Повість про Ґендзі. Книга 3

Бамбукова річка

Хіґекуро, колишній Великий міністр, чоловік Тамакадзури

Тамакадзура, Найсі-но камі, колишня Найсі-но камі, 47—56 років, дочка Юґао і То-но цюдзьо, названа дочка Ґендзі, дружина Хіґекуро

Акіконому, імператриця з палацу Рейдзей, 52—61 рік, дочка Рокудзьо, названа дочка Ґендзі, дружина імператора Рейдзея

Юґірі, Правий, потім Лівий міністр, 40—49 років, син Ґендзі та Аої

Імператриця-дружина, імператриця Акасі, дочка Ґендзі й пані Акасі

Імператор Рейдзей, син Фудзіцубо і Ґендзі (офіційно — імператора Кіріцубо)

Куродо-но сьосьо, Цюдзьо третього рангу, Сайсьо-но цюдзьо, син Юґірі

Кумої-но карі, пані з Третьої лінії, дружина Юґірі

Каору, Дзідзю четвертого рангу, Цюнаґон, 14—23 роки, син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Ооїґімі, Міясудокоро, 16—25 років, старша дочка Тамакадзури

Нака-но кімі, Найсі-но камі, 14—23 роки, молодша дочка Тамакадзури

Цюдзьо, Бен, То-дзідзю, сини Тамакадзури

Ніоу, принц Хьобукьо, 15—24 роки, внук Ґендзі

Кобай, Адзеці-но дайнаґон, потім Правий міністр, другий син То-но цюдзьо

Ньоґо Кокіден, дружина імператора Рейдзея

Третя принцеса, дочка імператора Судзаку, дружина Ґендзі

Те, про що я вам тепер переповідатиму, я почула мимохіть від старих пліткарок, які залишилися жити у домі покійного Великого міністра Хіґекуро і не мали ніякого зв’язку з родиною Ґендзі. Все, що розповідали мені про це служниці з оточення пані Мурасакі, згадані пліткарки ставили під сумнів — мовляв, усякі небилиці про онуків Ґендзі розпускають люди, набагато старші за них. Може, для цих сумнівів і були підстави, та мені важко сказати, хто з них мав рацію.

Тамакадзура, дружина Хіґекуро, народила трьох синів і двох дочок. Їхній батько мав намір дати їм добру освіту й дочекатися, коли вони стануть дорослими, але несподівано помер. Тож після його смерті мрія про те, щоб влаштувати дочок на придворну службу, розвіялася немов сон. Люди завжди туляться до сильніших, тож після смерті міністра, який мав при житті великий вплив у світі, становище його рідні помітно змінилося. Хоча вона і не втратила родинних скарбів та численних маєтків із земельними угіддями, але у домі ставало щораз тихіше й безлюдніше.

Сама Тамакадзура належала до впливової сім’ї, але ніколи не була близька з родичами, які посідали у світі високе становище, окрім того, покійний чоловік своєю нелагідною вдачею не викликав до себе загальної прихильності. Можливо, через усе це Макібасірі не вдалося ні з ким налагодити дружні стосунки. Ґендзі, покійний господар садиби з Шостої лінії, до самої смерті ставився до неї так само, як і до решти своїх дітей, і її частка у спадщині поступалася хіба що тому, що він заповів імператриці Акасі. Правий міністр Юґірі, виконуючи волю покійного батька, не залишав Тамакадзуру поза увагою і відвідував її частіше, ніж будь-хто інший.

Сини Тамакадзури один за одним, пройшовши обряд Одягання хакама, досягали повноліття, і, хоча після смерті батька їхнє становище у світі похитнулося, ніхто не сумнівався, що, зрештою, вони зможуть самостійно пробитися в люди. А от майбутнім дочок Тамакадзура сильно переймалася, не знаючи, куди їх прилаштувати. Покійний міністр Хіґекуро ще встиг доповісти Імператорові про своє гаряче бажання віддати їх у палац, і той, як видно, підрахувавши, що вони вже досягли відповідного віку, тепер раз у раз нагадував про свою згоду їхній матері. Але Тамакадзура все ще вагалася, бо в палаці, де безроздільно панувала імператриця Акасі, інші жінки, прийняті на службу останніми, не могли сподіватися ні на що інше, окрім косих поглядів.

Зі свого боку, імператор Рейдзей, що вже був на спочинку, також неодноразово виявляв готовність взяти одну з дівчат на службу до себе, при цьому не забуваючи кинути докір Тамакадзурі за те, що одного разу вона вже засмутила його відмовою. «Боюся, що тепер ви поставитеся до мене ще зневажливіше, — нарікав він, — бо я вже старий і займаю невисоке становище у світі. Але якщо ви все-таки віддасте свою дочку під мою опіку, то я стану для неї не менш надійним, ніж рідний батько...»

«Що ж робити? — подумала Тамакадзура, вислухавши його наполегливу пропозицію. — Колись я мимоволі образила імператора Рейдзея і досі почуваюся перед ним винною. Може, хоч тепер, після стількох років, зумію загладити свою провину?»

У світі дочки Тамакадзури славилися своєю рідкісною красою, і багато хто пропонував їм свою руку й серце. Одним з найпалкіших їхніх шанувальників був вродливий юнак Куродо-но сьосьо — улюблений син Правого міністра Юґірі і пані Кумої-но карі з Третьої лінії. Споріднений з Тамакадзурою як з батькового, так і з материного боку, він, так само, як і його брати, міг вільно бувати в її будинку і, знайшовши спільниць серед служниць, сповіщати про свої наміри Тамакадзурі. Улесливі служниці цілими днями докучали їй, вихваляючи його чесноти. І хоча це їй трохи набридало, проте вона співчувала юнакові, тим паче що від пані Кумої-но карі з Третьою лінії часто приходили листи відповідного змісту, та й сам міністр Юґірі не раз просив за сина. «Я знаю, що його становище у світі поки що невисоке, — казав він, — але все ж сподіваюся на вашу прихильність». Вважаючи, що старша дочка заслуговує кращої долі, ніж бути дружиною простого підданого, Тамакадзура вирішила віддати за Куродо-но сьосьо — молодшу, та й то лише після того, як зміцниться його становище у світі. Однак вона побоювалася, що, дізнавшись про її намір, юнак з відчаю може зважитися на викрадення старшої дочки, що неминуче викличе поголос, навіть якщо хлопець діятиме всупереч бажанню дівчини, а тому Тамакадзура наказала служницям уникати найменшої помилки. Тож тим довелося, зґнітивши серце, підкоритися.

Каору, молодшому синові покійного Ґендзі{125} і третьої дочки імператора Судзаку, який мав звання «дзідзю» четвертого рангу, було на той час чотирнадцять чи п’ятнадцять років. Імператор Рейдзей любив його, як рідного сина. У такому молодому віці Каору, на відміну від своїх однолітків, вирізнявся розсудливістю зрілого чоловіка, а крім того, був гарний собою, тож ніхто не сумнівався, що в нього прекрасне майбутнє. От саме цього юнака Тамакадзура і хотіла бачити своїм зятем.

Оскільки Тамакадзура жила неподалік від Третьої лінії, то її сини часто запрошували Каору до себе у гості для участі в різноманітних розвагах. У домі Тамакадзури збиралося чимало юнаків, приваблених двома її чарівними дочками. Найгарнішим серед них був Куродо-но сьосьо, а найпривітнішим і найвитонченішим — Каору. Люди так захоплювалися ним, мабуть, ще й тому, що не сумнівалися у його спорідненості з Ґендзі. Особливо розхвалювали Каору молоді жінки. «Так, він таки дійсно прекрасний», — погоджувалася з ними Тамакадзура, відкрито виявляючи йому свою прихильність.

«Коли я згадую, як добре ставився до мене ваш батько, — часто казала вона йому, — то смуток за ним охоплює мене і не дає заспокоїтися. Хто, крім вас, може нагадати мені про нього? Звичайно, є ще Правий міністр Юґірі, але з такою важливою особою рідко коли трапляється нагода зустрітися». Вона ставилася до нього як до рідного брата, і він був упевнений, що може безперешкодно відвідувати її дім. Несхильний до нерозважних вчинків, притаманних юнакам, Каору завжди зберігав холоднокровність, і молоді жінки з обох домів часто кепкували з нього через це.

Якось на початку першого місяця до Тамакадзури приїхали її рідний брат Кобай, той самий, який колись співав «Високі дюни»{126} і То-цюнаґон — старший син покійного міністра Хіґекуро від першої дружини, єдиноутробний брат Макібасіри. Прибув і величавий, бездоганної краси й репутації, Правий міністр Юґірі у супроводі шести синів. Як для свого віку вони досягли вже високих звань та рангів і, здавалося, не мали чим засмучуватися. І все ж, як не дивно, тінь зажури лежала на обличчі Куродо-но сьосьо, улюбленого сина міністра.

Як і колись, міністр розмовляв з Тамакадзурою через завісу. «На жаль, досі я не мав приводу, щоб зустрітися з вами, — сказав він. — Останнім часом я майже ніде, крім палацу, не буваю, а мені не один раз так хотілося поговорити з вами про минуле... До речі, користуйтеся, будь ласка, послугами моїх синів у разі потреби. Я неодноразово напучував їх проявляти вам свою добру волю».

«Тепер, коли з плином років моє становище у світі стало відчутно нижчим, а ви все одно приділяєте мені увагу, я ще глибше розумію, яким незабутньо добрим був ваш батько», — відповіла Тамакадзура й наче між іншим згадала про пропозицію, отриману від імператора Рейдзея. — Оскільки без надійної опори служба в палаці для дочки була б незавидною, то я ніяк не можу зважитися».

«Кажуть, начебто ви отримали пропозицію і від нинішнього Імператора. Навіть не знаю, що вам і порадити... — провадив далі Юґірі. — Хоча зречення престолу імператора Рейдзея означає, що дні його величі минули, але він, як і раніше, гарний собою і його рідкісна краса немов непідвладна часу. Якби я мав дочку, гідну стати поруч з ним, я довго не роздумував би, але, на жаль, серед моїх дочок немає такої, яка могла б змагатися з блискучими особами його оточення. Крім того, невідомо, як до цього поставиться ньоґо Кокіден, матір Першої принцеси. Наскільки я знаю, для багатьох вона була головною перешкодою».

«Але саме вона написала мені, що не знає, чим згаяти час, а тому сподівається, що спільна з Імператором турбота про юну особу допоможе їй розвіятися. Ось тому я повсякчас думаю, що ж мені робити», — відповіла Тамакадзура.

Від Тамакадзури всі гості вирушили до Третьої принцеси на Третю лінію. Ніхто не міг оминути її оселі: одні на знак вдячності за давню прихильність до них її батька, імператора Судзаку, інші через тісний зв’язок з покійним Ґендзі. Сини Тамакадзури — Цюдзьо, Бен і То-дзідзю — приєдналися до Правого міністра, внаслідок чого його почет став ще величнішим.

Надвечір до Тамакадзури приїхав Каору. Вже раніше в її домі зібралося чимало юнаків, один від одного вродливіших, та коли з’явився Каору, то привернув до себе погляди всіх присутніх. «О, з таким ніхто не зрівняється! От була б чудова пара з нього та нашої Ооїґімі{127}!» — як звичайно, зашепотіли зухвалі молоді служниці. Юнак і справді був дуже гарний, а крім того, за кожним його порухом навколо поширювалися неземні пахощі. Навіть недосвідчена дівчина (яка, щоправда, мусила б мати чутливу душу) не засумнівалася б ані на мить, що він найкращий.

Тамакадзура перебувала в молитовні. «Проведіть його сюди», — наказала вона, і Каору, піднявшись східними сходами, зупинився перед завісою, що прикривала двері. На молодій сливі, що росла неподалік у саду, вже набрякли бруньки й було чути перші, ще боязкі трелі солов’я... Заворожені красою гостя, жінки намагалися жартувати з ним, але, на жаль, він поводився настільки церемонно, що служниця високого рангу Сайсьо не витримала й сказала:

«Спритно придумала!» — подумав Каору і відповів:

Якщо не вірите, то рукавів моїх торкніться...».

«Справді, «не стільки колір, скільки аромат...»{129} — зашепотіли жінки, як видно, готові на все, аби тільки торкнутися рукавів гостя. Але саме тоді із внутрішніх покоїв вийшла Тамакадзура.

«Ну, куди це годиться? — тихенько дорікнула вона жінкам. — Та чи вам не сором так зухвало поводитися, хоч би і перед праведником?»

Каору, звісно, не подобалося, що люди прозвали його праведником. Того разу з ним поряд був То-дзідзю, син Тамакадзури, який ще не почав прислуговувати у палаці, а тому не поїхав з новорічними привітаннями. На двох тацях з аквілярії гостю подали плоди і вино.

«Якщо Правий міністр Юґірі з роками все більше скидається на покійного Ґендзі, то в цьому юнакові такої схожості не видно. Але він так спокійно й гідно поводиться... Можливо, Ґендзі був таким в юності», — думала Тамакадзура і, згадуючи про минуле, мимоволі просльозилася. Після того як Каору пішов, в будинку ще довго витав, хвилюючи жінок, його духмяний аромат.

Невдоволений тим, що його прозвали праведником, Каору після двадцятого дня першого місяця, коли сливи повністю розцвіли, знову приїхав до То-дзідзю, щоб показати цим зухвалим жінкам, що йому зовсім не чужі любовні почуття, як їм здалося. Наблизившись до серединних воріт, він помітив хлопця в такому ж, як у нього, вбранні. Той спробував сховатися, але Каору, затримавши його за рукав, з’ясував, що це син Правого міністра, Куродо-но сьосьо, який мав звичку блукати навколо дому Тамакадзури. «Напевне, його зачарували звуки біва і кото «со», що линуть із Західних покоїв, — подумав Каору. — От нещасний! Який тяжкий гріх бере на себе, коли прагне забороненого кохання!» Але невдовзі звуки струн замовкли.

«Ходімо, покажете мені дорогу, бо я її не знаю», — попросив Каору. Наспівуючи стиха «Гілку сливи», юнаки підійшли до червоної сливи перед західною галереєю. Одяг Каору випромінював пахощі сильніші, ніж сливовий цвіт, тож зачаровані ними жінки, відчинивши бічні двері, почали досить майстерно підігравати співу юнаків на кото. Приємно здивований майстерністю, з якою вони справлялися з тональністю «рьо», важкою для виконання на японському кото, Каору проспівав пісню ще раз. Біва також звучала прекрасно.

Захоплений високим мистецьким смаком мешканок дому, Каору поводився того вечора набагато вільніше, ніж зазвичай, і навіть спробував жартувати з жінками. Хтось із них просунув з-під завіси японське кото. Хлопці так завзято поступалися один одному правом грати на ньому, що довелося втрутитися Тамакадзурі. «Я чула, що пан Дзідзю{130} грає на кото майже так само, як колись грав мій покійний батько, — передала вона їм через свого сина То-дзідзю. — Я давно вже хотіла послухати його. Може, сьогодні він заграє, «солов’їними трелями заворожений...»{131}. Подумавши, що не варто коверзувати, коли його так чемно просять, Каору знехотя підкорився, і полився з японського кото потік чарівних звуків. Тамакадзура ніколи не зазнала батьківської любові, але згадка про те, що його більше немає на світі, з будь-якого приводу, як-от гра Каору, огортала її душу сумом. «Він напрочуд схожий на Касіваґі, покійного молодшого брата! — подумала вона. — Як дивно! Та й манера гри на кото у нього така сама...» І Тамакадзура заплакала. Втім, може то давався взнаки її вже немолодий вік.

Куродо-но сьосьо красивим голосом заспівав пісню «Цей палац»{132}. Оскільки поряд не було прискіпливих знавців музики, то юнаки донесхочу насолоджувалися свободою музикування. То-дзідзю, що, як і колись його батько Хіґекуро, не відрізнявся особливим музичним обдаруванням, тільки слухав, пригощаючи гостей вином. «Заспівайте хоча б що-небудь заздоровне!» — заремствували гості, і він, услід за Каору, заспівав ще юним, але досить приємним голосом «Бамбукову річку»{133}. З-під завіси з’явилася чаша з вином для гостя, але Каору не поспішив її брати.

«Кажуть, що, сп’янівши, людина може видати всі свої найпотаємніші думки і вчинити щось недоречне, — промовив він. — Хіба цього ви хочете?» Тамакадзура подарувала гостеві жіноче вбрання — коуцікі й хосонаґа, просочені вишуканими пахощами. Збентежений цим подарунком, Каору спробував повернути його, але То-дзідзю не дозволив цього зробити. «Отакої, зайшов лише пригубити вина, а затримався аж до пізньої ночі», — сказав Каору й притьмом поспішив додому.

«Якщо цей Дзідзю{134} буде часто сюди приходити, то приверне до себе загальну увагу», — думав невдоволений Куродо-но сьосьо і у пригніченого стані, зітхаючи, сказав:

Побачивши, що він також збирається йти, хтось із жінок з-поза завіси відповів:

Наступного ранку Каору прислав То-дзідзю такого листа, написаного японськими знаками{135}, сподіваючись, що його прочитають жінки: «Боюсь, що вчора ввечері справив на Вас погане враження своєю буйною поведінкою...» Лист закінчувався словами:

Звичайно, То-дзідзю приніс листа у головний будинок, щоб його всі прочитали. «Який витончений почерк! — сказала Тамакадзура. — В його віці рідко хто відзначається такими чеснотами. Він рано залишився без батька, та й мати не дуже дбала про його виховання, і все-таки його перевага над іншими очевидна». Тамакадзура не забула дорікнути власним синам за незграбність їхнього письма. А відповідь То-дзідзю і справді виявилася досить невмілою:

«Як жаль, що Ви зайшли лиш пригубити вина...

Каору після того ще не раз заходив до сина Тамакадзури, немов бажаючи показати свої глибокі наміри, і, як передбачав Куродо-но сьосьо, всі були ним зачаровані. А То-дзідзю, той взагалі тільки й думав про те, щоб назавжди здружитися з ним, як з близьким родичем.

Настав третій місяць. У цю пору, коли одні вишні вже розцвіли, а з інших цвіт злітав у небо хмаркою, в домі Тамакадзури було так тихо і безлюдно, що, здавалось, ніхто не осудить її дочок за те, що вони розмістилися близько до веранди і дивилися у сад. Інших розваг вони на той час не мали. Дочки Тамакадзури, яким уже виповнилося відповідно вісімнадцять та дев’ятнадцять років, були миловидні і з добрим серцем. Старша, Ооїґімі, відрізнялася такою благородною і яскравою красою, що не могло бути й мови, щоб віддавати її простому підданому.

Того дня поверх вишневого хосонаґа зі шлейфом на ній було кілька одежин жовтуватого, як керія, кольору, які гармонійно поєднувалися одна з одною, а витонченість її манер мимоволі викликала захоплення. Її молодша сестра, Нака-но кімі, була в блідо-рожевому вбранні, на яке блискучими пасмами спадало, немов гілля плакучої верби, прекрасне волосся. Вона була високою і стрункою, а її гарне задумливе обличчя, хоч і могло свідчити про гостріший, ніж у сестри розум, проте, на думку служниць, все ж поступалося їй красою. Сестри грали в «ґо», сидячи одна навпроти одної, і їхні чарівні голівки з блискучими пасмами волосся, що спадало на спину, не могли не викликати замилування. То-дзідзю перебував поблизу у ролі судді.

«Он як йому довіряють, якщо навіть дозволили бути суддею в “ґо”!» — позаздрили брати, саме тоді нагодившись у покій, і сіли поважно поруч, а навколишні жінки стрепенулися. «Поки я цілими днями на службі у палаці, він тим часом мене обскакує», — поскаржився старший брат Цюдзьо. «А от я зовсім не маю вільного часу, щоб побувати вдома, — нарікав Бен, — але невже тому мною можна так нехтувати?» Сестри припинили гру і сиділи, зніяковіло потупившись. Якими прекрасними вони були цієї миті!

«Коли я перебуваю на службі у палаці, — сказав Цюдзьо зі сльозами на очах, — то часто із сумом згадую, що батька вже немає на цьому світі» Цюдзьо виповнилося двадцять сім чи двадцять вісім років. Він, як розсудливий юнак, постійно думав про те, яким чином домогтися для сестер становища такого, якого прагнув батько.

А тим часом сестри, попросивши одну із служниць зі­рвати гілочку з найкрасивішої вишні в саду, із захопленням її розглядали — мовляв, прекраснішої за неї не буває. Поглядаючи на них, Цюдзьо сказав: «У дитинстві ви завжди сперечалися: «Це моя вишня!» — «Ні, моя!» Батько переконував, що вишня належить Ооїґімі, а мати — що Нака-но кімі. Пам’ятаю, як я тоді переживав, хоча, звичайно, намагався не плакати. Тепер це зовсім стара вишня. Коли, дивлячись на неї, згадую скільки людей за минулі роки покинуло цей світ, то невимовний сум огортає душу».

Всміхаючись крізь сльози, Цюдзьо повертався в думках у минуле з рідкісною останнім часом насолодою, бо ставши приймаком, нечасто бував у рідному домі, хіба от як сьогодні, коли його привабили вишні.

Тамакадзура виглядала дуже молодо як на свій вік, хоч мала вже дорослих дітей. Її краса наче саме тепер досягла розквіту. Тож і не дивно, що імператор Рейдзей і на спочинку не забував її і, наче шукаючи приводу для зустрічі, пропонував їй віддати йому дочку. Однак сини Тамакадзури вельми несхвально поставилися до його домагань, бо, мовляв, становище імператора Рейдзея невисоке, а люди звикли рахуватися лише з тими, хто не відстає від часу. Вони визнавали, що навіть тепер мало хто може зрівнятися з ним привабливою зовнішністю, але, на жаль, пора його розквіту давно минула. Бо все має свій час: і звуки музики, і барви квітів, і спів птахів. А тому порадили матері віддати сестру до принца-спадкоємця.

«Ой, не знаю... — засумнівалася Тамакадзура. — Адже від самого початку ним заволоділа особа{136} з впливового роду, яка навряд чи потерпить суперниць. Тож всякій жінці, що прийде на службу до принца-спадкоємця, доведеться зазнати образ і глузувань. Звісно, якби був живий ваш батько, то він зумів би забезпечити якщо не майбутнє, що завжди вкрите невизначеністю, то принаймні теперішнє своїх дочок».

Коли невдовзі Цюдзьо у товаристві з іншими пішов, сестри відновили гру в «ґо». Грали вони на ту саму вишню, про яку здавна сперечалися. «Вишня належатиме тому, хто виграє хоча б два рази з трьох», — жартували вони. А коли стемніло, сестри перебралися ближче до галереї. Служниці обидвох дівчат, піднявши завіси, уважно стежили за грою й потай молилися за перемогу своєї сторони. Сталося так, що саме того вечора до То-дзідзю завітав Куродо-но сьосьо, але, не заставши юнака, який поїхав кудись зі старшими братами, і помітивши, що у будинку безлюдно і тихо, він крадькома наблизився до відчинених дверей галереї і заглянув всередину. Хлопець так зрадів цій щасливій нагоді, ніби побачив перед собою явлення Будди. Вечірній туман приховував обриси предметів, але уважний погляд Куродо-но сьосьо легко відшукав дівчину у вишневому вбранні, таку гарну, що й справді могла нагадувати, «щоб вишень білоцвіт, — навіть як облетить, — не забути ніколи»{137}. Але відразу засмутився, бо згадав, що вона призначалася іншому... Поруч сиділи молоді служниці, що здавалися особливо привабливими у променях вечірнього сонця.

Виграла молодша сестра, яка сиділа праворуч. «Чому ж ви не вітаєте переможницю корейською заздоровницею{138}?» — вигукнув хтось із жінок.

«Ця вишня давно хилилася до правого боку, бо виросла біля західних покоїв,» — раділи служниці молодшої сестри. А інші стверджували, що, навпаки, вона завжди схилялася до лівого боку. Тож суперечки з цього приводу не вщухали.

Куродо-но сьосьо, не второпавши, що відбувається, з цікавістю прислухався, бо дуже хотів вставити своє слівце, але не посмів бентежити жінок своїми несподіваними відвідинами. Тож цього разу він пішов, щоб знову і знову повертатись сюди, сподіваючись на щасливу нагоду.

Сестри просперечалися цілий день і ніч, кому належить вишня, а ввечері налетів шалений вітер, і вишневий цвіт, зірваний з дерева, на жаль, розсипався по землі. Переможена старша сестра сказала:

Сайсьо, бажаючи втішити її, склала:

А от що сказала сестра-переможниця:

А її служниця Тайфу додала:

Дівчатка-служниці молодшої сестри спустилися в сад і, назбиравши опалих пелюсток, піднесли їх своїй господині:

А Нарекі, служниця старшої сестри, відповіла:

і в’їдливо додала: «Чи не занадто ви скупі?»

А тим часом минали дні й місяці, а Тамакадзура все думала з тривогою про майбутнє своїх дочок. Від імператора Рейдзея щодня приходили листи. А ось що написала наложниця ньоґо Кокіден: «Невже Ви цураєтеся мене? Імператор часто сердиться, вважаючи, що саме через мене Ви відхиляєте його пропозицію... Може він жартує, але мені все одно неприємно. Вирішуйте, прошу Вас...» «Напевне, так доля розпорядилася, — подумала Тамакадзура. — Крім того, відкидати настанови ньоґо якось не годиться...»

Оскільки найголовніші речі для переїзду до імператора Рейдзея були заздалегідь приготовані, то залишалося подбати лише про вбрання для служниць. Дізнавшись про ці приготування, Куродо-но сьосьо у розпачі кинувся до матері, і вона, стривожившись, написала Тамакадзурі такого листа: «Якби моя душа не блукала у мороці турботи за долю своїх дітей, я б не посміла звернутися до Вас з таким несподіваним проханням. Але я знаю, що і Вам не чужі материнські почуття, тож Ви зрозумієте мене й заспокоїте мою душу...»

«От халепа!» — зітхнула Тамакадзура, дочитавши листа, який мимоволі збудив у ній співчуття, і вона відповіла: «Я добре Вас розумію, бо і сама у скрутному становищі. Імператор наполягає, і я не знаю... Якщо Ваш син справді має твердий намір, то нехай потерпить, і тоді через деякий час я зможу його розрадити. Думаю, що так вийде на краще, і людського пересуду не буде...»

Було ясно, що вона вирішила віддати Куродо-но сьосьо молодшу дочку після того, як старша переїде на службу до імператора Рейдзея. Одночасне влаштування на службу обох дочок могло сприйматися людьми як надмірне честолюбство. Крім того, поки що у Куродо-но сьосьо невисокий ранг... А проте хлопець і думати не хотів про іншу дівчину. Відколи він мигцем побачив старшу дочку, то ні на мить не розлучався з її образом перед очима й тільки мріяв про щасливий випадок, коли зустрінеться з нею... Але ось тепер такі надії зазнали краху, і Куродо-но сьосьо впав у відчай.

Як завжди, бажаючи поскаржитися на долю, він вирушив до То-дзідзю. Коли він увійшов, той саме читав листа від Каору і, побачивши гостя, спробував його заховати. Однак, від­разу здогадавшись, від кого лист, Куродо-но сьосьо кинувся до аркуша, щоб вирвати його з рук, тож, щоб не посилювати підозри, То-дзідзю не опирався, тим паче що у листі не було нічого, крім неясних натяків і нарікання на цей сумний світ:

«Навіть свої нарікання він висловлює гідно й спокійно, — подумав Куродо-но сьосьо, — а мій, як завжди надмірний запал, мабуть, не викликає нічого, крім зневаги...» Йому стало так прикро, що він не міг вимовити ні слова й подався до пані Цюдзьо, яка завжди йому співчувала, і довго сидів там без жодної надії, мовчки зітхаючи.

Коли ж То-дзідзю, вирішивши відповісти на листа, пішов радитися з матір’ю, то Куродо-но сьосьо зовсім занепав духом. Лише одна думка володіла його юною душею. Він так бідкався, що пані Цюдзьо зовсім розгубилася. Вона не могла віджартуватися, а лише мовчки дивилася на нього. Розповівши їй про той вечір, коли він підгледів сестер за грою в «ґо», Куродо-но сьосьо сказав: «О, якби я міг принаймні ще раз побачити такий сон! Бо навіщо мені і жити тепер? Та й з вами я не зможу більше ось так, як зараз, розмовляти. На жаль, недарма кажуть: «Радість забувається, а горе в серці залишається...» Цюдзьо жаліла його, але не могла нічим зарадити. А натяк Тамакадзури на те, що вона хоче придумати щось приємне для нього, його зовсім не тішив. Видно, побачивши того вечора старшу сестру, він безнадійно у неї закохався.

«Сподіваюся, що її мати не дізнається про ваш вчинок, — строго сказала Цюдзьо, переходячи у наступ, — бо інакше різко змінить своє ставлення до вас. Правду кажучи, і я не зможу більше співчувати вам так, як колись. Та й взагалі, за вами треба пильно стежити...»

«Та годі вам, хіба тепер не все одно? Я знаю, що для мене це кінець, більше ніщо мене не лякає. Жаль тільки, що вона програла тоді в «ґо». А от якби ви були провели мене туди, я очима підказав би їй, куди ставити шашки, і вона виграла б...» — відповів Куродо-но сьосьо і додав:

А Цюдзьо, посміхнувшись, відповіла:

Як видно, вона і справді більше не співчувала йому.

благав Куродо-но сьосьо. Ось так, то плачучи, то сміючись, вони проговорили всю ніч до самого світанку.

Наступного дня, на початку четвертого місяця, брати Куродо-но сьосьо поспішили в Імператорський палац, а він цілий день просидів удома настільки засмучений, що його мати, Кумої-но карі, аж розплакалась. На це батько, Правий міністр Юґірі, зауважив: «Усе сталося через мої побоювання зіпсувати настрій імператорові Рейдзею. Бо якби при особистій зустрічі з Тамакадзурою я твердо висловив своє бажання, то, гадаю, вона його не відкинула б». А Куродо-но сьосьо, як звичайно, сказав:

А тим часом служниці високого рангу у покоях Тамакадзури з різних боків обговорювали вади залицяльників дів­чини. Слухаючи їх, Цюдзьо з тривогою згадала, як він зізнавався, що для нього слова життя і смерть не просто слова.

Тамакадзура співчувала хлопцеві, але його поведінка їй не подобалася. Бо замість того, щоб задовольнитися молодшою сестрою, яку вона була готова віддати йому з поваги до його батьків, він, видно, намагався перешкодити переїзду старшої дочки до імператора Рейдзея. Адже покійний чоловік не дозволяв їй віддавати старшу дочку простому підданому незалежно від висоти його становища. І саме тоді, коли вона подумала, що і пропозиція імператора Рейдзея не обіцяє дочці блискучого майбутнього, принесли лист від Куродо-но сьосьо, який жінки із співчуттям прочитали. Але ось що відповіла йому Тамакадзура:

«Хіба можна таким жартувати?» — дорікнули їй служниці, але вона не захотіла нічого змінювати.

На дев’ятий день четвертого місяця старшу дочку Тамакадзури перевезли у палац імператора Рейдзея. Правий міністр Юґірі особисто подбав про карети й ескорт. Його дружина, Кумої-но карі, хоч і почувалася ображеною таким вибором Тамакадзури, але, щоб не розривати з нею відносин, які вдалося налагодити після давнього взаємного відчуження завдяки тривалому листуванню щодо сина, також прислала подарунки — чимало прекрасного жіночого одягу.

«Останнім часом я була так заклопотана здоров’ям сина, який мало не втратив розуму, що не встигла дізнатися про Ваші наміри. Зрештою, Ви й самі трималися від нас осторонь...» — написала вона Тамакадзурі. У листі, зовні спокійному, містився прямий натяк, який викликав почуття вини. Лист принесли і від Правого міністра: «Я розумію, що мав би особисто відвідати Вас, але через несприятливі для мене обставини посилаю до Вас своїх синів. Будь ласка, не гребуйте їхніми послугами...» Ними виявилися, зокрема, Ґен-сьосьо та Хьое-но суке на превелику радість Тамакадзури, потішеної такою увагою.

Кобай, її рідний брат, також прислав карети для учасників церемонії. Його нинішня дружина Макібасіра, дочка покійного Великого міністра Хіґекуро, і по батьковій, і по чоловіковій лінії була пов’язана з Тамакадзурою, але, як не дивно, майже не спілкувалася з нею. І тільки То-цюнаґон, молодший брат Макібасіри, сам зголосився приїхати, щоб разом з Цюдзьо і Беном керувати церемонією замість, на жаль, покійного батька.

Куродо-но сьосьо, як завжди, шукаючи допомоги у служниці Цюдзьо, звернувся до неї з таким велемовним листом: «О, як сумно, що настав кінець мого життя!.. Та якби я почув від неї хоч одне-однісіньке слово співчуття, то, вхопившись за нього, втримався б на цьому світі...»

Коли Цюдзьо принесла цього листа у покої дочок Тамакадзури, то застала їх обох за розмовою у похмурому настрої. Нерозлучні з дитинства, вони, навіть двері між покоями вважаючи прикрою перешкодою, воліли проводити дні і ночі разом то на західній половині, то на східній. І от зараз вони мали розлучитися. Старша сестра, дбайливо причепурена до майбутньої церемонії, мала як ніколи прекрасний вигляд. Мабуть, засмутившись спогадом про те, які надії покладав на неї батько, вона взяла лист Куродо-но сьосьо і прочитала його. «Навіщо він каже такі жахливі слова, в той час, як безпечно собі живе разом з батьком і матір’ю?.. — дивувалася вона, але його слова «кінець мого життя» так її злякали, що на тому ж аркуші паперу вона написала:

Ваші моторошні слова нагадали мені про те, який непостійний цей світ...»

«Перепишіть і передайте йому», — звеліла вона Цюдзьо, але та, не переписавши листа, віддала його Куродо-но сьосьо. Він нестямно зрадів, та, згадавши, що більше такої щасливої нагоди отримати особисту відповідь від неї не матиме, вибухнув сльозами. У своїй негайній відповіді, він, докоряючи дівчині: «Якщо помру я раптом від кохання{139}...» — написав:

Коли б я знав, що хоч «над моєю могилою» {140} Ви зітхнете з жалем, я зійшов би в неї якнайшвидше...»

«О, як погано я зробила, що відповіла йому! А Цюдзьо, здається, навіть не переписала листа...» — пожалкувала дів­чина, не сказавши більше нічого.

Супроводжували Ооїґімі до імператора Рейдзея найгарніші жінки й дівчатка. Загалом церемонія мало чим відрізнялася від звичайного входження в Імператорський двір. Передусім Тамакадзура пройшла з дочкою до ньоґо Кокіден і довго розмовляла з нею. Коли стемніло, дівчину провели у найвищі покої.

Імператриця-дружина{141} і ньоґо були вже немолоді, а вродлива Ооїґімі — у розквіті літ. Тож вона легко привабила і здобула прихильність імператора Рейдзея. Імператор жив тепер тихо і спокійно, наче простий підданий, і його нова дружина не мала підстав нарікати на долю. Щоправда, судячи з усього, він хотів залишити в палаці і Тамакадзуру хоча б на короткий час, але, на його превеликий жаль, вона відразу ж поїхала.

Каору, тепер уже у званні «ґен-дзідзю», часто спілкувався з імператором Рейдзеєм, і той любив його не менше, ніж колись любили Блискучого Ґендзі. Юнак підтримував дружні стосунки з усією челяддю і, стараючись показати свою прихильність до Ооїґімі, якось навіть поцікавився, як вона до нього ставиться. Одного тихого вечора Каору, прогулюючись з То-дзідзю по саду біля дому імператора Рейдзея, помітив, що з п’ятиголкової сосни перед покоями Ооїґімі звисають чудові китиці гліциній і, щоб помилуватися ними, сів біля ставка на камені, вкритому м’яким мохом, та вирішив натякнути То-дзідзю на страждання від нерозділеного кохання.

сказав він. Каору мав настільки сумний вигляд, що То-дзідзьо не міг не пожаліти його і, зі свого боку, поспішив натякнути йому, що все відбулося без його волі:

Як серйозний юнак, він співчував другові, щоправда, сам Каору аж так глибоко не переймався тим, що сталося.

А тим часом Куродо-но сьосьо зовсім втратив спокій і, здавалося, був готовий вчинити щось нерозсудливе. Дехто із залицяльників Ооїґімі спрямував свій погляд на її молодшу сестру Нака-но кімі. Тамакадзура збиралася віддати її за Куродо-но сьосьо, як цього бажала його мати, і не раз про це натякала у розмові з нею, але хлопець не давав про себе знати. Не вчащав він і до палацу імператора Рейдзея, хоча сини Правого міністра Юґірі здавна підтримували дружні стосунки з колишнім імператором. І навіть якщо зрідка він зазирав туди, то довго там не затримувався.

Одного разу нинішній Імператор покликав до себе Цюдзьо, сина Тамакадзури, і зажадав, щоб той пояснив, чому його старшу сестру всупереч заповіту її покійного батька віддали у палац імператора Рейдзея.

«Його Величність вельми ображений вашим вчинком. А хіба я раніше не казав вам, що в світі не схвалять вашого вибору? Та оскільки всупереч моїм порадам ви вирішили зробити по-своєму, то я не смів вам заперечувати, хоча і розумів, що нехтування волі Імператора погано відіб’ється на нашому майбутньому», — з докором доповів матері Цюдзьо.

«Стривайте, — спокійно відповіла Тамакадзура. — Не думайте, що я зопалу так вчинила. Ви ж самі добре знаєте, як наполягав імператор Рейдзей, а я не могла йому відмовити, бо віддавати дочку в Імператорський палац, не маючи надійного покровителя, було б небезпечно. А от її життя в імператора Рейдзея буде спокійнішим. Якщо ви були проти, то чому не намагалися мене переконати в недоречності такого кроку? Мені прикро, що тепер усі, навіть Правий міністр, звинувачують мене в необачності. А що, як їй судилася така доля ще з попереднього життя?»

«Людина не може знати, яка доля їй визначена в попередньому житті. Тож хіба вдасться пояснити відмову Імператорові тим, що, мовляв, сестрі наперед судилася інша доля? По-вашому, в Імператорському палаці їй заважатиме Імператриця-дружина, але як поставиться до неї ньоґо Кокіден у домі Рейдзея? Ні в чому не можна бути впевненим, навіть якщо вона і раніше обіцяла сестрі підтримку. Ну гаразд, побачимо... Але невже ви вважаєте, що ніхто інший не може прийти на службу в Імператорський палац тільки тому, що в ньому вже є Імператриця-дружина? З найдавніших часів там служило чимало жінок різних звань, які жили в мирі та злагоді. Однак якщо раптом через безглузду випадковість відносини між ньоґо Кокіден і нашою сестрою зіпсуються, то люди скинуть вину у всьому саме на вас».

Хоча Тамакадзурі було прикро вислуховувати застереження двох синів, але тим часом прихильність імператора Рейдзея до Ооїґімі ставала щораз більшою.

На сьомий місяць вона завагітніла. Тож не дивно, що її недуга викликала у багатьох тривогу. Бо хіба можна було, дивлячись на її змарніле обличчя, залишатися до неї байдужим? У палаці Імператор Рейдзей вдень і вночі розвіював свою тривогу музикою, а запрошений до нього Каору тоді чув з-поза завіси гру на кото Ооїґімі. Іноді Імператор кликав до себе для акомпанування і пані Цюдзьо, яка колись підігравала юнакам на японському кото, коли вони співали «Гілку сливи». Слухаючи її, Каору насилу приховував хвилювання.

Невдовзі старий рік змінився новим, і в Імператорському палаці відбулася Пісенна хода чоловіків. У той час при дворі служило чимало обдарованих юнаків, але для участі у ході вибрали найкращих. Каору випала честь очолювати правих співаків. Куродо-но сьосьо був у складі музикантів.

На чотирнадцятий день, коли на безхмарному небі сяяв яскравий місяць, процесія, вийшовши з Імператорського палацу, попрямувала до палацу Рейдзея. Ньоґо Кокіден та Ооїґімі, тепер у званні «міясудокоро», заздалегідь перейшли до покоїв імператора Рейдзея. Гуртом прийшли і високі вельможі та принци крові. Здавалося, що в ті часи всі найблискучіші юнаки належали до родини або Правого міністра Юґірі, або покійного Великого міністра Хіґекуро. У дворі імператора Рейдзея учасники процесії хвилювалися більше, ніж будь-коли у Імператорському палаці. А що вже казати про Куродо-но сьосьо, який не міг заспокоїтися від самої лише думки, що, з-поза завіси його, можливо, побачить Ооїґімі? Він виділявся серед інших учасників, які мали непоказні головні убори, прикрашені шовковою ватою, як поставою, так і голосом. Коли, наспівуючи «Бамбукову річку» і відбиваючи такт, Куродо-но сьосьо наблизився до головних сходів, то, раптом згадавши той давній музичний вечір, мимоволі просльозився і мало не збився з такту. Коли учасники ходи попрямували до покоїв імператриці-дружини Акіконому, імператор Рейдзей пішов за ними. Вночі місяць світив так яскраво, що було ясніше, ніж удень. Куродо-но сьосьо думав лише про те, яке справляє враження на Ооїґімі, й, може, тому йшов невпевнено, не знаючи, куди ступають його ноги. До того ж, у нього з’явилася підозра, начебто його пригощають вином частіше, ніж інших.

Коли після нічної процесії втомлений Каору щойно приліг, його одразу покликали до імператора Рейдзея. «От біда, перепочити не дають!» — бурчав він по дорозі. Імператор Рейдзей попросив його розповісти, як пройшла Пісенна хода в Імператорському палаці. «Раніше, як я пригадую, співаків завжди очолювала немолода, але досвідчена людина, приємно, що цього року на цю роль вибрали вас», — сказав він задоволено. Наспівуючи «Тисячу весен», імператор Рейдзей перейшов у внутрішні покої, і Каору пішов за ним. Сьогодні тут зібралося чимало рідні Ооїґімі, що приходила милуватися процесією, а тому всюди панувало святкове пожвавлення.

Почувши знайомі голоси, Каору затримався біля дверей на галерею, щоб поговорити з жінками. «Сьогодні вночі місячного світла, здається, було забагато, чи не так? — зауважив він. — А от Куродо-но сьосьо зовсім знітився — мабуть, його місячне сяйво засліпило. Біля Імператорського палацу він поводився трохи вільніше...»

Слухаючи його, служниці жаліли Куродо-но сьосьо. «Зазвичай кажуть: «Весняна ніч сховала у пітьму...»{143} — згадала одна з них. — Але ясно, що пан Каору і при місячному світлі прекрасніший від усіх». А хтось за завісою вимовив:

Хоча нічого особливого у цій пісні Каору не було, але він насилу стримав сльози, зрозумівши, наскільки глибоким було його почуття.

відповів Каору. Слухаючи його, жінки замилувано дивилися на його сумне обличчя, хоча й підозрювали, що його страждання не такі сильні, як у Куродо-но сьосьо.

«Вибачайте, що заговорився...» — сказав він, збираючись вже іти, але саме тоді імператор Рейдзей підкликав його до себе, тож йому довелося нехотячи підкоритися.

«Правий міністр розповідав мені, що ваш батько, господар садиби на Третій лінії, наступного дня після Пісенної ходи збирав гостей у жіночих покоях свого будинку, щоб розважати музикою. На жаль, цю прекрасну традицію втрачено. А скільки обдарованих жінок тоді там проживало! Саме завдяки їм будь-яке свято набувало особливої урочистості», — сказав імператор Рейдзей і немов на згадку про минуле велів налаштувати музичні інструменти. Кото «со» він запропонував Ооїґімі, а біва — Каору. Сам він взяв у руки японське кото, і втрьох вони заграли «Цей палац». Ооїґімі раніше грала на кото не дуже вправно, але, видно, уроки імператора Рейдзея дали свої плоди, бо струни під її пальцями звучали впевнено і чисто під час виконання як вокального, так і інструментального твору. А її краса здалася Каору досконалою. Імператор Рейдзей часто запрошував Каору до себе, і той поступово зблизився з Ооїґімі, звісно, зберігаючи шанобливу відстань і, хоча він не скаржився на її нечуйність, все ж іноді давав їй зрозуміти натяками, як жалкує, що його мрія не здійснилася. А що про це думала вона, ніхто не знає.

На початку четвертого місяця Ооїґімі розродилася дівчинкою. Хоча це й не була знаменна подія, але з огляду на велику радість імператора Рейдзея багато хто, починаючи з Правого міністра, прислав щедрі подарунки. Тамакадзура цілими днями няньчила внучку вдома, де та народилася, і не могла намилуватися нею. Та оскільки імператор Рейдзей наполягав на поверненні дружини, то на п’ятдесятий день від народження дитини, Ооїґімі переїхала назад у палац Рейдзея. Хоча імператор Рейдзей вже мав одну дочку, але новонароджена принцеса була такою довгожданою і такою красунею, що радість переповнювала його через край. Він майже не залишав покоїв породіллі, і служниці ньоґо Кокіден не приховували свого незадоволення.

Хоча ньоґо Кокіден й Ооїґімі знаходили спільну мову, але між їхніми служницями безперестанку виникали суперечки, тож врешті решт почали збуватися найгірші побоювання Цюдзьо, старшого сина Тамакадзури, який, на жаль, виявився найпрозорливішим. «От і будуть вони між собою сперечатися, — непокоїлася Тамакадзура. — І чим усе це скінчиться? Невже доньці судилося зазнати глузувань і образ? Прихильність імператора Рейдзея, велика, але, якщо особи, що давно служать у нього, будуть відкрито її зневажати, то її життя стане нестерпним». Крім того, Тамакадзура дізналася від людей, що нинішній Імператор усе ще почувається ображеним і не приховує цього, тому вона, зовсім розгубившись, навіть подумувала влаштувати на придворну службу молодшу дочку, передавши їй своє звання. Тамакадзура давно вже мала намір відмовитися від своїх придворних обов’язків «найсі-но камі{144}», але через численні перешкоди не могла отримати на це дозволу. А от тепер, згадавши про заповіт її покійного чоловіка і спираючись на приклади з далекого минулого, нинішній Імператор дав на це згоду. Виходить, начебто Тамакадзура довго чекала дозволу на відставку з посади «найсі-но камі» тому, що так розпорядилася доля її молодшої дочки.

Вона сподівалася, що дочка зможе зайняти в Імператорському палаці гідне місце, і лише згадка про Куродо-но сьосьо бентежила її. «Його мати звернулася до мене щодо Ооїгімі, і я пообіцяла віддати Нака-но кімі її синові, що ж вона подумає тепер?» — бідкалася Тамакадзура і, щоб хоч якось виправдатися, через Бена передала Правому міністрові такого листа: «Його Величність наполягає на своєму, але я побоююся, що люди казатимуть, начебто я переоцінюю своїх дочок, якщо висуваю на таку високу службу...»

«Імператор має підстави бути незадоволеним, — відповів міністр. — Бо з Вашим придворним званням неприпустимо ухилятися від своїх обов’язків. Раджу Вам якомога швидше вирішувати справу з дочкою...»

І от, заручившись передусім згодою імператриці-дружини Акасі, Тамакадзура віддала свою молодшу дочку на службу в Імператорський палац. «Якби був живий міністр, ніхто не посмів би гребувати нами...» — зітхала вона. Імператор, наслухавшись про красу та шляхетність старшої дочки Тамакадзури, спочатку не зрадів з такої заміни, але невдовзі тонкий розум і вишукані манери молодшої заволоділи його серцем.

А тим часом Тамакадзура, звільнившись від обов’язків «найсі-но камі», задумала постригтися у монахині, однак сини заперечували, бо, мовляв, вона не матиме душевного спокою для молитви, якщо постійно переживатиме за дочок, і порадили дочекатися, допоки не зміцніє їхнє становище.

Погодившись із синами, Тамакадзура іноді таємно навідувалася в Імператорський палац, а от у домі імператора Рейдзея вона не бувала навіть за найстриятливіших обставин, оскільки він, як і раніше, настирливо виявляв їй свою прихильність. Вона віддала старшу дочку імператорові Рейдзею у пам’ять про минуле, щоб таким чином відкупитися за колишню провину перед ним. Мало хто схвалював її вибір, але, не звертаючи уваги на невдоволення рідні, вона все-таки наполягла на своєму. І тепер не хотіла, щоб навіть жартома на неї впала підозра у легковажності, негідної її поважного віку. Оскільки вона не наважувалася відкрити дочці справжню причину свого небажання відвідувати її, то та почувалася ображеною. «Я завжди знала, що батько любив мене набагато більше, — нарікала вона. — А мати віддавала перевагу сестрі, як-от під час тої суперечки через вишню, коли вона, не вагаючись, стала на її бік. І так бувало завжди. Тож не дивно, що вона і тепер нехтує мною». Імператор також гнівався. «Зрозуміло, чому ваша мати уникає нас, — казав він. — Їй просто неприємно бачити свою дитину поруч з таким старим, як я». А от прихильність до Ооїґімі у ньому зростала щодня.

Через кілька років вона народила хлопчика. Оскільки жодна жінка з багатьох в оточенні імператора Рейдзея протягом років не привела на світ сина, то людей глибоко вразило, як пощастило Ооїґімі. Імператор Рейдзей нестямно радів, але водночас і дуже шкодував, що це дитя не народилося до його зречення від престолу. Тоді він зумів би краще розпорядитися його майбутнім. Не те, що тепер. Досі він тішився лише Першою принцесою, а от тепер, після народження ще двох чарівних дітей, сповнений безмежної вдячності до Ооїґімі, виказував їй ще більшу прихильність, зрозуміло, що ньоґо Кокіден не могла не відчути ревнощів через таку надмірність. Тепер з будь-якого приводу виникали неприємні події, які неминуче спричиняли напруження у стосунках обох жінок. Зазвичай у таких випадках сторонні люди найчастіше стають на бік головної дружини навіть у незаможних сім’ях. Так само сталося і в домі імператора Рейдзея — служниці, незалежно від їхнього рангу, показували свою відданість його першій дружині. І як тільки з’являлась хоч найменша нагода, вони принижували і ображали Ооїґімі.

«Ось бачите! Хіба ми вас не попереджали?» — повторювали сини Тамакадзурі.

«Але ж на світі є багато жінок, які живуть спокійним подружнім життям, — відповіла роздратована мати. — Щоправда, тому, кому не випала щаслива доля, годі й думати про придворну службу».

А тим часом багато колишніх залицяльників її старшої доньки, досягнувши високих рангів, посіли гідне становище у світі, тож якби хтось з них побрався з дочкою, то тепер можна було б з полегшенням зітхнути. До них належав і Каору, юний і тендітний молодик, якого зараз, у званні «сайсьо-но цюдзьо», люди вихваляли не менше, ніж принца Ніоу. Бо і справді він був такою глибокою особистістю, що навіть принци крові й міністри мріяли віддати за нього своїх дочок, але він уперто відхиляв їхні пропозиції. Дізнавшись про такі чутки, Тамакадзура, зітхаючи, сказала: «Хто б міг подумати, що такий ненадійний юнак з часом буде так впевнено почуватися у світі?»

Куродо-но сьосьо також набув слави, отримавши чин «цюдзьо» і третій ранг. «А який він був гарний!..» — шепотіли легковажні служниці. «Краще вже було б віддати дочку заміж за нього, ніж приректи на безвихідь у палаці Рейдзея...» — жаліли вони Тамакадзуру.

Куродо-но сьосьо, як і раніше, тужив за Ооїґімі й нарікав на долю, хоча за цей час одружився з дочкою Лівого міністра, яка, проте, не дуже-то припала йому до душі. «Десь у кінці дороги, що на Сході...»{145} Задумавшись, він мимоволі писав ці слова на аркуші паперу або вимовляв вголос хтозна для чого.

Ооїґімі, вельми настраждавшись в палаці Рейдзея, здебільшого перебувала у рідному домі, і Тамакадзура журилася, що її сподівання на блискуче майбутнє старшої дочки не справдилося. А от молодша дочка, що служила в Імператорському палаці, навпаки, жила щасливо, шанована за своє благородство й душевні чесноти.

Тим часом помер Лівий міністр, і його місце посів Правий міністр Юґірі, а Правим міністром, у свою чергу, став Кобай. Інші придворні також отримали підвищення. Каору став «цюнаґоном», а Куродо-но сього — «сайсьо». Отже, сприятливими виявилися часи тільки для нащадків двох родин — Ґендзі й То-но цюдзьо. З нагоди службового підвищення до рангу «цюнаґона»{146} Каору передусім засвідчив свою повагу Тамакадзурі. Після того як він за звичаєм виконав вітальний танець у саду перед будинком, вона прийняла його в своїх покоях.

«Побачивши, що ви не оминули моїх воріт, зарослих густим хмелем, я мимоволі згадала давнє минуле, — сказала Тамакадзура своїм люб’язним і шанобливим голосом.

«А вона зовсім не старіє. Ось чому імператор Рейдзей не може про неї забути і, напевне, незабаром щось та втне...» — подумав Каору й сказав: «Не можу сказати, щоб це підвищення дуже мене втішило, але я вважав своїм обов’язком насамперед відвідати вас. А згадкою про те, що я не оминув ваших воріт, ви, мабуть, хотіли іронічно дорікнути мені за тривале мовчання».

«Не знаю, чи годиться сьогодні вам скаржитися, але ви так рідко до мене заходите, що я вас майже не бачу й не можу порадитися в одній делікатній справі... Річ у тому, що моя дочка на службі в імператора Рейдзея так страждає, що я від горя не знаю, куди й подітися. Я сподівалася, що й ньоґо Кокіден, і Імператриця-дружина її підтримають, але, на жаль, вони обидві, наче забувши про пристойність, не терплять її біля себе. Її діти, принц і принцеса, як і раніше, живуть у палаці Рейдзея, а дочку через нестерпну наругу над нею я забрала до себе, щоб вона хоч трохи відпочила. Але, на жаль, навіть про це пішов негідний поголос. Крім того, сам імператор Рейдзей незадоволений її від’їздом. Я була б вам дуже вдячна, якби ви при нагоді натякнули йому на скрутне становище дочки. Я віддала її на службу до нього, сподіваючись на підтримку двох згаданих високих осіб, але тепер через свою недалекоглядність гірко каюся», — відповіла Тамакадзура й заридала.

«Я думаю, що не варто цим так глибоко перейматися. Адже придворна служба завжди супроводжується такими клопотами. Хоча імператор Рейдзей давно відійшов від справ і живе у тиші далеко від блиску і суєти палацових покоїв, але, видно, дух суперництва занадто глибоко проник у серця жінок, які живуть поруч з ним. І їхнє самолюбство може уразити будь-яка найменша, неварта уваги, дрібниця. Невже ви від самого початку не усвідомлювали такої можливості? Мені здається, що вашій дочці краще зберігати спокій і не мучитися даремно. А мені, чоловікові, навряд чи варто втручатися», — сказав Каору так відверто, що Тамакадзура гірко посміхнулася: «Виходить, що я марно сподівалася на вашу допомогу. Усе вам здається надто простим...»

Її молодечий вигляд і наївність здивували його більше, ніж турбота про дочку. «Не віриться, що переді мною відповідальна мати великої сім’ї. Напевне, й Ооїґімі на неї схожа. Як і та дівчина з Удзі, яка мене так вабить...» — подумав Каору. Молодша дочка, Нака-но кімі, яка займала тепер посаду «найсі-но камі», у той час також перебувала у материному домі. Покої сестер радували людське око вишуканим оздобленням, а в будинку панувала нічим не порушувана тиша. Підозрюючи, що за ним можуть спостерігати через завісу, Каору бентежився, хоча його обличчя залишалося цілком спокійним, а Тамакдзура, дивлячись на нього, мимоволі жалкувала про те, що їй не судилося опікуватися ним як зятем.

Садиба нового Правого міністра була трохи на схід від будинку Тамакадзури. Сьогодні там готувався святковий бенкет, і багато юнаків уже зібралися, щоб взяти в ньому участь. Знаючи, що принц Ніоу вшанував своєю присутністю бенкет після змагань у стрільбі, влаштований у будинку Лівого міністра Юґірі, і бенкет після змагань із сумо, господар, щоб додати блиску своїй події, запросив і його, але принц не прийшов. Судячи з усього, Правий міністр мав намір запропонувати йому одну зі своїх дбайливо виплеканих дочок, та оскільки принц чомусь цим не зацікавився, то міністр і його дружина Макібасіра звернули свої погляди на Каору, тепер уже в чині «ґен-цюнаґона», який за останні роки, досягнувши зрілого віку, здобув славу найдостойнішого чоловіка столиці.

Святкове пожвавлення в сусідньому будинку, гуркіт карет, вигуки ескорту нагадали Тамакадзурі про минуле, і вона довго сиділа у глибокій задумі. «Хоча всі обурювалися, коли майже відразу після смерті принца Хотару його дружину почав відвідувати Правий міністр, — сказала вона, — але він не звертав уваги на пересуди, і люди визнали їхній шлюб. У стосунках між чоловіком і жінкою багато чого важко збагнути й передбачити...»

Наступного дня після бенкету до неї зайшов Куродо-но сьосьо, тепер уже в чині «сайсьо-но цюдзьо», син Лівого міністра Юґірі. Ясна річ, він знав, що Ооїґімі перебуває в материному будинку, і серце в нього калатало.

«На жаль, я не відчуваю радості від такого службового підвищення, хоч Імператор визнав мої заслуги — сказав він, витираючи сльози. — Я досі ніяк не можу вгамувати болю від того, що не здійснилися мої особисті надії». Щоправда, його сум здавався трохи перебільшеним. Він мав двадцять сім чи двадцять вісім років і перебував у розквіті молодості.

«Як же вам не соромно? Схоже, що таким, як ви, нинішнім юнакам дуже легко в світі живеться, і вони байдужі до чинів і звань. Якби був живий покійний міністр, мої сини також переймалися б тільки сердечним справами», — відповіла Тамакадзура й заплакала. Вона була засмучена тим, що її сини — Ухьое-но камі та Удайбен — досі не стали державними радниками. І хоча То-дзідзю отримав досить високий для його віку чин «то-но цюдзьо», багатьом його одноліткам пощастило набагато більше. Що ж до Куродо-но сьосьо, то він і надалі увесь час шукав приводу, щоб прийти...