Повість про Ґендзі. Книга 3

Одноденки

Укіфуне, дівчина з Удзі, 22 роки, побічна дочка Восьмого принца

Принц Ніоу, Хьобукьо, 28 років, син імператора Кіндзьо та імператриці Акасі, внук Ґендзі

Каору, Дайсьо, 27 років, син Третьої принцеси й Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Пані Цюдзьо, пані Хітаці, мати Укіфуне

Принцеса з Третьої лінії, мати Каору, дочка імператора Судзаку

Принц Сікібукьо, дядько Каору, молодший брат Ґендзі, син імператора Кіріцубо

Друга принцеса, дружина Каору

Нака-но кімі, середня дочка Восьмого принца, дружина принца Ніоу

Другий принц, старший брат принца Ніоу, син імператора Кіндзьо

Імператриця-дружина, Акасі, дочка Ґендзі

Перша принцеса, старша сестра принца Ніоу, дочка імператора Кіндзьо та імператриці Акасі

Мія-но кімі, дочка принца Сікібукьо, сина імператора Кіріцубо

Наступного дня в Удзі запанувало сум’яття. Служниці кинулися шукати зниклої Укіфуне, але все було марно. Оскільки у старовинних повістях часто розповідається про те, що відбувається вранці після викрадення героїні, то немає потреби цього разу вдаватися до подробиць. Із столиці від пані Хітаці, стривоженої тим, що вчорашній посланець досі не повернувся, прийшов новий гонець. «Я виїхав на світанку, як тільки проспівали перші півні», — повідомив він, а розгуб­лені служниці у відповідь на його запитання лише мовчали, бо не мали нічого, крім здогадів.

А от Укон та Дзідзю, краще обізнані з життям Укіфуне, згадуючи, якою сумною була вона останніми днями, запитували себе: «Невже вона кинулася у річку?»

Плачучи, вони розгорнули листа від пані Хітаці. «Я так переживаю за Вас, — писала вона, — але через безсоння сьогодні вночі не побачу Вас навіть уві сні. Душу охоплюють такі похмурі передчуття, що стає аж страшно. Хоча я знаю, що дуже скоро Ви переїдете у столицю, але поки що хотіла б перевезти Вас якнайшвидше до себе. На жаль, сьогодні, напевне, буде дощ...»

Розгорнувши листа, який Укіфуне написала матері напередодні ввечері, Укон заридала. Виходить, що збулися її найгірші передчуття. «Але чому пані не сказала мені жодного слова? — мучилася вона. — Адже ми змалечку дружили і нічого одна від одної не приховували. Як прикро, що, зібравшись в останню дорогу, вона ні на що навіть не натякнула?» Укон ридала невтішно, тупаючи ногами, немов скривджене дитя. Звичайно, і вона, і Дзідзю бачили, якою сумною була Укіфуне останнім часом, але не думали, що вона зважиться на такий відчайдушний вчинок. «Що з нею сталося?..» — гадали вони в розпачі. Не менш розгубленою почувалася і годувальниця, яка безпорадно лише повторювала: «Що робити? Що робити?..»

А тим часом і принц, отримавши від Укіфуне вельми незвичну відповідь, здивувався: «Що вона задумала? Хоча вона мене любить, але, може, налякана чутками про мою сердечну непостійність, раптом кудись заховалася?» Охоплений неспокоєм, він послав в Удзі гінця.

Добравшись до гірської оселі, гонець зустрів заплаканих служниць, які навіть не прийняли у нього листа. «Що сталося?» — запитав він першу-ліпшу з них.

«Наша пані несподівано померла сьогодні вночі, — відповіла вона, — і всі ми вкрай розгублені. Як на зло, нашого покровителя, пана Каору, зараз тут немає, і ми опинилися у глухому куті».

Оскільки гонець не знав усіх обставин, то, ні про що більше не розпитуючи, повернувся у столицю до принца. Вислухавши його, той подумав, що, мабуть, це йому сниться. «От дивина! Адже вона начебто й не хворіла, хоча останнім часом скаржилася на поганий настрій. А її вчорашній лист нічим особливим не дивував, ба навіть був змістовнішим, ніж звичайно... То що ж могло трапитися?» Покликавши Токікату, принц наказав йому: «Вирушайте в Удзі й з’ясовуйте, що сталося».

«Видно, пан Каору до чогось таки докопався, — відповів Токіката, — бо, як я дізнався, охорона отримала від нього суворе попередження за недбальство, і тепер навіть найостаннішого слугу не впускають у дім без попереднього допиту. Як тільки я з’явлюся в Удзі без жодного переконливого приводу, то йому про це негайно донесуть. Крім того, якщо Укіфуне справді померла, то у будинку, мабуть, повно людей, які звернуть на мене увагу».

«Мабуть, ви маєте рацію, але я не можу перебувати в такій непевності, — наполягав принц. — Я не сумніваюся, що ви зумієте побачитися з Дзідзю чи з іншою служницею, якій Укіфуне довіряє, і з’ясувати, що насправді сталося. Слуги ж бо завжди все плутають, і їм не можна вірити».

Принц мав такий засмучений вигляд, що Токіката не зміг йому відмовити і ввечері вирушив до Удзі. Як людина, не обтяжена високим званням, він виїхав без зволікання. Дощ майже припинився. Зважаючи на труднощі подорожі гірськими стежками, Токіката одягнувся скромно, немов простолюдин. Наблизившись до будинку, він побачив, що біля воріт юрмляться люди.

«Сьогодні ввечері справили останній обряд», — почув Токіката. Вражений цим, він спробував домогтися зустрічі з Укон, але вона не мала змоги прийняти його. «Те, що сталося, настільки жахливе, — передала вона через служницю, — що я не маю сили навіть підвестися з постелі. Я розумію, що ви не вперше сюди приїжджаєте, але, на жаль, не зможу з вами порозмовляти».

«Та хіба я можу повернутися до столиці, так нічого і не дізнавшись? Може, хтось інший зі мною поговорить?..» — наполягав Токіката, і врешті-решт його прийняла Дзідзю.

«Передайте принцові, що пані пішла зі світу за нез’ясованих обставин і нас це так приголомшило, ніби все це сталося у страшному сні. Коли я хоч трохи отямлюся, то неодмінно розповім вам про її останні дні, про те, які сумніви мучили її, і як вона страждала тої ночі, коли принц поїхав, так і не побачившись з нею. Відвідайте нас ще раз, коли закінчаться дні жалоби», — сказала вона і розплакалася навзрид.

Зрештою, плакала не лише вона, бо чути було, як у внутрішніх покоях голосила годувальниця: «Ой, пані, де ви, благаю вас, поверніться! Невже я навіть не побачу ваших останків? О, я не хочу більше жити! Я ні на мить не розлучалася з вами, і якби на те була моя воля, то ніколи б не відпустила вас від себе. Я тільки й жила заради того, щоб побачити вас щасливою. Про це я мріяла і вдень, і вночі, чим продовжувала собі власне життя. Навіщо ви покинули мене? Якби я тільки знала, де ви... Не вірю, що вами заволодів демон або дух. Кажуть, що Тайсяку{312} повертає життя тим, кого особливо сильно оплакують. Людино чи демоне, хто викрав мою пані, прошу тебе, поверни мені її! Або хоча б покажи її тлінні останки!»

Щось дивне почув Токіката в її словах, і, запідозривши недобре, знову звернувся до Дзідзю: «Все-таки скажіть мені правду, — наполягав він. — Може, хтось викрав і переховує її? Принц навмисне прислав мене сюди, щоб ви були зі мною відверті так само, як були б з ним. Того, що сталося, вже не виправиш, але чутка про деякі обставини, пов’язані із зникненням вашої пані, напевне, дійде до принца, і, якщо те, що він почує, навіть у найменших подробицях буде відрізнятися від того, що розповім йому я, він позбавить мене своєї довіри. Сподіваюся, ви розумієте, наскільки важливо для нього дізнатися правду саме від вас, якщо він доручив цю справу мені. Багато хто шалів від кохання до жінки і у нас, і в чужих землях, але такого, здається, ще не бувало».

«А й справді, — подумала Дзідзю, — навіщо мені приховувати від нього правду? Принц все одно коли-небудь дізнається». «Невже б ми так побивалися, якби думали, що її хтось викрав? — сказала вона. — Останнім часом пані здавалася сумнішою, ніж завжди, а крім того, пан Каору дорікав їй... Її мати і годувальниця — саме та, яка зараз так голосить — тільки й думали про те, як найскоріше перевезти її до пана Каору, який першим запізнався з нею. У той час пані, яка потай віддала серце принцові, мовчки страждала і врешті у нестямі обірвала зв’язок своїх душі і тіла зі світом. Ось чому годувальниця так несамовито горює і плаче».

Вона, як і раніше, лише натякала, і Токіката, так і не зрозумівши всієї правди, сказав: «Ну якщо так, то я ще раз приїду пізніше, коли все вляжеться. Бо розмовляти на ходу, навіть не присівши, незручно. А тим часом, може, і сам принц приїде сюди».

«О, для нас це була б велика честь! А якби люди про це дізналися, то позаздрили б її щасливій долі. От тільки сама вона завжди хотіла, щоб їхні стосунки залишилися таємницею. Думаю, що і принцові було б зручніше, якби світ і далі нічого не знав», — відповіла Дзідзю. Вважаючи, що не варто розголошувати незвичайні обставини зникнення Укіфуне, Дзідзю приховала від Токікати деякі подробиці і випровадила його якомога швидше, щоб він ненароком ні про що не здогадався.

Незабаром, у зливу, приїхала в Удзі і пані Хітаці. Вона не знаходила слів, щоб описати своє горе. «Страшно дивитися, як вмирає твоя дитина, — побивалася вона, — але така доля випадає багатьом батькам. Але чому ж мені не судилося навіть цього побачити?»

Не знаючи нічого про душевні муки дочки, які останнім часом були спричинені стосунками з принцом Ніоу, пані Хітаці й на думку б не спало, що та могла б кинутися у річку. «Може, її проковтнув якийсь демон? Або викрав перевертень? У старовинних повістях описано чимало таких найнеймовірніших випадків. А може, якась злісна годувальниця Другої принцеси, дружини Каору, дізнавшись, що той збирається перевезти мою дочку у столицю, пробралася сюди і виманила її з дому?» — гадала вона і, засумнівавшись у вірності прислуги, поцікавилася, чи все відомо про нових служниць.

«Але нікого з нових прислужниць зараз уже не залишилося, — відповіли їй. — Незвиклі жити у такій глушині, вони не змогли виконувати тут навіть найпростішої роботи, тож, похапцем зібравши свої речі, вони подалися назад у столицю, правда, пообіцявши скоро повернутися».

У будинку справді панувало безлюддя, бо половина і тих служниць, що працювали тут з давніх часів, теж поїхала. Решта ж, і передусім Дзідзю, згадували, як останніми днями плакала Укіфуне, як часто думала про смерть. Одного разу, розглядаючи листи, написані її рукою, Дзідзю знайшла аркуш паперу зі словами: «Навіть якщо зникну сама...». Її погляд мимоволі звернувся до річки, і, почувши гучний плескіт хвиль, вона здригнулася від жаху...

«Прикро, що, в той час, як вона сама втопилася, люди повсюди шукають її, щоб дізнатися, що ж насправді з нею трапилося, — сказала Дзідзю.

«Може, краще зізнатися у всьому пані Хітаці? — відповіла Укон. — Адже все сталося всупереч волі нашої пані, тож жодної її провини у цьому немає. Її матері нема чого соромитися. Може, і їй стане легше, якщо вона знатиме правду. Зазвичай у світі над останками померлої людини справляють відповідні обряди. А от якщо ми нічого такого не зробимо впродовж кількох днів, то не зможемо уникнути поганих чуток. Рано чи пізно люди про все дізнаються. Мабуть, усе-таки краще і справді відкритися матері й дотриматися пристойності».

Коли, дійшовши згоди, жінки пошепки розповідали про все пані Хітаці, то були настільки схвильовані, що ледве могли говорити, а нещасна мати, здавалося, з горя була готова сама кинутися у цю страшну ріку.

«Але все ж відрядіть когось відшукали її тіло, — сказала вона. — Тоді хоч зможемо справити похорон».

«А яка тепер з цього користь? — заперечили служниці. — Адже вода давно віднесла її бозна-куди, може, навіть у відкрите море. Навіщо давати зайвий привід для пліток?»

Поки мати, прибита сумною звісткою, роздумувала над почутим, жінки веліли підвести карету й, уклавши туди подушку-сидіння, начиння і нічний одяг покійної, покликали монахів, які мали залишатися в будинку протягом усього часу, встановленого для поминальних обрядів. Звісно, запрошеними були лише найближчі до гірської оселі монахи — син старої годувальниці, його дядько і найвідданіші з їхніх учнів. Надавши покладеним у карету речам подобу людського тіла, вони вирушили до місця поховання, залишивши вдома матір і годувальницю, які здригалися від ридань: «Ой, усе це не на добре...»

Несподівано з’явилися Тайфу та Удонері, яких всі так боялися. «Про похорон треба було повідомити панові Каору, — сказали вони. — Він сам призначив би день для цього і підготував би все, що потрібно у таких випадках».

«Це тепер неможливо, — відповіла Укон. — Похорон треба здійснити обов’язково сьогодні вночі. У нас є причини робити це без широкого розголосу».

Монахи, обізнані з усіма обставинами, провели карету по рівнині до підніжжя найближчої гори, і там, не підпускаючи до себе нікого, здійснили обряд спалення. Тонка цівка диму піднялася до неба, і все скінчилося. Як це не дивно, в провінції дотримуються звичаїв куди суворіше, ніж у столиці, тому багато місцевих жителів відкрито висловлювали своє невдоволення.

«Що за дивина! — бурчали одні. — Хіба можна відмовлятися від повного похоронного обряду?.. Навіть найбідніші сім’ї такого собі не дозволяють».

«Так заведено у столиці, — спокійно пояснювали інші, — коли у померлої є брати і сестри, обряд справляють скромно».

Слухаючи їх, Укон жахнулася, бо подумала, що на все це скаже Каору, якщо навіть ці селюки запідозрили щось недобре? Адже у цьому світі зберегти таємницю важко, і почувши про те, що від померлої не залишилося навіть тлінних останків, він, напевне, запідозрить принца. А принц? Спочатку він подумає, що Укіфуне забрав Каору, але врешті-решт дізнається, що це не так, адже вони з Каору кревно пов’язані. Та й Каору з часом перестане підозрювати принца і припустить, що її викрав хтось інший. Але хто? Якщо живою вона досягла такої високої уваги, то невже після смерті їй судився ганебний поголос?

Після таких роздумів, щоб приховати правду, Укон суворо наказала всім слугам, свідкам ранкового переполоху, спричиненого зникненням Укіфуне, нічого не розповідати випадковим людям.

«Коли-небудь, якщо я проживу досить довго, то розповім усім, що трапилося з пані, але тепер...» — казала Укон. «Боюся тільки, що до пана Каору дійдуть вельми неприємні чутки», — додавала Дзідзю. Охоплені докорами сумління, обидві служниці думали тільки про одне — як зберегти таємницю.

Тим часом Каору перебував в Ісіямі, замовляючи молебні за одужання своєї матері, принцеси з Третьої лінії. Думка про Укіфуне в Удзі ні на мить не покидала його, та оскільки ніхто не повідомив йому про нещастя, він не надіслав навіть гінців, тим самим занепокоївши служниць, які побоювалися поширення поганих чуток. Лише через деякий час один з управителів маєтку Каору приїхав в Ісіяму і розповів йому про те, що трапилося в Удзі. Вражений несподіваною звісткою, Каору наступного ранку послав туди гінця.

«Я мав би сам приїхати до Вас, — писав він, — але я не можу покинути гірський монастир перш, ніж закінчиться термін перебування, призначений мені у зв’язку з хворобою матері. Однак дозволю собі дорікнути Вам за зайву поспішність. Ви мали негайно повідомити мені про те, що сталося. Тепер уже пізно про це казати, але мене неприємно вразила звістка, що, справляючи похорон, Ви накликали на себе осуд місцевих жителів».

Коли йому відданий гонець Окура-но тайфу з’явився в Удзі, обидві служниці — Укон та Дзідю — з горя розплакалися і тому не могли нічого суттєвого гінцеві пояснити.

Тож не дивно, що Каору впав у розпач: «Навіщо я поселив її в Удзі, у цій жахливій місцевості? — карався він. — Мабуть, там і справді живуть страшні демони. А крім того, навіщо залишив її так довго на самоті там, де принц міг легко до неї проникнути? О так, я сам винен у всьому. З досвідченою людиною нічого такого б не приключилось».

Дорікаючи собі за необачність у ставленні до Укіфуне, Каору був у такому сум’ятті, що вже не міг молитися за одужання матері й повернувся до столиці. Не заходячи на половину дружини, Другої принцеси, він передав їй через служницю, що збирається провести кілька днів наодинці, бо, хоча нічого страшного і не трапилося, проте його дуже засмутила зловісна чутка про близьку йому людину. Усамітнившись у своїх покоях, Каору нарікав на жахливу мінливість цього світу, викликаючи у пам’яті чарівний образ покійної Укіфуне. «Яким скороминущим був наш зв’язок! Я мав приділяти їй більше уваги і не бути таким спокійним та самовпевненим. Невже мені судилося через це зазнати стільки жалю? Може, Будда розгнівався на мене за те, що, забувши про високу духовну мету, я віддався суєтним пристрастям? А, може, він позбавив мене своєї милості і випробовує, щоб допомогти у пошуку просвітлення?» — думав він, охоплений каяттям, і весь свій час присвячуючи молитвам.

А принц Ніоу, два чи три дні пролежавши без пам’яті, наче сам не свій, викликав у челяді тривогу: «Може, якийсь дух вселився у нього?» Однак коли поступово сльози висохли, принц відчув полегшення, хоча туга, як і раніше, роз’їдала його душу і милий образ покійної Укіфуне невідступно стояв перед очима. Він удавав хворого, не бажаючи показувати людям своє почервоніле і розпухле від сліз обличчя, але, попри це, було ясно, що якесь нещастя гнітить його і навіть ставить під загрозу його життя.

Почувши про хворобу принца, Каору зрозумів, що не помилився у своїх підозрах. «Значить, вони не обмежилися тільки листуванням. Та й чи міг принц не захопитися нею, як тільки її побачив ? І якби вона залишилася живою, то хто знає, скільки ще випробувань я зазнав би?» — подумав він і, як не дивно, завдяки цьому його закоханість в Укіфуне трохи охолола.

Хвороба принца так схвилювала багатьох, що перед будинком на Другій лінії постійно юрмилися люди, охочі ді­знатися про його здоров’я. Прийшов і Каору, щоб не здатися дивним і не викликати підозру у неуважності до принца через смуток за жінкою невисокого становища{313}. Оскільки зовсім недавно помер його дядько, принц Сікібукьо, то Каору одягнувся у світло-сіре жалобне вбрання, подумки вважаючи, що робить це в пам’ять про покійну Укіфуне. Останніми днями він трохи змарнів, і це надавало йому ще більшої чарівності.

Надвечір гості розійшлися, і у будинку на Другій лінії запанувала тиша. Принц був не настільки хворим, щоб залишатися у ліжку, й, відмовляючись приймати тих, з ким не був у близьких стосунках, старих друзів, як і раніше, допускав у свої покої. Прихід Каору дуже схвилював принца, бо він побоювався, що під час зустрічі, згадавши про Укіфуне, не стримає сліз. Однак, усе-таки зібравшись з духом, він заговорив: «Я не думаю, що мені загрожує небезпека, але всі вважають, що у таких випадках треба поводитися обережно. Прикро, що я завдаю стільки клопоту батькові й матері. Але який же непевний цей світ!»

І в цю мить з його очей ринули сльози, які він марно старався приховати рукавом. «Може, Каору нічого не зрозуміє, — заспокоював він себе. — Або вирішить, що я просто занадто слабкий і легкодухий». Між тим у Каору майнула думка: «На жаль, я не помилився. Він не може забути її, і саме у цьому криється причина його недуги. З чого все це почалося? Яким же я був дурнем! Адже він глузував з мене весь цей час!» Обурюючись, він забув про своє горе.

«Невже він такий бездушний? — думав принц, вдивляючись у спокійне обличчя Каору. — Коли буває сумно на душі, навіть крики птахів, які летять по небу, викликають сльози, то хіба можна залишатися байдужим, дивлячись, як я страждаю? А він же мав завжди таке чуйне серце... Невже він так глибоко збагнув марноту людських пристрастей, що став холоднокровним?» Спокій Каору викликав у принца як заздрощі, так і захоплення водночас, нагадуючи про ніжну Укіфуне.

Коли ж розмова неспішно перейшла на світські теми, Каору, подумавши, що нема чого таїтися, і розповів: «Здавна почуваюся незатишно, якщо протягом хоч би й короткого часу не відкриваю вам того, що зберігається у душі. Але останнім часом, коли я отримав високе звання, а ви, як і завжди, дуже зайняті, ми рідко зустрічаємося для неквапливої розмови. Крім того, ви нечасто буваєте вдома, а заходити у ваші службові покої в Імператорському палаці без приводу я не смію. А річ ось у чому: нещодавно я випадково дізнався про одну особу, споріднену з Ооїґімі, дочкою Восьмого принца, що жила колись у добре знайомій вам гірській оселі, але передчасно покинула світ. Я хотів взяти цю особу під свою опіку, та оскільки у той час я одружився з Другою принцесою і мусив остерігатися людського осуду, то залишив її у тій глушині, де навіть відвідувати її часто не міг. Поступово у мене склалося враження, що вона й не потребує моєї підтримки, а оскільки я не мав наміру пов’язувати себе з нею тісніше, то цілком задовольнявся дружніми стосунками, тим паче що вона була вельми миловидна і мала привітну вдачу. І раптом, зовсім несподівано, вона померла. Хоча я розумію, що така доля чекає усіх на цьому світі, та все-таки не можу не сумувати. А втім, мабуть, ви вже чули про це».

У цю мить Каору вперше заплакав. Він щосили намагався стримати сльози, щоб принц не бачив його заплаканого обличчя, яке б свідчило про його малодушність, однак усупереч його бажанню вони котилися по щоках, і зупинити їх він не міг. Вигляд у Каору був такий розгублений, що принц мимоволі пожалів його, але, вдаючи, ніби нічого не помічає, сказав: «Все це й справді сумно. Здається, хтось казав мені вчора... Я навіть збирався висловити вам свої співчуття, але відмовився від цього наміру, почувши, що ви не хочете розголошувати цієї таємниці». Принц удавав спокійного, але горе так переповнювало його душу, що він ледве говорив.

«Якось я навіть думав познайомити вас з нею, — натякнув Каору, — хоча, може, ви і так знаєте її, бо, як близька родичка, вона бувала у будинку на Другій лінії. Однак ви хворієте, і я не хотів би докучати вам зайвою балачкою. Швидше одужуйте». І після цих слів Каору пішов.

«Видно, принц справді любив її, — думав він. — І хоча її життя було коротким, але доля піднесла її дуже високо. Адже полонити принца Ніоу, дорогого сина Імператора та Імператриці, який у світі не мав собі рівних красою, могла тільки улюблениця долі. Вона полонила чоловіка, який заради неї, дівчини з Удзі, був готовий знехтувати своїми обов’язками перед достойною дружиною високого роду. Ось і тепер люди так переживають за нього, замовляють молебні, справляють очисні обряди, хоча єдиною причиною його недуги є туга за покійною Укіфуне. А я чим кращий за нього? Чого, здавалося б, мені не вистачає у житті? Я досяг високих звань, сам Імператор віддав за мене свою улюблену дочку, але моїм серцем володіє тільки Укіфуне. Навіть тепер, коли її, уже покійну, згадаю, серце несамовито б’ється. Що ж у цьому розумного? Ну, я не мав би більше про це думати...» І як не намагався Каору опанувати себе, його серце не мало спокою, бо не було воно ні з дерева, ні з каменю.

Розчарований тим, що служниці поспішно, без усіх належних обрядів, поховали Укіфуне, Каору подумав, що це не сподобається Нака-но кімі, і почувався винним перед нею. «І чому пані Хітаці не зупинила їх? — сердився він. — Невже вона погоджується з поширеною серед простих людей думкою, що похорон можна справляти без особливої урочистості, якщо у родині є ще інші діти?»

Багато чого у цій історії він не розумів, але дізнатися подробиці можна було тільки в Удзі, куди вирушити надовго він не міг з огляду на тривалий час жалоби, а їхати туди й назад, навіть не сідаючи, не хотів.

Настав новий місяць, і вечір напередодні того дня, коли Каору мав намір перевезти Укіфуне у столицю, був для нього особливо сумним. У саду перед його покоями розливались пахощі мандаринового цвіту, і його думки мимоволі повертали у минуле. Над головою двічі прокричала зозуля. «Над дахом пролітаючи новим...»{314} — прошепотів сам до себе Каору, а потім, згадавши, що принц Ніоу перебуває сьогодні у будинку на Другій лінії, попросив слугу зірвати мандаринову гілку і написав:

А в цю мить принц дивився на Нака-но кімі й думав про те, як вона схожа на Укіфуне. Подружжя сиділо у сумній задумі, не розуміючи, на що натякав Каору.

О, як тяжко на душі!..» — відповів принц.

Нака-но кімі вже знала про те, що останнім часом сталося в Удзі. «Яким сумним і навдивовижу коротким виявилося життя обох моїх сестер, — думала вона. — І тільки я, що не брала всього так глибоко до серця, все ще живу... Але чи довго я ще житиму?..» А тим часом принц, вважаючи, що немає сенсу приховувати від дружини те, що, мабуть, вона давно вже знає, вирішив їй розповісти, щоправда у трохи зміненому вигляді, цю сумну історію.

«Мені було дуже прикро, що ви сховали від мене дівчину», — сказав він, сміючись і плачучи. Його особливо зворушувало те, що дружина, яка слухала його зізнання, була сестрою покійної Укіфуне. У будинку на Другій лінії принц почувався набагато вільніше, ніж у розкішному домі Лівого міністра Юґірі. Там у разі його найменшої недуги зчинялася буча, численні відвідувачі цілими днями приходили розпитати про його здоров’я, а міністр із синами невпинно докучав надмірними турботами.

Одні за одними минали дні, а принц Ніоу все ще жив ніби уві сні. Оскільки його мучило запитання, чому так раптово сталося це нещастя з Укіфуне, то одного разу, покликавши своїх перевірених слуг, він послав їх в Удзі привезти Укон. Пані Хітаці тим часом повернулася до столиці, бо, перебуваючи в Удзі, не могла заспокоїтися, а плескіт річкових хвиль справляв на неї таке гнітюче враження, що вона і сама вже хотіла кинутися у воду. Після її від’їзду у гірській оселі стало зовсім безлюдно, і служниці могли покладатися лише на монахів, які молилися за упокій Укіфуне. Тому, коли приїхали посланці від принца Ніоу, сувора сторожа, яка досі ревно охороняла будинок, вже і не пробувала їм перешкоджати. Згадавши, що через їхню надмірну пильність принц не міг навіть востаннє попрощатися зі своєю коханою, посланці насилу приховували роздратування. Хоча вони не схвалювали нерозсудливості принца, але, опинившись в Удзі, відразу згадали ту ніч, коли приїжджали сюди разом з ним і те, яким щасливим він був тоді, коли, притискаючи до грудей, ніс до човна свою чарівну кохану.

Побачивши Токікату, Укон заридала.

«Принц звелів привезти вас у столицю», — повідомив Токіката.

«Але я боюсь, що усім іншим служницям може здатися дивним, якщо я поїду саме зараз, — відповіла Укон, — а крім того, навіть якби я поїхала, то в теперішньому стані навряд чи зуміла б принцові щось доладно розповісти. Куди краще було б, якби я приїхала до нього, як скінчиться час жалоби. Сподіваюсь, що доживу до того часу, коли, знайшовши привід для поїздки у столицю, матиму можливість розповісти йому цю страшну історію, схожу на кошмарний сон, без того, щоб він посилав вас по мене». З її слів було ясно, що сьогодні вона нікуди їхати не збирається.

«Я не знаю всіх подробиць їхніх стосунків, — крізь сльози сказав Токіката, — і не маю права про них судити... Але твердо впевнений, що ніхто не любив вашої господині більше, ніж принц. Я не сумнівався у тому, що невдовзі і ви опинитеся у будинку, де я зміг би безперешкодно опікуватися вами, а тому не дуже поспішав виказувати вам свою прихильність. А після того, як сталося це нещастя, моє серце ще сильніше привернулося до вас».

«Принц навмисне послав для вас карету, — провадив він далі, — тож було б дуже прикро, якби я повернувся, нікого не привізши з собою. У такому разі, може, зі мною поїхав би хтось інший?»

«Може, й справді вам поїхати?» — спитала Укон, звертаючись до Дзідзю.

«А хіба я зможу розповісти принцові більше, ніж ви? — заперечила та. — Та й чи годиться мені їхати під час жалоби? Невже він не боїться осквернення?»

«Останнім часом принцові дошкуляє постійна недуга, яка вимагає від нього суворого постування, — відповів Токіката, — а тому він надійно захищений від будь-якої скверни. А взагалі-то йому варто було б на весь час жалоби зачинитися з кимось з Удзі, бо з вашою господинею його пов’язувала зовсім не скороминуща примха. Так чи інакше, оплакування короткий час ще триватимуть, а тому нехай одна з вас все-таки поїде зі мною до столиці». Врешті-решт з ним поїхала Дзідзю, яка дуже хотіла побачити принца, бо не була певна, що коли-небудь ще матиме таку виняткову нагоду.

Темне вбрання їй дуже личило. Після смерті Укіфуне пані Дзідзю, як найстарша у домі за званням, обходилася без мо, а тому навіть не вважала за потрібне його пофарбувати. Тепер, не маючи під рукою темно-сірого мо, вона наділа блідо-фіолетове.

«Якби Укіфуне була жива, то і її везли б потаємно цією ж дорогою... Хоча про це ніхто не здогадується, але й мене принц зачарував», — думала Дзідзю, гірко плачучи.

Принц був щиро зворушений, коли йому доповіли, що приїхала Дзідзю. Він нічого не сказав про це дружині, а перейшовши у головний будинок, звелів підвести карету до галереї. І от що розповіла йому Дзідзю: «Останнім часом пані ставала все сумнішою і задумливішою, ніж звичайно, а тієї ночі вона довго плакала і не хотіла ні з ким розмовляти. Вона й раніше не звикла ділитися своїми бідами і, мабуть, тому на прощання нічого не сказала. Навіть у найстрашнішому сні ми не могли уявити, що вона зважиться на такий відчайдушний крок...»

Від її докладної розповіді у принца защеміло серце. «Кожен може піти з цього світу через хворобу, — подумав він, але як же можна зважитися самій кинутися у річку? От якби ж то я був поряд і зумів зупинити її!» — нарікав він, але, на жаль, було вже пізно.

«Але ж і ми могли дещо запідозрити, коли вона рвала й палила листи...» — зітхнула Дзідзю.

Ось так вони розмовляли до самого світанку. Принц ді­знався і про відповідь матері, яку Укіфуне написала на переліку сутр.

Відчуваючи тепер і до цієї служниці, яка раніше нічим його не приваблювала, щиру приязнь, він запропонував: «Може б ви залишилися у нашому домі? Адже і дружина вам не чужа».

«О ні, боюся, що тут я тужитиму ще більше, — відповідала Дзідзю. — Інша річ коли скінчиться жалоба...»

«Приїжджайте...» — запрошував принц, бо навіть з нею йому було важко розлучитися.

На світанку перед від’їздом принц подарував Дзідзю скриньку з гребенями і коробку з одягом, які колись зібрав для Укіфуне. Він був приготував і чимало інших речей, але вибрав для Дзідзю лише те, що вона могла забрати сама. Такі щедрі подарунки могли здатися підозрілими для інших служниць, а тому Дзідзю розгубилася, але відмовитися від них не посміла.

Повернувшись в Удзі, Дзідзю нишком показала їх Укон, і вони в цей безрадісний час довго розглядали прекрасні, найтоншої сучасної роботи речі і гірко плакали. Одяг вражав такою пишнотою, що вони не знали, куди його сховати тепер, коли триває жалоба.

Тим часом Каору, вкрай змучений непевністю, вирушив в Удзі. По дорозі туди знайома місцевість пробуджувала у ньому спогади про минуле. «Цікаво, що ж привело мене тоді в оселю покійного Восьмого принца? — згадував він себе. — Я стільки уваги приділяв його дочкам, а тепер переживаю через несподівану втрату Укіфуне! Здавалося, що сам Будда привів мене до цього поважного святого відлюдника, і в мене з’явився намір думати лише про прийдешність, але, видно, моя душа виявилася недостатньо чистою, і я звернув з праведної дороги... А може, Будда навмисне піддав мене таким тяжким випробуванням?..»

Приїхавши в Удзі, Каору покликав Укон. «Я досі не знаю подробиць, — сказав він їй. — Все це сталося настільки несподівано, що я не можу з цим змиритися... Я мав намір відвідати вас після того, як закінчиться жалоба, тим паче що чекати залишалося небагато, але не міг більше терпіти й ось я тут. Скажіть мені нарешті, що стало причиною раптової загибелі вашої пані?»

«Мабуть, не варто приховувати від нього правду, адже не тільки монахиня Бен про все здогадується. Зрештою хто-небудь з них розповість йому про те, що тут сталося, та ще й витлумачить по-своєму. Я до цього часу досить спритно вводила усіх в оману, і таємниця про стосунки пані з принцом так і залишилася нерозкритою. О так, за цей час я добре навчилася брехати, але чи вдасться мені переконати пана Каору? І хоча я заздалегідь вже придумала, що йому сказати, але, опинившись перед його суворим поглядом, я, звісно ж, втрачу дар мови і забуду підготовані вигадки...» — подумала Укон і зрештою розповіла йому все, що знала.

Почуте здалося Каору настільки несподіваним, що він довго не міг вимовити ані слова. «Та це ж щось неймовірне! Як ця тиха й мовчазна жінка могла зважитися на такий відчайдушний крок? Може, Укон обманює мене? — думав він. — Але ж і горе принца здавалося щирим... Та й чи служниці так ридали б, зібравшись навколо мене, якби все це було лише хитрощами?»

«Може, зник ще хто-небудь? Не приховуйте від мене нічого, прошу вас. Невже вона зважилася покинути цей світ лише тому, що я був недостатньо уважний до неї? Напевне, щось вразило її і штовхнуло на цей вчинок. О ні, я просто не можу повірити...» — допитувався Каору.

Укон жаліла Каору і почувалася незручно, зрозумівши, що він сумнівається у смерті Укіфуне. «Я думаю, що ви знаєте, в яких несприятливих умовах проходило її дитинство, — відповіла вона. — А коли ви привезли її в цю самотню оселю, вона поступово зовсім занепала духом. І тільки ваші рідкісні відвідування підтримували її і змушували забути про минулі прикрощі. О, як вона мріяла про той час, коли зможе частіше бачитися з вами! Щоправда, вона ніколи не казала цього вголос, але я знала... Як раділи ми, що її надії скоро збудуться, як старанно готувалися до переїзду! Я вже не кажу про її матір, яка була просто щаслива. І раптом від вас прийшов той дивний лист. Потім і охорона заявила, що ви наказали їм бути пильнішими, бо до вас нібито дійшла чутка про негідну поведінку служниць. Ці неотесані селюки поводилися зухвало, навіть без жодного приводу... Ми не знали, що й думати. А крім того, ви зовсім перестали писати. Тож пані, яка змалку не сподівалася від життя нічого, крім смутку, була у розпачі. Вона жаліла матір, добре розуміючи, яким страшним ударом буде для тої звістка про її розрив із вами, адже, витративши на виховання дочки стільки сил, нещасна мати жила лише надією на майбутнє... О, я впевнена, що пані страждала саме через це. Важко собі уявити, що була інша причина. Крім того, якби її викрали демони, то, напевне, залишилися б хоч якісь сліди...»

Укон ридала так відчайдушно, що підозри Каору розвіялися, і він також заплакав. «Але ж ви знаєте, що я живу у всіх на виду і не можу вільно розпоряджатися собою... — сказав він. — Я був упевнений, що з часом все залагодиться і що, перевізши вашу пані до столиці, я зумію знайти їй гідне місце у світі. Ви кажете, що її образила моя холодність, а мені здається, що вона просто віддавала перевагу іншому. Може, зараз не варто про це говорити, і все ж... До того ж я не хотів би, щоб хто-небудь нас підслухав... Я маю на увазі принца Ніоу. Я хотів би знати, коли він почав зустрічатися з нею? Принц має дивовижну здатність зачаровувати жіночі серця, і, може, ваша пані вирішила піти зі світу саме тому, що він занадто рідко відвідував її? Розкажіть мені все, нічого не приховуючи».

«Виходить, що він справді все знає», — подумала Укон, щиро жаліючи покійну Укіфуне.

«Боюся, що вас ввели в оману, — відповіла вона. — Повірте, я ні на мить не відлучалася від пані...» Потім, трохи помовчавши, вона провадила далі: «Ви, мабуть, чули про те, що одного разу пані провела кілька днів у будинку на Другій лінії. Не можу сказати точно, як саме це сталося, але принц прокрався в її покої. Обурені цим несподіваним вторгненням, ми насилу змусили його піти, але пані була настільки налякана, що поспішила переїхати у той будинок, де ви потім її знайшли. Ми сподівалися, що принц не зможе відшукати її, але якимось чином він вивідав, де вона перебуває, і, починаючи з другої місяця, коли ми вже жили в Удзі, почав писати до неї. Запевняю вас, вона й дивитися не хотіла на його листи, хоча їх було чимало. Зізнаюся, іноді я сама просила її відповісти, вважаючи, що непристойно нехтувати увагою настільки поважної особи. Здається, вона послухалася і відповіла раз чи два. От і все. Більше я нічого не знаю».

Укон не могла нічого іншого сказати, тож і далі випитувати її було нерозумно. «Швидше за все Укіфуне, опинившись у полоні чарів принца і водночас зберігши щиру прихильність до мене, не змогла вибрати когось одного і впала в такий відчай, що зважилася вкоротити собі життя, тим паче що й річка була поруч... Може, якби я поселив її не в такому дикому місці, вона не потрапила б у безвихідь, а зуміла б примиритися зі своїми нещастями. Видно, якась жорстока доля прив’язала її до води», — думав Каору з ненавистю до річки. Скільки разів, гнаний незборимим почуттям, він пускався у небезпечну подорож гірською дорогою! А тепер, на жаль, в його серці залишилася сама гіркота, і навіть назву цього селища він зненавидів. «Напевне, не треба було називати її подобою Нака-но кімі, бо вже це віщувало біду. Виходить, що саме я винен в її жахливій смерті. А я ще засуджував нещасну матір за неувагу до похоронного обряду! Вона ж бо так побивалася! Дочка для неї була дуже дорогою, але, нічого не здогадуючись про її з принцом таємницю, вона, напевне, у всьому звинувачувала мене», — думав він, співчуваючи матері.

Хоча у будинку можна було не боятися скверни, але, не бажаючи викликати підозри серед свого оточення, Каору не зайшов у покої. Однак сидіти на підставці для голобель біля бокових дверей він також не хотів, а тому врешті-решт вмостився на м’якій підстилці з моху під розлогим деревом. «Чи матиму я сили ще колись знову приїхати сюди?» — думав він, розглядаючись навколо себе:

Покликавши Адзарі, який недавно отримав сан «ріссі», Каору доручив йому справити поминальний молебень і розпорядився збільшити кількість монахів-молільників у будинку. Розуміючи, що покійна Укіфуне вчинила тяжкий злочин, Каору вважав за потрібне хоча б трохи полегшити її долю. Продумавши все до дрібниць, він сам подбав про священні тексти і зображення будд, якими належало відзначати кожен сьомий день. Коли стемніло, він вирушив у зворотну дорогу, сумно зітхаючи. Якби вона була жива, то хіба він поїхав би так рано?

Перед від’їздом Каору попросив повідомити про себе монахині Бен, але вона відмовилася вийти. «Я б не хотіла показуватися вам у непривабливому вигляді, бо ледве животію», — сказала вона, і Каору не наполягав.

Усю зворотну дорогу він каявся, що відразу не відвіз Укіфуне до столиці, і поки чув плескіт хвиль у річці, його серце не могло заспокоїтися. «Який сумний кінець! — думав він. — На жаль, навіть її тлінних останків я не побачив. Серед яких черепашок на дні річки тепер вона загубилася?»

А тим часом пані Хітаці, не сміючи повернутися додому, бо її молодша дочка ось-ось мала розродитися і у будинку боялися скверни, оселилася в тій самій бідній оселі на Третій лінії, віддаючись жалобі за Укіфуне. «О, хоч би з молодшою нічого не сталося...» — турбувалася вона, але, на щастя, пологи пройшли щасливо. Однак пані Хітаці не поспішала повертатися. Забувши про інших дітей, вона цілими днями оплакувала покійну Укіфуне. Одного разу її журбу порушив таємний посланець Каору, і її серце затріпотіло від радості.

«Я давно вже хотів висловити Вам свої співчуття з приводу такого страшного нещастя, — писав Каору, — але, вкрай розгублений, засліплений сльозами, уявляючи собі, в якому мороці блукає Ваша душа, я не смів докучати своїми листами, а поки дні минали, я не міг позбутися відчуття, яке мінливе усе в цьому світі. Я не певний, чи переживу це горе, але, якщо далі житиму, я вважав би за щастя опікуватися Вами і сподіваюся, що, як мати покійної, Ви звертатиметеся до мене з усіма своїми проханнями». Посланцем Каору був той самий Окура-но тайфу. А на словах він передав таке: «Поки я роздумував, минуло немало часу, і ви могли засумніватися у щирості моїх намірів. Обіцяю вам, що віднині буду завжди до ваших послуг. Сподіваюся, ви не відмовите мені у довірі. Я знаю, що ви маєте багато синів, і готовий посприяти їм, коли настане пора вступати на службу».

У цьому будинку можна було не боятися скверни, і пані Хітаці наполягла, щоб Окура-но тайфу зайшов до покоїв. Обливаючись сльозами, вона написала таку відповідь: «Ді­знавшись про нещастя, я понад усе хотіла померти, але залишилася жити, мабуть, для того, щоб почути від Вас слова співчуття. Якби ви знали, як я страждала всі ці роки, вбачаючи причини невдачі власної дочки у моєму низькому становищі. А тому я була дуже вдячна за підтримку, яку Ви їй надали, давши їй надію на майбутнє. Але, на жаль, все не так сталося, як бажалося... Видно, така доля випадає всім, хто живе у цьому похмурому селищі. Якщо моє життя триватиме, я скористаюся Вашою люб’язною пропозицією. Але тепер, на жаль, в очах темніє, і я не можу навіть розповісти Вам...».

Хоча під час жалоби не заведено обдаровувати посланця, але пані Хітаці, щоб хоч чимось віддячити, дістала меч і прекрасний плямистий пояс, уже давно приготовані для Каору, і, поклавши їх у парчевий мішок, передала все це Окура-но тайфу зі словами: «Прийміть на згадку про покійну...».

Коли Окура-но тайфу показав подарунок Каору, той дорікнув: «У такий час краще було б цього не робити».

«Пані Хітаці прийняла мене особисто, — повідомив посланець. — Вона плакала весь час, поки ми з нею розмовляли. Між іншим вона просила передати вам подяку за увагу, яку ви готові надати її малолітнім синам. Вона розуміє, яка це честь, враховуючи їхнє низьке походження... Одним словом, вона пришле їх до вас найближчим часом прислуговувати у будинку й обіцяє нікому не говорити ні слова про причини вашої до них прихильності».

«Навряд чи хто-небудь мріяв породичатися з намісником провінції Хітаці, — подумав Каору, — але навіть у найвищих покоях іноді прислуговують дочки з подібних родин. І якщо одна з них здобуде прихильність Імператора, то хто їй суддя? А що вже говорити про простих підданих, які часто одружуються з дівчатами низького походження або жінками, які раніше вже були в шлюбі? Навіть якби Укіфуне була рідною дочкою намісника, зв’язок з нею навряд чи міг би мені зашкодити, тим паче що я не мав наміру надавати йому розголосу. Так чи інакше, я мушу показати нещасній матері, яка честь для її дітей мати кревний зв’язок з померлою».

А тим часом до пані Хітаці несподівано нагрянув чоловік. Він, розгніваний до нестями, навіть не присівши, щоб не осквернитися, накинувся на неї з докорами: «Чому це ви в такий час усунулися від домашніх справ?» А треба сказати, що намісник провінції Хітаці ніколи не цікавився долею своєї пасербиці, хоча й здогадувався, що вона живе у скруті. Його дружина приховувала від нього всю правду, вирішивши відкрити йому все, лише коли дочку перевезуть до столиці й обсиплють почестями. Але тепер, коли всі надії розвіялися, їй не залишалося нічого іншого, як, гірко плачучи, розповісти йому про те, що сталося останнім часом, і показати листа Каору. Намісник провінції Хітаці знову і знову перечитував його, збентежений, як і будь-який провінційний чиновник, увагою високої столичної особи до своєї сім’ї.

«Як жаль, що вона померла, втративши таку щасливу можливість! — поскаржився він. — Я іноді роблю послуги панові Каору, але не можу похвалитися тим, що він не дивиться на мене зверхньо. Але якщо він пообіцяв посприяти нашим синам, то вони таки матимуть майбутнє».

Побачивши радість на його обличчі, пані Хітаці у відчаї заридала, подумавши: «О, якби моя нещасна дочка була жива!»

Цього разу і чоловік заплакав. Адже якби дівчина була жива, сім’я намісника навряд чи заслужила б увагу Каору. І якщо тепер той написав матері, то це означало лише, що він почувається винним і, щоб хоч якось загладити свою провину, готовий миритися навіть з неминучим осудом.

Наближався сорок дев’ятий день, останній день жалоби, і після недовгих вагань стосовно того, що сталося з Укіфуне, Каору вирішив, що молебні у будь-якому разі не зашкодять їй, і потайки доручив Ріссі справити належні обряди, особ­ливо подбавши про те, щоб всі шістдесят монахів отримали щедру винагороду. Пані Хітаці також приїжджала в Удзі й винагородила їх від свого імені.

Принц Ніоу прислав Укон срібний горщик, наповнений золотом. Побоюючись пересудів, він обмежився цим скромним даром, який був зроблений від імені Укон, тож люди, які не знали справжніх обставин, дивувалися: «Звідки це у простої служниці?..» Каору прислав своїх найвірніших прибічників.

«Що це за диво? Навіщо такий молебень заради нікому не відомої особи? — дивувалися люди. — Хто ж вона така?»

Коли ж з’явився намісник провінції Хітаці і став поводитися у будинку немов самовпевнений господар, то їхній подив не знав меж. А той, роззираючись навколо, думав лише про те, наскільки обмежені можливості людей такого низького стану, як він. Ось, наприклад, він нещодавно святкував народження онука і, здавалося б, нічого не пошкодував, щоб належним чином прикрасити покої, але, на жаль, йому бракувало як китайського, так і корейського начиння. І до теперішньої пишноти в Удзі йому було далеко, дарма що поминальний обряд тут проводився без розголосу. А от якби пасербиця була жива, то його взагалі до неї не допустили б.

Нака-но кімі подбала про читання сутр і частування для семи монахів. Вже навіть Імператор дізнався про існування дівчини з Удзі, і мимоволі пожалів Каору, бо той, боячись образити Другу принцесу, свою дружину, приховував свої почуття до дорогої його серцю особи.

І Каору, і принц Ніоу не переставали оплакувати своєї втрати. Сильно горював принц, втративши кохану тоді, коли його пристрасть досягла вершини, однак, як людина легковажна, він не пропускав ні найменшої нагоди розважитися з іншими жінками. Каору також не забував про втрату, хоча підготовка поминального обряду і турбота про сім’ю покійної не залишали йому вільного часу для журби.

Імператриця-дружина на час жалоби за принцом Сікібукьо переїхала у будинок на Шостій лінії. Главою церемоніального відомства став Другий принц. Нове звання, піднявши його вагу у світі, одночасно обмежило свободу, і він не міг так часто відвідувати Імператрицю, як би хотів. Тим часом принц Ніоу, знемагаючи від туги, шукав розради у покоях Першої принцеси. Навколо неї було чимало миловидних жінок, але, на жаль, багатьох з них він вже знав.

Найгарнішою, з доброю вдачею, серед них була пані Косайсьо, таємна кохана Каору, якою він особливо дорожив. Ніхто краще за неї не вмів грати на кото, написати листа чи підтримати товариську розмову.

Принц також давно вже цікавився цією особою і неодноразово намагався зруйнувати її зв’язок з Каору. Однак Косайсьо рішуче відкинула залицяння принца, щоб не здаватися йому такою ж, як інші жінки. І от, знаючи, яке горе переживає Каору останніми днями, сповнена співчуття, вона послала йому листа:

Та “якби замінити підстилку із багряного листя...”{316}».

Папір для листа було обрано з великим смаком, а сам лист Каору отримав, коли спустилися тихі, сумні сутінки.

відповів Каору, зворушений тим, що Косайсьо так глибоко проникла в його почуття, і негайно вирушив до неї, щоб особисто висловити свою вдячність. Навряд чи коли-небудь така висока особа відвідувала скромні покої придворної жінки. Здивований їхніми малими розмірами, Каору влаштувався біля дверей. Хоча Косайсьо була збентежена, але трималася із гідністю і, відповідаючи на запитання, виявляла тонкий розум. «Навіть покійна Укіфуне не мала такої чуйної душі. Цікаво, що змусило її піти на службу до принцеси? Я й сам не був би проти того, щоб узяти її під свою опіку», — мимоволі подумав Каору, але навіть не натякнув про своє бажання.

Коли повністю розпустилися лотоси, Імператриця-дружина влаштувала читання Восьми сутр Лотоса. Особливо урочистим було піднесення дарів — священних зображень і сутр — на честь покійних міністра з Шостої лінії{317} і пані Мурасакі. Найбільше людей зібралося того дня, коли читався п’ятий сувій. Усі, хто мав знайомих серед придворних жінок, скористалися їхньою гостинністю, щоб насолодитися прекрасним видовищем. На п’ятий день вранці читання скінчилося, у покоях було замінено молитовне начиння повсякденним. Перегородки, що відокремлювали північні передні покої від внутрішніх, були тимчасово прибрані. Перша принцеса перебралася на західну галерею. Її прислужниці, стомлені довгим читанням, розійшлися хто куди, і поряд з нею майже нікого не залишилося. Сталося так, що саме того вечора Каору мав переговорити з кимось із монахів і, переодягнувшись у носі, зайшов у павільйон для риболовлі. Побачивши, що монахи вже пішли, він пройшов на галерею, що вела до ставка, і сів там, насолоджуючись вечірньою прохолодою. У павільйоні було малолюдно, і Каору раптом спало на думку, що прислуга Першої принцеси, зокрема і Косайсьо, розмістилися швидше за все на галереї, що з’єднує павільйон з будинком, і, можливо, лише переносні завіси приховують їх від сторонніх поглядів. Немов на підтвердження його здогаду до нього долинув легкий шелест убрання. Помітивши, що перегородка біля висячого переходу трохи відсунута, він тихенько підійшов до щілини і заглянув у неї.

З першого погляду було видно, що тут живе не звичайна прислуга, а безладно розставлені всюди завіси не заважали йому розгледіти все як на долоні. Три дорослі жінки та дівчинка-служниця клопоталися біля великого тареля, силкуючись розколоти на ньому шматок льоду. Всі вони були у нижньому вбранні й, видно, почувалися так розкуто, наче поряд не було господині. Однак віддалік лежала надзвичайно красива жінка в одязі з тонкого білого шовку і, посміхаючись, дивилася на жінок, які вовтузилися з льодом. День був спекотний і, знемагаючи під тягарем густого волосся, вона відкинула його убік, відкривши невимовної краси обличчя. «Чимало миловидних жінок зустрічав я в житті, — подумав Каору, — але такої ще ніколи не бачив». Поруч з нею прислужниці з її покоїв здавалися зовсім непримітними, немов глиняні ляльки. Втім, придивившись уважніше, Каору помітив між ними одну, яка вирізнялась серед інших благородною поставою і тонкими рисами обличчя. На ній було жовте вбрання і світло-фіолетове мо. Неквапливо обмахуючись віялом, ця жінка сказала: «Чи не здається вам, що від цієї метушні з льодом прохолодніше не стає, навпаки... По-моєму, краще просто дивитися на нього, не чіпаючи». Її обличчя освітилося чарівною усмішкою. Каору впізнав її голос — це була та сама особа, заради якої він прийшов сюди. А тим часом жінки все-таки розбили лід, і кожна взяла собі по шматку. Дехто з них став одразу прикладати його до голови або до грудей, не підозрюючи, що їх можуть побачити. Жінка в жовтому, загорнувши шматок льоду в папір, піднесла його принцесі. Але та, піднявши свою надзвичайно витончену руку, лише сказала: «О ні, мені не треба. Він дуже швидко тане».

Почувши її тихий голос, Каору невимовно зрадів. Він уже бачив одного разу Першу принцесу і був зачарований її красою, хоча тоді вони були ще зовсім дітьми. Відтоді він нічого не чув про неї і тепер питав себе, яким богам і буддам має завдячувати за такий щасливий збіг обставин. «Але чи не є ця зустріч лише новим випробовуванням?..» — подумав Каору. У той час, поки він, схвильований, стояв, не відриваючи очей від принцеси, одна із служниць з північної частини флігеля, згадавши, що з недбалості забула засунути перегородку, кинулась виправляти свій промах і — о жах! — помітила одягненого у носі чоловіка. Не зважаючи на те, що і її можуть побачити, вона побігла прямо по галереї, і Каору, щоб не бути заскоченим за таким легковажним заняттям, поспішно сховався.

Служниця зовсім розгубилася. «От лихо! — бідкалася вона. — Незнайомець, напевне, усе бачив, адже завіси були відсунуті. Але хто він? Може, один із синів Лівого міністра? Навряд чи тут міг опинитися сторонній. Як тільки про це дізнаються, то виникне питання про те, хто залишив перегородку відсунутою. Але ж чому ніхто не почув шурхоту шовкового одягу незнайомця?»

Каору також довго не міг заспокоїтися. «Якими чистими були мої помисли в юності! — думав він. — Але, одного разу звернувши з праведного шляху, я загруз в мирській суєті й відтоді не знаю нічого, крім смутку. О, чому я не відвернувся від світу ще тоді? Жив би тепер де-небудь у гірській глушині, і негідні почуття не бентежили б мого серця... І навіщо всі ці роки я мріяв побачити Першу принцесу? А тепер, коли побачив її, мені стало ще важче. Вже краще б...»

Наступного ранку, вдивляючись після сну у прекрасне обличчя своєї дружини, Другої принцеси, Каору подумав: «Так чим же одна з них гарніша за іншу? А втім, вони ж зовсім не схожі одна на одну. Перша принцеса мала вчора неймовірно благородний вигляд! А може, це мені лише здалося?..»

«Схоже, сьогодні, буде спека, — повідомив він, звертаючись до дружини. — Може б, ви одягли щось легше? Адже незвичне вбрання надає жінці особливої принади. Нехай хтось піде у покої Третьої принцеси і попросить, щоб Дайні приготувала і принесла сюди одяг із тонкого шовку».

Служниці із захопленням сприйняли це прохання, бо побачили його бажання помилуватися дружиною у всій її красі.

Потім, як звичайно, Каору пішов молитися у свій покій, а коли вдень знову прийшов до дружини, то замовлене вбрання вже висіло на перекладині завіси.

«Чому ж ви його не одягаєте? Якби тут було велелюдно, то носити прозоре вбрання було б не зовсім доречно. Але ж зараз вам нема чого бентежитися...» — сказав він і сам допоміг дружині переодягнутися.

У неї були червоні хакама, такі ж як у сестри вчора, і волосся вона мала таке ж густе і довге, аж до п’ят, але загалом схожість між ними була незначною. Попросивши принести лід, Каору доручив жінкам поколоти його, а потім, запропонувавши один шматок дружині, зацікавлено розглядав її. «Кажуть, дехто цілими днями милується портретом коханої, та, як на мене, куди приємніше дивитися вживу на мою вродливу дружину, на Другу принцесу», — подумав він, але, мимохіть згадавши вчорашній вечір, несподівано для себе самого зітхнув, жалкуючи, що не зміг прослизнути у жіноче товариство й досхочу насолодитися спогляданням Першої принцеси.

«А чи часто ви пишете Першій принцесі?» — поцікавився він у дружини.

«Поки я жила у палаці, писала досить часто, — відповіла вона. — Бо так велів Імператор. А от тепер уже перестала...»

«Було б дуже прикро, якби Перша принцеса перестала писати вам, бо не схвалює вашого одруження з простим підданим. Я скажу Імператриці, що ви ображені», — сказав Каору.

«Я ображена? Але чому? О, прошу вас, не кажіть нічого Імператриці».

«А от і ні, я розповім, що ви не хочете писати першою, бо ви ображені через те, як Перша принцеса зневажає вас за одруження з людиною низького звання», — повторив Каору.

Цей день він провів з дружиною, а наступного ранку вирушив до Імператриці. Там він зустрів принца Ніоу. У блакитному носі, з-під якого визирав яскравий червонувато-жовтий одяг, принц мав надзвичайно гарний вигляд. Хоча красою він не перевершував сестри, але його біле обличчя, напрочуд тонке і ніжне, здавалося ще більш тендітним через те, що останнім часом він помітно схуд. Очевидна зовнішня схожість принца з Першою принцесою розбурхувала у Каору гріховну закоханість у неї. О, краще було б ніколи не бачити її! Принц приніс із собою багато прекрасних сувоїв з картинами, які наказав віднести у покої Першої принцеси. Незабаром він і сам пішов туди.

Каору висловив Імператриці захоплення успішно проведеним читанням Восьми сутр Лотоса, трохи поговорив з нею про минуле, а потім став розглядати картини, які залишив принц. «Ваша дочка, Друга принцеса, — сказав він Імператриці, — вийшовши за мене заміж, так сумує за пишним Імператорським палацом, що мені аж шкода її. Крім того, Перша принцеса зовсім перестала писати моїй дружині, і вона дуже страждає, підозрюючи, що винне у цьому несхвальне ставлення сестри до її нового становища. Вона була б рада хоч іноді отримувати від вас щось на кшталт таких картин. Я впевнений, що це було б їй набагато приємніше, ніж якби я приносив їх сам».

«Що ви таке кажете? — заперечила Імператриця. — Як може Перша принцеса нехтувати сестрою? У палаці їхні покої були поруч, і вони часто обмінювалися листами. Щоправда, тепер вони справді майже не спілкуються одна з одною. Що ж, я натякну їй. Але чому сама Друга принцеса її сторониться?..»

«Вона просто не наважується. Я знаю, що ви ніколи не були особливо прихильні до неї, але тепер, коли вона одружилася зі мною, людиною, кровно пов’язаною з вами, було б добре, якби Перша принцеса стала привітнішою до неї хоча б заради пам’яті про колишню дружбу. А то якось дуже прикро...» — відповів Каору, а Імператриця і не здогадувалася, що приховується за цими словами.

Залишивши її покої, Каору пройшов у західну частину будинку, сподіваючись зустріти Косайсьо або, хоча б краєм ока, поглянути на галерею, в яку зазирав учора. Однак цього разу оточення принцеси вчасно помітило його. Коли він своєю поважною ходою наблизився до галереї, то, побачивши синів Лівого міністра, які про щось розмовляли, зупинився і сів перед боковими дверима.

«Я досить часто буваю у цьому будинку, але не так уже й просто доступитися до ваших покоїв, — сказав він, звертаючись до жінок за завісами. — А тому я почуваюся якимось стариганом. Тож сьогодні я вирішив діяти по-іншому. Боюся тільки, що юнаки будуть незадоволені моєю присутністю», — додав він, поглядаючи на племінників.

«О, варто тільки розпочати діяти, і ви неодмінно помолодієте», — жартівливо відповіли йому через завісу. Навіть жарти жінок, як і все, що оточувало Першу принцесу, були по особливому вишуканими. І Каору довше, ніж прийнято, залишався у покоях принцеси, неквапливо розмовляючи з жінками про все на світі.

Якось принцеса була в гостях у матері. «Що шукав Каору у ваших покоях?» — запитала її Імператриця, а пані Дайнаґон, що супроводжувала принцесу, відповіла: «Здається, він хотів поговорити з Косайсьо».

«Такому серйозному шанувальнику догодити нелегко. Жінка, на яку він зверне свою увагу, має бути самою досконалістю, бо він будь-кого швидко виведе на чисту воду. Але за Косайсьо можна не хвилюватися». Хоча й були вони братом і сестрою{318}, Імператриця завжди глибоко поважала Каору й стежила за тим, щоб її прислуга не ставила його у незручне становище.

«Останнім часом пан Каору виявляє до Косайсьо таку прихильність, що іноді засиджується за дружньою розмовою в її покоях до пізньої ночі. Але не думаю, що їх пов’язує щось більше, ніж проста дружба. Принц Ніоу також писав до неї, але Косайсьо навіть не відповіла. Здається, вона вважає його легковажним, та чи вона сама краща за нього?» — зауважила Дайнаґон, засміявшись.

«От і добре, що вона розгадала його мінливий норов! — озвалася Імператриця, також засміявшись. — Але як же змусити його змінити таку ганебну поведінку? Адже перед людьми соромно!»

«Між іншим, я чула дивну історію, — сказала Дайнаґон. — Річ у тому, що та особа з Удзі, яку недавно втратив пан Каору, доводиться по батькові молодшою сестрою господині з дому на Другій лінії, а її мати чи то, може, тітка — дружиною намісника провінції Хітаці. Так от цю особу почав таємно відвідувати принц Ніоу. Пан Каору дізнався про це й вирішив перевезти її до столиці, а тим часом приставив до оселі Удзі надійну сторожу. Одного разу принц приїхав, як зазвичай, а увійти не зміг. Так і довелося йому повернутися ні з чим, прочекавши якийсь час неподалік від будинку. Уявляю собі, який він був жалюгідний — верхи на коні, в найпростішому вбранні! І от та особа в Удзі, мабуть, закохавшись у нього, одного дня раптом зникла. І тепер годувальниця та інші служниці плачуть цілими днями, вважаючи, що вона втопилася у річці».

Імператриця була приголомшена почутим. «А хто вам це розповів? Яке нещастя! Дивно, що всі мовчать про таку неймовірну подію. Навіть Каору ні словом не обмовився, а тільки все нарікає на зрадливість цього світу та журиться, що коротке життя випало всім, хто пов’язаний з Восьмим принцом».

«Звичайно, слугам вірити не можна, — відповіла Дайнаґон, — але дівчинка-служниця, яка розповідала мені цю історію, говорила досить переконливо. Сама вона прислуговує в Удзі, але днями в якійсь справі приїжджала до столиці і заходила у будинок Косайсьо. Як видно, зникнення дівчини з Удзі пов’язане з такими незвичними обставинами, що перелякані жінки воліють мовчати про таємницю. Думаю, що навіть Каору не знає всіх подробиць».

«Передайте цій дівчинці, щоб вона більше нікому нічого не розповідала, — занепокоїлася Імператриця. — Боюся, що принц такими любовними пригодами зовсім знеславить своє ім’я».

Через кілька днів Друга принцеса, дружина Каору, отримала листа від Першої принцеси. Захоплений вишуканістю її почерку, Каору навіть пошкодував, що не додумався раніше започаткувати таке листування. Імператриця надіслала Другій принцесі чимало прекрасних сувоїв з картинами, а Каору, вибравши з них найкращі, відіслав їх Першій принцесі. На одній з картин був майстерно зображений Тоґімі, син Серікава-дайсьо {319}, у ту мить, коли він, охоплений тугою за Першою принцесою, осіннім вечором виходить з дому, і Каору, уявивши себе на його місці, зітхнув: «О, якби ж то я знайшов жінку, яка у всьому відповідала б моїм бажанням...»

хотів написати Каору прямо на картині, але розумів, що не має права навіть натякати на свої почуття. Багато чого передумав він останнім часом і врешті-решт дійшов висновку: «Якби жила Ооїґімі, то хіба я думав би про інших жінок? І навіть на пропозицію Імператора відповів би відмовою. Та й зрештою Імператор не виявив би мені такої честі, якби знав, що я вже маю кохану. Так, саме та «берегиня мосту Удзі» і позбавила мене спокою». Потім Каору згадав про своє шалене захоплення дружиною принца Ніоу і знову гірко розкаявся у своїй нерозсудливості, що завела його у безвихідь. А ще він пригадав її молодшу сестру, яка так несподівано й нерозумно, немов дитя, вкоротила собі життя. Як вона, мабуть, страждала, помітивши, що він змінив своє ставлення до неї, як мучилася докорами сумління за власну провину. Адже вона могла бути приємною співрозмовницею, якщо, звичайно, не очікувати від неї більшого. Але він і не збирався з нею одружуватися. То чи варто ображатися тепер на принца і дорікати їй? Хіба виною всього не була його власна необізнаність з життям?

Якщо навіть врівноважений Каору не міг знайти душевного спокою, то що вже казати про принца Ніоу? Адже його туга за покійною Укіфуне посилювалася ще й тим, що поруч не було нікого, хто розділив би з ним його горе. Тільки Нака-но кімі співчувала принцові, але, на жаль, вони з покійною не стали близькими подругами, бо встигли лише познайомитися. Крім того, дружині принц ніколи не зважився б висловити все, що було у нього на душі. Тому іноді, неспроможний стримувати туги, він кликав Дзідзю, яка колись служила в Удзі. Незабаром після закінчення жалоби прислуга Укіфуне розійшлася хто куди, і в гірській оселі залишилися тільки годувальниця і дві молоді служниці, які не забули про прихильне ставлення до них покійної. Однією з них була Дзідзю, хоча ніщо начебто не пов’язувало її з родиною Восьмого принца в Удзі. Проводячи дні за розмовами з Укон і годувальницею, вона дуже скоро знудилася життям у цій похмурій оселі. Тепер її лякав навіть плескіт води в річці, хоча колись він вселяв у її серце надію на краще. Зрештою вона найнялася на службу в якусь небагату родину у столиці. Розшукавши її, принц знову запропонував їй переїхати у будинок на Другій лінії, але вона відмовилася, злякавшись пересудів, бо занадто складні стосунки пов’язували її з цим домом. Однак вона дала зрозуміти, що залюбки б служила в Імператриці.

«Що ж, прекрасно, — відповів принц. — Там я зможу таємно бачитися з вами». І ось, сподіваючись, що хоча б таким чином зуміє здобути в житті опору, Дзідзю завдяки давнім знайомим влаштувалася на службу до Імператриці. Була вона досить миловидна, скромна, тому всі ставилися до неї поблажливо. До покоїв Імператриці нерідко заходив Каору, і, побачивши його, Дзідзю насилу стримувала хвилювання. Імператриці прислужували жінки з найзнатніших столичних родин, але серед них Дзідзю не зустріла жодної прекраснішої за покійну Укіфуне.

Імператриця, якось дізнавшись, що дочку принца Сікібукьо, який помер нинішньої весни, безсердечна мачуха готова віддати за свого старшого брата Ума-но камі, що не вирізнявся жодними чеснотами, обурилася: «Як жаль бідолахи! Адже вона була улюбленою дочкою принца. То хіба можна прирікати її на таке жалюгідне існування?..»

Почувши ці співчутливі слова, старший брат дівчини поспішив повідомити про це сестру, яка тоді й справді була майже у розпачі, тому охоче зголосилася служити в Імператриці. За рангом вона годилася у співрозмовниці для принцеси, а тому займала особливе становище серед прислуги. Водночас вона залишалася придворною дамою, яку називали Мія-но кімі, і носила мо, що додавало її зовнішності особливої зворушливості.

З появою цієї особи принц Ніоу почав шукати у ній схожість з покійною Укіфуне, адже їхні батьки були єдиноутробними братами. Не забуваючи дівчини з Удзі, він не відмовився від колишніх звичок, і, як завжди, тепер тільки й думав про те, яким чином зустрітися з Мія-но кімі.

Каору також пройнявся співчуттям до сумної долі дочки принца Сікібукьо. «Здається, зовсім нещодавно її готували до покоїв принца-спадкоємця, — думав він. — Та й покійний принц не раз мені натякав... Як же усе це сумно! Мимохіть подумаєш, а чи не краще закінчити свої дні в річковій безодні?»

У садибі на Шостій лінії Імператриця мала просторіші й розкішніше оздоблені покої, ніж у палаці, і жінки з її почту, навіть ті, які звичайно нехтували своїми обов’язками, дізнавшись, що вона переїхала, негайно подалися за нею і залюбки розмістилися у численних флігелях і галереях. Лівий міністр Юґірі особисто наглядав за тим, щоб всі вони жили у повному достатку, як у давні часи, коли живий був Ґендзі, колишній господар садиби. Його родина процвітала, і багато у чому садиба на Шостій лінії стала тепер ще блискучішою, ніж у минулі дні.

Якби принц Ніоу не був такий пригнічений смертю Укіфуне, то за останні місяці неодноразово мав би змогу віддаватися любовним пригодам, але він чомусь настільки забув про ці розваги, що збоку здавалося, ніби він нарешті став розсудливим. І тільки з появою Мія-но кімі принц знову став самим собою.

З настанням осінньої прохолоди Імператриця мала переїхати у палац. Молоді жінки з її почту зібралися у садибі на Шостій лінії, бідкаючись, що у разі від’їзду їм не вдасться побачити пишної краси багряного листя. Тривалий час проводили вони біля ставка, милувалися місяцем і розважалися прекрасною музикою. Незвичайне пожвавлення, що панувало у покоях Імператриці, не могло не привернути увагу принца Ніоу. Жінки бачили його часто, та все ж щоразу їх зачаровувала його краса, немов щойно розпущена квітка. А от Каору останнім часом рідко бував у садибі на Шостій лінії, і, побачивши його, жінки губились і бентежилися, вважаючи його занадто суворим.

Одного разу Дзідзю підгледіла, як обидва розмовляли з Імператрицею. «Хоч би кого з них вибрала господиня{320}, — подумала вона мимоволі, — люди, напевне, раділи б її щасливій долі... Але сталося нещастя. І як тільки можна було зважитися на таке?..» Оскільки Дзідзю не хотіла нікому розповідати за яких обставин зникла Укіфуне, то лише мовчки страждала на самоті, затаївши у душі сумну таємницю. І поки принц докладно розповідав Імператриці останні палацові новини, Каору тихенько вийшов, а Дзідзю поспішила сховатися, щоб не потрапити йому на очі, бо він, напевне, засудив би її за те, що, переїхала з Удзі, навіть не дочекавшись останніх поминальних обрядів на першу річницю з дня смерті Укіфуне.

У східній галереї, біля відчинених дверей, зібралося чимало жінок, які про щось тихенько перешіптувалися.

«Я був би вам дуже вдячний, — сказав Каору, підступивши до них, — якби ви ощасливили мене своєю приязню. Повірте, зі мною ви можете спілкуватися спокійніше, ніж з деякими жінками. Крім того, я можу багато чого корисного вас навчити. Сподіваюся, з часом ви це зрозумієте...»

Жінки, розгубившись, не знали, що й відповісти, поки найстарша й найдосвідченіша з них, пані Бен, не озвалася: «А от цікаво, жінки, які не мають підстав сподіватися на вашу прихильність, можуть поводитися вільно у вашій присутності? Бо у світі все зазвичай навпаки. Якщо ж я правильно розумію, то кожна з нас може звертатися до вас по простому, не переймаючись звичними правилами? Зрештою, кому ж про це запитати вас, як не мені, адже зухвалішої особи ви і не знайдете.

«А чому ви заздалегідь вирішили, що не матимете підстав для моєї прихильності? — запитав Каору. — Дуже жаль...»

Пані Бен, видно, вправлялася у каліграфії. Своє верхнє вбрання вона скинула й відсунула вбік. На кришці коробки з тушшю лежали квіти, які вона перебирала. Одні жінки ховалися за завісами, інші сиділи, відвернувшись так, щоб він не бачив їхніх облич крізь відчинені двері. Підсунувши до себе коробку з тушшю, Каору написав на аркуші паперу:

Він простягнув цю записку жінці, що сиділа спиною до нього, одразу біля дверей, а вона, нітрохи не зніяковівши, відповіла:

З першого погляду почерк жінки вражав благородством. «Хто вона?» — зацікавився Каору. Видно, що вона якраз збиралася йти до Імператриці, а він її перепинив. «А чи не занадто відверті розмови провадить пан Каору? — зауважила Бен. — Якось це вже дуже по-старечому...»

Лише у такому разі зможете судити», — додала вона, а Каору відповів:

«Навіщо ви весь час намагаєтеся нас збентежити? — дорікнула Бен. — Адже я мала на увазі лише звичайну ночівлю під час подорожі». Нічого особливого у словах Каору не було, але жінки готові були слухати його безперервно.

«Схоже, я заговорився. Мені пора звільнити прохід, — промовив Каору, піднімаючись. — Бо, здається, ви маєте підстави почуватися незручно у моїй присутності». Його слова зачепили багатьох жінок: «Невже він гадає, що всі ми такі ж безсоромні, як Бен?»

Опираючись на поруччя східної галереї, Каору милувався квітами у променях вечірнього сонця. «І все ж особливо тяжко тепер, у ці осінні дні»{321}, — пробурмотів він сам до себе, сповнений глибокого смутку. За його спиною, прямуючи до покоїв Імператриці, прошелестіла шовковим одягом жінка, яка відповіла на його пісню. Водночас тут несподівано з’явився і принц Ніоу і запитав:

«Хто це зараз вийшов звідси?»

«Пані Цюдзьо, яка прислуговує Першій принцесі», — відповіла котрась із жінок.

«Яка негідна поведінка! — обурився Каору. — Хіба можна відкривати ім’я жінки першому-ліпшому, хто поцікавиться нею?» Йому було прикро, що у присутності принца жінки, видно, почувалися цілком вільно.

«Принц наполегливий і зухвалий, але, може, саме через це жінки і підкорюються йому так легко. На жаль, мені дружба з ним не принесла нічого, крім смутку, — думав Каору. — Мабуть, треба було б його провчити. Скажімо, змовитися з якою-небудь тутешньою красунею, до якої він небайдужий, і змусити його зазнати того, що я сам пережив колись з його вини. Розумна жінка завжди надасть перевагу мені. От тільки де таку знайти? Взяти хоча б Нака-но кімі. Не можна сказати, що вона схвалює поведінку принца, навпаки, вона дуже страждає, розуміючи, яку шкоду завдають її доброму імені згубні походеньки чоловіка, проте не вважає за потрібне розлучитися з ним. Це зворушує і викликає захоплення водночас. Але чи є серед цих жінок схожі на неї? На жаль, я ніколи близько не спілкувався з ними, а тому не знаю відповіді на це запитання. А втім, з’ясувати це було б доволі просто, бо я міг би скористатися довгими, безсонними ночами...» Однак таке гаяння часу ніколи не було Каору до душі, а тепер — і поготів.

І все-таки він чомусь знову опинився у західній галереї. Перша принцеса за своїм звичаєм проводила вечірні години у покоях Імператриці, і її служниці, зручно розташувавшись на галереї, милувалися місяцем і тихенько розмовляли. Наблизившись до них, Каору почув ніжні звуки кото «со».

«Невже ви хочете, щоб у мене «перехопило подих{322}?» — запитав він. Перелякані його несподіваною появою, жінки, однак, навіть не опустили завіси.

«Але хіба є схожий брат?..{323}» — піднявшись, озвалася одна з жінок, напевне, пані Цюдзьо.

«Не знаю, чи брат, але дядько з материного боку точ-но є», — пожартував Каору і зухвало запитав: «Ваша пані{324}, здається, проводить вечір у покоях Імператриці? А яким заняттям вона віддається на дозвіллі тут, у рідному домі?»

«А хіба не все одно, де — в палаці чи тут? — зауважила одна з жінок. — Що хоче, те й робить».

«Як чудово їй живеться!» — подумав Каору і мимоволі зітхнув. Потім, злякавшись, що жінки можуть щось запідозрити, притягнув до себе японське кото, що виглядало з-під завіси, і заграв, навіть не налаштовуючи його. Оскільки кото виявилося налаштованим на лад «ріці», який чудово відповідав нинішній порі року, то гра Каору справила на жінок вельми приємне враження і вони дуже пожалкували, коли після кількох тактів він припинив її.

«А хіба моя мати чимось поступається Першій принцесі? Невже Перша принцеса краща лише тому, що вона дочка Імператриці? Вони обидві були улюбленицями батьків, але їхнє теперішнє становище зовсім різне. Мабуть, відмінність у тому, що Імператриця народилася у дивовижній місцевості — Акасі! Зрештою, я не маю підстав скаржитися на долю. Але якби я міг заволодіти ще й цією принцесою...» — мріяв Каору, але досягти цього йому не суди­лося.

Мія-но кімі жила зовсім поруч, у західному флігелі. Поза завісами її покоїв видніли постаті молодих жінок, які також гуртом милувалися місяцем. «От бідолашна! — мимоволі поспівчував їй Каору. — Адже і в її жилах тече імператорська кров. Здається, її батько, принц Сікібукьо, ставився прихильно до мене...» — і під цим приводом він підійшов ближче. З-поза завіс раптом вибігли двоє чи троє миловидних дів­чат-служниць в однаковому одязі й почали прогулюватися уздовж поруччя, але, помітивши Каору, квапливо сховалися. Зрештою, інакше й не могло бути.

Каору підійшов до південної частини флігеля і кілька разів кашлянув, щоб привернути до себе увагу. До нього вийшла трохи старша служниця.

«Якби я сказав, що давно вже таємно мрію про вашу господиню, — почав він, — то боюсь, що повторив би всім відомі заяложені вирази... О, коли б я міг підшукати якісь нові слова!..»

Служниця не передала його слів господині, а сміливо, не розгубившись, відповіла сама: «Тепер, коли моя пані опинилася у такому скрутному становищі, я не можу не згадати, які надії покладав на вас покійний принц щодо неї. А за добрі слова, я впевнена, вона вам буде вдячна».

«Так само вона обійшлася б і з будь-яким іншим молодиком», — подумки образився Каору. «Ви, мабуть, не знаєте, — сказав він, — що ми з вашою пані кревно пов’язані{325}, і я був би щасливий, коли б вона зверталася до мене за будь-якої потреби. Але, сподіваюся, ви розумієте, що розмовляти через посередника...» Зніяковівши, служниця передала слова Каору своїй господині.

«Тепер, коли я залишилася без батьківської опори, я дуже рада дізнатися, що ви не забули про кревні зв’язки між нами. І це дозволяє сподіватися...» — цього разу говорила сама Мія-но кімі юним і ніжним голосом.

Якби Мія-но кімі була звичайною служницею, Каору був би задоволеним, але вона була дочкою принца крові, і його непокоїло, що вона з такою легкістю відповіла майже незнайомому чоловікові? Водночас він не сумнівався, що вона гарна з лиця, і прагнув її побачити. «Мабуть, саме така жінка і здатна розхвилювати серце принца Ніоу», — припустив він і задумався над тим, яким мінливим буває захоплення жінкою.

Мія-но кімі була дочкою принца й отримала виховання відповідно до свого становища, і таких, як вона, було досить багато. Тому його дивувало інше — як у гірській глушині, у бідній оселі відлюдника виросли дві такі прекрасні особи без жодних вад. І якою ж знаменною стала для нього зустріч з їхньою молодшою сестрою, яку він колись засуджував за сердечну непостійність! З будь-якого найменшого приводу думки Каору знову і знову повертали до родини Восьмого принца. Яка дивна, жорстока доля пов’язала його з ним! Одного вечора Каору сидів у задумі, а перед ним кружляли у повітрі мушки-одноденки. Як завжди бувало, наче сам собою склався вірш: