Повітряна й тривожна книжка

Поезія

Ми повертаємося з поетичного вечора Мар’яни Савки, що відбувся в культовому київському «Купідоні». Холодний зимовий день завершився чудовими віршами, котрі я подумки згадую в таксі, що везе нас додому. Читання в кнайпах — щось із забутої, старої реальності. Особливо якщо не звертати уваги на те, як тече сльоза щокою поетки, яка читає залюдненій залі свою версію «Отче наш» і просить пробачити нам те, що ми не пробачаємо ворогам нашим. У соцмережах чимало улюблених авторок і авторів діляться найновішими текстами. Можливо, це одна з небагатьох причин стежити за публікаціями не тільки «по роботі», але й «для душі». Поезія дає мені змогу краще думати про реальність, де я ніби й не я, а якась інакша, лірична героїня, як написали б у підручнику.

Саме тому я час від часу обираю віршовані рядки за інтермецо в ефірах. З мене не найліпша декламаторка, але мені приємно випускати в повітря ті слова. Нехай летять, нехай їх чують.

Рух

Ніколи не забуду миті, як уперше за багато часу опинилася на одному з мостів через Дніпро. Широкі простори річки, лінія горизонту лівого берега, що більше схожа на кардіограму, краєвид на правий берег дорогою назад, де я знову побачила знайомі бані Лаври й зелені схили, неповторні сині київські сутінки та легкий серпанок вечірнього туману. Бачила їх ніби вперше. Жоден інший краєвид на світі ніколи не зрівняється саме із цим, жоден інший краєвид не викликає в мені такого замилування на межі сліз — він занадто міцно вкорінений у мою особисту психогеографію та спогади про дитячий захват і очікування миті, коли поїзд метро виїжджає з тунелю перед станцією метро «Дніпро» і перед очима розгортається розкішна панорама на 360 градусів. Саме тому в метро «червоної гілки» я досі намагаюся знайти собі місце ближче до вікна — заради вод і хвиль Дніпра, заради можливості охопити поглядом обидва береги. У такі моменти особливо добре відчуваю, як важливо мені «стояти обома ногами» і на правому, і на лівому берегах — я сама ніби міст, спираюся і на той, і на той. Але після лютого 2022 року за цими відчуттями довелося заскучати: рух у лютневому місті був викликом, а переміщення з берега на берег — майже непосильним завданням. Наприклад, весняний день, коли вперше відкрили рух одним із мостів, знаменувався довгим корком в обидва боки. Інформацію про те, де і як можна проїхати, вишукували в новинах і переказували одне одному. Пригадую, довго не вірила, що повністю відкрили Північний міст, а потім ще якийсь час плутала, котрий із мостів у південній частині міста таки закрили на ремонт.

І ніколи не забуду, як 24 лютого їхала на радіо порожньою смугою в бік центру, поки в протилежному напрямку стояв корок стривожених автівок, що рухалися в бік виїзду.

То як ми рухалися? Часто містянам доводилося багато ходити пішки, аби знайти потрібне, наприклад ліки. Ліки були, але не всі однаково доступні, бо спершу треба натрапити на аптеку, що працює, а вже потім з’ясовувати, які саме препарати там залишилися, адже чимало всього вже викупили волонтери й відправили на фронт. Аналогічно з кормом для тварин. Одного вечора ми з чоловіком довго блукали районом у пошуках котячої їжі, бо всі зоомагазини були зачинені. Працював лише один, і вже з порогу ми почули, що переносок для тварин нема, проте саме там знайшли потрібний харч для кішки. Загалом у місті та навколо нього нерівномірно розірвалися звичні ланцюжки траєкторій, тому-бо й виходило так, що люди в різних районах опинялися ніби в різних реальностях. У одній із них пані з правого берега всю ніч чує бій під своїми вікнами, а на ранок іде гуляти з таксою туди, де стріляли, аби спробувати розпитати військових, що це було. В іншій реальності сім’я сидить у льоху й добре чує кожен вибух. У ще одній реальності будинок стоїть так, що в ньому майже не чути ні сирен, ані вибухів — така собі акустична яма, аж за бажання можна увірувати в те, що все спокійно. В одному особливо гучному районі міста, де поряд постійно точилися бойові дії, у супермаркеті зникла вся їжа, крім екзотичних фруктів і гострих соусів, а через постійні повітряні тривоги та вибухи просто за вікном було неможливо навіть вийти на пошту чи замовити доставку їжі або ліків. Натомість про інший район колега згадує, як про місце щоденних поїздок на авто, з обов’язковим запам’ятовуванням паролів на блокпостах, аби мати змогу повернутися назад. У доволі спокійному містечку на Київщині на певний час зник свіжий хліб, і, коли в місцевий супермаркет уперше завезли випічку, одразу вишикувалася довга черга, натомість у селі на відстані тридцяти хвилин їзди на авто в крамницях було все, бо власники знали «правильні» стежки. З асортиментом на полицях взагалі було непросто, тому мешканці одне одному переказували, у якому кіоску ще можна знайти шоколад і який з магазинів знайшов на складі трохи корму для тварин. Пошук їжі для домашніх улюбленців — одна з наскрізних сюжетних ліній, що визначала чимало траєкторій нашого руху, як і руху посилок, якщо пошта працювала, якщо онлайн-крамниці працювали, якщо була змога оплатити, надіслати, отримати замовлення. Ніколи не забуду, як лікувальний котячий корм я надибала десь аж у Кривому Розі — те замовлення не надсилали декілька днів через обстріли міста, а потім уже я довго не встигала на пошту в Києві через повітряні тривоги. У магазині поряд із домом були майже всі продукти, хоча в перші дні зникли пляшки з питною водою, розібрали хліб, їжу швидкого приготування та сигарети. Увечері 24 лютого продавчині там мало не падали з ніг від утоми, це було дуже помітно. Натомість колеги зі Львова згадують, що часто їздили за місто, аби купити алкоголь: поза межами міста не діяв оголошений мером сухий закон, тож по пляшку вина доводилося вирушати через декілька блокпостів.

Рух у воєнній реальності — це ще й пошук пального. У квітні ми це відчули й навчилися скрізь вишукувати інформацію про те, де є бензин і де дозволяють заправляти не тільки бак, але й каністру, якщо вона, звичайно ж, була. Добра каністра стала цілком пристойним подарунком. Пригадую, які маршрути доводилося вигадувати, аби під час рутинної поїздки у справах проїхати повз кілька заправок і перевірити, що й де дають. І новий рефлекс — спершу стаєш у чергу на заправку, потім з’ясовуєш, яке є пальне та за якою ціною. І нову звичку — більше користуватися метро, аби зекономити бензин і мати в запасі бодай пів бака.

Я згадую рух переважно в автівці — вибір маршрутів і безпечніших місць паркування. Один із моїх найбільших передвоєнних страхів: вибух або приліт десь біля радіо, який пошкодить машину. Страх втратити автономність пересування. Саме ця автономність допомогла одним моїм знайомим виїхати з небезпеки (хтось виїхав тільки з другого разу, за першим утративши одну з двох сімейних автівок та зазнавши поранення; хтось робив це вкупі із друзями, розділивши дітей і дорослих обох родин порівну на дві машини — аби в разі обстрілу був шанс вижити бодай у половини кожної з сімей… не така вже й погана ідея в часи, коли російські танки свідомо стріляли в транспорт цивільних), а іншим знайомим — стати волонтерами, котрі багато рухаються та евакуюють цивільне населення, ганяють автівки для військових, доправляють різну допомогу. Машина стала однією з універсальних одиниць боротьби. Мереживо доріг України дуже буквально зшиває нас усіх разом, а за голку править кожен бус, що прямує з точки А в точку Б.

Значущою для уможливлення руху була й робота залізниці. Достоту залізні залізничники показали, що таке справжня професійна честь, зокрема провідники, котрі по декілька десятків днів поспіль працювали у своїх вагонах на ключових маршрутах. Їхня робота допомогла евакуювати дуже багато людей на безпечні території. Пригадую перші звістки про те, як хтось кудись з’їздив потягом і повернувся, — подія ніби з минулого життя, у якому була опція «взяти квиток в обидва боки й поїхати за розкладом». Проте частина залізничних маршрутів зникла: довго не їздили потяги в Херсон, Ізюм та інші тимчасово окуповані міста, довго тривала пауза в русі приміських електричок навколо Києва, тому тепер розповідь колеги про те, як він щодня їздить на роботу та з роботи електричкою, звучить, немов приємні новини. Виявляється, ми за цим усім дуже скучали. І саме тому так плакали від сповіщення про російську ракету, що прилетіла просто у вокзал Краматорська, де на евакуаційний поїзд чекало багато людей. 59 загиблих, 120 поранених — це не просто цифри, а долі тих, хто не зміг вирушити в подорож до безпеки. Ніби квитки, що ними більше ніколи не скористаються.

У травні чи червні я вперше опинилася в Бучі. Не їздила туди після її звільнення, такий туризм мені не до душі, а репортажами опікувалися мої колеги. Та того дня ми з чоловіком вирушили на вечерю до друга — і опинилися в місті, яке пережило пекло. Ви точно бачили відео та фотографії звідти, проте жоден кадр, жоден красномовний опис не здатен передати того жаху. Ми їхали вулицею, на якій у квітні лежали трупи вбитих росіянами людей. Ми бачили будинки з пробоїнами від російських снарядів, потрощені дахи, порожні подвір’я, понівечені паркани. Ми їхали вздовж узбіч із табличками «Обережно, міни». У помешкання друга увійшли зі словами співчуття, пригнічені страхом. Він усміхнувся: «Страшно тут було у квітні, коли заходив у місто водночас із військовими, з камерою, як журналіст, а не просто тутешній. А тепер навіть є відчайдухи, котрі ходять гуляти з собаками в ліс, попри мінну небезпеку».

Схожий присмак має кожна поїздка трасою Київ — Чоп і «Варшавкою». Фасади швидко лагодять, але навіть крізь свіжу штукатурку проступають спогади про те, що тут насправді коїлося.

Зовсім нове відчуття, яке опанувало мною після 24 лютого, — це страх опинитися далі, ніж можна доїхати на авто за годину чи дві. Мандрівки в інші міста я собі дозволяла лише для робочих потреб, натомість із життя зникли поїздки одного дня чи на вихідні суто для розваги. «На каву до Львова», «на Полтавщину по авторські полумиски», «в Одесу на пляж і в смачні ресторани» — усе це словосполучення з минулого життя. Ці міста теж обстрілюють, а морський берег замінований, тому доводиться міркувати раціонально навіть не про власну безпеку (навряд чи в Києві набагато безпечніше), а про те, що місцеві служби лікарів і рятувальників мають опікуватися своїми містянами, а не туристами, які знудилися вдома. Та ще гірші справи були з мандрівкою за кордон, бо я фізично не могла собі уявити, як це — під час війни опинитися так далеко від дому. Слово «далеко» тут навіть не про кілометри, а про логістику: там, де раніше вистачило б двох-трьох годин у літаку, тепер ідеться про дві доби: автобус або поїзд до Польщі чи іншої сусідньої країни, і тільки там уже сідаєш у літак. Погано втрачати можливість вилітати з рідних аеропортів, де знаєш кожен куточок. І погано втрачати мобільність і час, постійно зациклюючись на думці, що додому буде складно повертатися, якщо раптом щось станеться. Уперше за кордон я виїхала лише наприкінці жовтня: Париж потребував франкомовних людей, які можуть без перекладу говорити про Україну, тому я не мала аргументів проти поїздки. Незадовго до мого від’їзду ширилося багато чуток про можливий новий наступ із Білорусі. Важко писати назву цієї країни — так само важко, як сідати в ранковий автобус і їхати під час довгих повітряних тривог. Важко було проїжджати Волинню, обмірковуючи альтернативні плани шляху назад (якщо підуть в атаку з Білорусі, то Волинь занадто близько до північного кордону, тому я роздивлялася мапу й думала про дорогу через Львів або Ужгород, одразу намагаючись уявити, чи зможу за потреби знайти потрібний автобус або взяти автівку напрокат. І чи зможу доїхати до Києва). На щастя, ті чутки скоро розвіялися, тому в Парижі мені залишився тільки стрес через сповіщення про повітряні тривоги та новини з дому про те, скільки годин не було світла, води, опалення. Пригадую, я читала свою програму відрядження, за якою одна з подій мала закінчитися о дев’ятій вечора, та намагалася прикинути, чи встигну потрапити в підземку до того, як зачинять метро. Це теж історія про рух і про незвичність повернення в реальність, де поза домом можна перебувати скільки захочеш. За тиждень і ще дві доби в дорозі я повернулася в Київ і з вдячністю поринула у звичний світ — тут нелегко, але я вдома.

Мрію про день, коли ми з родиною знову поїдемо на північ України, на Чернігівщину, без страху замінованих узбіч і обстрілів з російського та білоруського боку. Історія про рух у воєнному контексті є історією про місця, куди не можна доїхати. Поки що.

Маю уявну мапу особистого руху на часи після перемоги та розмінування. Мандрівка на південь України: спершу одеська траса, потім Південний Буг у Мигії на Миколаївщині, де такі красиві каньйони та величні пороги, сліди Бугогардівської паланки; далі на трасі перетнемо непомітну межу з півднем, за якою змінюються кольори, ландшафти, манера місцевих бабусь пов’язувати хустку, крам на ятках уздовж дороги. Повз гірлянди сушеної риби доїдемо до Миколаєва, переночуємо в готелі, вікна якого виходять на широкий Дніпро, де вечорами на човнах катаються діти — це тренування місцевої команди з я-забула-якого виду спорту. Звідти вирушимо на Херсон і в Асканію-Нову, щоби погладити зебр і помилуватися антилопами. А далі — села Станіслав, Олешки, українська пустеля, безкрайній степ і дорога, що має кінець — упирається просто в пісок заповідника Кінбурнської коси. Нас підхопить і повезе провідник, який уміє рухатися піщаною дорогою, і ми опинимося просто на краєчку коси, де змішуються води лиману та Чорного моря і видно лінію зустрічі цих водойм — темнішої та світлішої, зеленішої та синішої. Удалині виднітимуть Очаків і Миколаїв. Цей маршрут я добре знаю, ми вже не раз так мандрували, і якось у пошуках Лемурійського озера навіть доїхали до точки, з якої було видно труби Армянська в Криму. Стояли й дивилися на воду та кримський берег. Звичні вказівники напрямку — «Сімферополь», «Севастополь», «Джанкой». Перешийок так близько, Крим так близько… Мрію про день, коли знову зможемо туди доїхати й опинитися в Бахчисараї, де я нарешті особисто познайомлюся з Аметом Сулеймановим і його родиною. З його дружиною Лілею ми час від часу списуємося та вже давно, обмінюючись фотками під звуки прильотів за довгу повітряну тривогу, вигадали план — випити разом кави в Бахчисараї.

Друга уявна мапа веде в більш східному напрямку, улюбленими містами: Полтавою, Дніпром, Запоріжжям, — а потім повертає на південь, де Василівка, Бердянськ, Маріуполь, Кирилівка й Бирючий острів. Але насамперед Маріуполь — звідти й до Донецька недалечко.

Пишу все це та очима пожираю карту України. Роздивляюся дороги й назви, гортаю світлини з попередніх подорожей. Колись усі ці краєвиди знову стануть моєю особистою реальністю.

Третій маршрут я подумки називаю відпусткою, він чекає на повернення часів, коли можна буде згадати про частину довоєнних звичок, от тільки шкода, що ми вже будемо не ті й що не завжди зможемо згадати, якими були до війни. Це буде рух туди, де колись було так спокійно. До Вінниці, яка зазнала стількох страждань. До затишного Луцька, якого не оминули вибухи. До насиченого історією Острога, де тепер з’явилося чимало нових містян, які мусили покинути рідні оселі. До Львова, де на Личаківському цвинтарі побільшало могил героїв, які загинули на війні, — як і в усіх українських містах, містечках і селах. Отак, рухаючись поміж селами, долаючи перевали, поведемо далі свій рух і доїдемо в Криворівню, Косів, Вижницю, Дземброню чи в інші улюблені точки. Чому туди? Тому що там, у Карпатах, дуже близько небо. Ми заліземо на якусь гору і звідти роззиратимемося навкруги. Мені подобається уявляти, що із цієї висоти всіх метрів над рівнем моря видно всю Україну.

Рух погляду, що не має кордонів.