Повітряна й тривожна книжка

Розмови

Ми зустрічаємося та півтори години розмовляємо про людей, які постраждали від російських атак. Пошкоджений дах, розбиті вікна, зруйнований дім, спалена автівка, життя в підвалі протягом багатьох тижнів поспіль, дні без їжі та питної води, цілодобове чекання на звісточку від рідних, які в окупації. Чиїсь хворі батьки, сусіди, друзі. Залишені коти, собаки. Обмежена мобільність через сигнали повітряних тривог, вимкнені ліфти, без яких важко спускатися з п’ятнадцятого чи підійматися на дванадцятий. Зачинені крамниці й аптеки. Розмова про жахіття навколо нас — це безпечний простір, у якому наша зустріч можлива. Ми говоримо про страшне, обмінюючись спогадами чи історіями знайомих або спільних друзів, і ця рамка дозволяє не завдавати болю візаві, не ставити надто прямих запитань про направду важливі речі. Під час війни розмови про мирне даються складно, бо не всі люди розуміють бажання бодай час від часу занурюватися в мирне життя чи згадувати про нього.

У перші тижні повномасштабного російського вторгнення виник популярний сюжет для плакатів і листівок: у ньому запитання «Як ти?» ототожнювалося з освідченням у любові, зі знаком турботи, з жестом небайдужості. Та дуже швидко проявилися нюанси: у кожної людини було своє розуміння суті й наповнення цих слів у простому запитанні. Прикладна вправа з герменевтики та семіотики, де в реченні «Як ти?» будь-хто вбачає будь-що, тому доводиться навпомацки передбачати й розпізнавати, хто і що почує. Наприклад, знайомий ділиться своєю реальністю, у ній коло його найближчих не розпитує «Як ти?», натомість ставить більш конкретні запитання про те, чи є вода, світло, опалення, тож вищенаведеним словосполученням він маркує іноземців і тих, хто поїхав з України майже одразу після вторгнення, тому не уявляє актуального побуту. А от друзі, котрі живуть у місті неподалік від лінії фронту, щоразу, коли з’являються новини про вибухи в Києві, пишуть і розпитують, як ми, — і ми робимо так само, коли бачимо новини про вибухи там, у них. Поволі ми всі вивчили географію спальних районів і передмість, тому не всі новини викликають однаково сильну тривогу. Та незмінно ми обмінюємося нашими «Як ти?», у відповідь на які дозволяємо одне одному найширший спектр реакцій: від лайки до розповідей про те, як нудно сидіти в укритті протягом чотирьох годин; від страху через гучні вибухи до смішних оповідок про те, як хтось пішов гуляти в парк під час тривоги, аж тут над головою пролетіли російські ракети й упали потому десь неподалік. Загалом я маю в колекції десятки історій про різні реакції на однакове буденне запитання «Як ти?». У редакції розмови після ранкових обстрілів найчастіше починаються коротким переліком, які та скільки вибухів чули у своїх кварталах: «У нас сьогодні було гучно, бахнуло чотири рази, а у вас?» — «І в нас гупало, а потім не було світла, води, опалення та зв’язку, тому в офіс привезла всі сімейні гаджети, щоби підзарядити». Емоційно найважчим для мене досі залишається спогад про відповідь у чаті з відмовою розмовляти та розповідати, як справи. Відмовою від обміну уламками наших реальностей. З іншого боку, це все дрібниці на тлі справжніх проблем. Дехто з друзів удався до ліків. Розлади нервової системи, проблеми зі сном, розхитана психіка з психосоматикою, вічно стиснуті щелепи й кулаки — це справжній виклик, а не образи на діалоги, яких не було.

Але якщо не відчиняти ці вікна й двері у власний світ, якщо не вслухатися в те, що там на споді звучить, якою може бути відверта розмова?

Насправді буває важко розповідати про свій стан. «Як ти?» — «Працюю, на радіо, все ок». — «Як ти?» — «Сиджу в коридорі, чути вибухи, все ок». — «Як ти?» — «Ми вже п’ять днів без електрики, але справляємося, все ок». — «Як ти?» — «Колеги написали, що змогли виїхати з окупованого міста, все ок». — «Як ти?» — «Захопили нашу редакцію в іншому місті, але працівників там уже не було, вони встигли піти, все ок». — «Як ти?» — «Дуже скучаю, ми так давно не бачилися, але ти ніяк не знаходиш на мене часу, все ок». — «Як ти?» — «Не можу розслабитися, тому постійно працюю, все ок».

Але все зовсім не ок.

О сьомій ранку 24 лютого 2022 року в приміщенні радіо працювали прибиральниці. Вони приїхали, як завжди, на світанку, і перші вибухи лунали вже під час їхньої робочої зміни. Біжучи в студію, за звичкою та цілком автоматично я говорила кожній: «Доброго ранку!» Потім спохопилася та перепросила, бо який же він добрий, цей ранок? Одна з прибиральниць усміхнулася і сказала: «Так а де ж він дінеться? Звичайно, ранок добрий! Доброго ранку!» Росіяни та вибухи не можуть забрати в нас звичних рефлексів і привітань, якщо ми захочемо їх зберегти. Так само війна не позбавила мене звички фотографувати красиві поверхні й текстури: кахлі, гілля дерев із замерзлими краплями води, схожими на кришталь, яскраве осіннє листя, вишивку на блузці, зелень трави, небо. Так само війна не позбавила потягу бути з найближчими, щойно випадає нагода. Саме тому після одного з серйозних обстрілів і п’яти годин повітряної тривоги ми з колегами йдемо на обід у китайський ресторанчик — немає часу, але й немає сенсу все це відкладати на потім. До того ж у районі є електрика, тому працює кухня і є нагода поїсти гарячого кисло-солодкого гострого супу. Тепер я добре розумію, чому в романах про війну регулярно можна натрапити на сцени спільних трапез, концертів, вистав і навіть танців. Це не бенкет під час чуми — це миті, коли можна відсунути вбік свій страх, удати, що його нема, почуватися живими.

Розмови часів війни химерні. У відповідь на запитання про справи ми розповідаємо про домашні запаси: у кого які консерви і як зберігати вдома технічну й питну воду. Замість тостів під час символічної різдвяної вечірки ми тягнемо фанти й розповідаємо про поразки й перемоги року — настільки відверто, наскільки готові. Замість довгих ввічливих «реверансів» у бесіді ми говоримо прямо, що не завжди зручно для непідготовлених людей. Наприклад, колега з Франції запитує, що змінилося в роботі іноземних журналістів в Україні, і мені так шкода часу на розлогі пояснення, що йду напролом: кажу, що зникла зверхність і повчання про «баланс точок зору», що з’явилася більша готовність чути українські голоси; кажу, що війна почалася ще 2014 року, але тоді не всі були готові прийняти серйозність ситуації; і що проблема русифікації в Україні існувала давно, проте чимало колег і далі писали про «російськомовні регіони»; і що не всі могли усвідомити весь контекст і його складність, тож для зміни знадобилося чимало нових смертей цивільних. Правило кілометро-трупів спрацювало й цього разу, як і сила картинки, де ракети падають на столицю, а не на абстрактне «десь там», що в сприйнятті не дуже обізнаних людей могло лежати ближче до уявної «сфери російських інтересів». Пошматовані обстрілами вулиці європейського міста, у якому багато хто встиг побувати, яке багато хто встиг полюбити, мають ефектний вигляд на фото й відео. На жаль. Саме тому я не втомлююся розповідати англійською та французькою про буденність. «Як ви живете без електрики?» «Чи достатньо запасів питної води?» «Де шукати інтернет і мобільний зв’язок в умовах блекауту?» «Що робити під час нічної повітряної тривоги?» «Можете показати вашу студію в бомбосховищі?» Дивіться, жахайтеся, думайте. Якщо бодай котрась із розмов конвертується в постачання зброї для України, буду щасливою.

Розмови часів війни бувають несподівано відвертими. Між «ти зруйнувала моє життя» або «між нами зникла близькість» до «я тобою пишаюся» може лежати якихось п’ять хвилин. Я й сама стала різкішою, бо тепер прямо говорю про те, на що раніше йшли довгі години дипломатичніших формулювань. Водночас на чимало речей дивлюся людяніше, бо хто його зна, у якому стані функціонує людина в перші хвилини після обстрілів або по довгих днях без електрики та зв’язку. Це створює дивну гравітацію, де прості речі легко ранять, але найбільш безпечною зоною перебування все одно залишається прямота, нехай і з дотриманням правил безпеки та в бронежилеті. Намагаюся уявляти, хто зі мною говорить, яке відчуття зі мною говорить, — можливо, це страх від почутих вибухів, знервованість через затримки руху метро, шок від вибитих удома вікон, а чи травма через інші непрості пережиті обставини. Уже багато місяців я, своєю чергою, уникаю публічних розмов про те, від чого можу заплакати, бо занадто тонка обшивка, затонкий захисний шар.

Усі ці слова, певно, позбавлені сенсу — це про тил, не про фронт. Поки я тут міркую про межі відвертості, ті, хто на фронті, попросили передати їм бургерів — котлети окремо, булочки окремо, — тому наші друзі надсилають відео, щоб ми побачили, як вони на вогні своєї «пічки Франкліна»[8] готують цю страву, аби згодом запакувати все у вакуум і передати на передок. Знайомий згадує, як ховався в погребі, поки на поверхні хату розстрілював танк: щоб не здуріти, він натягнув навушники та щось дивився чи слухав. Інший знайомий військовий розповідає, що іноді має нагоду піти в супермаркет міста, біля якого воює, і купити собі смачних оливок і камамбер, брі чи горгонзолу. Без контексту це може мати вигляд мало чи не гламурної війни, та насправді це історія про людину, яка будь-якої миті може загинути, яка прийняла факт імовірності власної смерті, але за життя хоче почуватися живою, а не мертвою. Знайома військова публікує в соцмережах фото своїх нових штанів і зачіски з афрокосицями, і я пишу їй компліменти в коментарях — так, вона гарна, усе це їй дуже пасує, але також я знаю, як важко їй було знайти військову форму жіночого розміру та крою, як важко в умовах фронту регулярно мити голову й доглядати волосся… мити голову важко навіть у «мирних» містах. Коли ми зустрічаємося із захисниками й захисницями, звичайно, говоримо про війну, але також говоримо про буденні дрібнички: про нові бари, куди можна піти разом, поки в друзів «увал», нові картини, що вони встигли намалювати, цікаві серіали, котрі можна подивитись онлайн у години відпочинку, які випадають навіть на фронті. Я можу у відповідь розповісти, що під час довгих повітряних тривог удома ховаюся в коридорі й читаю книжку французької романістки камерунського походження, іноді переключаючись на «Джейн Ейр», а в укритті на радіо дістаю з рюкзака ноутбук і працюю далі — у підвалі особливо добре вдається робити щось нудне та бюрократичне, котресь із тих завдань, які в тихі дні «на поверхні» зазвичай хочеться прокрастинувати. Колеги жартують, що я точно втомилася, бо дедалі рідше вимагаю робити щось термінове. Насправді це про зміну пріоритетів, адже терміновим тепер є лише одне завдання — не загинути, усе інше на цьому тлі другорядне.

Зрештою, коли ми зустрічаємося, то просто розмовляємо про різні дурниці. Принаймні це не змінилося за всі роки й місяці війни.