Повість про Ґендзі. Книга 3

Плавучий міст снів

Каору, Дайсьо, 28 років, син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Укіфуне, молода пані, 23 роки, побічна дочка Восьмого принца

Монах Содзу, настоятель монастиря в Йокаві

Коґімі, молодший брат Укіфуне по матері, син намісника Хітаці

Монахиня з Оно, сестра монаха Содзу

Діставшись до гірського храму на горі Хіей, Каору, як звичайно, подарував храму священні зображення і сутри, а наступного дня подався до Йокави. Вражений такою честю, Содзу не знав, як віддячити дорогому гостеві. Хоча Каору час від часу і вдавався до порад цього поважного монаха, коли йшлося про підготовку молебнів, проте вони ніколи не були особливо близькими. Зв’язок між ними зміцнився після чудесного зцілення Першої принцеси, яким Содзу широко прославився на весь світ. Самого монаха дуже схвилювала поява такої шанованої особи, як Каору. Вони багато про що щиро поговорили, а потім Содзу почастував гостя рисом з гарячою водою. Коли слуги розійшлися і в покоях запанувала тиша, Каору ніби між іншим запитав: «Це правда, що ви маєте дім в Оно?»

«Так, маю, у тій убогій оселі живе моя мати, стара монахиня. Не знайшовши для неї пристойного будинку у столиці, я на час свого усамітнення вирішив поселити її в Оно, щоб мати змогу будь-коли — вдень чи вночі — дізнаватися про її здоров’я».

«Донедавна люди охоче селилися в Оно, але, кажуть, тепер там безлюдно», — зауважив Каору, потім присунувся до монаха ближче і стишеним голосом додав: «Хоча я можу здатися вам легковажним, але хотів би ще про дещо вас розпитати. Я дуже довго вагався, бо не був певен, що ви мене зрозумієте... Річ у тому, що я чув, ніби жінка, яку я добре знав колись, переховується в Оно. Я вирішив зустрітися з вами і дізнатися, як вона туди потрапила, спочатку упевнившись у тому, що це справді вона. Однак зовсім недавно я довідався, що ви прийняли у неї обітницю, і вона стала вашою ученицею. Це правда? Адже вона ще зовсім молода та й її мати ще живе...Чи знаєте ви, що багато хто саме мене звинувачує в її зникненні?»

«Я так і знав, — подумав Содзу, зовсім розгубившись, — недарма мені здалося, що вона непростого походження. Як видно, пан Каору вельми переймається цією особою, тож виходить, що я надто поспішив, допомігши їй стати монахинею. Але ж і мовчати не можна, бо Каору, напевне, багато чого знає, і приховувати правду не годиться». Тому, трохи вагаючись, монах відповів: «Ви, напевне, маєте на увазі ту молоду особу, яка кілька місяців тому завдала нам стільки клопотів? Так от послухайте, що сталося. Одного разу монахині з Оно поїхали до Хацусе справити подячний молебень. На зворотній дорозі вони зупинилися перепочити у колишній імператорській садибі Удзі-но ін, але там моя мати, змучена довгою дорогою, занедужала. Мене негайно про це сповістили, і я поспішив туди. А коли приїхав, то побачив, що у садибі коїться щось дивне... — і він перейшов на шепіт. — Геть-чисто забувши про матір, яка от-от могла вмерти, моя сестра клопоталася біля якоїсь незнайомої жінки. З першого погляду здавалося, що жінка мертва, але потім з’ясувалося, що вона ще дихає. І тоді я згадав старовинну історію про одну людину, яку всі вважали мертвою, а в останню мить вона раптом ожила. «Невже і тут ми свідки такого ж дива?» — подумав я і, покликавши найкращих своїх учнів, доручив їм по черзі виголошувати заклинання над цією жінкою. Сам я молився в покоях матері. Хоча вона настільки стара, що її раптова смерть нікого не здивувала б, але я так боявся, що це може статися з нею у дорозі, що з усіх сил старався допомогти, щоб принаймні вона могла вимовити ім’я Будди. Зосередившись на молитвах, я не міг приділити достатньо уваги незнайомій жінці. Здавалося, що її заманив у садибу Удзі-но ін або тенґу{343}, або дух дерева, під яким ми її і знайшли. Коли, врятувавши нещасну, ми привезли її в Оно, то після цього протягом приблизно трьох місяців вона лежала без пам’яті, зовсім як мертва. До речі, моя молодша сестра, також монахиня, була дружиною покійного Емон-но камі. Втративши свою єдину улюблену дочку, вона довго не могла заспокоїтися і цілими днями віддавалася скорботі. Жінка, яку ми знайшли в селі Удзі, виявилася приблизно того ж віку, що і покійна дочка, а красою навіть перевершувала її. Сестра побачила у ній дар, який бодгісатва Каннон послала їй за молитви, і понад усе боялася, що жінка так і помре, не отямившись. Вона так гірко побивалася і просила її врятувати, що я спустився в Оно й відслужив у головах хворої відповідні молебні. Врешті-решт, опам’ятавшись, вона одужала, але і тоді залишилася задумливою і сумною. Їй усе здавалося, що дух, який заволодів її тілом, і тепер не полишає її. Тож вона і думала лише про те, як вирватися з-під його згубного впливу і присвятити себе турботам про прийдешнє. Як монах, я маю навертати людей до вчення Будди, а тому я допоміг їй стати монахинею. Бо хіба я міг знати, що вона перебуває під вашою опікою? Така незвична подія, здавалося, заслуговувала розголосу, але монахині побоювалися, що чутки, пов’язані з нею, обернуться для них неприємністю, а тому на їхнє прохання я кілька місяців про неї мовчав».

Ось так ненароком почуті від Косайсьо слова спонукали Каору пуститися в далеку дорогу, щоб переконатися у вірності свого здогаду. Невже жінка, яку він вважав покійною, насправді жива? Невже це йому не сниться? Він був настільки приголомшений, що мало не заридав, насилу стримавшись, щоб не показати монахові своєї малодушності. А от Содзу звинувачував себе за те, що, прийнявши обітницю у жінки, яку гаряче кохав Каору, зробив її мертвою для цього світу. Як видно, він припустився непрощенної помилки й обтяжив душу ще одним гріхом.

«У тому, що нею заволодів злий дух, — сказав монах, — я вбачаю наслідок її вчинків у попередньому народженні. Як на мене, вона належить до вельми знатного роду, але цікаво, через яку помилку вона опинилася у такому тяжкому становищі?»

«Справді можна погодитися, що якоюсь мірою вона походить з імператорської родини, — відповів Каору. — Щодо мене, то деякий час я знався з нею досить близько, хоча і не думав одружуватися. Тоді я і гадки не мав, що її життя складеться так трагічно. Відколи вона несподівано, таємничим чином зникла, а люди навіть казали, що начебто втопилася у річці, я так і не з’ясував нічого певного. Я радий, що вона жива і, прийнявши постриг, зможе полегшити тягар, яким обтяжена її душа. Дізнавшись про те, як сумує за нею мати, я хотів повідомити їй цю неймовірну новину, але відмовився від цього, щоб не йти проти бажання вашої сестри зберігати таємницю якомога довше. Адже матері було б важко встояти перед спокусою знову побачити свою дитину. Мені незручно докучати вам своїми проханнями, — додав він, — але, може, ви погодитеся поїхати зі мною в Оно? Після того що я дізнався, я вже не можу вдавати, ніби мені байдужа доля цієї жінки. Мені треба принаймні тепер поговорити з нею про минуле, яке все ще здається мені сном».

Каору говорив так щиро, що Содзу не міг не співчувати йому. «Ця жінка змінила свій зовнішній вигляд і відреклася від мирської суєти, — думав він, — але ж навіть монахові, який поголив голову і бороду, кажуть, важко позбутися спокусливих думок. Тож чи можна вимагати цього і від жінки? Чи маю я право піддавати її такому тяжкому випробуванню і обтяжувати свою душу новими гріхами?» На мить розгубившись, він сказав: «Ні сьогодні, ні завтра я не зможу спускатися з гір, бо обставини цьому не сприяють. Треба дочекатися початку наступного місяця, про що я сам сповіщу вам».

Каору був розчарований такою відповіддю, але наполягати на своєму не став. «Ну що ж, коли так...» — зітхнув він і зібрався у зворотну дорогу. Оскільки сюди його супроводжував молодший брат Укіфуне, наймиловидніший із синів намісника провінції Хітаці, то покликавши його до себе, Каору сказав монахові: «Погляньте на нього. Він кревно пов’язаний з цією молодою жінкою. Я міг би послати в Оно хоча б його. Може, ви напишете їй листа? Не згадуючи мого імені, повідомте, що її просто дехто розшукує».

«Я не хотів би обтяжувати себе новим гріхом за посередництво, — заперечив монах. — Я розповів вам усе, що знав, тож тепер ви можете самі поїхати туди і вчинити так, як вважаєте за потрібне».

«Але чому ви вважаєте таке посередництво гріховним? — посміхаючись, запитав Каору. — Невже ви підозрюєте мене у негідних намірах? Повірте, я сам дивуюся, чому досі не став монахом. Річ у тому, що я з дитинства мріяв стати на праведну дорогу Будди, і лише моя безпорадна мати, Третя принцеса, прив’язує мене до цього світу, бо не має, крім мене, іншої опори у житті. Отож так і не здійснивши свого давнього наміру, я залишився жити мирянином і, природно, досяг досить високого становища, яке, на жаль, не дає мені змоги вільно розпоряджатися собою. Будьте певні, я зовсім не відмовився від задуманого, але з кожним роком на дорозі до його здійснення виринає щораз більше непереборних перешкод. Водночас я стараюся не порушувати заповітів Будди. І хоча людина з таким, як у мене, званням не має права нехтувати численними обов’язками, як службовими, так і особистими, в душі я давно вже відлюдник. То чого ж я мав би заради легковажної примхи брати на себе тяжкий гріх? Ні, вам не треба сумніватися в мені. Бо я роблю все заради її нещасної матері, для якої, я знаю, новина, від вас почута, буде великою втіхою».

Слухаючи про його давню глибоку віру в учення Будди, Содзу схвально кивав головою. «Вас можна за це тільки похвалити» — сказав він.

А тим часом, коли стемніло, Каору спочатку подумав, що міг би скористатися такою нагодою, щоб попроситися на нічліг в Оно, але потім, не маючи для цього підстав, відмовився від цієї думки і вирішив їхати прямо до столиці. І от саме тоді Содзу звернув увагу на молодшого брата Укіфуне й похвалив його.

«А може, все-таки напишіть короткого листа й передайте через нього в Оно», — знову попросив Каору. Врешті-решт Содзу накидав пензликом на папері кілька слів і, вручивши їх хлопчикові, сказав: «Приїжджай іноді гостювати до мене в Йокаву. Адже для цього є природні підстави...».

Хлопчик нічого не зрозумів, але взяв листа і пішов разом з Каору. Коли вони спустилися до підніжжя гори, Каору наказав передовому ескорту розділитися на невеликі групи і не галасувати.

А тим часом в Оно на галереї молода жінка у задумі споглядала покриті густим лісом гори. Ніщо не відволікало її уваги, і тільки світлячки над струмком у саду нагадували їй минуле в Удзі. Раптом з недалекої долини, що простягалася перед будинком, залунали голоси передового ескорту, і серед дерев замиготіли численні смолоскипи. Побачивши їх, монахині також вийшли на галерею.

«Цікаво, хто ж це їде? Аж з таким ескортом...»

«Сьогодні вдень ми послали поважному Содзу сушені водорості, і він повідомив, що це було дуже доречно, бо йому несподівано довелося приймати пана Каору».

«А який це Каору? Часом не той, що одружився з Другою принцесою?»

Такими запитаннями обмінювалися монахині, які жили у гірській глушині, далеко від Імператорського двору. «Невже це і справді він?» — подумала Укіфуне. Деякі голоси з передового ескорту видалися їй знайомими ще з того часу, коли Каору навідувався до неї в Удзі.

«Але що чекає мене, якщо я й досі не стерла з пам’яті згадки про минуле?» — жахнулася вона і, затято німуючи, зосередилась на молитвах. Подорожні, що прямували в Йокава і назад, були єдиною ниткою, що зв’язувала її зі світом.

Спочатку Каору збирався передати листа в Оно по дорозі до столиці, але, щоб не привертати до цього уваги своїх численних супутників, вирішив спочатку повернутися додому і тільки наступного дня спорядив хлопчика в Оно. Супроводжувати його він доручив двом чи трьом найвідданішим своїм слугам невисокого рангу, а також одному своєму прибічнику, який часто бував в Удзі. Поки поруч нікого не було, Каору підкликав до себе хлопчика і сказав йому: «А ти пам’ятаєш обличчя покійної сестри? Хоча досі я вже примирився з думкою, що її немає на світі, тепер виявилося, що вона ще живе. Але поки що не варто нікому про це розповідати. Постарайся все сам розвідати. Матері також нічого не кажи. Бо ця новина так схвилює її, що тоді у нашу таємницю проникнуть люди, яким зась про це знати. Май на увазі, що я розшукав твою сестру тільки з жалю до вашої матері».

А треба сказати, що хлопчик дуже сумував, дізнавшись про смерть старшої сестри. Зовсім ще малий, він, однак, завжди пишався її красою, добре розуміючи, що серед його сестер їй немає рівних. Почувши, що сестра жива, він так зрадів, що аж заплакав, але, засоромившись своєї малодушності, відразу сказав: «Так, так, я все зрозумів».

Того ж дня рано вранці монахині в Оно отримали листа від Содзу. «Напевне, у вас уже був посланець пана Каору, якого називають Коґімі? — писав він. — Скажіть молодій жінці, що тепер я знаю деякі обставини, пов’язані з її минулим, і каюсь у поспішності, з якою відгукнувся на її прохання. Багато чого я б хотів сказати їй, але приїхати зможу тільки через день або два».

«Що це означає?» — здивувалася монахиня і показала листа Укіфуне. Прочитавши його, та почервоніла, відчуваючи, як болісно защеміло серце. «Невже у світі все вже знають? Як же розгнівається монахиня! Адже я їй так нічого і не сказала», — подумала вона і, зовсім розгубившись, мовчки відклала листа.

«Відкрийте ж нарешті правду! Невже ви й тепер не скажете ні слова? Це просто жорстоко!» — обурювалася монахиня, ображена тим, що від неї щось, мабуть, приховують.

Але саме тоді повідомили, що принесли листа від поважного Содзу. Розгублена монахиня впустила гінця Коґімі й сказала: «З цього листа я дізнаюся нарешті всю правду».

Увійшов гарненький розкішно одягнений хлопчик. Сівши перед завісами на приготованій для нього круглій подушці-сидінні, він сказав: «Пан Содзу запевняв мене, що в цьому домі зі мною не будуть поводитися як з чужим».

Монахині самій довелося його приймати. Взявши листа, вона побачила на ньому такий напис: «Для пані, яка нещодавно стала монахинею, від відлюдника з гір». А далі йшов підпис Содзу. Не виникало сумніву кому написаний цей лист, тож відмовлятися від нього не мало ніякого сенсу. Вкрай збентежена Укіфуне поспішила у глибину покоїв і сіла там, боязко потупившись.

«Я знаю, які ви сором’язливі, але, далебі, все добре до міри», — і монахиня сама розгорнула листа.

«Сьогодні вранці сюди приїжджав пан Каору і питав про Вас, — писав Содзу. — Я все йому розповів, а від нього я ді­знався, що Ви відвернулися від його глибокої прихильності до Вас і вирішили, ставши монахинею, оселитися в убогій гірській хатині, але я побоююся, що, відмовившись від світу, Ви не тільки не очистилися, а, навпаки, впали в нову оману. Щоправда, тепер уже нічого не можна змінити. Тому я Вам раджу не відмовлятися від колишнього зв’язку з паном Каору і допомогти йому позбутися страждань. Повірте, що навіть короткочасне перебування у стані монахині неодмінно зарахується Вам як заслуга у майбутньому. Коли я приїду в Оно, ми про все поговоримо докладніше, а поки що вислухайте те, що скаже Вам Коґімі».

Хоча лист був промовистим, але зрозуміти його монахиня не змогла. «А хто цей милий хлопчик? Як жаль, що навіть тепер ви нічого мені не хочете сказати», — дорікнула вона.

Тихенько наблизившись до завіси, Укіфуне визирнула й побачила саме того хлопця, якого із жалем згадувала ввечері, коли вирішила піти зі світу. Раніше, живучи з ним в одному домі, вона вважало його занадто норовливим і зарозумілим, але мати дуже любила його й іноді брала з собою в Удзі. Поступово вони заприязнилися, і тепер Укіфуне з ніжністю згадувала про нього. Їй здавалося, що все це лише сон. Вона дуже хотіла розпитати його про матір, бо про інших членів сім’ї вона дещо чула, а от про матір не знала нічого. Вона так засмутилася, що аж заплакала. Хлопчик був дуже гарним, а крім того, на думку монахині, трохи схожим на Укіфуне.

«Це, напевне, ваш брат? — запитала вона. — Я думаю, що йому було б приємно поговорити з вами. Може, ви пустите його до себе?»

«Навіщо? Адже він, мабуть, не вважає, що я ще живу на цьому світі. Та й чи варто показуватися йому тепер у вигляді монахині?» — подумала Укіфуне і, трохи вагаючись, сказала: «Мені прикро, що ви підозрюєте, ніби я щось від вас приховую. А насправді я не знаю, що мала би вам сказати. Я добре розумію, як ви здивувалися, коли знайшли мене. А потім я довго лежала без пам’яті з таким відчуттям, ніби мені замінили те, що зазвичай називають душею. Хоч я і намагаюся, але нічого не можу згадати про своє минуле життя. І тільки одного разу, коли сюди приїжджав намісник провінції Кіі, під час його розповіді мені здалося, що він згадав про місце, у якому і я колись жила. Після цього я довго думала про своє минуле, але, на жаль, так і не згадала нічого. Пригадую тільки жінку, яка піклувалася про мене і переймалася моїм майбутнім. Я не знаю, де вона тепер і що з нею сталось, але думки про неї не полишають мене, викликаючи зневіру. Мені здається, що цього хлопчика я бачила ще дитиною, і моє серце здригається, коли я дивлюся тепер на нього. Та все ж я не хочу, щоб він знав, що я ще живу... І тільки матір я хотіла б побачити, але не знаю нічого про неї, навіть того, чи вона ще жива. А від того пана, про якого пише поважний Содзу, я хотіла б одного — щоб він, як і раніше, вважав мене померлою. О, допоможіть мені, поясніть йому, що сталося непорозуміння, і сховайте мене де-небудь».

«Але ж це важко зробити, — хвилювалася монахиня. — Бо наш простодушний пан Содзу, напевне, все розповів панові Каору. Тож тепер ми не зможемо приховати правди. Та й сам Каору людина надто поважна, щоб мати з ним справу...»

«О, яка ж вона вперта!» — погодилися її служниці і, поставивши завісу біля входу у внутрішні покої, впустили туди Коґімі.

Хоча він знав, що там його сестра, але був ще дуже малий, і, оторопівши, довго мовчав.

«Я маю передати ще одного листа. За словами пана Содзу тут має бути моя сестра, так чому ж мене приймають як чужого?..» — сказав він нарешті, зніяковіло похнюпившись.

«Ой, який милий хлопець! — розчулилася монахиня. — Ну звичайно, ви не помилилися, — звернулася вона до нього, — особа, якій призначено листа, перебуває тут. Але буде краще, якщо ви поговорите з нею самі. Нам, стороннім, важко зрозуміти, у чому справа. І якщо пан дав вам, зовсім юному, таке важливе доручення, то, видно, мав для цього підставу».

«Але що я можу сказати, якщо вона ставиться до мене, як до чужого? Будь-що, але я маю передати цей лист особисто їй», — відповів Коґімі.

«Його можна зрозуміти, — сказала монахиня, спонукаючи Укіфуне до завіси. — Не будьте такою черствою. Він може вас злякатися». Наче сама не своя, Укіфуне сіла ближче, і, здогадавшись, що саме заради неї він приїхав сюди, хлопчик, підійшовши до завіси, підсунув під нього листа.

«Будь ласка, якнайскоріше напишіть відповідь, щоб я міг повернутися назад», — попросив він, невдоволений холодним ставленням до себе.

Розгорнувши листа, монахиня показала його Укіфуне. Який знайомий, наче з іншого світу, почерк та аромат! Мигцем побачивши цього незвичного листа, монахині не могли приховати захоплення. У ньому Каору написав: «Хоча я не можу виправдати Вашого вчинку, який обтяжив Вашу душу новим гріхом, але з поваги до пана Содзу готовий пробачити Вас і тепер понад усе прагну зустрітися з Вами і поговорити про ті неймовірні події, які здаються далеким сном. Тим паче я не збираюся думати про те, що скажуть інші...» Не дописавши речення, він провадив далі:

Чи пам’ятаєте Ви цього хлопчика? Після Вашого дивного зникнення я став піклуватися ним в пам’ять про Вас».

Зміст листа був досить промовистим, і Укіфуне не могла вдавати, ніби він потрапив до неї помилково. Але від самої думки, що Каору приїде сюди і побачить її в такому непривабливому вигляді, вона впала в невимовний відчай.

Коли, обливаючись сльозами, Укіфуне впала на постіль, розгублені монахині, дивуючись її нетактовності, стояли віддалік і допитувалися: «Що ж йому відповісти?»

«О, як мені погано! — скаржилася Укіфуне. — Може, піз­ніше, коли я трохи отямлюся... Мені так важко зібратися з думками, що навіть не можу нічого згадати. Я не розумію навіть, про який сон йдеться. Мені треба трохи заспокоїтися, щоб потім зміст цього листа зрозуміти. А поки що віддайте його назад. Можливо, що він узагалі призначений комусь іншому і це просто непорозуміння...» І, не згорнувши листа, вона передала його монахині.

«О, яка страшна нечемність! — обурилися служниці. — Невже ви не розумієте, що осудять за це не тільки вас, але і нас?»

Більше не слухаючи їхніх надокучливих нарікань, Укіфуне лягла, прикривши голову рукавом.

Господиня дому, сестра Содзу, трохи поговорила з Коґімі.

«Складається враження, що вашу сестру опанував злий дух, — сказала монахиня. — Вона постійно нездужає і рідко коли приходить до тями. Думаю, що саме тому вона і вирішила стати монахинею. Звичайно, я розуміла, в якому скрутному становищі ми опинимося, якщо хтось почне шукати. І ось справдилися найгірші мої передчуття. Вона і раніше не вирізнялася міцним здоров’ям, тож сьогоднішнього листа було досить, щоб вона знову втратила пам’ять...»

«Пан Каору послав мене сюди, а з чим я повернуся? Хоча б одне слово почути...»

«О, я розумію... — зітхнула монахиня і передала його прохання Укіфуне, але та, як і раніше, мовчала. Знаючи, що умовляти її марно, монахиня повернулася до Коґімі й сказала: «Мусите пояснити панові Каору, що ваша сестра ще почувається хворою. І хоча тут у горах часто віє сильний вітер, до нас від столиці не дуже далеко. Тож, може б, ви завітали сюди ще раз...»

Відчуваючи, що немає сенсу затримуватися у цій дивній оселі монахинь допізна, Коґімі вирушив у зворотну дорогу. Ясна річ, він почувався надзвичайно розчарованим, бо, сподіваючись зустрітися із сестрою, навіть не зумів побачити її обличчя. А тим часом Каору з нетерпінням чекав Коґімі, й коли той повернувся з порожніми руками, пожалкував, що взагалі посилав його в Оно, і навіть подумав, що хтось навмисне сховав її, так само, як він колись в Удзі...