Повітряна й тривожна книжка

Лампочка

Хто б знав, що цю книжку писатиму в темній кухні — під час регулярних відключень електроенергії. У дитинстві, коли вимикали світло, дуже тішилася нагоді подивитися, як стоїть і горить свічка. Піроманія в нашій крові — це щось родинне. Саме тому ми так любимо розпалювати вогнище, бодай у чаші для вогню літніми вечорами, щоб відігнати комарів; саме тому обожнюємо пічку на дачі; саме тому заповідаємо піддати нас кремації після смерті. Пригадую, що батьки не дуже охоче дозволяли читати чи писати під свічкою, якщо домашні завдання треба було робити, коли вимикали електрику, — мовляв, шкідливо для очей. Зате навіть у темряві можна було лежати й гратися: у слова, у міста тощо — і це була нагода вголос промовляти щось із власного словникового запасу. Коли слів бракувало, можна було просто слухати радіо.

Якоюсь мірою цієї миті я роблю те саме. Сиджу в темряві, дивлюся у світле віконце ноутбука й, поки є заряд батареї, розкидаю слова.

Манікюр

26 лютого мені в чат надійшло повідомлення від бота з нагадуванням про манікюр, на який я записалася два тижні тому. Так, ми готувалися до війни, проте трималися й за звичні ритуали. Звісно, того суботнього дня в Києві не працювали манікюрні салони — хіба що боти й далі надсилали повідомлення. Дуже скоро виявилося, що, крім обговорень роботи ППО та прильотів, точаться розмови про те, як у кого справи з нігтями. На моїх був шелак, який не можна зняти в домашніх умовах без спеціальної рідини, але спеціалізовані крамниці косметичних товарів також були зачинені, а чи я просто ніяк не могла знайти сили й дати цьому ради. Нігті росли, поки я цілодобово пропадала — чи то пак рятувалася — на роботі в радіостудії. Свій шелак я носила майже місяць — відросли довгі пазурі. Популярна фраза тих тижнів — про те, що гелеве покриття ми вже готові згризати зубами, аби знайти полегшення та просто обрізати нігті. На щастя, жінки ділилися інформацією про те, де і хто потихеньку працює в нібито зачинених салонах, — у кого можна зробити манікюр або підстригтися, пофарбувати волосся, а то й сходити на масаж і трохи розправити спину. Мій тодішній догляд за нігтями — це дзвінок у темний салон із зачиненими на ключ дверима, куди приходять тільки свої, тільки за попереднім записом і за рекомендацією інших клієнток. Годі й казати, що під час манікюру я слухала й читала новини, вимикаючись із простору, де звучав телевізор із якимось розважальним шоу. На щастя, сирена не завивала. Від 24 лютого я більше не фарбую нігті, хоча раніше так любила червоне на кінчиках пальців… Мені лячно, що знову випаде проживати страшні дні, у які, крім виживання, доведеться перейматися ще й манікюром.

За мірками старих реалій може здатися, що дуже негарно в часи війни думати про нігті, та я не могла нічого із цим удіяти. Згодом дізналася, що знайомі жінки на фронті в перші тижні бойових дій стикалися з таким викликом. Чому? Тому що важко передбачити, що 24 лютого ти підеш у військкомат доброволицею, розрахувавши правильний графік манікюру.

Згодом я побачила ті фотографії з Бучі. Жінка з червоним манікюром, яку вбили росіяни просто на вулиці. Її звали Ірина.