Нака-но кімі, 25 років, молодша дочка Восьмого принца
Каору, Цюнаґон, 25 років, син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі)
Ніоу, принц Хьобукьо, 26 років, син імператора Кіндзьо та імператриці Акасі, внук Ґендзі
Юґірі, Лівий міністр, 51 рік, син Ґендзі та Аої
Весняне сонце, яке навіть «крізь зарості густі проникає»{208}, завітало нарешті й до Удзі, але Нака-но кімі все ще жила ніби уві сні, не розуміючи, як це вона протрималася стільки днів і місяців. Колись обидві сестри в однаковому настрої прокидалися і лягали, разом спостерігали, як змінювалися пори року, милувалися квітами і співом птахів, а коли одна з них починала складати пісню, то друга її закінчувала. Разом вони знаходили розраду у тому, що звіряли навзаєм своє горе і смуток. А тепер Нака-но кімі залишилася сама, не маючи нікого поруч, хто захоплювався б тим, чим вона, хто проливав би разом з нею сльози від розчулення. В її душі запанував такий безпросвітний морок, що вона навіть не відрізняла дня від ночі. Здавалося, що вона горювала тепер сильніше, ніж після смерті батька. Туга за сестрою була така нестерпна, що їй хотілося вмерти, але, на жаль, вона не могла цього зробити, бо кожній людині на цьому світі судилося прожити свій час.
Одного дня служниці отримали листа від поважного монаха Адзарі. «Як почувається в новому році ваша господиня? Тепер я турбуюся лише про її здоров’я й невтомно молюся за її щасливе майбутнє», — написав він, приславши разом з листом молоді пагони папороті й хвощів у гарненькому кошичку. «Це перші паростки, які послушники нашого храму приготували для Будди», — зазначалося в листі. Писав Адзарі досить незграбно, проте доповнив листа піснею, написаною окремо:
«Першу папороть
Я щовесни збирав,
Щоб вам подарувати,
Тож хіба можу в новому році
Забути свою давню звичку?
Прошу вас, прочитайте це своїй господині».
Нака-но кімі, уявивши собі, скільки зусиль старий монах доклав до створення цієї простої пісні, написаної незграбним почерком, була зворушена більше, ніж листом легковажного принца, що прагнув вишуканими словами заповнити порожнечу своїх почуттів. Розчулена піснею, вона доручила написати служницям:
«Кому весни цієї
Я показати зможу
Пагони папороті,
Що зібрані у горах
На пам’ять про покійного?»
Гонець отримав щедру нагороду.
Тепер, коли Нака-но кімі, в повного розквіту своєї юності, трохи схудла від пережитого останнім часом горя, а її обличчя набрало ще благородніших рис, вона стала навдивовижу схожою на старшу сестру. Раніше, коли вони були поряд, в очі служницям впадала відмінність між ними, а от тепер, на мить забувши про покійну Ооїґімі, вони побачили старшу сестру в Нака-но кімі.
Багато хто з почту Каору, приятелюючи із служницями Нака-но кімі, досить часто бував в Удзі й спілкувався з ними. А тому Нака-но кімі знала, що Каору безперервно тужить і що навіть новий рік не приніс йому полегшення. Тільки тепер вона зрозуміла, що не випадкова примха пов’язувала його з Ооїґімі, а глибоке почуття.
Оскільки принцові Ніоу щораз складніше було їздити в Удзі, то він вирішив перевезти Нака-но кімі до столиці.
Коли минули метушливі дні, пов’язані з Палацовим бенкетом, Каору, відчувши, що не має кому звірити свою душу, подався до принца Ніоу. Був тихий вечір, і принц, поринувши у задуму, сидів біля галереї. Перебираючи струни кото «со», він насолоджувався пахощами улюбленої сливи, і саме тоді Каору підніс йому зірвану внизу гілку. Ніщо б не здалося принцові доречнішим у той час, ніж бутони запашного сливового цвіту.
«Хіба той,
Хто гілку цю зірвав,
На її цвіт не схожий,
Що не виблискує, але в бутонах
Пахощі ховає?» —
сказав принц.
«Навіщо дорікати
Тому, хто цю гілку
Невинно споглядає?
Треба було її давно
Зірвати самому...
Справді прикро...» — відповів Каору.
Вони обоє міцно дружили й полюбляли кепкувати один з одного.
Потім розмова зайшла про важливіші справи, і, звісно, принц запитав, що відбувалося у гірської оселі в Удзі. У свою чергу, Каору розповів принцові про те, яким тяжким ударом стала для нього смерть Ооїґімі, й зізнався, що досі не може змиритися з цією втратою. Він, як це буває, водночас плакав і сміявся, згадуючи різні, пов’язані з нею випадки, то зворушливі, то кумедні, а принц, який мав чутливе серце і завжди був готовий відгукнутися на чуже горе, уважно слухав, рукавом витираючи сльози.
А тим часом небо, ніби співчуваючи їм, вкрилося туманом. Надвечір подув сильний вітер, стало холодно, як узимку, світильники раз у раз гаснули, і хоча «весняна ніч сховала у пітьму слив білоцвіт»{209}, друзі ніяк не могли наговоритися.
Що ж стосується виняткових стосунків Каору з Ооїґімі, то принц, схильний наділяти інших людей власними слабостями, у них сумнівався, як видно, підозрюючи Каору в нещирості. Разом з тим товариш постарався утішити Каору і стерти з його серця пам’ять про колишні страждання. Він говорив так переконливо, що врешті-решт змучена душа Каору відчула полегшення. Між іншим принц розповів йому про свій намір перевезти Нака-но кімі до столиці.
«Дуже радий про це чути! Ви й не уявляєте, як я каявся у тому, що несамохіть винен у її нещастях. Вона для мене — єдина пам’ять про дорогу людину, яка вічно житиме у моєму серці, і я вважаю, що маю допомагати їй у всьому. Тільки переживаю, щоб ви мене правильно зрозуміли...» — сказав Каору.
Він розповів принцові, що Ооїґімі просила його взяти під свою опіку молодшу сестру, але промовчав про ту ніч, коли вона втекла з кімнати, залишивши сестру з ним наодинці. У глибині душі він був переконаний, що сам має дбати про Нака-но кімі на пам’ять про покійну, і гірко каявся, що не одружився з нею та не забрав до столиці. Однак тепер, зрозумівши, що йому вже не вдасться повернути минуле, не завдавши нікому шкоди й не виставивши себе на посміховисько, змирився. Тож Каору взявся готувати переїзд Нака-но кімі до столиці, вважаючи, що ніхто, краще за нього, не зуміє цього зробити.
У той час, коли у гірській оселі до почту Нака-но кімі наймали нових миловидних жінок і дівчаток, її колишні служниці із задоволеним виглядом метушилися, готуючись до від’їзду, і тільки сама Нака-но кімі болісно зітхала, усвідомивши, що віднині її рідний дім приречений на запустіння. Та хіба вона могла залишатися назавжди у цій гірській глушині? Адже принц мав рацію, кажучи, що, відмовляючись їхати звідси, вона ставить під загрозу їхнє дорогоцінне подружнє життя. Геть розгублена, вона роздумувала, що ж їй робити?
Переїзд був призначений на початок другого місяця і, що менше днів залишалося до того часу, то все більше, поглядаючи на розповнілі бруньки на деревах, Нака-но кімі жалкувала, що не побачить їхнього цвіту. Їй здавалося, що відмова від гір, оповитих туманом, і подорож туди, де її чекає не рідне гніздо, а тимчасовий притулок, викличе у людей глузування і зневагу. Думки, одна від одної прикріші, вдень і вночі не давали їй спокою.
А тим часом, коли скінчилася тримісячна жалоба, священне обмивання здалося Нака-но кімі недостатнім, бо на її думку, її сестра заслуговувала на більше. Адже Нака-но кімі не знала матері й не тужила за нею. Тож вона думала й казала, що хотіла б ушанувати пам’ять сестри так, як вшанувала б пам’ять матері, але, на превеликий жаль, не мала для цього законних підстав. Каору прислав їй карету, передовий ескорт і вчених-астрологів.
«Як відомо, все минає:
Ще вчора ви були
В жалобному вбранні,
Та вже пора настала
Розкриватись пелюсткам...» —
написав він, приславши прекрасні різноманітні подарунки відповідно до рангу всім, хто супроводжував Нака-но кімі до столиці.
«Який він добрий! Ніколи не забуває потурбуватися про людей. Навіть рідний брат не був би дбайливішим», — хвалили Каору служниці. Особливо розчулилися літні жінки, які звикли обходитися скромним. А от молоді нарікали: «Невже ми ніколи більше не побачимо його? Як жаль, що тепер він стане нам чужим. А як сумуватиме за ним Нака-но кімі!»
Сам Каору прибув в Удзі рано-вранці напередодні від’їзду Нака-но кімі. Його, як завжди, помістили у гостьових покоях. «Якби жила Ооїґімі, то її серце, напевне, вже розм’якло б і тепер я забирав би до столиці старшу сестру, а не принц — молодшу, — думав Каору, згадуючи її та її слова, й, охоплений запізнілим каяттям, у всьому звинувачував себе. — Адже, попри все, вона ніколи по-справжньому не відштовхувала мене і не зневажала, а я сам чомусь віддалився від неї...» Згадавши про отвір, через який він колись підглядав за сестрами, він підійшов до перегородки, але, на жаль, завіси з того боку були опущені.
За перегородкою, згадуючи про Ооїґімі, тихо плакали служниці, а Нака-но кімі, обливаючись сльозами, лежала байдужа до всього на світі, зовсім не переймаючись завтрашнім від’їздом до столиці.
«Хоча за останніх кілька місяців нічого особливого не сталося, але я хотів би розповісти вам принаймні невелику частку того, що накопичилося за цей час у моїй душі й не дає мені спокою. Прошу вас, не цурайтеся мене, наче чужого!» — передав Каору через служницю.
«Та ні, я зовсім не цураюся вас, але мені зараз дуже важко. Я почуваюся розгубленою і боюся образити ваc своїми недоладними словами», — відповіла Нака-но кімі. Однак, послухавшись умовлянь служниць, які пожаліли гостя, вона погодилася зустрітися з ним біля входу у свої покої. Каору завжди вражав красою, а останнім часом, змужнівши, став ще привабливішим. Здавалося, що у світі немає людини, рівної йому. Уявивши собі поруч з ним свою покійну сестру, Нака-но кімі сумно зітхнула.
«Я готовий вічно згадувати про вашу сестру, але сьогодні, перед вашим від’їздом, це не зовсім доречно... — сказав Каору, переводячи розмову на інше. — Невдовзі і я переселюся ближче до того місця, куди ви переїжджаєте. Так що звертайтеся до мене, як кажуть, опівночі і на світанку, бо я завжди готовий допомагати вам у всьому, поки житиму. Що ви про це думаєте? Зрештою, чужа душа — темний ліс і, може, мої слова вам неприємно чути...»
«Мені й так важко залишати рідну оселю, а тепер ви ще й кажете, що скоро житимете поблизу... Усе це мене вкрай бентежить, що навіть не знаходжу слів для відповіді», — сказала Нака-но кімі тихим, уривчастим голосом.
Своїм зворушливо-безпорадним виглядом вона здалася Каору справжньою подобою Ооїґімі, і він пожалкував, що віддав молодшу сестру іншому. Але, на жаль, тепер пізно було про це й думати... Тож, не нагадуючи їй про ту давню ніч, в розмові з Нака-но кімі він поводився так, ніби геть-чисто про це забув.
Червона слива поблизу будинку настільки привертала до себе увагу своїм яскравим цвітом і чудовим ароматом, що навіть солов’ї не могли її оминути, а все пурхали між гілками, ні на мить не замовкаючи. Ба більше, згадка про те, що «і не така весна тепер приходить, як бувало»{210}, навіювала сумний настрій на співрозмовників. Коли ж раптовий порив вітру перемішав аромат квітів сливи із пахощами, що линули від одягу Каору, то навіть мандариновий цвіт не міг би яскравіше нагадати про минуле{211}. «Сестра дуже любила цю сливу. Коли їй ставало сумно, вона знаходила у ній відраду для душі» — подумала Нака-но кімі і, не стримавши хвилювання, сказала:
«Більше ніхто
Не буде милуватися
Сливою у цій гірській оселі.
Лиш її цвіту аромат
Нагадає про минуле».
Її слабкий, майже нечутний голосок, здавалося, от-от мав обірватися.
«Хоч слива,
Якої мій рукав торкався
Пахне, як колись,
Але, на жаль, не в мій сад
Її з корінням пересадять», —
тихо відповів Каору, витираючи сльози.
«Маю надію, що ми і в майбутньому зможемо так само зустрічатися і багато про що розмовляти», — сказав він на прощання і, покликавши до себе служниць, віддав їм останні вказівки щодо підготовки до від’їзду. Охороняти оселю мав той самий бородатий сторож, а людям з найближчого маєтку Каору було доручено забезпечити решту челяді усім потрібним для життя.
Пані Бен навідріз відмовилася супроводжувати свою господиню до столиці. «Я не сподівалася, що проживу так, на жаль, довго. Крім того, оскільки багато хто вважатиме мою присутність поганою ознакою, то краще не нагадувати людям, що я ще жива», — сказала вона. Каору наполягав на зустрічі з нею, і вона хоч-не-хоч погодилася на це. Він був зворушений, побачивши, що вона змінила зовнішній вигляд, ставши недавно монахинею. Як завжди, вони говорили про минуле.
«Я іноді приїжджатиму сюди, і був би дуже засмучений, якби не застав близьких мені людей, а тому, зізнаюся, ваш намір залишитися тут мене навіть тішить...» — і, не доказавши до кінця, Каору заплакав.
«На жаль, що осоружнішим життя здається, то довше воно триває. О, навіщо Ооїґімі вмерла раніше й залишила мене напризволяще? Я добре розумію, що, нарікаючи на весь цей світ, ставлю перешкоду для власного спасіння», — скаржилася Бен.
Хоча її скарги звучали набридливо, Каору з усіх сил намагався її втішити. Не дивлячись на те, що останнім часом пані Бен вельми постаріла, але, після того, як її колись прекрасне чорне волосся було підстрижене, її обличчя дуже змінилося і навіть трохи помолодшало. «Чому я не дозволив Ооїґімі постригтися в монахині? Може, тоді вона прожила б довше й ми могли з нею зустрічатися віч-на-віч?» — подумав Каору і, мимоволі позаздривши старій жінці, відсунув убік завісу, щоб зручніше розмовляти. Пригнічена горем, Бен трималася з гідністю, а її манера говорити свідчила, що колись вона була непересічною особистістю.
«Якби раніше
У річку власних сліз
Я кинулася,
То не жила б тепер,
Коли Ооїґімі вже немає...» —
сказала вона, ледве стримуючи сльози.
«Але ж це був би великий гріх! І таким чином ви не тільки не досягли б Землі вічного блаженства, а потрапили б на саме дно глибокого пекла. Вам треба зрозуміти, що все на цьому світі — марнота.
Навіть якби у річку
Сліз глибоко
Я занурився,
Хвилі туги не дали б
Мені забутися...
Коли ж нарешті я хоч трохи заспокоюся?» — відповів Каору, розуміючи, що сердечній тузі не буде кінця. Не маючи охоти повертатися до столиці, він довго сидів у глибокій задумі, але коли стемніло, то, побоюючись, що така безпричинна затримка в Удзі викличе підозру у принца Ніоу, врешті-решт таки вирушив.
Бен розповіла Нака-но кімі про свою розмову з Каору, яка її вкрай стривожила. А тим часом служниці, готуючись до переїзду, щось поспішно дошивали й чепурилися, забувши про свої згорблені постаті. Серед них тільки Бен у скромному вбранні монахині різко вирізнялася.
«Коли вбрання всі шиють,
Готуючись поспішно у дорогу,
В затоці Соде
З рукава рибачки{212}
Скапує вода солона», —
сказала вона засмучено.
«Як від води солоної
Ваше вбрання промокло,
Так і мої рукави,
Гойдаючись на хвилях тривоги,
Не висохнуть ніколи... —
відповіла Нака-но кімі. — Не думаю, що затримаюся у столиці надовго. Можуть так скластися обставини, що я повернуся сюди, бо не хотіла б повного запустіння нашої оселі, і ми знову побачимося. Узагалі мені дуже тяжко з вами розлучатися й залишати вас на самоті. Зрештою, люди, що прийняли постриг, не завжди поривають всі зв’язки зі світом, а тому сподіваюся, що хоча б іноді ви відвідаєте мене..»
Нака-но кімі, залишаючи Бен усе начиння, яким користувалася колись Ооїґімі, лагідно сказала: «Коли бачу, як ви більше за інших сумуєте за покійною сестрою, то переконуюся, що між вами існував тісний зв’язок ще з попереднього народження. Так чи інакше, за цей час ви стали і мені особливо близькою». І тоді Бен заридала невтішно, немов дитина за матір’ю.
Коли в оселі все було прибрано, до галереї під’їхали карети. Передовий ескорт складався з придворних четвертого і п’ятого рангів. Принц сам хотів приїхати по Нака-но кімі, але щоб не створювати зайвого розголосу, відмовився від цього наміру. Каору також прислав чимало своїх людей для ескорту. Усе приготування до від’їзду відбувалося за вказівками принца Ніоу, а Каору стежив за всіма дрібницями їхнього виконання.
«Скоро стемніє», — квапили Нака-но кімі служниці та люди, що приїхали зі столиці, а Нака-но кімі з неспокоєм на душі думала: «Куди ж це мене повезуть?» Служниця Тайфу, сідаючи до неї в карету, сказала:
«Яка я рада,
Що дочекалася
Щасливої нагоди!
А що було б зі мною,
Якби я кинулася у річку Удзі?..»
Нака-но кімі, неприязно дивлячись на її усміхнене обличчя, мимоволі подумала, що у пані Бен, мабуть, інший настрій. А ось яку пісню склала інша служниця:
«Хоча не можу
Я забути про покійну,
Яку щиро любила,
Але сьогодні в моєму серці
Сама лиш радість!»
Обидві служниці тривалий час служили у домі Восьмого принца і, здавалося, любили Ооїґімі, а тому Нака-но кімі, неприємно вражена тим, як раптово змінився їхній настрій, не відповіла їм.
Під час тривалої подорожі до столиці Нака-но кімі, вперше побачивши, якою небезпечною буває гірська дорога, нарешті зрозуміла, чому принц рідко відвідував її, і пожалкувала, що ставилася до нього так строго. Коли на небо виплив місяць сьомого дня, такий прекрасний у легкому, примарному тумані, то втомлена незвично довгою дорогою і власними роздумами Нака-но кімі сказала:
«Коли на небо дивлюся,
То бачу, як із-за гір на мить
З’явився місяць,
Який сховався знову за горою,
Бо цей світ йому не до вподоби».
Тепер, переїжджаючи хтозна-куди, вона почувалася невпевненою у своєму майбутньому, а недавні переживання в Удзі здалися настільки незначними, що її опанувало бажання повернутися в минуле.
Коли пізно вночі Нака-но кімі прибула у двір садиби на Другій лінії з рядом прекрасних будівель, яких вона ніколи раніше не бачила, сам принц Ніоу, який давно з нетерпінням чекав на неї, підійшов до карети й допоміг їй спуститися. Покої для неї, як і для її служниць, виблискували чудовим оздобленням завдяки дбайливому ставленню принца навіть до найменших дрібниць. Тепер уже ніхто не сумнівався щодо становища Нака-но кімі в будинку на Другій лінії. «Це не просте захоплення», — казали люди, вражені несподіваним поворотом подій.
Каору збирався переїхати у будинок на Третій лінії до кінця місяця, а останнім часом щодня заходив туди простежити за ходом робіт. Того дня він затримався на Третій лінії, недалеко від будинку принца, до пізнього вечора, щоб якомога швидше дізнатися про прибуття Нака-но кімі від своїх людей, яких послав для ескорту в Удзі. Почувши, що принц зустрів Нака-но кімі з щирою приязню, Каору зрадів і водночас пожалкував, що повівся так недалекоглядно. «От якби повернути назад минуле...» — зітхнув він і дошкульно для принца додав:
«Хоча своїх почуттів,
Як човен вітрила
На озері Біва,
Ми одне одному не відкрили,
Але разом одну ніч таки спали».
Лівий міністр Юґірі, збираючись видати свою Шосту дочку за принца Ніоу до кінця місяця, був вельми незадоволений тим, що той, немов випереджуючи його, раптом перевіз до себе невідому особу й зовсім перестав з’являтися у садибі на Шостій лінії. Дізнавшись, що міністр цим ображений, принц раз по раз посилав його дочці листи. Оскільки весь світ уже знав, що у домі Лівого міністра готуються до церемонії визнання повноліття Шостої дочки, що супроводжувалось одяганням мо — одягу зі шлейфом, то, уникаючи зайвих пересудів, міністрові довелося її завершити після двадцятого дня. Він вирішив запропонувати дочку Каору. Щоправда, до одруження між близькими родичами зазвичай ставилися з упередженням, але було шкода віддавати комусь іншому такого зятя, як Каору. Тим паче що особа{213}, про яку він усі ці роки мріяв, померла, залишивши його в повній самотності. З огляду на це, Лівий міністр послав до Каору довірену людину дізнатися про його наміри.
«Переживши втрату дорогої людини й тим самим переконавшись у марності суєтних помислів, я перейнявся ще більшою огидою до світу. Боюся, що не принесу нікому щастя, а тому про шлюб не може бути й мови...» — навідріз відмовився Каору.
«Як це так, що й він поставився холодно до моєї серйозної пропозиції?» — думав ображений Лівий міністр. Та й чи міг він очікувати, що його пропозиція не зустріне відмови? Бо хоча Каору і доводився йому молодшим братом{214}, в його поведінці було щось таке, що змушувало людей поступатися йому, а тому не варто було змушувати його до цього шлюбу.
Одного разу, коли зацвіли вишні, Каору, милуючись їхнім цвітом коло будинку на Другій лінії, мимоволі згадав про оселю в Удзі, яка залишилася без господаря. «Невже нічиє серце не здригнеться...»{215} — ніби сам до себе промовив він і вирушив до принца Ніоу. Останнім часом принц майже не виходив з дому на Другій лінії, і щораз більше звикав до Нака-но кімі. Така дружба між молодятами тішила Каору, але, як це не дивно, водночас бентежила. Щоправда, якщо бути зовсім чесним, то він все ж радів, що більше не має підстав турбуватися про майбутнє Нака-но кімі.
Вони довго розмовляли про всяку всячину, але ввечері принц сказав, що має їхати в Імператорський палац, тож коли карета була готова, а в покоях зібралися його численні прибічники, Каору перейшов у Західний флігель, де проживала Нака-но кімі.
Тамтешні розкішні покої нічим не були схожі на бідну гірську оселю. Підкликавши одну з чарівних дівчаток-служниць, чиї витончені фігурки миготіли за завісами, Каору велів їй доповісти Нака-но кімі про свій прихід. Служниці просунули під завісою подушку-сидіння для нього, і невдовзі одна з них, видно, обізнана з минулими стосунками, з’явилася з відповіддю.
«Ми живемо так близько, що начебто я міг би відвідувати вас будь-коли, вранці чи ввечері, але боюся, що тепер моя поява у вас без особливого приводу здавалася б надмірною, вартою осуду, фамільярністю. А це означає, що, на жаль, багато чого у світі змінилося. Часто, дивлячись на прекрасні, оповиті туманом дерева у вашому саду, я згадую з глибоким сумом про минуле», — почав Каору і задумався, а Нака-но-кімі, глянувши на його зажурене обличчя, крадькома зітхнула. «О, якби сестра вийшла заміж за нього! Тоді ніщо не заважало б нам часто бачитися, разом милувалися квітами й слухати пташиний спів...» — подумала вона, відчувши ще більшу самотність, ніж колись у відірваній від світу гірській оселі в Удзі.
«Не ставтеся зневажливо до пана Каору, наче до звичайного гостя. Настав час показати йому, як високо ви цінуєте його доброту», — нагадували служниці. Однак Нака-но кімі все не наважувалася розмовляти з Каору віч-на-віч, а поки вона вагалася, в її покої зайшов принц попрощатися перед від’їздом. У повному парадному вбранні він справляв надзвичайно приємне враження.
«А чому це ви тримаєте пана Каору перед завісою? Адже він зробив для вас стільки добра й заслужив приязнішого ставлення. І хоча я боюся стати посміховиськом, але не хотів би, щоб ви сприймали його як зовсім чужу людину. Хіба віч-на-віч ви не маєте що пригадати? — сказав принц, побачивши гостя, але відразу додав: — А проте не втрачайте пильності, щоб знову чогось не сталося. Бо хто знає, що у нього на думці?»
Останні слова принца поставили Нака-но кімі у скрутне становище. Вона розуміла, що тепер не може нехтувати Каору, до якого досі відчувала глибоку приязнь, і має віддячити за все тим, що замінить йому покійну Ооїґімі. Хоча Нака-но кімі готова була піти йому назустріч, але водночас її непокоїло, як до цього поставиться принц.