Повітряна й тривожна книжка

Воєнне та довоєнне

У повсякденному мовленні часто можна натрапити на формулювання про «довоєнну реальність». Мої близькі чудово усвідомлюють, що війна почалася 2014 року з окупації Криму росіянами. Проте реальність повномасштабного вторгнення — великої війни — змушує до таких спрощень. Можливо, вони не надто елегантні, однак працюють, коли треба щось назвати коротко.

Наприклад, у кожної та кожного залишилися (чи зникли) довоєнні звички. Скажімо, свято на всю ніч або гуляння до самого ранку — це ознаки старого життя. Натомість зустріч друзів, що закінчується о дев’ятій вечора, бо всім треба бігти на метро, а комусь необхідно ще й встигнути на лівий берег до комендантської години, — дуже зрозуміла у воєнних реаліях ситуація. Так само в часах довоєнних залишилися рингтони та звуки будильників, які імітують сирену.

Довоєнна маєчка з мереживом — під фліскою воєнного часу. Якось так я почуваюся. Під залізобетоном воєнної мене проростають паростки — тендітні та яскраво-зелені. Вони нагадують про себе спонтанними ідеями піти в кіно чи на виставку — звичайно, туди, де є укриття чи добре обладнані паркінги.

Довоєнна я любила не знати, де ховатися в разі російських обстрілів.

Вечеря

Та вечеря була особлива — 2022-го ми вперше в житті зустрічали Різдво ввечері 24 грудня. І хоча я прихильниця агностицизму, це агностицизм українського патріархату, як ми з друзями любимо жартувати, збираючись разом у будь-які з можливих свят, не тільки християнських. Цього року ми також жартуємо, що побажання світлого й тихого Різдва — це не метафора.

Цієї воєнної зими ми знову наряджали ялинку 19 грудня. Удень була повітряна тривога, добігала кінця перша з п’яти діб поспіль без електрики. Удома досі не було води. Проте з антресолей ми дістали коробки зі штучною ялинкою та іграшками. У напівтемряві я розвішувала прикраси, спершу — дві гірлянди. Вони на батарейках, тому світять незалежно від російських атак і спричинених ними відключень. Світло всередині, я особливо добре це відчула, бавлячи свою внутрішню дитину на Святого Миколая, в день, коли діти, прокидаючись, під подушкою знаходять солодощі чи інші подаруночки. Цій маленькій дівчинці доволі страшно, цій маленькій дівчинці, попри все, потрібні короткі миті радості та спалахи святкових вогників. Зима 2022 року виявилася дивовижним часом, коли кожна світла думка чи крихта веселощів уже були актом сили, ударом, якого ми завдавали імперії у відповідь. Ракети не завадять підтримувати внутрішнє світло, почуватися разом.

— 24 грудня — це десять місяців від початку вторгнення. Також це Святвечір. Будь ласка, дайте мені коментар про Різдво в часи війни, — звернувся до мене один іноземний колега.

— Ви знаєте, що в Україні два Різдва, а також два Великодні? У нас чимало добрих речей існує у двох примірниках.

По короткій мовчанці він попросив пояснити. І я розповіла йому про григоріанський і юліанський календарі, про відмінності святкових циклів у різних патріархатах, а також про те, що цього року чимало православних уперше влаштують у своїх родинах Святвечір саме 24 грудня, попри всі воєнні труднощі. Тому цей вечір важливий і як одна з ниточок розриву з календарем релігійних свят, що збігається з календарем, якого дотримується російська православна церква.

Моя родинна вечеря 24 грудня не передбачає якогось особливого застілля через регулярні та неочікувані вимкнення електрики. Для того щоб приготувати їжу, потрібно ловити години, коли все працює. Контекст визначає і страви. Класика Києва в умовах блекауту — зварена заздалегідь картопля, яку можна розігріти навіть на туристичному газовому таганці в маленькій сковорідці. Якщо додати вершкового масла, утворюється смачна скоринка. Не дуже дієтично, але смачно. Рибу краще не запікати в духовці, бо наслідком цього є завеликі витрати електрики, а всі ми живемо в умовах солідарної економії, щоб не перевантажувати енергосистему. Тому знову сковорода, яку в будь-який момент можна переставити з електричної плити на газовий пальник. На щастя, цього вечора вдома є світло, але, якби його не було, ми увімкнули б гірлянду на батарейках чи невеликі світлодіодні ліхтарики на акумуляторах — одразу і святковий настрій, і світло в умовах аварійного чи планового відключення електрики.

Цього ранку я була в аптеці. У черзі переді мною стояла літня пані, вона купувала безліч ліків дуже різної дії — і заспокійливе, і від тиску, і знеболювальне. З її розмови з аптекаркою стало ясно, що ці препарати призначені для пацієнтів нашого військового шпиталю. А ще пані сумувала, що когось із наших загиблих військових доведеться ховати в Києві, бо в рідні Олешки на Херсонщині його наразі не можна доправити: там досі стоять росіяни, досі триває окупація. У Херсоні того дня, незадовго перед тим як я пішла в київську аптеку, пролунали вибухи. Повітряної тривоги не оголошували, та місто було обстріляне — цим рясніли новинні стрічки. Херсон у переддень Різдва росіяни накрили з реактивних систем залпового вогню, влучили в житловий квартал, де було поранено й загинуло дуже багато людей, де згоріло 66 автівок та інше майно. Ранок перед Святвечором — це страхітливі фотографії зраненого міста та сила-силенна люті, гніву на росіян, які вбивають українців без вихідних. Я стояла, думала про Херсон, слухала ту жінку в аптеці й міркувала, які дари три царі могли би привезти нашим туди, на фронт. Генератор, багато шоколаду, хімічні грілки, каністру з пальним, сигарети, суху плазму крові, консерви, теплі спальники, павербанки, термобілизну, водонепроникний блокнот… навіть гірлянди! І якийсь магічний щит, котрий огорнув би всіх і захистив би від російських ракет. За деякий час до мене знову повертається ця думка: почалася повітряна тривога, і ми сидимо в коридорі нашої квартири, вірячи у святкову силу «правила двох стін». Ми вже мали бути в дорозі та прямувати в гості до батьків, але замість того пів години чекаємо: чи знову почуємо звуки «мопедів» і ракет, а чи роботу української ППО? Чи знову почуємо новини про поранених і загиблих?

На що були б схожі вечір і ніч Різдва в цих умовах? Марія та Йосиф прямують у спокійніше місце, де Іроду важче вбивати дітей ракетами. Можливо, вони автівкою чи евакуаційним автобусом їдуть із Херсона, Бахмута, Сєвєродонецька, Лисичанська, Нікополя, Снігурівки. Слухають радіо, вдивляються в темряву, стишуються, під’їжджаючи до блокпостів. П’ють воду з однієї пляшки на двох, а бутерброди, приготовлені в дорогу з того, що було, певно, уже закінчилися. Десь під Дніпром, Миколаєвом, Запоріжжям, десь під Києвом, можливо, вони зупиняються. Вагітна Марія йде вулицями, можливо, Ірпеня. Темно, вона йде на звук генератора. У пункті обігріву — наметі посеред вулиці — сідає на чийсь каремат. Навколо неї зібралися всі птахи, рослини й люди. Молодий чоловік із ноутбуком, який прийшов сюди попрацювати вночі, аби синхронізуватися з часовим поясом колег-програмістів, посувається, щоб звільнити місце для Йосифа. Вуличний песик лащиться, хоче, щоб його погладили, — і ніхто не боїться бліх. Приблудний котик у кутку їсть корм, який принесла щиросердна пані із сусіднього будинку. Біля каремата лежить овечка — хтось забув свою іграшку. Десь, певно, стоїть і той самий керамічний васильківський півник — біженець із Бородянки. Можливо, ясла, у яких з’явиться Дитина, мали б якийсь такий вигляд, і все навколо звучало б так. Можливо, лунала б сирена, сповіщаючи про початок повітряної тривоги. А царі — військова, волонтер і медсестра — принесли б найкращі дари. Захист, підтримку й безпеку. Зрештою, першу зірку найкраще видно саме в темному-темному місті, де немає електрики й де прихилилося небо.