Повітряна й тривожна книжка

Удома

Цікаво, як працюють рідні стіни. Напередодні різдвяних канікул, які канікулами не стануть — з цілком зрозумілих причин і обставин, — міркуємо про те, що добре було б з’їздити в гості до друзів у інше місто.

— Але там прилітає.

— У нас теж прилітає.

Але, якщо прилітає, поки ти вдома, а не десь далеко, на серці якось спокійніше.

Треба помити голову

Коли після тривалої перерви, по третьому або й четвертому дні темряви, знову з’являється електрика, чи не в усіх оселях відбувається однаковий ритуал: треба встигнути те, що можеш устигнути. Запустити пральну машинку, приготувати якусь їжу, щоб мати готову страву, яку можна просто розігрівати на газовому балончику (чи навіть не розігрівати) протягом наступного відключення, поповнити запаси питної та технічної води, помити посуд. І помити голову. В усіх незрозумілих ситуаціях треба помити голову. Особливо якщо почалася повітряна тривога, а вдома поки ще є електрика й вода: після появи російських ракет в українському небі доступу до цих життєвих благ певний час може не бути.

Чимало моїх знайомих знову й знову описують цей досвід — душ під час блекауту. Існує розкішний варіант, коли є і гаряча вода, і електрика, а відповідно, і змога помитися в освітленій ванній кімнаті та навіть посушити волосся феном. Існує можливість помитися холодною водою. Можна митися підігрітою на газовому пальнику — тоді треба з каструльки зливати собі на голову, щоб змити шампунь і мило. Буває, що ходиш холодною, без опалення хатою з мокрим волоссям, чекаючи, поки воно саме висохне. Але є й авангардні методи. Якось колега сушила волосся в автівці, на максимум увімкнувши пічку й вентилятор. А інша знайома зробила це за допомогою газової духовки (ніколи не пробувала, тому не можу уявити цю моторошну й незручну позу). Репліки про «я встигла помити волосся» чи про щасливе «встигла скористатися плойкою для укладки» давно увійшли в щоденний перелік фраз для small talk. Можливо, ці побутові незручності киян не варто порівнювати з тим, що пережили люди під російською окупацією та масованими руйнівними обстрілами. Проте життя в підвалі, їжа на вуличному вогнищі, відсутність товарів у крамницях — це також і про чисте волосся, відсутність запаху під пахвами та доступ до косметики (згадалася історія про жінку, яка тінями для повік малювала синці під очима — усіма способами намагалася стати «достатньо негарною», щоб заховатися під цією маскою від уваги окупантів). Моя колега на передову возила великі пляшки питної води та сотні упаковок вологих серветок, аби військові мали змогу підтримувати мінімальну гігієну в місці, де не мали доступу до водогону. Так, навіть в умовах війни людина прагне залишатися кращою версією себе, наприклад чисто вимитою.

Та все ж таки життя й норми змінилися. Смішно, проте особливо гостро я це відчула, побачивши заголовок на сайті котрогось із українських глянцевих журналів: «П’ять способів замаскувати жирне волосся». Він вийшов на другий чи третій день життя без світла в холодному листопадовому Києві. Розповідаю про це своєму перукареві, з яким ми нарешті зустрілися, знайшовши спільне «вікно» в наших графіках, яке припало б на час, коли є електрика, тобто коли є тепло й вода в салоні. Ставлю дурнуваті запитання, наприклад, чи можна підстригти людину просто за допомогою ножиць у світлі ліхтарика, без можливості помити голову та зробити укладку. Перукар сміється й жартує, що я можу стати першою доброволицею на такий експеримент. Але мені не хочеться. Знаю, що в цьому сміхові є чимало гіркоти: підприємці втрачають можливість працювати, коли немає електрики, як-от наш мебляр, який не може гарантувати щоденну роботу у своїй майстерні та не знає, як заплатити працівникам. Без світла в офісах не можуть працювати й клерки та різноманітні менеджери, вони призвичаюються користуватися коворкінгами, де наявні всі ці важливі блага. Також інтернет досі є в метро, тому на станціях часто виникає спонтанний офіс, наповнений людьми з ноутбуками. Кількість місць, які легко перетворюються на імпровізовані коворкінги, вражає. А ще підприємці дедалі частіше купують генератори та «старлінки».

У нинішньому Києві змінилися критерії елегантного чи охайного вигляду. Жирне чи не надто доглянуте волосся більше не є конотатом — це вже ні про що не свідчить, не дає розуміння того, наскільки ретельно людина переймається дрес-кодом або своїм виглядом, яким, наприклад, планувала щось висловити. Як і використання праски, що стало радше можливістю; як, власне, і випрасуваний одяг, що радше є привілеєм, а не обов’язком. Прим’ятість тепер притаманна багатьом, і я, здається, тішуся, бо ніколи не любила прасувати сорочки, хоча в багатьох родинах заведено випрасовувати весь одяг, постільну білизну, ба навіть труси. Образ для роботи поточних часів — це те чисте вбрання, яке ще залишилося в шафі після кількох днів без світла, коли не встигаєш або не маєш змоги запустити пральну машинку. Як воно поєднується в цілісний костюм, чи личить, чи сидить до ладу? То вже інша історія, набагато менш важлива: пощастило, якщо все вдало склалося в елегантний образ, та не страшно, якщо вийшло дещо еклектично. Натомість добре працює звичка тримати в запасі речі, які не потребують особливого догляду. От тільки делікатне прання руками в холодній воді перетворюється з назви режиму пральної машинки на щоденну реальність наших власних долонь у наших власних раковинах. Ми тепер усі носимо відбитки західноєвропейської недбалості, продуманої nonchalance[3], яку раніше треба було виборювати, приглушуючи власні шкільні дитячі травми й настанови щодо акуратності — напрасованих комірців на сорочках і стрілок на штанях, доладної шкільної форми, акуратних косиць, із яких не стирчить жодного пасма. Міркую про це, простуючи аеропортом у Брюсселі та роздивляючись людей — їхні зачіски й одяг тепер цілком схожі із зовнішнім виглядом киян.

Після такого ж закордонного відрядження колега кепкує, що в готелі змогла прийняти душ і помити голову на два дні вперед, — і я знаю, що це не жарт, бо в її оселі світла не буває по декілька діб, тому частину роботи вона виконує за столиком кафетерію на заправці, де є генератор, тобто є інтернет, тепло, світло й можливість зарядити всі гаджети.

У моїй щоденній реальності тепер є вологі серветки та інші штучки, якими можна замінити повноцінний душ, є сухий шампунь, який дасть змогу трохи довше дотримуватись «пристойності» в зачісці, є велика пляшка міцелярної води, якою можна зняти макіяж, якщо до нього взагалі дійшли руки. Дуже легковажне речення, та я нічого не можу вдіяти. Пишу його й знову міркую про незабутню ніч, проведену в підвалі під нашою багатоповерхівкою, де пахло щурами й де було складно знайти позу, у якій крізь каремат спину не кололи б виступи на бетонних плитах. Тоді мені було точно не до питань краси та елегантності, і я точно можу сказати, що та реальність мені не сподобалася.

Новими мірилами комфорту в «мирних» містах, де бувають прильоти й віялові відключення електрики, тепер стали речі, які не зникають. Може не бути світла, але можуть бути вода й опалення. Може бути вода, але не бути світла й опалення, та й вода лише холодна. Може бути опалення, але тепла квартира буде темною і без води. Можуть бути і світло, і вода, і електрика, але не буде людей…

Про можливість користуватися ліфтом я навіть не згадуватиму — в Києві тепер дедалі частіше жартують про шанси зустріти весну з накачаними ногами й підтягнутими сідницями. Щоб не було нудно підійматися на поверх, я рахую сходинки — по дев’ять на кожному з маршів. Потім і це стає нудно, і я беруся рахувати дроби. Наступного дня — переводити їх у відсотки. Підіймаюся сходами та думаю про колег, у яких більше немає дому через російські ракети. Згадую знайому, яка нещодавно народила дитину, і тепер у неї крається душа через неможливість налаштувати для немовлятка побут і режим сну, їжі, купання. Пощастило, що є грудне молоко, тож годування не залежить від можливості дістати свіже молоко з холодильника, який може не працювати в кращому разі декілька годин поспіль, та приготувати суміш. Їжа в теперішньому Києві дуже змінилася. У мене вдома знову з’явилися локшина швидкого приготування, гречка, картопляне пюре та вівсянка в пакетиках, які можна просто залити водою. На полиці знову стоять консерви, з якими ми майже попрощалися. Одне слово, усе те, що можна їсти, просто відкривши бляшанку, те, що можна додати до залитої окропом їжі швидкого приготування. Але де ми беремо потрібні дози окропу? Тут у пригоді стає нова звичка: щойно дають світло, треба закип’ятити чайник і поналивати гарячу воду в усі термоси. Хто б міг подумати, що можливість випити та з’їсти щось гаряче стане такою цінною? Як і можливість просто помити голову гарячою водою в освітленій ванній кімнаті.