Повітряна й тривожна книжка

Рюкзак

Я не вірю людям, які говорять, що взагалі не думали про ймовірність війни.

З літа 2022 року стала помічати новини про чисельне зростання російського контингенту біля кордонів України. Узимку повітря в Києві можна було різати ножем — напруга шалена. Востаннє щось таке я відчувала у вересні перед Євромайданом, особливо під час Форуму видавців, коли стало очевидним, що от-от ця пара зірве кришку, бо про це точилося в усіх світських розмовах. Незабутні дні. Новини від початку зими 2022-го так само тривожили. Інформація про скупчення російських військ біля кордонів, активізація обстрілів навколо «лінії розмежування». З якоїсь миті мені стала снитися війна. Я ховалася за якимись уламками, бігла, сиділа в темних підвалах, кудись їхала… Не стріляла, але «за сюжетом» виконувала якісь завдання, а чи просто мала кудись дістатися живою. Можна було б це назвати віщими снами, але я в таке не надто вірю. Та й волію пов’язувати ті нічні інтенсивні воєнні «сюжети» з активним читанням і переглядом матеріалів про те, як зібрати рюкзак з усім потрібним. Часто таку поклажу називали «тривожною валізкою», хоча мені ближча формула «рюкзак готовності». Усвідомлення себе готовою приємніше за усвідомлення себе тривожною. Так, ніби від зміни слів щось змінюється. Але ж таки змінюється!

Насправді я була стривожена й виявилася зовсім не готовою до карколомного майбутнього. Від тривоги час від часу просто в буденних ситуаціях тремтіли руки, трохи смикалося око, було важко заснути — усі ключові симптоми, про які раніше лише читала в журналах. Звертатися до фахівців по допомогу не мало жодного сенсу, бо єдина річ, що принесла б мені полегшення, — це мир, тобто перемога, включно зі звільненням Криму й Донбасу, включно з репараціями від росіян. Така моя зона комфорту — територія в межах державного кордону України 1991 року. Це усвідомлення стало дуже яскравим з 2014-го, а до того я набагато менше думала про площу України та її кордони, певно, узагалі не думала про них. Але з початком російської окупації стало ясно, що вона обмежує мою свободу пересування: більше не можна просто так гайнути в Крим чи поїхати у відрядження в Донецьк. І це дуже впливає на мою якість життя — так само як мінування лісів навколо Києва, куди більше не можна просто так поїхати погуляти погожого осіннього дня; так само як тимчасова окупація Херсонщини. Та це все оприявниться потім, у реальності, яка настане 24 лютого.

Чимало редакційних нарад на Радіо Культура в січні-лютому ми закінчували висловлюваннями про те, що все заплановане зробимо, якщо не буде війни. Та й засідання одного журі ми завершили міркуваннями, що результати нашого голосування, імовірно, будуть оприлюднені вже у воєнних реаліях. Так і сталося. Ми переважно говорили: «Якщо не почнеться». Не почнеться що? Війна? Та вона ж триває вже з 2014 року. Але всі розуміли, що насправді мають на увазі й що саме може початися — щось страшніше, повномасштабне, таке, що зачепить більшу кількість українських регіонів. Саме тому я надсилала колегам нові й нові статті про те, які речі варто мати вдома, які речі варто тримати напохваті, аби бути готовими. Загалом списки й переліки всього, що може знадобитися, стали головною темою розмов багатьох киян у ті тижні. Скажімо, якось я пішла на бранч із подругою. «Бранч» — якесь слово з минулого життя, дивно його писати. Замість розмов про роботу обговорювали переваги різних рацій, за допомогою яких ми могли б спілкуватися, якщо зникне мобільний зв’язок. Обмінювалися контактами тих, хто вміє налаштовувати такі пристрої. Домовлялися про те, яку можна обрати частоту для розмов та обміну інформацією, — потрібна була така, на якій ми не заважатимемо тим, кому не треба заважати, на якій нас не почують ті, кому не треба нас чути. Міркували про логістику щоденних поїздок на заправки — треба тримати бак повним, про всяк випадок. Ділилися новими логістичними лайфхаками. Говорили про «явочні» місця та способи передавання повідомлень, зокрема в дружніх кав’ярнях, які гіпотетично не будуть зачиненими, тож туди можна буде заходити начебто просто на каву, аби непомітно закинути якусь записку. Ми ніби опинилися в шпигунському кіно, проте жодна з нас не вчилася ні на Мату Гарі, ні на Джеймса Бонда. Ми ніби готувалися жити в обложеному місті. Ми ніби увірували в безсмертність. І ніби не знали, що окупанти можуть прийти й по нас, коли почнеться. Незабутня наївність довоєнного Києва.

Якоїсь миті всього цього стало забагато.

Пригадую січневий вечір. Ми щойно повернулися з прогулянки парком. Удома я зрозуміла, що більше не витримую напруги та розмов про війну. Це очікування пора перетворити на дію, аби трохи вивільнити енергію. Як це працює? Так само, як і чесність із собою. Дія — зібрати рюкзак — дозволяє нарешті прийняти факт можливого наближення більш інтенсивної війни. Вона на порозі, а я готуюся, а не просто про це розмовляю. Розвіюю власну наївність і неготовність.

Того вечора стало зрозуміло, навіщо на секонді я купила ту фліску, навіщо в онлайн-крамниці замовила наче й непотрібний спортивний бюстгальтер без кісточок і декілька пар нової бавовняної білизни з позначкою «комфорт», навіщо мені стільки однакових чорних майок, навіщо всі ці шкарпетки, навіщо в туристичному магазині ми з чоловіком суто про всяк випадок придбали їжу в спеціальних пакетах, куди достатньо просто налити окропу, щоб отримати гарячу страву з м’ясом чи овочами. Я дістала з комори рюкзак і взялася його пакувати. З думкою про те, що було б добре, якби він ніколи не знадобився й одного дня можна було би просто його розібрати, посміявшись з власної тривожності. На жаль. Уже за місяць із цим рюкзаком їхала на радіо, усвідомлюючи, що маю достатньо речей, щоб за потреби пережити декілька діб — хоч у своєму офісі, хоч в укритті. Тижні практики покажуть, що всі списки, якими я користувалася, коли збирала речі, сформували рюкзак для біженки, котра багато днів може бути в дорозі, у черзі на кордоні чи на матраці в місці тимчасової ночівлі. Цей рюкзак не годився для роботи в умовах студія-укриття-студія, з епізодами біганини від офісу на четвертому поверсі до укриття в підвалі. Рюкзак був заважкий. Але я зрозумію це вже згодом. Тоді перепакую його. А потім ще раз. У ньому залишиться турнікет, але я викладу напхану ліками аптечку та запасну білизну — одяг тепер живе в шафі мого кабінету, як і запас води та трохи їжі.

Ніколи не забуду, як того вечора, збираючи рюкзак, витягла з шухляди найпростіший тоненький блокнот і стала записувати від руки номери телефонів найближчих людей: чоловіка, батьків, сестри, деяких родичів і друзів, які живуть в іншому місті. Чомусь здавалося, що біда не прийде в усі міста водночас, тому варто записати географічно різноманітні контакти. Такого роду записи в багатьох статтях називали важливими на випадок, якщо зникне інтернет або мобільний зв’язок, якщо не буде доступу до телефона. Ми розбещені сучасністю, тому забули навичку вивчати номери телефонів напам’ять… Хоча номер домашнього стаціонарного телефону батьків я досі не забула, вивчивши його ще в дитинстві. У тій квартирі вже немає міського зв’язку, у батьків тепер лише мобільні, але пам’ять відмовляється в це вірити. Тож папір і кулькова ручка можуть стати достатньо серйозною підмогою нашим кволим спробам запам’ятати цифри. Той досвід нагадав мені заповнення анкети для участі в одній американській програмі: вона містила пункт, у якому треба було вказати телефон та імейл людини поза колом родичів, із якою можна зв’язатися в разі нещасного випадку. Досі не розумію навіщо. Може, для того, щоб мати з ким поговорити, якщо спіткає лихо й надто емоційною буде реакція членів родини? Знаю, що багатьох цей пункт вганяє в ступор. Чи кожна з нас має друзів, яким можна повідомити страшну новину про себе? Тих, яким не байдуже настільки, що вони виявлять готовність узяти на себе частину клопотів, якщо виникне потреба? Тих, які мають контакти твоїх рідних, щоби бути з ними на зв’язку? Тих, які розумітимуть, кому варто зателефонувати й повідомити погану новину, щоб перейти до наступних, передбачених у таких ситуаціях дій? Це щось не лише про любов і довіру, але й про впевненість і надійність.

Збирати рюкзак я почала з психологічно найпростішої кишені — для професійних речей. Блокнот із номерами телефонів, роздруківка службових «внутрішніх» номерів і тих, які можна набрати через міську АТС (от тільки де б її знайти?), декілька ручок, диктофон, набір батарейок, ноутбук, зарядні пристрої для нього й телефона, карта пам’яті, кілька флешок, жорсткий диск зі сканами документів, фотокартками й рукописами книжок, чистий блокнот для записів, «банка» для підзарядки телефона. Туди ж поклала примітивний мобільник, який гіпотетично міг виручити, якщо смартфон виявиться непридатним до використання. Цей телефон мав ще й FM-приймач, тобто дозволив би слухати радіо в будь-яких умовах. Також ліхтарик. Тека з найважливішими документами. Пакування виявилося найкращою метафорою — робочі речі забрали більшу частину простору. Вже згодом, уранці 24 лютого, у мене не виникатиме сумнівів про те, де я маю бути, — тільки в радіостудії, тільки з командою колег з Радіо Культура. Та це станеться потім.

Другий акт пакування — особисті речі. Лише найважливіше. Що це може бути? Здається, дуже прагматичні речі. Пара білизни, шкарпетки. Дві футболки. Фліска. Пара штанів. Пакети з туристичною їжею. Ось і майже заповнений рюкзак. Сюди не поміститься жоден альбом з фотографіями, жодна книжка, жодна з моїх улюблених дизайнерських прикрас, геть нічого із моєї коробки зі скарбами, яка стоїть під столом, — старі вирізки, аплікації, теки з роздруківками з французької, окрема тека з ксероксами для магістерської роботи, бабусин зошит із молитвами, який вона якось подарувала мені-підлітці, дві старі акварельні картини, намальовані в художній студії, фломастери, кольорові олівці, розмальовки. Зате потрібно якось запхати в рюкзак аптечку.

Рюкзак, який я пакувала, був актом капітуляції перед вірою в можливість зберегти колишнє життя. Актом визнання власної безсилості в спробах те життя із собою забрати. Ванільні свічки, скриня з прикрасами, магнітики з усіх міст, де ми разом побували в часи до пандемії, старий підручник з латини, словники, університетські книжки дідуся й бабусі, десяток суконь, усі картини з нашої невеличкої колекції, коцик з Криворівні, яскрава рожева шуба, пошиті за моїми мірками туфлі на підборах, зібрання бейджиків і альбом із квитками в улюблені музеї світу, інші альбоми та каталоги, повне зібрання творів Лесі Українки в чотирнадцяти томах, чотири «Кобзарі» різних видань, збірка античної літератури, а також власна бібліотека перших видань «двотисячників» (деякі з авторів стали зірками, інші ж утратили свою присутність у літературі) — усе мусило б залишитися вдома в разі потреби кинути все та бігти. У наших чотирьох стінах мусили б залишитися й декілька улюблених каструль, і горнятко для кави з монохромною кицькою, яким починається кожен ранок, і улюблений халат, і постільна білизна з делікатними попелястими трояндами. Усі ці речі є абсолютно незамінними, найважливішими, проте не надто потрібними, якщо дивитися на них прагматично. Після того як складаєш докупи диктофон, ноутбук, зарядні пристрої та акумулятори, блокноти й ручки, білизну й шкарпетки, запасний светр і футболки, пляшку води та трохи їжі, аптечку й косметичку з милом, шампунем і зубною щіткою, виявляється, що в рюкзак не поміститься жоден родинний альбом, жодна книжка. Хіба що влізе одна мельхіорова виделка чи ложка з бабусиного сервізу, а чи котрась із медалей дідуся, який усю Другу світову війну партизанив десь у лісах на півночі. Тієї миті я дуже добре зрозуміла — побачила на власному прикладі, — чому від усіх поколінь родини до мене дійшли такі незначні уламки, переважно побутові речі: сумочки, рушники, старе взуття, окремі світлини, кілька книжок, листівки. Усі вони достатньо малі, їх можна винести на собі або помістити в будь-яку валізку, коли треба покидати дім. Здається, з усіх поколінь нашої сім’ї лише мої батьки не мали досвіду хапати багаж і тікати світ за очі — вони їхали з дому з власної волі, щоб навчатися в університетах і будувати свої долі у великих містах на свій розсуд, аж поки не настало 24 лютого 2022 року. Я теж розірвала цей короткий досвід упевненого життя. Стою перед розкритою пащекою рюкзака та міркую, що зі своєї оселі можна туди покласти.

Можливо, чимало людей після 24 лютого мають власний список речей, які не вдалося чи не спало на думку із собою взяти. Стара вишиванка, домашня бібліотека, джезва для ранкової кави, шкільна золота медаль, гойдалка на дачному подвір’ї, колекція музики на дисках чи касетах, несесер із прикрасами, шовкові шалики, улюблені іграшки, зібрані за інструкцією дерев’яні моделі різноманітних машин, гірлянди й коробка новорічних прикрас, шлюбний рушник, сімейні фото чи навіть декілька альбомів, улюблені келихи та вина, звичні спеції з кухонної полички, кросівки для бігу, килимок для йоги, пляшечки парфумів. Розквітлі тюльпани, які ми восени саджали разом із мамою. Недільний фермерський ринок, де ми купуємо найсмачніший хліб, спечений у печі на дровах. Свічки каштанів на київських вулицях — ніде ці дерева не квітнуть так гарно, як у Києві. Стіни будинків і барельєфи на них у наших улюблених кварталах. Смак напоїв у нашому, тому самому барі. Бруківка. Тумани й серпанки. Сині київські сутінки, що більше ніде не мають саме такого відтінку. Звук ліфта й дверей під’їзду, які незмінно грюкають, коли їх зачиняють, — і з 24 лютого цей звук навіть трохи лякає.

У рюкзак не можна спакувати відчуття дому. Проте рюкзак легко перетворюється на дім, що його носимо за плечима, тримаючись за кожну дрібничку, яку вдалося прихопити з оселі. Будь-що може стати таким важливим, нехай і не забиратиме багато місця. Щось мале може бути надзвичайно великим і значущим.

Але що робити, коли матеріальних слідів дому із собою немає? То, може, є рідні голоси в телефонній пам’яті, а чи зустрічі з друзями в зумі та спільна вечеря онлайн (якщо є інтернет, звісно). Мій особистий урок стосується збереження знайомих ритуалів — настільки, наскільки це можливо. Облаштування нематеріальних ознак дому. Ранкова кава та спільний сніданок зі звичних продуктів: яєць, вівсянки, хліба, шматочка сиру. Можливість вийти прогулятися разом. Звичка вдома слухати радіо за будь-яких обставин. Розвідка локальних секондів. Спроби читати, сидячи в укритті. Паперова продюсерська робота, якої ніхто не скасовує, попри цілодобові ефіри, — і це на щастя, тому що саме така праця повертає до «нормального» світу.

В умовах російської агресії проти України відчуття дому може обмежуватися дуже простим та складним водночас завданням — залишатися живою. Тому що дім там, де я.