Повітряна й тривожна книжка

Весна

Ніколи не забуду весну 2022-го. Слова звучать банально, бо в історії людства чимало неповторних весен. Але для мене та весна була особливою. Насамперед винятково холодною. Перший день вторгнення — попри те що зимовий — запам’ятався як надзвичайно теплий, та й наступні кілька днів були ще доволі сонячними. А потому зима повернулася й довго не хотіла відступати. Настала весна, проте березень виявився суворим. Пригадую дні, коли вся реальність навколо скидалася на якесь суцільне сіре місиво: страшно відлунювала вибухами, пахла димами, лежала брудом під ногами або піском на дорозі понад брівкою. І така сама важка сірість у душі. І розпука.

За холодним березнем, наповненим вибухами, обстрілами та смертями, настав не менш суворий квітень, який для Києва та Чернігова означав звільнення, деокупацію, але й заразом викриття злочинів російських військових. Тісний шкільний підвал, у якому тримали майже все населення села Ягідне. Староста села Мотижин, яку стратили разом з чоловіком і сином. Закатовані мешканці Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Бородянки — і розстріляний пам’ятник Шевченку.

Сувора сіра реальність…

З тими, хто був за містом і кого оминула окупація, телефонні розмови перетворювалися на озвучування переліку рослин, що прокльовуються. Вилізла перша травичка, а от газон стояв зелений чи не всю зиму. Перші бруньки на гілках дерев, перші бутони абрикосового й персикового цвіту. Перші весняні морози, несподівані після короткого потепління. Знову довгі дні під захмареним небом, коли час від часу падає чи то дощ, чи сніг. Кожна проява зеленого, рожевого, жовтого, білого, що пробивалося із землі, пробуджувало в мені якусь забуту дитинну радість. Здається, ще ніколи я так не чекала весни. Здається, я ще ніколи стільки уваги не приділяла погоді. Здається, я ще ніколи так довго не носила зимового пальта.

Квіти з’явилися згодом, коли від столиці прогнали російських окупантів.

«Я досі пам’ятаю, як у квітні в Києві розцвіли тюльпани», — каже хтось. Я теж не забуду, здається, жодної з квіток, що з’являлися в сірій реальності. На Великдень — також доволі пізній — ми пішли в парк. Тинялися зеленими галявинами, роздивлялися дерева, називали на імена ті рослини, які були годні впізнати. Морозник, чи то пак чемерник, примула, чи то пак первоцвіт, жовтець, перші сором’язливі бутони тюльпанів, тоненьке напівпрозоре листя.

Ці спогади навіюють думки про Персефону. Саме навесні 2022 року я збагнула, про що читала в дитячій книжці з давньогрецькими міфами. Персефона щовесни виходить із царства мертвих, де панує Аїд, аби потрапити у світ живих і воскресити природу після зимового відмирання. Природа відроджується, ніби Фенікс, постає з холодного попелу снігів. Але це міф, а як же все відбувається в реальності, де світ мертвих не десь там під землею, а навколо нас? Ось відчиняються двері бомбосховища чи просто підвалу під багатоповерхівкою, підіймається шлагбаум підземної парковки чи хитаються двері станції метро — виходить Персефона. В укритті, де вона перебувала, тривало яке-не-яке життя, навіть якщо це було не метро, а укриття Маріупольського драматичного театру, де, попри російську бомбу, комусь таки вдалося вижити, хоча не всім, не всім… На поверхні Персефона зустрічає військових, які мають завдання, скажімо, провести «стабілізаційну операцію», — у реальності ж, якщо говорити по-простому, вони йдуть вулицями, де ширяють душі загиблих. Ідуть і відчиняють підвали, гукаючи тих, хто вцілів. Звідти Персефона вирушає в царство мертвих, куди тепер посходилися й живі — хтось у пошуках своїх уцілілих, хтось у пошуках своїх мертвих. Що можна сказати всім цим людям? Нічого, хіба що допомогти їм здавати зразки ДНК для ідентифікації зниклих родичів. Нічого, хіба що дати бронежилети й каски тим, кому це потрібно, аби вони довше — завжди? — залишалися в царстві живих. Персефона не має слів. Можливо, єдине, що вона може зробити, — це подарувати промінь сонця й молоденьку траву, що пробивається крізь асфальт, скроплений кров’ю невинно вбитих. Подарувати бутони тюльпанів на клумбах, яких ніхто не доглядав, — так проростають цибулини, посаджені в минулому житті, пізньої осені торік, коли ще мріялося про майбутню та геть інакшу весну. Подарувати перше квітування, що безплідно облетить після заморозків, — певно, той мороз тотожний моєму заціпенінню, коли сиджу в радіостудії, а слова твердою грудкою застрягають у горлі. Подарувати тендітні крокуси й різнобарвні гіацинти, краса й пахощі яких геть недоречні в обставинах, що склалися. Уся ця весна майже непристойна, вона несе відродження, — проте цього разу з нами за столом незримо сидять усі ті, хто не повернеться, хіба що промайне в спогадах і некрологах. Персефона не має слів. Вона повіває ароматним весняним вітром, прояснює небо й заливає його блакиттю, підносить сонце дедалі вище, огортає прозорими сутінками. Вдихає життя в усіх нас — як у грудку глини чи піску, які додавали кольору лютневим пейзажам. Бували дні, коли я намагалася досягнути тільки одного: щосили пробувала відчути себе трохи живою.

Весна того року була схожа на всеосяжну алегорію перемоги. Якщо вже є первоцвіти, — точно здолаємо ворога. Якщо є бруньки, листя, квіти, проростає розсада, — точно переможемо. У ті весняні дні мовчання Персефони в царстві наших мертвих і власних спроб якось відчути в собі бодай іскру життя ми ще не знали, яким буде літо. Попереду — загарбані окупантами поля, де ніхто нічого не зможе посіяти. Замінована земля, якою годі проїхати трактору. Спалена пшениця. Вивезений з України на територію окупантів урожай, що вдалося зібрати. Відсутність мелітопольських черешень, херсонських кавунів і помідорів. Літо боліло похоронами й поганими новинами, але й розквітало п’янкими від пахощів ночами й темним небом, у якому я вперше в житті завдяки тотальному світломаскуванню змогла побачити Чумацький Шлях — не окремі зорі, а білу мерехтливу дорогу.

Та все це — потім. Спершу була весна, що змусила зняти обридлу уніформу чорних светрів і піджаків, рукавички та шапки. Спершу була весна, що вдихнула трохи життя, нехай і крізь сльози. І перша травнева гроза, схожа на звуки обстрілу. Ми здригалися, але виходили на вулицю під перші краплі справжньої теплої зливи.