Повість про Ґендзі. Книга 3

Червона слива

Кобай, Адзеці-но дайнаґон, син То-но цюдзьо, брат Касіваґі

Макібасіра, господиня Північних покоїв у домі Адзеці-но дайнаґона, дочка Хіґекуро

Ооїґімі, 26 років, старша дочка Адзеці-но дайнаґона

Нака-но кімі, 24 роки, молодша дочка Адзеці-но дайнаґона

Дочка принца Хотару, пані Східних покоїв, дочка принца Хотару (Хьобукьо) і Макібасіри

Ніоу, принц Хьобукьо, 25 років, внук Ґендзі, син імператора Кіндзьо та імператриці Акасі

Юґірі, Правий міністр, Лівий міністр, син Ґендзі та Аої

Каору, Цюнаґон, 24 роки, син Третьої принцеси й Касіваґі

У той час Кобай{107}, молодший від Касіваґі син покійного Великого міністра, мав звання «адзеці-но дайнаґона{108}». З дитинства кмітливий, з привітною вдачею, він, швидко просуваючись по службі, досяг досить високого становища і впливу у світі, а також здобув особливу прихильність Імператора.

Кобай двічі одружувався. Його перша головна дружина давно померла, а другою стала дочка Хіґекуро{109}, попереднього Великого міністра, та сама, яка так не хотіла колись розлучатися з кипарисовим стовпом{110}. Свого часу її дід принц Сікібукьо одружив з принцом Хотару{111}, а після смерті чоловіка до неї почав таємно вчащати Кобай, який згодом вирішив, як видно, узаконити їхні стосунки. Перша дружина залишила Кобаю двох дочок. Він довго молив богів і будд подарувати йому сина, і от нарешті його нова головна дружина Макібасіра народила хлопчика. Від принца Хотару у неї була дочка. Кобай любив дівчаток однаково, не поділяючи на рідних і нерідну, і хоча, на жаль, через необачність служниць між ними іноді виникали непорозуміння, дружина, людина по-сучасному життєрадісної вдачі, великодушно залагоджувала будь-яку сварку, навіть якщо сама часом почувалася ображеною, завдяки чому про всю сім’ю між людьми не ходили жодні неприємні плітки і чутки.

Дочки одна за одною дорослішали, і Кобай справляв для кожної з них обряд Одягання мо. Навмисно для них він побудував новий просторий будинок на восьми стовпах. У південних покоях будинку, крім нього, оселилася його старша дочка Ооїґімі, у західних — молодша, Нака-но кімі, а у східних — дочка принца Хотару. Доля дівчини, що залишилася без батька, мимоволі викликає співчуття, але дочка принца Хотару, отримавши велику спадщину і від батька, і від діда, жила у повному достатку, ба навіть у вишуканій розкоші.

Як і слід було сподіватися, коли у світі стало відомо, з якою дбайливістю Кобай виховує своїх дочок, багато хто пропонував їм свою руку й серце. Навіть від Імператора і принца-спадкоємця натякали про бажання поєднатися з ними, але Кобай роздумував, кому віддати перевагу. Адже Імператор уже мав Імператрицю-дружину, з якою навряд чи хто міг би зрівнятися. Тож чи варто віддавати дочку в Імператорський палац, заздалегідь знаючи, що нею нехтуватимуть? У покоях принца-спадкоємця прислуговувала дочка Правого міністра Юґірі, що мала на нього винятковий вплив, і змагатися з нею також було нелегко. «То що ж, виходить не варто й пробувати? Так ніколи і не скористатися рідкісною нагодою, маючи дочку, яка здатна затьмарити багатьох?..» — думав Кобай і, врешті-решт, таки вирішив віддати на службу до принца-спадкоємця свою старшу дочку Ооїґімі, яскраву красуню, якій щойно виповнилося чи то сімнадцять, чи то вісімнадцять років.

Молодша дочка, Нака-но кімі, також надзвичайно вродлива, благородними рисами свого спокійного обличчя, здавалось, перевершувала старшу, а тому Кобай, вважаючи, що і вона заслуговує кращої долі, ніж бути дружиною простого підданого, час від часу мріяв: «От якби ж то принц Ніоу...». А тим часом принц Ніоу часто зустрічався із сином Кобая в Імператорському палаці і якось за розмовою з ним спробував заручитися його допомогою. Кмітливий на вигляд хлопець уже тепер давав надію на те, що його чекає успішне майбутнє. «Передайте батькові, — якось сказав йому принц, — що я хотів би познайомитися не лише з вами». Дізнавшись про це, Кобай задоволено всміхнувся: «Недарма я сподівався...». «Краще вже віддати свою дочку цьому принцу, — сказав він, — ніж відпускати її на службу в Імператорський палац, де її будуть затьмарювати інші. Якщо дочка йому сподобається і ми домовимося, то я, здається від такого можу і помолодшати».

Однак поки що Кобай передусім молився про майбутній вступ його старшої дочки у покої принца-спадкоємця, сподіваючись, що хоча б тепер сповниться обітниця, яку дали колись боги святилища Касуґа{112}, і заспокоїться душа його батька{113}, який до самої смерті не забував образи, завданої його старшій дочці. Отже Кобай віддав дочку у покої принца-спадкоємця і незабаром дізнався, що вона здобула його глибоку прихильність. Вважаючи, що не можна залишати без нагляду зовсім ще недосвідчену дівчину, дружина Макібасіра також переїхала у палац і клопоталася тільки про Ооїґімі.

У домі Кобая стало тоскно. Нака-но кімі тужила за старшою сестрою, бо звикла жити разом з нею. Дочка принца Хотару ніколи не сторонилася своїх зведених сестер. Дівчата спали в одному покої, разом навчалися різних мистецтв і віддавалися усіляким забавам, в яких дочки Кобая звикли вважати дочку принца своєю наставницею. Дівчина відрізнялася незвичною, майже хворобливою сором’язливістю і навіть матері рідко показувала своє обличчя. І водночас вона не була похмурою, а, навпаки, скромною вдачею приваблювала більше, ніж сестри.

Почуваючись винуватим перед пасербицею за те, що поспішив влаштувати долю передусім рідної дочки, Кобай якось запропонував дружині: «Знайдіть для вашої дочки гідного жениха, і я влаштую для неї все, як для власної».

«Здається, про таке вона ще не думає. А якщо ж ми наполягатимемо, то швидше за все зробимо її нещасною. Краще нехай буде так, як їй судилося. Поки я жива, я подбаю про неї. Але мені страшно від самої думки про те, що буде з нею, коли мене не стане! Я хотіла б, щоб тоді вона постриглася у монахині, а не зазнавала глузувань через легковажне одруження...» — крізь сльози відповіла мати, так пишаючись чеснотами своєї дочки, що Кобай мимоволі зацікавився нею.

Хоча він дбав про дочку принца так само, як і про рідних дочок, але почувався ображеним через те, що вона ховається від нього. Він раз по раз заходив в її покої, сподіваючись нишком побачити її обличчя, але йому це не вдавалось. «Мені дуже прикро, — сказав він одного разу, стоячи перед завісою, — що ви сторонитеся мене, навіть коли вашої матері немає вдома, і я мав би відвідувати вас замість неї». Вона щось тихо відповіла, а в її голосі він почув стільки благородства, що навіть уявив собі красу її обличчя. Кобай завжди пишався своїми дочками, вважаючи, що мало хто може зрівнятися з ними. Але чи зможуть вони перевершити дочку принца? Адже щоразу, коли мова заходить про службу в Імператорському палаці, кожен вважає, що немає нікого вродливішого від його дочки, але завжди знаходиться особа, яка виявляється ще досконалішою. Тож Кобай ще більше захотів побачити пасербицю.

«Останнім часом я був дуже зайнятий, — сказав він, — і давно не мав честі чути вашу гру на біва. Нака-но кімі із Західних покоїв палко бажає добре грати на цьому інструменті, але вона не впевнена, що їй вдасться оволодіти ним, бо гра на біва чогось варта лише тоді, коли вона досконала. Чи не могли б ви її трохи повчити? Сам я ніколи не вчився грати на музичних інструментах, але в молодості, коли музика була у високій пошані, я іноді брав участь у концертах, а тому завжди можу відрізнити вправну гру від посередньої. Ви граєте так тихо, що вас майже не чути, але звуки біва, які інколи долинають до мого слуху, мимоволі нагадують мені про минуле. З нині живих музикантів майстерність покійного господаря з Шостої лінії{114} успадкував Правий міністр{115}. Цюнаґон і принц Хьобукьо{116} також ні в чому не поступаються своїм предкам. Обидва вони люди виняткової долі і не­звичайних обдарувань, з особливою схильністю до музики, але з Правим міністром їх не можна порівнювати, бо, як на мене, їхній грі бракує впевненості. А от ви граєте не гірше від самого міністра. Для вправної гри на біва особливе значення має легкість і плавність рухів лівої руки, але так само важлива права рука, бо переміщення кобилок змінює тембр звуків, а жінки вміють робити це особливо ніжно і витончено. То, може, ви все-таки зіграєте мені? Гей, хто там, принесіть-но біва...»

Більшість прислужниць пасербиці не сторонилися Кобая. І тільки одна молода служниця досить високого рангу вперто ховалася від нього у глибині покоїв. «Ну куди це годиться, що навіть ваша прислуга так погано ставиться до мене?» — розгнівався Кобай. Саме тоді з’явився його син, який збирався до Імператорського палацу. У носі, з розпущеним волоссям він видався йому гарнішим, ніж з офіційною зачіскою «мідзура». Кобай передав синові листа для своєї старшої дочки, яка жила тепер у покоях Рейкейден.

«Перекажи їй, що вона має мою повну довіру, а сьогодні я приїхати не зможу, бо не зовсім здоровий, — сказав він. — А поки заграй мені що-небудь на флейті. Можливо, невдовзі тобі доведеться грати перед Імператором. А ти, на жаль, все ще не досягнув вершин майстерності». І, всміхнувшись, він попросив сина зіграти мелодію у тональності «содзьо», з чим той успішно впорався.

«Здається, у нього непогано виходить, — звернувся Кобай до пасербиці. — Напевне, ви йому цю мелодію акомпанували. Обов’язково покажіть, як ви це робите», — наполягав він, і дівчина, ледве подолавши збентеження, наслідуючи флейту, почала тихенько перебирати струни біви. Кобай підсвистував чисто і дзвінко.

Біля східної покрівлі, розливаючи пахощі, цвіла червона слива. Дивлячись на неї, Кобай промовив: «Ой, яка ж гарна ця слива! Віднеси-но гілку принцові Хьобукьо{117}, який, здається, буде сьогодні в Імператорському палаці. Бо кому «як не йому...»{118} . Колись я прислужував його дідові, Блискучому Ґендзі, якого ніколи не забуду. Він мав тоді звання «дайсьо{119}» і був у повному розквіті молодості. Люди тепер хоч і недарма захоплюються принцом Хьобукьо та Цюнаґоном{120}, та до нього їм не дорівнятися! Бо за ним тужать навіть зовсім чужі люди, а близькі, які його пережили, мабуть, нарікають на власне довголіття...» Зворушений спогадами, Кобай задумався і зі сльозами на очах, намагаючись приховати непогамовне хвилювання, велів синові зірвати гілку і негайно вирушати до Імператорського палацу.

«А втім, що ж тут поробиш? Принц Хьобукьо — єдина людина, чий образ нагадує нам про покійного Ґендзі. Коли Будда покинув цей світ, деякі його учні, побачивши сяйво, яке випромінював Ананда{121}, подумали: чи не з’явився він знову? Так і я подумки звертаюся до того, в кому, блукаючи у темряві, бачу єдине джерело світла».

написав він, як у юності, на аркуші червоного паперу, загорнув і передав листа сину. А той, по-дитячому радіючи нагоді сподобатися принцові, поспішив у палац.

Він побачив принца Ніоу, коли той виходив з покоїв Імператриці. Серед натовпу придворних принц одразу помітив хлопця і запитав його: «Чому ти вчора ввечері так рано пішов? І коли ти повернувся?»

«О, я жалкую, що вчора пішов надто рано. Зате от сьогодні прийшов раніше, бо мені сказали, що ви залишилися у палаці», — відповів хлопець зовсім по-дитячому, але досить жваво.

«Але ти можеш відвідувати мене і вдома, де я почуваюся вільніше, — сказав принц. — Там у мене часто збираються молоді друзі...»

Побачивши, що принц розмовляє з сином Кобая, придворні розійшлися, щоб не заважати. Навколо стало тихо.

«Здається, що принц-спадкоємець дав тобі трохи відпочити, — сказав принц Ніоу. — Адже раніше він не відпускав тебе ні на крок. Тепер, мабуть, жалкуєш, що він надає перевагу твоїй сестрі?».

«О, я навіть цьому радий, бо нудно увесь час сидіти біля нього. От якби я міг бути з вами...» — і не договоривши, хлопець замовкнув.

«А от твої сестри чогось цураються мене, — зітхнув принц. — Ну, може, це й правильно. І все-таки прикро. Я чув, у ваших східних покоях живе особа, що належить до одного зі мною роду. То ти не міг би нишком спитати у неї, чи не проти вона зі мною заприязнитися?»

І саме тоді хлопець передав йому гілку сливи, а принц, усміхнувшись, промовив: «Почуваюсь якось незручно за свої передчасні нарікання!»

Він довго тримав гілку в руках. Її форма, колір і запах суцвіття були незвичайними. «Кажуть, що білі сливи духмяніші, а червоні яскравіші, — сказав принц. — Але цвіт цієї червоної сливи зберіг водночас і колір, і запах». Оскільки він завжди віддавав перевагу червоній сливі, то вибір Кобая виявився напрочуд вдалим.

«Сьогодні вночі ти, здається, був на службі у принца-спадкоємця? Тож тепер залишайся зі мною», — сказав принц, і хлопець його послухав. Від принца поширювався такий аромат, що перед ним засоромився б і цвіт сливи. Принц уклав хлопця поруч із собою, і той відчув, як його юне серце сповнилося безмежним щастям.

«А чому господиню червоної сливи{122} не віддали принцові-спадкоємцю?» — спитав принц.

«Не знаю. Я чув, що батько віддасть її лише тому, хто збагнув таємниці людської душі...»

Принц Ніоу і раніше здогадувався, що Кобай начебто готовий видати за нього свою дочку Нака-но кімі, про що свідчив й отриманий лист, але сам він думав про іншу — дочку принца Хотару, а тому ухилився від ясної відповіді. Наступного ранку, коли хлопець виходив з палацу, принц ніби ненароком вимовив:

Гадаю, що надалі ти не слухатимеш сліпо старших, а сам постараєшся нишком...» — додав він, і хлопець перейнявся ще більшою приязню до мешканки східного флігеля.

Батькових дочок він бачив досить часто і, як і годиться, звик до них, а от дочку принца Хотару він глибоко поважав за бездоганну вдачу і був готовий допомогти їй вийти заміж за гідного жениха. Навіть дивлячись на свою старшу сестру, яка розкішно жила в покоях принца-спадкоємця, хлопець не стільки радів за неї, як заздрив, що їй пощастило більше, ніж зведеній сестрі. «От якби вдалося зблизити її з принцом Ніоу!» — думав він, аж поки не нагодився щасливий випадок зі сливовою гілкою. Оскільки пісню принца можна було вважати відповіддю, то він і передав її батькові.

«Не вельми щира відповідь. Знаючи, що ми з Правим міністром не схвалюємо його легковажної поведінки, принц, бачте, виставляє себе взірцем серйозності і врівноваженості! Але навряд чи така показна статечність властива йому, невиправному вітрогонові», — обурився Кобай і велів передати принцові Ніоу цілком серйозно такі слова:

«Невже він справді задумав видати її за мене?» — здивувався принц, і хоча його серце забилося від хвилювання, він відповів:

Безперечно, така ухильна відповідь засмутила Кобая.

А тим часом з Імператорського палацу повернулася дружина Макібасіра й, між іншим, розповіла чоловікові таке: «Коли наш син недавно після нічної служби у палаці вранці зайшов до нас попрощатися, то поширював навколо себе пахощі, на які ніхто не звернув уваги, а от принц-спадкоємець відразу здогадався. “Він був у принца Ніоу. Ось чому він уникає мене”, — поскаржився він. Може, ви написали принцу листа? Хоча начебто не схоже...»

«Так, це правда, — відповів Кобай. — Оскільки біля східного флігеля розцвіла червона слива, а я знаю, що її цвітом захоплюється принц Ніоу, то вирішив послати йому її гілку. А щодо пахощів, які вживає принц, то їм справді немає рівних. Навіть жінки, які служать в Імператорському палаці, не вміють так обкурювати своє вбрання. А от Цюнаґону{123}, духмяний від народження, не має потреби напахчувати себе. Цікаво, за які заслуги у минулому житті він отримав таку винагороду? Всі квіти на світі гарні, але краса червоної сливи, мабуть, залежить від її коріння. Тож і не дивно, що принц Ніоу хвалив нашу сливу». Ось таким чином цвіт сливи прислужився Кобаю у тому, щоб поговорити про принца Ніоу.

Хоча дочка принца Хотару із східного флігеля вже досягла зрілого віку і набула певного життєвого досвіду, але не мала жодного бажання виходити заміж за якогось чоловіка, як це заведено у житті. У цьому світі чоловіки зазвичай надають перевагу сильним, тож не дивно, що спостерігаючи зростання впливу Кобая у світі, чимало з них пропонували руку й серце його рідним дочкам. Життя їхньої зведеної сестри минало тихо й відсторонено. Але саме це привабило принца Ніоу, який під впливом похвальних чуток про неї вирішив, що тільки вона гідна стати його дружиною, і, наблизивши до себе її молодшого брата, потайки передавав їй листи. А тим часом Кобай, маючи намір видати заміж за принца Ніоу свою молодшу дочку, чекав, коли той відгукнеться на його пропозицію. З жалем спостерігаючи за його зусиллями, дружина Макібасіра, зі свого боку, нарікала на принца Ніоу, який усупереч бажанню її чоловіка даремно посилав листи її дочці, яка й не збиралася виходити заміж.

Однак принц, хоч і не отримавши жодної відповіді від дів­чини, видно, і не думав відступати. «Може, не варто гребувати ним? — думала іноді дружина Кобая. — Адже кращого зятя з таким блискучим майбутнім, як у принца, не знайти». Разом з тим принц був занадто легковажним у своїх уподобаннях, таємні стосунки пов’язували його з багатьма столичними особами. Подейкували, що він усерйоз захопився дочкою Восьмого принца і часто навідувався до неї{124}. Навряд чи можна було покладати на нього великі надії, і мати перестала про це думати, але іноді сама, з чемності, таємно йому відповідала.