Повість про Ґендзі. Книга 3

Письмові вправи

Монах Содзу, настоятель монастиря в Йокаві

Стара монахиня з Оно, 80 років, мати Содзу

Молодша монахиня з Оно, 50 років, сестра Содзу

Укіфуне, молода жінка, 22—23 роки, побічна дочка Восьмого принца

Цюдзьо, зять молодшої монахині з Оно

Перша принцеса, дочка імператора Кіндзьо та імператриці Акасі, старша сестра принца Ніоу (Хьобукьо)

Імператриця Акасі, 46—47 років, дочка Ґендзі, дружина імператора Кіндзьо

Косайсьо, служниця Першої принцеси

Каору, Дайсьо, 27—28 років, син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі )

Принц Ніоу, Хьобукьо, 28—29 років, син імператора Кіндзьо та імператриці Акасі, внук Ґендзі

У той час жив в Йокаві, поблизу священної гори Хіей, якийсь поважний монах Содзу. Його матері було вже понад вісімдесят років, а молодшій дочці недавно виповнилося п’ятдесят. І от одного разу жінки вирішили піти на прощу в Хацусе, щоб віддячити богині милосердя Каннон за сповнення свого давнього прохання. Содзу послав з ними Адзарі, свого найвідданішого учня, якому найбільше довіряв. Відслуживши відповідні молебні та подарувавши храму сувої з сутрами і зображеннями будд, прочани рушили в зворотну дорогу, але як тільки перевалили через гору Нарадзака, старій монахині стало погано. «Хіба зможе вона подолати дорогу, яку залишилося пройти?» — занепокоїлись її супутники, а оскільки неподалік, в Удзі, жив їхній давній знайомий, то було вирішено зупинитися у нього хоча б на один день. Однак стан монахині не поліпшувався, і Адзарі повідомив про це в Йокаву.

Злякавшись, що його мати помре в дорозі, монах Содзу поспішив в Удзі всупереч обітниці, яку колись дав, не залишати гірського монастиря до кінця року. Хоча мати не була такого віку, щоб особливо за неї переживати, але Содзу постарався зцілити хвору. Зібравши в будинку найдосвідченіших у лікуванні учнів, він звелів їм читати молитви і вимовляти заклинання, та й сам ні на мить не відходив від матері. Побачивши, що відбувається, господар будинку вельми стривожився: «Я саме зараз пощуся, збираючись на прощу на священну вершину Мітаке, а ваша старенька мати, як на біду, тяжко занедужала». Він побоювався, що всі його дотеперішні зусилля через осквернення внаслідок смерті монахині виявляться даремними.

Зваживши на це й на тісноту в будинку, Содзу вирішив переправити матір додому, але, на жаль, саме той напрямок бог Накаґамі{327} закрив для проїзду. На щастя, Содзу згадав, що десь поруч є стара садиба, відома під назвою Удзі-но ін, яка колись належала покійному імператорові Судзаку, і що він знайомий з її управителем. Недовго вагаючись, Содзу послав туди гінця з проханням прийняти їх на день чи два. Невдовзі гонець повернувся зі звісткою, що сім’я управителя ще вчора вирушила в Хацусе, і привів із собою вельми непривабливого на вигляд старого, якого залишили стерегти садибу.

«Якщо ви готові зупинитися в садибі Удзі-но ін, то не зволікайте, — сказав сторож. — Головний будинок повністю для ваших послуг. У ньому часто живуть прочани».

«От і добре! — зрадів Содзу. — Я думаю, що там досить тихо тепер, хоча це й імператорська садиба». І він послав туди людину з дорученням оглянути будинок. Старий сторож, який не вперше приймав на нічліг прочан, швидко приготував усе потрібне. Першим переїхав Содзу. В садибі панувало таке запустіння, що він аж злякався, і, покликавши монахів, звелів їм читати сутри.

Адзарі, який супроводжував жінок в Хацусе, і ще один учень Содзу разом з декількома нижчими за званням монахами, яким було доручено нести запалені смолоскипи, обійшли будинок й опинилися у віддаленій від нього частині саду. «Яка страшна місцина!» — думали вони, боязко вдивляючись у темний гай чи то просто у купу дерев, під якими раптом помітили щось біле.

«Що там таке?» — зупинившись, спитав Адзарі. Попросивши піднести смолоскип ближче, він придивився пильніше і помітив, що під деревом начебто хтось сидить.

«Напевне, це лисиця-перевертень! — сказав, підійшовши, один з монахів. — От мерзенна! Та ми тебе зараз виведемо на чисту воду!»

«Обережніше, не підходьте! Від таких перевертнів всього можна сподіватися», — заявив інший монах і, склавши пальці в мудру{328}, здатну прогнати всяку нечисть, спрямував погляд на невідому істоту. Якби в Адзарі на голові був хоч один волос, то і він встав би дибки від страху. А тим часом монахи зі смолоскипами, сміливо наблизившись до дерева, почали розглядати незнайому істоту — жінку з блискучим довгим волоссям, яка сиділа, притулившись до величезного дерева, й гірко плакала.

«От диво! Може, показати все це панові Содзу?» — сказав один монах, а інший додав: «Справді якась чудасія...» Зрештою один із них пішов до Содзу і доповів, що сталося.

«Я здавна чув, що лисиці можуть перетворюватися на людей, але сам я ніколи не бачив нічого подібного», — сказав Содзу і поспішно спустився в сад.

До приїзду монахині всі слуги, хто на щось був здатний, зібравшись у службових приміщеннях, закінчували останні приготування, і всередині було тихо. Супроводжуваний кількома монахами, Содзу підійшов до дерева і втупив пильний погляд у дивну істоту, але вона й тоді не змінила свого вигляду.

Не знаючи, що й гадати, Содзу все дивився і дивився, а ніч тим часом наближалася до кінця. «Швидше б світало, — подумав він. — Тоді і стане ясно, людина це чи перевертень». Складаючи пальці у відповідні мудрі, він промовляв істинні заклинання і врешті-решт змушений був визнати: «Усе-таки це людина. У всякому разі я не бачу, що це злий дух. Підійдіть і розпитайте її. Може, її кинули тут мертвою, а вона ожила».

«Але чому її кинули мертвою у цій садибі? Якщо вона людина, значить, її заманив сюди якийсь лис або дух дерева. Так чи інакше, все це не на добре. Хіба можна перевозити хвору в таке осквернене місце?» — допитувався Адзарі й покликав старого сторожа, і всі здригнулися від жаху, почувши, як відлуння його голосу покотилося в горах.

Підійшов сторож у шапці, якось дивно зсунутій на потилицю. «А чи не може жити десь поблизу молода жінка? Ось подивіться, що ми виявили...» — запитали його.

«Усе це витівки лисиці, — спокійно відповів сторож. — З цим деревом часто відбуваються всілякі чудеса. Скажімо, позаминулої осені викрали дворічну дитину у сусідів і принесли сюди під це дерево. І нікого це не здивувало».

«І що, дитина померла?»

«Та ні, здається, вижила. Лисиці не так уже й часто шкодять людям, зазвичай тільки лякають». Як видно, сторож і справді не бачив нічого надзвичайного в тому, що сталося. Тим паче що його думки тепер витали там, де готувалася вечеря.

«Ну якщо так, то треба перевірити, чи справді в цьому замішана лисиця», — сказав Содзу і, покликавши монаха, відомого своєю безстрашністю, звелів йому підійти до жінки.

«Хто ти — демон, божество, лисиця чи дух дерева? Тобі не обдурити монаха, про мудрість якого говорить увесь світ. Хто ти, відкрий своє ім’я...» — сказав той, потягнувши жінку за рукав, але вона, сховавши обличчя, заплакала ще силь­ніше.

«О мерзенний духу дерева, невже ти думаєш нас обдурити?!» — обурювався монах, силкуючись зазирнути їй в обличчя, хоча його серце завмирало від страху: «А що, як це страшний перевертень без очей і носа, про якого розповідають у старовинних переказах?» І щоб присутні не засумнівалися в його хоробрості, він спробував зірвати з жінки одяг, але домігся лише того, що, впавши на землю долілиць, вона ридма заплакала.

«Що не кажіть, а такого дива ще світ не бачив», — заявив монах, вирішивши будь-що змусити жінку показати своє справжнє обличчя, але раптом Адзарі сказав: «Здається, буде дощ. Якщо ми залишимо її надворі, вона неодмінно помре. Тож віднесімо її до огорожі».

«З усього видно, що перед нами звичайна людина. Ми вчинимо гріх, якщо залишимо її без допомоги, бо життя ледь-ледь жевріє в ній. Я завжди сумую,коли бачу, як умирають риби, виловлені у ставку, або олені, спіймані в горах, і почуваюся винуватим, що не можу допомогти їм. А людське життя таке коротке, що не можна не дорожити навіть двома чи трьома днями, які від нього залишилися. Ми не знаємо, що сталося з цією жінкою — чи то нею заволодів демон або дух, чи то її вигнали з дому чи обдурили. Не виключено, що їй доведеться померти насильницькою смертю. Але ж Будда не відмовляє в допомозі і таким, як вона. Спробуймо ж дати їй цілющого зілля і подивимося, що з цього вийде. Може, нам ще вдасться її врятувати. Ну, а якщо не вдасться, то вже нема ради», — сказав Содзу і велів тому хороброму монахові перенести жінку в будинок.

«О, цього не робіть! — обурилися одні. — Не можна пускати в будинок близько до вашої матері цю дивну істоту! Хіба ви не боїтеся скверни?»

«Навіть якщо це перевертень, — заперечували інші, — не можна допустити, щоб жива істота вмирала під дощем на наших очах!»

Знаючи, якими балакучими є слуги, Содзу велів покласти жінку в тій частині будинку, куди ніхто ніколи не заходить.

Тим часом до воріт підкотили карету, і стара монахиня зайшла в приготовані для неї покої. «О, як вона страждає», — журилися люди, дивлячись на неї. Коли всі трохи заспокоїлися, Содзу запитав: «А що з тією жінкою?»

«Вона дуже слаба, нічого не говорить і ледве дихає. Мабуть, в неї вселився якийсь дух, і вона втратила свідомість», — відповів один з монахів, а молодша монахиня, сестра Содзу, запитала: «А що сталося?»

Розповівши їй про знайдену жінку, монах додав: «У свої шістдесят років я не бачив нічого подібного».

«А от мені у храмі в Хацусе приснився дивний сон... — І молодша монахиня заплакала. — Але що це за жінка? Я так хотіла б її побачити!»

«Вона за східними дверима», — сказав Содзу, і монахиня, його сестра, негайно зайшла туди. Там уже не було нікого зі слуг, які розійшлися, залишивши жінку саму. На ній, юній і чарівній, було вбрання з білого візерунчастого шовку і червоні шаровари. Дивовижний аромат, який випромінював її одяг, надавав їй надзвичайного благородства.

«О, моя люба дитино, невже ти повернулася до мене?» — заридала молодша монахиня і, покликавши служниць, звеліла перенести жінку у внутрішні покої, а вони, нічого не знаючи про обставини її появи в домі, сміливо виконали її наказ. Спочатку жінка не подавала жодних ознак життя, але раптом її очі злегка розплющилися.

«Скажіть хоч що-небудь, — просила монахиня. — Хто ви? Як потрапили сюди?» Але незнайомка не озивалася, наче нічого не розуміючи. Монахиня спробувала напоїти її цілющим відваром, але жінка все одно не оживала, а навпаки — здавалося, що вона ось-ось перестане дихати.

«О, яке горе! — плакала монахиня. — Вона може померти...» — і, покликавши Адзарі, відомого своїми здібностями, попросила: «Допоможіть їй своїми молитвами».

«Я так і знав! Хіба можна було забирати її в будинок?» — бурчав Адзарі, але відразу заходився читати сутри і благати тутешніх богів.

У покої зазирнув Содзу. «Що з нею? — запитав він. — Постарайтеся вигнати з неї злого духа і розпитайте». Однак нещасна жінка слабшала з кожною миттю.

«Вона все одно не виживе, — бурчав Адзарі, — а ми потрапимо у скрутне становище, бо нам доведеться залишитися тут надовго через осквернення».

«Як видно, вона не простого звання, і якщо помре, то хіба маємо право залишити її тут саму? От нещастя!» — заперечив Содзу. «Заспокойтеся! — зупинила їх монахиня. — І не кажіть нікому ні слова. Інакше ми й справді потрапимо в біду». Навіть за матір’ю вона не доглядала так, як за цією невідомою особою. Сердечно піклуючись про неї, вона ні вдень, ні вночі не відходила від хворої і докладала всіх зусиль, щоб повернути її до життя. Це правда, що цієї жінки ніхто не знав, але вона була така прекрасна, що всі тільки й думали про те, як би її врятувати. Іноді вона розплющувала очі, і сльози котилися з них нестримним потоком.

«Пожалійте мене! — просила монахиня. — Напевне, сам Будда привів вас сюди, щоб замінити мені дороге дитя. Невже і ви мене покинете? О, краще б я ніколи не бачила вас! Я впевнена, що ми з вами пов’язані ще в минулому народженні. Ну скажіть хоч слово!»

«Навіщо мені жити? — почула вона нарешті ледве виразний шепіт. — Я така нікчемна й нікому не потрібна в цьому світі. Не кажіть про мене нікому, а коли настане ніч — киньте в річку».

«О, я така рада, що чую нарешті ваш голос! Але навіщо ви такі страшні речі кажете? Скажіть, як ви тут опинилися?»

Однак жінка не відповідала. Монахиня уважно оглянула її, щоб переконатися, чи немає ран у неї на тілі, але нічого не знайшла. Сумно зітхаючи, милувалася вона цією чарівною істотою, і поступово її душу також охопив сумнів: «А чи не з’явився цей перевертень, щоб порушити мій спокій?»

Днів два чи три залишалися вони в цій покинутій садибі покійного імператора Судзаку, ревно молячись за одужання обох хворих і роздумуючи над дивною пригодою, яка їм трапилася. Серед тутешніх жителів знайшлося чимало людей, що колись прислужували Содзу, тож дізнавшись про те, що він перебуває в садибі Удзі-но ін, вони з’явилися засвідчити йому свою повагу і між іншим розповіли: «У садибі покійного Восьмого принца сталося нещастя — раптово, з невідомої хвороби, померла його молодша дочка, якою опікувався пан Каору. Тому ми й не заходили сюди вчора, бо довелося допомагати на її похороні».

«Може, демон викрав душу померлої і приніс до нас?» — думав Содзу, а придивляючись до неї уважно, бачив в ній щось страшне й потойбічне.

«Хоча насправді вчорашній вогонь у горах не був таким яскравим, як під час похоронної кремації...» — згадували служниці.

«Видно, було вирішено обійтися скромним похороном», — пояснили місцеві гості, яких навіть не впустили всередину, а залишили в саду, щоб вони не осквернилися.

«Але ж дочка Восьмого принца, якою захоплювався пан Каору, давно померла. То кого ж вони тепер мають на увазі? — дивувалися служниці. — Та й навряд чи він настільки легковажний, щоб нехтувати своєю дружиною, Другою принцесою...»

Тим часом здоров’я старої монахині помітно зміцнилося, й оскільки потрібний їм напрям уже відкрився, то прочани зібралися в дорогу, вирішивши довше не затримуватися в такій моторошній місцині.

«Але ця особа все ще дуже слаба. А дорога додому неблизька... — заперечував дехто. — Чи витримає вона такий тягар?»

Приготували дві карети: в одну сіла стара монахиня з двома служницями, в другу поклали хвору жінку. З нею, крім молодої монахині, поїхала ще одна служниця. Їхали надзвичайно повільно, раз у раз зупиняючись, щоб дати хворим цілющий відвар.

Монахині жили в селі Оно біля підніжжя гори Хіе, і дорога туди була довга. «Жаль, що ми не подумали про нічліг у дорозі», — нарікали жінки. Було вже зовсім пізно, коли вони добралися нарешті до Оно.

Содзу допоміг матері, а його сестра незнайомці зійти з карети й лягти відпочивати. Виснажена несподіваною хворобою, супутницею старих людей, і далекою дорогою, стара монахиня знову почувалася трохи погано, але досить швидко оговталася, і Содзу повернувся в свій гірський монастир.

Оскільки монахиням не дозволялося давати притулок молодим жінкам, тому Содзу постарався зберегти в таємниці те, що трапилося з ними у дорозі. Його сестра також веліла своїм служницям тримати язика за зубами, заздалегідь тремтячи від страху, що хто-небудь приїде до них і розпитуватиме про жінку. «Як опинилася вона, така благородна, серед жалюгідних осель селища Удзі? — гадала вона. — Може, вона захворіла по дорозі на прощу до храму в Хацусе, а зла мачуха залишила її напризволяще?»

«Киньте мене в річку!» — повторювала нещасна, і більше нічого від неї не можна було почути. Молодша монахиня не мала ні хвилини спокою, роздумуючи, як швидше повернути незнайомку до життя. Але та лежала в повному забутті, байдужа до всього на світі, і, здавалось, сподіватися більше не було на що. Та хіба могла монахиня залишити хвору без допомоги? Крім того, той дивний сон... Розповівши про нього Адзарі, який від самого початку вимовляв молитви біля узголів’я хворої, вона попросила його спалити в покоях мак, щоб перепинити дорогу злим духам.

Ось у таких турботах про незнайомку минув четвертий і п’ятий місяці, але ніщо їй не допомагало, а тому з розпачу монахиня послала Содзу, своєму братові, такого стривоженого листа: «Прошу Вас, ще раз спустіться з гір і допоможіть нещасній жінці. Не думаю, що вона залишалася б досі живою, якби їй судилося померти, але те, що вона ніяк не одужує, означає, що злий дух ніяк не покидає її тіла. Дорогий брате, приїдьте, благаю Вас. Якби йшлося тільки про прихід у столицю, то, може, це і було б порушенням обітниці, але в тому, щоб спустися в Оно, мабуть, немає нічого поганого...»

«Справді дуже дивно. Якщо вона досі живе, то було б дуже прикро, якби я покинув її там... Але, видно, їй судилося, щоб я знайшов її, і тепер маю зробити спробу, щоб врятувати її. Якщо ж мої зусилля будуть марними, то доведеться змиритися з думкою, що її життя добігло кінця», — подумав Содзу і спустився в Оно.

Монахиня, не тямлячись від радості, розповіла йому все, що сталося за останні місяці. «Хвороба, особливо така тривала, неодмінно змінює людину до невпізнання, — плачучи, казала вона, — а ця жінка, як і раніше, зберегла свіжий і прекрасний вигляд. Стільки разів здавалося, що вона от-от перестане дихати, але вона досі жива...»

«Я вже тоді помітив, що вона надзвичайно вродлива, — сказав Содзу, заглядаючи за завісу до хворої. — І, видно, я не помилився — такої красуні я ще ніколи не бачив. Безперечно, такою красою її наділила доля в нагороду за минулі чесноти. Але за яку провину вона потрапила в таке лихо? Може, люди вже розповідають щось таке, що дозволило б розгадати цю таємницю?»

«На жаль, я нічого не чула. Та й звідки? Я тільки вірю, що її подарувала мені Каннон з Хацусе», — відповіла молодша монахиня.

«Значить, між вами є якийсь зв’язок, бо інакше Каннон не привела б її саме до вас», — сказав Содзу і, не розвіявши сумніву, почав молитися.

Якщо раніше навіть на прохання Імператора чи його родини Содзу не переривав свого усамітнення, то що було б, якби в світі дізналися, що він спустився з гір заради якоїсь підозрілої жінки? Поділившись таким своїм побоюванням з учнями, він узяв із них обіцянку зберігати все в таємниці. «Не кажіть нікому ні слова, — сказав він. — Я, недостойний монах, не завжди був вірний власним обітницям, але ніколи не впадав в оману через жінок. Зрештою, від долі не втечеш, і мене можуть засудити за це тепер, коли мені пішов сьомий десяток».

«Але подумайте, учителю, — заперечили монахи, — якщо ви дасте людям привід для негідних чуток, то це може кинути тінь на вчення Будди».

Однак Содзу був готовий взяти на себе найважчі обітниці, аби тільки його молитви подіяли. Всю ніч він провів біля хворої, і до світанку злий дух перейшов нарешті на посередника. Покликавши на допомогу Адзарі, Содзу знову став вимовляти заклинання, змушуючи злого духа відкрити, хто він і чому так мучить нещасну жінку. І дух, який впродовж довгих місяців нічим не видавав себе, нарешті відкрився.

«О ні, я не для того прийшов сюди, щоб скоритися вам — заволав він, вивергаючи прокльони. — Я і сам був колись монахом і старанно виконував обряди, але після смерті, коли моя душа ще блукала, а якась незначна образа прив’язувала мене до цього світу, я одного разу проник в оселю, де жило багато прекрасних жінок. Одну з них я вбив{329}, а от ця жінка сама вважала життя важким тягарем і безперестанно твердила, що хоче померти. І от, скориставшись таким випадком і тим, що однієї темної ночі вона залишилася сама, я заволодів нею. Та оскільки її оберігала Каннон, то я скорився вам і тепер покину її тіло».

«Але хто ти, назви себе!» — питали його, але посередник, на якого перейшов злий дух, видно, настільки ослаб, що вже не міг сказати жодного слова.

Тим часом хвора поступово опам’яталася. Озирнувшись навколо, вона побачила незнайомих монахів, старих і згорб­лених, почуваючись самотньою, закинутою в невідомий край. Вона спробувала пригадати, хто вона і що з нею трапилося, але, на жаль, її пам’ять не зберегла ні імені, ні назви місця, де вона жила. Але куди вона тоді прийшла? Вона згадала, як того вечора, вкрай настраждавшись, коли всі полягали, тихенько відчинила бічні двері і вислизнула надвір. Дув шалений вітер, хвилі з грізним плескотом билися об каміння. Тремтячи від страху і не думаючи вже ні про минуле, ні про майбутнє, вона присіла на край галереї. Вона не розуміла, куди йде, але сама думка про повернення доводила її до розпачу. Вона вирішила померти, і відступати було вже пізно. «Хоч би проковтнув мене який-небудь демон, — благала вона. — Все що завгодно, тільки не бути поміченою і висміяною!» Та саме тоді звідкись з’явився вродливий чоловік, який підійшов до неї і сказав: «Ідіть за мною». Вона згадала, що він узяв її на руки. У неї майнула думка: «Чи це не принц Ніоу мене кличе?» — і знепритомніла. Здається, цей чоловік відніс її в якесь незнайоме місце, а сам зник. Вона гірко заплакала, засмучена тим, що їй так і не вдалося здійснити свого наміру. Більше вона нічого не пам’ятала. Судячи з того, що казали навколишні люди, з того дня минуло досить багато часу. Невже їм довелося так довго доглядати за нею? Яка ганьба! «О, навіщо вони повернули мені життя?» — нарікала вона і не брала в рот ні краплі цілющого відвару, хоча навіть в ті дні, коли вона лежала без пам’яті, монахині вдавалося іноді годувати її.

«О, чому ви розбиваєте мої надії? — крізь сльози казала монахиня, ні на крок не відходячи від її постелі. — Я так раділа, що вам стало краще, адже стільки днів поспіль ви металися в гарячці...»

Надзвичайна краса допомогла жінці здобути прихильність оточення, яке невтомно доглядало за нею. Вона ж, як і раніше, мріяла про смерть, але, незважаючи на всі випробування, вона невдовзі почала піднімати голову і перестала відмовлятися від їжі. Щоправда, однак, вона і тепер далі худнула. Монахиня з нетерпінням чекала повного одужання і була дуже розчарована, коли, ледь оговтавшись, хвора стала просити: «Дозвольте мені прийняти постриг... Лише тоді я зможу жити».

«Але що буде з вашою красою?.. Навіщо це робити?»

Зрештою монахиня попросила Содзу прийняти у жінки п’ять перших обітниць і вистригти невелике пасмо волосся на тімені. Звичайно, вона розраховувала на більше, але, звикнувши у всьому коритися волі старших, не сміла наполягати.

«Ну, поки що досить і цього, а тепер допомагайте їй ще повністю одужати», — сказав Содзу і, не затримуючись, пішов у гори.

«От і збувся мій сон», — раділа монахиня. Вона допомогла жінці сісти і почала власноруч розчісувати їй волосся. Як не дивно, воно майже не заплуталося під час хвороби і тепер, коли монахиня розпустила його, воно яскраво блищало. У будинку, де жили жінки, сиві пасма яких нагадували про те, що до ста років їм одного лише не вистачає, ця чарівна особа здавалася феєю, що спустилася з неба, і монахині дивилися на неї з острахом і захопленням.

«Чому ви не хочете розповісти про себе, хоча бачите, як ми близько вами переймаємося? — допитувалася монахиня. — Скажіть, хто ви, звідки і як потрапили туди?»

«Мабуть, тоді, коли я знепритомніла, я геть-чисто все забула, — лагідно відповіла жінка. — На жаль, я нічого не пам’ятаю. Тільки дуже невиразно бачу вечірній сад, коли сиджу на галереї, думаючи про те, як назавжди піти з цього світу, і раптом з-за великого дерева перед будинком з’являється якийсь чоловік і забирає мене із собою. Решти, попри всі зусилля, я не можу згадати і навіть не знаю, хто я. О, я хочу лише одного — щоб люди забули про мене і ніхто не дізнався, де я», — додала вона, заливаючись сльозами.

Помітивши, що жінці неприємно згадувати про минуле, монахиня перестала її розпитувати. Те, що сталося, здавалося їй чудом. Справді, їй пощастило, мабуть, більше, ніж старому Такеторі{330}, який колись знайшов діву Каґую. «А що, як вона раптом зникне?» — думала монахиня, і її серце тривожно защеміло.

Стара монахиня належала до досить знатного роду. Її дочка була дружиною впливового дворянина, а після його смерті зосередилася на вихованні своєї єдиної доньки. Видавши її заміж за юнака із благородної сім’ї, вона щиро про нього дбала, але, на жаль, невдовзі її дочка померла. Зазнавши такого болісного удару долі, сестра Содзу постриглася в монахині й оселилася в гірському селі Оно, далеко від мирської суєти. Знемагаючи від туги і самотності, вона мріяла знайти когось, хто був би схожим на її улюблену дочку, і от зовсім несподівано доля прислала їй цю чарівну особу, яка, здавалося, перевершувала померлу і красою, і чеснотами. «Це справжнє чудо!» — раділа монахиня. Попри свій похилий вік, вона була все ще красивою, а тонкі риси обличчя та поведінка свідчили про її благородство.

Тут, в Оно, ніщо не нагадувало незнайомці — Укіфуне — про її колишню оселю в Удзі, навіть близький гірський потік жебонів ласкавіше. Вишукана простота будівлі, вміло вибрані квіти і дерева — у всьому проявлявся бездоганний смак господині дому. Незабаром настала осінь з її похмурими днями. Коли прийшов час зрізати рис у полі за воротами, молоді служниці, наслідуючи сільських дівчат, співали народних пісень і веселилися, а пронизливий звук тріскачок забавляв Укіфуне, пробуджуючи в душі спогади про давно знайомі східні землі...

Будинок, в якому жили монахині, був розташований трохи глибше в горах, ніж оселя, яка колись належала принцесі Оціба, дружині міністра Юґірі. Його одна стіна межувала зі схилом, навколо був сосновий бір, і в цю осінню пору, коли вітер тужливо стогнав у кронах сосен, Укіфуне, щоб згаяти час, віддавалася молитвам.

Коли випадали яскраві місячні ночі, сестра Содзу грала на китайському кото, а її товаришка Сьосьо акомпанувала їй на біва.

«А ви не хочете до нас приєднатися? — пропонували вони. — Адже вам, мабуть, нудно...»

А Укіфуне, побачивши, яку втіху приносить музика цим немолодим монахиням, знову і знову нарікала на свою злощасну долю. «Як жаль, що мене не вчили нічого такого! — думала вона, зітхаючи. — Яке нещастя, що я виросла в таких жалюгідних умовах». Іноді в пошуках розради вона бралася за пензель і, вправляючись у каліграфії, писала щось на зразок такої пісні:

Несподіваний порятунок не приніс Укіфуне радості, бо майбутнє було невизначеним. В яскраві місячні ночі монахині складали вірші, згадували про минуле, а вона, неспроможна приєднатися до них, одного разу, змучена тяжкими роздумами, сказала:

У ту давню мить, коли її життя мало скінчитися, вона згадала багатьох, але тепер думала тільки про близьких людей: «Як мати, напевне, страждає! А годувальниця? Скільки сил витратила вона на те, щоб допомогти мені зайняти гідне місце в світі! І, на жаль, все марно... Неважко собі уявити, в якому вона розпачі! Але де вона тепер? Адже вона навіть не знає, що я ще жива. А Укон? Ближчої для мене людини нікого не було, ми жили душа в душу, ніколи нічого не приховуючи одна від одної, незмінно ділячись своїми радостями і печалями...»

У будинку сестри Содзу не було інших служниць, крім семи чи восьми літніх монахинь, бо ніхто з молодих жінок не погодився б оселитися тут, далеко від блиску і розкоші столичного життя. Деякі монахині мали дочок чи внучок, але вони або пішли на службу в столиці, або влаштували своє життя якимось іншим чином, у всякому разі, в Оно вони не залишилися і лише зрідка навідувалися сюди.

Укіфуне старалася не показуватися нікому на очі з приїжджих. «Вони можуть побувати в тих домах, де мене колись бачили, — думала вона, — і врешті-решт у столиці дізнаються, що я ще жива. Люди видумуватимуть різні нісенітниці, гадаючи, яким чином я потрапила сюди...»

Їй прислужували лише Дзідзю та Комокі, які раніше були на службі у молодої монахині. Ці особи нічим не були схожі на тих столичних жінок, з якими Укіфуне мала справу колись, ні зовнішністю, ні манерами. «Невже я справді вже опинилася за межами цього світу?» — раз у раз запитувала вона себе. А оскільки Укіфуне сторонилася людей, то монахиня, розуміючи, що для цього є причини, навіть домашнім не розповідала про неї жодних подробиць.

Колишній зять монахині досяг у той час звання «цюдзьо». Його молодший брат, монах Дзендзі, будучи учнем Содзу, жив у гірському монастирі, і Цюдзьо час від часу піднімався в гори, щоб навідатися до нього. Одного разу по дорозі в Йокаву Цюдзьо заїхав в Оно.

Почувши вигуки передового ескорту і побачивши, що до будинку наближається ошатно вдягнений поважний чоловік, Укіфуне мимоволі виразно згадала, як колись в Удзі таємно приїжджав Каору. Хоча тут, у садибі в Оно, було так само самотньо й сумно, як в Удзі, але біля огорожі пишно цвіла гвоздика, «дівоча краса» і дзвіночки також уже розкривали свої бутони. Супутники Цюдзьо, так само як і він, одягнені в яскраві каріґіну — мисливське вбрання, — прогулювалися по саду, а сам він, розмістившись на південній галереї, милувався мальовничим краєвидом. Він здавався трохи старшим для своїх двадцяти семи чи двадцяти восьми років і справляв враження вельми розумної людини.

Монахиня розмовляла з ним, сидячи за переносною завісою навпроти пересувної стіни на галереї. «Минають роки, і все дальшим стає той день, коли моя дочка покинула цей світ, — плачучи, казала вона. — Але ви не перестаєте ощасливлювати нашу сумну оселю своїми відвідинами. О, якби ви знали, з яким нетерпінням я постійно чекаю вас, що аж навіть сама дивуюся!..»

«Я ні на мить не забуваю про минуле, — відповів Цюдзьо. — Боюся тільки, що тепер, коли ви відвернулися від світу, я не наважуюся порушувати ваш спокій. О, як я заздрю тим, хто живе тут у гірській самоті! Я охоче приїздив би до вас частіше, але досить людям почути про мою поїздку, як вони просять взяти їх із собою. Але сьогодні мені пощастило, я непомітно вислизнув...»

«У наші дні, здається, стало модним заздрити жителям гір, і я бачу — ви не виняток. Але, на противагу до інших, ви не забуваєте про минуле, і за це я вам дуже вдячна».

Звелівши подати рисову кашу супутникам Цюдзьо, монахиня взялася пригощати зятя насінням лотоса та іншими ласощами. Давно пов’язаний з цією родиною, Цюдзьо почувався тут зовсім як удома. А коли раптом почалася злива, він, затриманий нею, розмовляв з монахинею довше, ніж звичайно. Нещасна мати не переставала оплакувати втрату коханої дочки, але ще більше переживала від самої думки, що цей прекрасний зять стане для неї чужим. «Як жаль, що дочка не залишила по собі на пам’ять хоча б дитини...» — зітхала вона і щоразу, коли Цюдзьо приїжджав, сама розповідала йому про все, що спадало їй на думку.

А тим часом Укіфуне сиділа в задумі, дивлячись у сад і згадуючи минуле. Вона була справді прекрасною в ту мить, незважаючи на занадто яскраве біле вбрання і темні хакама, які носила, щоб не відрізнятися від монахинь. А хіба так вона вдягалася колись? Але навіть у цьому жорсткому, погано зшитому вбранні вона здавалася на дивно привабливою.

«Дуже зворушливо те, що пан Цюдзьо приїхав саме тоді, коли ми переконалися в тому, що воскресла покійна панянка, — перешіптувалися служниці. — Але що заважає йому і тепер відвідувати наш дім, як бувало раніше?.. І справді, чому б їм не бути гарною парою?»

«Ні, не буде цього! — подумала Укіфуне, почувши їхнє перешіптування. — Навіть якщо я залишилася живою, я більше не пов’язуватиму себе ні з ким. Ніщо не має нагадувати мені про минуле. Чим швидше я зітру його з моєї пам’яті, тим краще».

Тим часом, коли монахиня відійшла у внутрішні покої, гість залишився на галереї і сидів, понуро дивлячись у небо. Раптово, почувши чийсь знайомий голос, він прислухався і, впізнавши Сьосьо, підкликав її до себе.

«Хоча я не сумнівався, що всі, яких я знав раніше, залишилися тут, але ви й уявити собі не можете, як важко мені приїжджати сюди через побоювання ,що ви вважаєте мене безсердечним», — сказав він.

Оскільки колись, за живої дружини, Сьосьо завжди прислуговувала Цюдзьо, то він радо скористався нагодою, щоб поговорити про минуле. «Коли я виходив на галерею, — сказав він між іншим, — раптовий порив вітру зметнув завіси, і я встиг побачити довге волосся якоїсь неймовірно вродливої жінки. Зізнаюсь, що я був вельми здивований. Вона зовсім не схожа на інших. Кого це ви ховаєте тут, серед монахинь?»

«Напевне, він бачив ззаду молоду пані, яка переходила у внутрішні покої, — здогадалася Сьосьо. — А ще більше він був би вражений, якби йому дали роздивитися її зблизька... Адже він досі не може забути покійної, а ця набагато гарніша».

«Хоча наша господиня досі невтішно горювала, не примирившись із втратою дочки, — сказала вона, — але останнім часом несподівано знайшла особу, яка стала предметом її щоденної опіки й душевної розради. Та я от одного не розумію: як удалося вам побачити її? Адже зазвичай вона нікому не показується».

«Он у чому справа!» — подумав Цюдзьо. Цікавість спонукала його дізнатися більше про чарівну незнайомку, яка на мить мигнувши перед очима, запалила його уяву. «Хто вона? — гадав він. — Я не бачив жінки прекраснішої за неї ». Однак на його розпитування Сьосьо твердила одне й те саме: «З часом усе дізнаєтеся самі».

Оскільки наполягати було незручно, а крім того, супутники вже квапили його, кажучи, що дощ уже скінчився і скоро зовсім стемніє, Цюдзьо пішов і, зірвавши перед покоями «дівочу квітку», промимрив сам до себе: «Навіщо й тут?..»{331}. «Так, люди завжди готові лихословити», — похвалили старі служниці його за передбачливість.

«Пан Цюдзьо і раніше здавався мені зразком усіх чеснот, — погодилася молодша монахиня. — А з роками він став ще кращим. Чому б і тепер нам не відновити колишніх стосунків як із зятем? Кажуть, що він спілкується з дочкою То-цюнаґона, але його душа не лежить до неї, і більшість часу він проводить у батьковому домі...»

«Як жаль, що ви не відкриваєте мені свого серця, — провадила вона далі, звертаючись до Укіфуне. — Вам давно пора змиритися зі своєю долею і перестати журитися. Подивіться на мене. П’ять довгих років я оплакувала свою дорогу дочку, але з’явилися ви, і про сум я забула. Не сумніваюся, що і ваші рідні, зазнавши великого горя, поступово звикли до думки, що вас більше немає на цьому світі і заспокоїлися. На жаль, ніяке почуття не може тривати вічно».

«Я зовсім нічого не приховую від вас, — ледве стримуючи сльози, відповідала Укіфуне. — Але відтоді, як дивним чином повернулося до мене життя, минуле здається мені сном. Мабуть, саме так почувається людина, яка відродилася в іншому світі. Живуть чи ні ті люди, що знали мене колись, мені байдуже. Минуле стерлося з моєї пам’яті. У мене немає нікого, крім вас». Укіфуне мала такий чарівний і невинний вигляд, що, дивлячись на неї, монахиня не могла не усміхатися.

А тим часом Цюдзьо дістався до Йокави і мав цікаву розмову із Содзу. Цюдзьо провів в гірському монастирі всю ніч, слухаючи прекрасну музику і читання сутр звучними голосами монахів. Розповідаючи своєму братові Дзендзі про те, що сталося з ним з дня їхньої останньої зустрічі, він між іншим сказав: «По дорозі сюди я заїхав в Оно й мав насолоду поговорити із сестрою Содзу. Важко знайти жінку люб’язнішу за неї, дарма що вона відвернулася від світу. Коли я був там, — провадив він далі, — вітер несподівано зметнув завіси, і перед моїми очима постала якась жінка з навдивовижу гарним довгим волоссям. Мабуть, вона боялася, що її побачать знадвору, і встала, щоб пройти у внутрішні покої. Звичайно, я нічого не встиг розгледіти, але з першого погляду побачив у ній особу благородного походження. Гадаю, що їй не місце в будинку, де живуть самі монахині. Щоправда, вона й сама, на жаль, може стати схожою на них».

«Я чув, що її знайшли під час прощі до Хацусе за досить загадкових обставин», — сказав Дзендзі, не знаючи про це жодних подробиць.

«Яка зворушлива історія! Але хто вона? Напевне, їй довелося зазнати в житті чимало горя, бо інакше хіба вона шукала б притулку в такій глушині? Зовсім як у старовинній повісті...» — погодився Цюдзьо.

Наступного дня Цюдзьо вирушив назад до столиці і, ясна річ, по дорозі заїхав в Оно. Цього разу монахиня була готова до його приїзду і приймала його так гостинно, як за життя дочки. Звичайно, рукава Сьосьо були тепер іншого кольору, але хіба стала вона від цього менш привабливою? Розмовляючи з гостем, монахиня раз у раз заливалася сльозами.

«А що за особа ховається у вашому домі?» — ніби між іншим запитав Цюдзьо.

Хоча від такого запитання монахиня розгубилася, але, подумавши, що було б дивно заперечувати існування особи, яку він, напевне, мигцем уже бачив, вона відповіла: «Хоча всі ці роки я ні на мить не забувала про своє горе і лише збільшувала тягар на душі, але ось кілька місяців тому я зустріла одну молоду особу, яка допомогла мені знайти розраду. Мабуть, вона зазнала в житті чимало прикростей. Щось постійно гнітить її, і вона боїться, щоб люди не дізналися, що вона ще жива. Я була впевнена, що нікому не вдасться відшукати її тут, у глибині гір... А як ви дізналися про неї?»

«Навіть якби я прибув сюди, піддавшись легковажному пориву, то й тоді ви мали б мене пожаліти хоча б тому, що я не злякався небезпек на цих крутих гірських стежках. А тим паче тепер, коли йдеться про особу, яка замінила вам дочку, я сподіваюся, що ви не будете приховувати її від мене, вдаючи, ніби вона не має до мене жодного стосунку. Ви кажете, що вона зазнала чимало прикростей. Але в чому їхня причина? О, як би я хотів втішити її!» — відповів Цюдзьо і, попрощавшись з монахинею, написав на аркуші паперу:

Цього вірша він передав через Сьосьо. Побачивши його, монахиня сказала: «Буде краще, якщо ви відповісте. Пан Цюдзьо — людина тонкої, чутливої душі. Тому за це не переживайте». Але Укіфуне відмовилася навідріз: «У мене дуже поганий почерк». Розуміючи, що мовчання образить Цюдзьо, монахиня написала відповідь сама: «Хіба я не попереджала Вас, що наша молода пані — особа вельми примхлива, несхожа на інших жінок...

«Для першого разу досить і цього», — подумав Цюдзьо і поїхав до столиці.

Вважаючи недоречним докучати Укіфуне листами зі столиці, Цюдзьо, однак, не міг забути її мигцем побаченого образу. Хоча він не знав, від чого вона таємно страждає, але щиро співчував їй. Тож коли на десятий день восьмого місяця було призначене соколине полювання, Цюдзьо, скориставшись цією нагодою, знову приїхав в Оно. Як завжди, викликавши Сьосьо, він передав через неї: «Як тільки я побачив вас, моє серце втратило спокій».

Побачивши, що Укіфуне відповідати не збирається, монахиня відповіла сама: «Здається, що когось вона “чекає на горі Мацуці...”{332}».

«Минулого разу ви розповідали, що ваша молода пані багато страждала, — сказав Цюдзьо, зустрівшись з монахинею. — Я хотів би знати про неї якомога більше. Мені також довелося зазнати в житті чимало розчарувань, і я залюбки поселився б де-небудь в гірській глушині, коли б не заперечувала моя рідня. Відверто кажучи, мене ніколи не вабили веселі й життєрадісні жінки, може, тому, що і сам я схильний до меланхолії. Наскільки приємніше було б мати дружиною особу, яка в душі страждає...» Як видно, Цюдзьо захопився Укіфуне не на жарт.

«Що ж, якщо ви віддаєте перевагу сумним жінкам, то більш підходящої вам не знайти, — відповіла монахиня. — Боюся тільки, що її відраза до світу настільки велика, що вона не погодиться ступити на звичайний для жінки шлях. Навіть немолодим людям наприкінці життя нелегко відмовитися від світу, а в таких юних літах... Ой, що ж станеться з нею?»

«Які ви жорстокі! — сказала вона, зайшовши у внутрішні покої. — Дайте ж йому відповідь. Досить кількох слів. Людям з таким незавидним, як у нас, становищем, треба мати чуйніше серце».

«Але я така нікчемна, що навіть не знаю, як з людьми говорити», — відповіла Укіфуне і байдужим виглядом, лежачи, показувала, що такі вмовляння даремні.

«Що ж це таке? — нарікав Цюдзьо. — Невже вона така безсердечна? Значить, ви обдурили мене, згадуючи про гору Мацуці?..

«Пожалійте його! — просила монахиня. — Дайте відповідь хоча б на це».

Проте Укіфуне мовчала. «Краще не показувати своєї обізнаності в любовних справах, — думала вона, — бо після того він щоразу вимагатиме зустрічі». Жінки не схвалювали її поведінки, а монахиня, видно, згадавши свою молодість, відповіла:

Ось що, здається, бентежить молоду пані».

Та оскільки монахині не здогадувалися, як Укіфуне жахалася самої думки, що хтось проникне в її таємницю, то, залишаючись здавна на боці Цюдзьо, настирливо переконували нещасну жінку: «Вам нема чого боятися. Нічого поганого не станеться, якщо часом поговорите з паном Цюдзьо. Це була б звичайна чемність, яка ні до чого вас не зо­бов’язує».

Те, що ці немолоді монахині, не тільки не дотримуючись давніх звичаїв, а, навпаки, піддаючись сучасній суєтній моді, з будь-якого приводу складали незграбні вірші, щоб привернути увагу Укіфуне до Цюдзьо, мимоволі викликало в неї тривогу.

«Чого мені чекати у майбутньому? Життя, яке вже давно мені остогиднуло, виявилося довшим, ніж я сподівалася, і я хочу тільки одного — щоб люди забули назавжди про мене», — думала вона, лежачи, а тим часом Цюдзьо, чомусь голосно зітхаючи, тихенько награвав на флейті.

«Плач оленя заснути не дає...»{333} — промовив він сам до себе, і важко було назвати його нечуйною людиною.

«Щоразу, коли я згадую минуле, мені стає ще сумніше, — поскаржився він. — Але, видно, навіть у цих горах, де немає мирського горя, мені не судилося знайти розради, бо, напевне, я так і не знайду жінки, яка відгукнулася б на мої почуття».

Побачивши, що він збирається йти, монахиня підступила до галереї. «Але чому ви не хочете помилуватися цією прекрасною ніччю?» — спитала вона.

«А навіщо це мені тепер, коли я розгадав почуття дівчини з далекого села{334}?.. — відповів Цюдзьо. Він не став більше наполягати, щоб не здаватися занадто легковажним залицяльником. Силует Укіфуне, що на мить промайнув перед його очима, зацікавив його і вселив надію на розраду, але її зарозуміла холодність, недоречна в її тяжкому становищі, остудила його запал, і він вирішив поїхати, на превеликий жаль монахині, яка так і не встигла сповна насолодитися його грою на флейті.

вимовивши такий неоковирний вірш, монахиня додала: «Ось що сказала пані». Від таких слів у Цюдзьо забилося серце:

Тихі звуки флейти почула стара монахиня і, зачарована ними, вийшла до гостя. Її голос тремтів, кашель стрясав немічне тіло, але, розмовляючи з Цюдзьо, стара монахиня не згадувала про минуле, бо, видно, просто гостя не впізнала.

«Може, зіграєте нам на китайському кото? — звернулася вона до дочки. — Ой, як красиво звучить флейта в місячну ніч! Гей, принесіть-но кото!»

Здогадавшись, хто перед ним, Цюдзьо мимоволі подумки поскаржився на зрадливу долю — на те, що стара монахиня ще живе, а його дружини вже немає.

Зігравши прекрасну мелодію в тональності «бансікі», Цюдзьо відклав флейту і, звертаючись до молодої монахині, сказав: «Тепер ваша черга...»

«Я захоплена вашою грою, бо видно, що за останні роки ви досягли значних успіхів, — сказала вона, здавна добре обізнана з музикою. — Але, може, я чогось не розумію, бо давно вже звикла до гірського вітру. Боюся, що моя гра здасться вам зовсім невдалою...»

Хоча останнім часом мало хто грав на китайському кото, цього разу в руках молодої монахині воно звучало дивовижно. Та й шум вітру в соснах чудово гармоніював з ним. Китайському кото акомпанувала флейта, яка своїми звуками наче додавала особливої чистоти місячному сяйву. Стара монахиня була так зворушена, що забула про сон і не спала до самого світанку.

«Колись і я сама грала на східному кото, і начебто непогано, — сказала вона. — Але, мабуть, тепер грають по-іншому, бо мій син Содзу одного разу оцінив мою гру досить зневажливо, і порадив не гаяти марно часу, який можна віддати молитвам. Відтоді я жодного разу не торкалася струн, хоча маю прекрасне кото».

Як видно, вона хотіла показати свою майстерність, і Цюдзьо, посміхнувшись, сказав: «О, щось дивне сказав і порадив пан Содзу. Адже в Землі вічного блаженства бодгісатви дуже часто розважаються музикою, а безсмертні небесні духи ставляться з повагою до танців. Ну хіба музика може спричинити гріх або заважати молитвам? Прошу вас, зіграйте, ви принесете мені велику радість».

Звісно, таке прохання стару монахиню дуже втішило. «Гей, Тономорі, — ледве стримуючи кашель, наказала вона, — подай-но східне кото».

Хоча решта монахинь дивилися на стару монахиню з жахом, але з жалю до неї, що навіть свого сина Содзу осуджувала, мовчали. Принесли кото, і стара монахиня, навіть не прислухаючись до того, що грає Цюдзьо, різко вдарила нігтями по струнах і заграла якусь старовинну східну мелодію, що першою спала їй на думку. Інші інструменти замовкли, а вона, повіривши, що всі захопилися її грою, швидко смикаючи струни, взялася наспівувати щось таке: «Такео-ці-цірі-цірі-цірітана...»{335}

«О, як прекрасно, тепер такого співу ніде не почуєш!» — похвалив Цюдзьо, і служниці, що сиділа поруч старої монахині, довелося прокричати його слова їй прямо у вухо.

«Сучасна молодь не має смаку до музики, — відповіла вона, самовдоволено посміхаючись. — От, скажімо, особа, яка недавно з’явилася в нашому домі, вельми гарна собою, але цілими днями тільки журиться. Ні слова від неї не почуєш. А вже до вишуканих розваг вона, здається, зовсім не схильна».

Її дочка та інші монахині зовсім розгубилися, а Цюдзьо, зовсім утративши цікавість до такої події, вирушив додому. Вітер довго ще доносив до садиби в Оно чисті звуки його флейти. До самого світанку монахині не склеплювали очей, а вранці з’явився гонець з листом: «Вчора вечері мене охопило таке сум’яття, що я не витримав і поїхав. Вибачте...

Може, все-таки Ви пробудите жалість у серці молодої пані? Повірте, я ніколи не смів би докучати Вам своїми листами, якби не болісна туга...»

Монахиня так засмутилася, що не могла стримати сліз. І ось яку відповідь вона написала:

Те, що молода пані має вкрай нечуйне серце, Ви, напевне, й самі здогадалися, наслухавшись непрошених зізнань моєї старої матері...» Звісно, такий лист не міг здаватися Цюдзьо гідним уваги. І, напевне, він відклав його, ледь дочитавши до кінця.

Листи Цюдзьо з’являлись так часто, як вітер між листям місканта, тож Укіфуне, переконавшись у його чоловічій настирливості, вирішила позбутися його домагань одним-єдиним можливим способом — постригом у монахині. І, заохочена цією думкою, вона всією душею віддавалася вивченню сутр і молитов. Водночас монахиня дійшла висновку, що Укіфуне, яка відмовляється від світу, незважаючи на свою молодість, мабуть, має вроджену похмуру вдачу. Але дівчина була такою гарною, що досить було однієї її усмішки і монахиня легко вибачала їй всі вади і знову нею захоплювалася.

Дев’ятого місяця молодша монахиня знову вирушила на прощу до Хацусе, щоб віддячити Каннон за чудесну розраду, яку вона отримала після багатьох років туги і самотності, спричинених смертю улюбленої дочки.

«Їдьмо разом, — вмовляла вона Укіфуне. — Про це ніхто не знатиме. Звичайно, тамтешні храми мало чим відрізняються один від одного, але Каннон з Хацусе частіше виконує прохання молільників, про що є чимало незаперечних доказів».

«Колись мати і годувальниця так само вмовляли мене їздити в Хацусе, але це не принесло мені щастя, — подумала Укіфуне. — Мені не вдалося навіть піти зі світу, а в цьому житті я не бачила нічого, крім горя і бід». Крім того, її лякала довга спільна подорож з чужою жінкою.

Однак вона, не відмовляючи грубо, тільки поскаржилася: «Я схоже нездужаю і не знаю, чи витримаю таку далеку подорож...» А монахиня, здогадуючись, що та має певні причини побоюватися, більше не стала наполягати.

Цю пісню Укіфуне написала одного разу, як письмову вправу, і, знайшовши її, монахиня жартома зазначила: «Напевне, замість криптомерій ви б радше розшукали двох чоловіків?»

Її слова виявилися настільки влучними, що на щоках Укіфуне спалахнув рум’янець, який зробив її ще привабливішою.

відповіла монахиня швидко, хоч і не надто блискучо.

Вона мала намір їхати до Хацусе сама, але всі служниці захотіли неодмінно її супроводжувати, а тому, стурбована тим, що після її від’їзду будинок спорожніє, монахиня залишила з Укіфуне трьох жінок: кмітливу монахиню Сьосьо, старшу за неї жінку Саемон і дівчинку-служницю.

Провівши прочан задумливим поглядом, Укіфуне усвідомила, що тепер поруч з нею не залишилося жодної людини, на яку можна було б покластися, і ще більше засмутилася. І от одного разу, коли вона сиділа, занурившись у похмурі думки, прибув лист від Цюдзьо. «Будь ласка, прочитайте, — попросила Сьосьо, але Укіфуне наче її і не почула. Залишившись у цьому спорожнілому домі, вона нудилась і гаяла час у роздумах про своє минуле та майбутнє.

«Як прикро, що ви тільки сумуєте! — казала Сьосьо. — Може, хоча б зіграємо у “ґо”?»

«Я дуже погано граю», — відмовлялася Укіфуне, але врешті-решт погодилася, і Сьосьо веліла принести дошку. Впевнена в собі, вона запропонувала Укіфуне починати першою, але, на її превеликий подив, та грала настільки добре, що для наступної партії їм довелося помінятися місцями.

«От було б чудово, якби господиня повернулась і подивилася на ваші успіхи! — раділа Сьосьо. — Колись вона дуже добре грала в “ґо”». Пан Содзу також залюбки грав і пишався своєю майстерністю, та так, що уявив себе мало не великим майстром цієї гри. І от одного разу він запропонував сестрі зіграти з ним, заявивши, що вона його ніколи не обіграє. А скінчилося усе тим, що він програв їй двічі поспіль. І ось що я вам скажу: ви граєте куди краще за нього. Просто чудово!»

Спантеличена надмірною пристрастю, з якою грала ця немолода, вже трохи полисіла особа, Укіфуне знітилась і, поскаржившись на поганий настрій, лягла.

«Вам не треба нехтувати нічим, що могло б відвернути вас від похмурих думок, — повчала її Сьосо. — Недобре, коли така молода, красива жінка весь час сумує. Ви — ніби коштовний камінь зі щербиною!»

Сумовиті стогони нічного вітру пробуджували у душі Укіфуне численні спогади:

Коли на небо виплив яскравий місяць, з’явився Цюдзьо, від якого вдень прибув лист. «О, як це недоречно! Що йому ще треба?» — обурилася Укіфуне, поспішно ховаючись у глибині покоїв.

«Чого це ви такі нечемні? — здивувалася Сьосьо. — Хіба було б погано провести вечір у товаристві людини з тонкою душею? Або принаймні вислухати його... Чи ви боїтеся, що це зобов’яже вас до глибоких стосунків з ним?»

Укіфуне, запідозривши щось недобре, мовчала, і Сьосьо, побачивши, що схилити її до згоди не зможе, запевнила гостя у тому, що Укіфуне немає вдома. Однак такий обман виявився даремним, бо, видно, гонець, який приходив удень, вивідав, що Укіфуне нікуди не поїхала.

«Я навіть не прошу, щоб мені дозволили почути її голос. Я тільки хотів би висловити все, що у мене на душі, а пані нехай сама вирішує, чи гідний я її уваги чи ні, — нарікав Цюдзьо. — Але які ж ви жорстокі! Тим паче у такій місцевості, що наповнює душу ніжними почуттями. Це щось неймовірне...

«Господині немає, і відповідати за вас нікому, — звернулася Сьосьо до Укіфуне. — Невже ви хочете прославитися нечемністю?»

сказала Укіфуне, ні до кого не звертаючись, але Сьосьо передала ці слова Цюдзьо, і вони його зворушили.

«Попросіть пані підійти ближче», — знову почав він своєї, марно нарікаючи на повільність служниць.

«Світ не бачив такої безжалісної особи», — поскаржилася йому Сьосьо, але, слухняно пройшла у внутрішні покої і, на свій подив виявила, що Укіфуне сховалася у покоях старої монахині, куди зазвичай і не заглядала. Повернувшись до Цюдзьо, вона доповіла йому, що саме побачила.

«Мені дуже шкода, що ця молода жінка замкнулася тут у своєму горі далеко від людей, хоча, як видно, має чутливу душу, — сказав Цюдзьо. — Але так жорстоко, як вона, зі мною не обійшлася б навіть жінка, необізнана з життям. Може, гіркий минулий досвід змушує її уникати людей? Скажіть, що могло викликати у неї таку відразу до світу? І як довго вона житиме тут з вами?»

Зацікавившись Укіфуне, він вимагав від Сьосьо все нових і нових подробиць, але хіба могла вона розповісти йому все, що знала?

«Цією особою давно мала опікуватися наша господиня, — відповіла вона, — але обставини розлучили їх на довгі роки, і тільки зовсім недавно, під час прощі у Хацусе, вона випадково зустріла її і забрала із собою».

А тим часом Укіфуне лежала ниць біля старої монахині, що славилася недоброю вдачею, і не могла склепити очей. Сама монахиня заснула вже давно, як тільки посутеніло, і тепер з її рота виривалося жахливе хропіння. Неподалік лежали ще дві монахині, такого ж віку, і також хропли одна голосніше за іншу. «Тільки б хто-небудь з них не проковтнув мене сьогодні вночі», — думала Укіфуне, тремтячи від страху. Хоча вона й не дуже дорожила життям, але, маючи від природи боязку вдачу і нерішучість, вона так само, як персонаж однієї повісті{336}, який у скрутний час побоявся пройти по колоді, перекинутій через річку, прийшла сюди разом з Комокі, але ця вітряна особа майже відразу ж вислизнула, щоб помилуватися вишуканими манерами такого рідкісного гостя. «Ось зараз, зараз вона повернеться», — все чекала Укіфуне, але, на жаль, Комокі була не з тих, на кого можна було покластися. А Цюдзьо, так нічого і не досягши, нарешті поїхав.

«Як жаль, що вона настільки непривітна! — нарікали монахині, вкладаючись спати. — З такою красою...»

Десь опівночі стара монахиня прокинулася від сильного кашлю. У сяйві світильника видніло її сиве волосся, вкрите чимось чорним. Помітивши, що поруч з нею хтось лежить, вона, приклавши руку козирком до чола, як це робить білка, здивовано втупилася в Укіфуне своїми очима. «Це що за диво? Хто це?» — невдоволено бурмотіла вона. «От і кінець, — подумала Укіфуне і заплющила очі від жаху. — Зараз проковтне». Коли там, в Удзі, демон потягнув її за собою, вона не опиралася, бо нічого не розуміла. Але що робити тепер, вона не знала. «Яка злощасна у мене доля! — зітхала вона. — Невже я, нещасна, повернулася до життя для того, щоб вічно згадувати про колишні страждання? А втім, хто знає, може, після смерті мені було б ще гірше...»

Всю ніч вона не склепила очей, перебираючи у пам’яті ще більше, ніж раніше, болісних подробиць свого безрадісного життя: «Я ніколи не бачила свого рідного батька, а юність провела у нескінченних поневіряннях по далеких східних землях. Коли ж я повернулася нарешті до столиці і знайшла надійну, здавалося б, опору у сестрі, несподівана зустріч з принцом Ніоу обірвала зв’язок і з нею. Після цього я знайшла підтримку у пана Каору, готового заступитися за мене, і вже наближався день, коли всі тривоги і нещастя мали залишитися позаду, але я скоїла непоправну помилку, і все зійшло нанівець. Тепер я розумію, що не можна було у жодному разі закохуватися у принца. Адже саме через це й почалися всі мої біди...» О, вона не мала піддаватися йому, не мала вірити клятвам біля Мандаринового острова! Тепер нічого, крім неприязні, не залишилося в її серці, і все частіше згадувала вона Каору. Може, спочатку він не дуже-то і любив її , але за уважністю і надійністю не мав собі рівних. Тільки б він не дізнався, що вона жива і перебуває в Оно! Будь-хто, але тільки не він! Вона б не витерпіла такої ганьби! І все ж, якби можна було хоча б одним оком побачити його знову... Ні, ні, не варто навіть думати про це!

А коли нарешті пролунав крик півня, Укіфуне полегшено зітхнула. «О, яка була б я щаслива почути голос матері», — мимоволі подумала вона. Після безсонної ночі вона почувалася зовсім хворою і залишилася лежати, чекаючи Комокі, яка так досі й не прийшла. Тим часом старі жінки, які всю ніч лякали її своїм хропінням, піднялись і, бурмочучи та кашляючи, заметушилися, готуючи собі ранковий рис. «Скуштуйте і ви», — запропонувала їй одна з монахинь, але Укіфуне не хотіла користатися їхніми послугами. Хоча вона відмовлялася від їжі через погане самопочуття, настирливі монахині не переставали наполягати. Та от саме тоді прийшли вбогі монахи з Йокави сповістити, що Содзу збирається сьогодні спуститися з гір.

«Чому так раптово?» — здивувалися монахині, а новоприбулі гордо пояснили у відповідь: «Перша принцеса страждає від нападу злого духа. І хоча верховний священнослужитель з гори Хіе справив відповідний молебень, але без нашого високоповажного Содзу вигнати злого духа не вдалося. Тож учора ввечері до нього знову надіслали гінця — Сіі-но сьосьо, сина Лівого міністра Юґірі — з листом від самої Імператриці-дружини Акасі про допомогу. Тому пан Содзу і перервав своє усамітнення».

«Кращого випадку мені не дочекатися, — подумала Укіфуне. — Я мушу перебороти свою боязкість і попросити поважного Содзу прийняти від мене обітницю монахині, поки вдома майже нікого немає, і ніхто цьому не завадить». «Я погано почуваюся, — сказала вона, піднімаючись. — Коли завітає пан Содзу, попросіть його допомогти мені прийняти постриг». Стара монахиня мовчки, з байдужим виглядом обличчя, лише кивнула.

Укіфуне перебралася у свої покої. Її завжди причісувала монахиня, і тепер, не бажаючи, щоб її волосся торкалися чужі руки, вона спробувала розпустити їх сама і їй ледве це вдалося. «Мати ніколи вже не побачить мене колишньою», — подумала вона, відчуваючи, як болісно защеміло серце. Але хіба могла вона когось у цьому звинувачувати? Їй здавалося, що за час хвороби її волосся мало порідіти, але, його на диво не стало менше. Густе, завдовжки шести сяку, воно спадало до самої підлоги шовковистими, блискучими хвилями. «Якби ж то мати знала, що я затіяла...» — тихенько промовила вона сама до себе.

Содзу прибув до Оно надвечір. У прибраних для нього південних покоях снували круглоголові монахи, і ця їхня незвична метушня лякала Укіфуне. Передусім Содзу зайшов до матері.

«Як ви живете останнім часом? — запитав він. — Я чув, що моя сестра вирушила в Хацусе. А та особа, яку ми знайшли, все ще з вами?»

«Так, вона тут, — відповіла стара монахиня. — До речі, вона, здається, нездужає і просить, щоб ви допомогли їй постригтися у монахині».

Содзу поспішив до покоїв Укіфуне і, влаштувавшись біля завіси, гукнув її, а вона, збентежена, озвалася на його голос і наблизилася до нього.

«Я впевнений, що якийсь давній зв’язок існує між нами з попереднього народження, — сказав Содзу, — якщо вже ми зустрілися за таких дивних обставин. Сподіваюся, ви розумієте, що я не спілкувався з вами, бо монахам не личить листуватися з жінками без нагальної потреби. Як вам тут живеться серед людей, що відвернулися від мирської суєти?»

«Колись я вирішила піти зі світу, — відповіла Укіфуне, — і сама не розумію, чому досі живу. Хоча це не так уже мене радує, але я вдячна вам за все, що ви для мене зробили. Однак я дуже відрізняюся від інших жінок і не можу жити звичайним, як вони, життям. Благаю вас, дозвольте мені стати монахинею. Повірте, я не бачу для себе іншого порятунку, якщо мені ще судилося жити...»

«Але ж у вас ще довге життя попереду! Невже ви готові присвятити його суцільним молитвам? Боюся, що так ви обтяжите душу ще тяжчими гріхами! Може, зараз ваше рішення здається вам твердим, але пройде час... На жаль, жінки так легко впадають в оману...» — застерігав Содзу.

«Я змалку не знала нічого, крім нещасть, і мати часто казала, що готова зробити мене монахинею. А потім, коли я почала пізнавати цей світ, то ще більше зміцнила свій намір відмовитися від звичайного життя і присвятити себе турботам про прийдешнє. Хто знає, може, мені залишилося жити зовсім небагато і саме тому я так занепадаю духом... О, прошу вас, не відмовляйте мені...» — і Укіфуне заплакала.

«Але чому? — дивувався Содзу. — Чому така красуня перейнялася відразою до світу? Зрештою, напевне, у неї є причини... Здається, так говорив тоді злий дух... Дивно, що вона взагалі вижила. А якщо вже один раз напав на неї злий дух, то вона ніколи вже не буде у повній безпеці».

«Вас можна тільки похвалити за бажання встати на дорогу служіння Будді, і я, монах, не можу вам відмовити, — сказав він. — Прийняття обітниці забирає небагато часу, але мене терміново викликали до Першої принцеси, і сьогодні вночі я маю бути в Імператорському палаці, щоб уранці розпочати молитви та обряди. Через сім днів я повернуся і тоді виконаю ваше прохання...»

«Так, але тоді може повернутися ваша сестра і стати цьому на перешкоді...» — засмутилася Укіфуне і заплакала: «Але я так страждаю! Боюся, що скоро мені не допоможе і постриг. Я так сподівалася, що сьогодні — найкраща нагода стати монахинею!»

І монахові-відлюднику стало її шкода. «Здається, вже зо­всім пізно, — сказав він. — Раніше я міг легко спускатися з гір, але тепер мені, старому й немічному, з кожним роком стає все важче це робити. Мабуть, мені варто трохи відпочити, перш ніж їхати до палацу. І якщо ви так квапитеся, то я таки прийму вашу обітницю сьогодні».

Зрадівши, Укіфуне, дістала ножиці і, поклавши їх на кришку шкатулки для гребінців, підсунула під завісу. Содзу покликав монахів, — тих двох, які також колись супроводжували його в Удзі, — і наказав: «Підстрижіть пані».

Один з них, який першим помітив Укіфуне під деревом у колишній імператорській садибі, не здивувався, що ця жінка хоче відгородитися від світу, але, побачивши крізь щілину хвилясте пасмо волосся, завмер з ножицями в руках.

А тим часом Сьосьо у своїй кімнаті розмовляла зі своїм братом-монахом, який приїхав разом з Содзу. У Саемон також знайшовся серед прибулих знайомий, з яким їй хотілося побалакати і прийняти як рідкісного й дорогого гостя. І тільки Комокі залишалася сама. Звичайно, вона відразу ж поспішила до Сьосьо і повідомила їй про те, що відбувається, а коли та, охоплена жахом, вбігла у покої, Содзу вже накидав на Укіфуне свій власний наплічник, як того вимагав звичай.

«Тепер вам треба вклонитися у той бік, де зараз перебувають ваші батьки», — сказав він, але Укіфуне, не знаючи, де це, заридала у відповідь.

«Що ви робите?! — закричала Сьосьо. — Хіба можна вчиняти щось настільки нерозсудливе? Що скаже ваша сестра, коли повернеться з Хацусе?»

Але Содзу заборонив їй наближатися. Бо навіщо тепер бентежити словами людину, що прийняла постриг?

«Коли блукаємо ми у трьох світах...{337}» — слухала Укіфуне, і з незбагненною тугою згадувала, що вона вже власне давно розірвала зв’язок з рідними.

Монах, який не міг собі дати ради з густим волоссям, нарешті сказав: «Нехай монахині потім підправлять». А волосся над чолом вистриг сам Содзу.

«Вам не треба бідкатися, побачивши, як змінилося ваше обличчя», — напучував він, даючи Укіфуне останні поради.

Нарешті Укіфуне могла полегшено зітхнути, адже, незважаючи на протидію оточення, вона все-таки здійснила своє бажання, а значить, не даремно залишилася у цьому світі.

Коли Содзу з монахами поїхав, у домі стало тихо. Прислухаючись до завивання нічного вітру, монахині зітхали: «А ми ж так надіялися, що ви ще трохи поживете з нами у цій убогій оселі, а потім знайдете собі блискучу пару. Як жаль, що ви розпорядилися собою інакше... Але ж у вас усе життя попереду. Як ви будете жити? Адже навіть старі жінки засмучуються, коли, приймаючи постриг, поривають зі світом».

Але Укіфуне не відповідала. На серці у неї панували спокій і радість, бо вона знала, що тепер ніхто не змусить її жити так, як звичайно живуть інші жінки на цьому світі.

Однак наступного ранку вона не показувалася нікому на очі, бо почувалася винною у тому, що всупереч їхній волі здійснила свій задум. Її волосся, ледве досягаючи плечей, було підстрижене вельми нерівно, і вона думала, зітхаючи: «О, якби ж то хто-небудь підрівняв його без набридливих слів...» Будь-яка дрібниця сильно дратувала її, і вона весь день просиділа без світла з опущеними завісами. Зроду боязка і сором’язлива, Укіфуне ще глибше замкнулася в собі, тим паче що і не мала кому відкрити душу. Поруч з нею не було жодної близької або хоча б здатної зрозуміти її людини. Тільки паперу звіряла вона думки і почуття, що зароджувалися у глибині її душі. Часто, коли придушена у грудях туга просилася назовні, вона брала до руки пензлик і писала, немов вправляючись у каліграфії.

Тепер уже назавжди...» — написала вона одного разу, і аж самій стало сумно.

Одного разу, коли вона сиділа ось так і, піддавшись настрою, складала сумні пісні, прийшов лист від Цюдзьо. Очевидно, хтось із монахинь, обурених несподіваним вчинком Укіфуне, сповістив його про те, що сталося. Звісно, для нього це був важкий удар!

«Ось у чому справжня причина її холодного ставлення до мене! — подумав він. — Тому-то вона так уперто відмовлялася відповідати мені. Ясна річ, такий її намір давно вже визрів в її серці. І все ж важко повірити... Адже ще зовсім недавно я просив її служницю дозволити мені хоч одним оком поглянути на волосся, яке своєю красою так полонило мене того вечора, і вона обіцяла...»

Приголомшений новиною, він усе-таки вирішив ще раз написати: «На жаль, навіть не знаю, що Вам і сказати...

Зазвичай Укіфуне не читала листів Цюдзьо, але цього разу зробила навпаки. Може, тому, що тоді їй було особ­ливо сумно, або тому, що її зворушило його смирення, вона, взявши перший-ліпший клаптик паперу, недбало накидала:

Хоча ця пісня не призначалася нікому особисто, оскільки Укіфуне, як звичайно, просто вправлялася у каліграфії, але Сьосьо відразу послала її Цюдзьо. «Ви її хоча б переписали, — дорікнула Укіфуне, але Сьосьо заперечила: «Я побоялася зіпсувати». Ясна річ, така несподівана відповідь тільки ще більше засмутила Цюдзьо.

А коли монахиня повернулася з прощі додому, то була у нестямі від горя. «Хоча, як монахиня, я мала б радити вам так зробити, але ж перед вами ще довге життя, яке вам доведеться прожити, — дорікала вона. — Хто знає, чи довго я затримаюся у цьому світі, може, вже сьогодні або завтра... Як ви думаєте, чому я вирушила до Хацусе? Понад усе на світі мені не дає спокою думка про ваше майбутнє, і я просила Будду дарувати вам щасливу долю...»

Побачивши, як страждає монахиня, Укіфуне мимоволі уявила собі матір, яка навіть не могла оплакати тлінних останків улюбленої дочки, і вкрай засмутилася. Як завжди, вона сиділа мовчки, уникаючи погляду монахині, яка все плакала і плакала, не відриваючи очей від її чарівного юного обличчя.

«О, яка ви ненадійна!» — повторювала вона, готуючи одяг для монахині-неофітки, а оскільки на сіро-зелених барвах вона добре розумілася, то пошила його досить швидко. Допомагаючи Укіфуне вбратися у темний одяг і такий же наплічник, монахині жалібно голосили: «Ви були для нас радістю, променем світла, що несподівано проник у гірську оселю... О, як жаль!» І водночас вони лаяли на всі заставки Содзу за поспішний вчинок.

А тим часом втручання Содзу, як і передбачали його учні, справило благотворний вплив на стан здоров’я Першої принцеси. Вона стала швидко поправлятися, і люди славили незвичайну мудрість поважного монаха. Щоб запобігти поверненню хвороби, було вирішено ще певний час не припиняти молитов, а тому Содзу мусив затриматися в Імператорському палаці. Одного тихого дощового вечора його закликала до себе Імператриця і попросила провести ніч у головах принцеси. У покоях майже нікого не було: жінки, які поспіль кілька ночей не відходили від хворої, розійшлися, зрадівши, що нарешті відпочинуть. Скориставшись цим, Імператриця залишилася на ніч у спочивальні дочки.

«Я завжди покладалася на вас, вірячи, що наше майбутнє у надійних руках, — сказала вона монахові. — І цей випадок лише зміцнив нашу віру».

«Будда не раз давав мені зрозуміти, що я недовго проживу, — відповів Содзу. — Особливо загрозливими будуть для мене найближчі два роки. Тому-то я і вирішив замкнутися у гірському монастирі й цілком віддатися служінню Будді. Тільки ваше настійливе прохання змусило мене спуститися з гір».

Імператриця розповіла йому про те, як нагло вселився в принцесу злий дух і як жахав усіх, коли, раптом з’являючись, називав себе різними іменами.

«А от послухайте, яка дивна, справді неймовірна історія трапилася нещодавно зі мною, — сказав Содзу, вислухавши її. — Третього місяця моя стара мати вирушила в Хацусе, щоб справити там подячний молебень. На зворотному шляху вона заночувала у колишній імператорській садибі Удзі-но ін. Як я і підозрював, такий просторий будинок, у якому давно ніхто не жив, став притулком для всякої нечисті, а тому поміщати у ньому хвору було вкрай необачно...». І він розповів Імператриці, як знайшов невідому жінку.

«О, справді дивна історія!» — відгукнулася Імператриця і від хвилювання розбудила служниць, що вже спали. Звичайно, ніхто з них нічого не чув, хіба що Косайсьо, потаємна коханка Каору. Содзу помітив переляк Імператриці й, проклинаючи себе за необачність, більше не вдавався у подробиці.

«А ось що я ще вам скажу, — провадив далі Содзу. — Спускаючись з гір цього разу, я зайшов в Оно, щоб навідатися до матері та сестри. І що ж ви думаєте? Та жінка, ридаючи, стала просити мене прийняти у неї обітницю, бо вона, мовляв, давно вже вирішила відректися від світу. Вона так благала мене, що я просто не зміг відмовити їй. А моя сестра, також монахиня, колишня дружина покійного Емон-но камі, дуже полюбила цю особу, вважаючи, що вона їй послана взамін її улюбленої покійної дочки, тому дуже розсердилася на мене за те, що я допоміг тій особі стати монахинею. Мені й самому шкода, що така чарівна жінка стала нею. Цікаво, ким вона була раніше?»

Коли ж балакучий Содзу замовк, Косайсьо запитала: «Як така красуня могла опинитися у такому дикому місці? Хоч тепер ви дізналися, хто вона?»

«Ні, я так нічого і не дізнався, — відповів Содзу, — Хоча, може, вона щось розповіла моїй сестрі. Але якби вона була із знатного роду, то її зникнення не залишилося б непоміченим... Втім, дочки провінційних чиновників також бувають вродливими. От і будда народився серед Морських драконів{338}... Але якщо вона належить до низького стану, то, значить, її минуле народження не обтяжене тяжкими злочинами...»

І тоді Імператриця згадала, що зовсім недавно хтось розповідав їй про жінку, яка безвісти зникла у тій місцевості. Косайсьо також чула про сестру дружини принца Ніоу, що покинула світ за вельми загадкових обставин. «Чи це часом не вона?» — подумала Косайсьо, але не знала, як це можна було б перевірити.

Содзу, зі свого боку, розповідав, що несподівано знайдена жінка понад усе на світі боїться, що люди дізнаються про її існування, і ховається від усіх, як від ворогів. Щоправда, він, видно, щось приховував, та й узагалі, як сам зізнався, розповів цю дивну історію лише тому, що хотів чимось розважити Імператрицю... З огляду на все це Косайсьо вирішила краще поки що нікому нічого не говорити.

«Можливо, що це та сама жінка, — сказала Імператриця, коли вони з Косайсьо залишилися удвох. — А чи не треба було б повідомити Каору?»

Однак Косайсьо так і не зважилася цього зробити, бо не знала, що та жінка і Содзу приховують, а крім того, вона не була настільки близькою з Каору, щоб заводити з ним розмову на таку делікатну тему.

Коли невдовзі Перша принцеса остаточно одужала, Содзу повернувся у гори. По дорозі до себе він знову заїхав в Оно, і сестра насварила його: «Хіба ви не розумієте, що, ставши монахинею у такому юному віці, вона може обтяжити свою душу ще тяжчими гріхами? Чому ви не порадилися зі мною?» Але, на жаль, уже було пізно.

«Тепер вам треба думати лише про молитви. І старі, і молоді — всі піддаються часом примхам долі. Тому я не дивуюся, що саме вам відкрилася марнота суєтних надій», — сказав Содзу, збентеживши Укіфуне такими словами.

«Пошийте собі нове вбрання», — сказав Содзу, подарувавши їй візерунчасту парчу, шовк і серпанок.

«Поки я живий, я подбаю про вас, — додав він. — Народившись у світі марноти, люди жадають тільки скороминущого блиску і слави. А поки це так, усім — і мені, і вам — важко розірвати пута, що зв’язують нас з цим світом. Але коли людина віддаляється у ліси і присвячує себе молитвам, в її душі немає місця ні для сорому, ні для образ. Людське життя на цьому світі таке ж нетривке, як опале листя...»

Трохи помовчавши, Содзу вимовив: «Біля Соснових воріт до самої зорі місячне світло блукає...» {339} Зустрівши у простого монаха стільки розуміння і благородства, Укіфуне слухала його, відчуваючи, що нарешті знайшла справжнього наставника.

Цілий день понуро стогнав вітер. «У такий час гірським монахам ридання підступає до горла...» — зауважив Содзу, і, почувши його слова, Укіфуне мимоволі подумала: «Отже, тепер і я — гірська монахиня. Бо недарма я весь час хочу плакати».

Підійшовши до галереї, вона глянула на далекі вершини і раптом побачила гурт людей у різнобарвному мисливському вбранні. По цій дорозі рідко хто піднімався до гори Хіей. Лише іноді можна було помітити монаха, який бреде чи то з Куродані, чи то ще звідки, а от сьогодні серед мирян, як не дивно, вона помітила Цюдзьо, який так і не зумів примиритися з поразкою.

«Хоч уже марно тепер скаржитися, але все ж...» — подумав він і вирушив в Оно. А коли приїхав, забув про все на світі, зачарований осіннім листям, що виблискувало небаченим розмаїттям барв. «От було б добре знайти у такій тихій місцевості жінку з веселою, безтурботною вдачею!» — подумав він.

«Останніми днями у мене було трохи вільного часу, — сказав Цюдзьо, милуючись прекрасним краєвидом, — і, не знаючи, чим зайнятися, вирішив подивитися на гори в осінньому вбранні. Ці дерева такі гарні, що хочеться, як бувало, влаштуватися під ними на нічліг».

Монахиня, як звичайно, заплакавши, відповіла:

На це Цюдзьо так відгукнувся:

Оскільки він ніяк не міг забути про Укіфуне, яка стала для нього недоступною, то попросив: «Дозвольте хоч здалеку подивитися на неї у новому вигляді, як ви і обіцяли раніше».

Сьосьо зайшла у внутрішні покої і, глянувши на Укіфуне, мимоволі подумала, що таку красуню і справді не годиться нікому показувати. На жінці було неяскраве червонувато-жовте спіднє і світло-сіре верхнє вбрання. Пишне волосся віялом розсипалося по плечах, а обличчя вражало тонкими рисами і такою виразністю, ніби щойно було набілене і нарум’янене. Було видно, що вона ревно молиться. Перед нею лежав розгорнутий сувій із сутрою, а поруч, на планці завіси, висіли чотки. Вона мала такий привабливий вигляд, що мимоволі хотілося закарбувати її образ пензликом на папері. Щоразу, коли Сьосьо дивилася на Укіфуне, на очах у неї наверталися сльози. А що ж мав відчувати чоловік, давно закоханий у неї? Зміркувавши, що кращої нагоди не буде, Сьосьо вказала Цюдзьо на невеликий отвір у перегородці біля замку і завбачливо відсунула завісу, яка могла б йому завадити. Хіба міг Цюдзьо уявити собі, що Укіфуне така прекрасна? Прийнявши постриг, вона набула такого ідеального вигляду, що йому стало навіть сумно та прикро, що не він спричинився до змін її зовнішності. Злякавшись, що не зможе стримати напливу почуттів і тим самим видасть себе, Цюдзьо поспішно відійшов.

«Чи може людина, яка втратила таку чарівну кохану, не розшукувати її? — запитував він себе. — І як часто бувало, щоб чиясь дочка зникла і стала монахинею, зневірившись у суєтному житті?..» Але навіть вбрання монахині не применшило її краси. Так, вона була прекраснішою за всіх жінок, яких Цюдзьо зустрічав раніше. Від самої думки про неї тремтіло його серце. «Може, хоча б таємно?..» — подумав він і знову звернувся до монахині: «Я розумію, що раніше вона мала підстави сторонитися мене, але тепер, після того як вже стала монахинею, вона могла б спокійно зі мною поговорити. Прошу вас, замовте за мене хоч одне слово. Досі я приїжджав сюди, приваблений спогадами, але, якщо ви вмовите її, то в мене з’явиться ще одна причина відвідувати вас».

«О, я розумію, наскільки чисті ваші наміри, і щиро вдячна вам за те, що ви й тепер про неї не забуваєте, — крізь сльози відповіла монахиня. — Бо мені не дає спокою думка про її майбутнє. Адже прийде час, коли мене вже не буде поруч...»

«Але хто ж ця жінка? — гадав Цюдзьо. — Як видно, монахиня доводиться їй далекою родичкою».

«Я не запевнятиму вас, що забезпечу їй безжурне майбутнє, — сказав Цюдзьо, — бо людина не знає, що у неї попереду, але від своєї обіцянки, яку дав раніше, я не відмовлюся. Але чи ви переконані, що її ніхто не розшукує? Як на мене, саме така невизначеність і перешкоджає нашому зближенню, хоча, однак, для мене це не має особливого значення».

«Може, хтось і розшукував би її, якби вона залишилася такою, якою він її знав. Але вона сама порвала всі зв’язки зі світом і не думає ні про що, крім молитов», — відповіла монахиня.

І тоді Цюдзьо передав Укіфуне такого листа:

А на словах він передав їй звичайні запевнення у незмінній відданості: «Я був би щасливим, якби ви вважали мене своїм братом. Великою втіхою для мене була б змога хоча б іноді порозмовляти з вами про життя...»

«На жаль, мені не під силу збагнути глибини ваших щирих слів», — відповіла Укіфуне, вдаючи, ніби не зрозуміла натяку у листі. Зазнавши стільки прикрих випробувань, вона більше нічого не хотіла від життя і лише мріяла закінчити його тихо й непомітно, як засохле дерево в горах.

Тепер, коли її давнє бажання нарешті здійснилося, вона трохи повеселішала, часто жартувала з монахинею і грала з нею в «ґо». Звичайно, більшість часу вона віддавала молитвам і читала різні сутри, починаючи з сутри Лотоса. Бо коли невдовзі випав сніг і люди перестали приходити в Оно, нічого іншого і не залишалося робити.

Минуло ще трохи часу, і настав новий рік. Однак тут, в Оно, ніщо не нагадувало про весну. Скована кригою, німа річка, як і раніше, навіювала смуток. Своїми думками Укіфуне все частіше поверталася у минуле, і хоча їй здавалося, що вона остаточно порвала з тим чоловіком{340}, вона не забула сказаних ним колись слів: «Я вперто пробивався, засліплений коханням...»

якось написала вона, як звичайно, у проміжках між молитвами, як письмову вправу. «Цілий рік минув з того дня, як я померла, — думала вона, згадуючи минуле. — Чи пам’ятає мене ще хто-небудь?» Одного разу хтось приніс їм першу зелень у грубому, незграбному кошичку, і монахиня сказала:

відповіла Укіфуне, і монахиня, зворушена до сліз такими словами, зітхнула: «О, якою я була б щасливою, якби могла бачити вас у вбранні, що відповідало б вашому віку...»

Недалеко від даху навпроти спальні Укіфуне росла червона слива, така ж яскрава і запашна, як у давні часи. «І місяць не такий, і не така весна...»{341} — мимоволі подумала вона, відчуваючи, що ця слива дорожча їй за інші квіти. І чи не тому, що нагадала їй про принца Ніоу, чиїм ароматом вона так і не встигла сповна насолодитися? В останню нічну годину Укіфуне піднесла Будді священну воду. Покликавши трохи молодшу від себе послушницю, вона доручила їй нарвати квітів, але пелюстки, немов образившись, раптом обсипалися і запахли ще сильніше.

подумала Укіфуне.

Онук старої монахині, намісник провінції Кіі, зовсім недавно повернувся до столиці. Це був вродливий і впевнений у собі чоловік років тридцяти. «Як вам жилося протягом двох останніх років?» — запитав він, приїхавши відвідати стару монахиню, але з огляду на її старечу недолугість відразу ж перейшов до покоїв її дочки, молодшої монахині.

«На жаль, ваша бідна мати зовсім постаріла, — сказав він. — Мені прикро зізнаватися, що я, перебуваючи далеко звідси, не міг до неї, старенької, навідуватися, тим паче що після смерті моїх батьків у мене і не залишилося нікого ближчого за неї. До речі, дружина намісника провінції Хітаці дає про себе знати?» Судячи з усього, йшлося про його молодшу сестру.

«Ви і не уявляєте, скільки горя ми зазнали за ці роки! — відповіла монахиня. — А пані Хітаці давно нам не пише. Боюся, що мати вже й не дочекається її».

Подумавши, що мова йде про її матір, Укіфуне прислухалася. «Я вже досить давно переїхав до столиці, — провадив далі намісник провінції Кіі, — але через зайнятість численними державними справами досі не міг вибратися до вас. От і вчора зовсім був зібрався, але несподівано мусив супроводжувати пана Каору до Удзі. Ми пробули весь день в оселі покійного Восьмого принца. Колись пан Каору відвідував його дочок, але позаминулого року однієї з них не стало. Потім він таємно поселив в Удзі молодшу сестру покійної, але і вона померла минулої весни. Власне, він поїхав туди віддати розпорядження щодо поминальних молебнів, доручивши справити їх поважному Ріссі із сусіднього храму. А мені він довірив підготувати одне жіноче вбрання. Сподіваюся, ви мені допоможете його пошити. Я накажу виткати тканини і доставити сюди».

Почувши це, Укіфуне захвилювалася, і, не бажаючи ні в кого викликати підозри, поспішила сховатися у глибині покоїв.

«Але я чула, що той принц-відлюдник мав тільки двох дочок. Котра з них стала дружиною принца Ніоу?» — запитала монахиня.

«Другою коханою пана Каору, здається, була позашлюбна дочка Восьмого принца, яку народила якась жінка вельми низького походження. Пан Каору й досі оплакує її, каючись, що був неуважний до неї за життя. Кажуть, що і з втратою тієї, першої, він довго не міг змиритися і навіть мав намір постригтися у монахи».

Зрозумівши, що намісник провінції Кіі досить тісно пов’язаний з Каору, Укіфуне похолола від страху

«Дуже дивно, що їм обом судилося померти саме в Удзі, — розповідав далі намісник провінції Кіі. — Мені було особливо жаль пана Каору, коли вчора ввечері я побачив, як він, підійшовши до річки, довго стояв на березі і, дивлячись на воду, плакав, а потім піднявся до оселі і накреслив на одному зі стовпів:

Він рідко згадував про неї вголос, але його вигляд показував, який він засмучений. І був він такий гарний, що жодна з жінок і не мріяла б про кращого. Ще в юності він мені так сподобався, що й тепер я волію служити саме йому, а не комусь іншому». «Як видно, навіть така не надто прониклива людина відзначає особливі чесноти пана Каору», — подумала Укіфуне.

«І все-таки, здається, йому не зрівнятися з покійним міністром Ґендзі, якого колись називали Блискучим, — зауважила монахиня. — Зрештою, і в наші дні звеличують саме тих, хто належить до його роду. А що ви скажете про Лівого міністра Юґірі?»

«Лівий міністр — людина рідкісної краси і високого державного значення. Але так само гарний і принц Ніоу. Іноді я заздрю жінкам, які служать в його домі», — ніби завчено відповів він. Укіфуне схвильовано прислухалася з таким відчуттям, немов опинилася у чужому світі. Поговоривши з монахинею, намісник провінції Кіі поїхав.

«Виходить, що він мене не забув», — подумала зворушена Укіфуне і, уявивши собі, як настраждалася її мати, остаточно передумала постати перед нею у теперішньому вигляді. З дивним почуттям у душі дивилася вона, як монахині на прохання намісника провінції Кіі фарбували тканини, але не казала ні слова. Коли ж почали кроїти і шити, молодша монахиня принесла їй одне вбрання і попросила: «Допоможіть нам, будь ласка. Ви так добре все вмієте робити...».

Це прохання сильно збентежило Укіфуне, і вона, не торкнувшись поданого одягу, прилягла, сказавши: «Мені стало якось зле...»

«Що з вами?» — забідкалася монахиня, відклавши розпочату роботу. А одна із служниць, приклавши до червоного вбрання розшите вишневим цвітом уцікі, поскаржилася: «О, як шкода! Таке вбрання личило б вам набагато більше...»

написала Укіфуне на аркуші паперу, водночас пожалкувавши, що після її смерті люди все одно дізнаються її таємницю, а монахині буде прикро усвідомлювати, що вона була з нею нещирою.

«Я нічого не пам’ятаю зі свого минулого, — спокійно сказала Укіфуне. — Але коли дивлюся на ваші квапливі приготування, щось ніби пригадую...»

«О ні, я впевнена, що ви багато чого пам’ятаєте, — відповіла монахиня, — і, правду кажучи, мене ображає ваше мовчання. Я боюся, що не зможу гідно виконати доручення намісника провінції Кіі, бо давно забула, якого кольору вбрання носять люди у цьому світі. От якби була жива моя дочка! Напевне, хтось і про вас згадує тепер так само, як я про неї. Вона померла у мене на очах, але я все ще не вірю, що її більше немає на цьому світі. Здається, досить лише пошукати гарненько... А ви ж просто зникли невідомо куди, не може бути, щоб ніхто вас не розшукував».

«Наскільки я пригадую, у тому житті про мене турбувалася тільки мати, але її, напевне, вже немає на світі», — зізналася Укіфуне, насилу приховуючи сльози, а потім додала: «Дуже тяжко згадувати про минуле, тому я і мовчу. Але, повірте, я нічого від вас не приховую». І вона замовкла.

Тим часом Каору відправив поминальні молебні з нагоди першої річниці від дня смерті Укіфуне і з глибоким сумом згадував про те, яким скороминущим був їхній зв’язок. Водночас він подбав про синів намісника провінції Хітаці, які до того часу вже досягли повноліття: одних улаштував на службу в Імператорській канцелярії, інших — до Особистої охорони Імператора. А наймиловидніших молодших хлопчиків збирався взяти до себе для особистої служби.

Одного тихого дощового вечора Каору навідався до Імператриці-дружини. В її покоях було малолюдно, і вони довго розмовляли про минуле та теперішнє життя. «Впродовж останніх років, — сказав він між іншим, — я відвідував одну жінку, яка жила у бідній гірській оселі. Це викликало у столиці різні чутки, але я не звертав на них уваги, бо знав, того не уникнути, що приносить людям задоволення. І от поки ми зустрічалися, з нею сталося нещастя, бо, видно, це місце і справді було нещасливим. Відтоді дорога туди здалася мені занадто далекою, і я майже перестав там бувати. Але ось зо­всім недавно особисті справи знову привели мене у цю гірську садибу і, побачивши знайомий старий будинок, я з особ­ливою гостротою відчув, наскільки мінливий цей світ. Я раптом згадав, що ця оселя, яка колись належала монахові-самітнику, була побудована для того, щоб пробуджувати в людях бажання стати на дорогу Будди».

Пам’ятаючи свою нещодавню розмову із Содзу, Імператриця запитала: «То, може, та садиба була лігвищем злих духів? А ви знаєте, як саме померла ваша знайома?»

«Видно, її бентежить, що дочки принца померли одна за одною», — подумав Каору. «Може, ви і маєте рацію. У таких глухих місцях, напевне, водиться всяка нечисть. Та й смерть цієї жінки сталася за загадкових обставин», — відповів він, але подробиць не розповідав. А Імператриця, жаліючи Каору, не хотіла показувати своєї обізнаності. Крім того, вона співчувала і принцові, який ще не оговтався від удару, що у свій час став причиною його недуги. Зміркувавши, що для них обох — Каору та Ніоу — буде краще, якщо вони нічого не дізнаються, вона вирішила промовчати.

Однак, коли гість пішов, вона тихенько сказала Косайсьо: «Мабуть, Каору досі оплакує ту особу з Удзі. Я так його жаліла, що ледь не розповіла йому всього, що знала, але стрималася, побоюючись, що, може, Содзу розповідав про когось іншого. Так чи інакше, при нагоді натякніть йому про це. Адже ви також усе чули. А ті подробиці, які можуть засмутити його, краще опустіть».

«Якщо навіть ви уникаєте розмови з ним про це, то як же я, зовсім стороння людина, посмію?..» — заперечила Косайсьо, але Імператриця наполягала: «Все залежить від обставин. А мені говорити про це було б просто боляче». Звичайно, Косайсьо все зрозуміла і не могла не оцінити тактовності Імператриці.

І от одного разу, коли Каору зайшов до Косайсьо, за їхньою розмовою вона все йому розказала. Ясна річ, його приголомшила ця справді неймовірна історія. «Невже Імператриця нічого не знала, коли ми бачилися з нею в останній раз? — дивувався він. — Чого ж тоді вона сама не розповіла мені про це? Але ж і я не відкрив їй усіх подробиць своїх складних стосунків з Укіфуне. Тепер уже пізно про це згадувати... На жаль, якщо щось приховуєш, то створюєш навколо себе підстави для пліток. Наш світ такий, що навіть серед живих людей не вдається назавжди зберігати таємниці», — думав він, але не хотів ділитися з Косайсьо подробицями про свої стосунки з Укіфуне.

«Судячи з усього, особа, про яку ви розповіли, дуже схожа на ту, яка своїм зникнення так схвилювала мене колись, — сказав Каору. — На вашу думку, вона і тепер живе в Оно?»

«Цікаво, що вона прийняла постриг того дня, коли поважний Содзу спустився з гір. Вона давно вже мала рішучий намір стати монахинею, але люди, які її доглядали, з огляду на її красу та молодість не погоджувалися на це навіть тоді, коли її життя було у небезпеці. Проте врешті-решт вона все ж домоглася свого», — відповіла Косайьо.

Каору майже не сумнівався, що йдеться про одну й ту саму жінку, адже все збігалося — як місце так і багато інших обставин. «Але що ж мені тепер робити? Нерозумно самому всюди їздити і усе з’ясувати, тим самим даючи привід для пересудів. А що, як раптом така чутка дійде до принца Ніоу? Тоді може статися так, що він втрутиться і перешкодить жінці піти обраним шляхом, — роздумував Каору. — А втім, може, він і так вже все знає і попросив Імператрицю нічого не розповідати мені. Інакше важко пояснити її дивне мовчання. Невже вона не мала бажання поділитися зі мною такою неймовірною новиною? А якщо до цього справді причетний принц, то чи не краще, як і раніше вважати, що цієї жінки більше немає на світі, хоча вона мені й дорога? Якщо ж вона ще не вмерла, то є надія, що коли-небудь у майбутньому ми ще випадково зустрінемося для розмови біля Жовтих джерел{342}. Принаймні зараз не варто повертати її собі. А, може, поговорити з Імператрицею? Але навряд чи вона допоможе мені».

І все ж, знайшовши слушний привід, Каору знову приїхав до Імператриці, щоб з’ясувати, що вона насправді про все це думає. «Я недавно цілком несподівано дізнався, що особа, яка, на мою думку, померла за досить загадкових обставин, досі живе, хоча і перебуває у надзвичайно тяжкому становищі. Я не вірив, що таке могло статися, але водночас досі пам’ятаю, як я здивувався, дізнавшись, що така боязка і нерішуча жінка кинулася у річку, щоб, можливо, розірвати стосунки зі мною», — сказав він і розповів Імператриці деякі подробиці цієї неймовірної історію, проте обачно не ображаючи принца.

«Коли принц дізнається про мій намір знайти її, — додав він, — то, напевне, вважатиме мене невиправним вітрогоном. От я і думаю: «Якщо вона жива, то чи не краще мені вдавати, що я про це нічого не знаю?»

«Коли поважний Содзу розповідав мені про це, була тяжка ніч, і я багато чого недочула, — відповіла Імператриця, — але я не думаю, що принц Ніоу все знає. Я багато чого наслухалася про його негідну поведінку, однак можу собі уявити, як приголомшила б його ця новина. О, як мені прикро чути про його легковажну поведінку!»

Каору був упевнений, що Імператриця навіть під час довірливої розмови не розповість нікому цієї таємниці.

Відтоді Каору і вдень і вночі думав лише про одне: «В якому гірському селі вона живе тепер? Як відшукати її, не даючи при цьому приводу для пліток?» І насамперед вирішив, що йому треба зустрітися із Содзу.

Оскільки Каору, за своїм звичаєм, восьмого дня кожного місяця замовляв урочистий молебень на честь будди Якусі, то досить часто бував в одному з головних храмів священної гори Хіе. Звідти до Йокави було зовсім близько, тож одного разу, вирушивши у гори, він узяв із собою молодшого сина пані Хітаці. Він не мав наміру ділитися своїми розпливчастими здогадами з близькими Укіфуне, але присутність брата мала зробити їхню можливу майбутню зустріч зворушливою, схожою на сон. Однак по дорозі у гори Каору не переставав сумніватися: «Навіть якщо це справді вона, за минулий час багато чого змінилося в її житті. Вона стала монахинею, навколо неї зовсім інші люди... І що вони скажуть, якщо зараз раптом об’явиться якийсь негідний чоловік?..»