Повітряна й тривожна книжка

Дім

Кажуть, уві сні, якщо дія відбувається «вдома», ми бачимо свій дім — той, що направду дім. Я весь час бачу декілька. Квартира батьків, квартира бабусі, квартира, де ми з чоловіком живемо тепер. Якось наснилася оця кімната, у ній до мене підійшла бабуся та міцно обійняла — кілька років тому вона померла, тож відчути знайомі обійми було дуже важливо й цінно. Та перед війною мені частіше снилося, що доводиться тікати з дому й десь ховатися. Часто снилася редакція — також дім, якщо подумати.

Що таке дім? Можливо, це запах — наприклад, гостюючи в батьків я завжди впізнаю його. У дитинстві я жартувала: «Пахне, як батон». Хоча це, звичайно, зовсім не він. А що? Не знаю. Можливо, запах книжок, особливо найстарших мешканців бібліотеки. А ще килим, поліроль для меблів, пиріжки, яблука… і щось іще, невловиме. Можливо, любов.

Легше визначити запахи в гостях. Ладан у коридорах римського готелю, просто через стінку з яким — український храм, що його «для двору та церкви» придбав Йосип Сліпий. Свіжа випічка й запах безхатьків, котрі приходять по безплатну їжу, яку роздають у віконечку «soup du coeur»[6], що поряд із нашим паризьким готелем на лівому березі, через дорогу від «Café de Flore», у якому чимало годин життя провели Гемінґвей, Камю, де Бовуар і багато інших митців. Запах випраної білизни та живої риби в Неаполі, а також піци й чогось солоденького, присмаченого запахом моря і грушевого джелато; запах розігрітих на сонці каменів і мармуру в Помпеях. Море в Бретані, дощ і туман у Ла-Рошелі. Пріле листя золотого жовтня у Варшаві. В’єтнамські та корейські спеції в гостях у подруги. Кава в робочому кафетерії. А ви знаєте, як пахнуть поролонові накладки на мікрофон?

Також дім може мати смак. Мамина шарлотка. Бабусині вареники. Яловичина по-бургундськи та червоне вино в нас удома. Борщ, який я постійно варила під час Майдану, поки в нас жили друзі, — ми з’їдали велику каструлю за два дні, і я одразу готувала нову, тому що часу на різноманітність і витребеньки не було. І незмінний присмак диму, що в’ївся в усі наші куртки, шапки та шарфи: за ним будь-де можна було вирахувати своїх, бо якщо пахне димом, то людина точно була там, де треба. Гречка, яку ми безуспішно вирішили доїсти на другий вечір після повномасштабного вторгнення, аби не пропала, раптом що. Розігрітий у темряві готовий рис «по-середземноморськи» із пакетика німецького виробництва, який усього дві хвилини треба запарювати на газовій туристичній плитці, коли вдома немає електрики і звична електроплита не працює. Барбекю на дачі, а також напоєні сонцем помідори. Голубці у свекрухи. Шоколад і чай у сестри, та й загалом усі її неймовірні кулінарні експерименти. Хліб удома в одних друзів. Рибний вершковий супчик удома в інших друзів. Смажені пряні раки на входинах у нову квартиру колеги. Качина грудка, яку ми їли, ковтаючи сльози, запиваючи їх вином і роздаючи коментарі для медіа, поки за рогом горів Нотр-Дам. Дрова й невеликий камін — і вишнева наливка на дачі у друзів за містом.

Можливо, саме асоціації з їжею найближчі всім, хто думає про дім, згадує його? Але це не факт, бо дім особливий і на дотик. Коцик із Криворівні в нашій квартирі. Пухнасті теплі коти в багатьох домівках. Моя улюблена з дитинства чашка в батьківській шафі, а також рельєфні кришталеві келихи для особливих нагод. Дерев’яна балюстрада та шкіряна ручка на дверях, що ведуть до нашої мансарди на дачі. Кермо та ключі від автівки. Вовна улюбленого пальта, кашемірові шарфи. Обкладинки та сторінки. Плетений кошик для дрібничок на робочому столі. Знайомі на дотик і колір наволочка, простирадло, підковдра, що пахнуть звичним пральним порошком. Жорсткі вовняні шкарпетки на зиму. Прозорі вази та сезонні квіти з нашого саду. Башта мисочок і полумисків ручної роботи, кожну із цих посудин ми купили в мандрах, на кожній — автограф майстра чи майстрині, кожна має свою, унікальну на дотик поверхню.

Я навіть не думала, що поєднання смаку, дотику, кольору й запаху може бути таким цінним у дні війни.

Дім наповнений і тим, чого неможливо намацати, побачити, почути. Можливо, це відчуття безпеки. Його важко описати. Може, це місце, де не страшно ходити в темряві. Місце, де відступають усі клопоти й тривоги. Місце, де весело й довірливо. Де немає меж і незручностей, натомість є багато свободи.

Проте дивно говорити про безпеку у воєнний час, коли сидиш на підлозі в коридорі, ховаючись за двома стінами, слухаючи вибухи за вікном або звук вікон, які дрижать через ударні хвилі. Російські окупанти забрали в мого відчуття дому часточку безпеки, проте все одно ніде мені не буває так спокійно, як удома: якось під час відрядження в Парижі тремтіла від кожного сповіщення про початок в Україні повітряної тривоги, а коли знову опинилася в Києві, повернувся звичний стоїцизм. Навіть відсутність води, опалення, зв’язку, електрики мені, як виявилося, легше проживати вдома, а не на відстані, читаючи новини. З іншого боку, під час тривоги тільки вдома мені вдається навіть поспати, загорнувшись у плед, — так, на підлозі в коридорі, між шафою та стінкою.

Проте дивно говорити про затишок або відсутність страху темряви у воєнні дні, коли все місто, як і вся країна, регулярно занурюється в морок і коли наші захисниці та захисники на фронті живуть у такій самій темряві, але без теплих стін і канап. З іншого боку, тільки вдома мені комфортно.

Однак дивно говорити про відсутність клопотів і занепокоєння в домашніх умовах, коли кожен день наповнений листуванням з дорогими людьми про те, хто як і в кого які повітряні тривоги. Звичайно, якщо є інтернет. Але тільки вдома в мені живе якась дитяча впевненість, що все буде добре.

Я часто думаю про тих моїх рідних, друзів і знайомих, яким довелося поїхати з дому. В когось уже немає домівки. Хтось вирушив у невідомість, аби захистити свої родини від жахіть війни, аби діти не зростали під звуки вибухів, аби дати своїм більше шансів вижити. Які тепер їхні нові оселі, нове відчуття дому? Знаю, що багато кому не вдалося його відтворити на новому місці — можливо, не всі навіть дозволяють собі будувати домашній простір на чужині, тому що справжній дім тут, на рідній землі, в Україні. Знаю, що комусь удалося адаптуватися та облаштувати новий дім, бо життя не можна відкладати на потім, незалежно від планів повернутися чи не повертатися в українські оселі.

Як збудувати новий дім на новому місці? Фундамент, бетон, цегла, штукатурка, шифер, скло не є достатніми. Десь знадобляться інші «будівельні матеріали», як-от відтворення сімейних звичок: омлету на сніданок, улюбленого способу заварювати каву, звичних продуктів і побутових дрібничок. Навіть нормальний посуд може добряче допомогти призвичаїтися до нового краєвиду за вікном. Десь не обійтися без підтримки друзів або й незнайомців — срібні нитки зв’язків між людьми дзвенять особливо тонко у воєнній реальності, снуються чи рвуться, кому як пощастить. А для когось важливими будуть звичні ритуали нормальних часів: книжка на ніч, казочка для дітей перед сном, кіновечори за ноутбуком. Справді, навіть улюблений фільм у звичному колі може повернути відчуття «як колись». Комусь допоможе знайомий графік життя, особливо якщо вдалося знайти нову роботу чи й не полишити старої, а також занурення в знайомі клопоти: пошук школи, косметолога, автосервісу, свого м’ясника чи зеленаря. Можливо, це віднайдення звичних пропорцій ландшафту, як-от високих будинків чи безкрайого горизонту, широких проспектів чи вузьких вуличок, міських клумб чи дачних городів, терас із кавою чи грядок з тюльпанами, каштанів і газонів чи заплавної луки.

Дім особливо відчувається, коли поринаєш в інакший контекст — мови, звичаїв чи продуктів. Не всі київські жарти зрозумілі в інших містах, не всі українські речення можна повноцінно та без втрат перекласти іноземними мовами. За кордоном, говорячи про Україну, мені постійно доводиться пояснювати багато речей, які не потребують пояснення вдома. Пишеш «Розстріляне відродження» й додаєш абзац пояснення про роки та причинно-наслідкові зв’язки. Пишеш про український фемінізм і додаєш два абзаци про українські жіночі рухи кінця XIX століття з обов’язковим коментарем про те, що гендерні питання в Україні історично не були антонімом до національних питань, бо наші прабабусі українського фемінізму прагнули оприявнити себе і як жінки, і як українки. Говориш про Херсон і мусиш додати чимало слів про античних греків і козацькі плавні, про все те, що зробило це місце саме таким задовго до всіх катерин. Так і виходить, що кожен small talk поза домом перетворюється на лекцію. Особливо важко даються посилання на нові чи старі книжки, що не завжди перекладені, тож згадка про «Бояриню» Лесі Українки потребуватиме біографічної довідки про авторку та короткого історичного екскурсу в час написання та наявні в цій п’єсі історичні контексти; те саме доведеться робити з багатьма українськими фільмами чи музикою, ще й шукати трейлери з англійськими субтитрами. Поза домом навіть вислів «летить блєдіна» треба пояснювати, проте іноземними мовами він переважно не надто смішний, тому доводиться обирати синоніми. Щось таке виникає і з цілком побутовими розмовами, коли треба відповідати на запитання про те, як ми там, у Києві, — саме для цього я знайшла в словнику французької різні не надто потрібні раніше слова, як-от «ракета», «обстріл», «укриття», а чи «туристична газова плитка», «газовий балон», «акумулятор», «генератор».

Буття вдома — це розкіш говорити та слухати без перекладу.

Дім — це власні внутрішні відчуття, а не лише стіни чи дах. Це те, що допомагає повернути собі себе. Тож дім для однієї моєї подруги — це усвідомлення себе потрібною, прийняття власної можливості допомогти комусь. Для іншої моєї подруги це можливість прийняти власну недосконалість і невсесильність, а також нагода відчувати зв’язок зі старшими родичами, зрізаючи на подвір’ї хризантеми до морозів. Для ще однієї подруги дім — це місце, де можна малювати свої квіти й трави, згадуючи французьких постімпресіоністів. А для іншої це простір, у якому є теплий пес, котрого можна обійняти та відчути себе менш самотньою.

Мій дім є простором, де можна відключитися та бути не на зв’язку, тому що всі рідні тут, навіть якщо вони далеко. Простором прийняття, де можна бути такою як є. Жодна війна не зможе в нас цього забрати.