Повітряна й тривожна книжка

Дозвілля

Заборонене слово. У час війни немає дозвілля, тому що кожен невчасний вихід будь-куди може стати фатальним. Ракети чи їхні уламки можуть пролетіти над головою — а можуть голову й відірвати, можуть вибити скло, упасти на будинок, влучити у школу, в автівку, що спокійно прямує на роботу, в об’єкти інфраструктури — і за цим канцеляризмом стоїть чимало важливих для життя будівель і речей. Раптом може сповільнитися чи взагалі зупинитися метро, як це сталося одного дня в Харкові через проблеми з електрикою після прильотів, як це сталося одного дня в Києві під час особливо довгої повітряної тривоги. Раптом через блекаут може зникнути мобільний зв’язок, і вам не вдасться зустрітися, якщо через корки в місті, де вимкнули світлофори, не вийшло доїхати в місце призначення вчасно. У мене й раніше була доволі жвава песимістична уява, та часи повномасштабного російського вторгнення показали, що можуть траплятися речі, про які я й подумати не могла. Тому тепер ми вдома завжди проговорюємо декілька альтернативних сценаріїв і місць зустрічі на випадок, якщо зовсім не буде зв’язку. Наприклад, є родини, де всі домовилися зустрітися вдома, а є ті, що мають розкіш працювати там, де в укриття можна приходити разом із рідними, тому за місце зустрічі призначають чийсь офіс. Додаткові акумулятори, оптоволокно з інтернетом або рації в цій реальності — майже привілей, який дасть змогу трохи довше бути на зв’язку. Можливо.

У часи війни немає дозвілля, тому що мало хто дозволяє собі відпочинок тоді, коли потрібно працювати. Аскетичні відпустки літа 2022 року важко забути, позаяк справжніх відпусток ніхто з моїх знайомих не мав. Ми з чоловіком провели п’ять днів за містом, бо там спокійніше, ніж у столиці: не чути сирен і нічого не літає над головою, хіба що подеколи чутно луну від роботи ППО, а чи звуки від того, як на полігоні наша арта тренується стріляти. Та ці звуки ми вважаємо ОК, на відміну від грози, що досі лякає, — ніколи не забуду звуки першого грому навесні 2022-го. А от у воєнне літо протягом тижневої відпустки нам обом усе ж таки довелося двічі з’їздити кожному у свій офіс працювати. А й справді, війна, темп шалений, тут важко просто зупинитися. Хтось говорить про вигорання, проте мене рятувала можливість відключатися бодай на декілька годин, і це нові правила ментальної гігієни, що їх допомагають дотримуватися й години відключення світла. До того ж тепер зникають «робочі» й «неробочі» дні та години, бо ми пишемо й телефонуємо одне одному тоді, коли є потреба, але насамперед у той час, коли є інтернет і мобільний зв’язок. Це стомлює, але атаки російських окупантів також не мають відпусток і вихідних. Ніколи не забуду, як приятелька, котра пішла доброволицею, написала, що не може запланувати онлайн-зустріч зі мною для інтерв’ю на певний час або день: на фронті час є розкішшю, якою ти не володієш. Замість тисячі слів я просто попросила повідомити, якщо буде нагода поспілкуватися бодай двадцять хвилин, — і вже за п’ять хвилин бігла в студію, аби розпочати запис нашої розмови, тому що випала саме така нагода. Згодом Леся написала, що за час нашої розмови в них почався бій і стався «двохсотий». Тобто поки ми говорили, хтось загинув. Поки вона мені про це писала, пояснюючи, що це їхні перші втрати, там тривав бій. Поки я пишу ці слова, хтось загинув. Поки я обідаю з колегою, хтось загинув. Поки триває моя презентація книжки в книгарні, хтось загинув. Поки я в ефірі працюю перед мікрофоном, хтось загинув. Усі ці мої дії можливі в принципі тільки тому, що хтось ціною свого життя захищає моє життя, наші життя.

Тому «дозвілля» — це заборонене слово. Проте в березні 2022-го мені випала нагода подумати про це інакше. Саме тоді накопичилася перша втома, непосильний тягар щоденних новин і страшних подій на межі з вигоранням, тоді ж я усвідомила, що попереду довгий марафон, для якого треба розподілити сили, бо тил мають тримати спроможні. І ми пішли на цвинтар. Є жарт про те, що в миті розпуки треба або накритися рядном і повзти на кладовище, або взяти себе в руки та діяти далі. Ми вирішили поєднати обидва ці варіанти. Старий міський цвинтар, де багато могил класиків, мав вигляд мало не музею. Ми ходили між надгробками, роздивлялися ці гранітні чи мармурові плити та багато розмовляли про тих, хто тут лежить. Цитували їхні твори, наспівували пісні, згадували важливі історичні моменти й дати, будували паралелі, описували глухі кути траєкторій минулого та прожиті й не пережиті травми. І ось ця точка в теперішньому часі — могили наших військових. Прапори України біля поховань, стяги тріпоче вітер, і в жовтому світлі сонця проступає синя вода сліз. Мине всього три місяці, і тут ховатимуть Романа Ратушного, сина нашої подруги, яскравого міського активіста, який за свої всього лиш 25 років життя зробив так багато — і як цивільний, який воював зі злочинною владою від часів Януковича, і як доброволець, який воював із російськими окупантами… зрештою, то були практично ті самі.

Тому «дозвілля» — це заборонене слово. Проте наприкінці весни разом із колегами ми відчули потребу зібратися в неформальних обставинах і трохи відійти від мікрофонів радіостудії, аби подивитися в очі одне одному. То був приємний доволі сонячний день, і я надумала вийти після ефіру в крамничку й купити торт, щоби пригостити колег чимось до чаю. Почалася повітряна тривога, довелося написати всім і перенести початок зустрічі. Після тривоги я таки вийшла в крамницю — і тут почалася наступна. Лише після неї всі ми повиходили з укриттів чи метро й зустрілися разом — не в запланований час, звичайно, бо у воєнних реаліях планування стає складною до виконання навичкою. Та наша зустріч була приємна, хоча й тривожна, бо в ті дні повітряні тривоги траплялися доволі часто, але тривали недовго, росіяни нас «кошмарили», як ми це називали між собою. Щось подібне сталося й після мого дня народження, коли заплановані невеличкі посиденьки не відбулися через масований обстріл Києва та інших міст 10 жовтня. Зате найкращий подарунок — пошкодження кримського мосту, який росіяни незаконно побудували на окупованому півострові, — мені таки дістався.

Тому «дозвілля» — це заборонене слово. У листопаді ми з мамою вперше з лютого зібралися на концерт у Будинок звукозапису Українського радіо, але в останній момент передумали — чомусь мамі не захотілося їхати з лівого берега на правий, а мене привалило терміновою роботою. У мить, коли мав би розпочатися концерт, зчинилася одна з тривалих повітряних тривог — і мої чотири години в укритті радіо та суттєві перебої зі зв’язком і електрикою по тому. Я рада, що ми тоді не опинилися в укритті концертної зали. Так само я рада, що ніхто з музикантів того вечора не постраждав, хіба що морально. Знаю це розчарування через кожне з інтерв’ю, яке довелося скасувати з огляду на обстріли. Та найбільше я думаю про дітей, юних віртуозів, яким довелося це пережити.

Тому «дозвілля» — це заборонене слово. Розваги чи спроби на щось відволіктися бувають нездійсненними. Через відключення електрики можуть скасувати прем’єру фільму чи закрити виставку, куди збиралися піти; через імовірність повітряної тривоги треба постійно продумувати логістику пошуку укриття або вибирати локацію, де бомбосховище точно є. Особливо складно все це влаштувати тим, хто має піклуватися про рідних — батьків або дітей, — тому що до викликів із дозвіллям додаються виклики зі школами чи доступністю медичних послуг в умовах війни. Тож дедалі більше подій відбувається в підвалах або на так званих мінус перших поверхах, де безпечніше бути, ніж на поверхні. Та й це нічого не гарантує, скажімо, в опері, де прем’єра «Травіати» пройшла без трагічної розв’язки: Травіата не померла, попри всі задуми Верді, тому що полетіли російські ракети й уся глядацька зала довго сиділа в укритті замість споглядання фіналу. Менеджеркам культурних, та й будь-яких інших подій тепер доводиться продумувати одразу багато запасних планів на випадок браку світла, зв’язку чи російських обстрілів. Саме тому, наприклад, виставка «Світ Сковороди» до 300-річчя українського філософа, за задумом, передбачала багато темряви й можливість мандрувати залами з ліхтариками в руках, щоб мати змогу добре роздивитися всі експонати. Саме тому студію Радіо Культура на тій виставці ми одразу домовилися розташувати в напівпідвальному поверсі, якомога ближче до укриття.

Тому «дозвілля» — це заборонене слово. Нині, коли плануємо візити одне до одного в гості, ми вміємо враховувати низку аспектів. Якщо в домі є льох або підвал, — це додатковий плюс, як і камін або пічка на дровах, як і гірлянди чи інші джерела освітлення на батарейках, як і генератор, як і оптоволоконний інтернет чи інші способи залишатися на зв’язку, як і можливість заночувати в гостьовій кімнаті чи на гостьовому матраці. Чимало зустрічей тепер можуть мати вигляд прогулянки парком у безпечнішому районі, аби не бути ні поряд із центром, ні поряд із місцями попередніх прильотів. І будьмо чесні: в умовах воєнного стану в нас немає справжніх вихідних. У понеділок після Великодня чи в День Незалежності України ніхто не відпочиває. Це свята для внутрішнього вжитку, коли плекається робота, що посилює віру в перемогу.

Та чи «дозвілля» направду заборонене слово? Саме в часи після Євромайдану, а особливо після 24 лютого 2022 року я зрозуміла, як важливо мати змогу на щось перемикатися. Хоча слово «щось» тут точно не буде правильним, бо йдеться про людей — найближчих родичів чи далеких нещодавніх знайомих, завдяки яким можна проживати години, дні, тижні, наповнені сенсами. За ці роки я навчилася цінувати кожну зустріч і кожну розмову, що не несе в собі болю, а якщо й несе, то одразу пропонує ресурс для зцілення, полегшення чи анестезії. Саме тому після одного з похоронів, наплакавшись біля Михайлівського собору та на майдані Незалежності, де тривала церемонія прощання, ми поїхали на дачу. За містом ми теж плакали, але більш інтимно — вужчим колом, де можливий ширший спектр проживання горя, включно зі спогадами про спільні щасливі миттєвості життя, прожиті з тим, кого вбили росіяни. Включно зі сміхом через особливо дотепні історії. Включно зі спільною вечерею. Звучить страшно, але моменти горя можуть навіть пробуджувати апетит, адже їжею чи іншими чуттєвими досвідами — проявами життя — ми ніби мріємо про змогу спробувати побороти смерть. Без успіху, звичайно. Саме в часи війни я відчула, як важливо мати свободу пересування в межах власної зони комфорту — державних кордонів України. Окупована Херсонщина для нас і наших друзів не є абстрактною географією, бо ми провели там кілька дуже щасливих літніх канікул, мандруючи автівкою та зазираючи в не надто туристичні куточки. Ми знаємо тамтешніх мешканців і знаємо, як там смакує солона риба чи щойно зірвані помідори. Ми знаємо, як у херсонських селах звучить українська мова, тому ніколи не повіримо в російські міфи про «русский юго-восток». Чернігівщина, що стільки пережила на початку вторгнення, а тепер потерпає від російських обстрілів, звучить неповторною вимовою голосних і приголосних звуків, пахне Десною, Сновом та іншими красивими річками, а також стримить неймовірно красивою церквою Святої Катерини на в’їзді в Чернігів. Я змалечку й проведених у бабусі літніх канікул знаю, як тут смакують скромна, проте з особливим характером північна полуниця й зібрана в лісі чорниця, знаю, які тут плавають щуки, а також знаю, якими рішучими є розгнівані місцеві селяни й городяни, котрі в мирні часи вирізняються особливою м’якою іронією в кожному сказаному слові, умінням якось до ладу завернути кожну фразу — з таким умінням я не стикалася більше ніде, навіть в Одесі, яку найчастіше асоціюють із гумористичною традицією. Окупована Харківщина для нас не є просто далекою областю: у Харкові свого часу ми провели чимало змістовних днів і прогулянок слідами «Розстріляного відродження», а область обіймала нас заповідним степом, де навесні виструнчувалися бабаки й щось собі видивлялися. Тут покійний дядько вчив мене рибалити, тут ми щиро реготали й танцювали на весіллі двоюрідного брата. Та в місяці російських обстрілів і тортур тут було не до сміху, звісно.

Я усвідомила цінність довірливих розмов із тими, кого люблю. І навчилася довіряти тим, із ким раніше була менш знайома або й зовсім не знайома. Знати, що всі вони живі, — найкраще дозвілля. Чути їхні голоси — найкраще дозвілля. Знати, що мене підхоплять, якщо впаду, — неоціненно. Це й дозволяє час від часу зупинятися для перепочинку.