Повітряна й тривожна книжка

Як ми страждаємо

«Слухай, скільки можна виправдовуватися в тому, що тобі не гірше за всіх?»

«Я постійно думаю: ану ж із-за рогу вискочить недоброзичливець і скаже, що книжка недостатньо чуйна до тих, хто пережив війну, а також не описує справжніх проблем».

Цей внутрішній монолог, звичайно ж, про вічну тривогу за те, хто й що взагалі дає мені право писати про війну. Я жива. Не була в окупації. Не воювала. Не волонтерила. Не маю навичок такмед. Навіть не воєнна репортерка. Чим узагалі цікавий досвід людини, що просто сидить — у радіостудії, в укритті, у коридорі своєї квартири, — час від часу ходить на похорон та надсилає гроші волонтерам, які допомагають прискорити перемогу над ворогом?

Можливо, нічим.

Можливо, тим, що через щось схоже проходять мільйони українок і українців, які живуть у «тилових» містах, над якими літають російські ракети.

Хтось пише в соцмережах, що люди, котрі виїхали зі Львова, Хмельницького, Івано-Франківська та інших міст, нібито далеких від зони бойових дій, мали би повернутися з-за кордону, тому що їхні рідні міста вже безпечні. Нібито безпечні. Коли хтось говорить про «тилові» чи «безпечні» міста, треба розуміти, що віддаленість від фронту нічого не гарантує. Я добре пам’ятаю прильоти у Львові: за спогадами колеги, це був ранок, вона щойно вийшла з нічного поїзда на перон, а над головою враз пролетіли дві ракети. Тоді чимало локацій постраждали, та особливо мене вразили новини про шиномонтаж, у який теж влучили. Кому заважали ті автослюсарі? Кому заважали всі інші люди?

«Добрії люди» напишуть, що Одеса, Дніпро, Черкаси, Кропивницький, Вінниця чи Київ не знають, що таке справжня війна, бо там спокійно.

Але що таке справжня війна?

Але що таке спокійно?

Коли під час особливо довгої повітряної тривоги стоїть метро? Коли в лютому та березні зачинені крамниці, до яких звикла, тож доводиться довго шукати котячий корм? Коли чуєш сирену посеред міста й намагаєшся визначитися: чи далі йти вулицею, не звертаючи уваги на початок повітряної тривоги, а чи спуститися в якесь укриття, бо раптом що? Коли через блекаут знову й знову не можеш потрапити до кардіолога, або коли вже твоя черга заходити до терапевта, але через сирену всіх просять вийти з поліклініки, приміщення якої небезпечне, позаяк збудоване ще в мирні часи з бетону, сталі та скла, тож будь-який уламок може виявитися смертельним? Коли довго не ходиш у великі супермаркети й торгові центри, адже болісно згадуєш зруйнований ракетою такий самий центр у Кременчуці? Коли чотири години або й три дні стоїш у нескінченному корку? Коли обираєш нові міжкімнатні двері та просиш зупинитися на варіантах, які не мають скляних вставок, бо взагалі боїшся місць, де забагато скла? Коли радиш колезі не їхати у відрядження до Миколаєва, бо хто його зна? Коли досі незвично ходити в театри та інші публічні місця?

«Добрії люди» напишуть, що українські біженці за кордоном лише вдають, що бояться звуків салютів, а фактично не можуть боятися, бо виїхали зарано, у перші дні по вторгненню, тож не могли чути справді страшних вибухів. А я згадую, як звучало небо на світанку 24 лютого. Згадую знайомих, котрі їхали кудись на захід, а просто над ними пролітали ракети. Згадую колегу, чию автівку разом із сотнями інших київських автівок не пустили в Хмельницький, тому що тривав обстріл, — і довелося обирати іншу дорогу, рушати в довгий чотиригодинний об’їзд. А також згадую себе під час відрядження, коли на котрійсь варшавській вулиці гучно грюкнула вантажівка — і я автоматично присіла посеред залюдненого парку, де гуляв розслаблений натовп вихідного дня. Згадую власне роздратування запитаннями «Чим вам допомогти?» від останніх знайомих з того боку, бо єдина моя відповідь: «Просто припиніть війну та вийдіть за наш кордон і більше ніколи не повертайтеся».

Чи є мій досвід, моя пам’ять, мої рефлексії менш важливими за досвід тих, хто пережив щось набагато страшніше? Будь-які порівняння майже аморальні, якщо подумати про облогу Маріуполя, окупацію Херсона, обстріли Харкова. Список імен усіх героїв — людей, їхніх міст, містечок, сіл і селищ — дуже довгий. Мої дріб’язкові міркування на цьому трагічному та відважному тлі майже нікчемні.

Але немає в мене іншої пам’яті.

Легка прогулянка в парку погожої вихідної днини, ми походжаємо з гарячою кавою в руках, їмо булочки та говоримо про родичів, які опинилися в окупації. Гучний регіт у коридорі під землею, поруч зі студією: хтось розповів особливо дотепний анекдот, поки триває особливо довга повітряна тривога, поки нам усім дуже нудно, але також дуже тривожно, бо ми всі сидимо в укритті та читаємо новини про те, у які квартали «прилетіло». Спалені та розтрощені будинки в Бучі, що їх ми проминаємо автівкою, коли їдемо на вечерю та келих вина до друга, з яким не бачилися вже кілька місяців, — йому пощастило: усього одна дірка в стіні хати й трохи уламків у сараї. Рутинний візит до лора, яка ніби між іншим згадує, що через корок довго їхала на роботу з Ірпеня в Київ: «Ох, не хвилюйтеся, уже все гаразд, ми на початку березня змогли виїхати, усе в порядку, ми вже повернулися додому». Спогади про знайомих, які, отак виїжджаючи, змогли вижити, бо їм пощастило вибратися з автівки, що палала після влучання російського снаряда, бо росіяни чомусь вирішили їх не добивати, тож більше не стріляли. Весела розмова з паном — господарем кумедного песика: ми говоримо про переклади та свіжі літературні плітки, багато й легковажно хихочемо, ніби це не в його квартирі в цілком «мирному» місті з лютого живуть переселенці, котрі втратили свою домівку. Думки про те, що треба купити в супермаркеті свіжі кінзу й імбир і спробувати приготувати мексиканську бірію, — і в цей самий час на екрані смартфона я читаю не рецепти, а новини про знайдені катівні в Ізюмі. З усмішкою висловлене побажання «наступного року в Бахчисараї» наприкінці конференції, де я працюю як ведуча, тому маю змогу вставити й свої два слова про політично зумовлені переслідування кримських татар в окупованому росіянами Криму. Спогад про іншу конференцію, де я розповідала про вбитих окупантами українських журналісток і журналістів, а після мого виступу слово взяв якийсь австрієць і висловив судження, що російських журналістів також треба сприймати як жертв режиму… а я собі подумала, що вони чомусь живі, а мої українські колеги — мертві або в полоні. Поспіхом увімкнена після п’яти діб відсутності електрики пральна машинка, бо чистий одяг уже закінчується, а на тлі — випуск свіжих новин на радіо, де розповідають про злочини окупантів і обстріли Херсона. Історії про те, хто, де і як діставав алкоголь під час «сухого закону», — і ми сміємося з цих розповідей, я теж сміюся та гортаю соцмережі: знайома пише про обстріли Миколаєва та чергу за питною водою. Згадка про іншу чергу, в Чернігові, — там у березні людей вбила касетна бомба, поки вони стояли по свіжий хліб. Розмови про те, що на цей Новий рік обійдемося без «Лускунчика», — і в пам’яті зринає затишний зимовий вечір: 31 грудня, падає сніг, і ми з подругою — дві серйозні та дуже дорослі вісімнадцятилітні панни — ідемо в Оперу саме на цей балет.

Хтось розмірковує про те, якими цінними виявилися книжки про балканські війни, — вони буцімто допомагають осягнути досвід, який ми всі набуваємо, а я згадую, що один з авторів тих книжок виявився м*даком і любителем «русского мира». На мій день народження вибухав і горів горезвісний російський міст у Криму — то був найкращий подарунок. Читаю новину про ідентифіковане тіло письменника Володимира Вакуленка, думаю про його щоденник… і додаю всі ці подробиці в котрийсь із виступів французькою, бо такі новини та історії не можна марнувати, закордонна публіка, слухаючи про реальних людей, мусить відчувати емоції, можливо, навіть плакати. Пакую валізи в Париж, збираюся на конференцію, планую графік відрядження та міркую, чи встигну повернутися в готель до комендантської години після заходу, що закінчується о дев’ятій вечора плюс час на фуршет і келих вина, а потім наче отямлююся: у Парижі немає комендантської години. У навушниках слухаю інтерв’ю з фотографом із Маріуполя, якому вдалося виїхати з окупації, бо він почув про початок евакуації по радіо, водночас гортаю список поліклінік, де можна отримати бустерну дозу протиковідного щеплення, тому що під час війни тільки ковіду бракувало.

Кожен день пронизаний такими суперечностями, певними дихотоміями. Колись здавалося, що цим суперечностям не гоже бути в парі, позаяк у часи війни — страшні — ми мусимо тільки боротися та страждати. Проте, поки ми живі, проживаємо так багато досвідів, де з журбою радість обнялась. В укритті, крім страху, можна відчувати неймовірну близькість, вдячність, любов. Звуки вибухів поряд із домом змушують серце калатати, вилітати з грудей, та обійми коханої людини дарують трохи спокою і впевненості. Думаю, важливо розповідати й про це теж.

У моєму воєнному житті є світлі моменти. Іноді мені буває добре, хоча досі дивно на запитання «Як справи?» відповідати «Усе гаразд, якби не війна». Так, усе справді буває добре.

Улітку видалося два тижні, коли не було повітряних тривог, — і ми знову згадали, що таке тераси та холодна кава в руках, що таке open-air вечірка з коктейлями (звичайно, благодійна, але й доволі весела). А взимку радував фермерський ринок поруч із домом, де звичні красиві ятки зі свіжими м’ясом і рибою, овочами, ковбасами, сиром та іншим набілом, а також улюблена яточка з домашніми соліннями, де все так, як завжди, от тільки не було грибів, тому що в ліси навколо Києва ніхто не ходив через міни, тож додому ми купували мариновані сливи або інші ласощі. Зустріч із подругою, з якою давно не бачилися: у нас от-от почнеться спільна подіумна дискусія, тож ми обмінюємося новинами, ніби між іншим міркуючи, чи доречно в такі дні фарбувати губи в червоний. З родиною, де я гостюю, ми щойно повечеряли, відтак до мене підходить старша дівчинка, приносить книжку, і ми разом читаємо вголос казочку про дослідника Стародавнього Єгипту та шукачів пригод — читаємо французькою, вона виправляє якісь помилки та сміється, що я не так уже й добре розмовляю її мовою. Удома після роботи дивимося кіно, якусь стару романтичну комедію, сміємося, проте пам’ятаємо, що краще не дивитися фільмів, де вибухає, де війна, — крім українських прем’єр, звичайно. Фотографії наших щасливих друзів у Києво-Печерській лаврі, де вперше за три століття правлять різдвяну службу українською мовою, — і нас як агностиків українського патріархату ці знімки дуже тішать, як і проповідь, що звучала того дня. Їмо барбекю з друзями на нашій дачі влітку, регочемо, сидимо допізна, бо не можемо наговоритися та розпрощатися. Тієї погожої днини я ходила невеличкими грядками та збирала помідори для салату, а потім, після обіду, під палючим сонцем зрізала лаванду, аби всім гостям подарувати по букетику — справжній Прованс, якщо ігнорувати звуки вибухів на полігоні, що десь неподалік. Затишний зимовий вечір у ресторані друзів, де пощастило зустрітися з подругою, яка перебувала проїздом у Києві, та другом, якого нечасто бачимо, бо він постійно працює, — аж ось приходять колядники, ми співаємо разом із ними, і на душі стає світліше. Обіди та вечері з батьками — нам переважно щастить зустрічатися в тихі дні.

Цими приємними спогадами наповнений мій досвід проживання війни. Не тільки ними, але й ними теж. Недалекоглядні іноземці часом дозволяли собі судження, що в Києві нібито не відчувається війна. Та це закінчувалося з першою пережитою повітряною тривогою, з першими пережитими вибухами в київському небі. Ті, хто ще вчора дивувався, як можуть працювати ресторани під час війни, після відбою повітряної тривоги виходять із укриттів, як і всі кияни, та йдуть, скажімо, обідати або випити кави. Тож чи мусимо ми тільки страждати? Не думаю. У перервах між чимось страшним мені подобається проживати щось добре. Мені буває важко добирати слова, коли стикаюся з новиною про чиюсь загибель, бо жодні співчуття не втамують болю втрати. Та я знаю, що щирі мовчазні обійми мають свою силу, яка часто перевершує будь-яке слово.

Можливо, цей текст — замість обіймів. Замість плачу про всі ті речі, яких ми не змогли прожити через війну. Про всі ті речі, яких ми не змогли пережити. Через які померли. Через які щось померло в нас.