Повітряна й тривожна книжка

Перемога

Я у гримерці, мені роблять макіяж для зйомки. Того разу вийшло якось особливо гарно — аж незручно, як на часи війни. Інакша зачіска та доволі нуарні очі. Жартую, що схожа на Венздей із популярного серіалу. Всі ці розмови про образ відвертають мене від теми запису для телебачення. Ми пишемо ролик із новорічними привітаннями, де маємо побажати слухачам і глядачам перемоги. Слова «бажаємо перемоги» треба повторити декілька разів із різними інтонаціями, а потім під час монтажу ці слова наріжуть і аранжують у правильному порядку, аби вони звучали різними голосами. Говорити таке привітання без сліз досить важко, проте завдання ускладнюється ще й потребою не розмазати рюмсанням грим. Але я збираюся на силі, я тримаюся, мені вдається, хоча й не з першого дубля. За декілька днів для репортажу про роботу радіо в часи війни мої колеги з Радіо Культура придумали текст, який мали прочитати вони самі та інші ведучі. Той запис на камеру був складнішим: плакали або ведучі, або продюсерка запису, або оператор — і так по колу. Написаний текст також містив побажання перемоги, але він був інакший. Він розкривав аудиторії найпотаємніше бажання чи не всіх радіоведучих, яких я знаю. Розкривав нашу спільну мрію про відповідальність працювати в день, коли можна буде оголосити Перемогу та звільнення всіх українських територій. Мені важко уявити, якими будуть слова в той день, коли вони звучатимуть. Яким буде трем від самої думки про таке? Як вимовити першу велику букву в слові «Перемога», як висловити вдячність і шану всім нашим військовим, захисницям і захисникам, як вимовити слова вічної пам’яті всім полеглим, як мовчати, ковтаючи сльози та підступний клубок у горлі? Звичайно, професійність — це вміння опанувати надмірну амплітуду емоцій. Але професійність — це й уміння дати можливість слухачам відчути емоції, дозволити почути їх. Де буде баланс, і чи взагалі варто буде його шукати в той день? Певно, лиш у тремтінні голосу.

Іноді я намагаюся уявити, як усе це відбуватиметься. Деякі речі візуалізую дуже детально. Наприклад, згадую відому світлину, на якій веселі люди стоять біля плаката із запрошенням на безплатний борщ з нагоди смерті Сталіна. Думаю, на смерть Путіна та в день Перемоги я б хотіла утнути щось схоже: зварити величезну каструлю (тільки де б таку взяти?) борщу, вийти на вулицю та наливати всім перехожим безплатну порцію, щоб разом відсвяткувати. Про логістику процесу поки не думаю, тому не знаю, чи вдасться реалізувати цей план і, скажімо, чи вистачить мені буряків, капусти й картоплі для такої великої каструлі. Але нехай собі буде — бодай як образ майбутнього, спроба побачити щасливий день. У той день, думаю, чимало людей вийдуть на вулиці, щоби побачити одне одного та відчути радість буття в просторі, де більше не страшно. На жаль, хтось вийде на вулиці не своїх міст, не своїх сіл. На жаль, хтось вийде на вулиці без своїх рідних і найближчих. Так, день Перемоги буде сповнений і жалем, співчуттям, скорботою за всіма загиблими. Брати й сестри, батьки й матері, сини й доньки. День Перемоги буде сповнений чеканням на повернення всіх полонених, на звільнення всіх несправедливо засуджених російськими судилищами, на повернення тіл усіх загиблих.

Де б мені хотілося опинитися того дня? У радіостудії, у редакції, на вулиці, у натовпі інших щасливих і заплаканих людей, удома з батьками, на вокзалі, зустрічаючи всіх, хто повертається, в аеропорту, насолоджуючись знову відкритим небом і польотами. Усюди водночас — на хвилях ефіру в повітрі, ногами на землі, бризкаючи водами Чорного й Азовського морів. Сидячи за ноутбуком, клацаючи клавіатурою, збираючи докупи слова історії, що струменить крізь мене.