Повість про Ґендзі. Книга 3

Напахчений принц

Ніоу, Третій принц, принц Хьобукьо, 15—21 рік, внук Ґендзі, син імператора Кіндзьо та імператриці Акасі

Каору, син Третьої принцеси, Цюдзьо, Ґен-цюдзьо, Сайсьо-но цюдзьо, 14—20 років, син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Імператор, імператор Кіндзьо, син імператора Судзаку, наступник імператора Рейдзея

Імператриця, імператриця Акасі, дочка Ґендзі й пані Акасі

Перша принцеса, старша дочка імператриці Акасі, внучка Ґендзі

Перший принц, принц-спадкоємець, старший син імператора Кіндзьо та імператриці Акасі, внук Ґендзі

Другий принц, син імператора Кіндзьо та імператриці Акасі, внук Ґендзі

Юґірі, Правий міністр, 40—46 років, син Ґендзі і Аої

Ханацірусато, колишня кохана Ґендзі

Монахиня-мирянка Третя принцеса, 35(36)—41(42) рік, дружина Ґендзі, дочка імператора Судзаку

Оціба, Друга принцеса, вдова Касіваґі, друга дружина Юґірі, дочка імператора Судзаку

Кумої-но карі, господиня Північних покоїв садиби на Третій лінії, дружина Юґірі

Пані Акасі, 52—58 років, кохана Ґендзі, мати імператриці Акасі

Імператор Рейдзей, син Фудзіцубо і Ґендзі (офіційно — імператора Кіріцубо)

Ньоґо Кокіден, наложниця імператора Рейдзея, дочка колишнього Великого міністра (То-но цюдзьо)

То-найсі-но суке, дочка Кореміцу, кохана Юґірі

Після того, як на світі не стало Ґендзі, серед його численних нащадків не знайшлося нікого, хто успадкував би його блискучу вроду і гучну славу між людьми. Долучати до цього переліку колишнього імператора Рейдзея, мабуть, не варто... Тепер у світі могли похвалитися красою тільки двоє: Третій принц{87}, син нинішнього Імператора, і син Третьої принцеси{88}, що виріс у садибі на Шостій лінії. Вони справді перевершували багатьох красою, яка, однак, не мала того блиску, яким колись славився Ґендзі. Без сумніву, наділені гарною зовнішністю і благородними манерами, вони все ж залишалися цілком звичайними людьми, хоч завдяки кревному зв’язку з Ґендзі вивищувалися в очах усього світу й користувалися значно більшим впливом, ніж він сам в юні роки. Третій принц, улюбленець пані Мурасакі, жив тепер у садибі на Другій лінії. Його старший брат, принц-спадкоємець, посідав, безперечно, високе становище при Імператорському дворі, але Імператор та Імператриця нікого так не любили, як Третього принца. Вони не раз радили йому оселитися в палаці, але він віддавав перевагу своєму старому будинку, де міг жити вільно, задля власного задоволення. Після церемонії визнання повноліття, яка супроводжувалася Одяганням хакама й головного убору, Третій принц дістав звання «хьобукьо{89}».

Перша принцеса оселилася у східному флігелі південно-східної будівлі в садибі на Шостій лінії, яку займала колись пані Мурасакі. Все тут залишивши таким самим, яким було за її життя, принцеса постійно, день і ніч, з любов’ю згадувала про покійну. Другий принц також часто приїжджав сюди, щоб відпочити у головній частині будинку. Він одружився з другою дочкою Правого міністра{90} і в палаці займав покої Умецубо. Люди ставилися до нього з великою пошаною і вважали гідним стати наступним принцом-спадкоємцем.

Правий міністр Юґірі мав багато дочок. Старша прислуговувала у покоях принца-спадкоємця і встигла заслужити його виняткову прихильність. Ніхто не сумнівався, що й молодші дочки у свій час вийдуть заміж за принців крові, з чим погоджувалася і сама імператриця Акасі. Тільки от принц Ніоу думав по-іншому й вважав неприйнятним одружуватися з чужої волі. Хоча Юґірі не був впевнений, що всім його дочкам вдасться по черзі вийти заміж, як того вимагав звичай, за віком, тобто спочатку старшій, а потім молодшій, але він приділяв велику увагу вихованню кожної з них, не приховуючи, що охоче піде назустріч тому з принців, хто матиме намір з ним поріднитися. Останнім часом головну надію чимало принців та вищих вельмож покладали на те, що саме Шоста його дочка віддасть перевагу одному з них.

Після смерті Ґендзі численні жінки, які служили у садибі на Шостій лінії, обливаючись сльозами, роз’їхалися по своїх власних оселях доживати віку. Пані Ханацірусато переїхала у Східну садибу на Другій лінії, що дісталася їй у спадок від Ґендзі. Третя принцеса-монахиня оселилася в будинку на Третій лінії. Імператриця Акасі останнім часом залишалася у палаці, і будинок на Шостій лінії збезлюднів і запустів. Спостерігаючи за всім цим, Юґірі підсумував: «Здавна відомо чимало випадків, коли дбайливо розбудована й виплекана руками господаря садиба після його смерті ущент руйнується і всіма геть-чисто забута, стає сумним образом непостійності світу й марноти людських сподівань, тож, поки я живий, я не дам цьому дому запустіти й не допущу, щоб обмілів людський потік на широкій дорозі до нього», — і перевіз на місце Ханацірусато до будинку в північно-східній частині садиби Другу принцесу{91}, щоб по черзі, через кожних п’ятнадцять днів, відвідувати то її, то першу дружину Кумої-но карі на Третій лінії.

Що стосується прекрасно опорядженого будинку на Другій лінії і Весняних покоїв у садибі на Шостій лінії, які набули серед людей слави дорогоцінних палаців, то вони призначалися численним онукам пані Акасі, малолітнім принцам і принцесам, якими вона й опікувалася. Правий міністр Юґірі, наче відданий син, виконуючи заповіт покійної Мурасакі, всіляко підтримував усіх її колишніх служниць у садибі на Шостій лінії. «О, якби вона не покинула нас так рано! — думав він іноді. — Як я догоджав би їй! На жаль, вона пішла зі світу, так і не підозрюючи про мою відданість». Не було на світі нікого, хто б досі не оплакував смерті Ґендзі. Світ немов занурився у морок, а людей переслідувало усвідомлення безпросвітності життя. Та найбільше, звісно, сумували знайомі жінки, принци й принцеси з його рідні. Не минало ні хвилини, щоб вони не згадували і про пані Мурасакі, яка залишила в їхніх серцях незабутній слід. Мабуть, тому цвіт весняних вишень здається нам таким прекрасним, бо живе він недовго.

Син Третьої принцеси{92}, за порадою Ґендзі, перебував під особливою опікою колишнього імператора Рейдзея. Його імператриця-дружина Акіконому, вельми засмучена тим, що не має власних дітей, охоче дбала про нього. Коли Каору сповнилося чотирнадцять років, у палаці імператора Рейдзея справили для нього обряд Одягання хакама й головного убору, а другого місяця того ж року йому присвоїли звання «дзідзьо». Восени він став Укон-но цюдзьо{93}, потім стараннями того ж імператора Рейдзея, що мав, як видно, свої причини поспішати, був підвищений у ранзі з отриманням відповідної платні й таким чином повної незалежності.

Каору поселили у флігелі палацу Рейдзея поруч з найвищими покоями. Імператор подбав про добробут свого вихованця, особисто підібрав для його обслуговування молодих жінок, дівчаток-служниць із нижчої прислуги. Зазвичай навіть дочкам мало хто приділяє стільки уваги.

Наймиловидніших, найблагородніших і найбездоганніших своїх служниць родина імператора Рейдзея та імператриці Акіконому перевела на службу до Каору. Словом, Імператор доклав усіх зусиль, щоб Каору жив у повному достатку, ні в чому не відчуваючи нестачі. Він дбав про юнака не менше, ніж про свою єдину улюблену доньку, яку народила йому ньоґо Кокіден{94}. Чи не була причиною тому його щораз більша з кожним роком прихильність до імператриці Акіконому? Так чи інакше, багато хто, спостерігаючи за всім, не знаходив пояснення...

Третя принцеса жила тихо і спокійно, не думаючи ні про що, крім молитов. Кожного третього місяця підносила вона хвалу будді Аміда, двічі на рік влаштовувала Читання восьми сувоїв сутри Лотоса. Її дні, цілком віддані служінню Будді, тяглися одноманітно, і лише відвідини сина у садибі на Третій лінії розвіювали її самотність і розраджували так, наче він був їй батьком, а не сином. Завдяки прихильності як теперішнього, так і колишнього імператорів, з дитинства пов’язаний ніжною дружбою з усіма принцами, починаючи з принца-спадкоємця, Каору був для багатьох настільки бажаним гостем, що, як часто сам нарікав, мав би розірватися на частини, щоб усіх задовольнити.

Ще у дитинстві випадково почуті людські розмови зродили в його душі болісні сумніви, але поруч не було людини, яка могла б їх розвіяти. Розуміючи, як неприємно буде матері, якщо він хоч словом або поглядом натякне їй на свої підозри, Каору страждав мовчки. «Що сталося насправді? — запитував він себе. — Який збіг обставин прирік мене на ці душевні муки? О, коли б я міг, як принц Дзенґьо{95}, сам проникнути в цю таємницю...

Однак ніхто не міг йому відповісти. Постійно роздумуючи над цим, він наче страждав від якоїсь невідомої хвороби. Його вкрай бентежило, що матір у такому молодому віці вирішила постригтися у монахині. «Невже на неї зійшло раптове духовне просвітлення? А, може, ненароком вона у чомусь помилилася, після чого мирське життя їй спротивилося? Але чому люди про цю таємницю мовчать? А що, як всі все знають, але не сміють мені сказати?.. — думав Каору. — Хоча мати і присвячує молитвам усі дні і ночі, але хіба слабка, безпорадна жінка зможе досягти просвітлення. Та й п’ять перепон стоять цьому на заваді{96}... Я маю допомогти їй принаймні у прийдешньому житті...Очевидно, той чоловік також пішов зі світу тому, що не зміг винести душевних мук. Як би я хотів зустрітися з ним хоча б на тому світі!» Каору був готовий відмовитися від обряду Одягання хакама й головного убору, але вже не міг{97}. І хоча після церемонії повноліття він жив, оточений загальною повагою, але, байдужий до почестей і розкоші, шукав лише тиші і самотності. Імператор, кревно пов’язаний з Третьою принцесою{98}, ставився із щирою прихильністю і до її сина. Імператриця Акасі також любила Каору, який виріс разом з її дітьми. Пестячи його, вона часто згадувала, як батько журився, що не побачить дорослим дитя, яке прийшло у світ на схилі його днів. А Правий міністр Юґірі приділяв синові Третьої принцеси навіть більше уваги, ніж власним дітям.

Колись чоловік, відомий як Блискучий Гендзі, був улюб­леним сином Імператора, а тому викликав у багатьох людей заздрість, але родина його матері, займаючи невисоке становище в світі, не могла його підтримати. Однак він, розумний і розважливий у вирішенні людських справ, завжди вмів приховати свій незрівнянний блиск, щоб не засліплювати людей, і вдало пройти крізь особисті бурхливі негаразди, які колись так вразили столицю, водночас не забуваючи заздалегідь неквапливо й спокійно готуватися до прийдешнього життя.

А от Каору був досить самовпевненим, що, зрештою, не дивує, якщо згадати, з яким захопленням дивилися на нього люди ще тоді, коли він був дитиною. Здавалося, що йому і справді не призначено жити, як звичайній людині, а швидше тимчасово залишатися на землі перевтіленням одного з будд. Не можна сказати, що природа обдарувала його особливою вродою, хоча у ньому усе-таки було щось напрочуд приваб­ливе. Разом з тим глибина його душі вирізняла його між всіма іншим. Окрім всього, Каору поширював навколо себе дивовижний неземний аромат, який з кожним його рухом якимось чудом розливався навіть на більшу відстань, ніж знамените куриво «За сто кроків». Люди з таким, як у нього, високим становищем, не плекають зовнішню скромність, а, навпаки, намагаються у всьому перевершувати інших. Але Каору страждав від такої рідкісної особливості свого тіла. Адже він нікуди не міг прийти непоміченим, бо аромат відразу ж видавав його. Він не просочував свій одяг жодними пахощами, але як тільки тканина торкалася його шкіри, невловимі аромати, наче ті, що таїлися в глибині його китайських скриньок, набували раптом надзвичайної сили. А коли ж він мимохідь зачіпав рукавом гілку квітучої сливи, то багато хто з присутніх був готовий кинутися і підставити своє вбрання під росу, що спадала з неї. Навіть запах забутого на осінньому полі суцвіття конопельника воскресав від дотику його руки. Цей вражаючий аромат розбудив дух суперництва у принца Ніоу, який, не бажаючи відставати від Каору, просочував своє вбрання найкращими відомими пахощами і цілими днями старанно змішував нові. Навесні принц милувався сливовим цвітом, а восени, коли всі захоплювалися «дівочою красою{99}» і краплями роси, що виблискували на листочках хаґі, за якими сумують олені{100}, він думав лише про хризантеми, які змушують забувати про старість{101}, поблякле суцвіття конопельника й непримітні квіти родовика. Він не міг відірватися від них доти, поки на засохлі поля не лягав іній. Здавалося, ніщо інше не хвилює його. Багато хто вважав це вельми дивною примхою й ознакою манірності. Свого часу Ґендзі ніколи не віддавався якомусь одному заняттю з таким самозреченням.

Каору, тепер уже у званні «ґен-цюдзьо», часто заходив до принца Ніоу, щоб разом помузичити, і, хоча гра на флейті пробуджували у них дух суперництва, проте вони залишалися найближчими друзями. Люди прозвали їх відповідно Духмяним цюдзьо і Напахченим принцом. Всі благородні родини, що мали на виданні красивих дочок, не приховували, що палко прагнуть поєднати їхню долю з юнаками. На такі натяки принц Ніоу відповідав батькам лише тих дочок, яких вважав вартими уваги, щоб вивідати якнайбільше про їхню вроду й чесноти. Але, на жаль, жодна не припала йому до душі. На думці у нього була лише дочка імператора Рейдзея, з нею він мріяв одружитися і разом жити. Кращої на його шляху досі не траплялось. Його зацікавлення принцесою пояснювалося тим, що її мати, ньоґо Кокіден, походячи з високого роду, славилася незвичайно вишуканими манерами й благородною душею, крім того, за словами людей, принцеса була дуже гарною. Оскільки її хвалили не лише сторонні люди, але і її служниці не пропускали нагоди розповісти йому подробиці про неї, то врешті-решт принц Ніоу зовсім втратив спокій.

А от Каору був байдужий до світу з його скороминущими втіхами, бо розумів, що поспішна закоханість у жінку може стати у майбутньому причиною страждань через можливу розлуку з нею перед постригом у монахи, а тому не піддавався пристрастям, які могли б ускладнити його життя. А втім, цілком можливо, що така розсудливість була пов’язана з тим, що він ще не зустрів особи, здатної схвилювати його уяву. Про таємні ж походеньки, які зазвичай світ засуджує, він узагалі не думав. У дев’ятнадцятирічному віці Каору, зберігши за собою колишній чин, крім того дістав звання «сайсьо» і отримав третій ранг. Здобувши прихильність найвищих осіб — колишнього імператора Рейдзея та його дружини Акіконому, — він, залишаючись простим підданим, жив з такою бездоганною репутацією, що не мав би ні перед ким почуватися приниженим, однак таємні сумніви щодо власного походження настільки мучили його душу, що він відмовився від любовних спокус і, незважаючи на молодість, мав славу у світі людини стриманої, твердої вдачі.

Довго живучи в одному домі з дочкою імператора Рейдзея, через яку втратив спокій принц Ніоу, Каору мав змогу переконатися, що принцеса справді була непересічною особою з благородними манерами і бездоганно тонким смаком. «Якщо вже з кимось одружуватися, то лише з нею, — думав Каору. — Вона завжди буде мені розрадою». Однак, хоч і довіряючи юнакові, Імператор проте пильно стежив, щоб той не наближався до покоїв принцеси. Каору розумів, що її батько має рацію, і, хоч був засмучений такою забороною, не намагався її порушити. «Адже може статися, що я не зумію стримати раптового сердечного пориву, — думав він, — наслідки якого будуть згубними як для мене, так і для принцеси».

Каору прийшов у цей світ ніби для того, щоб ним захоплювалися, а тому жодна жінка не могла встояти перед ним, коли чула кілька випадково кинутих слів, що підкорювали її серце. Тож не дивно, що мимоволі Каору виявився пов’язаним з багатьма жінками. Звичайно, то були випадкові зв’язки, яким він не надавав особливого значення, і хоч він не лишався зовсім безпристрасним, проте старанно їх приховував. Мабуть, ніщо так легко не запалює уяву жінки, як зовнішня незворушність, за якою вгадується чутлива душа. Зрештою, на службу у будинок на Третій лінії зголосилося чимало жінок, яким дуже хотілося жити поряд з ним. Всі вони страждали від його холодного ставлення, але були готові миритися з цим, тільки б бачити його щодня. Причому серед цих жінок було чимало осіб високого звання, які покладалися на такий крихкий зв’язок, бо, видно, чарівність Каору була настільки великою, що вони воліли обдурювати себе і багато на що заплющувати очі.

«Поки живе моя мати, — часто казав Каору, — я піклуватимуся про неї і вдень і вночі, щоб виконати свій синівський обов’язок». Правий міністр Юґірі думав віддати за нього одну з численних своїх дочок, але поки що не говорив про це відкрито, побоюючись, що люди несхвально поставляться до такого шлюбу, оскільки Юґірі та Каору були близькими родичами — братами по батькові. Проте кращого зятя йому справді годі було й шукати.

Шоста дочка міністра, народжена від То-найсі-но суке, виросла такою красунею з добрим серцем, що навіть дочки його головної дружини Кумої-но карі з Третьої лінії не могли з нею зрівнятися. Не бажаючи, щоб у світі до неї ставилися зневажливо через низьке походження її матері, Правий міністр Юґірі перевіз її до Другої принцеси{102} у садибу на Першій лінії, яка, не маючи дітей, могла таким чином розвіяти свою самотність. «Якщо хто-небудь з цих двох юнаків хоч мигцем її побачить, — думав міністр, — то вже не забуде. Шанувальники жіночої краси не зможуть лишитися байдужими до неї». Не обмежуючи життя дочки надто суворими заборонами, він подбав про те, щоб в її покоях панувала по-сучасному приваблива атмосфера, яка б мимоволі спокушала чоловічі серця.

Того року бенкет на честь переможців змагань у стрільбі з лука мав відбутися у садибі на Шостій лінії. Збираючись запросити до себе всіх принців, Правий міністр Юґірі поставився до приготувань з особливою увагою. У визначений день в Імператорському палаці зібралися принци крові, які досягли повноліття. Сини імператриці Акасі відрізнялися миловидністю і благородною поставою, але найгарнішим був принц Ніоу. Четвертий принц, якого звали Хітаці, здався всім присутнім найнепоказнішим, мабуть, тому, що його матір’ю була проста наложниця кої. Як і завжди, ліві з легкістю перемогли. Змагання скінчилися раніше, ніж передбачалося, і Правий міністр Юґірі, залишаючи палац, запросив до себе в карету принца Ніоу, принца Хітаці та П’ятого принца, сина імператриці Акасі. Побачивши, що Каору (тепер уже у званні «сайсьо-но цюдзьо»), що належав до переможених, мовчки пробирається до виходу, міністр зупинив його. «Принци погодилися вшанувати мій дім своєю присутністю, — сказав він. — А ви не хочете приєднатися до них?» Сини міністра — Емон-но камі, Ґон-цюнаґон, Удайбен, — а також багато інших вельмож, запрошені на бенкет, розійшлися по каретах і рушили до садиби на Шостій лінії. Від Імператорського палацу до Шостої лінії було досить далеко, і поки гості їхали, посипався легенький сніжок, надаючи незвичайної чарівності сутінкам. Під мелодійні звуки флейт процесія заїхала у садибу на Шостій лінії. Здавалося, що лише тут можна знайти благословенний куточок Землі вічного блаженства, який радує душу у цю пору року.

Згідно зі звичаєм, у південних передніх покоях головного будинку обличчям на південь сіли цюдзьо і сьосьо з Лівої охорони — переможці змагань, а лицем на північ розмістилися принци і великі вельможі. Як тільки чашу з вином почали передавати з рук до рук, бенкет пожвавішав. А коли почали виконувати танець «Мотомеґо», то вітер від помаху рукавів приніс пахощі з розквітлих слив, які, змішавшись з ароматом, що линув від Каору, ставали ще принаднішими, і жінки, що спостерігали на гостей з-за завіс, не могли стримати захоплення: «Як жаль, що весняна ніч його{103} сховала у пітьму, але вона безсила сховати його казковий аромат...{104}»

Правий міністр, також заворожений незвичайною вродою і благородністю рухів Каору, запропонував: «Може, тепер нам заспіває Сайсьо-но цюдзьо{105}? А то він чомусь поводиться, немов чужий...» І юнак приємним голосом заспівав: «Там на рівнині у небесах, де боги живуть, вісім дів з’явилося...»{106}