Повітряна й тривожна книжка

Окупація

Цей розділ я пишу з відчуттям сюрреалізму, уявляючи, що все це є лише поганим сном.

«Вітання з українського Херсона». Ці слова вона каже з окупації в ефірі Українського радіо, і я незмінно відчуваю, як стискається горло. Мрію познайомитися особисто та боюся думати про те, де вона тепер і як ховає свій мобільний, на який ми телефонуємо тільки в домовлені години й дні. На що схожий її побут? Страшні свідчення з окупованої Херсонщини не дадуть помилитися — це історії про викрадення цивільних, катування, відсутність доступу до їжі та ліків, відсутність можливості користуватися гривнями на тлі примусового насадження російських рублів. Це історії про спробу змусити вчительок викладати за російськими навчальними програмами та російськими підручниками — російською мовою. Місцевих педагогів росіяни навіть возили на таку собі «перекваліфікацію» в Крим або куди-інде, аби впровадити необхідні «корективи», як вони це називали. Батьків примушували відправляти дітей до окупованих шкіл, погрожуючи «позбавити батьківських прав», якщо родина відмовлятиметься від російського навчання в українських школах, — одне слово, із погрозами вкрасти дітей, якщо вони не ходитимуть до російських шкіл в «асвабаждьонних» містах. Діти звільнених містечок і сіл Херсонщини показують завезені росіянами підручники, наприклад з історії, згідно з якими України ніколи не існувало. Однак історію попередніх тридцяти років так просто не перепишеш, а школярів не можна в одну мить змусити забути те, що вони так добре знали, живучи у своїй — українській — реальності, у своїй пам’яті з усіма родинними травмами та втратами — репресіями, Голодомором, двома світовими війнами. Саме тому з окупованих населених пунктів різних областей часто повідомляють про те, як приходили з обшуками до підлітків, а чи навіть забирали школярів до «дитячих камер» і катівень. Росіяни бояться не лише дорослих, які готові боротися й партизанити, — вони бояться навіть дітей із власною думкою та непохитними цінностями. Окупанти використовують дітей як інструмент тиску на дорослих.

Крим — моя рана з 2014 року. Не бувала тут аж надто часто, але сильно люблю ці дивовижні місця. У школі мало розповідали про нього, тому справжній півострів довелося відкривати вже перед самою російською окупацією. Місцеві часто говорили про «татар, які захоплюють землі», але мовчали про те, що після депортації 1944 року кримські татари дістали дозвіл (!) повертатися на батьківщину аж на межі 1980—1990-х, а повернувшись, виявили, що всі їхні оселі, родинні гнізда, де жили численні покоління, тепер зайняли росіяни, котрі вважають себе «місцевими» й не визнають «чужинців». Але ж саме кримські татари є автохтонним населенням Криму! Якось я працювала перекладачкою в групі французьких туристів, які жили в садибі тамтешнього гіда — організатора подорожей. Той розумів українську, але ніколи нею не розмовляв зі мною, час від часу розповідаючи про «підступних татар», водночас пишаючись власним «татарським будинком» із красивим внутрішнім двориком і старим садом. Тоді я не розуміла, про що саме він розповідає, — вади шкільного курсу історії. За деякий час пазли склалися, і я збагнула, що то за дім і чому він там жив, а також упізнала типову історію, яку часто чула від друзів і подруг із кримськотатарських родин, — про те, як оселі прабабусь і прадідусів захопили чужі люди, котрі на поріг не пускали колишніх власників, не давали навіть крізь шпаринку позирнути на давнє сімейне подвір’я, щоб згадати обриси саду, який за часи тривалої депортації став для справжніх власників ледь видимим образом, спомином, мало не казкою. Крим після 2014 року перетворився на пекло не тільки для киримли, але й для українців. Фотокартки моєї колеги з наклепом про те, що вона ворог народу, розвісили чи не на кожному стовпі її міста після захоплення, камуфльованого під «референдум». Інша моя колега ще два чи три роки мала змогу зрідка туди з’їздити, щоби побачитися з рідними, поки хтось із колишніх однокласників не попередив, що наступного разу нею може зацікавитися російське ФСБ. Ще одна колега розповідала про обшук удома в батьків, куди прийшли по їхню доньку та зятя — за гріх бути українцями та любити свою країну. Добре, що донька й зять уже давно жили в Києві. Дуже багато моїх друзів і знайомих після 2014 року жодного разу не були вдома. Думаю про це та згадую милого сусіда, який жив поряд із дачею подруги: якось він приніс ціле відро свіжих, щойно зібраних мідій. За рік дізнаємося, що він колаборант і одним із перших пішов співпрацювати з росіянами. Ті мідії літа 2013 року досі гірчать у моїх спогадах. Так само гірчить життя в Криму — за ширмою лагідної весни й теплого літа, за плюскотом хвиль, гарячою галькою й вабливим світлим піском, за пам’ятками архітектури ховається правда про катування, вибіркове правосуддя, незаконні обшуки, убивства цивільних і примусову мобілізацію до лав російської армії. Правда про світ, який 2014 року повірив у казочку про «російський Крим», щоб лише за вісім років спромогтися назвати це окупацією та геноцидом, щоб заговорити про відновлення українських кордонів 1991 року. Мовчання й погляд крізь пальці дуже дорого коштують.

Маріуполь. Місто, що мене здивувало. Їхала туди зверхньою киянкою не без грецького відтінку в кольорі шкіри та волосся, а поверталася людиною, котра впізнала там щось своє, відчула в одноповерхових кам’яницях і морському березі те, чого ніколи не знала про південну гілку своєї родини звідти, а ще з Бердянська. Полюбити це місто мені допоміг корінний киянин Андрій Куликов, який добре його знав і навіть викладав журналістику в місцевому університеті, а також Діана Берг — відважна жінка з Донецька, яка брала участь в організації донецьких майданів і чинила опір доти, доки не довелося покинути все й тікати з малої батьківщини. Вона оселилася в Маріуполі, аби не їхати аж надто далеко від своїх теренів. Так і сталося, що одне з рідних для моєї родини міст мені відкрили зовсім не місцеві люди, які полюбили його з власного вибору, з волі свого серця. Новий центр — збудований у радянський час — мені не надто сподобався, я не відчувала його достатньо обжитим, така моя звична емоція щодо новозведених кварталів або молодих міст (так, це Київ із мене вилазить з усією своєю правічною історією), проте старий центр із заплутаними вуличками, музеєм Куїнджі та слідами синагоги пробудив у мені щось. Кожну вільну хвилину я йшла в ті квартали й просто тинялася, роздивлялася фасади й намагалася уявити, хто там — у тих вікнах і за тими дверима. Місцевий рабин показував, де стояли російські блокпости під час першої спроби окупувати місто 2014 року та якими дорогами ходили до єшиви учні, аби обійти озброєних росіян. І гудки заводу нагадували, який метроном тут рахує та рухає темп життя. Коли 2022 року росіяни масовано обстрілювали місто, боліло серце від кожної новини про вибухи та руйнування. «Азовсталь». Крещендо — і прилітає бомба в драматичний театр із численними цивільними в укритті та великим написом «ДЕТИ» на асфальті. Дивлюся на його нинішні світлини. Окупанти затулили зруйновану будівлю ширмою — такими ж ганчірками років зо п’ятнадцять тому було запнуто нереставровані будівлі Санкт-Петербурга в рік ювілейних урочистостей, за їх допомогою містові намагалися надати вигляду доглянутого. Маріупольський театр у грудні 2022 року затуляє банер із портретами Пушкіна й Достоєвського. Найліпша ілюстрація тези про те, як росіяни перетворюють свою культуру на зброю. Найкраща відповідь на запитання про те, до чого тут Пушкін, Достоєвський, Толстой і Чайковський і як вони пов’язані з цією війною. Безпосередньо. Навіть якщо вони не стріляють, саме їх використовують як камуфляж, що приховує російські воєнні злочини. Буквально. У Маріуполі залишилося так багато тих, кого не знаю, але кого знають ті, з ким я знайома, — їхні батьки, діти, інші родичі, друзі. За можливості люди їдуть подалі за місто й живуть між вогнищем, на якому готують їжу, і погребом, у якому ховаються від російських обстрілів. За можливості люди живуть у вцілілих квартирах без води, опалення, світла. За можливості люди якось десь дістають ліки. За можливості люди живуть. Або помирають. Згадую театральну виставу в Києві, де грала Ада Роговцева. Перед початком спектаклю керівник театру привів Михайла Діанова — захисника «Азовсталі», щойно звільненого з російського полону, — та ще кількох військових. Діанов мав лише кілька годин до виїзду: прямував за кордон рятувати скалічену руку, яку ніхто не лікував, поки він був у російському полоні. Мінус кілька сантиметрів кінцівки, плюс тривалий процес реабілітації. Військові сиділи в глядацькій залі й разом із усіма реготали з дотепної французької комедії. Потім Михайло виніс на сцену для Ади Роговцевої величезний букет квітів. Акторка обіймала його, ніби мама, а ми всі дивилися й ридали. Потім коротка промова та головні слова: «Слава Україні!» Під час війни можна сміятися, навіть після Маріуполя. Під час війни можна плакати, особливо після Маріуполя.

Харківщина — земля, де жив і помер Григорій Сковорода, де народилося багато інших знакових постатей нашої культури. Іноді мені здається, що складніше знайти українського класика чи сучасника, чиє життя не пов’язане Харківщиною. Мешкають там хто? Класики? Окупація — це і про місцевого підприємця, який нібито нічого такого й не робив, але звідкілясь регулярно діставав бензин на продаж. І про іншого тамтешнього підприємця, якого змусили щодня віддавати окупантам тридцять хлібин у той час, коли в крамниці давно нічого не привозили, бо дороги заміновано. І про шкільну їдальню, де із залишків запасів спекли хліб, щоб роздати місцевим, але приїхали росіяни й забрали той хліб просто так. Зринає історична пам’ять про Голодомор, і від цих споминів калатає серце, стискаються кулаки, виступають сльози на очах, охоплюють гнів і лють. Такі самі почуття викликали новини з Херсонщини про те, що у фермерів російські окупанти забирали збіжжя, а чи просто палили поля зі стиглими колосками. Та повернімося на Харківщину, де місцева колаборантка перед втечею просила сусідів казати всім, що поїхала в Польщу; втеча не вдалася, натомість росіяни разом з іншими неповнолітніми юнаками забрали із собою сина цієї прихильниці «русскава мира». Здається, потім хлопці таки знайшлися, але карма працює. А ще місцевий коваль, до якого часто приходили по сувеніри до весілля: ковані троянди, нібито символи вічного кохання, — співпрацював з окупантами, щось очолив, а потім утік. Я бачила відео, на яких яскраво горіла його кузня. А ще місцевий підліток, який розтрощив український герб, а відтак пішов воювати на боці російських окупантів і за кілька місяців загинув на фронті — теж карма наздогнала. А ще місцеві крамниці, де важко було розрахуватися гривнями, бо готівкова гривня швидко закінчилася, рублів ніхто не хотів брати, а для онлайн-платежів бракувало стабільного доступу до інтернету, бо окупанти відрізали доступ до телебачення, мобільного зв’язку та глобальної мережі. Швидко з’явилися місцеві лихварі, котрі були готові прийняти онлайн-платіж у місцях, де досі якимось дивом працював wi-fi, і видати готівку, взявши «всього» 25 % комісії. Виходить, що є люди, котрі миттєво адаптуються, — Брехт про це вже все написав. Є інші, котрі ведуть «італійський страйк»[7], не привертаючи до себе зайвої уваги й заразом саботуючи. І є відчайдухи, які наважуються проїхати полями, аби розвідати дорогу до іншої траси, що, здається, досі не замінована, а потім скидають GPS-координати в локальний чат і так дають змогу кільком колонам місцевих виїхати з окупованого селища швидше, ніж по них кинуться росіяни. Потім на тому шляху поставлять блокпост — і ніхто вже нікуди не поїде, хіба що залишиться шлях через дамбу, яку регулярно обстрілюють, але на останньому блокпості забирають автівки та не пропускають навіть хлопців-підлітків. У ті місця якісь святі люди на початку окупації встигли доставити гормони, необхідні людям з проблемами щитовидної залози, — тих ліків вистачило саме до звільнення та повернення української армії. Ліки є. І є колаборанти, та я мрію, що справедливість візьме гору.

Київщина — про неї мені боляче писати.

І є села, де в часи, коли було дуже сутужно з їжею, наших військових пригощали оладками, борщем чи іншими наїдками. Чим багаті, тим і раді. Чужого не потрібно.