Повітряна й тривожна книжка

Що я несу?

Одна пані запитує, де я вчуся. Відповідаю. Вона зі смутком дивиться на мене та вголос міркує, чого ж це батьки не змогли подбати про «нормальну освіту» російською мовою для дитини. Мовляв, ви ж у столиці живете, — і вихваляється тим, що знайшла для доньки російськомовну школу та навіть майбутній університет… На календарі — перші роки міленіуму, я ще школярка, і в побутових розмовах досі цілком можливо натрапити на шанобливе прицмокування буквосполученням «мгимо»[1]. У життєвому просторі пишно цвіте світ із телепрограмами, серіалами та іншим російським милом — настільки, що не викликає навіть ноти сумніву факт виходу першого (?) в Україні комерційного телесеріалу, повністю знятого російською мовою, ще й у локаціях, де місце дії ідентифікувати важко, просто такі собі вулиці пересічного пострадянського міста, без національних ознак. Так, ніби Париж зняли без жодного багета й без Ейфелевої вежі в кадрі. Чи проникає ця «дружба народів» додому, а чи не проникає — вибір персональний і родинний.

Такою стала моя перша зустріч особистого з політичним і перший досвід дитячої антипатії до дорослої людини через відсутність ідеологічних збігів. Цьому не завадило навіть те, що з однокласниками на перервах ми спілкувалися російською, — так, мовною стійкістю в ті часи я не вирізнялася.

Минуло двадцять років, і якось, уже після повномасштабного вторгнення, я випадково зустріла на вулиці давнього знайомого. Розмова швидко перейшла на тему книжок і мови. Він каже, що не хоче віддавати Путіну та Росії свої рідні мову та літературу — і далі про Булгакова та київську ідентичність, пов’язану з усіма описами «Города» на сторінках тих повістин. Запитую, якою мовою говорив його дід. Виявляється, то був їдиш, утрачений у горнилі русифікації радянського часу, а також у пеклі асиміляції та спробах життя без зайвих національних ознак. Отже, твоя рідна мова вже загублена. Її забули батьки, її не знаєш ти сам. Росія та Путін, чи то пак його попередники, уже все в тебе забрали: і рідну мову, і рідну культуру, і рідну віру. Ти чіпляєшся за клітку й тюремні ґрати. Я пишу ці слова та із соромом згадую, що й мої перші літературні спроби — десяток сторінок — написані російською. Це не було історією про «рідну мову» — зрештою, ця мова мені не рідна. Це було історією про наслідування текстів, які видавалися суголосними з моїм власним життям і сучасністю, — книжковий ринок «Петрівка» постачав цього добра чимало, переважно перекладних сучасних романів, книжок, виданих у Росії, російською мовою, ще й дуже дешевих, а тому доступних навіть студентам. Та всім цим пробам пера поклала край фраза, почута від однієї розумної людини: «Писати російською в Україні — це назавжди лишитися провінціалкою». Далі було знайомство з першими сучасними українськими текстами, створеними не хрестоматійними класиками, а такими ж, як і я, мешканцями нинішніх українських міст. Остаточно відхід від російської мови завершився перепрочитанням класиків і їхніх «київських» творів. Я побачила, що мій актуальний досвід, потік, у якому перебуваю, можна адекватно передавати тільки та саме так — українською. Я несу із собою жаль і водночас трохи заздрості до тих, хто через успадковані упередження чи інерцію лише 2022 року відкрив для себе сучасну українську культуру. Те, що мені пощастило побачити, послухати, почитати й полюбити з 2004-го, тепер набуває другого дихання, другого життя. Чимало митців і мисткинь уже й не творять, але їхні творіння хтось відкриває для себе вперше. І я згадую, яким яскравим після мого «вперше» постав світ, де існує повнокровне життя українською — без перекладів і зайвих пояснень, так би мовити, в оригіналі. На початку 2000-х, коли я була студенткою, україномовна культура мала виразний присмак андеграунду, бо існувала там, куди не дотягувалися російські гроші та вплив. Поки в престижні редакції десантувалися російські продюсери й ведучі, закріплюючи порядок денний без національних ознак і «без политики», ті, хто не мав контакту зі всесвітом сучасної української, надовго опинялися в штучному світі російських наративів, де українська — формальна, а російська — для душі, для розваг, для бізнесу, політики й великих грошей. Двісті років тому забороняли перекладати українською Біблію, двадцять років тому мало хто квапився перекладати українською комп’ютерні ігри, вирощуючи покоління дітей, які могли гратися тільки російською, бо саме так до них промовляли мультики та інший відеоконтент. Цікавитися українською культурою в ті часи було милим дивацтвом, тому допомагало функціонувати поза загальноприйнятим контекстом. Але вже було зрозуміло, що всім нам потрібно вчитися й готуватися до життя в новій реальності, де ми будемо спроможні перетворити власну любов до українського на мейнстрим. Де ми будемо спроможні перетворити власну любов до українського на оборонну та наступальну зброю — гостру крицю.

Я несу із собою думку про те, що всі ми — спадкоємці чи жертви наслідків репресивних російських Емського указу та Валуєвського циркуляра. Один із тих документів пише: «Колишні твори малоросійською мовою були розраховані лише на освічені верстви Південної Росії, нині ж прихильники малоросійської народності звернули свої погляди на масу неосвічених, і… взялися, під приводом поширення грамотності й освіти, за видання книжок для початкового читання, букварів, граматик, географій і т. ін. <…> Загальноросійська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж нині вигадувана для них деякими малоросами, і особливо поляками, так звана українська мова».

Коли я вчилася в школі, чотири слова назв двох документів — Емський указ, Валуєвський циркуляр — залишилися в прошивці пам’яті, їх неможливо забути. Проте лише дорослою я зрозуміла, що це насправді були за цидулки й чому про них так часто згадували на сторінках підручників. Ці чотири слова не видавалися в дитинстві чимось серйозним, та і яку ще реакцію могли викликати наслідки імперських репресій і російський імперський мотлох, якого вистачало в моїй голові? Мовляв, знову якісь історії про страждання, гноблення, кріпаків і село, нічого високого та всесвітнього. Зі схожою рецепцією українських класичних текстів ми часто стикаємося й досі, тож мені прикро, що під час шкільних уроків я не зазнала сеансу викриття російських міфів про нашу культуру. Довелося багато читати, щоб опанувати мову, якою можна викривати стереотипи та деконструювати прищеплені думки про другорядність. Козаки й селяни на сторінках книжок перестають бути простим людом, пересічними героями, якщо подивитися на них крізь окуляр естетики доби Романтизму — ця проста вправа свого часу відкрила мені нового Шевченка. З іншими класиками все виявилося так само цікаво, якщо тільки дозволити собі про них поміркувати.

Спершу, 1863-го, таємний циркуляр Валуєва, не забороняючи друку художньої літератури українською, заборонив друк україномовних освітніх і наукових книжок, а також переклади Біблії. За тринадцять років, 1876-го, Емський указ посилив репресії, наклавши заборону на геть усі культурні прояви українства, включно з друком художньої літератури й текстів до музичних нот, а також театральними виставами. Було заборонено ввозити в Україну українськомовні книжки. Так на багато років створили штучну ситуацію, де «високе» могло існувати тільки російською, а «низьке» ніби й мало можливість говорити українською, але у вузьких, заданих межах усного буття та без претензій на науку, освіту, культуру. Тож, коли сьогодні хтось розводиться про те, що мовою бізнесу, науки, інновацій, дизайну, піару чи ІТ є російська, — до нас промовляють сторінки з підписом російського царя Олександра ІІ. Коротке відновлення української державності, а потому більшовицька окупація України та подальші репресії, знищені в 1930-ті роки митці й науковці — це коротка відповідь на запитання в стилі «Де ваші нобелівські лауреати?» Їх убила російська радянська імперія. Знайомим іноземцям цю історію я оповідала крізь призму доль мов у Франції — країні, яка втратила окситанську, бретонську та інші: їх залишили на маргінесах суто приватного вжитку. Пригадую вечір у довоєнній Україні, коли ми говорили про особливості мови. Хтось сказав, що українська найповніше проявляється як мова красивих пісень про любов, а ще має низку неперекладних слів. Звичайно ж, «тендітна», звичайно ж, «кохання» тощо. Така репліка може видатися приємною, але суто до миті, коли її деконструюють — це щось із розряду компліментів у стилі «розумна, як чоловік». Імперський мовець, який сидить усередині багатьох із нас (і в мені теж, звичайно), говорить із реальності, де українським — колонізованим і приборканим — є хіба що простір чуттєвості, без територіальних зазіхань на простір інтелектуального. Милі красиві дикуни, котрі гарно співають і добрі в любові, — про поінформовану згоду тут ніхто не питав би. Саме тому «Лісова пісня» Лесі Українки освячена хрестоматіями радянського часу як міфологічна історія про дику лісову Мавку та безпорадного селянина Лукаша. Саме тому «Бояриня» Лесі Українки до хрестоматій не потрапляла: у ній забагато політичної думки, як на імперську мірку. Саме тому Леся Українка в пострадянських школах досі висвітлюється як мила дівчинка у віночку, а не зріла жінка. Імперія не дає колонії права на зрілість і думку. В мить дозрівання колонізованої «дитини» імперія іде в атаку. Саме тому оповідання Нечуя-Левицького про бабу Палажку й бабу Параску, як і повість «Кайдашева сім’я», — усім відомі тексти про смішних селян, а повість «Хмари» про київський середній клас і його русифікацію мало хто читав. У радянських школах про таке не розповідали. У пострадянських теж.

Я несу спогад про те, що на окупованих українських землях росіяни насамперед бралися до роботи з освітою: везли із собою російські підручники й педагогів, які переїжджали з мріями про власний сад на подвір’ях чужих українських хат, а також із усвідомленим наміром стерти все українське. Не просто так імперія змушувала українських дітей ходити до новостворених шкіл із російською мовою навчання за російською програмою. Не просто так багатьох українських дітей окупанти вивезли в Росію, аби віддати в російські родини. Не просто так багатьох українських учительок і вчителів возили на «перекваліфікацію», аби підігнати під російську мірку. Всі ці події навіть найбільш твердолобим дали зрозумілу відповідь на запитання про те, навіщо був опір русифікації та чому багато родин після 24 лютого в побутовому спілкуванні цілком перейшли на українську. Те, що дотепер іще могло зберігати вигляд «приватного», стало більш ніж політичним. Я пишу це та згадую, як учила французьку на додаткових заняттях за підручниками, надрукованими в Росії, зі словником перекладаючи сторінки з граматичними правилами, бо не могла зрозуміти, що таке «страдательный падеж», «местоимение», «подлежащее»[2], бо в школі ми не вчили російської, тому всі мої знання цієї мови були суто розмовними, нуль граматики чи навичок письма. То була загальна практика: вважалося, що за відсутності аналогічних підручників українських авторів усі й так усе розумітимуть. Загальною була також думка, що будь-хто може писати російською, маючи добрі усні навички. Я й сама так вважала — до миті, коли моє довоєнне та домайданне інтерв’ю з кимось із російських авторів попросили перекласти українською, бо та російська російською не була. Усе ж таки контекст навколо швидко змінювався.

Я несу із собою захват досвідом попередніх поколінь, які таки зуміли дозріти, хоча не всі дожили до старості, не всі померли своєю смертю. Григорій Сковорода на власні очі бачив руйнування Гетьманщини та встановлення російської імперської присутності в інституціях влади. Він про це не писав у своїх творах — ніяких політичних і державницьких міркувань. Та що може бути більш політичним за настанову шукати світло в собі, шукати сродної праці, йти власним шляхом і не вірити свиням, які раптом оголосили, що мають «бамагу» про набуття статусу оленів… Що може бути більш політичним за розбудову довкола себе неформального гурту однодумців, які прожили кожен своє життя та набули навички діяти разом, передавши цю навичку далі, наступним поколінням, для яких створювали університети чи інші основи під нові інституції. Або Стара громада — організація киян і киянок, які словом і гривнею розвивали українську культуру. Їхнє XIX століття — час творчості, спільних розваг, домашніх вечорів зі співами, акторством, літературними читаннями забороненою українською мовою, а також час фінансової підтримки важливих культурних ініціатив, включно з хабарями цензорам, аби ті дали дозвіл на друк книжки. Мені подобається думати про те, що розрізнені імена з підручників літератури насправді були людьми, тісно пов’язаними між собою дружбою, родинними стосунками та спільною справою. Мені подобається думати, що вони створювали багато контенту «на виріст», — ніби залишали лист у пляшці, — в очікуванні на читачів. Колись покоління правнуків, так само як і я тепер, дивуватиметься мережі зв’язків і силі голосів української громади перших десятиліть XXI століття. Звучить пафосно, та саме цей пафос допомагає мені тримати цілісну рамку й не розкидатися важливими іменами та постатями. Нині нас у культурі більше, ніж було раніше, але досі замало. Війна вже вбила багатьох.

Я несу мрію про те, щоб цих речей ніколи більше не пояснювати. Щоб цей текст одного разу можна було би просто викинути як надміру банальний і очевидний.