кращою окрасою свята. Каору з несподіваною поспішністю погодився на таку роль, схоже, зовсім не жалкуючи, що Шоста дочка міністра дісталася іншому. Щоправда, остання обставина міністра не тішила, хоча, звичайно, він нічим цього не показував.

Принц Ніоу приїхав, коли споночіло. Йому виділили покої в південно-східній частині головного будинку. На восьми столиках з відповідною до звичаїв урочистістю були розміщені особливі срібні блюда, а на двох маленьких столиках стояли красиві таці з коржиками-моці. Але чи варто описувати те, про що і так всім добре відомо? Невдовзі прийшов міністр і велів покликати принца, який, попри пізню годину, все ще перебував у покоях Шостої дочки міністра і, захопившись розмовою з нею, з’явився не відразу. Його супроводжували Саемон-но камі й То-сайсьо — брати Кумої но карі, головної дружини Лівого міністра.

Нарешті з’явився принц Ніоу у всій своїй дивовижній красі. То-но цюдзьо в ролі господаря підніс йому чашу з вином і підсунув столик з частуванням. Гості осушили другу чашу, а потім і третю. Каору пригощав присутніх вином, і, дивлячись на нього, принц мимоволі посміхнувся. Мабуть, він згадав, як часто докучав Каору своїми побоюваннями, чи він не почуватиметься незручно у домі міністра. Однак Каору нічим себе не видавав. Перейшовши у східний флігель, він заходився пригощати вином супутників принца, серед яких було чимало впливових осіб. Шість придворних четвертого рангу отримали у дар жіночий одяг і хосонаґа, десяти придворним п’ятого рангу дісталися тришарове китайське вбрання зі складчастими шлейфами. Четверо осіб шостого рангу отримали хосонаґа і хакама з візерунчастого шовку. Кількість подарунків обмежувалася відповідними приписами, а тому міністр, невдоволений цим, постарався надолужити їхню невелику кількість вибором найкращої якості забарвлення і крою. Слуги нижчого рангу та охоронці отримали стільки подарунків, що не знали, куди їх дівати. Таке барвисте і пишне видовище завжди викликає цікавість, і, мабуть, тому його залюбки описують у старовинних повістях, хоча зазвичай і зазначають, що неможливо словами передати всі подробиці...

Дехто із супутників Каору, які сьогодні вночі перечікували осторонь, без частування, повернувшись у будинок на Третій лінії, нарікали: «І чому це наш господар не погодився стати зятем Лівого міністра? Невже йому не набридло самотнє життя?» Почувши їхні нарікання, Каору посміхнувся, зрозумівши, що його слуги заздрили слугам принца, які, досхочу напившись, лягли спати у будинку на Шостій лінії, тоді як вони самі, втомлені й невиспані, мусили везти свого господаря додому.

«О, як незручно бути нареченим! — думав Каору, вкладаючись спати. — Міністр поводився так церемонно, коли пишно заходив і сідав, хоча принц — його близький родич. Світильники горіли яскравіше, ніж звичайно, всі навперебій пригощали вином зятя, який, треба сказати, тримався прекрасно. Якби я мав вродливу дочку, то нікому, навіть Імператорові, не віддав би її з такою охотою, як принцові Ніоу». Але вже наступної миті Каору згадав, і то не без гордощів, що деякі батьки, які мріяли віддати дочку принцові, натякали і на нього самого, тим самим засвідчуючи його високу репутацію. Щоправда, він зовсім не мав бажання одружуватися. «А що, як Імператор і справді збирається віддати мені свою дочку, Другу принцесу? Чи маю я право нехтувати такою милістю? Звичайно, це велика честь, і все ж... Невідомо ще, яка зовнішність у принцеси. От якби вона була схожа на Ооїґімі...» — роздумував Каору, не забуваючи про Другу принцесу. Як завжди, страждаючи від безсоння, Каору вирішив провести цю ніч у пані Адзеці-но кімі, до якої завжди ставився прихильніше, ніж до інших служниць. Як тільки почало світати, він поспішив піти, хоча навряд чи хтось осудив би його. Жінка, напевне, образилася.

сказала вона. Жалкуючи її, Каору відповів:

Навіть якби він назвав ту річку глибокою, вона йому не повірила б, а тим паче тепер, коли він вважав ту річку мілкуватою. Відчинивши бічні двері, Каору вигукнув: «Та погляньте на небо! Як можна спати до самого ранку й залишатися байдужим до його краси? Я не хотів би здаватися нещирим молодиком, але таке нічне пробудження завжди мене хвилює, змушуючи думати про цей світ і про прийдешній», — і, таким чином загладивши непорозуміння, пішов.

Він ніколи не розкидався ніжними словами, але був настільки лагідним і ввічливим, що ніхто не міг вважати його нечуйним. Будь-яка жінка, яку він хоч раз ощасливив своєю увагою, тільки й думала про те, як би опинитися якнайближче до нього, і, мабуть, тому в будинку Третьої принцеси було чимало жінок, які завдяки давнім родинним зв’язкам влаштувалися на службу до неї. Та зазвичай, у кожної з них, незалежно від рангу, було, на жаль, своє горе.

Побачивши Шосту дочку Лівого міністра при денному світлі, принц Ніоу ще глибше у неї закохався. Вона, зі своєю стрункою поставою, чарівною голівкою і прекрасним густим волоссям, викликала у нього захоплення. Її обличчя дихало свіжістю, а в рухах було стільки гордого благородства, що годі було відірвати від неї очей. Крім того, вона була наділена такою красою і стількома чеснотами, яких вистачало для того, щоб називатися справжньою красунею. У своїх двадцять з лишком років вона здавалася пишною, духмяною квіткою. Міністр виховував дочку, не шкодуючи сил, і досяг у цьому цілковитого успіху. Його дочка була бездоганною. Щоправда, щодо м’якості, лагідності і привітності перевага була за Нака-но кімі. Спочатку Шоста дочка міністра соромилася відповідати принцові, однак те, що вона нарешті вимовляла, свідчило про її рідкісні чесноти. Прислужували їй тридцять миловидних молодих жінок і шість дівчаток-служниць, одна від одної гарніших. Міністр сам простежив за тим, щоб для них було пошито трохи незвичне вбрання, справедливо вважаючи, що звиклого до вишуканої розкоші принца важко чим-небудь здивувати. Старша дочка Лівого міністра, яку народила головна дружина Кумої-но карі з дому на Третій лінії, прислуговувала принцу-спадкоємцеві, але навіть про неї не дбали так старанно. А все тому, що принц Ніоу користувався особливим впливом у світі.

Тепер, після одруження з Шостою дочкою міністра, принц не міг так часто бувати у будинку на Другій лінії, як би йому хотілося. Високе становище не дозволяло йому виїжджати вдень, а ввечері він не міг оминути Шостої дочки міністра, бо, як і раніше, жив у південних покоях будинку на Шостій лінії. От і виходило, що Нака-но кімі мусила часто даремно його чекати і, хоча вона давно до цього приготувалася, прохолодне ставлення принца виявилося переносити набагато важче, ніж їй колись здавалося. «Мені, людині з таким низьким становищем, не годилося виходити заміж за принца...» З великим жалем і каяттям Нака-но кімі раз по раз згадувала той день, коли пустилася у дорогу з рідної гірської оселі.

Вона будь-що хотіла потай вернутися туди. І зовсім не для того, щоб розлучитися з принцом, а просто щоб трохи дати спокій власній душі. Бо якщо вона постійно докорятиме йому, то лише погіршить їхні стосунки. Цей намір так її захопив, що, переборовши сором, вона послала Каору такого листа: «Недавно вельмишановний Адзарі докладно повідомив мені про підготовку поминальних служб і про Вашу участь у цих заходах. І тепер, згадуючи про Ваше колишнє добре ставлення до нас й до світлої пам’яті батька, я не можу не висловити Вам найщирішої вдячності. Сподіваюся, що матиму нагоду підтвердити її особисто».

Нака-но кімі писала на папері «міціноку» простим, строгим і водночас витонченим почерком. Свою радість з приводу участі Каору у відзначенні дня пам’яті батька вона описала небагатослівно, але, здається, від усього серця. Зазвичай вона навіть соромилася відповідати йому, обмежуючись кількома словами, а цього разу була готова навіть особисто висловити йому свою вдячність.

Втішений листом, Каору відчув, як у нього солодко забилося серце. Знаючи, що принц Ніоу, зачарований новою дружиною, нехтує Нака-но кімі, він здогадувався, що вона страждає, тому цього звичайного листа довго не відкладав, а перечитував знову і знову. Його відповідь була стриманою: «Вельми вдячний Вам за листа, — написав він на жорсткому білому папері. — Нещодавно я дозволив собі справити таємно, немов монах-відлюдник, всі належні обряди. Зізнаюся, я навмисне не поставив Вас до відома про це. Може, Ви здогадуєтеся чому... Користуюся нагодою, щоб дорікнути Вам за Ваші слова про «колишнє добре ставлення». Невже Ви думаєте, що мої почуття змінилися? Але, сподіваюся, я матиму нагоду розповісти Вам про все докладніше. З незмінною повагою...»

І от наступного дня надвечір Каору поїхав до Нака-но кімі на Другу лінію. Охоплений потаємною пристрастю, він приділив особливу увагу своїй зовнішності й старанно просочив м’який шовковий одяг сильними пахощами, які, змішавшись з ароматом віяла світло-брунатного кольору, створювали навколо нього неповторно привабливу атмосферу.

Звичайно, Нака-но кімі часто згадувала ту дивну ніч в Удзі й, переконавшись з роками у щирості й вірності Каору, таких рідкісних у нашому світі чеснот, напевне, іноді задумувалася: «А чи не краще було б вийти заміж за нього?..» Вона не була вже малою дитиною і, порівнюючи Каору зі своїм черствим чоловіком, мимоволі віддавала перевагу першому і дуже жалкувала, що досі трималася від нього осторонь. Тож цього разу, не бажаючи, щоб Каору мав підстави скаржитися на її нечуйність, Нака-но кімі впустила його у передні покої. Сама ж улаштувалася за завісами, наказавши поставити за ними ще й ширму.

«Хоча ваш лист не містив прямого запрошення, — сказав Каору, — але я так зрадів з вашої готовності зустрітися, що збирався прийти ще вчора, однак, дізнавшись про повернення принца, вирішив почекати. Невже ви нарешті зрозуміли, наскільки щирим я був протягом років, а тому трохи послабили перепону між нами? Важко повірити...»

Нака-но кімі, збентежена такими словами, насилу відповіла: «Мені було б дуже прикро, якби я вам не висловила вдячності за вашу участь у відзначенні пам’яті батька, про яку ви повідомили недавно, крім того, досі я ще ніколи так і не подякувала за все, чим вам зобов’язана». Вона говорила уривчасто й зовсім тихо, бо сиділа у глибині покоїв, і незадоволений цим Каору спитав: «А чого ви сидите так далеко? Мені багато про що важливе треба з вами поговорити».

Нака-но кімі здалося, що він має рацію, і вона пересіла ближче. Почувши шелест її вбрання, Каору відчув, як солодко забилося його серце, але опанував себе й заговорив, як завжди, спокійно, даючи зрозуміти, що осуджує принца за його несподівану зрадливість, водночас заспокоюючи Нака-но кімі. А вона, вважаючи недоречним скаржитися на чоловіка, лише кількома словами натякнула на те, як їй тяжко живеться у цьому непевному світі, та наполегливо просила таємно відвезти її хоч на короткий час в Удзі.

«Та хіба я можу на власний розсуд зробити вам таку послугу? — відповів Каору. — Вам краще з таким бажанням відверто звернутися до чоловіка й діяти, залежно від його думки. Інакше виникнуть непорозуміння, які дадуть принцові підставу дорікати вам у легковажності. Якби не було такої перешкоди, сам я охоче провів би вас в Удзі й назад. Принц знає, що, на відміну від інших, мені можна довіряти...» Водночас Каору ні на мить не забував, як гірко каявся, що поступився Нака-но кімі принцові, й звірився у розмові, що мріяв би повернутися у минуле, якби це було можливо. Він просидів у покоях Нака-но кімі до самого вечора, поки її не здолала втома.

«Пробачте, але я щось погано почуваюся. Може, поговоримо іншим разом, коли мені стане ліпше...» — сказала Нака-но кімі і, на його розчарування, віддалилась в глибину покоїв.

«Та коли ж ви збираєтеся поїхати в Удзі? Бо я мушу розчистити для вас зарослу травою гірську дорогу...» — спитав Каору, намагаючись затримати її.

«Думаю, на початку наступного місяця, бо цей уже закінчується. І було б добре у цій справі уникнути розголосу. Невже не можна обійтися без чоловікового дозволу?» — відповіла вона, на мить зупинившись.

Її ніжний голос пробудив у серці Каору незабутні спогади, і, не стримавшись, він просунув руку під завісу поруч зі стовпом, біля якого Нака-но кімі сиділа, і схопив її за рукав. Жахнувшись, Нака-но кімі навіть жодного слова не встигла сказати й поспішила сховатися у глибині покоїв. Каору впевнено, наче робив це щодня, пішов за нею і приліг поруч.

«Невже це правда? Ви сказали, що хотіли б поїхати в Удзі таємно? Може, я передчасно зрадів? Я тільки хотів би впевнитися, що правильно зрозумів... Які ж ви жорстокі! Та й нема вам чого мене сторонитися...»

На такий докір Нака-но кімі не могла відповісти і, насилу стримавши свою раптову ненависть до нього, проказала: «Такого я від вас не сподівалася. Подумайте, що скажуть служниці... Просто жах!»

Побачивши, що вона от-от заплаче, Каору, хоч і відчував вину, але все-таки провадив далі: «Та що ж у цьому ганебного? Згадайте, що і ваша покійна сестра не була проти нашої давнішньої зустрічі... Навпаки. Тож мені неприємно, що ви так налаштовані. Не хвилюйтесь, я ніколи не зроблю нічого легковажного, що могло б вас образити».

Він поводився спокійно, але, не відпускаючи її рукава, безперестанку розповідав, як протягом місяців каявся у своїх помилках і страждав. Нака-но кімі була у такому збентеженому і розгубленому стані, який не можна і словами описати. Якби на місці Каору була чужа людина, не обізнана так добре з її становищем, вона почувалася б впевненіше, а так — лише гірко заплакала.

«Що з вами? Адже ви вже не мала дитина...» — докоряв їй Каору, не відриваючи від неї очей. Нака-но кімі була невимовно чарівна у своїй безпорадності, а її скромна витон­ченість і благородство дорослої людини, яких він раніше не помічав, змусили його вкотре розкаятися у тому, що він з власної волі віддав Нака-но кімі принцові, й заплакати.

Хоча сьогодні прислуговували тільки дві жінки, вони, напевне, похопилися і принаймні спробували б з’ясувати, у чому справа, якби до покоїв проникнув незнайомий чоловік, та, оскільки Каору був тут частим гостем, вони, на превеликий жаль Нака-но кімі, вдаючи, ніби нічого не помічають, відійшли подалі, щоб не заважати розмові. «О, якби можна було повернути минуле!» — важко зітхаючи, думав Каору, але сьогодні, як і колись в Удзі, він поводився напрочуд стримано. Втім, чи варто про це докладно розповідати? Хоча Каору і не досяг того, чого прагнув, але, не бажаючи викликати до себе підозри, трохи подумав і вирішив піти.

Почало світати, хоча недавно начебто ще була темна ніч, і він побоювався не того, що осудять його, а того, що пліткуватимуть про Нака-но кімі. Причина її недуги не лишилась для нього таємницею. Вона соромилася пояса, який обвивав її стан, і, мабуть, саме тому Каору стримав свої бажання. І хоча він уважав свою поведінку загалом нерозсудливою, але вдаватися до насильства все ж не хотів. «Бо якщо, піддавшись раптовій спокусі, опущуся до нього, — думав він, — то після цього, змусивши її до таємних зустрічей, я приречу себе на нескінченні страждання, а її позбавлю спокою у стосунках з принцом». Але, незважаючи на власні розумні доводи, він, перебуваючи у полоні почуттів, не уявляв собі, що може розлучитися з Нака-но кімі навіть на коротку мить. «Чи зможу я жити без неї?» — такі нескінченні, болісні сумніви і вдень, і вночі мучили його душу.

За останні роки Нака-но кімі трохи схудла і набула ще чарівнішого й благороднішого, ніж колись, вигляду, який так невідступно переслідував Каору, що ні про що інше він не міг і думати. Вона, здається, дуже хотіла поїхати в Удзі, і він був готовий супроводжувати її, але не годилося це робити без дозволу принца. Як можна уникнути людського осуду й водночас задовольнити її бажання? Занурившись у такі думки, він ніяк не міг заснути. А вранці, ще затемна, Каору послав Нака-но кімі, як завжди, стриманого листа:

Ваша холодність так мене розчарувала, що слів не знаходжу...»

Нака-но кімі не знала відповіді, але щоб не викликати підозри у служниць, через неохоту написала: «Я отримала Вашого листа, але мені все ще погано, і я не можу відповісти». «Який короткий лист...» — засмутився Каору, з любов’ю згадуючи її вчорашнє чарівне обличчя. Напевне, за останні роки Нака-но кімі трохи зрозуміла суть стосунків між чоловіком і жінкою, бо повелася з ним учора ввечері досить уміло: приховавши своє обурення його поведінкою, м’яко, але з гідністю випровадила його, і він залишився на самоті зі своїми ревнощами і тугою. Йому здавалося, що останнім часом вона стала набагато привабливішою, ніж була колись. «А що, як принц її остаточно покине і вона погодиться вважати мене своєю надійною опорою? Хоча ми і не зможемо відкрито зустрічатися, але вона стане моєю єдиною втіхою, бо ні з ким іншим я не підтримую таємних стосунків». Ось такі думки не виходили з його голови. Але хіба можна його за це засуджувати? Адже навіть найрозсудливіші й найрозумніші чоловіки бувають безсердечними. Уже й не варто згадувати, як він колись страждав після смерті Ооїгімі, бо тепер він увесь час мучився від ревнощів, думаючи про Нака-но кімі.

«Сьогодні принц Ніоу прибув на Другу лінію», — за якийсь час почув Каору і, спалахнувши заздрощами, навіть забув про свій намір колись стати опорою для Нака-но кімі.

Принц приїхав несподівано, як видно, почуваючись винуватим у тому, що так давно не бував у будинку на Другій лінії. «Я не покажу йому, що ображена, — вирішила Нака-но кімі. — Бо тепер я не можу довіряти навіть Каору, який обіцяв допомогти мені поїхати в Удзі, але негідно поводився зі мною», — вирішила Нака-но кімі, зрозумівши, що, на жаль, не маючи у світі надійного притулку, мусить змиритися із своєю злощасною долею і до самої смерті слухняно коритися обставинам. Вона була такою ласкавою з принцом, так старалася йому догодити, що, зворушений цим, він всіляко вибачався за кількаденну відсутність.

Оскільки Нака-но кімі помітно розповніла, а її живіт обвивав злощасний пояс, то принц дивився на неї з великим зацікавленням, бо він ще ніколи не бачив зблизька жінку у такому стані. В будинку на Шостій лінії з новою дружиною він почувався досить незручно, а тому, повернувшись у знайому обстановку, насолоджувався свободою і спокоєм. Він велемовно обіцяв Нака-но кімі вірність на все життя, але, слухаючи його, вона згадувала Каору, який того вечора так зухвало повівся, і недовірливо зітхала: «Які ж вони, ці чоловіки, красномовні...» Нака-но кімі була вдячна Каору за все, що він для неї великодушно робив протягом років, але різко не схвалювала його спроб вийти за межі пристойності. І хоча вона більше не вірила принцові, проте мимоволі вислуховувала його обіцянки. «Але як же це можна, приспавши пильність, пробратися у мої покої? — думала вона, згадуючи події тієї ночі. — Пан Каору каже, що між ним і сестрою була лише духовна близькість. Якщо це правда, він справді гідний поваги, але я все одно мушу остерігатися. Шкода тільки, що принц надовго залишає мене саму». Вона не відкривала чоловікові свої побоювання щодо його тривалої відсутності й тепер, як ніколи досі, так ласкаво горнулася до нього, що зовсім його причарувала. Але раптом принц відчув різкий аромат, мало схожий на куриво у покоях, в походженні якого він, добре обізнаний у цій сфері, нітрохи не сумнівався, а тому запитав Нака-но кімі, звідки взялися ці пахощі, на що вона, вкрай розгублена, не знала, що й відповісти.

«Я знав, що так станеться! І ніколи не вірив, що Каору залишиться до неї байдужим», — подумав схвильований принц. До речі, хоча Нака-но кімі завбачливо змінила навіть спідній одяг, але все одно цей аромат несподіваним й дивним чином наче проник в її шкіру.

«Мабуть, ви багато чого йому дозволили, якщо його запах залишився на вас!» — принц був у нестямі і проявляв обурення прикрими словами, а вона мовчала, не знаючи, куди їй подітися.

«Попри те, що я вами особливо дорожив, ви перші зрадили мене, забувши про пристойність. Хіба вже так довго я вас залишав на самоті?.. О, які ж ви жорстокі! Таких прикрощів від вас я аж ніяк не сподівався...» — принц безперестанку дорікав Нака-но кімі такими дошкульними словами, що їх незручно навіть повторювати, і її мовчання лише посилювало його ревнощі.

сказав він. На потік його неприємних докорів Нака-но кімі довго відмовчувалася, аж поки нарешті не відповіла:

Її заплакане обличчя мало такий зворушливий вигляд, що жоден чоловік не міг би залишатися до неї байдужим. «Зокрема, й Каору...» — подумав принц і, з ревнощів розплакався. От яке чутливе серце він мав! Навіть якби Нака-но кімі страшно перед ним завинила, він і тоді не зміг би від неї відвернутися. Вона була така чарівна і безпорадна, що, забувши про геть-усі докори, принц узявся її втішати.

Наступний ранок застав принца після спокійного сну з Нака-но кімі в її спочивальні. Туди ж принесли йому воду для вмивання та ранковий рис. Йому, звиклому до будинку на Шостій лінії, блискуче оздобленого розкішною корейською і китайською парчею та візерунчастим шовком, покої Нака-но кімі, прибрані з чарівною простотою, здалися особливо затишними. Та й служниці своїм м’яким домашнім вбранням навіювали принцу спокійний настрій. Сама Нака-но кімі, одягнена у м’яке світло-бузкове уцікі поверх рожевого хосонаґа, була такою чарівною, що зовсім не поступалася гордій Шостій дочці Лівого міністра, яка пишалася юною красою і вишуканим вбранням, а тому принц міг не соромитися перед новою дружиною своїм коханням до Нака-но кімі. Нещодавно розповнівши, останнім часом Нака-но кімі трохи схудла й зблідла, проте не втратила приваб­ливості.

До речі, з огляду на її красу, принц ще задовго до того випадку з підозрілим ароматом побоювався, що Нака-но кімі може запалити уяву будь-якого стороннього чоловіка, якому пощастило почути її голос і підгледіти обриси її постаті. А оскільки сам принц мав ревниву натуру, то завжди був насторожі і часто начебто знічев’я заглядав у шафку і скриньку Нака-но кімі у пошуках підозрілих листів. Іноді серед паперів на очі йому потрапляли якісь коротенькі записки буденного змісту, якими дружина, видно, не дорожила. «Дивно, невже нічого іншого немає?» — розглядаючи їх, сумнівався принц, тож і не дивно, що й сьогодні він не мав спокою. «Каору такий гарний, що жінка з чутливою душею, напевне, закохалася б у нього, — думав він. — І навряд чи Нака-но камі відштовхнула б його від себе. Вони були б прекрасною парою і, природно, взаємно любили б одне одного». Давши волю уяві, принц сердився і мучився ревнощами. Цей день він також провів у будинку на Другій лінії, не забувши, щоправда, послати два чи три листи дочці Лівого міністра, чим неабияк обурив літніх служниць. «Невже за такий короткий час він встиг назбирати так багато невисловлених думок?..» — бурчали вони.

Звістка, що принц безвиїзно живе у будинку на Другій лінії, зіпсувала Каору настрій. «Тепер уже нічого не вдасться змінити. Зрештою, я сам у всьому винен. Хіба можна було закохуватися у жінку, яку взяв під свою опіку?» — подумав він, але відразу опанував себе, зазначивши, що принаймні зараз принц не залишив Нака-но кімі. А згадавши, який жалюгідний вигляд мають її служниці у зношеному одязі, він поспішив до Третьої принцеси, своєї матері.

«Чи не знайдеться у вас пристойного готового вбрання? Воно мені дуже потрібне...» — спитав він, і принцеса відповіла: «Здається, є білі тканини, призначені на подарунки монахам за служби наступного місяця. Пофарбованих у мене тепер майже не буває... А їхнє пошиття можна замовити».

«О ні, не турбуйтеся, досить і того, що є», — сказав Каору і, звернувшись у палацову кравецьку майстерню, випросив там кілька ошатних убрань і вишуканих хосонаґа, а також білого й візерунчастого шовку. Для самої Нака-но кімі він із власних запасів вибрав чудовий блискучий червоний шовк і тонку білу парчу. І хоча серед подарунків не вистачало підходящих хакама, проте хтозна-чому Каору долучив сюди пояс. Дари супроводив такою піснею:

Віднести такого листа Нака-но кімі він доручив пані Тайфу, літній служниці, здавна йому відданій. «Посилаю вам скромний дар з того, що було під рукою, щоб ви розпорядилися ним на свій розсуд», — передав він на словах і все, призначене для Нака-но кімі, щоб не потрапило нікому на очі, склав в окрему скриньку, ретельно обв’язану стрічкою. Тайфу, яка звикла виконувати такі доручення Каору, навіть не показала подарунків Нака-но кімі, тим паче не відсилала їх назад, а, недовго думаючи, розділила тканини між служницями для пошиття одягу. Передусім треба було причепурити молодих служниць, які обслуговували безпосередньо Нака-но кімі. Та й служницям нижчого рангу, які геть-чисто обносилися, просте біле вбрання виявилося вельми доречним.

Правду кажучи, хто, як не Каору, про все це мав подбати? Хоча, безперечно, принц ніжно любив Нака-но кімі й дбав про її насущні потреби, але не міг простежити за всіма дрібницями. Звиклий до достатку, він, природно, не знав, як тяжко почуватися тоді, коли життя складається не так, як хотілося б. Здатний з тремтінням у душі захоплюватися краплями роси на пелюстках квітки, він водночас був на рідкість дбайливим, коли відповідно до пори року так щедро обдаровував кохану жінку, що навіть годувальниця вважала це надмірним. Проте Нака-но кімі дуже соромилася того, що її молоді служниці погано одягнені. «І життя у столиці має свої труднощі...» — мовчки журилася вона, а останнім часом, коли з’явилася Шоста дочка Лівого міністра, що жила у розкішному будинку, тривога зросла через те, що оточення принца може віддати перевагу суперниці. Каору здогадався про її страждання, але, як стороння людина, не смів потайки посилати Нака-но кімі повсякденні речі, а тим паче пишні подарунки, які могли б викликати у людей підозру. Тому і цього разу підібрав дещо з простого, але бездоганного одягу для служниць і разом з витканим для Нака-но кімі коуцікі та згортком візерунчастого шовку надіслав у будинок на Другій лінії. А треба сказати, що Каору виховувався не в гірших, ніж принц Ніоу, умовах. Розніжений і зарозумілий, він зневажав житейські справи, а віддавався високим роздумам. Однак, познайомившись з життям Восьмого принца у гірській оселі подалі від людей, він пройнявся до нього жалем і співчуттям, а потім узагалі відкрив для себе різні сторони людського життя. Виходить, що всім цим змінам він був зобов’язаний Восьмому принцові!

Отже, всупереч своєму наміру залишатися для Нака-но кімі спокійним і розсудливим опікуном він, як і раніше, безперестанку думав про неї, і його листи ставали щораз пристраснішими. Іноді, не стримавшись, він зізнавався їй в любові, і тоді Нака-но кімі знову зітхала і нарікала на долю. «Якби Каору був зовсім чужою мені людиною, — думала вона, — я легко й без жалю перервала б з ним всякі стосунки як з божевільним. Але він здавна був для мене надійною опорою, а тому несподіваний розрив з ним породив би чутки та підозри». Крім того, вона високо цінувала його відданість і не хотіла здаватися невдячною. Однак удавати, ніби розділяє його почуття, вона не могла. «Що ж тепер робити?» — гадала вона. Молоді служниці, до яких вона могла б звернутися за порадою, з’явилися у будинку зовсім недавно і нічого не знали про її минуле, а ті, що приїхали разом з нею з Удзі, були занадто старі, щоб зрозуміти її становище. О, як тепер їй не вистачало Ооїґімі! «Якби сестра жила, хіба вибір Каору впав би на мене?..» — думала вона засмучено. Навіть холодність принца не завдавала їй таких страждань.

Що ж до Каору, то він, збурений тугою за Нака-но кімі, одного тихого вечора знову приїхав у будинок на Другій лінії. Розпорядившись покласти для гостя подушку-сидіння на галереї, вона відмовилася від зустрічі з ним, пославшись на недугу. Почувши про це, Каору мало не заплакав від образи, і, щоб ніхто не побачив його сліз, так дорікнув: «Якщо до узголів’я хворого пускають навіть чужих монахів, то чому ви не могли б впустити мене поза завіси як лікаря? Адже розмова через посередника — це марна трата часу».

Каору мав такий невдоволений вигляд, що служниці, свідки його зустрічі з Нака-но кімі минулого вечора, відчуваючи, що залишати гостя на галереї нечемно, опустили завіси спочивальні й провели його до передніх покоїв, де зазвичай поміщалися нічні монахи. Хоча Нака-но кімі справді нездужала, але, погодившись з ними, хоч-не-хоч наблизилася до завіси для розмови з ним. Вона говорила ледве чутним голосом, і Каору мимоволі згадав Ооїґімі, якою вона була під час хвороби, з таким похмурим передчуттям, що насилу спромігся говорити. Засмучений тим, що Нака-но кімі сидить далеко, Каору рішуче відсунув завісу і сміливо наблизився до неї. Не тямлячись від жаху, вона покликала до себе служницю Сьосьо і сказала:

«У мене груди заболіли, розітріть їх».

«Але ж вам стане ще гірше від розтирання, — зауважив Каору й, зітхнувши, випростався, і було помітно, що він збентежений. — У чому ж причина вашого нездужання? Адже люди кажуть, що вагітна жінка погано почувається лише спочатку, а потім їй стає набагато краще. Мабуть, через свою недосвідченість ви надмірно хвилюєтесь...»

«У мене й раніше часто боліли груди, — зніяковіло відповіла Нака-но кімі. — Покійна сестра також страждала від цього. Кажуть, що люди з такою хворобою довго не живуть».

«Справді, у цьому світі ніхто не живе тисячу років, як сосна», — з жалем подумав Каору й, не звертаючи уваги на служницю Сьосьо, але старанно оминаючи все, що могло б насторожити її, заговорив про свої довготривалі почуття так, щоб його розуміла сама Нака-но кімі, а служниця лише гадала, що він мав на увазі. «О, немає у світі людини більш турботливої за нього!» — думала Сьосьо, прислухаючись до його слів.

При будь-якій нагоді Каору завжди повертався думками до Ооїґімі. «З раннього дитинства, — згадував він зі сльозами на очах, — я мав намір відмовитися від суєти цього світу і стати монахом. Але, видно, так мені судилося, що я зустрів вашу сестру, глибоко полюбив її, хоча й не досяг від неї взаємності, та через це зрікся свого первісного бажання. І хоча після її смерті я іноді мав стосунки з іншими жінками, сподіваючись забути свою непоправну втрату, але, на жаль, жодна з них не припала мені до душі. Я багато настраждався і не хотів би, щоб такі мої невдачі ви витлумачили як свідчення моєї легковажності, бо насправді я ніколи не нав’язуватиму вам свого кохання, а принагідно вдовольнюся такою, як зараз, щирою розмовою, за яку, гадаю, ніхто нас не засудить. Оскільки всі знають, наскільки я відрізняюся від інших людей, то можете бути спокійними».

«А якби я не довіряла вам, то хіба так вільно розмовляла б з вами? Останніми роками я неодноразово переконалася в тому, яке у вас добре серце, і звикла у будь-який час звертатися по допомогу до вас як до свого покровителя», — відповіла Нака-но кімі.

«Не розумію, яку допомогу ви маєте на увазі? Здається, ви щось перебільшуєте. А от якщо ви скористаєтеся моїми послугами для поїздки в Удзі, то я буду просто щасливий», — сказав Каору.

І хоча нові скарги от-от мали зірватися з його уст, присутність служниці Сьосьо завадила йому і далі ділитися своїми думками.

Виглянувши надвір, Каору побачив, що вже стемніло, в саду дзвінко застрекотали комахи, на штучний пагорб і дерева впала тінь і все навколо втратило чіткі обриси. Помітивши, що гість сидить, нікуди не кваплячись, Нака-но кімі насилу приховувала невдоволення.

«О, якби у цьому світі любовна туга мала межі{237}... — тихо вимовив він. — Здається, що мені ніщо вже не допоможе. О, де знайти село Беззвучність{238}?.. Ні, я не будуватиму в Удзі храму. Краще замовлю якомусь скульпторові або живописцю зображення, схоже на неї, і буду перед ним молитися».

«Вельми зворушливе бажання. Але людська подоба мимоволі викликає жаль, бо відразу згадується річка, яка її забирає з собою{239}. Крім того, живописці вимагають непомірно дорогої плати. Тож я сумніваюся, що вам удасться здійснити свій задум...» — відповіла Нака-но кімі.

«Правду кажете. Та й навряд чи знайдеться скульптор або живописець, які мене задовольнили б. Хоча, кажуть, зовсім недавно жив у цьому світі майстер, який умів обсипати землю з неба квітами лотоса. От би і мені знайти такого чарівника...» — зітхнув Каору.

Як видно, він не міг забути Ооїґімі, і, пожалівши його, Нака-но кімі присунулася ближче.

«Коли ви заговорили про людську подобу, — сказала вона, — я згадала одну дивовижну історію».

Зацікавлений її приязним тоном, Каору, піднявши завісу і взявши Нака-но кімі за руку, запитав: «А що ж це за історія?»

«Невже не можна спокійно віднадити його від мене?» — подумки обурилася Нака-но кімі й, побоюючись того, що про неї подумає Сьосьо, ніби знічев’я почала: «Недавно дала про себе знати одна особа, про існування якої я досі навіть не здогадувалася. Вона довго жила десь у провінції, а цього літа повернулася до столиці. Я не могла нехтувати нею, але зближуватися також не збиралася. І от коли останніми днями вона{240} завітала до мене, то, на мій подив, виявилася цілковитою подобою покійної сестри. От ви кажете, що я — викапана покійна сестра, а служниці, знайомі з нами обома, заперечують таку подібність. Тим паче дивно, що ця незнайомка так схожа на сестру, хоча, здавалося б, у неї зовсім немає підстав для цього...» «Невже все це мені сниться?» — подумав Каору, слухаючи її.

«Напевне, між вами є якийсь давній зв’язок, якщо вона захотіла зустрітися з вами. Але чому ви ніколи мені про неї не розповідали?» — спитав Каору.

«Та я досі сама не зрозуміла, який між нами зв’язок. Батько найбільше переймався тим, щоб після його смерті, залишившись без надійної опори, ми не поневірялися у злиднях по світу. І лише тепер, втративши всіх своїх близьких, я аж надміру зазнала того, на що він натякав. А тут ще з’явилася ця неприємна історія, яка може заплямувати його ім’я...» — відповіла Нака-но кімі.

Каору здогадувався, що, мабуть, ішлося про дочку, яку таємно народила одна із служниць від Восьмого принца, й оскільки ця особа була схожа на Ооїґімі, то він наполегливо попросив: «Якщо вже ви почали, то розповідайте до кінця», — але, як видно, Нака-но кімі не посміла вдаватися у подробиці цієї дивної історії.

«Якщо ви хочете зустрітися з нею, я вам лише скажу, де вона живе, бо більше нічого і сама не знаю. Зрештою, подробиці можуть розчарувати вас», — відповіла Нака-но кімі.

«О, якби я знав, де перебуває душа вашої сестри, я кинувся б її шукати навіть на дні морському. Звичайно, особа, про яку ви мені розповіли, не викличе в мене особливих почуттів, але замість страждати від невтішної туги вже краще зробити своїм божеством живу подобу покійної Ооїґімі, чиє зображення я хотів установити у гірському храмі. Благаю вас, розкажіть мені про цю дівчину докладніше», — наполягав Каору.

«Може, мені взагалі не годилося згадувати про неї, тим паче що батько не визнав її своєю дочкою, але, коли ви заговорили про пошук скульптора, який може творити чудеса, мені стало жаль вас... Дівчина, про яку я розповідала, довгі роки жила у віддалених провінціях. Її мати дуже страждала через це й звернулася до мене, а оскільки я не могла їй відмовити, то вона прислала дочку сюди. Може, через те, що я бачила дівчину недовго, вона здалася мені набагато привабливішою, ніж я собі уявляла. Нещасна мати настільки стурбована думкою про її майбутнє, що ваша згода зробити дівчину своїм божеством вважала б великим щастям. Гадаю, що про кращу долю для своєї дочки вона і мріяти не сміє, але я сумніваюся, що ви зважитеся на такий крок...» — відповіла Нака-но кімі.

Каору з прикрістю відчував, що своєю простодушною розповіддю про цю дівчину Нака-но кімі намагається віднадити його від себе, але водночас був цим зворушений. «Хоча вона, як видно, не хоче мене тут бачити, але все одно не виказує відкрито свого невдоволення», — подумав він, і його серце млосно забилося. Оскільки було вже досить піз­но, то Нака-но кімі, уникаючи сторонніх поглядів, завбачливо відійшла у глибину покоїв. Знаючи, що цього слід було сподіватися, Каору, однак, почувався ображеним і, якби не було поблизу служниць, заплакав би. Охоплений сум’яттям і все-таки розуміючи, що його нерозсудлива поведінка матиме згубні наслідки як для Нака-но кімі, так і для нього самого, він пішов, зітхаючи сумніше, ніж завжди.

«Що мені робити, якщо я і далі думатиму лише про неї? — запитував він себе. — Які муки чекають мене? О, якби я міг здійснити своє бажання, не даючи приводу для людського осуду!» Мабуть, тому що Каору не мав досвіду в любовних справах, то зовсім утратив спокій і всю ніч, не склепивши очей, переживав за свою та її долю. «Нака-но кімі сказала, що ця дівчина дуже схожа на її сестру, але чи це правда? Зустрітися з нею буде нескладно, бо вона займає невисоке становище. Але якщо вона не відповідатиме моїм сподіванням, то мені не минути розчарування», — думав він, переповнений сумнівами.

Каору так давно вже не був в Удзі, що йому здавалося, ніби образ покійної Ооїґімі з кожним днем все далі й далі відступає у минуле. І от наприкінці другого місяця, змучений спогадами про неї, він нарешті вирушив туди. У старій садибі покійного Восьмого принца не було видно ні душі. Здавалося, що лише сильний вітер, який зривав з дерев листя і розметав його по саду, та моторошний клекіт води в річці оберігав її. З першого погляду на таку картину в очах Каору потемніло від сліз. Він покликав монахиню Бен, і його провели до зеленувато-сірої переносної завіси біля входу.

«Вибачте, але останнім часом я стала такою потворною, що соромлюся показати своє обличчя...» — сказала вона.

«Я уявляю собі, як вам тяжко живеться, — відповів Каору. — А я прибув сюди, щоб поговорити про деякі речі з минулого, які тільки ви розумієте. О, як швидко й безповоротно минають дні й місяці!» Його очі наповнилися сльозами, а старої монахині і поготів.

«Як згадаю, що саме у таку пору, тоді ще жива Ооїгімі, гаряче переймалася долею своєї сестри, то відчуваю, що тепер осінній пронизливий вітер тільки підсилює мій смуток, бо я чула, що, на жаль, справдилися її побоювання», — нарешті сказала вона.

«Так чи інакше усе на світі залагоджується, якщо довго жити. А от мене постійно мучить відчуття власної провини, бо саме через мене Ооїґімі пішла зі світу, так і не знайшовши спокою. Що стосується теперішньої поведінки принца, то вона звичайна, і ніякого занепокоєння не викликає. Неможливо змиритися лише з думкою про вічну розлуку. Звичайно, всім нам раніше чи пізніше доведеться розтанути у небі тонкою цівкою диму, але найгірше залишитися самому...» — і Каору знову заплакав.

Викликавши до себе поважного монаха Адзарі, він, за своїм звичаєм, обговорив з ним, які сутри і священні образи треба приготувати до річниці смерті Ооїґімі. «Щоразу, приїжджаючи сюди, я марно згадую про те, чого не можна повернути... О, а може, краще розібрати головний будинок і, перенісши його близько до вашого монастиря, перетворити на храм. І зробити це я хотів би якомога швидше», — сказав Каору і, накидавши на аркуші паперу приблизну кількість молитовень, коридорів і келій, передав його Адзарі.

«О, це була б добра справа!..» — похвалив той.

«Може, я поводжуся жорстоко, — вів далі Каору, — якщо пропоную змінити вигляд цього місця, яке покійний принц обрав для своєї оселі, але ж він сам прагнув вчинити добре діло на славу Будди, і лише переймаючись тим, як складуться долі дочок після його смерті, не міг цього зробити. Тепер ця оселя належить дружині принца Ніоу, й, отже, може вважатися його власністю. Тому я не хотів би будинок там перетворювати на храм. Я не можу дозволити собі такого свавілля. А крім того, він стоїть біля річки на відкритому місці. По-моєму, краще перенести його звідти, а натомість побудувати щось інше».

«Це справді похвальний намір, — відповів Адзарі. — Кажуть, що давно колись жив чоловік, який упродовж років носив на спині у мішку останки свого улюбленого сина, але врешті-решт завдяки проповідям Будди облишив мішок і досяг просвітлення. Щоразу, коли ви дивитеся на оселю покійного принца, ви бентежите душу спогадами, і ще більше прив’язуєтеся до цього світу. Якщо ж ви перетворите її на храм, то відкриєте собі дорогу до майбутнього спасіння. Тож негайно берімося до роботи. Я розпитаю у астрологів про сприятливі дні та сподіваюся отримати від вас на допомогу двох-трьох теслярів, які виконуватимуть роботу за приписами самого Будди».

Обдумавши докладний план перебудови, Каору викликав людей зі свого найближчого маєтку і звелів їм виконувати всі вказівки Адзарі. За клопотами він і незчувся, як раптом смеркло, і вирішив залишитися в Удзі на ніч.

Увечері він довго ходив по будинку з таким відчуттям, немов бачить його востаннє. Статуї будд було вже перевезено у храм, і в покоях залишилося тільки найпростіше начиння, потрібне монахині для молитов. «І як вона житиме у такій самотній оселі?» — з глибоким співчуттям подумав Каору.

«З певних причин головний будинок треба перебудувати, — сказав він. — А поки триватимуть будівельні роботи, вам доведеться пожити на галереї. Якщо ви захочете передати якісь речі Нака-но кімі до столиці, покличте кого-небудь з моїх людей, щоб вони зробили все, як накажете».

Давши монахині практичні поради, Каору попросив її цієї ночі прилягти коло себе, чого ніколи не робив раніше, і довго розмовляв з нею про минуле. Оскільки поряд не було нікого, хто міг би підслухати їхню розмову, то монахиня Бен спокійно й докладно розповіла йому деякі подробиці про покійного Емон-но камі{241}.

«Щоразу, коли згадую, як пан на смертній постелі хотів побачити вас, щойно народженого, — почала вона, — то радію і водночас сумую, що наприкінці занадто довгого й нелегкого життя побачила вас як винагороду за те, що я до останньої години була коло вашого батька. Нака-но кімі не раз просила мене приїжджати до неї у столицю й нарікала на те, що я нібито зовсім забула її, але ж як монахиня я не можу принести їй нічого хорошого, і ніхто, крім самого будди Аміди, не був би радий мене бачити».

Потім вона так само докладно старечим тремтливим голосом розповіла Каору про покійну Ооїґімі, пригадала всі пов’язані з нею події, слова, сказані з того чи іншого приводу, й пісні, складені на честь весняного цвіту й багряного листя, і він, згадуючи, якою по-дитячому мовчазною, але привабливою вона була, зацікавлено слухав. «А от Нака-но кімі, дружина принца Ніоу, набагато яскравіша й жвавіша, проте вміє бути холодною і неприступною з тими, хто їй не до душі, і, хоч до мене ставиться люб’язно, але більшого собі не дозволяє», — думав Каору, порівнюючи сестер.

І от при цій нагоді, згадавши про дівчину, яка начебто була живою подобою Ооїґімі, Каору розпитав про неї монахиню Бен. «Я не знаю, чи вона живе тепер у столиці чи ні, — відповіла стара служниця. — Я ніколи її не бачила, тільки чула від людей про неї. Це трапилося ще до того, як Восьмий принц оселився в Удзі. Незабаром після смерті дружини він зав’язав таємні й короткочасні стосунки з придворною дамою Цюдзьо зі своєї прислуги, яка вирізнялася доброю вдачею. Ніхто б не здогадався про її зв’язок з принцом, якби вона не народила дочки. Звичайно, принц знав, що це його дитина, але, видно, не захотів брати на себе новий тягар і перестав з нею зустрічатися. Навчений гірким досвідом, він став відтоді справжнім відлюдником, а жінка, позбавлена його підтримки, перестала у нього служити і, вийшовши заміж за намісника провінції Міціноку, переїхала жити до чоловіка. Через кілька років вона повернулася до столиці і повідомила принцові, що дочка жива й здорова, однак принц залишився до неї повністю байдужим, і жінці довелося тільки нарікати на марність своєї спроби подбати про майбутнє дочки. Невдовзі пані Цюдзьо поїхала у провінцію Хітаці, куди призначили намісником її чоловіка, і довго не давала про себе знати. Однак нинішньою весною вона, кажуть, знову з’явилася у столиці і відвідала Нака-но кімі. Її дочка начебто має тепер близько двадцяти років. Нещодавно пані Цюдзьо надіслала мені листа, в якому написала, що дівчина виросла справжньою красунею, і що вона дуже стурбована її долею».

Наслухавшись таких подробиць, Каору подумав: «Отже, це правда. От би зустрітися з нею!»

«Я готовий їхати на край світу у пошуках жінки, хоч трохи схожої на покійну Ооїґімі, — сказав він старій Бен. — А тим паче коли ця особа кревно з нею споріднена, хоча сам принц і не визнав її своєю дочкою. Якщо вона раптом заїде сюди, передайте їй мої слова, прошу вас».

«Пані Цюдзьо доводиться племінницею дружині покійного принца, з якою і я також кревно пов’язана, але, на жаль, протягом цих років ми перебували у різних місцях і майже не спілкувалися, — відповіла стара монахиня. — Днями я отримала листа від Тайфу, служниці Нака-но кімі, яка написала, що дочка пані Цюдзьо хоче провідати батькову могилу, але поки що вона не з’являлася. Якщо вона приїде, я при цій нагоді передам їй ваші слова».

Зібравшись вирушати у зворотну дорогу на світанку, Каору передав Адзарі надіслані йому вчора зі столиці шовкові й ватяні вироби. Не обійшов він увагою також монахиню Бен, її служниць та монахів. Постійно відвідуючи самотню стару монахиню, Каору допомагав їй відповідно до її становища безпечно жити й спокійно служити Будді.

Шалений осінній вітер геть-чисто позривав з дерев листя, вистеливши землю багряним килимом, по якому ще не ступала людська нога, і, заворожений цією картиною, Каору ніяк не зважувався поїхати. Неподалік росло старе дерево з химерною кроною, на якому примостився плющ, що все ще зберігав свої яскраві барви. «Принаймні хоча б його...» — подумав Каору і зірвав один з пагонів, збираючись передати його Нака-но кімі.

промовив він сам до себе, але монахиня почула й відповіла:

Ця витончена, але й старомодна пісня трохи заспокоїла Каору.

Саме тоді, коли Нака-но кімі передали багряну гілку плюща, в її покоях перебував принц Ніоу. «Це від пана з Третьої лінії{242}», — спокійно сказала служниця, передаючи листа Нака-но кімі, яка вкрай розгубилася, але сховати його вже не могла.

«Який прекрасний плющ!» — багатозначно сказав принц і попросив показати листа. У ньому було написано: «Як Ви зараз почуваєтеся? Поки я був у гірській глушині оселі, «про світ сумний думки невтішні линули...»{243} Але подробиці я розповім при зустрічі. Я домовився з Адзарі про перебудову головного будинку, і, як тільки Ви дасте згоду, його перенесуть на інше місце. Якщо матимете ще якісь розпорядження, передайте їх монахині Бен».

«О, який холодний лист! — зауважив принц. — Напевне, знає, що я тут». Може, він і не помилився, але Нака-но кімі, втішена невинним змістом листа, обурилася натяком чоловіка. Її обличчя зашарілося і стало таким чарівним, що принц готовий був пробачити їй будь-яку провину.

«Напишіть йому відповідь. Я не дивитимуся», — сказав він і відвернувся. Якби вона відмовилася відповідати, він, напевне, щось запідозрив би, а тому Нака-но кімі написала: «Ваша поїздка у гори мимоволі викликала у мене заздрість. Я погоджуюся, що було б добре перетворити головний будинок на храм. Бо замість того, щоб потім, як виникне потреба, шукати в горах, серед скель, духовного притулку, краще заздалегідь зберегти від руйнування нашу стару оселю. Я буду вельми вдячна, якщо Ви здійсните Ваш задум».

«Схоже, що в їхньому спілкуванні немає нічого поганого», — думав принц, але, ставлячи себе легковажного на місце Каору, все одно не міг заспокоїтися.

У саду серед посохлих трав яскраво вирізнявся міскант, який своїми довгими стеблами немов руками зазивав когось до себе. На його ледве помітній волоті, що безсило хилилася під вітром, гойдалися краплі роси, схожі на низки коштовних перлин. Це була цілком звичайна осіння картина, але того вечора вітер особливо проймав душу.

промимрив принц, одягнений у носі поверх домашнього вбрання, граючи на біва в тональності «осікі», і зворушена чудесною мелодією, Нака-но кімі забула свої образи і злегка визирнула з-за маленької переносної завіси, за якою сиділа, спираючись на лавочку-підлокітник так звабливо, що не хотілося відривати від неї очей.

І не тільки я...» — сказала Нака-но кімі, насилу стримуючи сльози. Зніяковівши, вона прикрила обличчя віялом, і принц, співчуваючи їй, водночас подумав, що від неї, такої привабливої, Каору не відмовиться.

Хризантеми в саду ще не набули осінньої яскравості, бо, незважаючи на догляд, вони пізніше змінювали свій колір. І тільки одна чомусь вирізнялася таким чудовим забарвленням, що принц попросив зірвати її для себе.

«Не скажу, що з-поміж квітів хризантемі віддам перевагу{246}... Розповідають, що одного вечора, коли якийсь принц милувався хризантемами, до нього раптом прилетів безсмертний небожитель і навчив грати на біва{247}. На жаль, у нашому прісному столітті такого вже не буває», — проказав він і, зітхнувши, відклав біва.

«Може, людські серця і стали прісними, але хіба способи гри, успадковані з давніх часів, не залишилися колишніми?..» — спитала Нака-но кімі.

Здогадавшись, що вона хоче почути нову для неї мелодію, принц відповів: «Коли так, то приєднуйтесь до мене, бо не дуже приємно грати самому».

Принц велів принести Нака-но кімі кото «со» і зіграти на ньому, але вона зніяковіло відповіла: «Колись і мене вчили, але, на жаль, майже нічого не навчили», — і навіть не торкнулася інструмента.

«Шкода, що навіть у такій дрібниці ви мені не поступаєтеся. Особа, яку я останнім часом відвідую, не соромиться показувати і те незначне, чого навчилася, хоча вона мені не ближча, ніж ви. Та й Каору каже, що головна чеснота жінки — м’яка, відкрита вдача. Його ви так, напевне, не соромитеся. Бо, здається, міцно з ним дружите».

Помітивши, що нові докори от-от зірвуться з його уст, Нака-но кімі, зітхнувши, присунула до себе кото. Його слабо натягнуті струни вона налаштувала в тональність «бансікі». Кото звучало в її руках прекрасно. Принц благородним, звучним голосом заспівав «Море Ісе», і служниці, підійшовши ближче, слухали з розчуленим усміхом на устах.

«Звичайно, було б краще, якби він не ділив свою прихильність на двох жінок, — шепотілися вони, — але, зрештою, цього треба було сподіватися в його становищі... І все-таки нашу пані можна вважати щасливою... Колись ми і мріяти не могли про таке життя з нею. А тому шкода, що вона, здається, хоче повернутися в Удзі...» Вони говорили так голосно, що молодші служниці попросили їх замовкнути.

Три чи чотири дні провів принц Ніоу в будинку на Другій лінії, навчаючи Нака-но кімі грати на кото, а доньці міністра пояснив свою відсутність постуванням. Проте вона почувалася ображеною, і одного разу, повертаючись з палацу, Лівий міністр сам заїхав на Другу лінію.

«Що за церемонії?» — буркнув принц, але поспішив у свої покої на зустріч з тестем. «Як давно я не бував тут! — зітхаючи, сказав міністр. — Скільки глибоких спогадів пов’язано з цим будинком!»

Якийсь час вони згадували про минуле, потім міністр поїхав, забравши з собою принца. Дивлячись на його величний почет з численних синів, високих вельмож і придворних, служниці зітхали, розуміючи, як важко буде їхній господині змагатися з дочкою такої поважної особи.

«Який же він гарний, цей міністр! Та й сини його у розквіті молодості не мають собі рівних. Вони просто чудесні!» — захоплювалися одні, а інші докірливо зітхали: «А хіба годиться людині такого високого рангу самому приїжджати по свого зятя? Ой, не матиме пані спокійного життя...»

А в той час, згадуючи своє минуле, Нака-но кімі відчувала, що у своєму низькому й непевному становищі не зможе змагатися з блискучою суперницею, і дедалі більше переконувала себе у тому, що лише в Удзі почуватиметься безпечніше. Тим часом рік непомітно скінчився.

Наприкінці першого місяця Нака-но кімі відчула незвичний біль, і принц, не маючи життєвого досвіду, так занепокоївся, що до замовлених у багатьох храмах молитов безперестанку додавав щораз інші. А проте Нака-но кімі не ставало краще, і тоді навіть сама Імператриця-дружина прислала гінця, щоб розпитати про її здоров’я. Хоча вже три роки Нака-но кімі жила в будинку на Другій лінії, а принц відчував до неї глибоку прихильність, придворні не приділяли їй особ­ливої уваги. Та от коли поширилася чутка про таку подію, то всі відразу зацікавилися її здоров’ям.

Каору турбувався станом здоров’я Нака-но кімі не менше, ніж сам принц. «Що буде з нею?» — зітхав він, сповнений жалю, але змушений був обійтися дуже стриманим проявом уваги і лише потайки замовляв молебні за її одужання. У той час у столиці заговорили про майбутню церемонію повноліття Другої принцеси з одяганням мо. Оскільки всі приготування взяв на себе сам Імператор, то її блискучому проведенню не завадила й відсутність у дівчини покровителів з материного боку. Дещо для цього ще за життя припасла мати принцеси, ньоґо Фудзіцубо, все інше виготовили у палацових майстернях або надіслали намісники різних провінцій. Оскільки відразу після церемонії принцесу мав відвідати Каору, то і він брав участь у цих приготуваннях, хоча його думки були, як і раніше, далекі від принцеси, а зосереджувалися тільки на вагітності Нака-но кімі. Першого дня другого місяця відбулося так зване додаткове службове призначення, за яким Каору, ставши ґон-дайнаґоном, одночасно отримав ранг правого дайсьо, оскільки Правий міністр, що досі мав ранг лівого дайсьо, недавно вийшов у відставку. Обходячи знатні родини столиці з виявленнями подяки, Каору зайшов і на Другу лінію. Дізнавшись, що принц Ніоу перебуває в покоях кволої Нака-но кімі, він пройшов у західний флігель. Присутність монахів змусила принца похопитися і, накинувши парадній одяг, спуститися до підніжжя сходів, щоб відкланятися гостеві. Важко сказати, хто з них був прекраснішим. Каору передав принцові запрошення на бенкет, що влаштовувався для чиновників відповідних відомств, але принц, зважаючи на здоров’я Нака-но кімі, нічого не пообіцяв. Бенкет відбувся в будинку на Шостій лінії, як і того разу, коли відзначали призначення Лівого міністра Юґірі. Принців крові та високих вельмож зібралося нітрохи не менше, ніж тоді. Принц Ніоу все ж таки прибув, але, стурбований станом Нака-но кімі, пішов ще до закінчення бенкету, вельми засмутивши цим дочку Лівого міністра. Бо хоча за походженням вона поступалася Нака-но кімі, теперішнє впливове становище її батька дозволяло їй поводитися норовливо.

На світанку наступного дня Нака-но кімі розродилася хлопчиком. Принц, безмірно щасливий, почувався винагородженим за тривоги останніх днів. У Каору ж з’явилася ще одна, крім службового підвищення, причина для радості. Негайно вирушивши до принца, він, не сідаючи, висловив йому свою подяку за присутність на вчорашньому бенкеті і привітав з такою значною подією. Оскільки сам принц не залишав будинку на Другій лінії, не було нікого, хто не прийшов би туди його привітати. Відзначення третього дня після народження принц взяв на себе, а на п’ятий день ввечері Каору прислав п’ятдесят рисових колобків, призи для переможців в «ґо», великі чашки з рисом — словом, все, що треба у таких випадках. Крім того, особисто породіллі він передав тридцять подвійних таць з наїдками, п’ять сповивачів та пелюшок для немовляти — все скромне, але підібране з відмінним смаком. Принцові Каору прислав тацю з аквілярії на високому столику з п’ятикольоровими пампушками. Служницям також принесли вишукані страви на подвійних тацях з криптомерії в тридцяти кипарисових коробках. Все це Каору передав непомітно, без зайвих церемоній. Під час сьомої ночі у будинку на Другій лінії було особливо багатолюдно, бо з цієї нагоди з’їхалися придворні й високі вельможі, починаючи з дворецького Імператорської сім’ї. Почувши про все це, Імператор зауважив: «Як не радіти, якщо принц став нарешті батьком?» — і прислав немовляті меч-оберіг. На дев’ятий день надійшли поздоровлення і від Лівого міністра. Не відчуваючи особливої радості з приводу пологів Нака-но кімі, він, однак, не хотів ображати принца і натомість прислав своїх синів, тож того дня усе скінчилося щасливо, а Нака-но кімі, втішена загальною увагою після багатьох місяців тривоги, нарешті трохи заспокоїлася.

Каору, задоволений щасливим поворотом у житті Нака-но кімі, водночас відчував певний жаль, бо, на його думку, ставши дорослою жінкою, вона остаточно віддалиться від нього, а прихильність до неї принца тільки зросте. Але, з другого боку, він радів, що його первісний задум звести принца з Нака-но кімі і стати для неї в житті опорою здійснився.

Після двадцятого дня другого місяця відбулася церемонія Одягання мо на принцесу з покоїв Фудзіцубо{248}, і наступного дня її відвідав Каору. Цю подію відсвяткували вельми скромно у родинному колі. Весь світ знав, як пильно дбав Імператор про неї, а тому всі жалкували, що він віддав її за простого підданого. «Але чи варто було так поспішати, навіть якщо Імператор дав згоду?» — докоряв дехто. Однак, ухваливши рішення, Імператор за своїм звичаєм узявся його негайно здійснювати, хоча історія і не знала подібних прикладів. Простий підданий, який став зятем імператора, не такий уже рідкісний випадок, але хіба бувало таке, щоб Імператор у пору своєї могутності сам, як простий підданий, шукав для дочки чоловіка?

«Каору справді випала щаслива доля, — сказав якось Лівий міністр Юґірі своїй дружині Оціба{249}. — Колись міністр з Шостої лінії також одружився з Третьою принцесою, але її і ваш батько, імператор Судзаку, був у той час дуже старий і готувався прийняти постриг. А от я підібрав опалий лист, навіть не маючи на це згоди...» «На жаль, він сказав правду...» — зніяковіла принцеса, мовчки зітхнувши.

На третю ніч після одруження Імператор віддав відповідні розпорядження принцові Окуракьо, дядькові Другої принцеси по материній лінії та іншим її опікунам, а також служителям домашньої управи, щоб прибічники Каору — передовий ескорт, охоронці, виїзні та інші слуги — отримали скромну, але вельми пристойну винагороду. Звичайно, все це мало цілком приватний характер.

З того часу Каору почав відвідувати Другу принцесу, однак його думки безперестанку поверталися у минуле до покійної Ооїґімі. Вдень він гаяв час у будинку на Третій лінії, занурений в похмурі роздуми, а надвечір хоч-не-хоч спішив в Імператорський палац до принцеси. Такий незвичний спосіб життя був тягарем для нього, і він вирішив перевезти принцесу на Третю лінію. Його мати, монахиня, з цього пораділа і навіть була готова поступитися невістці головним будинком, в якому досі сама жила. Однак Каору обмежився тим, що перевів матір в західні покої, з’єднавши їх гале­реєю з молитовнею. Другу принцесу він мав намір помістити у східному флігелі, перебудованому і наново оздобленому після пожежі, особисто подбавши про те, щоб її покої були ретельно прибрані. Почувши про такий намір Каору, Імператор занепокоївся, побоюючись, що такий поспішний переїзд викличе небажані пересуди серед людей. Як видно, і серцям імператорів судилося переживати за долю своїх дітей. Він написав листа матері Каору про свої побоювання. Мовляв, колись імператор Судзаку доручив йому піклуватися про Третю принцесу, і він ніколи не залишав її поза своєю увагою. Навіть після того як вона постриглася в монахиню, він цікавився усіма її потребами, завдяки чому принцеса жила у повному достатку. Хоча найвищі особи виявляли глибоку увагу й турботу до нього, проте Каору чомусь зовсім цьому не радів, а, занурившись у роздуми, лише мріяв про якнай­швидшу побудову храму в Удзі.

Підрахувавши, коли маленькому синові принца Ніоу виповниться п’ятдесят днів, Каору заздалегідь приготував моці — святкові коржі, особисто підібрав відповідні кошички і кипарисові коробки, а щоб надати святкуванню незвичного характеру, покликав до себе найвправніших різьбярів по аквілярії і сандалу, найкращих карбувальників золотих і срібних виробів, які багато чого прекрасного створили, намагаючись перевершити один одного. Сам Каору за своїм звичаєм прийшов у будинок на Другій лінії, коли принца не було вдома. За останній час в його поставі з’явилося щось величаве. «Мабуть, тепер пан Каору забуде про своє колишнє настирливе домагання», — подумала Нака-но кімі й, заспокоєна такою думкою, погодилася на зустріч з ним, але він, як і раніше, зі сльозами на очах почав нарікати:

«Тепер, коли я погодився на одруження з нелюбою мені людиною, я ще глибше відчув, яким осоружним став мені цей світ!»

«Ой, що ви таке кажете? А що, як хтось вас почує?» — відповідала Нака-но кімі. І водночас вона була глибоко зворушена. «Оце так справжня вірність, — думала вона. — Навіть одруження з бездоганною дружиною не стерло з його серця пам’яті про минуле і не змусило забути про колишню любов. О, якби сестра була жива! А втім, тоді її становище було б схожим на моє, і ми тільки те й робили б, що скаржилися одна одній. На жаль, таким нікчемним особам, як ми, не знайти щастя в цьому світі». Лише тепер вона збагнула, наскільки завбачливою була Ооїґімі, коли не поступилася домаганням Каору.

Каору попросив показати йому немовля, і Нака-но кімі збентежилась, але не посміла відмовити йому. «Навіщо ставитися до нього як до сторонньої людини? Адже я не маю права суперечити йому, якщо він не переступає межі дозволеного», — подумала вона і, нічого не відповівши, веліла годувальниці винести немовля.

Як можна легко здогадатися, маля гарних батьків виявилося напрочуд миловидим. На жаль, така краса завжди викликає погані передчуття. Хлопчик щось лепетав, сміявся, і, дивлячись на його чарівне біле личко, Каору мимоволі позаздрив принцові, уявивши дитя своїм. Як видно, він так і не розлучився із суєтними помислами. «О, якби покійна Ооїгімі, вийшовши за мене заміж, залишила мені таке ж чарівне дитя!..» — думав він, зовсім байдужий до того, чи скоро його шляхетна дружина, Друга принцеса, народить йому дитину. Справді незбагненним було його серце! Але, мабуть, не варто зображувати Каору таким м’якотілим, бо навряд чи Імператор наблизив би його до себе, якби не здогадувався про його глибоке знання державних справ. Вельми зворушений тим, що Нака-но кімі показала йому немовля, Каору розмовляв з нею довше, ніж завжди, і не помітив, як стемніло. Важко зітхаючи, він пішов, нарікаючи, що доводиться йти ще так рано.

«Який чудовий аромат! — зашепотіли схвильовані служниці. — Як хтось казав, «коли зірвеш гілку з цвітом сливи»{250}, заспіває соловей».

Оскільки влітку рух у напрямку Третьої лінії вважався несприятливим, то Каору вирішив перевезти принцесу на початку четвертої місяця. Напередодні переїзду, відвідавши покої Другої принцеси, Імператор улаштував бенкет на честь розквітлих гліциній{251}. У південній частині покоїв підняли завіси і встановили там трон для Імператора. Оскільки милування гліциніями належало до офіційних річних палацових свят, то принцеса могла не брати участі в його підготовці. Пригощання для високих вельмож і придворних наготували службовці Імператорської скарбниці. Того дня у покої Фудзцубо завітали Лівий міністр Юґірі, Адзеці-но дайнаґон{252}, То-цюнаґон, Сахьое-но камі, а також два принца крові — принц Ніоу і принц Хітаці. Придворні розташувалися під квітучими гліциніями в південному саду. Музиканти, зібравшись на схід від палацу Корьоден, з настанням сутінок заграли в тональності «содзьо».

Придворним, які мали грати у присутності Імператора, принесли інструменти з покоїв принцеси. Лівий міністр Юґірі шанобливо передав Імператорові два сувої з нотами для китайського кото, переписаними рукою покійного міністра з Шостої лінії{253}, який колись подарував їх Третій принцесі. Сувої були прив’язані до гілки п’ятиголкової сосни. Принесли також кото «со», японське кото та інші інструменти, що колись належали імператорові Судзаку. Долучилася до них і флейта, прощальний дар покійного Касіваґі, яка одного разу приснилася Юґірі. Імператор якось похвалив її, і, вважаючи, що урочистішого випадку не трапиться, Каору витягнув її зі свого сховища. З рук Імператора Лівий міністр отримав японське кото, а принц — біва. Каору грав сьогодні на флейті з рідкісною майстерністю. Придворні із красивими голосами потішали слух Імператора спільним співом.

З покоїв принцеси принесли п’ятикольорові пампушки. Їх подали гостям на чотирьох тацях з аквілярії і сандалових столиках, укритих бузковим шовком, розшитим квітучими гліциніями. На срібних тарелях стояли чаші для вина та глечики із темно-синього лазуриту. Обов’язки виночерпія виконував Сахьое-но камі. Оскільки пригощати вином гостей з рук одного Лівого міністра було незручно, а серед принців не виявилося нікого підходящого, то Імператор передав чашу Каору. Той, зніяковівши, спробував відмовитися, але, видно, Імператор наполіг. «Вважатиму за честь», — приймаючи чашу, промовив Каору словами, які в його устах звучали немов чудова музика. Взагалі сьогодні навіть в його поведінці проступало щось величаве — мабуть, тому що тепер всі бачили у ньому зятя Імператора. Скуштувавши вина, він спустився у сад і виконав танок подяки, що викликав загальне захоплення. Отримати чашу від Імператора — велика честь, якої не всякий принц і міністр удостоїться, а тим паче звичайний дайсьо. Та от сьогодні Каору досягнув особливої прихильності Імператора, але, залишаючись простим підданим, повернувся під співчутливими поглядами гостей на одне з останніх місць за бенкетним столом.

Адзеці-но дайнаґон, який вважав, що вибір Імператора випаде на нього, насилу приховував розчарування. Колись він мав ніжні почуття до матері Другої принцеси, ньоґо Фудзіцубо, і навіть після її переїзду в Імператорський палац продовжував листування з нею. З плином часу він звернув свою увагу на її дочку і неодноразово натякав на своє бажання узяти її під свою опіку, проте ньоґо, на жаль, навіть не повідомила про це Імператора. «Безперечно, Каору — людина особливої долі, — невдоволено бурчав він, — але чому теперішній Імператор так носиться з ним як своїм зятем? Де це видано, щоб простий підданий був допущений у покої Фудзіцубо у самому центрі Імператорського палацу і, крім того, був ушанований пишним бенкетом?» Хоча Адзеці-но дайнаґон почувався ображеним, але спокуса побачити сьогоднішні урочистості змусила його, затамувавши гнів, взяти у них участь.

Потім гості один за одним із маленькими смолоскипами у руках підходили до столика і клали на нього аркуші паперу з написаними на честь Імператора віршами. Хоч обличчя у них були самовпевнені, але, як це звичайно і буває, їхні твори здебільшого були напрочуд старомодними, бо високий ранг не завжди поєднується з поетичним хистом, а тому я всіх їх і не записала. Проте я наведу тут кілька віршів, щоб дати хоч якесь уявлення про цей вечір. Ось що, наприклад, сказав Каору, зірвавши у саду квітучу гілку і піднісши її Імператорові:

А чи не мав би він бути скромнішим?.. А от що відповів Імператор:

Інші гості склали такі пісні:

Останню пісню, напевне, склав розгніваний Адзеці-но дайнаґон! Може, я чогось і не помітила, але, видно, нічого винятково цікавого того дня складено не було.

З настанням темряви музика звучала щораз гучніше. Каору заспівав «О, який благословенний день!» своїм прекрасним голосом. До нього приєднався і Адзеці-но дайнаґон своїм голосом, що славився колись особливим тембром і досі не втратив гучності. Сьомий син Лівого міністра, зовсім ще дитина, грав на флейті «сьо». Він був такий милий, що Імператор подарував йому вбрання. Міністр, спустившись у сад, виконав танок подяки. На світанку Імператор пішов у свої покої. Про дари для високих вельмож і принців подбав він сам, а принцеса — про нагороди музикантам і придворним.

Наступної ночі Каору перевіз принцесу з Імператорського палацу у будинок на Третій лінії. Сам переїзд справляв надзвичайне враження. За розпорядженням Імператора принцесу супроводжувала вся її прислуга. Вона сиділа у розкішній кареті з навісом, услід за нею їхали три карети, прикрашені червоними шнурами, але без навісів, шість карет, оздоблених золотом, з плетеними пальмовим листям дахами, двадцять таких же карет без золотих прикрас та дві карети з плетеним тростиною верхом. У каретах розташовувалися тридцять фрейлін, кожну з яких супроводжували вісім дівчаток-служниць. Зі свого боку, Каору послав зустрічати дружину дванадцятьма каретами з прислугою будинку на Третій лінії. Всі особи, що проводжали принцесу, починаючи з високих вельмож і закінчуючи простими придворними, вражали чудовим убранням.

Після того, як Каору дістав змогу зблизька розгледіти Другу принцесу, вона перевершила всі його сподівання. Невисокого зросту і граціозної постави, спокійної і лагідної вдачі, принцеса не мала жодних вад. Тож у Каору не було підстав нарікати на долю, але, на жаль, він не міг забути покійної Ооїгімі, і в його серці жила непозбутня туга. «Мабуть, я не зможу заспокоїти душу у цьому житті, — думав він. — І, тільки досягнувши найвищого просвітління, збагну, чим накликав на себе всі ці нещастя, і нарешті знайду спокій». Ось чому тепер він переймався лише будівництвом нового храму.

І от коли минула бурхлива пора свята Камо, після двадцятого дня четвертого місяця, Каору знову вирушив в Удзі. Оглянувши будівництво і роздавши вказівки, що робити далі, він, як завжди, не міг обійти увагою монахиню Бен і поїхати, навіть не глянувши на неї, наче на «засохле дерево»{254}. Під’їжджаючи до будинку, він помітив, що по мосту через річку Удзі рухалася процесія, яка складалася зі скромної жіночої карети у супроводі грубуватих на вигляд воїнів зі східних земель з луками і сагайдаками за спиною і численних слуг.

«Мабуть, якась провінційна пані», — подумав Каору, заїжджаючи у двір. Ще не замовк його передовий ескорт, як процесія наблизилася до будинку, видно, також збираючись в’їхати у двір. Стишивши своїх галасливих супутників, Каору послав дізнатися, хто це приїхав.

«Дочка колишнього намісника провінції Хітаці їздила на прощу у Хацусе, а тепер повертається до столиці. По дорозі туди ми також тут ночували», — відповів якийсь чоловік з провінційною вимовою.

«Та це ж та сама особа, про яку мені розповідали!» — здогадався Каору і, звелівши своїм супутникам посторонитися, послав до новоприбульців слугу з такими словами: «Заводьте карету у двір. Тут ночуватиме ще одна особа, але вона займає північні покої».

Хоча супутники Каору були у скромному мисливському одязі, легко було здогадатися, що вони супроводжують вельми знатну особу. Розгубившись, слуги дочки намісника провінції Хітаці відвели коней набік і шанобливо завмерли. Карету завели у двір і поставили біля західного кінця галереї. У перебудованому будинку ще не встигли повісити завіси, і внутрішні покої проглядались наскрізь. Каору пройшов у ту частину будинку, де ґратчасті вікна були опущені, і через отвір у перегородці між двома кімнатами він став спостерігати, що відбувається по той бік.

Щоб шелест одягу не видавав його, він зняв накрохмалене верхнє вбрання і залишився у спідньому та шаро­варах.

Дівчина, не виходячи з карети, спочатку розпитала у монахині, що за поважний гість зупинився у домі. Однак Каору, дізнавшись, хто приїхав у кареті, заборонив служницям називати його ім’я, і вони, все зрозумівши, слухняно передали їй: «Будь ласка, спустіться. У нас і справді є гість, але він розмістився в іншій частині будинку».

Спочатку з карети зійшла служниця, щоб начебто підняти завіси. Вона була досить миловидна і яскраво відрізнялася від решти почту. Потім з’явилася літня жінка. «Прошу вас, покваптеся!» — звернулася вона до дівчини у кареті.

«Але ж я боюся опинитися у всіх перед очима...» — відповіла дівчина тихим, але приємним голосом.

«І чого ви знову боїтеся? Адже ґратчасті вікна й минулого разу були опущені. Як же вас побачать?» — заспокоювала літня жінка.

Коли Каору побачив, як дівчина боязко сходила з карети, то після першого ж погляду на її голову та благородну постать виразно згадав Ооїґімі. Її обличчя він не розгледів, бо дівчина весь час прикривала його віялом. Серце Каору млосно закалатало. З високої карети на землю її дві служниці спустилися швидко, а от для дівчини вибратися з карети і зникнути у глибині покоїв виявилося нелегкою справою і забрало досить багато часу. На ній було темно-червоне уцікі і хосонаґа кольору «гвоздика», а поверх нього — ще одне вбрання кольору весняної зелені. З того боку перегородки, за якою розташувався Каору, стояла ширма заввишки у чотири сяку, але отвір виступав над нею, і йому було все видно, як на долоні. Він бачив, як дівчина прилягла, боязко відвернувшись від перегородки, за якою він стояв.

«О, ви, напевне, втомилися... Переправлятися через річку Ідзумі сьогодні було особливо страшно... А от другого місяця було легше, коли води у річці поменшало», — казала одна її супутниця. «Та нема нічого страшнішого за подорож дорогами східних провінцій», — згадала друга. Хоча вони безперестанку говорили, їхня господиня, стомлена тривалою мандрівкою, лежала мовчки. Її витягнута рука була надто повною і гарною, щоб належати дочці намісника провінції Хітаці.

Від тривалого стояння на місці у Каору заболів поперек, але він не ворушився, щоб не видати себе. Та раптом молода служниця сказала: «О, який чудовий запах! Якесь незвичайне куриво. Напевне, його запалила монахиня?»

«Справді, дивовижний аромат, — погодилася літня жінка. — Мешканки столиці взагалі відрізняються високим смаком у всьому і стараються не відставати від моди. Наша пані{255}, дружина намісника провінції Хітаці, завжди пишалася вмінням складати аромати краще, ніж будь-хто на світі, але от у східних землях їй не вдавалося цього досягти. Тутешня монахиня живе скромно, але носить вишукане вбрання сірого і зеленувато-сірого кольору, яке їй дуже личить».

Та раптом з галереї з’явилася дівчинка-служниця. «Передайте цілющий відвар для вашої пані», — сказала вона. За нею внесли таці з різними плодами, і служниці заходилися будити дівчину: «Вибачте, а чи не хотіли б ви чогось скуштувати?»

Та оскільки вона не прокидалася, то служниці самі взялися їсти принесене, голосно хрустячи чимось, мабуть, каштанами. Каору ніколи ще не чув подібних звуків, і, неприємно цим вражений, поспішив відійти, але цікавість перемогла, і він знову наблизився до перегородки. Хіба не дивно, що він так несамовито зацікавився особою, яка нічим особливим не вирізнялася? Адже він міг вільно спілкуватися з красунями набагато вищого походження, починаючи від самої Імператриці-дружини, але жодна з них його глибоко не привабила, через що багато хто осуджував його за черствість.

Хоча монахиня Бен послала до Каору одну зі своїх служниць розпитати, як він почувається, але його спритні супутники відповіли, що їхній пан погано почувається і вирішив відпочити. Монахиня відразу здогадалася, що Каору очікує темряви, сподіваючись зустрітися з особою, яку давно шукав, але вона й гадки не мала, що саме зараз він підглядає за нею. Як звичайно, управителі навколишніх маєтків прислали Каору коробки та кошики зі всякою всячиною, призначеною для монахині Бен, яка веліла служницям пригостити нею гостей зі східних провінцій. Потім, причепурившись, вона сама прийшла привітати їх. Вбрання, яким захоплювалися служниці дівчини, справді виявилося вельми вишуканим, а риси обличчя монахині й досі не втратили привабливості і благородства.

«Я сподівалася вашого приїзду ще вчора, — сказала вона. — Чому ви приїхали, коли сонце підбилося так високо?»

«Нашій господині чомусь стало погано, — відповіла літня служниця, — і ми мусили затриматися біля переправи через річку Ідзумі. Правду кажучи, й сьогодні вранці їй не полегшало».

Служниця знову взялася будити дівчину, і та нарешті підвелася. Ніяковіючи перед монахинею, вона відвернулася, і Каору розгледів її силует. Хочу йому ніколи не доводилося зблизька бачити Ооїґімі, тонкі риси її обличчя, виразні очі й прекрасне волосся, але з першого погляду у цій дівчині він побачив саме її і, за своїм звичаєм, заплакав. Коли дівчина відповідала монахині, її голос був дуже схожим на голос Нака-но кімі, дружини принца Ніоу.

«Яка вона мила! А я досі не зробив нічого, щоб відшукати її! Хіба я не був готовий узяти під свою опіку жінку найнижчого стану, якщо тільки вона виявиться схожою на покійну Ооїґімі? А ця дівчина — рідна дочка Восьмого принца, навіть якщо він не визнавав її своєю...» — радів зворушений Каору.

І йому раптом закортіло негайно підійти до дівчини і, сказавши:«Значить, ви все-таки живі? — заспокоїти її. Заморський імператор{256}, пославши чарівника на гору Хорай, навряд чи був задоволеним, отримавши шпильку від коханої. А от Каору пощастило більше, бо він знайшов якщо не покійну Ооїґімі, то принаймні розраду для спустошеної душі. «Напевне, наші долі пов’язані ще з попередніх народжень», — подумав він.

Після короткої розмови з дівчиною монахиня Бен спішно пішла до себе, бо, видно, не хотіла ділитися з жінками своїм здогадом щодо походження аромату, який схвилював їх, тобто про те, що Каору підглядає за ними.

Коли стемніло, тихенько відійшовши від перегородки, Каору одягнувся і, як звичайно, зустрівся з монахинею біля входу в її покої.

«Цього разу мені дуже пощастило, — сказав він після звичного привітання. — А ви зробили те, що я просив?»

«Після нашої розмови я все сподівалася на слушну нагоду і тільки у новому році другого місяця я зустрілася з матір’ю та дівчиною, коли вони заїжджали сюди по дорозі на прощу у Хацусе. Коли я натякнула її матері про ваше бажання, вона була вельми збентежена тим, що її дочку хочуть узяти замість іншої благородної особи, й оскільки мені тоді передали, що ви дуже зайняті, то я не посміла тривожити вас і не дала вам знати про її приїзд. Але на початку цього місяця дівчина знову виїхала до Хацусе і саме тепер повертається. Вона завжди зупиняється у нас заночувати, а тепер, напевне, хоче ще більше дізнатися про покійного батька. Цього разу вона приїхала сама, бо матері щось перешкодило супроводжувати її, а тому я їй нічого про вас не сказала».

«Оскільки я не хотів би показатися цим провінціалам у такому вбогому вигляді, то велів слугам тримати язик за зубами, але ж їм рота не зашиєш, — відповів Каору. — Не знаю, що краще зробити... Може, ви щось порадите? У всякому разі, мене зовсім не засмучує, що вона приїхала сама, навпаки — я радий. Ви не хотіли б передати їй, що у цій зустрічі я вбачаю знак, що наші долі пов’язані ще з попередніх народжень?»

«І коли це так раптово ви встигли пов’язати з нею свою долю? А втім, я передам», — посміхнулася монахиня і вийшла.

проказав сам до себе Каору, але монахиня почула і передала його слова дівчині.