Повітряна й тривожна книжка

Сторінки

Незадовго до вторгнення ми взялися за домашню бібліотеку. Книжки, які не перечитуватимемо, віддали в бібліотеку, подаровані колись дитячі видання роздали в родини, де є малеча. Спробували систематизувати те, що залишили. Книжок досі забагато, вони потребують більшого простору й додаткових книжкових полиць, але все це багатство вдалося посортувати на кластери: класична література, сучасна, перекладна. Виразно вирізняються дві полички з гендерною тематикою, так само осібно тримаються книжки про правозахист і справедливість. Чимало є про Другу світову та геноциди. Окремо стоять кілька різних «Кобзарів» і повні зібрання Лесі Українки — радянське цензуроване та нове, нарешті (та героїчно!) видане до 150-річчя письменниці. Що ж, захоплива мить кристалізації всього, що цікавить найбільше. Вправа з книжками викриває також білі плями: очевидно, що треба докупити в букіністів переклади античної літератури, не забувши про «Іліаду» та «Одіссею» (історія про тексти, читані десяток разів онлайн, але відсутні в паперовому прояві), додати свіже видання «Божественної комедії» Данте, нову білінгву з поезією Катулла й щось іще. Бракує Івана Франка та ще кількох авторів — їхні книжки залишилися вдома в батьків, тож варто по них заїхати.

Монтаж — і я вже сиджу в кріслі та гортаю одне з видань вибраного — ця книжка старша за мене, їй уже за сорок. Зупиняюся на поезіях збірки «Зів’яле листя», котрі свого часу мені-підлітці чимало розповіли про любов і почуття. Сьогодні читаю рядки тих освідчень, але мало міркую про їхніх адресаток, натомість не можу не думати про війну. «…Коли жию і мучусь, / Не вмираю!» Поки живі, усе триває, поки живі, навіть найсильніший біль дозволяє почуватися живими. Що вже й казати про такі миті, як ця, коли сидиш, підібгавши ноги та затамувавши дух перед лицем призабутої книжки. На хвильку можна вдати, що знову дитинство й під кожною палітуркою на мене чекають скарби. Миті, коли я читаю, поки ми снідаємо та допиваємо каву, чи, сидячи на ковдрі й накрившись пледом у коридорі, ховаємося за двома стінами під час повітряної тривоги, — такі само щасливі, нехай і в жахливих обставинах. «Я не тебе люблю, о, ні, / Люблю я власну мрію…» Моя мрія — перемога, тобто Перемога, проте на шляху до неї доведеться здолати чимало перепон, найменшою з яких є моя алергія на пил і відсутність часу на візит до лікаря, хоча вже ясно, що за потреби ніде сховатися не зможу, бо голосно чхатиму, привертаючи увагу там, де не треба. Найгірше буде, якщо плекати мрію доведеться ще й у направду холодних обставинах — білі руки та зеленуваті пальці з тендітним кровообігом навряд чи допоможуть здолати ворога. Хоча на морозі навряд чи може трапитися пил, а це вже плюс. Тому вдома ми просто жартуємо, що в мене алергія на війну. З мене дуже посередня бойова одиниця.

«Тільки я стою та зорі, / Що високо там горять, / Не втікають, мов на доказ, / Що є в світі стійкість, лад». Певно, це опис з натури вечорів, які тепер тривають у Києві. Буває, що у вуличних ліхтарях там, унизу, та у вікнах будинків навпроти горить світло, і це нагадує звичну міську ілюмінацію, що замінює будь-які зорі. Та часто з власного вікна чи з темних алей сусіднього парку я можу побачити справжнє небесне мерехтіння. Чумацький Шлях прекрасний, і блекаут його лиш увиразнює. Добре нагадування про те, що війни й труднощі минають, але зостається тільки щось направду вічне. Зірки, а ще слова, котрі допомагають роздивитися шлях перед нами. Такими ж зорями є люди — з кимось із них я навіть не знайома, проте кожне їхнє слово допомагає триматися на боці життя, долаючи воєнний досвід, якого ніхто собі не бажав. Чи мріяла я про те, що розрізнятиму звуки роботи ППО та звуки «прильотів»? Зовсім ні, я радше воліла б з перших тактів упізнавати улюблені твори Баха й Бетховена, а чи повертати голову на голоси племінників.

«.Будемо самі себе відкривати Колумбам, аби тільки ласка їх звернути на те увагу на сей раз; до нас не посилають interviewers, то треба самим про себе розказувати». Дивно, 120 років тому в одному з листів це написала Леся Українка, а схоже на сучасний вислів. Сиджу вдома, гортаю тритомник її листів і знову дивуюся вібраціям часу. Ніби це безкінечний голлівудський день бабака, у якому одні й ті самі речі повторюються по колу. Мов героїні Кейт Аткінсон, комусь треба знову й знову помирати в нескінченній війні за свободу, в боротьбі з імперією. У романах героїні гинуть, оживаючи в альтернативній реальності, щоби спробувати прожити все правильно й не померти цього разу. Біда тільки в тому, що ми не маємо альтернативної реальності, є тільки ця, тому й життя тут минущі, без другого й третього шансів. Про це хочеться знову й знову розповідати інтерв’юерам, які тепер уже готові почути наші голоси, та не завжди готові бути Колумбами. У тих розмовах я час від часу стикаюся з бар’єром, який інколи викликає у мене усмішку, а інколи — розпач: або незнанням історії моїми візаві (що не дивно, бо мало кого цікавила історія України, мало кого вона цікавить дотепер — і не лише за кордоном), або пошуками тільки чогось суто прикладного, без цікавості до сфери ідей. Знову і знову розповідаю про те, як воно — працювати в радіостудії, обладнаній в укритті, під землею. Скляну стіну пробивають хіба що предметні та реалістичні історії загиблих з іменами та біографіями: письменник Володимир Вакуленко як привід розповісти про «Розстріляне відродження» та харківський будинок «Слово», де сто років тому жили інші українські письменники, яких теж убили росіяни; диригент Юрій Керпатенко як привід повідати про Миколу Куліша, перебільшеність міфу про нібито російськомовний регіон Херсонщину, а також нагода поміркувати про світ класичної музики — вона зовсім не «поза політикою», бо відмова грати умовного Чайковського на концерті в окупованому росіянами місті призводить до розстрілу непокірного українського митця крізь двері його власної квартири.

Мені страшно думати, що для нових глибоких історій у репортажах «на експорт» потрібні нові загиблі мисткині та митці. Водночас «на експорт» також добре працюють цифри, магія дат і якісь нові норми чи закони. Мені важко забути, як британці протягом «довоєнного» січня 2022 року знову й знову просили прокоментувати розширення можливостей для жінок, які хочуть стати на облік у військкоматах: «Ми бачимо, що в списку спеціальностей є журналістки. А от ви, особисто ви готові піти на війну?» Тривали останні тижні перед ранком 24 лютого, у місті витало очікування війни, і я не завжди знаходила спокійні слова для відповідей. Аби звучати професійно, поринала в нещодавнє минуле, розповідала, як довго жінки виборювали законний доступ до бойових посад, щоб ті з них, які 2014-го пішли на фронт воювати з окупантами, мали змогу офіційно працювати снайперками чи розвідницями, не принижуючи себе записами про службу «діловодом» чи «кухарем». Знадобилося три роки війни, щоб норми було змінено і щоб жінки на рівних правах могли служити, несучи однакову відповідальність, маючи однакові соціальні гарантії, як-от допомогу для родин учасниць і учасників бойових дій. На початку 2022 року, коли сталося повномасштабне вторгнення, я упевнилася в тому, що намагалася пояснити закордонним колегам: жінки, котрі хочуть піти на війну, не повинні стикатися з перепонами. Фронт і без того доволі насичене місце, війни достатньо, не варто додавати ще й боротьбу з бюрократичними бар’єрами. А журналістки, правниці, лікарки, письменниці, жінки будь-яких професій були поміж добровольців, які стояли в чергах до військкоматів, аби мобілізуватися. Для повноти картини можна обмежитися статистикою, згідно з якою українське військо має одну з найбільших часток жінок, порівняно з іншими арміями світу. Та можна не обмежуватися, а розповісти про Олену Степанів і жіночі осередки в Україні на межі XIX та XX століть. Проте на це не завжди стає ефірного часу. Хоча одна з моїх статей англійською — саме про глибоке коріння українського фемінізму, і цей текст дотепер є одним із найпопулярніших, що я будь-коли писала, ще й перекладений кількома мовами. Людям потрібен контекст, хай би хто його розповідав.

«Вона тямить лихо і пророкує його, і ніхто їй не вірить, бо хоч вона каже правду, але не так, як треба людям…» Це про свою Кассандру в листі до Ольги Кобилянської пише Леся Українка. Є завелика спокуса порівнювати нас із Кассандрами, яких не чують, яким не вірять. В однойменній драматичній поемі мене найбільше цікавлять вагання головної героїні: чи варто говорити про те, про що треба сказати? чи справді про це варто сказати? як саме це варто сказати? Розмірковую про її невиправдані підозри, що вимовлене слово стане не так пророцтвом, як причиною біди. Щось важливе в цій історії прочитають сучасні комунікаційниці, аби поміркувати про те, як, що й кому промовляти, як добирати слова. Та найспокусливіша думка — про те, що бувають миті, коли слів добирати таки не варто, слід говорити як є. Але що саме є? Навіть у часи війни люди живуть у різних реальностях — кожному дісталася своя власна міра та мірка. Можливо, жодні сторінки цього не змінять.