Повість про Ґендзі. Книга 3

Човен на волі хвиль

Принц Ніоу, Хьобукьо, 28 років, син імператора Кіндзьо й імператриці Акасі, внук Ґендзі

Укіфуне, дочка пані Цюдзьо, 22 роки, побічна дочка Восьмого принца

Нака-но кімі, 27 років, молодша дочка Восьмого принца, дружина принца Ніоу

Каору, Дайсьо, 27 років, син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Дайнайкі, Міцісада, вчений, близький знайомий Каору

Лівий міністр, Юґірі, 53 роки, син Ґендзі й Аої

Пані Цюдзьо, пані Хітаці, мати Укіфуне

Друга принцеса, дочка імператора Кіндзьо й імператриці Акасі, дружина Каору

Принц Ніоу все ще не міг забути тієї зустрічі у вечірніх сутінках з прекрасною незнайомкою{288}, що була хоч і невисокого становища, але такою привабливою, що він, як невиправний вітрогон, сприйняв її зникнення наче особисту поразку, а тому дорікав Нака-но кімі: «Ніколи не сподівався від вас таких ревнощів через якусь дрібницю». Обуреній його докорами, їй навіть спало на думку, а чи не краще було б відкрити йому всю правду, проте вона не наважилась цього зробити, бо знала, що хоч Каору і не збирався одружуватися, але сховав дівчину не з легковажної цікавості, а з глибокого почуття. Тож Нака-но кімі не сказала нічого, розуміючи, що її обмовкою принц обов’язково скористається. Він настільки звик потурати своїм примхам, що був готовий піти хтозна-куди навіть за простою служницею, яка чимось привернула його увагу. А що вже й казати про одержимість її молодшою сестрою, яка неминуче призвела б до великих неприємностей. Тож якби хтось розповів принцові, де вона ховається, то важко сказати, що могло б статися, а тому Нака-но кімі, яка була не в змозі зупинити принца, вирішила промовчати про стосунки Каору з її молодшою сестрою. І оскільки вона не вміла брехати або вигадувати правдоподібні історії, то, затаївши глибоко в душі образу, поводилася як звичайна ревнива дружина зрадливого чоловіка.

А от Каору, перевізши дівчину в Удзі, зітхнув з великим полегшенням. Хоча йому було жаль залишати її довго на самоті, але, як людина з високим званням, він не міг їздити туди-сюди в Удзі, коли заманеться, ба більше, передчував, що йому це робити буде ще складніше, ніж якби ця дорога була під забороною богів. «З часом усе якось владнається. Адже я давно мріяв, знайшовши слушний привід, зустрітися з нею і провести разом кілька спокійних днів. А поки ніхто не знатиме, де дівчина, то вона почуватиметься у безпеці, а я уникну людських пересудів. Якщо ж я відразу перевезу її у столицю, то люди питатимуть: «Хто вона, звідки?» А це суперечить моєму початковому задуму. А крім того, дружина принца Ніоу, дізнавшись про це, з жалем подумає, ніби я відмовився від колишнього наміру опікуватися гірською оселею і вважати Укіфуне живою подобою Ооїґімі...» — з холодним розумом розмірковував Каору, але водночас, підшукавши у столиці на Третій лінії підходящу оселю, почав таємно її перебудовувати.

Хоча у ті дні Каору майже не мав вільного часу, він, як і раніше, незмінно турбувався потребами Нака-но кімі. Попри те, що така його увага багатьом її служницям здавалася підозрілою, сама вона за останні роки набула певного житейського досвіду і була щиро зворушена його відданістю. «Оце приклад справжньої вірності, коли бережуть пам’ять про минуле», — думала вона. З роками Каору ставав усе гарнішим і впливовішим у світі. І тоді, страждаючи від сердечної непостійності принца, Нака-но кімі нарікала: «Яка нещаслива доля випала мені! Чому я не послухалася старшої сестри і вийшла заміж за чоловіка, який завдав мені стільки страждань?» Однак вона не могла приймати Каору так часто, як би їй хотілося. Нака-но кімі соромилася того, що прості служниці, необізнані з обставинами минулого життя в Удзі, могли засуджувати її за бажання підтримувати з Каору їхній давній зв’язок. Крім того, втомившись від постійних підозр принца, вона намагалася тримати Каору на відстані, що, однак, анітрохи не змінило його почуттів до неї. Хоча легковажна вдача принца іноді давалася взнаки, але, спостерігаючи, як підростає їх гарненький синок, принц ставав до неї все прихильнішим. До того ж він був певен, що жодна інша жінка не може подарувати йому такої чарівної дитини, і ставився до неї з довірою, про яку дочка Лівого міністра і мріяти не сміла. Тож поки що Нака-но кімі не мала особливих підстав на щось скаржитися.

Одного дня на самому початку першого місяця, коли принц, прибувши на Другу лінію, грався з маленьким майже дворічним сином у покоях Нака-но кімі, дівчинка-служниця принесла величенького листа, обгорнутого тонким зеленим папером. Крім цього листа, вона тримала у руках гілку сосни з прив’язаним до неї торочкуватим кошичком та ще одного листа, складеного офіційним стилем. Нітрохи не бентежачись, вона відразу ж підбігла до Нака-но кімі.

«Звідки ці листи?» — запитав принц.

«З Удзі для пані Тайфу. Гонець не знайшов її, і я принесла їх сюди, щоб, як завжди, господиня сама прочитала, — схвильовано відповіла дівчинка і додала: — Подивіться, коробка з кольорового металу, а майстерно зроблена гілка здається справжньою!»

Її обличчя світилося радістю, і принц, усміхнувшись, попросив: «Якщо так, то дай і мені помилуватися».

«А листи віднеси Тайфу», — розгубившись, сказала Нака-но кімі.

Помітивши, що вона зашарілася, принц подумав: «Ці листи часом не від Каору? Тільки от дивно, що листи прийшли начебто з Удзі», — і взяв листи у руки, відчуваючи, як защеміло стривожене серце.

«Я прочитаю, навіть якщо потім ви розгніваєтеся», — сказав він.

«Ну хіба це годиться читати листи, якими обмінюються між собою довірливі жінки?» — відповіла Нака-но кімі, не видаючи свого хвилювання.

«А все-таки подивлюся, що пишуть жінки одна одній», — сказав принц і розгорнув листа. Судячи з почерку, його авторка була дуже молодою.

«Я давно не писала Вам, а тим часом і рік скінчився. Тут у гірському селі дуже похмуро, а над горами завжди висить туман...» — повідомляла авторка листа і збоку дописала: «Прошу, передайте ці речі маленькому принцові, хоч я й розумію, який це мізерний подарунок...»

Лист аж ніяк не вирізнявся особливим почерком і принц, довго розглядаючи його, так і не здогадався, від кого він, а тому розгорнув другого листа, також написаного жіночою рукою.

«Як поживає Ваша господиня у новому році? Сподіваюся, що і Вам ці дні принесли чимало радощів. Що ж до нас, то ми живемо у добротній оселі й ні в чому не відчуваємо потреби, але бачимо, що нашій юній господині не годилося б жити у такій глушині. От було б добре, якби вона могла хоч іноді приїжджати до Вас, а не нудьгувати цілими днями на самоті. Однак вона така налякана тим випадком, що й думати про це не хоче. Маленькому принцові вона передає новорічний молоточок{289}. Покажіть йому, коли поруч не буде принца».

Лист був досить довгим, з багатьма словами, які традиційно не вживають на початку року, але попри це принц знову і знову перечитував його.

«Все-таки признайтеся, від кого цей лист?» — наполягав принц Ніоу.

«Мені розповіли, що дочка однієї жінки, яка колись служила у нас в Удзі, була змушена недавно повернутися туди...» — відповіла Нака-но кімі, і принц відразу ж зрозумів, що лист написала не проста служниця, а згадка про «той випадок» допомогла йому здогадатися, про кого йшлося.

Було помітно, що чарівний молоточок — витвір людини, яка мала багато вільного часу. До соснової гілки у розвилці були прикріплені мандаринові плоди і листок паперу з такою піснею:

Нічого особливого у цій пісні не було, але принц, здогадуючись, що її написала дівчина{291}, про яку він безупинно думав останнім часом, довго не міг відкласти листа.

«Не зволікайте з відповіддю, бо це нечемно, — сказав він нарешті. — Але я не розумію, чому ваш настрій так зіпсувався через те, що я прочитав листа? Раз так, я гадаю, мені краще піти».

Коли він вийшов, Нака-но кімі тихенько сказала служниці Сьосьо: «От шкода, що так сталося. Але чому ніхто не звернув уваги на те, що листи потрапили до цієї дурненької дівчинки?»

«Якби ми вчасно це помітили, то хіба дозволи б принести їх сюди? Узагалі це нерозумне дівчисько завжди пхає свого носа куди не слід. Що з неї вийде? Краще було б, якби дівчина зроду мала тиху, спокійну вдачу», — підсумувала служниця.

«Та заспокойтеся, не треба її сварити. Вона ж ще зовсім дитина», — порадила Нака-но кімі. Ця досить миловидна дівчинка прийшла на службу до неї минулої зими і відразу ж стала улюбленицею принца.

«Все це дуже дивно», — думав принц, повернувшись у свої покої. Він чув від людей, що Каору раз у раз навідується в Удзі й іноді навіть залишається ночувати у будинку, бо, мовляв, з ним пов’язані його спогади про покійну Ооїґімі, а, насправді, як здогадався принц, саме там Каору переховує таємничу незнайомку.

Згадавши про такого собі Дайнайкі, який допомагав йому у питаннях з китайської словесності й разом з тим знався з Каору, принц покликав його нібито для вибору поезій, потрібних найближчим часом для гри «закривання рим». Попросивши скласти відібрані твори в особливу шафку, принц наче між іншим спитав: «Це правда, що Каору і тепер досить часто буває в Удзі? Кажуть, начебто він побудував там чудовий храм. От би поглянути на нього!»

«Так, я чув, що це справді велична споруда. Особливо хвалять молитовню. Сам же пан Каору, як кажуть, з минулої осені почав їздити туди частіше, ніж колись. Якщо вірити слугам, то він начебто переховує там жінку, якою, напевне, захоплюється. У всякому разі, він наказав людям зі свого тамтешнього маєтку дбати про неї та охороняти. Навіть перебуваючи у столиці, він постійно про неї піклується. А ще слуги кажуть, що їй пощастило, хоча життя на самоті не дуже-то приємне». — відповів Дайнайкі.

Вислухавши його, принц, звісно, дуже зрадів.

«А вони не казали, хто ця жінка? — запитав він. — Я знаю, що Каору відвідував якусь монахиню, яка давно живе в Удзі».

«Монахиня живе у покоях поруч з галереєю, а ця особа у новій будівлі, де їй прислуговує багато миловидих жінок. Словом, усе як годиться...» — відповів той.

«Цікаво! Як ви думаєте, що це за жінка й чому Каору поселив її в Удзі? А втім, він завжди був диваком, несхожим на простого смертного. Я чув, як Лівий міністр Юґірі дорікав йому за легковажну поведінку, бо віддаючи служінню Будді занадто багато часу, він, буцімто, часто проводить ночі у гірському храмі. Чи лише для того, щоб піти дорогою Будди потрібні ці таємні поїздки? Дехто вважає, що його тягнуть в Удзі спогади, та чи це правда? Аж он воно як! Виходить, що і така, як він, людина, надзвичайно серйозна і розсудлива, має свої таємниці, чи не так?»

Як видно, принц дуже зацікавився цими таємницями. Цей Дайнайкі був зятем одного з найвідданіших службовців домашньої управи в домі Каору і, звичайно, міг знати набагато більше, ніж інші. Тепер принц лише думав про те, як упевнитися, що це та сама дівчина, яку він бачив одного разу у себе в будинку на Другій лінії. Він розумів, що вона не може бути абиякою, бо інакше Каору не переховував би її. Але що пов’язує її з Нака-но кімі? І невже Каору вивіз її з відома дружини?

Після новорічних змагань зі стрільби з лука та бенкету у палаці життя знову потекло неквапливо. Щоправда, наближався день призначення на посади у провінції, і багато хто вельми цим переймався, але принц Ніоу думав лише про те, як дочекатися слушного випадку й поїхати в Удзі. Що стосується Дайнайкі, то він, пов’язуючи певні надії з майбутнім призначенням, постарався завоювати прихильність принца, який, зі свого боку, ставився до нього у ці дні приязніше, ніж будь-коли раніше.

«Я маю вирішити одну важку справу, — сказав принц одного разу, — але, може, ви щось придумаєте...» Дайнайкі, шанобливо схилившись, чекав його розпоряджень.

«Бачите, ця справа вельми делікатна... Одним словом, я маю підстави підозрювати, що в Удзі живе та сама особа, яку я випадково бачив одного разу в своєму будинку і яка незабаром після цього зникла бозна-куди. Можливо, її забрав туди Каору. На жаль, я не знаю, як у цьому переконатися, а тому хотів би подивитися на неї через якусь шпарину, щоб зрозуміти, чи це вона. Я був би вельми вам вдячний, якби ви щось для цього придумали. Звичайно, про це ніхто не має знати».

«Важке завдання», — подумав Дайнайкі, але відповів: «До Удзі не дуже далеко, хоча дорога туди небезпечна. Якщо виїхати зі столиці ввечері, то десь опівночі ми будемо на місці й повернемося, поки ще не розвидниться. Таким чином, ніхто, крім ваших охоронців, про це не знатиме. А пан Каору навряд чи здогадається...»

«Так, ви маєте рацію. Колись мені доводилося їздити по цій дорозі, звісно, потайки. Головне, щоб ніхто не дізнався, інакше пліток не уникнути». Принц розумів, що поводиться нерозсудливо, але, почавши справу, вже не міг зупинитися.

Він узяв із собою двох чи трьох найвірніших охоронців, які колись супроводжували його в Удзі. Крім них, з принцом поїхав Дайнайкі і син годувальниці, якому нещодавно присвоїли п’ятий ранг. Заздалегідь з’ясувавши через Дайнайкі, що Каору найближчими днями не збирається в Удзі, принц Ніоу виїхав зі столиці, пригадуючи, як колись відвідував Нака-но кімі.

Принц почувався винним перед Каору, який колись уперше з охотою привіз його в Удзі. Становище принца було таким високим, що навіть по столиці він не міг пересуватися вільно, а тим паче за її межами. Тож чи мав він право пускатися у таку сумнівну подорож в цьому простому вбранні, верхи на коні? Однак, гнаний невгамовною цікавістю, він їхав все глибше у гори і з нетерпінням думав: «Швидше б... Але чи вдасться?.. Невже повернуся, навіть не побачивши її?»

До монастиря Хосьодзі він їхав у кареті, а звідти — верхи. Подорожні поспішали і встигли дістатися до Удзі ще завидна. Дайнайкі завбачливо дізнався в однієї людини з оточення Каору про саму гірську оселю, а тому, оминувши ту її частину, де перебувала сторожа, розібрав очеретяну огорожу і проник всередину. Що робити далі, він не знав, бо, попри свою обізнаність, був тут уперше. Нікого із служниць у південних покоях, де виднілося тьмяне світло, він не бачив, а тільки чув шелест їхнього одягу.

Повернувшись, Дайнайкі доповів: «Жінки ще не сплять. Краще пройти прямо туди», — і показав принцові дорогу до головних покоїв. Принц тихенько піднявся на галерею і припав до щілини у ґратчастому вікні. Зашелестіли грубі штори, і його серце затремтіло від страху. Будинок був новим і красивим, але в перегородках зяяли щілини, та оскільки жінки і не припускали, що їх хтось може побачити, то навіть не загородили переносними завісами відкриті місця.

У покоях яскраво горіли світильники, поряд з ними сиділи за шитвом три чи чотири жінки, а вельми миловидна дівчинка пряла нитки. Її обличчя здалося принцові знайомим. Мабуть, саме її він і бачив того вечора у будинку на Другій лінії. Тут же була й молода служниця, яку називали Укон. Неподалік лежала, підклавши руки під голову, сама господиня і задумливо дивилася на вогонь. Її обличчя, облямоване хвилястими пасмами волосся, вражало надзвичайною досконалістю і благородністю рис. Вона була дуже схожа на Нака-но кімі.

«Якщо ви туди поїдете, то швидко повернутися не зможете, — розмірковувала Укон, складаючи шитво. — А вчора ввечері гонець повідомив, що пан Каору неодмінно завітає до нас на початку місяця, після того, як мине день призначення на посади. І що ж ви відповіли йому у листі?» — запитала вона, але, занурена у свої думки, дівчина промовчала.

«Було б дуже негарно, якби ви поїхали, не дочекавшись пана Каору», — продовжувала Укон, а служниця навпроти неї додала: «Вам треба було б хоч повідомити йому листом про свій від’їзд. Навіщо вам від нього ховатися? А після прощі до храму відразу ж повертайтеся назад. Звичайно, життя тут досить сумне, але звикнувши до нього, вам здаватиметься, що ваш дім швидше тут, а не в столиці».

«А все-таки мені здається, — додала ще одна служниця, — що буде пристойніше спокійно дочекатися приїзду пана Каору. Як тільки він перевезе вас до столиці, ви зможете зустрічатися з вашою матір’ю будь-коли... Годувальниця дуже непосидюща. Як щось задумає, то вже не відступить. Але ж зазвичай щастить тому, хто вміє терпляче і спокійно чекати. Так було і так буде завжди».

«Але чому ви не зупинили її? Хоча і то правда, що зі старими людьми часом важко знайти спільну мову...» — сказала Укон, видно, осуджуючи годувальницю. І принц згадав, що й минулого разу поруч з дівчиною була якась нестерпна особа. На жаль, той вечір здавався йому тепер давнім сном. А тим часом служниці й далі просторікували.

«Якщо комусь і пощастило у житті, — розумувала Укон, — то це дружині принца Ніоу. Хоча впливовий Лівий міністр і старається з усіх сил підтримати Шосту дочку, їй не вдасться досягти рівня Нака-но кімі, яка народила принцу маленького сина. На щастя, поруч з нею немає старих годувальниць, які б усюди пхали носа, і вона може жити як їй заманеться».

«Якщо почуття пана Каору не зміняться, — зауважила одна із служниць, — то і наша господиня займе гідне становище у світі».

«Що за нісенітниця! — підвівшись, заперечила дівчина. — Якби йшлося про когось іншого, я не мала б нічого проти, але прошу вас, не порівнюйте мене з Нака-но кімі. Що було б, якби вона про це дізналася?»

«Але яким же чином вони споріднені між собою? — гадав принц. — Адже їхня схожість просто разюча». Якщо його дружина була благороднішою і яскравішою, то ця дівчина приваблювала насамперед красою і тонкими рисами обличчя. Але принц так давно думав про неї, що, навіть якби вона виявилася зовсім негарною, то і тоді він не відмовився б від зустрічі з нею. Забувши про все на світі, він думав лише про те, щоб заволодіти нею. «Здається, вона збирається виїжджати на прощу. А ще вони згадували про її матір. Тож чи я матиму нагоду зустрітися з нею десь інде? Що ж робити?» — думав принц, прикипівши очима до дівчини, поки знову не почув голосу Укон:

«Ой, як же спати хочеться... Ми просиділи тут всю ніч мало не до самого світанку. Встанемо завтра раніше і дошиємо. Навіть якщо пані Хітаці{292} поспішатиме, карета до нас приїде, аж коли сонце підіб’ється вгору...»

Зібравши недошитий одяг та перекинувши його на верхню планку завіси, вона втомлено прилягла, спираючись на лавочку-підлокітник. Дівчина відійшла подалі від галереї і лягла. За хвилину Укон ненадовго вийшла у північні покої, але негайно повернулася і, влаштувавшись біля ніг господині, мабуть, відразу ж заснула, бо недарма ж їй так хотілося спати. Розгублений принц тихенько постукав у ґратчасте вікно.

«Хто там?» — прокинувшись, запитала Укон.

Принц кашлянув, і, розпізнавши по голосу благородну людину, Укон подумала, що, напевне, приїхав Каору, і, вставши, вийшла до нього.

«Передусім підніміть ґратчасте вікно», — наказав принц.

«От дивина, що ви так несподівано приїхали. Адже зараз глупа ніч...» — сказала Укон.

«Наканобу повідомив, що пані збирається їхати на прощу, — відповів принц, намагаючись голосом наслідувати Каору, — і я поспішив сюди. Насилу добрався. Та відчиняйте ж швидше!»

Він говорив дуже тихо, тож, не сумніваючись, що це Каору, Укон підняла ґратчасте вікно. «Не дивуйтеся, що я у такому непривабливому вигляді. Справа в тому, що дорогою сюди я потрапив у біду. І світильник приберіть».

«Та що це з вами?!» — вигукнула Укон і, зовсім розгубившись, відставила світильник.

«Я не хочу, щоб мене таким хто-небудь бачив, нікого не будіть», — сказав він, так уміло наслідуючи голос Каору, що в Укон не виникло жодної підозри. «Що ж трапилося? — думала вона. — І в яку це біду він потрапив?» Сховавшись за завісою, вона крадькома спостерігала за ним.

Принц був у вишуканому м’якому одязі, не менш пахучому, ніж у Каору. Мерщій скинувши його, він ліг поруч з дів­чиною так впевнено, ніби робив це щодня.

«Може, підете краще у свої покої?» — спитала Укон, але відповіді від принца не дочекалася. Вона розбудила сонних служниць і веліла їм лягти де-небудь подалі. Оскільки ескорт Каору звичайно розміщувався в іншій частині будинку, то ніхто і не помітив жодної розбіжності.

«Як зворушливо, що пан приїхав, незважаючи на пізню годину, — перешіптувалися допитливі служниці. — Але чи здатна господиня оцінити його щире ставлення?»

«Та замовкніть уже! — розсердилася Укон, укладаючись спати. — Набридло слухати нічне шепотіння!»

Помітивши, що поруч з нею зовсім не Каору, Укіфуне жахнулася від сорому, але принц не дав їй і слова вимовити. Якщо колись у будинку на Другій лінії він поводився непристойно, то що ж можна було сподіватися від нього тепер? Якби дівчина від самого початку знала, що це не Каору, може, чинила б опір, але, на жаль... Нещасній здавалося, що все це їй сниться, і лише тоді, коли принц став розпачливо розповідати про те, як страждав у розлуці, вона здогадалася, хто це. Від такого відкриття вона ще більше розгубилася, бо почувалася винуватою перед Нака-но кімі, але, нездатна будь-що змінити, лише гірко плакала. Заплакав і принц, зрозумівши, що тепер йому буде ще важче з нею зустрічатися.

А тим часом ніч наближалася до кінця. Хтось із супутників принца підійшов до Укон і багатозначно кахикнув — мовляв, пора їхати. Почувши таке покашлювання, Укон пройшла в покої Укіфуне, щоб нагадати про це принцові. Він був у розпачі від самої думки про від’їзд. Адже його нова кохана була така чарівна, а він не знав, коли ж знову зможе приїхати сюди. «Ні, я сьогодні нізащо не поїду, поки живий, — подумав він, — навіть якщо у столиці зчиниться буча й мене всюди шукатимуть». Йому здавалося, що, розлучившись з нею тепер, він справді помре від любові. Тому, покликавши до себе Укон, принц сказав: «Хоча моя поведінка може здатися вам нерозсудливою, але я не можу виїхати сьогодні. Постарайтеся заховати моїх супутників десь поблизу. А Токіката передайте, щоб їхав до столиці й переконливо пояснив мою відсутність, скажімо, тим, що я усамітнився для молитов у гірському монастирі».

Не важко уявити собі, як жахнулася Укон від слів принца! Адже вона усвідомила, що цієї ночі припустилася непоправної помилки, а тому довго не могла заспокоїтися. Та оскільки вже нічого не можна було змінити, то вона вирішила не противитися бажанням принца, зрозумівши, що з попереднього народження йому судилося вже після короткої зустрічі у будинку на Другій лінії глибоко закохатися в Укіфуне. Тож і звинувачувати тут немає кого.

«Пані Хітаці повідомила, що приїде сьогодні забрати дочку. То що ви збираєтеся робити? — запитала Укон. — Я розумію, що долі уникнути не можна, і не стану вам докоряти. Але, на жаль, ви вибрали невдалий день. Може, ви погодилися б зараз поїхати, а повернутися вже у сприятливіший час?»

«Вельми розумна порада», — подумав принц, а вголос сказав: «Останнім часом я настільки захопився вашою господинею, що ані трохи не боюся людського осуду. Бо якби я переймався тим, що про мене подумають люди, то хіба пустився б у таку сумнівну подорож? Передайте пані Хітаці, що на сьогодні її дочці наказано поститися. Буде краще, якщо моє перебування тут залишиться таємницею для всіх. А ви­їхати я не зможу, навіть не просіть». На жаль, принц настільки втратив голову, що не зважав на будь-які можливі наслідки.

Після цього Укон нічого не залишалося, як вийти до Дайнайкі й передати йому слова принца. «А, може, ви спробуєте переконати принца у тому, що йому не варто тут залишатися? — додала вона. — Я знаю, наскільки він нерозважливий, але багато що залежить і від вас. Чому ж ви так необачно зважилися супроводжувати його сюди? А що, якби на вас напав хтось із грубих місцевих провінціалів?»

«Так, становище справді скрутне», — подумав Дайнайкі.

«А кого з вас звуть Токіката? Пан велів...» — і вона передала йому доручення принца.

«О, я так боюся вашого гніву, що готовий стрімголов бігти до столиці. Але, правду кажучи, ми життя не пошкодували б, щоб допомогти своєму панові. Адже відразу видно, що це не випадкова примха. Втім, досить про це розводити, бо, здається, і сторожа вже прокинулася», — посміхнувшись відповів той і поспішив виїхати з Удзі.

Укон розгубилася, бо не знала, як приховати, що у гості приїхав не пан Каору, а принц Ніоу. І коли служниці вже встали, вона сказала: «З певної причини пан Каору не хоче сьогодні нікому показуватися. Якась неприємність сталася з ним по дорозі сюди. Він послав гінця до столиці, щоб той вночі таємно привіз для нього нове вбрання».

«Ой, яка біда! — забідкалися служниці. — Недарма кажуть, що гора Кохата — небезпечне місце для подорожніх. А ще він цього разу приїхав майже без ескорту. Що за напасть!»

«Тихіше, тихіше! Ще не вистачало, щоб слуги почули», — наказувала Укон, сама не своя від страху. «А що, як раптом приїде гонець від Каору?» — думала вона і у розпачі зверталася до богині Каннон з Хацусе: «Допоможи, милосердна, і відгороди нас від усіх нещасть!»

Того дня мала приїхати пані Хітаці, щоб забрати дочку і разом з нею поїхати на прощу в Ісіяма. Служниці належним чином постилися і вже справили обряд очищення. Тому, дізнавшись про те, що обставини змінилися, не приховували свого розчарування: «То що, значить, ми сьогодні нікуди не поїдемо? Як прикро!»

Коли сонце підбилося вже досить високо, ґратчасті вікна було піднято. У покоях Укіфуне прислуговувала тільки Укон. Опустивши штори на головній частині будинку, вона прикріпила до них табличку з написом: «Тут постяться». «Якщо приїде пані Хітаці, то скажу їй, що дочці приснився поганий сон», — вирішила вона. Укон принесла воду для вмивання. Нічого незвичайного у цьому не було, але принца неприємно здивувало, що Укіфуне самій доводиться обслуговувати його, і він запропонував їй вмитися першою.

Звикнувши до стриманого Каору, Укіфуне, дивлячись на свого нового залицяльника, який аж тремтів від пристрасті й, здавалося, не витримав би і миттєвої розлуки з нею, припускала, що, можливо його любов і глибока, та водночас дів­чина згадувала про Нака-но кімі: «Що вона подумає, якщо чутка про мою злощасну долю розійдеться по світу?»

Принц досі не знав, хто вона. «Я не хотів би вас набридливо розпитувати, — сказав він, — але, може, ви все-таки відкриєте мені свою таємницю? Та я ще більше вас любитиму, навіть якщо дізнаюся, що ви найнижчого походження». Але дівчина вперто мовчала. Втім, на всі інші запитання вона відповідала з охотою і розчулила принца своєю безпосередністю.

Коли сонце піднялося зовсім високо, забрати дівчину приїхали дві карети у супроводі семи чи восьми вершників, вельми неприємної зовнішності, і чимало простих слуг. Голосно перемовляючись незрозумілою східною говіркою, вони спробували зайти у будинок, але служниці звеліли їм почекати.

Укон розгубилася, бо якби вона ненароком сказала, що у них гостює пан Каору, то присутність чи відсутність такої відомої особи не могла б залишатися непоміченою у столиці, а тому її брехня була б розкрита. Тож, не радячись із служницями, вона написала дружині намісника провінції Хітаці такого листа: «На жаль, з позаминулої ночі у Вашої дочки почалися місячні й, крім того, вчора їй приснився поганий сон, тому сьогодні вона змушена поводитися стримано й залишатися вдома. Все це дуже прикро, бо здається, що цього разу не обійшлося без втручання злих духів...» Потім, звелівши нагодувати людей, вона відпровадила їх назад до столиці, а монахині передала, що дівчина сьогодні залишиться вдома й нікуди не поїде.

Якщо досі, поглядаючи на оповиті туманом гори, Укіфуне з ранку до вечора нестерпно нудилася, то сьогодні, зачарована своїм пристрасним коханцем, вона впадала у розпач, помічаючи, як швидко темніє небо. Упродовж усього спокійного весняного дня принц не міг відірвати очей від цієї ніжної, чарівної дівчини, яка здавалася йому самою досконалістю, хоча насправді вона не могла зрівнятися з Нака-но кімі, а тим паче з Шостою дочкою Лівого міністра Юґірі, яка на ту пору досягла повного розквіту. Однак принц був глибоко закоханий і дівчина здавалася йому неперевершеною красунею. Вона ж, зі свого боку, досі вважаючи, що немає на світі нікого привабливішого за Каору, була вражена, побачивши коло себе ще прекраснішу людину. Принц вирізнявся яскравою, чарівною красою і не мав собі рівних.

Присунувши до себе туш, принц задумливо провів пензлем по аркуші паперу. Він писав таким гарним почерком і так чудово малював, що не міг не зворушити будь-якої молодої жінки.

« Якщо станеться так, що я, хоч не з власної волі, не зможу приїхати, подивіться на цей малюнок», — сказав він, намалювавши красивого чоловіка й жінку, що лежали поруч, і додав зі сльозами в очах: « О, якби я хотів завжди ось так бути з вами!»

О ні, не треба так думати, бо це не на краще. І чого я не можу чинити так, як велить серце? Від самої думки про те, що я не можу приїхати сюди, я готовий був померти. Після того жорстокого удару навіщо я приїхав вас шукати?» — сказав він.

А вона, узявши з його рук змочений пензель, написала:

«Здається, вона готова заздалегідь дорікати мені за зраду!» — подумав принц і, схоже, ще більше у неї закохався.

«Але від кого ви дізналися, що таке невірність? — посміхнувшись, запитав він і спробував з’ясувати, коли Каору перевіз її в Удзі, але марно.

«Ви запитуєте мене про те, про що я не можу говорити», — сказала дівчина сердито, зовсім як мала дитина. І хоча принц не сумнівався, що все з’ясується згодом само собою, але хотів дізнатися про це з її уст.

Токіката повернувся уже вночі й на зустрічі з Укон розповів: «Я бачив, що від стурбованої Імператриці-дружини прибув гонець і Лівий міністр також дуже незадоволений легковажними таємними пригодами принца, які добром не закінчаться. Крім того, він боїться бути осоромленим, якщо про все дізнається сам Імператор. Я ж пояснив усім, що принц поїхав до одного святого відлюдника, що живе у Східних горах, — а потім він додав: — О, як часто жінки призводять до гріха. Через них навіть мені, нікчемному слузі, довелося брехати!»

«От і добре, що ви назвали нашу господиню святим відлюдником! Може, завдяки цьому і ви позбудетеся своїх гріхів. Але все-таки звідки принц набрався таких сумнівних звичок? Якби я заздалегідь знала про його приїзд, то, напевне, щось придумала б. Схоже, він пустився у нерозсудливу подорож...» — бурчала Укон.

Коли вона передала принцові слова Токікати, то він, уявивши собі, як збурив своїм вчинком рідню, сказав Укіфуне: «От у якому рабському становищі я перебуваю! О, як мені хотілося хоча б на короткий час побути простим дворянином! Що ж тепер робити? Я не зможу вберегтися від людського поголосу. А що про мене подумає Каору? Адже ми здавна міцно дружили й не лише тому, що ми родичі. Тож я помру від сорому, якщо він дізнається про мою зраду. А ще я переживаю, що, як це зазвичай буває, він звинувачуватиме вас, ту, яку сам залишив нудьгувати на самоті. От було б добре, якби ми поїхати звідси кудись, де б нас ніхто не знав!..»

Оскільки принц не міг залишитися в Удзі ще на один день, то, збираючись їхати, відчував, ніби його душа «сховалася в її рукаві...»{293}.

Хоча його супутники своїм покашлюванням нагадували, що пора вирушати, поки зовсім не розвидніло, принц все зволікав. Удвох з Укіфуне вони підійшли до бічних дверей.

промовив він, а дівчина, важко зітхнувши, відповідала:

Того досвітку дув пронизливий вітер, землю вкривав іній, і одяг на них був таким холодним, наче вони щойно вибралися з-під спільного укривала. Коли принц сідав на коня, його охопила страшна туга і хотілося повернути назад, але супутники не на жарт його квапили так, що він, згнітивши серце, таки поїхав. Двоє придворних п’ятого рангу, Токіката і Дайнайкі, вели його коня за вуздечку і, тільки залишивши позаду найкрутіший перевал, сіли на коней самі. Навіть цокіт копит по скованому льодом березі річки навіював смуток. «І яка химерна доля привела мене у цю гірську місцевість?» — запитував сам себе принц, згадуючи, як колись пробирався по цих небезпечних гірських стежках.

Повернувшись на Другу лінію, принц зайшов у свою спочивальню, сердитий на Нака-но кімі за те, що саме вона сховала від нього Укіфуне, щоб там спокійно відпочити. Але, на жаль, сон не брав його, і врешті-решт, не витримавши самотності, він все-таки перебрався у західний флігель. Нака-но кімі, ні про що не здогадуючись, мала спокійний вигляд. «Такі красуні рідко зустрічаються у нашому світі», — подумав принц, розглядаючи її, але, помітивши у ній разючу схожість з Укіфуне, відчув, як болісно защеміло серце. Важко зітхаючи, він пройшов за запону навколо подружньої постелі й ліг. Нака-но кімі пішла за ним.

«Я почуваюся страшно зле, — сказав він, — і якісь похмурі передчуття мене тривожать. Моя любов до вас безмежна, а ви, напевне, забудете мене, як тільки я помру. І намір Каору обов’язково здійсниться».

«Як можна всерйоз казати такі жахливі речі?» — подумала Нака-но кімі. «А що, як такі дивні слова дійдуть до вух пана Каору? Було б дуже неприємно, якби він подумав, що ви почули все це з моїх уст. У моєму непевному становищі навіть такий недоречний жарт завдає болю», — сказала вона і повернулася до принца спиною .

«А що ви скажете, якщо я вам ще й докорятиму? — запитав принц. — Згадайте, хіба я коли-небудь погано ставився до вас? Навпаки, багато хто шпетив мене за те, що я приділяю вам надмірну увагу. А от ви, здається, завжди віддаєте перевагу Каору. Звичайно, все це можна пояснити тим, що, мовляв, так судилося з попереднього народження, але мені неприємно, що ви щось приховуєте від мене».

«І все-таки наші долі тісно переплетені, якщо мені таки вдалося розшукати ту дівчину{294}», — подумав він, просльозившись. Як видно, принца щось справді турбувало, тож Нака-но кімі навіть пожаліла його. «Невже йому щось розповіли?..» — не знаходячи відповіді, вона аж здригнулася від такої здогадки. «Принц колись зовсім випадково закохався у мене і, напевне, тому мав підставу підозрювати і мене в легковажності. Мені не треба було користуватися послугами зовсім сторонньої людини, яка взяла на себе роль посередника. Так, я помилилася, і за це принц зневажає мене», — міркувала вона, лежачи у сумовитій задумі, яка робила її ще привабливішою. Вирішивши поки що не говорити Нака-но кімі нічого про дівчину з Удзі, принц вдав, ніби сердиться на неї зовсім з іншого приводу, і та, побачивши що він не на жарт переймається її стосунками з Каору, припустила, що хтось її обмовив. Їй було так соромно, що вона б і зустрічатися з принцом не хотіла, поки все так чи інакше не з’ясується.

Несподівано прийшов гонець з листом від Імператриці-дружини, і принц, стривожений і невдоволений, перейшов у свої покої.

«Ми були вельми стурбовані Вашим учорашнім зникненням. Нам сказали, що Ви почуваєтеся погано, тож якщо Вам стало краще, приходьте сьогодні. Ми так давно Вас не бачили...» — писала Імператриця.

Принц не хотів засмучувати своїх батьків, але цього разу він справді нездужав, тому залишився вдома. Багато високих сановників приходило засвідчити йому свою повагу, але він ні до кого не виходив.

Увечері прийшов Каору, якого принц запросив у свої покої. «Кажуть, що ви нездорові. Імператриця також стурбована... Що ж з вами сталося?» — спитав гість.

Побачивши Каору, принц так розхвилювався, що йому аж слів забракло. «Каору видає себе за святого відлюдника, — подумав він, — а сам відвіз в Удзі таку чарівну особу і залишив її там нудитися на самоті».

І взагалі, принца так дратувала звичка Каору за кожної нагоди виставляти себе людиною розсудливою і серйозною, що він завжди намагався ставити його на місце. Тож неважко собі уявити, як йому кортіло розкрити суперникові таємницю дівчини з Удзі. Але, на жаль, принц був настільки пригнічений, що навіть жартувати не міг.

«От біда! — співчував Каору. — Адже навіть незначна недуга може стати небезпечною, якщо довго триватиме. Особ­ливо остерігайтеся протягів!»

«Поруч з ним кожен здасться нікчемою, — зітхнув принц, коли Каору пішов. — Цікаво, що вона думає, порівнюючи нас між собою?» Його думки безперестанку поверталися в Удзі.

А тим часом там, в Удзі, потекли похмурі, одноманітні дні. Прощу в Ісіяму було відкладено, і жінки знемагали від нудьги. Від принца раз у раз приходили довгі пристрасні листи. Розуміючи, що навіть писати до дівчини небезпечно, він призначив своїм посланцем того самого Токікату, який ні про що не здогадувався.

«Я здавна його знаю, — пояснювала Укон подругам. — А останнім часом він виявився одним з охоронців пана Каору! Зрозуміло, що він одразу впізнав мене і згадав про минулу дружбу...» Як бачите, і їй довелося збрехати.

Незабаром і цей місяць скінчився. Принц, сумуючи за Укіфуне, не мав ні хвилини спокою, але вибратися в Удзі ніяк не міг. «Якщо я так і далі страждатиму, то просто помру від туги», — думав він розпачливо.

А тим часом Каору, звільнившись від справ, як завжди, потайки вирушив до Удзі. Заїхавши по дорозі у храм і поклонившись Будді, він винагородив монахів за читання сутр і тільки ввечері рушив до Укіфуне. Цього разу всупереч звичаю він був не у простому вбранні, а у носі та з шапкою «ебосі», які підкреслювали його небуденну красу.

Дівчину охопив відчай. «Як я тепер з’явлюся йому на очі?» — переживала вона, згораючи від такого сорому і страху, ніби саме небо засуджувало її. Водночас, вона не забувала пристрасного погляду принца, який колись обмовився, що заради неї забув усіх жінок, з якими знався. А тепер, повернувшись із Удзі, він начебто захворів і нікуди не виїжджає, а в його маєтках безперервно справляють молебні за його одужання. І що ж він нещасний подумає, дізнавшись, що сталося сьогодні ввечері?

Що стосується Каору, то цього разу він був особливо привітний і з почуттям глибокої любові пояснював їй, не втомлюючи подробицями, чому так довго не приїжджав. О ні, він їй не клявся безупинно у любові, а лише тонко натякав на те, як важко терпіти розлуку, причому робив це так проникливо, що його натяки справляли сильніше враження, ніж багатослів’я зізнань. Крім того, що він був вродливий, він ще й, як ніхто інший, викликав безмежну довіру.

«А що, як Каору випадково про все дізнається? — думала Укіфуне. — Щось страшніше годі собі й уявити... О ні, я в жодному разі не маю права піддаватися спокусі й вірити у дивовижну пристрасть принца. Адже він може мене розлюбити і залишити напризволяще...» «Здається, немов за час розлуки вона подорослішала, — думав Каору, дивлячись на неї. — Зрештою, у цьому нема нічого дивного. Бо коли залишаєшся наодинці, часу для роздумів стає більше, ніж достатньо». Почуваючись винуватим, він розмовляв з нею сьогодні особливо ласкаво.

«Будинок, про який я вам уже казав, загалом готовий. Я був там на днях. Він також розташований біля річки, але не такої бурхливої. У саду ростуть красиві квіти. Та й до Третьої лінії звідти недалеко. Коли ви переїдете туди, нам вже не доведеться так надовго розлучатися, як тепер. Якщо ніщо не завадить, я перевезу вас навесні».

«Але ж і принц у вчорашньому листі писав, що підготував для мене затишну оселю, — згадала дівчина, відчувши, як защеміло серце. — І навряд чи він знає про наміри Каору... Ні, я не можу піддаватися принцові...» — думала вона, але його чарівний образ незворушно стояв перед нею. «О, яка ж нещасна доля випала мені!» — зітхнула вона зі сльозами на очах.

«Та що це з вами? — допитувався Каору. — Минулого разу я так радів вашій розсудливості. Невже за ці дні хтось обмовив мене? Подумайте самі, хіба я пускався б у таку небезпечну подорож, якби не любив вас? Адже у моєму становищі це дуже непросто...»

А тим часом над гірськими вершинами виплив місяць-молодик. Вийшовши на галерею, Каору задумливо поглядав на небо. І він, і його кохана були засмучені: чоловік згадував покійну Ооїґімі, а жінка, як завжди, з тривогою вдивлялася у майбутнє. Гори тонули в імлі, на далекій холодній річковій обмілині видніли стрункі силуети чапель. Ще далі біля мосту Удзі вгору і вниз по річці снували навантажені хмизом човни, створюючи картину, яку ніде інде не можна було побачити. Каору роздивлявся навколо, і перед його очима виринали образи минулого. Ніч була така прекрасна, що хоч би яка жінка зараз опинилась поруч з ним, в його душі неодмінно запалало б кохання до неї. А тим паче, коли, як тепер, та жінка була живою подобою покійної Ооїґімі, його незабутнього кохання. Він тішився тим, як крок за кроком вона все глибше розуміла стосунки між чоловіком і жінкою, набиралася столичних манер і ще більше вабила його до себе. Але помітивши, що дівчина готова от-от заплакати, Каору, щоб заспокоїти її, сказав:

Потім ви зрозумієте, яка правдива моя любов до вас».

відповіла дівчина. Ніколи ще Каору не було так важко від’їжджати, як сьогодні, і хоч він мав намір залишитися в Удзі ще на кілька днів, але передумав, побоюючись неминучих пересудів. Втішаючи себе сподіваннями, що чекати залишалося недовго, коли нарешті вдасться влаштувати її десь поблизу у столиці, він виїхав на світанку. «Як подорослішала вона за цей час», — з тугою, зітхаючи, думав він.

Приблизно десятого дня другого місяця в Імператорському палаці відбулося поетичне змагання, в якому взяли участь і принц Ніоу і Каору. Відбувся концерт, на якому виконувались мелодії, що відповідали порі року, а принц викликав загальне захоплення чудовим виконанням пісні «Гілка сливи». Його перевага над іншими учасниками була очевидною. Шкодили йому лише сумнівні пристрасті.

Раптом пішов сніг, подув вітер. Вимушені припинити концерт, придворні перебралися у службові покої принца Ніоу, де він почастував гостей вишуканими стравами, а сам приліг відпочити. Каору, маючи намір з ким-небудь поспілкуватись, вийшов на галерею. Вкривши землю, сніг примарно мерехтів у зоряному сяйві, а вбрання Каору поширювало навколо такі солодкі пахощі, що на думку спадали старовинні рядки: «Весняна ніч безсила... сховати їхній казковий аромат!..»{295}

«Мабуть, мене чекаючи...»{296} — прошепотів він, і в його вустах ці знайомі всім слова набули особливої глибини і значущості.

«Але чому саме цю пісню він згадав?..» — здригнувшись, подумав принц. Він удавав, що спить, проте його серце сильно забилося. «Виходить, що і Каору пов’язує з нею зовсім не скороминуща примха, — досадував він. — Зрештою, хіба ніхто, крім мене, не може мріяти, щоб вона для нього «зняла своє вбрання і долі постелила»{297}. Як усе це прикро! Але чому я вирішив, що вона саме мені віддасть свою любов?»

Наступного ранку, коли сад уже лежав під снігом, придворні зібралися у найвищих покоях, щоб перед Імператором прочитати складені вчора вірші. Прийшов сюди і принц Ніоу, який останнім часом променився особливою красою. А Каору, — може, тому, що був двома чи трьома роками старший, — здавався просто зразком благородного чоловіка. Недарма у світі вважали, що Імператор не помилився, вибравши його своїм зятем. Глибокий знавець тодішніх наук, він умів успішно спрямувати їх на користь держави і у цьому, напевне, не мав собі рівних.

Скінчивши читати вірші, гості розійшлися. Хоча визнаний найкращим вірш принца Ніоу багато хто захоплено повторював уголос, сам він залишився байдужим до похвал. «Яким безтурботним треба бути, щоб складати такі дрібниці...» — дивувався він, думками линучи до дівчини в Удзі.

Напередодні ввечері поведінка Каору так сильно занепокоїла принца, що він всупереч усім труднощам усе-таки вибрався в Удзі. Якщо у столиці лежали тільки останні сніжинки, то дороги щодалі в гори були завалені снігом. Вузька безлюдна стежка, якою вони пробиралися, була такою крутою, що супутники принца мало не плакали від передчуття небезпеки. Провідник принца, Дайнайкі, який мав звання сікібу-но сьо і вважався у світі досить поважною особою, мав особливо кумедний вигляд у підкачаних шароварах.

Хоча принц заздалегідь сповістив у гірську оселю в Удзі про свій приїзд, там сумнівалися, що він прибуде у такий снігопад. Однак пізно вночі дівчинка-служниця повідомила Укон про те, що принц таки приїхав. Звичайно, Укіфуне була вражена настільки переконливим свідченням його відданості. А от Укон, змучена болісними сумнівами про долю Укіфуне, тієї ночі, видно, зовсім забула про обережність. Відмовити принцові вона не могла, а тому, довірившись одній розсудливій молодій служниці, яка також була віддана Укіфуне, сказала: «Дуже складна справа! Нам треба разом зробити так, щоб ніхто інший про гостя не дізнався». Вони удвох впустили принца у покої Укіфуне, але його мокрий від снігу одяг так сильно пахнув, що, злякавшись, що у решти служниць виникнуть підозри, постаралися всіх переконати, ніби знову приїхав Каору.

Оскільки принц волів краще взагалі сюди не приїжджати, ніж повертатися назад ще вдосвіта, а залишатися у будинку до ранку було небезпечно, то він доручив Токікаті підшукати який-небудь будиночок на протилежному березі річки. Той, виконавши доручення, пізно вночі доповів, що будинок готовий до прийому гостей.

Коли розбудили Укон, вона, не тямлячись від страху, лише тремтіла, немов нерозумне дитя, яке загралося у сніжки. Але не встигла вона спитати: «Що таке?» — як принц підхопив Укіфуне на руки й вийшов. Залишившись вдома, Укон послала за господинею служницю Дзідзю.

Коли принц посадив Укіфуне в один із тих маленьких човнів, на які дівчина колись дивилася з ранку до вечора, думаючи про їхню ненадійність, вона із завмиранням серця уявляла собі, ніби хвилі несуть її до якогось далекого, невідомого берега, а він, притиснувши її до себе, геть перелякану, замилувано дивився на чарівне обличчя.

На досвітнє небо виплив місяць і осяяв чисту водну гладінь. «Мандариновий острів», — сказав човняр, на короткий час зупинивши човен жердиною, щоб принц побачив його, схожого на величезну скелю, вкриту вічнозеленими деревами із густим і розлогим гіллям.

«Ви тільки подивіться! — вигукнув принц. — Це всього-на-всього дерева, а їхня зелень живе тисячоліттями...

«Яка дивна подорож!» — подумала дівчина.

відповіла Укіфуне. Принц був у захваті, бо у цю мить для нього на цілому світі не існувало привабливішої за неї жінки.

Причаливши до протилежного берега, вони вийшли з човна. Не бажаючи, щоб до Укіфуне торкалися чужі руки, він сам виніс її і, підтримуваний супутниками, увійшов до будинку. «Хто ця жінка, заради якої пан зовсім забув про пристойність?» — дивувалася челядь. Будинок, куди привів принца Токіката, був непоказним і тимчасовим та стояв на землі його дядька, намісника провінції Інаба.

У покоях не вистачало багатьох домашніх речей. Грубі плетені ширми, яких принц ніколи раніше і не бачив, не заважали вітрові вільно гуляти повсюди, а коло огорожі біліли плями нерозталого снігу, але невдовзі небо потемніло і з нього посипалися сніжинки. Коли ж нарешті сонце пробилося крізь хмари і в його промінні заблищали бурульки на піддашші, дівчина здалася принцові ще чарівнішою. Він був одягнений вельми просто, щоб по дорозі не привертати до себе зайвих поглядів, а вона залишилася, як була, у спідньому одязі, крізь який проглядав її тонкий стан, і, соромлячись його погляду, марно намагалась сховатися. Втім, турбувалася вона дарма, бо кілька шарів суцільно білого м’якого шовкового вбрання надавали їй набагато граціознішого вигляду, ніж міг би надати різнобарвний одяг. Враження принца було навдивовижу сильним ще й тому, що жодна із знайомих йому жінок не поставала перед ним у такому відвертому вигляді.

Дзідзю також була досить миловидною молодою особою. «Невже і вона про все знає?» — зніяковіла Укіфуне, побачивши її поряд із собою. Принц лише запитав: «А це ж хто?» — і застеріг: «Імені мого нікому не відкривай».

Дзідзю лестила його довіра. А тим часом сторож, як доглядач оселі, узявши собі у голову, що головним гостем є Токіката, заходився йому по-всякому догоджати, а той, розташувавшись у суміжному з принцом покої, гордовито його слухав. Знизивши голос і улесливо кланяючись, сторож намагався втягнути Токікату у розмову, але той всіляко ухилявся від відповідей. «Ворожбит провістив мені таке страшне нещастя, що я мусив покинути столицю, — казав він. — Тож я вас прошу заради мого порятунку не пускати сюди нікого».

Таким чином принц дістав нагоду подалі від людських очей цілий день насолоджуватися товариством своєї коханої. Лише одна думка затьмарювала його радість, що, мабуть, так само вона зустрічалася з Каору, і тоді з ревнощів принц обсипав дівчину докорами. До того ж він розповідав їй про те, наскільки Каору відданий своїй дружині, Другій принцесі, але ні словом не обмовився, негідний, про підслухані слова пісні, які випадково зірвалися з уст Каору.

Увечері Токіката приніс їм від сторожа їжу і воду для вмивання. «Бажано, щоб таких шанованих гостей, як ми, ніхто не турбував...» — грайливо попередив принц. Дзідзю, особа молода й легковажна, ще ніколи не почувалася краще. Задоволена таким поворотом подій, вона цілісінький день провела з Токікатою.

А тим часом снігу нападало стільки, що, дивлячись туди, де на протилежному березі річки стояв будинок Укіфуне, крізь прогалини у тумані можна було побачити лише верхів’я дерев. Схили гір, немов дзеркала, виблискували у променях вечірнього сонця, і, милуючись ними, принц із драматичними подробицями розповідав дівчині про те, з якими труднощами зіткнувся по дорозі до неї.

Хоч маю я коня...»{299} — накидав він на аркуші паперу, попросивши принести йому туші.

написала дівчина і стерла, коли він дорікнув їй за оце «десь посередині{300}». «Справді, навіщо я так написала?» — зніяковіла дівчина і порвала папір. Принц був вельми чарівним, особливо, коли не шкодував ні слів, ні поглядів, щоб полонити чиєсь серце.

Під тим приводом, що нібито йому приписали дводенне постування, принц не поїхав і наступного дня, тож закохані, не боячись свідків, сповна віддавалися своїм почуттям, усе тісніше прив’язуючись одне до одного. Укон, вдавшись до хитрощів, зуміла переправити Укіфуне дещо з нового одягу. Цього дня Дзідзю розчесала дівчині волосся і допомогла переодягнутися у темно-фіолетовий спідній одяг, який добре поєднувався з верхнім кольору «червона слива» з тканим візерунком. Сама вона також причепурилася: замість старої темної спідниці на ній була нова — яскрава і витончена. Жартома принц велів Укіфуне надягти її, коли вона збиралася подавати йому воду для вмивання.

«Перша принцеса{301} з радістю прийняла б на службу до себе таку чарівну особу, — думав він, милуючись Укіфуне. — У неї чимало благородних жінок, але такої красуні серед них, напевне, немає».

День минув у різноманітних розвагах, які могли б здатися неприйнятні для стороннього ока. Принц не переставав повторювати, що хотів би потайки перевезти її кудись інде й заховати від людей. Він вимагав, щоб вона заприсяглася більше не зустрічатися з Каору, а вона тільки мовчки плакала, відчуваючи, що неспроможна виконати такої обіцянки. Дивлячись на Укіфуне, принц страждав від ревнощів: «Невже навіть тепер вона не може забути його?» Він то плакав, то докоряв їй. Було зовсім ще темно, коли вони вирушили у зворотну дорогу. Як і минулого разу, принц сам поніс дівчину на руках.

«Не думаю, щоб хто-небудь інший ставився до вас краще за мене, — казав він. — Хоч тепер ви нарешті це зрозуміли?»

Зітхнувши, Укіфуне схилила голову. Видно було, що вона не могла з ним не погодитися. Відчинивши бічні двері, Укон впустила їх усередину, але принцові з розбитим серцем довелося відразу ж повертатися у столицю.

Як завжди у таких випадках, він спочатку поїхав до будинку на Другій лінії. Там дуже скоро він став почуватися так погано, що відмовився від їжі і з кожним днем все більше бліднув і худнув. За короткий час він так змінився, що навіть в Імператорському палаці занепокоїлися його здоров’ям. У будинок на Другій лінії постійно приходили схвильовані його станом відвідувачі, і він не міг навіть написати докладного листа Укіфуне.

А тим часом в Удзі повернулася та набридлива годувальниця, яка нещодавно їздила допомагати дочці при пологах, тому Укіфуне не могла спокійно читати навіть короткі записки від принца. Водночас пані Цюдзьо, незадоволена життям дочки в убогій гірській оселі, зраділа, дізнавшись якось, що Каору має намір таємно перевезти її у столицю. Видно, сподіваючись, що тепер становище її дочки поліпшиться, вона послала від себе в Удзі кількох миловидних жінок і дівчаток-служниць.

Усе це, звісно, не було для Укіфуне чимось новим, адже вона сама раніше чекала того дня, коли Каору перевезе її у столицю, але тепер, згадуючи несамовиту закоханість принца, його докори і клятви, впадала у відчай. Навіть якщо їй вдавалося на мить задрімати, вона прокидалась і здригалася від страху, побачивши його образ уві сні.

Останнім часом безупинно падав дощ, і принц Ніоу, примирившись з тим, що не зможе відвідати дівчину в Удзі, лише нарікав на обмеження, які ставить йому батьківська любов. Тож одного разу, після нескінченних роздумів, він написав їй:

Знаки, які принц накреслив недбало, ніби довірившись пензлику, вражали особливою витонченістю. Тож не дивно, що молода і недосвідчена дівчина не лишалася байдужою до такого пристрасного вияву почуттів. Проте вона не могла забути і Каору, з яким уперше пов’язалася любовною клятвою і до якого сповнювалася все більшою довірою, відкриваючи для себе все нові його чесноти. «Як я житиму, якщо, довідавшись про таку мою негідну поведінку, Каору відвернеться від мене? — питала вона себе. — І чи маю я право засмучувати матір, яка не може дочекатися мого переїзду до столиці? Крім того, як кажуть люди, принц занадто мінливий у своїх почуттях. І навіть якщо зараз він палко любить мене і перевезе потайки до столиці, то як поставиться до цього Нака-но кімі з дому на Другій лінії? Все таємне, як правило, стає явним у нашому світі, ось і принц розшукав мене, хоча нас пов’язувала тільки одна-єдина випадкова зустріч у сутінках. А тим паче тепер...»

І саме тоді, коли вона дорікала собі за свою помилку, прийшов лист і від Каору. Дівчині було дуже неприємно переглядати ці два листи разом, а тому вона взяла довший і почала читати. Дзідзю та Укон багатозначно переглянулися — мовляв, відразу видно, до кого її серце горнеться.

«У цьому нема нічого дивного, — зауважила Дзідзю. — Я вважала, що краса Каору ні з ким незрівнянна, але з’явився ще один красень, ще миліший, який вміє і сміятися, й жартувати. Якби мені випало вибирати одного з них, я віддала б перевагу принцові. Я готова була б піти на службу до Імператриці-дружині тільки для того, щоб частіше бачити його».

«О, яка ви смілива! — озвалася Укон. — А як на мене, то ніхто не може перевершити Каору. Я не хочу з вами сперечатися, хто з них гарніший, але добрим серцем і душевними чеснотами йому нема рівних. Як видно, наша господиня потрапила у вельми скрутне становище. Цікаво, чим усе це скінчиться?» Укон була дуже задоволена тим, що знайшла собі нарешті співрозмовницю, з якою могла поділитися своїми роздумами.

А от Каору у своєму листі написав: «Я постійно думаю про Вас, але вибачте, що вже так довго не давав про себе знати... Я був би щасливий хоч іноді отримувати Ваші листи. Сподіваюся, Ви не думаєте, що я забув про Вас...». Наприкінці ж було дописано:

«В журбі встаю, в печалі засинаю{302}...».

Написаний на аркуші білого паперу, лист мав вигляд скоріше ділового, а не любовного. Хоча почерк Каору не вирізнявся витонченістю, але свідчив про благородство його автора. Лист принца був набагато довший і згорнутий як любовний. Словом, обидва листи були примітні кожний по-своєму.

«Напишіть відповідь спочатку принцові, — порадили служниці, — поки ніхто не бачить».

«Сьогодні я зовсім не можу писати...» — зніяковіла Укіфуне і недбало накидала на аркуші паперу:

Дуже часто дівчина плакала, розглядаючи принцові малюнки. «Він усе одно скоро забуде мене», — переконувала вона себе, але від самої думки, що їй доведеться жити десь інде, куди принц уже не зможе приїжджати, впадала у розпач.

Та як мене не стане, я Вас більше не побачу...» — написала вона, і, читаючи її листа, принц ридав. «А все-таки вона любить мене», — здогадувався він, уявляючи собі її засмучену постать.

А тим часом Каору, який славився у світі своєю доброчесністю, також читав листа, надісланого з Удзі і, з її образом перед очима, страждав від жалю і любові. Дівчина відповіла йому так:

Від написаних її рукою рядків Каору довго не міг відірвати очей.

Якось, розмовляючи з дружиною, Другою принцесою, Каору, ніби між іншим, сказав: «Досі щоб не ображати ваших почуттів, я не смів розповідати вам, що вже давно знаю одну жінку, яку мені довелося поселити у глушині, і що з жалю до неї я збираюся перевезти її до столиці. Адже ви знаєте, що у своїх прагненнях я ніколи не був схожим на інших людей і навіть уважав, що проживу одинаком. Однак тепер, одружившись з вами, я вже не відмовляюся від світу і, щоб не брати на себе гріха, не можу покинути цю нещасну напризволяще».

«А що саме може мене занепокоїти?» — спитала принцеса.

«Ну, скажімо, знайдуться люди, які постараються злими язиками очорнити мене в очах Імператора. Хоча становище цієї жінки таке низьке, що вона й не може стати причиною пересудів», — відповів Каору.

Врешті-решт Каору все-таки вирішив перевезти Укіфуне у раніше збудовану оселю, але остаточне її опорядження — обклеювання перегородок і вибір меблів, — уникаючи розголосу, він необачно доручив такому собі Окура-но тайфу, який виявився тестем Дайнайкі. Тож дуже скоро ця новина докотилася до принца.

«Всі живописні роботи пан Каору доручив людям зі свого оточення, які впоралися з усім якнайкраще», — повідомили йому.

І от, остаточно втративши спокій, принц послав гінця до своєї колишньої годувальниці, яка жила десь у нижній частині столиці разом із чоловіком, намісником однієї з далеких провінцій. Гонець мав запитати, чи не погодиться вона на короткий час прихистити одну його таємну особу. «Цікаво, що це за особа?..» — подумав намісник, але чи міг він відмовити принцові, якщо той розраховував на його згоду? Отримавши позитивну відповідь, принц зітхнув з полегшенням і, знаючи, що намісник мав намір виїхати зі столиці у кінці місяця, вирішив перевезти Укіфуне відразу ж після його від’їзду.

Про свій задум він повідомив в Удзі, суворо наказавши служницям тримати язика за зубами. Йому самому їхати туди було небезпечно, до того ж тепер, за словами Укон, та набридлива годувальниця не зводила з Укіфуне очей.

А тим часом, зі свого боку, Каору намітив для переїзду дівчини десятий день четвертого місяця. Плисти «за течією»{304} Укіфуне не бажала, але почувалася вкрай невпевнено, наче човен на волі хвиль. Вона хотіла переїхати на деякий час до матері, щоб спокійно все обдумати, але та повідомила, що дружина Сьосьо має ось-ось розродитися, а тому у будинку постійно читають сутри і виголошують заклинання. Також відклавши поїздку в Ісіяму, пані Хітаці сама приїхала в Удзі. Назустріч їй вийшла годувальниця.

«Пан Каору такий добрий, що подбав навіть про вбрання для служниць. Звичайно, і я старалася, але хіба сама могла все підготувати як слід?..» — відразу ж заговорила вона.

Поглядаючи на радісно-збуджене обличчя годувальниці, Укіфуне передчувала, що затівається справа, яка, ставши, суспільним надбанням, може зробити з неї посміховисько. І тоді всі будуть зневажати її. Тим паче що сьогодні і принц Ніоу, безтямно у неї закоханий, надіслав листа, в якому обіцяв відшукати її, навіть якщо вона сховається у горах, над якими висять численними грядами білі хмари. Мовляв, замість того, щоб їм обом померти разом, краще їй погодитися на переїзд у безпечний сховок. Прочитавши листа, дівчина почувалася вкрай погано.

«Чому ви так зблідли і змарніли?» — захвилювалася її мати, пані Хітаці.

«Останніми днями щось дивне з нею відбувається, — озвалася годувальниця. — Вона нічогісінько не бере до рота і зовсім охляла».

«Справді дуже дивно. Може, злі духи дають про себе знати? — сказала мати. — Або щось інше{305}... Ні, це неможливо, бо зовсім недавно через місячні вона відмовилася від прощі в Ісіяму...»

Невдовзі потемніло, і на небі з’явився місяць. Мимоволі згадавши той досвітній час, коли принц ніс її на руках до човна, Укіфуне заплакала. Покликавши до себе монахиню Бен, пані Хітаці заговорила з нею про минуле, і та довго розповідала, якою гарною була покійна Ооїґімі, і як, змучена сумнівами, розтанула прямо на очах.

«Якби Ооїґімі жила, то ваша дочка спілкувалася б з нею тепер так само, як з дружиною принца, — казала монахиня. — І тоді вона, забувши про колишню кривду, була б дуже щасливою».

«А хіба моя дочка їм чужа? — подумала пані Хітаці. — Якщо здійсниться задумане, то вона і дружині принца не поступиться».

«О, якби ви знали, як я турбувалася долею дочки, — сказала вона вголос, — але здається, що тепер я можу полегшено зітхнути. А коли пан Каору перевезе її до столиці, то я, на жаль, не зможу з вами часто зустрічатися, хоча мені завжди приємно, коли ми разом згадуємо про минулі дні».

«Я усвідомлювала, що мій зовнішній вигляд не дуже привабливий, а тому я рідко коли бачилася і спілкувалася з вашою дочкою, але мені буде дуже сумно, коли вона поїде. Звісно, я розумію, що їй не годиться жити у цій глушині. Пан Каору — людина рідкісних чеснот. Крім того, його пов’язує з вашою дочкою не раптова примха, а глибоке почуття, бо інакше, як я вже казала вам раніше, він навряд чи так часто приїжджав би сюди», — відповіла монахиня Бен.

«Звичайно, я не знаю, як складеться доля дочки у майбутньому, але тим, що він досі залишається добрим до неї, я завдячую тільки вам. Дружина принца Ніоу ласкаво прихистила її коло себе, але я побоююся, що після того негідного випадку життя дочки у будинку на Другій лінії видається неможливим...» — сказала пані Хітаці.

«Так, це правда, принц Ніоу занадто примхливий, — посміхнулася монахиня, — тож молодій особі, яка себе хоч трохи поважає, нелегко служити в його домі. От і дочка Тайфу розповідала, що принц, хоч загалом людина добра, але заграє навіть із служницями і цим, зрозуміло, часто дратує господиню».

«Цікаво, а що Нака-но кімі сказала б про мене?..» — подумала Укіфуне, прислухаючись мовчки до їхньої розмови.

«О, та це просто жах! — погодилася пані Хітаці. — Пан Каору одружений з дочкою самого Імператора, але оскільки ми з нею кревно ніяк не пов’язані, то сподіваюся, що все якось, добре чи погано, обійдеться. А от якби моя дочка потрапила у непристойну історію з принцом, я її і бачити б не схотіла, хоч розлука нестерпна для мене».

«Краще б я померла! — подумала дівчина з болем у серці. — Адже раніше чи пізніше вона обов’язково дізнається».

Знадвору долинув грізний клекіт річки. «Зроду не бачила такої моторошної річки! Тож і не дивно, що пан Каору співчуває моїй дочці, якій доводиться жити у цій дикій місцевості», — зверхньо заявила пані Хітаці. А служниці відразу заговорили про те, яка бурхлива і небезпечна річка Удзі.

«Нещодавно онук перевізника, промахнувшись жердиною, впав у воду й потонув, — повідомила одна. — Так, ця річка забрала не одне життя, — вторила їй друга.

«Якщо я безслідно зникну, то якийсь час усі за мною сумуватимуть. А от якщо я залишуся жити, то, ставши посміховиськом, буду приречена безперервно страждати...» — думала Укіфуне, вирішивши, що ніщо не перешкоджатиме їй умерти, хоча, у глибині душі, жаліла себе. Вдаючи, що спить, вона прислухалася до переживань матері про неї й поступово впадала у відчай. А та, незадоволена худорбою і блідістю дочки, покликавши годувальницю, напучувала її: «Слідкуйте за тим, щоб біля дочки безперервно виголошувалися молитви. Крім того, треба піднести дари місцевим богам або вдатися до очисного обмивання». Адже вона не знала, що її нещасна дочка і сама увесь час думає про обмивання у священній річці біля храму. «У вас мало служниць, — клопоталася пані Хітаці. — Треба вибрати найдостойніших, а новеньких поки що залишити тут. Від прислуги багато що залежить, бо відтепер дочці доведеться мати справу з благородною особою{306}, і, хоча сама вона лагідна і миролюбна, все може трапитися, особливо якщо в домі панує дух суперництва. І не забувайте про обережність...Ну що ж, мені пора, — додала вона. — Бо ж я маю подбати і про молодшу дочку».

«О, не кидайте мене! — впала у розпач Укіфуне від самої думки, що ніколи більше не побачиться з матір’ю. — Мені так погано залишатися самій. Дозвольте мені хоча б якийсь час пожити з вами».

«О, якби я могла! — плачучи, заперечила пані Хітаці. — Удома тепер так гамірно і так тісно, що ваші служниці не зможуть зробити жодного стібка, а часу залишилося зовсім мало. Повірте, я буду поряд, навіть якщо доля закине вас раптом у повіт Такео{307}. О, як шкода, що я не високого роду!..»

Того дня прийшов ще один лист від Каору, якому, напевне, повідомили, що дівчина нездорова.

«На жаль, я не можу провідати Вас особисто через численні нездоланні перешкоди. Що ближчий день нашої зустрічі, то важчий тягар розлуки...» — писав він.

Вельми довгий лист надіслав і принц Ніоу, який досі так і не отримав відповіді. «Невже ви все ще вагаєтеся? Страшно й подумати, та чи не хилитеся ви туди, куди вітер повіє?..» — велемовно розпитував він.

Обидва гінці, що вже зустрічались тут одного разу у пору дощів, і цього разу прийшли майже одночасно. Посланець Каору, помітивши чоловіка, якого іноді зустрічав у будинку Дайнайкі, запитав: «Чого це ви так учащаєте сюди?» — а той відповів, що прийшов до однієї жінки, з якою листується.

«І власноруч передаєте їй любовного листа? Трохи дивно. Чому ви не хочете сказати правди?» — допитувався посланець Каору.

«Якщо казати правду, то я передаю лист від пана Токікати одній з тутешніх жінок», — зізнався другий гонець.

Хоча все це викликало підозру у посланця Каору, та оскільки з’ясовувати правду зараз було недоречно, то гінці розійшлися.

Однак, як кмітлива людина, він підкликав хлопчика зі своїх супутників і сказав: «Простеж за цим чоловіком, але так, щоб тебе самого не помітили. Подивися, чи справді він зайде у будинок пана Токікати».

Повернувшись назад, хлопчик доповів: «Зайшов у дім на Другій лінії і передав листа панові Дайнайкі».

А от гонець принца, чоловік низького звання, необізнаний із суттю справи, схоже, і не подумав, що за ним стежили.

Посланець Каору прибув у будинок на Третій лінії саме тоді, коли його господар збирався їхати на Шосту лінію, де в ті дні перебувала Імператриця-дружина. Його супровід складався сьогодні лише з передового ескорту. Передаючи листа Каору, посланець сказав, ніби виправдовуючись: «Бачте, сталося щось дивне, і щоб все з’ясувати, я трохи запізнився...».

Почувши це, Каору по дорозі до карети спитав: «А що сталося?» — але посланець лише мовчки вклонився. Зрозумівши, що той не хоче говорити при сторонніх людях, Каору поїхав, ні про що більше не розпитуючи.

Імператриця-дружина знову трохи нездужала, і в будинку на Шостій лінії зібралися всі її сини. У покоях юрмилися чиновники високих рангів, але, на щастя, незважаючи на хвилювання, її недуга не була небезпечною.

Дайнайкі затримали справи, і він приїхав досить пізно. Серед паперів, які він приніс принцові Ніоу, був і лист від Укіфуне. Каору помітив, як принц підкликав Дайнайкі, пройшовши до дверей їдальні. В його душу закралася підозра, і він вирішив простежити, що буде далі. Каору бачив, як принц поспішно розгорнув листа, написаного на тонкому червоному папері, і почав його читати. Видно, у цьому листі містилося щось настільки важливе, що, захопившись його читанням, принц наче забув про все на світі. А коли з’явився Лівий міністр, то Каору, вийшовши з-за перегородки, тихенько покашляв, таким чином попереджуючи принца. Коли міністр наблизився до них, принц встиг заховати листа і, приховуючи збентеження, став поспішно зав’язувати шнурки на комірі, а Каору схилився у низькому поклоні.

«Я також збираюся йти. Хоча злий дух довго не давав про себе знати, все одно якось боязко... Мабуть, треба викликати на допомогу настоятеля з гірського храму», — зауважив він і негайно пішов.

Коли стемніло, будинок на Шостій лінії спорожнів. Лівий міністр у супроводі принца й численних синів перейшов у свої покої. Каору поїхав трохи пізніше. Він дуже хотів дізнатися, що мав на увазі посланець, який приїхав з Удзі, й, дочекавшись, коли його супутники вийшли, щоб запалити вогні у саду, покликав його до себе й запитав: «Про що це ви тоді говорили?»

«Річ у тому, — відповів той, — що сьогодні вранці, приїхавши в Удзі, я помітив, як знайомий чоловік з дому Токікати, підійшовши до західних дверей, передав одній жінці листа, написаного на тонкому пурпуровому папері й прив’язаного до гілки вишні. Я намагався з’ясувати у нього, в чому справа, але його пояснення були такими плутаними, що здалися брехнею. Все це було настільки дивним, що я послав за ним слугу, і той з’ясував, що цей чоловік відніс відповідь у будинок на Другій лінії і передав його панові Дайнайкі з церемоніального відомства».

Здивований цим, Каору запитав: «А яким чином було передано відповідь гінцеві?»

«Цього я не бачив. Мабуть, її передали з іншого боку. Слуга сказав, що лист, написаний на червоному папері, був дуже гарний».

«Напевне, це той самий лист, — подумав Каору, — якого читав принц коло їдальні». Звичайно, він подумки похвалив кмітливого посланця, який здогадався пустити хлопчика вслід за гінцем, але, оскільки поруч були люди, більше ні про що його не питав.

«Від принца нічого не приховаєш, — думав Каору, приголомшений таким відкриттям, повертаючись додому. — Звідки він дізнався, де вона{308}? І як зумів до неї проникнути? Який дурний я був, коли вважав, що у такій глушині мені не загрожує небезпека! Ну от чому б принцові не шукати любовних пригод з особами, які ніяк зі мною не пов’язані? Адже він не мав ближчого за мене друга. Крім того, я сам показав йому дорогу в Удзі. Хіба можна було сподіватися, що він скористається цим мені на шкоду?.. Я от також небайдужий до його дружини, але досить розсудливий, щоб приховувати своє ставлення до неї упродовж років, хоча мене з нею пов’язують давні обставини, а не випадкова пристрасть. О так, тепер я нарешті збагнув, як нерозумно було відмовлятися від неї лише для того, щоб не обтяжувати себе докорами сумління. Цікаво, як принцові вдається посилати листи у гірську оселю тепер, коли він сам занедужав і до нього вчащають схвильовані його здоров’ям відвідувачі? Невже він бачився з нею? Адже до Удзі так далеко. Кажуть, що принц час від часу кудись зникає. Та й чи не в цьому причина його таємничої недуги? Бо давно відомо, що у нього завжди псується настрій, якщо не вдається зустрітися зі черговою коханою».

Тепер Каору зрозумів, чому Укіфуне була такою сумною під час їхньої останньої зустрічі. «Яке незбагненне людське серце! — думав він. — Вона завжди здавалася такою милою, такою лагідною. Чи можна було передбачити в ній таку ж непостійність, як у принца? Тож чи не краще залишити її принцові і відступити з їхньої дороги?»

Якби Каору мав намір зробити дівчину своєю головною дружиною, то і не мав би іншого виходу, а так, хоч розуміючи, як це негарно виглядає, він вирішив нічого не змінювати в їхніх стосунках, бо все ще любив її і не хотів втрачати. «Якщо я, розгнівавшись на дівчину, відвернуся від неї, — думав Каору, — то принц неодмінно забере її до себе, але чи зможе він забезпечити їй надійне майбутнє? Адже відомо, що кількох жінок, якими він захоплювався, він позбувся, віддавши на службу до старшої сестри, Першої принцеси...» Словом, Каору не міг розлучитися з Укіфуне і раз у раз писав у Удзі, розпитуючи про її здоров’я.

Одного разу, коли поруч нікого не було, знову покликавши того свого посланця, він спитав: «А що, пан Дайнайкі все ще відвідує дочку Наканобу{309}?»

«Начебто, так», — відповів той.

«Він, напевне, часто посилає в Удзі того, кого ви зустріли днями? Там живе одна самотня жінка, і Дайнайкі, мабуть, зацікавився нею, — сказав Каору, зітхнувши. — Їдьте в Удзі, але так, щоб вас ніхто не помітив і ми не пошилися б у дурні».

Посланець згадав, що Дайнайкі часто розпитував його про Каору і особливо цікавився станом справ в Удзі. Звичайно, у нього виникли деякі здогади, але, як досвідчена людина, він промовчав. А Каору, вирішивши, що не варто відкривати своєї таємниці слугам, більше ні про що не запитував.

Останніми днями листи від Каору приходили так часто, що дівчина ні на мить не могла відволіктися від похмурих думок.

«Досі я не знав,

Що хвилі давно накрили

Сосну на вершині гори Суе-но мацу{310}.

Все ще вірив я, що вона і тепер

На мене чекає.

Не давайте приводу для поганих чуток...» — написав одного разу Каору. «Дивно!» — подумала Укіфуне, відчувши, як защеміло серце. Але, не наважуючись визнати, що зрозуміла натяк, який міг означати також і щось інше, вона повернула листа назад, приписавши: «Мабуть, цей лист потрапив до мене помилково. Так чи інакше, я почуваюся дуже погано, щоб відповідати на нього».

«Краще й відповісти було неможливо. Я і не підозрював, що вона така розумниця...» — посміхнувся Каору, прочитавши ці слова, бо не міг на неї сердитися.

Виходить, що Каору про все знав. Хоча прямого докору лист не містив, але не зрозуміти, на що він натякає, було неможливо. Укіфуне сиділа, змучена поганими передчуттями, що опиниться у жалюгідному становищі, коли увійшла Укон.

«Чому ви відіслали лист пана Каору назад? — запитала вона. — Хіба ви не знаєте, що цим ви можете накликати на себе біду?»

«Лист здався мені безглуздим, — відповіла Укіфуне, — і я подумала, що він призначався не мені».

А треба сказати, що Укон, запідозривши щось недобре, по дорозі розгорнула листа Каору і прочитала його, хоча й розуміла, що поводиться погано.

«Як усе це прикро! — промовила вона, не зізнавшись, що зміст листа їй добре відомий. — Тепер можна сподіватися біди. Мабуть, пан Каору про все здогадується...»

Зашарівшись, Укіфуне мовчала. Вона й гадки не мала, що Укон прочитала листа. «Напевне, хтось з оточення пана Каору розповів їй про нього», — вирішила вона, але розпитувати Укон подробиці не стала. «Що про мене подумають служниці? — мучилася дівчина. — Адже все відбулося усупереч моїм бажанням. Яка злощасна у мене доля!» Вона лежала, занурившись у тяжкі думи, а Укон тим часом розмовляла з Дзідзю.

«Моя старша сестра з провінції Хітаці також мала відразу двох залицяльників, — розповідала вона. — Таке трапляється з людьми з найрізноманітніших станів! Обидва любили її, і сестра розгубилася, не знаючи, кому віддати перевагу. Однак урешті-решт її більше привабив той, з ким вона зазнайомилася пізніше. І її перший коханець, охоплений ревнощами, убив свого суперника, але із сестрою не одружився. Таким чином, місцева влада втратила одного з кращих своїх захисників. Убивцю вислали з Хітаці, бо навіть такого доброго, як він, воїна не можна було тримати на службі через вчинений злочин. Сестрі ж моїй намісник відмовив у житлі, розсудивши, що саме вона у всьому і винна. От вона живе тепер десь у східних провінціях і, судячи з чуток, дуже бідує. А мати, яка і тепер її любить, постійно плаче, збільшуючи тягар своїх гріхів. Хоча, може, недоречно тепер заводити про це розмову, але я вважаю, що ніхто, незалежно від свого звання, не повинен втрачати голови через кохання. Звичайно, такі випадки рідкість, але так чи інакше добром вони ніколи не закінчуються. Адже для того, хто займає високе становище у світі, ганьба гірша від смерті. О, краще б наша пані зупинила нарешті свій вибір на комусь одному. Якщо принц любить її сильніше, ніж Каору, і справді збирається перевезти її до столиці, то їй не варто так мучитися сумнівами та худнути до невпізнання, а краще довіритися йому. З іншого боку, коли пані Хітаці не має спокою від турбот про неї, а годувальниця з ніг збилася, готуючись до переїзду разом з Каору, то було б дуже прикро, якби принц посмів забрати її собі, як обіцяв раніше».

«Навіщо ви лякаєте її такими страшними історіями? — заперечила Дзідзю. — Усе, що має статися, станеться. Серце їй підкаже, кого вибрати і до кого прихилитися. Оскільки принц палко її любить, то мені здається, що вона зовсім не радіє з того, що пан Каору так поспішає відвезти її звідси. По-моєму, нам треба на якийсь час заховати її де-небудь, а потім віддати тому, з ким її пов’язує глибше почуття». А хіба могла Дзідзю відповісти інакше, якщо від самого початку захопилася принцом?

«Ну, мені все одно, кого вона вибере, — зітхнула Укон. — Я тільки постійно молилася і в Хацусе, і в Ісіямі, щоб усе нарешті так чи інакше владналося. Але біда у тому, що в Удзі повно людей з маєтків пана Каору, справжніх відчайдухів з провінції Ямасіро та Ямато, пов’язаних з чоловіком на прізвисько Удонері-но тайфу, який за наказом пана Каору тут порядкує через свого зятя — якогось Укон-но тайфу. Люди високого звання, завдяки своїй розсудливості, не схильні до грубощів, а от від неосвічених селюків, які почергово охороняють будинок, намагаючись перевершити один одного заповзятливістю, можна сподіватися чого завгодно. Я здригаюся від жаху, згадуючи про ту нічну прогулянку, коли принц, понад усе на світі боячись розголосу, приїхав майже без супроводу, у простому вбранні. Навіть не уявляю собі, що б тоді могло статися, якби такі люди помітили його».

«Отже, вони вважають, що мені більше до душі принц?» — збентежилася Укіфуне. Вона й гадки не мала когось з двох обирати. Останнім часом вона жила неначе уві сні, не розуміючи, чим розбудила у принца таку пристрасть до себе. Водночас вона відчувала, що не може зрадити Каору, який протягом років був для неї надійною опорою. «Що ж робити? — думала вона розпачливо. — А що, як раптом і справді трапиться якесь нещастя?»

«О, як я хочу вмерти! — простогнала вона, впавши долілиць на постелю. — Хіба можна так жити? Мабуть, навіть серед найбідніших людей немає безталанніших за мене».

«Не впадайте у відчай! — заспокоювала її Укон. — Гадаю, вам треба зберігати спокій. Адже досі навіть у, здавалося б, скрутному становищі ви брали себе в руки, а тому я здивована тим, що сталося з вами після тієї нічної пригоди...»

Якщо Дзідзю та Укон, обізнані з душевними муками Укіфуне, не могли заспокоїтися, то годувальниця, сповнена надії на майбутній переїзд, цілими днями шила і фарбувала тканини. Підвівши якось до господині миловидну дівчинку, щойно прийняту на службу, вона дорікнула: «Подивіться, яка вона гарненька! А ви чому лежите цілими днями з таким похмурим виглядом? Невже злий дух вселився у вас, щоб нашкодити?»

Минали дні, а відповіді від Каору все не було. Одного разу до них навідався той самий Удонері, якого так боялася Укон. Він виявився товстим старим дядьком з хрипким голосом, грубий, неотесаний, але чванливий.

«Мені треба поговорити з ким-небудь із жінок», — заявив він, і до нього вийшла Укон.

«Вранці за вимогою пана{311} я їздив до столиці й щойно повернувся, — сказав Удонері. — Пан дав мені кілька доручень, а наприкінці зазначив, що не прислав сюди додаткової охорони, бо вважав, що ми з ранку до вечора наглядаємо за будинком. Однак, мовляв, він дізнався, що останнім часом до жінок стали приходити сторонні чоловіки, а це річ неприпустима. І тому дорікнув мені, що, видно, усе це відбувається за згодою сторожів, бо інакше важко таке собі уявити... Зі свого боку, я відповів, що нічого про це не знаю, бо через хворобу на деякий час відсторонився від своїх обов’язків і не знав, що робиться навколо будинку. Я запевнив його, що завжди посилав сюди найвірніших людей і стежив за тим, щоб вони виконували свою службу справно, але не можу зрозуміти, чому мені не доповіли про таку надзвичайну обставину. Уважно вислухавши мене, пан попередив: «Надалі будьте пильнішими, бо якщо ще раз щось таке трапиться, покарання вам не минути!». Ось тепер я і думаю, що, власне, він мав на увазі? Може, ви щось знаєте?»

Укон злякалася цих слів більше, ніж крику сови. Навіть не відповівши йому, вона пішла до Укіфуне і сказала: «Я так і знала! Сталося те, що мало статися. Пан Каору про все ді­знався. Тому й писати перестав».

А годувальниця, як слід не дочувши, зраділа: «От добре, що пан Каору насварив охорону! Розбійників у цій місцевості страх як багато, а сторожа далеко не завжди така старанна, як була колись. Раз у раз присилають на заміну новий простолюд, який навіть нічних обходів не здатний провести...»

«До біди зараз справді недалеко», — подумала Укіфуне саме тоді, коли від принца прийшов лист, в якому він писав про своє палке бажання нарешті зустрітися з нею у столиці, чим завдавав їй ще більше страждань.

«Якщо я віддам перевагу одному, то зроблю нещасним іншого, — думала вона. — Чи не краще просто самій піти зі світу? Адже і в старовину бували випадки, коли жінка, неспроможна зробити вибору, топилася у річці. Життя не принесе мені нічого, крім смутку, а смерть звільнить від болісних сумнівів. Мати якийсь час хоч і сумуватиме за мною, але, заклопотана багатьма іншими дітьми, врешті-решт мене забуде. Їй буде набагато прикріше, якщо, залишившись жити, я зазнаю ганьби і стану загальним посміховиськом».

На вигляд лагідна і слухняна, Укіфуне була, однак, здатна на досить рішучі кроки, бо ж не отримала такого виховання, як дочки з придворних родин високого рангу.

Щоб не залишити після себе любовних листів, які могли б комусь зашкодити, вона взялася знищувати їх — одні спалювала у вогні світильника, інші кидала у річку. Жінки, які не знали всіх обставин, вважали, що, готуючись до переїзду, Укіфуне вирішила позбутися зайвих записів, які накопичилися у неї упродовж одноманітних місяців і днів. А от Дзідзю, помітивши, що саме вона спалює, занепокоїлася: «Навіщо ви це робите? Я розумію, що ви боїтеся, щоб листи із сердечними таємницями не попалися на очі стороннім людям, але хіба не краще просто їх сховати? Можна було б іноді діставати їх і перечитувати. Адже ці листи такі зворушливі і написані на такому прекрасному папері. Знищувати їх просто жорстоко».

«Навіщо? Бо я ненадовго затримаюся на цьому світі, і не хочу, щоб листи заподіяли шкоди тому, хто їх написав. Мені було б дуже соромно, якби люди казали, що я зберігала їх навмисне...» — відповіла Укіфуне.

Хоча безнадія в її душі тільки наростала, Укіфуне не могла зважитися на рішучий крок. Тим паче коли пригадала, як хтось казав, що людина, яка вкорочує собі життя і залишає батьків, учиняє тяжкий злочин.

Нарешті минув двадцятий день. Дізнавшись, що господар орендованого будинку, як і було домовлено, збирається переїжджати у провінцію, принц квапливо повідомив про це Укіфуне. «Я приїду забирати Вас сьогодні вночі, — писав він. — Підготуйтеся так, щоб слуги нічого не помітили. Я також постараюся уникнути розголосу. Довіряйте мені».

«О ні, я не зможу навіть кількома словами перекинутися з принцом, якщо він навіть проб’ється до мене через охорону. Мені доведеться відпровадити його назад. О, як же він тоді розсердиться!» — думала Укіфуне, пройнята смутком, уявляючи собі ображене обличчя принца. Намагаючись опанувати себе, вона притиснула листа до обличчя, але, не витримавши, розпачливо заридала.

«Ой, пані, прошу вас, заспокойтеся, — докірливо сказала Укон, — а то всі помітять. І так багато хто здогадується, що з вами щось негаразд. Відкиньте нарешті сумніви і дайте йому відповідь. Поки я з вами, то допоможу принцові вивезти вас, навіть якщо йому доведеться летіти по небу».

«І чого ви так мучите мене? — благала Укіфуне, на мить угамувавши сльози. — О, якби я була впевнена, що саме так маю зробити!.. Але ж я зовсім не впевнена... А принц поводиться так, немовби я тільки й чекаю, щоб він приїхав забрати мене. Страшно й подумати, яким буде його наступний крок». І вона відмовилася відповідати на його листа.

Не отримавши жодної відповіді, принц занепокоївся, тим паче що давно вже не мав з Удзі звісток. «Напевне, Каору вмовив її, переконавши у своїй надійності, — думав він, охоплений ревнощами. — Зрештою, немає нічого дивного у тому, що вона вибрала саме його. І все-таки вона любила мене. Я не мав надовго залишати її саму. Видно, за той час жінки обмовили мене на його користь...»

Принц впав у відчай, пройнятий тугою, яка, здавалося, охоплювала навіть безкрайні простори небес. Думка про втрату Укіфуне була такою реальною, що спонукала його негайно поїхати в Удзі.

Коли Токіката, їдучи попереду, наблизився до знайомої очеретяної огорожі, його окликнули, як не ставалося раніше, чиїсь грубі голоси: «Гей, хто там?» Повернувшись назад, Токіката вислав уперед слугу, якого добре знали у будинку, але і того охорона затримала і взялася допитувати. Збентежений такою несподіваною зустріччю, слуга пояснив, що привіз термінового листа зі столиці для Укон. І та жахнулась, відчувши можливу біду.

«На превеликий жаль, — передала вона принцові, — сьогодні пані ніяк не може зустрітися з вами».

«Але чому? Невже вона не хоче більше знати мене?» — подумав принц у відчаї і, підкликавши Токікату, велів йому: «Спробуйте проникнути до будинку, знайдіть Дзідзю і разом щось придумайте».

І, як спритна людина, Токіката таки зумів розшукати Дзідзю.

«Навряд чи я зможу допомогти вам, — сказала вона. — Останнім часом усім тут розпоряджаються охорона, яка виконує вказівки самого пана Каору. Пані вельми засмучена, що принцові доведеться повернутися без побачення з нею, але іншої ради немає. Ой, у мене просто серце крається, коли бачу, як вона страждає. Але сьогодні тут така численна охорона, тож буде непереливки, якщо вас побачать. Передайте вашому панові, що ми все підготуємо до наміченого дня, але тепер ця нестерпна годувальниця ні вдень, ні вночі не спус­кає з нас очей».

«Але ж ви знаєте, яка важка і небезпечна ця гірська дорога, — заперечив Токіката. — Я просто не посмію сказати панові, що він пробирався сюди даремно. Ходімо до нього разом, самі розкажете йому всі подробиці».

«Ой ні, я не можу». І поки вони сперечалися, надворі зо­всім стемніло.

Принц, все ще сидячи верхи на коні, чекав неподалік від огорожі. Раз у раз звідкись вискакували собаки і заповнювали повітря несамовитим гавкотом. Нечислений супровід принца тремтів від страху, побоюючись того, що не зможе захистити свого пана від нападу якого-небудь негідника.

«Ну, ходіть швидше!» — майже силоміць тягнув Токіката за собою Дзідзю. Вона була дуже гарна з розпущеним довгим волоссям. Токіката хотів посадити її на коня, але вона відмовилася, і пішла пішки, притримуючи поділ довгого одягу. Він віддав жінці свої черевики, а сам скористався грубим взуттям слуги. Розмовляти прямо на дорозі було незручно, тому Токіката, вибравши затишну місцину під огорожею навколо хатини дроворуба, зарослої хмелем, розстелив там попону і допоміг принцу спішитися. «В якому жалюгідному стані я опинився! Невже, спіткнувшись на дорозі любові, я змарную своє життя?» — подумав він і заридав. А ще більше переживала за нього жаліслива Дзідзю. Принц мав такий нещасний вигляд, що над ним зглянувся б навіть заклятий ворог, якби з’явився перед ним в образі злого демона.

«Невже я не можу сказати їй хоча б одного слова? — насилу опанувавши себе, спитав принц. — Що ж сталося останнім часом? Може, служниці обмовили мене?»

Докладно розповівши про останні події, Дзідзю попросила: «Повідомте мені заздалегідь, якого дня ви заберете пані, але так, щоб ніхто інший не дізнався. Я бачу, як ви сильно любите її, і життя не пошкодую, щоб допомогти вам».

Побоюючись людських очей, принц більше не міг залишатися в Удзі, хоча дуже хотів поскаржитися Укіфуне. Була вже пізня ніч. Собаки гавкали все завзятіше, і марно намагалися слуги принца відігнати їх. Раптом задзвеніла тятива лука і пролунав грубий голос охорони: «Бережись вогню!..» Треба було поспішати додому. Неможливо виразити словами сум’яття, яке заволоділо душею принца.

Вам також треба поспішати...» — зітхаючи, сказав він Дзідзю.

Ніщо не могло зрівнятися з його красою та з пахощами промоклого від нічної роси вбрання. Обливаючись сльозами, Дзідзю повернулася в будинок.

Коли, вже знаючи від Укон, що принца не підпустили до будинку, Укіфуне, лежачи у глибокому відчаї, вислухала розповідь Дзідзю, що було далі, то не сказала ні слова, але здавалося, що її узголів’я ось-ось попливе, підхоплене потоком сліз. «Що подумають про це служниці?» — бідкалася вона, але не могла стриматися. Наступного ранку Укіфуне довго не вставала, соромлячись своїх розпухлих, почервонілих очей. Нарешті, зав’язавши пояс, вона сіла і взяла в руки сутру. «Не вважай гріхом те, що я хочу піти зі світу раніше своєї матері», — молила вона Будду. Потім, діставши малюнки принца, вона почала розглядати їх, згадуючи, що він говорив колись, сидячи навпроти неї, і тоді перед її очима виникали його чарівне обличчя й рука, що тримала пензлик. «О, якщо б я могла обмінятися з ним хоч одним словом учора ввечері, — думала вона. — Може, тепер мені було б легше...» Водночас вона почувалася винуватою і перед Каору, який постійно обіцяв їй пристойне становище у світі.

«Напевне, знайдуться люди, які осудять мою поведінку, — уявила вона собі, — але хіба краще, якщо я стану загальним посміховиськом?

Вона сумувала за матір’ю і навіть за ненависними зведеними братами і сестрами, про яких зазвичай і не згадувала. Думала вона і про Нака-но кімі з Другої лінії. З багатьма людьми вона хотіла побачитися ще хоч раз... Служниці цілими днями фарбували тканини і говорили тільки про майбутній переїзд, але Укіфуне не слухала їх. Вночі вона лежала без сну, обдумуючи, яким чином можна піти з дому непоміченою, і ледь не втрачала розум з відчаю. Коли світало, вона мимоволі переводила погляд у напрямку річки, а в душі виникало передчуття близького кінця — ще ближчого, ніж у тварини, яку ведуть до різниці.

Від принца прийшов лист, повний докорів, а вона не могла навіть написати відповіді, бо побоювалася, що хто-небудь це помітить.

от і все, що вона відповіла. Вона хотіла, щоб і Каору дізнався про почуття, які зараз тривожили її душу, але не сміла йому написати, щоб вони потім, як близькі друзі, не порівнювали її останніх листів. Ні, хай краще ніхто не знає, що з нею сталося.

Одного дня прийшов лист і від матері. «Вчора вночі мені приснився такий тривожний сон, — писала вона, — що я навіть замовила молебні у кількох храмах. Я так злякалася, що до ранку вже не спала і тому несподівано для себе самої задрімала вдень і, дрімаючи, знову побачила зловісний сон, про що і поспішаю повідомити Вам. Будьте обережні! Живете Ви так самотньо, що найбільше я боюся ревнощів особи, яка Вас іноді відвідує. Недобре, що цей сон приснився мені саме тепер, коли Ви нездужаєте. Я дуже турбуюся. Хоча я бажаю приїхати до Вас, але не можу, бо стан Вашої сестри викликає побоювання через підозру, що нею оволодів злий дух, і намісник провінції Хітаці заборонив мені відлучатися з дому. Раджу Вам замовити читання сутр у сусідньому храмі».

Пані Хітаці прислала також листа для настоятеля храму і дари для монахів. «Як сумно! — подумала Укіфуне. — Навіщо все це, якщо мені недовго лишилося жити?»

Пославши гінця до храму, вона сіла писати відповідь. Багато чого хотіла розповісти матері, але, не посмівши, накреслила всього кілька рядків:

Укіфуне раптом почула, що в сусідньому храмі задзвонили, видно, розпочавши читання сутр.

написала вона на аркуші паперу з переліком сутр, а оскільки гонець попередив, що сьогодні не зможе повернутися до столиці, прив’язала аркуш до гілки.

«Чогось моє серце щемить, — поскаржилася годувальниця. — Та й вашій матері приснився страшний сон. Скажіть охороні, щоб були особливо пильними».

«Ой, яка ж вона нестерпна!» — думала Укіфуне, не знаючи, як її позбутися.

«Недобре, що ви відмовляєтеся від їжі, — не відставала годувальниця. — Скуштуйте хоча б гарячого рису».

«Вона, звичайно, нестерпна, але ж вона така стара і негарна. Куди вона подінеться, коли мене не стане?» Від цих думок Укіфуне ставало ще сумніше. «Може, натякнути їй, що я скоро відійду з цього світу?» — подумала вона, але її серце так защеміло, що, не встигнувши вимовити жодного слова, вона гірко заплакала.

«Не треба так занепадати духом, бо, як кажуть, душа того, хто мучиться думками, покидає тіло. Боюся, що недарма вашій матері приснився страшний сон. Вам треба нарешті зупинити свій вибір на комусь одному, а у всьому іншому довіритися долі», — зітхнувши, сказала Укон, а Укіфуне лежала мовчки, прикривши обличчя рукавом...