Республіка Шкід

СТРЕЛЬНА ТРЕМТИТЬ

Перше травня.

Маленьку республіку захлюпнув потік звуків, прапорів, людей і сонця.

Зранку навколо стін Шкіди безупинно перекочувалися хвилі демонстрантів.

Ніколи ще шкідці не були так збуджені. Вони товпилися біля розчинених вікон і кричали демонстрантам «ура». Вони самі хотіли бути там і йти рядами на майдан, але цього року дітей на демонстрацію чогось не пустили.

Весна усміхалася першим травнем. Перший травень усміхався сайками. Білими, давно не баченими сайками.

Їх роздавали за ранковим чаєм. За обідом Вікмиксор виголосив промову про свято, потім шкідці співали «Інтернаціонал».

Увечері всі від молодшого до старшого ходили в місто, дивились ілюмінацію, слухали музику й штовхалися, задоволені, у веселому святковому натовпі.

Шкідці радісно зустріли весну, а ще радісніше їм стало, коли дізналися, що губвно розшукав для своїх вихованців дачу.

Коли остаточно стало відомо, що для хлопців відвойовано дачу десь у Стрельні і що пора переїжджати, вся Шкіда висипала на вулицю, наповнивши її криками й гамором.

Переїжджати треба було трамваєм. Зранку мобілізували всі сили.

Вихованці в'язали паки білизни, згортали матраци і переносили вниз ліжка.

Хлопці з запалом взялися до роботи. Навіть найменші першовідділенці пройнялися важливістю моменту й працювали не гірше за великих.

— Гей, ти! — кричав маленький, схожий на пузир Тирновський на свого товариша. — Куди край заносиш? Лівіше, лівіше. А то не пролізеш.

Вони несли ліжко.

Внизу Янкель, Циган і Япончик укладали речі, а разом з ними був граф Косецький.

Граф Косецький — халдей, але його молодість і суто товариське ставлення до хлопців зблизили з ним шкідців. Графом Косецьким його звали позаочі. Він був косоокий, звідси й пішло те прізвисько.

Завоював Косецький довір'я у старших з першого дня.

Ось як це вийшло.

Косецький щойно прибув у школу і ввечері почав знайомитися з учнями.

Сиділи в класі. Косецький довго говорив про те, що він добрий фізик і що він вестиме практичні заняття.

— Це добре! — вигукнув захоплено Японець. — А у нас фізичного приладдя до біса. Он ціла шафа стоїть.

З цими словами він показав на шафу, що стояла в кутку класу.

— Де? Покажіть, — пожвавішав Косецький. Очі його заблищали, і він побіг до шафи.

— Та вона замкнена.

— Не чіпайте, Панасе Володимировичу! Вітя заборонив її чіпати!

Хлопці самі злякалися поведінки Косецького, а він, безтурботно всміхаючись, казав:

— Чорт з ним, що ваш Вітя заборонив, а ми відчинимо й подивимось.

— Не треба!

— Попаде нам, засиплемось.

Але Косецький відгвинтив складеним ножичком клямку і, не торкнувшись висячого замка, відчинив шафу.

Він витягнув динамо на стіл і почав захоплено пояснювати його дію.

У школі було зовсім тихо.

Молодші вже спали, і тільки маленька група старшокласників сиділа в класі.

Хлопці слухали пояснення, але самі занепокоєно насторожилися, щоб не пропустити найменшого шарудіння.

Раптом на сходах грюкнули двері.

— Ховайте! Вікмиксор!

— Ховайте!

Динамо боком кинули в шафу, причинили двері, ледве встигли всунути гвинти й відскочили. До класу ввійшов Вікмиксор. Він робив свій черговий обхід.

— А, ви ще тут?

— Так, Вікторе Миколайовичу. Домовляємося про завтрашні заняття. Зараз підемо спати.

— Пора, пора, хлопці.

Вікмиксор походив кілька хвилин по кімнаті, почухав за вухом, перевірив пальцем куряву на партах і спокійно підійшов до шафи.

Хлопці завмерли.

Погляди тривожно вп'ялися в пальці Вікмиксора, а той помацав машинально замок і, через короткозорість не розгледівши гвинтів, які стирчали до половини, вийшов.

Зітхання полегкості вирвалось одразу в усіх з грудей.

— Минулося!

Потім, коли вже полягали в ліжка, Циган довго захоплювався:

— Ну й сміливий цей Косецький. Я — й то здрейфив, а йому хоч би що.

Після цього випадку Косецький твердо завоював собі довір'я серед старших і навіть зійшовся з ними близько, у них виникли майже товариські стосунки.

І ось тепер він разом з хлопцями весело пакував речі. В короткі хвилини відпочинку компанія сідала на парадних сходах і зачіпала перехожих.

— Обережніше, громадянине. Тут калюжа.

— Гей, торговко, знову з плескачами вийшла. Геть відси, а то в міліцію одведемо, — покрикував Циган.

Косецький сидів осторонь і насвистував якийсь вальс, блаженно мружачись на сонці.

Нарешті там, нагорі в школі, всі заспокоїлися. Речі, потрібні на дачі, вже перетягнули вниз. Ждали тільки трамвая.

Прождали цілий день. Вікмиксор дзвонив кудись телефоном, лаявся, але платформу й вагон подали тільки пізно ввечері, коли в місті вже припинився трамвайний рух.

Спішно повантажилися, потім розсілися по вагону, і республіка Шкід рушила на нові місця.

Біля Нарвських воріт змінили моторний вагон з дугою на маленький приміський вагончик з роликом. Місця в цьому вагончику всім не вистачило, і деякі хлопці перелізли на платформи.

Зажурчали колеса, скрипнули рейки, і знову помчали вагони, везучи стадо молодих шпаргонців.

На платформі влаштувалися комункою старші. Сиділи й під тихий свист ролика стежили, як біжать назад дерев'яні будиночки застави.

Вже проминули останню будівлю на околиці міста, що колись мала гучну й загадкову назву «Червоний кабачок», і помчали серед зеленіючих полів.

Трамвай рівномірно підстрибував на стиках і летів далі й далі без зупинок.

Шкідцям стало гарно-гарно, захотілося співати. Поступово замовк сміх, і от під рівномірний гул руху хтось затягнув:

Співав Горобець. Пісенька, сумна, тиха, тягуча, вплелася в мірний стукіт коліс.

Повільно-повільно пливе мотив, і ось уже до Горобця приєднується Янкель, який одразу якось притих. Йому вторує Циган.

Вологий туман наповзає з поля. А трамвай усе йде по прямих, затуманених рейках, і залишаються десь позаду уривки пісні.

Затихли хлопці. Навіть Япончик, невгамовний буян Япончик, причаївся в кутку платформи і теж, хоча й фальшиво, але старанно підспівує.

Летять поля за низеньким бортом платформи, зрідка блимне вогник десь у будиночку, і знову широчінь і туман.

Зненацька набридло нудьгувати. Янкель скочив і загорлав диким голосом, обриваючи тихий тенорок Горобця:

Десяток горлянок зразу підхопили й заглушили гуркіт трамвая. Дике ревіння розірвало повітря й понеслося стрибками в різні боки — до полів, дач, до лісу.

— Ну й ну!

— Оце рвонули! По-шкідськи принаймні!

Вагони, уповільнюючи хід, пішли вгору.

З площадки моторного щось кричала Еланлюм, але хлопці не чули, бо вітер відносив слова вбік.

Її руде волосся метлялося на вітрі, вона відчайдушно махала руками. Нарешті хлопці зрозуміли.

Незабаром Стрельна.

Після підйому Янкель раптом витягнув шию, скочив і дико зарепетував:

— Монастир! Хлопці, монастир!

— Ну й що з того?

— Як що? Адже я рік жив у ньому. Рік! — розчулився Янкель, та, помітивши скептичні усмішки товаришів, махнув рукою.

— Ну вас к чорту. Якби ви розуміли. Це ж монастир. Кладовище, могилки. Гарно. Навкруги хрести.

— І небіжчики, — додав Япончик.

— І кісточки, і черепушечки, — вторив йому Циган, явно знущаючись з чутливого Янкеля, і так розлютив хлопця, що той плюнув і насупився.

Трамвай на повороті загальмував і зупинився.

— Приїхали!..

— Хлопці, розвантажуйте платформу. Пізно. Треба швидше закінчити розвантаження, — кричала Еланлюм, але хлопці й самі працювали з небувалим запалом.

Їм хотілося швидше звільнитися, щоб встигнути оглянути свої нові володіння.

В поголених казенних головах потай уже носилися мрії про далеку осінь і про спокусливу картоплю з стрельнинських городів, але найперше, що хотілося хлопцям, — це ознайомитися з околицями.

Проте з цього нічого не вийшло. Цілий вечір і частину ночі вихованці тягали речі і розставляли їх по дачі.

На світанку поділили спальні і відразу, сяк-так розставивши залізні ліжка, завалилися спати.

Дача була славна. Її майже не торкнулися ні час, ні розруха минулих років. Правда, місцеві жителі уже встигли, як видно, не один раз відвідати цей колишній графський або князівський особняк, але чогось обмежилися тим, що зняли двоє-троє дверей, кілька мідних ручок та з вікон повиймали шибки. Усе інше було на місці, навіть розбите запорошене піаніно, як і раніше, прикрашало одну кімнату.

До нового місця шкідці звикли швидко. Дача стояла на узвишші; з одного боку проходило полотно оранієнбаумського трамвая, а з трьох боків були парк і ліс, що виднівся в долині.

Поруч був ставок — найлюдніше місце влітку. З ранку до пізнього вечора Шкіда купалась. Іноді й уночі, коли спека особливо дошкуляла й гарячила молоді тіла, хлопці крадькома, навшпиньках ішли на став і там поринали в теплу, але свіжу воду.

Вікмиксор спробував і тут запровадити систему. З перших же днів він встановив розклад. Вранці гімнастика на повітрі, до обіду уроки, після обіду купання, вільний час і ввечері знову гімнастика.

Але з цього плану нічого не вийшло.

Найперше провалилася гімнастика, бо на літо, з метою економії, у шкідців одібрали чоботи, а без чобіт хлопці відмовлялися робити гімнастику, твердячи, що скрізь багато битого скла.

Уроки були, але до педагогів раз у раз летіли прохання.

— Відпустіть до вбиральні.

— Не можу сидіти.

Досить було відпустити хлопця, як він уже мчав до ставу, на ходу скидаючи штани й сорочку, і купався довго, до самозабуття.

Літо, як сторінки відривного календаря, летіло день за днем, швидко-швидко.

Якось у жаркий полудень, коли сонце нестерпно палило тіло й обличчя, Янкель, Японець і Горобець, узявши з собою відро води, полізли на горище обливатися.

Але на горищі було душно. Хлопці вилізли на дах і тут побачили німку, що загоряла на вишці.

— А що, хлопці? Чи не спробувати нам загоряти за методом Еллушки? Га? — запропонував Янкель.

— А давайте спробуємо.

Хлопці, задоволені вигадкою, одразу роздяглись і полягали загоряти.

— А гарно, — ліниво пробурмотів Горобець, повертаючись з боку на бік.

— І правда, гарно, — підтримали всі.

Їхній приклад наслідували інші, і незабаром найулюбленішим заняттям шкідців стало загоряти на вишці.

Приходили в жаркі дні і відразу розвалювалися на гарячих листах залізного даху.

А проте скоро ці одноманітні розваги почали приїдатися вихованцям.

Набридло тинятися з Верблюдичем по полях, слухати його запальні лекції про незабудки, ловити жаб і хробаків, набридло тінями ходити з кутка в куток по дачі і навіть набридло купатися.

Все більше й більше відлежувалися на вишці. Молодші ще знаходили собі розваги, лазили по деревах, каталися на трамваї, полювали з рогатками на ворон, але старші до всього втратили інтерес і прагнули чогось нового.

Колись у місті, сидячи на уроках, вони мріяли про тепле літо, а тепер не знали, як згаяти час.

— Нудно, — ліниво тягнув Японець, перевертаючись з боку на бік під пекучими променями сонця.

— Нудно, — підтягували в тон йому і інші. Дедалі частіше на вишці збиралися старші й лаяли когось за нудоту.

А сонце весело всміхалося з яскраво-синього небозводу, розжарюючи залізний дах, і наповнювало задухою, нудотою й лінощами притихлу дачу.

— Ну-удно, — безнадійно бубонів Японець.

… Вечоріло. Хмарки сизими пластівцями прорізували червоний диск сонця. Починало помітно темніти. Від лісу потягло вогкістю й холодом. Шкідці сиділи на вишці і, притихлі, щулячись од невеличкого вітру, слухали розповіді Косецького про студентське життя.

— Бувало, вечорами так гуляли, що небу жарко ставало. Зберемося, пам'ятаю, спершу пісні співаємо, а потім на вулицю…

Голос Косецького від вогкості глухуватий. Він довго захоплено розповідає про фантастичні бешкети, про любовні інтрижки, про веселі студентські гульбища. Шкідці слухають жадібно й тільки зрідка переривають вихователя вигуками захоплення:

— Оце здорово!

— Ну й хлопці!

Сутінки стали густіші. Внизу задзвонив дзвоник.

— Тьху, чорт, уже спати! — бурчить Горобець.

Хлопці заворушилися. Косецький теж неохоче підвівся. Сьогодні він чергував і повинен був іти в спальні вкладати вихованців. Але спати нікому не хотілося.

— Може, посидимо ще? — нерішуче запропонував Янкель, проте халдей запротестував:

— Ні, ні, хлопці. Не можна! Вітя наскочить, мені влетить! Ходімо в спальню. Тільки дайте закурити перед сном.

Хлопці дістали махорку, і, поки Косецький скручував цигарку, вони один по одному спускалися вниз.

— Ви заходьте до нас у спальню поговорити, коли молодших укладете, — запропонував Громоносцев.

— Добре, забіжу!

Уже внизу, в спальні, хлопці, вкладаючись, гомоніли між собою:

— Оце хлоп'яга!..

Останнім часом Косецький особливо близько зійшовся з старшими. Вони разом курили, мололи всяку всячину про зава та його помічницю. Тепер хлопці остаточно прийняли Косецького в свою компанію і навіть не вважали його за вихователя.

Ніч настала швидко. Незабаром стало зовсім темно, а хлопці все ще лежали й тихо розмовляли. Косецький, поклавши малюків, скоро прийшов, сів на ліжко, закурив і почав ділитися з хлопцями планами своєї майбутньої роботи.

— Ви, хлопці, зі мною не пропадете. Ми працюватимем дружно. Ось незабаром я зв'яжуся з обсерваторією, там астрономію вивчатимемо.

— Облиште! — ліниво відмахнувся Японець.

— Що — облиште? — здивувався Косецький.

— Та обсерваторію облиште.

— Чому?

— Та все одно ви нічого не зробите, так тільки, тінь наводите. Ви нам уже багато чого обіцяли.

— Ну й що ж? Що обіцяв, те й зроблю! Я не такий, щоб брехати. Сказав — підемо, і підемо. Це ж цікаво. Зоряне небо вивчати, в телескопи подивимось…

— Їсти щось хочеться, — раптом, зітхаючи, промовив Янкель, який доти весь час мовчав, і, чомусь понюхавши повітря, спитав Косецького:

— А ви хочете, Панасе Володимировичу?

— Чого?

— Та їсти!

— Їсти… Їсти… — Косецький зам'явся. — Признатися, хлоп'ята, їсти здорово хочеться. А що? Чого це ти спитав? — звернувся він до Янкеля, але той усміхнувся і невпевнено мовив невідомо до кого:

— І це життя! Хочеш почастувати дорогого вихователя ситним обідом — і не можна.

— Чому? — пожвавішав Косецький.

— Власне, почастувати, мабуть, можна… але… — несміливо пробурмотів Японець.

— Але потрібна деяка спритність рук і так далі, — закінчив Янкель, дивлячись у стелю.

— Ах, он воно що! — Косецький зрозумів. — А де ж це?

— Що?

— Обід.

— Обід на кухні!

I нараз усі пожвавішали. Обступили щільною стіною Косецького і навперебій розкрили йому свої плани.

— Зрозумійте, лишаються обіди… Марта їх держить у духовій… Сьогодні багато лишилося. Спальня сита буде, і ви трохи під'їсте. Все одно до завтра прокисне… А ми раз-два, тільки ви біля дверей постійте, постережіть…

Косецький слухав, боязливо всміхаючись, потім зареготав і ляснув по плечу Громоносцева.

— Ах, чорти! Ну, валяйте, згода!

— Оце те, що треба! Я казав, — захлипався від захоплення Янкель, — я ж казав: ви не вихователь, Панасе Володимировичу, а пройда вищого класу.

Наліт проводили організовано. Циган, Японець і Янкель навшпиньках пробралися на кухню, а Косецький пройшов по всіх кімнатах дачі, повернувся і, тихенько свиснувши, дав знати, що все спокійно.

Негайно всі троє вже мчали в спальню, хто з сковородою, а хто з казаном.

Їли разом з одного казанка й тихо посміювалися.

— Хе-хе! З добрим ранком, Марто Петрівно! За ваше здоров'я!

— Добрий суп! Добряче підсадили куфарочку нашу, — віддихуючись, мовив Косецький, а Горобчик, діловито оглянувши посудину, сказав:

— Порцій дванадцять тернули.

Нести казани назад не хотілось, і Косецький, що ліниво розвалився після ситного обіду, порадив:

— Викиньте у вікно, під укіс.

Так і зробили.

Ситість викликає бажання поговорити, і ось Янкель, перевернувшись на ліжку, ніжно проспівав:

— Хто б міг подумати, що ви така мила людина, Панасе Володимировичу, а я, мерзотник, пам'ятаю, хотів вам чорнила в кишеню налити.

— Ну от. Хіба можна таку гидоту робити своєму вихователеві? — благодушно всміхнувся Косецький, але Япончик зареготав:

— Та який же ви вихователь?

— А як же? А хто ж я?

— Перестаньте! Не треба туман пускати!

Косецький образився.

— Ти, Єонін, не забувайся. Якщо я з вами поводжуся по-товариськи, то це ще не означає, що ви можете говорити все, що спаде на думку.

Тепер зареготала вся спальня.

— Хо-хо-хо!

— Облиште, Панасе Володимировичу.

— Вихователь! Ха-ха-ха!

— От жук!

А Япончик уже розійшовся і, давлячись од сміху, промовив:

— Не клей горбатого, Афоню. Де ж це видано, щоб вихователь на сторожі стояв, поки вихованці крадуть картоплю з кухні! Хо-хо-хо!

Косецький зблід. І, раптом підскочивши до Японця, схопив його за комір:

— Що ти сказав? Повтори!

Япончик під загальний регіт, безсило борсаючись, пробував ухилитися:

— Та я нічого!..

— Що ти сказав? — шипів Косецький, а спальня, сприйнявши спочатку вихватку вихователя як жарт, тепер насторожилася.

— Що ти сказав?

— Боляче! Пустіть! — прохрипів Японець, задихаючись, і враз, розсердившись, уже гаркнув: — Пустіть, кажу! Що сказав? Сказав правду! Крадеш з нами, так нічого кирпу гнути, а то розстрибався, як блоха.

— Блоха? А-а-а! То я блоха?.. Ну добре, я вам покажу! Якщо ви не розумієте товариського ставлення, я вам покажу!.. Мовчати!

— Мовчимо-с, ваша ясновельможність, — поштиво мовив Громоносцев. — Ми завжди мовчимо, ваша ясновельможність, де вже нам розмовляти…

— Мовчати!!! — дико заревів халдей. — Я вам доведу, що я вихователь, я примушу вас говорити інакше. Негайно спати, і щоб ні слова, а то все знатиме Вікмиксор!

Двері грюкнули, і все затихло.

Спальня придушено реготала, істеричний Японець, задихаючись в подушці, не витримав і, глухо схлипуючи, простогнав:

— Ой! Не можу! Уморив Косецький!

Раптом двері відчинились, і пролунав голос халдея:

— Єонін, завтра без обіду.

— За що? — обурився Японець.

— За розмови в спальні.

Двері знову зачинилися. Тепер сміялась уся спальня, але без Єоніна. Тому вже не було смішно.

Хвилин через п'ять, коли все заспокоїлося, Циган раптом тихенько мовив:

— Хлопці, Косецький закомизився, тому давайте змінимо йому прізвисько, замість графа Косецького зватимемо граф Кособузецький!

— Громоносцев, завтра без обіду! — долинуло з-за дверей, і одразу ж почулося, як віддаляються кроки.

— Сволота. Під дверима підслуховував!

— Ну й зараза!

— Сам краде і ще ображається, бач який чистенький, та ще й карає!

— Війну Кособузецькому! Війну!

Обурення хлопців не можна було й описати. Незрозуміло, чому раптом халдей обурився, але ще більше озлобило те, що він підслуховував під дверима.

Навіть серед вихованців вважалося, що підслуховувати — це підлість, а тут раптом підслуховує вихователь.

— Ну, гаразд. Без обіду залишати, та що лягавити! Все. Ти ще згадаєш нас, Косецький. Згадаєш, — погрожував розлючений Циган.

Одразу ж відбулась екстрена нарада, на якій одноголосно постановили: вранці підняти бузу в усій школі і зацькувати Косецького.

— Згадаєш нас! Згадаєш, Кособузецький!..

Спальня заснула пізно, і, засинаючи, добрий десяток голів вигадував план помсти халдею.

Різкий дзвінок і грізний окрик «вставайте» відразу розбудив спальню старших.

— Якщо хто лежатиме до мого повторного приходу, того залишу без чаю! — вигукнув Косецький і вийшов.

— Ага. Він теж оголосив війну, — посміхнувся Янкель, але, не ждучи «повторного приходу» халдея, почав квапливо вдягатися. Проте майже половина спальні ще лежала в напівдрімоті, коли знову пролунав голос Косецького.

Вихователь ураганом увірвався в спальню і, побачивши, що дехто лежить, почав люто стягувати ковдри, потім підлетів до Єоніна, який ще спав, і став його трясти:

— Єонін, ти ще в ліжку? Без чаю!

Япончик відразу прокинувся. Він хотів було вступити в суперечку з халдеєм, але той уже зник.

— Без чаю? Ну, гаразд! Ми тобі так зіпсуємо апетит, що у тебе і обід не полізе в рот, — сказав він зловтішно.

Спальня була збуджена. Тільки-но повставали — зараз же почали розкачувати складну машину бузи.

Горобець помчав агітувати до молодших, ті відразу ж погодилися.

Головні агітатори — Янкель, Японець і Циган — подалися в третє відділення і вже незабаром успішно виступали там.

Війна почалася з ранкового вмивання.

Косецький стояв на кухні і всіх, хто вмивався, відмічав у зошиті.

Раптом од їдальні показалася процесія. Йшло чоловік п'ятнадцять, витягнувшись у довгий ряд. Вони бадьоро махали рушниками.

Потім хлопці почали поважно проходити повз халдея, викрикуючи по черзі:

— Здра-

— стуйте,

— Па-

— пасе

— Володи-

— мировичу,

— граф

— Ко-

— со-

— бу-

— зецький! — смаковито закінчив останній.

Халдей сторопів, смикнувся було, маючи намір піймати винуватця, але, згадавши, що бешкетує не один, а всі, стримався і обмежився попередженням:

— Якщо це повториться, покараю весь клас.

У відповідь почувся дружний регіт усіх присутніх:

— О-го-го! Апика-воїн!

— Підожди. Заробиш!

Незважаючи на ці погрози, Косецький не відступився від свого. Єонін залишився без чаю, і це ще більше озлобило хлопців. Вони почали діяти.

День видався гарний. Сонце пекло як ніколи, але коло ставка було затишшя. Звичайного купання не було. Зате біли переліска панувало велике пожвавлення.

Спритні шкідці дерлися по дубових стовбурах по жолуді, збивали їх палицями, камінням і чим тільки можна було.

Тут же внизу друга партія повзала по землі і збирала міцні зелені ядра в кепки, в наволочки і просто в кишені.

Навіщо вони готували такі запаси жолудів, з'ясувалося трохи згодом.

Косецький, задоволений ранковою тишею в школі, вирішив, що хлопці заспокоїлися. Щиро кажучи, він ждав трипалої і важкої боротьби і надзвичайно здивувався та ирндів, що все так скоро кінчилося.

Тихо посвистуючи, він вийшов у двір, пройшов до ставка і сів на березі, мружачись під яскравим сонцем.

Я ом у раптом захотілося викупатися.

Недовго думаючи, він роздягнувся і стрибнув у воду.

Свіжа волога приємно холодила тіло. Косецький доплив до середини ставка і, як молодий, пустотливий тюлень, пірнув, намагаючись дістати до дна.

Нарешті він вирішив, що пора вже вилазити, і повернув до берега.

Раптом щось сильно стукнуло його по потилиці. Стало боляче, ніби вдарили каменем. Косецький оглянувся, але навколо було все спокійно і наче нерухомо. Нараз він побачив маленький жовтенький жолудь, що гойдався на воді.

«Жолудем хтось запустив», — подумав халдей, але повий удар примусив його діяти й думати швидше.

Він поплив до берега.

Лясь. Лясь. Одразу два жолуді вдарили його у скроню і в потилицю. Становище ставало критичне.

«Треба скоріше вдягтися. Тоді можна буде зловити негідників», — подумав Косецький. Однак роздуми його перервав новий удар у скроню, такий сильний, що жолудь, одлетівши від голови, застрибав по воді, а сам Косецький мов куля вискочив на берег.

Навкруги, як і раніше, стояла мертва тиша.

— Стривайте ж! — пробурмотів Косецький і кинувся до кущика, за яким лежав його одяг.

— О чорт!

Раз за разом у спину йому вдарило п'ять чи шість твердих, як камінь, жолудів.

«Скоріше б одягнутися», — подумав вихователь, добігши до куща, і враз холодна дрож пересмикнула його тіло.

Одягу за кущем не було.

Косецький, не тямлячи себе, огледівся навколо, все ще не вірячи, що його одяг пропав.

Він зупинився, безпорадний, не знаючи, що робити. Він відчував, що на нього дивляться звідкілясь десятки очей, стежать за ним і сміються.

Ніби на підтвердження його думки, десь поблизу прокотилося диявольське злорадне гоготання, і ще один жолудь ляснув халдея в плече.

Тепер він зрозумів, що почався бій, наслідки якого залежатимуть од витримки і стійкості тієї чи тієї сторони.

Особисто для нього початок не віщував нічого доброго.

Одягу не було. Косецький жахнувся. Адже він був безпорадний перед своїми ворогами. А тим часом жолуді частіше й частіше свистіли навколо нього.

Тоді халдей гарячково кинувся шукати одяг. Він обнишпорив сусідні кущі, намагаючись не висовуватися із-за зелені, що якось прикривала його, проте одягу не було. У відчаї він випростався, та одразу присів знову. Добрий десяток жолудів, мов кулі з кулемета, вдарили його в спину.

Косецькому було боляче й соромно. Він, вихователь, змушений сидіти голий і ховатися від мстивих вихованців. Він знав, що так просто вони його не відпустять.

Тепер він хотів тільки одного: знайти одяг. Даремно шарили очі навкруги, одягу не було. І раптом радісний крик.

Косецький побачив свій одяг, але вже в наступну мить вибухнув прокляттям:

— Сволота! Негідники!

Білизна, сяючи своєю білістю, тихо лежала на височенному дереві.

«Що робити?!»

Якщо лізти на дерево, то його закидають жолудями, а палицею не дістати. Мало не плачучи, однак сповнений рішучості, він подерся на стовбур. Але тільки-но випростався, як тіло знову обпекли удари.

Несвідомо, керований тільки почуттям самозбереження, Косецький знову присів і почув переможне ревіння невидимих ворогів.

«А-а-а, сміються!»

Зойк відчаю й злоби мимоволі вирвався з горла, і вже в наступну мить халдей з рішучістю приреченого на смерть поліз на дерево, а на нього градом сипалися жолуді.

Кора боляче дряпала тіло, двічі жолуді попадали в лоб і завдавали такого болю, що халдей мимоволі заплющував очі і зупинявся, та потім, зібравши сили, ліз далі.

Нарешті він досяг мети.

Назад Косецький не зліз, а якось безсило сповз, подряпавши груди й руки, але задоволений перемогою.

Проте з одягом йому ще довелося помучитись. Рукави спідньої сорочки й кальсони, виявилося, були намочені й туго зав'язані вузлом.

По-шкідському це називалося «сухариками», і Косецький довго працював і руками, й зубами, поки йому пощастило розв'язати мокрі кінці.

Нарешті він одягся і вийшов на берег, чекаючи нового обстрілу, але цього разу навколо було тихо.

Не тямлячи себе від образи й злості, халдей помчав на дачу, щоб негайно переговорити з завідуючим, але й тут йому не пощастило: Вікмиксор поїхав у місто.

Проходячи по кімнатах. Косецький ловив глузливі погляди хлопців і відразу вгадав, що всі вони щойно були свідками його ганьби.

Настав обід, і тоді халдей знову відчув свою силу. Громоносцев, Єонін і ще п'ять-шість вихованців були позбавлені обіду.

Після обіду шкідці влаштували екстрені збори і, глибоко обурені, вирішили продовжувати боротьбу.

Тепер Косецький, навчений гірким досвідом, нікуди не виходив з дачі, але це не помогло. Знову почалося бомбардування. Тільки-но він одвертався, як у спину йому летів жолудь. Він був безсилий і нервував дедалі більше, а тут, ніби на довершення всіх його знегод, з усіх боків залупала пісенька, яку щойно склали хлопці:

Даремно Косецький метався, намагаючись знайти куточок, де можна було б сховатися, його скрізь стрічали жолуді й пісенька, пісенька й жолуді.

Нарешті він надумав одсидітись у виховательській кімнаті і помчав туди. Нараз увагу його привернула стіна.

На стіні біля входу у виховательську висів вирваний із зошита розгорнутий аркуш паперу, на якому вгорі красувалося таке:

Далі замиготіли назви: «Граф Косецький», «Сенсаційний роман», «Купання в ставку», «Геть графів».

У очах халдея потемніло. Він зірвав аркуш, маючи твердий намір показати його Вікмиксору.

У кімнаті вихователів Косецького ждав новий сюрприз.

Тільки-но він одчинив двері, як прихилена до одвірка щітка й надітий на неї табурет, загримівши, полетіли йому на голову.

Косецький не витримав. Сльози показались у нього на очах, і, впавши на ліжко, він голосно заридав.

Скоро по Шкіді пронеслася вістка: з Косецьким істерика.

Янкель і Япончик — редактори першої шкідської газети «Галабурдник» — припинили роботу на половині, не докінчивши номера.

Настрій одразу підупав.

— Косецький в істериці.

— Що ж тепер буде?

Хлопці ждали грози, але зовсім не боялись її. Вони вважали, що правда на їхньому боці. Прийшла Еланлюм.

— Що у вас сталося з Панасом Володимировичем? — грізно спитала вона, але, дізнавшись, що Косецький сам поводився не краще від хлопців, запропонувала затерти всю цю історію і нічого не казати Вікмиксору.

Так і вирішили. Хлопці вислали делегацію до халдея, і вони помирилися. До Вікмиксора дійшов тільки маленький зібганий аркушик газети «Галабурдник».

На другий день Янкелю і Японцеві сказали, що їх кличе Вікмиксор.

Перш ніж піти до зава, хлопці перебрали в думці всі свої провини за тиждень і, не знайшовши нічого страшного, крім затертого скандалу з Косецьким, бадьоро попрямували до кабінету.

— Можна ввійти?

— Заходьте. А, це ви!

Вікмиксор сидів у кріслі. В руках він тримав номер «Галабурдника».

Хлопці перезирнулись і завмерли.

— Ну, сідайте. Поговоримо.

— Та ми нічого, Вікторе Миколайовичу. Постоїмо. — Янкель тривожно згадував усі лайки на адресу Косецького, якими було пересипано текст «Галабурдника».

— Так от, хлопці, — почав Віктор Миколайович. — Я, як бачите, мав можливість прочитати вашу газету. На мій погляд, у ній одна вада: вона тхне бульварщиною. Вона груба, хоч, кажучи відверто, в ній є чимало й дотепного.

Вікмиксор уголос перебрав кілька вдалих та невдалих дописів і, захопившись, вів далі:

— Чому б вам таки не видавати хорошої, справжньої шкільної газети? Бачите, свого часу я сам пробував наштовхнути хлопців на це й навіть випустив один номер газетки «Учень», але вихованці не відгукнулись, і діло припинилося. Ви, я бачу, цікавитеся цим, отож давайте, пишіть. Назву, зрозуміло, треба змінити. Ну… ну… хоч б «Дзеркало»… і з епіграфом можна: «Не нарікай на дзеркало, як в самого пика крива».

— Та ми давно хотіли, — вставив Японець.

— Ну, а як хотіли, то й робіть. Я навіть радий буду, — закінчив Вікмиксор.

За чверть години газетярі вийшли з кабінету, несучи папір, чорнило, туш, пера, олівці й фарби.

Усе, що сталося, було таке несподіване, що тільки біля дверей спальні хлопці отямились і збагнули, в чому річ.

— Здорово вийшло! — захоплено вигукнув Янкель.

— Так, — протягнув Япончик. — Ждали прочуханки, а дістали заохочення.

Наступного дня на вишці готувався перший номер шкідської шкільної газети «Дзеркало». Янкель, підклавши під аркуш папку, малював заголовок. Япончик писав передовицю «від редакції». На краю даху сидів, зігнувшись, Циган, який узявся редагувати відділ шарад і ребусів. Тут же, впавши в поетичний транс, Горобець писав вірші про захід сонця — «На обрії шкідської дачі…»

Впоравшись із заголовком, Янкель сів поруч Японця, і вони вдвох почали творити віршовану передовицю, в якій треба було викласти програму нового органу.

Віршики були слабенькі, але початківців-стінгазетярів вони цілком задовольняли, і тому Янкель негайно заходився переписувати їх у колонку стінгазети.

Перший номер «Дзеркала» вийшов на другий день уранці.

Редколегія була у захваті і весь час крутилася біля юрби шкідців, які читали газету. Повісили помер у їдальні. За обідом Вікмиксор у своєму звичайному виступі відзначив новий етап у житті школи — появу «Дзеркала», — передав привіт редакторам, які аж сяяли, і побажав їм дальших успіхів.

Стінгазета сподобалась усім, а найбільше Янкелю. Той разів десять підкрадався до неї, приховуючи задоволення, перечитував свої вірші:

Успіх першого номера окрилив редакцію, і незабаром випурхнув номер другий, уже більший і багатший на матеріали, за ним третій, четвертий.

Так з бешкету, з простих пустощів народилося здорове починання.

А літо непомітно змінювало барви.

Вже по-зрадницькому поблискували несміливі жовтенькі листочки на деревах, і темними, надто темними ставали ночі.

До шкідської дачі нечутно підкрадалась осінь…

Одного разу сталася заминка з продуктами. Чи то на складі виявили нестачу, чи з ордерами спізнились, але наслідком цього було різке скорочення й так уже маленького пайка.

До обіду перестали зовсім видавати хліб, а вечірню порцію скоротили з чверті фунта до восьмушки.

Шкіда засумувала. Такий пайок не провіщав нічого доброго; до того ж поширилися чутки, що збільшення передбачалося не скоро.

«Дзеркало», яке стало на той час уже газетою великого формату, забило тривогу. Появилися запити, звернення до педагогічної ради з проханням висвітлити через газету причину нестачі продуктів.

Вікмиксор викликав редакторів і мав з ними з цього приводу розмову, наслідком якої була велика стаття-інтерв'ю, котра нікого не наситила.

Шкідців охопила паніка, але поки третє та четверте відділення сушили собі голови, шукаючи виходу, перше й друге вже знайшли його і потай блаженствували.

Вихід був простий. Надходила осінь, по сусідству були величезні стрельнинські городи, на яких достигала картопля. Городи майже не охороняли, і пролазливим малюкам нічого не варто було влаштовувати собі вечерю з печеної, вареної і навіть смаженої картоплі. Для цього ті, що діставали відпустку, виканючували вдома і привозили в Шкіду хто жир, хто жировар, а хто й справжнє коров'яче масло.

Незабаром приклад молодших наслідували й старші.

Паломництво на чужі городи зростало й ширилося, поки не охопило всю школу.

Одразу вщухли скарги на кепський пайок, на рідкий суп, бо картопля, добротна, рожева, молода картопля, наситила всіх.

Рідкий суп ставав густим, як тільки його розливали по тарілках. Печена картопля сипалась у пісний трісковий бульйон, і виходила досить пристойна поживна страва.

На дачі груб не топили, топилося тільки в плиті, але навколо було так багато густих перелісків, що в грубах і не відчувалося ніякої потреби.

Тільки-но сонце ішло на спочинок і, вже бліде, пірнало в серпанкові далі горизонту, навкруги шкідської дачі з усіх боків здіймалися, змішуючись із першими хвилями туману, тоненькі, сизуваті струмки прозорого диму.

Вони народжувалися десь там, унизу, в лісі, біля видовбаних старих пнів і висохлої трави.

Маленькі багаття весело мигали, шипіли вогкими гілками і приваблювали перемерзлих у сирому тумані пічних розкрадачів стрельнинської картоплі.

Ті приходили партіями, викладали здобич і пекли в приску круглі балабушкп, які давали їм задоволення й ситість.

З дачі ці димки в долині було добре видно, але спочатку на них не звертали уваги, поки одного разу Вікмиксор, визирнувши з вікна кабінету, побачив біля тих вогнищ рух якихось загадкових істот і вирушив дослідити це таємниче явище.

Загадкові істоти в лісі вчасно помітили його довгу постать і в паніці сховалися в хащі, а він знайшов тільки десятка півтора вогнищ і гори сирої та печеної картоплі. Викликавши вихованців, — Вікмиксор велів їм перенести все знайдене картопляне багатство в комору для спільного казана, а сам зостався гасити вогнища.

Потім він вернувся на дачу, замкнувся у себе в кабінеті і задумався.

Власне, думати багато не довелося. Ясно було, що вогнища розпалювали вихованці для того, щоб пекти картоплю, яку вони ж крали на городах.

Треба було вжити заходів.

Вікмиксор викликав насамперед Янкеля і Япончика, як представників преси, і запропонував їм почати кампанію в «Дзеркалі» проти злодійства, але «преса» скромно опустила очі, і наступні номери газети ні словом не заїкнулися про картоплю.

Тоді завшколою сам сказав потрібне слово. Він попередив коротко й вагомо:

— Хто попадеться на крадіжці картоплі з чужих городів, того негайно буде переведено в лавру.

Погроза вплинула. Картоплі стали красти менше, зате кинулися на найближчі городи по ріпу та брукву.

Незабаром стався великий скандал.

Прийшли скаржитися. Спочатку прийшов один городник, за ним другий… Загалом за три дні до Вікмиксора прийшло шість делегацій, категорично вимагаючи приборкати учнів.

Вікмиксор видав ще один наказ по школі, ще суворіший. Він налякав шкідців до краю.

То тут, то там почали лунати голоси:

— Хай їй чорт, цій картоплі!

— Ще засипешся!

Правда, були сміливці, які все ще ходили на відхожі промисли, але розсудливі поступово відставали.

— Ша! Кидаймо, поки не вскочили.

Так само казали Янкель і Япончик:

— Досить. З завтрашнього дня жодної картоплини з чужих городів. А сьогодні… Сьогодні треба піти востаннє.

І пішли.

Було це після обіду.

День випав похмурий і холодний. Щойно пройшов дощ, і трава була мокра, льодова. Але Янкеля і Японця це не спинило.

Взяли по наволочці з подушок, щоб набрати якнайбільше.

Вийшли на трамвайну колію і рушили по шпалах. Япончик лаявся і підстрибував, зігріваючи посинілі ноги.

— Чорт! У таку погоду — картоплю копати.

— Нічого не вдієш. Останній раз, — заспокоював його Янкель.

Нарешті прийшли на місце. Город був великий і знайомий. Стінгазетярі вже звикли до нього, бо звідти не раз тягали картоплю. Якусь хвильку хлопці постояли на дорозі, оглядаючись і набираючись сил, потім Янкель нагнувся і шмигнув у картоплиння. За ним подався Япончик.

Відразу ж обидва вилаялися. Дійсність перевершила всі сподівання. Дощ залишив помітний слід: на городі стояли калюжі, глиниста земля перетворилася в липучу кашу.

Зате копати було легко. Просто руками смикали хлопці мокре бадилля, і воно покірно вилазило разом з цілим гніздом картоплі.

Працювали мовчки, зрідка тихо перекликаючись, щоб не загубити один одного, і нарешті, коли наволочки надулися так, що вже не могли вмістити більше жодної картоплини, хлопці виповзли на дорогу. Але тут, подивившись один на одного, вони не на жарт злякалися. Чистенькі білі сорочки стали сірі від глини.

— Здорово обробилися, — сумно промовив Янкель, але Япончик тільки люто зиркнув на нього й дав знак рушати назад.

Підходили до дачі.

— Хоча б не засипатися! Повз Вітині вікна треба йти, — попередив Янкель, але Японець і тут лишився безтурботний.

— Пусте. Він сліпий. Не помітить.

Хлопці благополучно дійшли до веранди, коли раптом у дверях показався Вікмиксор.

Обидва редактори шмигнули під веранду і причаїлися. Кроки наближалися.

— Не помітив, — тремтячи, заспокоїв себе Японець і раптом зіщулився.

— Єонін! Вилазь негайно! — пролунав окрик згори.

Обидва мовчали.

— Єонін! Ну, швидше!.. Кому я кажу!

— Вилазь, Япончик, — занепокоївся Янкель. — Запоролися, вилазь.

Кволе тільце Япончика показалося на світло, і, винувато блимаючи очима, він став перед Вікмиксором.

— А картопля де? — грізно спитав завідуючий.

— Яка картопля?

— Діставай картоплю, шельма! — гнівно заревів Вікмиксор.

Усе це від слова до слова чув Янкель, і, тремтячи всім тілом, він почав квапливо відсипати картоплю з наволочки; в голові у нього тим часом мелькали думки, щодалі страшніші.

«Засипалися… Ганьба… В лавру одішлють… Прощай, Стрельна… Прощай, Шкіда… і прощай… прощай, газета «Дзеркало»!..»

— Діставай картоплю! — гриміло нагорі.

Потім Янкель почув незвично тихий голос Япончика:

— Зараз, Вікторе Миколайовичу. — І сам Єонін показався перед щілиною.

Янкель мовчки сунув йому в руки наполовину опорожнену наволочку, і той поліз назад.

Нагорі завовтузились, і дві пари ніг, дрібно стукаючи по підлозі веранди, зникли.

Янкель обережно виліз і огледівся. Такому брудному іти в школу не можна. Треба вимитись і випрати сорочку. Тремтячи від холоду, він побіг до ставка, скинув білизну й заходився прати її, потім ретельно викрутив і надів. Од мокрої сорочки стало ще холодніше. Зуби дрібно цокотіли. Янкель побігав, щоб зігрітись і обсушити білизну на тілі, потім, намагаючись вдавати безтурботного, насвистуючи пішов до дачі.

Біля дверей його зустріли хлопці і запобігливо понасовували в руки жолудів.

— Скажи, що жолуді збирав. Вітя шукав тебе.

Однак жолуді були непотрібні. Тільки-но він прийшов у їдальню, на нього наскочили вихователі.

— Черних, негайно в спальню.

— Чого?

— Іди, не балакай.

У спальні сидів Вікмиксор. Побачивши Янкеля, він насупився.

— Роздягайся і лягай.

Янкель не зрозумів, чого він повинен лягати, але зрозумів, що заперечення не допоможуть.

— Де наволочка?

— Зараз принесу, Вікторе Миколайовичу.

Разом з картоплею з'явилася на світ і брудна, заяложена наволочка.

Потім редакторів роздягнули, просто забрали штани, примусивши їх таким чином лежати в ліжках під домашнім арештом.

Влітку це було дуже тяжке покарання, але тепер надворі вже снувала осінь, і покарання вплинуло мало.

Багато передумали Японець та Янкель, лежачи в ліжках. Вдень до них забігали, сповіщали останні новини:

— Вас у лавру одсилають!

— Вікмиксор оформляє супроводжуючі документи!

Новини були сумні, далі нікуди, і хлопці зажурилися.

Потім поступово звикли до думки, що їх виженуть із Шкіди. Горе вже видавалося звичним, і злочинці перестали вважати себе шкідцями.

На третій чи четвертий день чекання Янкель запропонував:

— Давай випустимо прощальний номер «Дзеркала».

Японець погодився.

Нелегко було робити останню газету.

Японець написав смішний фейлетон під назвою «Гроза городів». Читаючи, обидва сміялися з нещасливих пригод двох бандитів, а коли прочитали, задумалися. Сумно стало.

Фейлетон пустили головним матеріалом номера. Це було на часі.

Питання про те, чи переводити Янкеля та Японця, було злободенне і спірне. На педагогічній раді думки поділилися. Одні наполягали, щоб перевести хлопців до лаври, інші були за те, щоб їх залишити.

Янкель прикрасив фейлетон карикатурами, потім написав сумний ліричний вірш — опис осені. Приніс вірш і Костя Фінкельштейи — Кобчик, поет, який з'явився в Шкіді недавно, але вже став знаменитий.

Додали кілька дописів, і нарешті прощальний помер вийшов.

Про від'їзд у газеті не було ні слова, але номер цього разу вийшов невеселий.

Нарешті настав останній день.

Янкелю і Японцю видали білизну й веліли збиратися. Сірий, тьмяний ранок стояв за вікном, накрапав дощ, але коли хлопці, уже в пальтах і чоботях, уклавши свої пожитки, вийшли на веранду, їх там ждала вся Шкіда.

Хлопці попрощалися.

Вийшов Вікмиксор, сухо кинув:

— Ходімо.

Ось уже й Петергофське шосе. Блищать вологі трамвайні рейки. Хлопці востаннє оглянулися на дачу, де лишили своїх товаришів, халдеїв і «Дзеркало», улюблене дітище, вирощене їхніми власними руками…

Сіли в трамвай.

Усю дорогу Вікмиксор мовчав.

Біля Нарвських воріт хлопці вийшли, чекаючи дальших розпоряджень.

Вікмиксор, не дивлячись на них, процідив:

— Зайдімо в школу.

Пішли по знайомих вулицях. У місті осінь була ще помітніша. Панелі потемніли від дощу, бруду, з дахів капала вода, хоч дощу вже не було.

Показався знайомий жовтий будинок Шкіди. Серця у хлопців тьохнули.

Вони пройшли двір, піднялися сходами на другий поверх.

Двері відчинив двірник.

Кроки незвично гучно відлунювали в пустинних кімнатах. Дивними видавалися порожні, мертві класи, де взимку. жодної хвилини не було тихо, де весь час чулося вищання, регіт, тріск парт, співи…

Вікмиксор залишив хлопців і пішов у свій кабінет.

Янкель і Японець перезирнулися. Шкода було розлучатися з Шкідою, до якої вони так звикли, а тепер і зовсім не стало сили терпіти — особливо коли вони побачили знайомі парти з вирізаними ножиком написами: «Янкель-дурень», «Япончик-пончик».

Колись образливі слова раптом набули незвичної чарівності.

Хлопці довго розглядали ці написи. Потім Янкель розчулено сказав:

— Це Горобець вирізав.

— Так, це він, — мрійливо підтакнув Японець і раптом, подивившись на товариша, сказав: — Давай спробуємо? Може, залишить.

Янкель зрозумів.

Почулася хода. Ввійшов Вікмиксор. Діловито оглянув кімнату й сказав:

— Парти запорошилися. Візьміть ганчірки й добре повитирайте.

Хлопці кинулися на кухню, принесли мокрі ганчірки й почали обтирати парти.

Закінчивши, твердо вирішили:

— Ходімо до Вікмиксора, спробуємо.

На несміливий стук почулося:

— Увійдіть.

Побачивши хлопців, Вікмиксор підвівся.

— Вікторе Миколайовичу, може, ви залишите нас? — заканючив Янкель.

— Може, залишите? — як лупа, повторив Єонін.

Вікмиксор суворо подивився через голови хлопців кудись у куток, поворушив губами і спокійно мовив:

— Так, я вас залишаю. За вас поручилась уся школа, а сюди я вас привіз тільки для того, щоб ви почистили приміщення до приїзду школи. Завтра вона переїжджає з дачі.

Шкіда переїхала з тріском. Як тільки трамвайні платформи зупинилися біля будинку і хлопці почали розвантаження, вулична шпана оточила їх.

— Еге-ге! Приютські щури приїхали.

— Щури приїхали!..

— Гей ви, голодні! Щурята!..

Горобець обурився і підскочив до одного, що особливо старався.

— Як ти сказав, стерво? Повтори!

Той посміхнувся і, засунувши руки в кишені, подивився на своїх.

— А от як сказав, так і сказав.

— Ану, повтори!

— Голодні щури!

Наступної миті кулак Горобця безгучно прилип до носа противника. Бризнула кров.

— А-а-а! Наших бити!

Шпана зім'яла Горобця, але приспіла допомога. Шкідців було більше. Вони замкнули коло, і почалася бійка. Шпана відразу опинилась у невигідному становищі. Їх оточили щільного стіною. Спершу вони билися відчайдушно хоробро, та незабаром з десятка хоробрих половина лежала, а друга полонина вже не билась, а тільки затулялася від ударів, які сипалися на них.

— О-ой! Боляче!

— Досить!

— Не бийте!

Шкіда вже не чула стогонів. Вона розлютилась і десятки рук нестримно, безжально опускалися на голови ворогів.

Побоїще припинив Вікмиксор. Побачивши з вікна, що його вихованці б'ються, він вискочив, лютий, на вулицю, однак, угледівши його, шкідці сипнули на всі боки, лишивши на полі битви тільки побитих противників та Горобця, якого сильно пом'яли, і він не міг утекти.

Ця подія мала свої наслідки. Тільки-но шкідці влаштувались і розставили в будинку меблі, як вийшов наказ завідуючого: «Гуляти нікого не випускати». Хлопці засумували, пробували протестувати, але наказ скасовано не було. А на другий день законодавство республіки Шкід збагатилося новими параграфами.

Цього дня відбулися загальні збори, на які Вікмиксор прийшов з величезною товстою книгою в руках.

Принишкла аудиторія злякано втупилась у цю брилу в чорній коленкоровій палітурці, а завідуючий підняв книгу над головою, відкрив її і показав усім першу сторінку, на якій акварельними фарбами було чітко виведено:

— Хлопці, — урочисто почав Вікмиксор. — Відтепер у нас буде шкільний «Літопис». Сюди записуватимуться зауваження вихованцям, усі ваші провини відмічатимуться тут, у цій книзі. Всі проступки, всі неподобства будуть на обліку у педагогів; по книзі ми судитимемо про вашу поведінку. Не попадайте в «Літопис», це ганебна книга, і нам неприємно буде розгортати її зайвий раз. Проте сьогодні ж при вас я змушений зробити перший запис.

Вікмиксор дістав олівця і, виразно вимовляючи вголос кожне слово, записав на чистому, білому, незайманому аркуші:

«Чорних спіймано при спробі присвоїти казенні фарби».

Хлопці притихли, і всі погляди звернулися на Янкеля. А Янкель опустив очі і не знав, сумувати йому чи радіти, що його ім'я першим попало в цей історичний документ.

Заперечувати Вікмиксору він не міг. Напередодні, коли переносили речі, Гришко особливо запально тягав по сходах тюки з ковдрами й подушками, зв'язані паки книг, посуд та інше шкільне майно. У коридорі, біля входу в учительську, один пакет розв'язався, і звідти випали два початих тюбики фарби. Коли б це було щось інше — може, Янкель і задумався б, але перед цією спокусою його серце художника встояти не могло. Він сунув тюбики в кишеню і тієї ж миті почув над головою голос Вікмиксора:

— Що у тебе в кишені, Черних?

Янкелю нічого не лишалось, як витягти з кишені нещасливі тюбики.

Вікмиксор узяв тюбики, гидливо подивився на Черних і сказав:

— Невже ти, шельма, вже забув, що тебе тільки-но простили й що тобі загрожувало переведення у реформаторій?!

— Вони самі впали, Вікторе Миколайовичу, — пробелькотів Янкель.

— Впали в кишеню?

Вікмиксор наказав Янкелю негайно йти в клас. Цього разу Янкель і не пробував просити вибачення. Нікому не сказавши про те, що сталося, він пройшов у клас і цілий вечір був страшенно сумний. Та ось минула томлива безсонна ніч, настав новий день, і Янкель почав потроху заспокоюватися: може, Вікмиксор у метушні забув за нього? Виявилось, однак, що Вікмиксор не забув. І тепер Янкель сидів під звернутими на нього поглядами хлопців і думав, що відбувся він, мабуть, усе-таки дешево.

Але Вікмиксор не обмежився записом у «Літописі». Походжаючи по їдальні з грубезною книгою в руках, він, щоб навіяти трепет і повагу до цієї книги, розтлумачував вихованцям сенс і значення щойно зробленого зауваження.

— Ось я записав Черних, хлопці: Черних хотів присвоїти фарби. Запис цей залишиться в «Літописі» назавжди. Хто знає, може, згодом колись Черних стане знаменитим художником. І от він сидітиме в колі своїх знайомих та шанувальників, і раптом з'явиться «Літопис». Хтось розгорне його і прочитає: «Черних піймано при спробі присвоїти казенні фарби». Тоді всі відсахнуться від нього, йому скажуть: «Ти злодій — тобі немає місця серед чесних людей».

Вікмиксор запалюється, але, нараз згадавши щось, дав бідному Янкелю спокій і каже:

— Я, хлопці, відхилився. Крім «Літопису», у нас запроваджуються також і розряди. Хочете знати, що це таке? Це, так би мовити, мірка вашої поведінки. Розрядів у нас буде п'ять. У першому розряді будуть ті учні, які за місяць не матимуть жодного зауваження в «Літописі». Першорозрядник — це зразковий вихованець, взірець, на який усі ми повинні рівнятися. Він буде серед інших у привілейованому становищі. Першорозрядники без ніяких перешкод дістають встановлену відпустку, у вакаційні години вони вільно ходять на прогулянку, першорозрядники в першу чергу ходять у театри і в кінематограф, одержують найкращу білизну, взуття і одяг.

— Аристократія, одним словом, — єхидно засміявшись, викрикнув з місця Япончик.

— Так, коли хочеш — це аристократія. Але аристократія не по крові, не спадкова, не паразитична, а така, що дістала свої привілеї заслужено, добилася їх чесною працею і зразковою поведінкою. До речі, бажаю тобі, Єонін, стати колись таким аристократом.

— Де вже нам, — делікатно всміхнувся Японець.

— Тепер з'ясуємо, що таке другий розряд, — вів далі Вікмиксор. — Другий розряд — це учні, які не мали зауваження протягом тижня. Другий розряд теж має право на вільні прогулянки та відпустки, а все інше він одержує в другу чергу, після першорозрядників. Щоб потрапити в перший розряд, треба місяць пробути в другому без зауваження. Третій розряд — це середняки, хлопці, що мають одне або двоє не дуже серйозних зауважень, але третій розряд вже позбавляється права вільних прогулянок, третьорозрядникам надається тільки відпустка. З третього розряду в другий вихованець переводиться тоді, коли тиждень у нього не буде зауважень, якщо ж є хоч одне зауваження, він лишається у третьому.

Шкідці сиділи пригнічені й ошелешені. Вони не знали, що ця громіздка на перший погляд система дуже скоро ввійде в їхній повсякденний побут і станс зрозумілою кожному з них — від першокласника до «старичка».

А Вікмиксор уже розтлумачував новий шкідський «табель про ранги»:

— Тепер далі. Всі, хто мав більше ніж троє зауважень за тиждень, попадають у штрафний розряд — четвертий — і на тиждень позбавляються відпусток та прогулянок. Але… — Вікмиксор багатозначно підвів брови. — Але якщо за тиждень перебування в штрафному четвертому розряді вихованець не матиме жодного зауваження, він знову піднімається в третій. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відгукнулися не дуже дружні голоси.

— А п'ятий? — спитав хтось.

— Так, хлопці, — сказав Вікмиксор, і брови його знову поповзли вгору. — Лишається п'ятий розряд. П'ятий розряд — це особливий розряд. До нього попадають злодії і хулігани. Хто прокрадеться, того ми не тільки позбавляємо на місяць відпусток і прогулянок, ми ізолюємо його від решти вихованців, а в зошитах його стоятиме літера «В».

Янкель похолов. Невинне зауваження в «Літописі» раптом одразу набуло страшного, загрозливого змісту. Він погано чув, про що казав Вікмиксор далі. А той говорив багато й довго. Між іншим, він оголосив, що, крім загальних зборів, у школі вводяться ще й щотижневі класні, на яких вихователі в присутності учнів робитимуть пересортування в розрядах. Тут же встановили дні — особливі для кожного класу, — коли мало бути це пересортування.

І от у найближчу п'ятницю в четвертому відділенні відбулися збори, на яких вихователь відділення Олмикпоп оголосив, хто в який розряд попаде. Більшість вихованців, які ще не встигли заробити зауважень, опинилися в другому розряді. У списку третьорозрядників були Янкель та Горобець. До четвертого розряду попав Япончик, який умудрився за тиждень дістати п'ять зауважень, і всі «за зухвалість і грубість». Тут же на зборах він заробив нове зауваження, бо прилюдно назвав нову вікмиксорівську систему «халдейськими штучками».

Янкель, на диво товаришам, радів. Зате рвав на собі волосся від образи та обурення бідний Горобчик, який дістав єдине зауваження «за бійку на вулиці», за ту саму бійку, в якій він і так найбільше потерпів.

Решта чекали, що буде далі, куди понесе їх доля і власна поведінка: угору чи вниз?

З «Літописом» — пильним, як вартовий, — почала свій повий навчальний рік Шкіда.

Літо минуло…