Республіка Шкід

ВЕЛИКИЙ ЛИХВАР

Слайонов був маленький, кругленький шкет. Весь якийсь здобний, лискучий. Навіть усміхався він якось солодко, апетитно. Найбільше він був схожий на ситого, задоволеного павучка.

Звідки Слайонов прийшов у Шкіду, ніхто навіть не поцікавився, щоб узнати, та й прийшов він якось по-павучому. Вповз тихенько, обережненько, і ніхто його не помітив.

Прийшов Слайонов під час обіду, сів на лавку за стіл і почав обнюхуватись. Оглянув сусідів і вступив у розмову.

— А що? У вас погано годують?

— Погано. Картоплею тільки й живемо.

— Здорово! І більше нічого?

— А тобі чого ще треба? Котлеток? Добре, що картопля є. Це, брат, випадково запаслися. В інших школах ще гірше.

Слайонов подумав і затих.

Черговий поважно вніс на дерев'яному щиті хліб. За ним увійшов, солідно помахуючи ключем, староста Янкель. Він уже два тижні справно працював на новому посту й цілком освоївся з своїми обов'язками.

— Знову по восьмушці дають! — тоскно процідив Савка, вічно голодний, озлоблений новачок з другого відділення, але осікся під докірливим поглядом халдея Сашкеця.

Однак настрій пригніченості передався і двом Савчиним сусідам, таким же скигліям, як і він сам. Кузя і Коренєв завжди ходили заклопотані пошуками їжі, і це зблизило їх. Вони стали сламниками. Слайонов придивлявся до трійки нитиків, але сам делікатно мовчав. Новачкові ще не личило втручатися в сімейні розмови шкідців.

Янкель обійшов два столи, презирливо кидаючи «пайки» шкідцям і дивуючись у душі, як це можна так жадно дивитися на хліб. Сам Янкель відчував цілковиту байдужість до черствої скибки, можливо, тому, що у нього на кухні, в столі, лежав солідний — два фунти — окраєць, який залишився від розважування.

— Янкель, дай окрайчик, — жалібно заскиглив Кузя.

— Іди під три чорти, — обрізав його Черних.

Окрайці лежали окремо, для старшого класу.

Роздані пайки миттю зникали. Тільки Слайонов не їв свого хліба. Він байдуже відклав його вбік і ліниво сьорбав суп.

— А чого ти хліба не їси? — спитав його Кузя, жадібно поглядаючи на спокусливу восьмушку.

— Не хочеться, — так само байдуже відповів Слайонов.

— Дай мені. Я з'їм, — пожвавішав Кузя.

Проте Слайонов уже ховав хліб у кишеню.

— Я сам його на уроці умну.

Кузя надувся і замовк.

Коли все, що звалося супом, було з'їдено, принесли друге.

Це була смажена картопля.

Липкий, солодкуватий запах розплився по їдальні. ПІкідці понюхали повітря й зажурилися.

— Знову з тюленячим жиром!

— Чи скоро він закінчиться? В горло вже не лізе!

Але важко проковтнути тільки першу картоплину. Потім смак «тюленя» притупляється, і картоплю їдять уже без огиди, намагаючись якнайтугіше набити животи.

Тюленячий жир був гордістю завідуючого, і коли хлопці обурювались, Вікмиксор починав повчати:

— Даремно, хлопці, буяните. Це ще добре, що у нас є хоча б тюленячий жир, — в інших будинках і цього немає. А зовсім без жиру жити не можна.

— Істинно з жиру казяться! — глузував Японець, з сумною гримасою поглядаючи на миску з картоплею.

Він не міг терпіти навіть запаху «тюленя».

Вигляд картоплі був принадний, але нудно-солодкий присмак відбивав будь-який апетит. Єошка хвилину боровся, нарешті огида пересилила голод, і, підчепивши картоплину виделкою, він люто швиргонув її по столу.

Жовтенька кулька прокотилася по клейонці, лишаючи на ній масний слід, і влипла в лоб Окрайця, який захопився обідом.

Голосний регіт примусив стрепенутися Сашкеця.

Він обернувся, хвилину шукав очима винуватця, побачив, як витирався Окраєць, перевів погляд на Японця і коротко наказав:

— За двері!

— Та за що ж, дядю Сашо? — пробував протестувати Японець, але дядя Саша вже виймав олівець і записничок, де занотовував усі зауваження.

— Ну й валяй, записуй. Халдей!

Єошка вийшов з їдальні.

Скінчився обід, а Кузя все ніяк не міг забути восьмушку хліба в кишені Слайонова.

Він не відходив од нього ні на крок.

Коли піднімалися по сходах нагору в класи, Слайонов раптом зупинив Кузю.

— Знаєш що?

— Що? — насторожився Кузя.

— Я тобі дам свою пайку хліба зараз. А за вечірнім чаєм ти мені віддаси свою.

Кузя поморщився.

— Ач, який розумний. За вечірнім чаєм хліба по чвертці дають, а ти мені зараз восьмушку даєш.

Слайонов одразу змінив тон.

— Ну, як хочеш. Я ж не примушую.

Він знову засунув у кишеню вийнятий, було, шматок хліба.

Кузя хвилину стояв нерішуче. Розсудливість стримувала його: не бери, буде гірше. Та голод був дужчий за розсудливість, і голод переміг.

— Давай. Чорт з тобою! — закричав Кузя, побачивши, як Слайонов повертає в зал.

Той одразу вернувся і, сунувши восьмушку в простягнуту руку, вже незалежно промовив:

— Отже, ти мені винен чвертку за чаєм.

Кузя хотів оддати назад злощасний хліб, але зуби вже вп'ялися в м'якушку.

Увечері Кузя «сидів на сокирі» і грав на зубариках. Хліб, який видали йому до чаю, переплив у кишеню Слайонова, їсти Кузя хотів страшенно, але дістати було ніде. Кузя був самий несміливий і затурканий у всьому другому відділенні, тому так важко йому було дістати собі харч.

Інші умудрялись обшарювати кухню та її казани, але Кузя й на це не наважувався.

Уся його постать виражала приниження і покірливість, і просто не вірилося, що в минулому за Кузею були великі крадіжки та безчинства. Здавалося, що, будучи таким покірливим, він узяв чиюсь вину на себе і пішов виправлятися в Шкіду.

Поруч за столом плямкав — до нудоти гидко — Кузин сламник Коренєв і, здавалося, зовсім не помічав, що у його друга немає хліба.

— Дай кусманчик хлібця. Га? — несміливо попросив Кузя у нього, але той визвірився.

— А де свій?

— А я винен новачкові.

— Навіщо ж позичав?

— Ну гаразд, дай кусманчик.

— Ні, не дам.

Коренєв знову заплямкав, а змучений Кузя, на щось наважившись, звернувся через стіл до Слайонова.

— До завтра дай. До ранкового чаю.

Слайонов байдуже подивився, потім дістав Кузину чвертку, на очах усього столу відламав половину й жбурнув Кузі. Другу половину він так само акуратно сховав у кишеню.

— Гей, зажди! Дай і мені!

Це крикнув Савка. Він уже давно вмолов свою пайку, а їсти хотілося.

— Дай і мені. Я віддам завтра, — повторив він.

— Ранкову пайку віддаси, — спокійно попередив Слайонов, подаючи йому другу половину Кузиного хліба.

— Добре. Віддам. Не плач.

На другий день у Слайонова від ранкового чаю вже було дві зайві чвертки. Одну він дав знову в борг голодним Савці та Кузі, другу у нього купив хтось із першого відділення.

Те саме сталося в обід і ввечері, за чаєм.

Доход Слайонова збільшився. Через два дні він уже дозволив собі розкіш — купив за восьмушку хліба блокнот і почав записувати боржників, кількість яких зростала неймовірно швидко.

Ще через день він уже збільшив собі норму харчування до двох порцій на день, а за тиждень у слайоновській парті утворилася хлібна комора. Слайонов раптом з маленького, непомітного новачка відразу виріс у солідну постать з неабияким авторитетом.

Він уже став пихатий, покрикував на однокласників, а ті несміливо мовчали й тугіше підтягували ремінці на животах.

Ще б пак, усе перше і половина другого відділення були вже його боржниками.

Уже Слайонов ніколи не ходив один, навколо нього крутився догідливий почет боржників, їм він іноді як милостиню давав шматочки хліба.

Нагороджував Слайонов рідко. Він не збирався підгодовувати товаришів, але подачки були потрібні, щоб хлопці не дуже озлоблювалися проти нього.

Жертви Слайонова з кожним днем більше й більше заплутувались у боргах, і з кожним днем зростала могутність «великого лихваря», як називали його старші.

Одначе влада його поширювалася не далі другого класу: наймогутніші й найдужчі — третє й четверте відділення — дивилися з презирством на маленького шкета і вважали принизливим для своєї гідності звертати на нього увагу.

Слайонов добре усвідомлював небезпеку такого становища. В будь-яку мить ці два класи або навіть один із них могли завалити його лавочку. Це йому не світило, і Слайонов розробив план, настільки хитрий, що навіть наймудріші діячі з четвертого відділення не могли розкусити його і попалися на гачок.

Одного разу Слайонов зайшов у четверте відділення і, ніби нудьгуючи, став походжати по кімнаті.

Вимогливі старші не могли стерпіти такого зухвальства: щоб до їхнього класу, всупереч установленому звичаю, насмілювалися приходити з першого відділення і без діла тинятися по класу! Слайонов для них ще нічого особливого не становив, тому на нього визвірилися.

— Тобі що тут треба? — гримнув Громоносцев.

Слайонов злякано зіщулився.

— Нічого, Циганок, я просто так прийшов.

— Так? А хто тебе пускав?

— Ніхто.

— Ах, ніхто? Ну то я тобі зараз покажу на двері. І вдруге ти без діла не приходь.

— Та я що ж, я нічого. Я тільки думав, я думав… — бурмотів Слайонов.

— Що думав?

— Ні, я думав, ви хочете їсти. Хочеш, Циганок, хліба? Га? А то мені його дівати нікуди.

Циган недовірливо подивився на Слайонова.

— Ану-бо, давай подивимося.

При слові «хліб» шкідці обернулись і насторожились, а Слайонов уже спокійно виймав з-за пазухи чвертку хліба й подавав її Громоносцеву.

— А ще в тебе с? — спитав, підходячи до Слайонова, Японець. Той простодушно дістав ще чвертку.

— На. Мені не шкода.

— Ану, дай і мені, — підскочив Горобець, а за ним посхоплювались із своїх місць Мамочка та Окраєць.

Слайонов видав і їм по шматку.

Коли ж підійшли Сорока й Гога, він раптом зморщився і кинув презирливо:

— Немає більше!

Хитрий павучок одразу відчув, що ні Гога, ні Сорока впливу тут не мають, а тому й витрачатися на них вважав зайвим.

Хлопці вже поблажливо поглядали на Слайонова.

— Ти давай забігай частіше, — всміхнувся Циган і, добравши смаку, додав: — Ех, дістати б ще сахаринчику та чайку випити!

Слайонов вирішив завоювати старших до кінця.

— У мене є сахарин. Кому треба?

— Оце діло, — здивувався Японець. — Виходить, і справді чайку поп'ємо.

А Слайонов уже розпоряджався:

— Гей, Кузя, Коренєв! Принесіть чаю з кухні. Кухлі у Марфи візьміть. Старші просять.

Кузя й Коренєв чекали біля дверей і одразу ж помчали на кухню.

За п'ять хвилин четверте відділення бенкетувало. У жерстяних кухлях парував окріп, на партах лежали хліб і сахарин. Хлопці завзято плямкали, а Слайонов, задоволений, ходив по класу й, потираючи руки, просторікував:

— Їжте, хлопці. Для добрих товаришів хіба мені шкода? Я вам завжди готовий помогти. Як тільки хто їсти захоче, то посилайте до мене. У мене завжди все знайдеться. І мені не шкода.

— Ага. Будь спокійний. Тепер ми тебе не забудемо, — погоджувався Японець, набиваючи рот їдою.

Так було завойовано четверте відділення.

Тепер Слайонов не хвилювався. Правда, утримання майже цілого класу спочатку було для нього великим збитком, зате він поступово привчав старших до себе.

У той час хліб був великою силою, Слайонов був з хлібом, і йому корилися.

Непомітно він зумів перетворити старших на своїх охоронців і створив собі новий могутній почет.

Спочатку навіть самі старші не помічали цього. Якось увійшло в звичку, щоб Слайонов був серед них. Їм здавалося, що не вони з Слайоновим, а Слайонов з ними. Та ось одного разу Громоносцев почув фразу, з таким презирством сказану якимось першокласником, що його аж пересмикнуло.

— Ти знаєш, — казав того ж дня Циган Японцеві, — нас молодші холуями називають. Чуєш? Кажуть, Слайонову служимо.

— А вони ж правду кажуть, сволота, — тоскно поморщився Японець. — Так і виходить. Самі не помітили, як холуями зробилися. Гидко, звісно, а тільки важко відстати… Він же, гадюка, привчив нас ситими бути!

Незабаром старші звикли до своєї ролі і вже свідомо старалися не думати про своє падіння.

Тільки Янкель, як і раніше, лишався незалежний, і його ставлення до лихваря не змінилося на краще. Силу опиратися давав йому хліб. Він був старостою кухні і тому міг протиставити багатству Слайонова своє власне багатство.

Проте в глибині душі Янкель мимоволі відчував повагу до павучка-лихваря. Його вражало те вміння, з яким Слайонов покорив Шкіду. Янкель визнавав у ньому спритника, трошки навіть заздрив йому, але ретельно це приховував.

Тим часом Слайонов готував останню атаку, щоб закріпити владу. Незавойованим лишалося тільки третє відділення, яке треба було взяти в свої руки. Годувати третій клас, як четвертий, було збитково й невигідно, затягнути його в борги, як перший клас, теж не вдалося. Там сиділи не такі дурні хлопці, щоб брати восьмушку хліба за чвертку.

Тоді Слайонов застосував до третього відділення нову зброю.

Якось після уроків шкідці, як звичайно, зібралися в своєму клубі побалакати й покурити.

Клубів у шкідців було два — верхня і нижня вбиральні. Але у верхній було краще. Вона була велика, досить світла й більш-менш чиста.

Колись тут містилася ванна, потім її зняли, але пробкові стіни лишилися, лишилась і клейончата підлога. При бажанні тут можна було з комфортом проводити час, і, головне, тут можна було курити з меншим риском засипатись.

У вбиральнях завжди було весело й якось по-сімейному затишно.

Клубочився дим у світлі вугільної лампочки. Велися збуджені розмови, і було підозріло тепло. На запах шкідці не звертали уваги.

Вбиральні настільки ввійшли в побут, що ніяка боротьба халдеїв з цим злом не допомагала. Тільки-но, було, вихователь вижене хлопців з убиральні й одійде на хвилину, як вона знову наповнювалась вщерть.

У верхній вбиральні Слайонов і почав атаку на незалежне трете відділення.

Він саме зайшов у розпалі пожвавлення, коли у вбиральні було, повнісінько хлопців. Недбало махнувши в повітрі гральними картами, Слайонов мовив:

— З ким в очко кинути?

Ніхто не відгукнувся.

— З ким в очко? На хліб за вечірнім чаєм, — знову повторив Слайонов.

Худенький, відчайдушний Туркін з третього відділення прийняв виклик.

— Ну, давай кинемо. Раз на раз!

Слайонов з готовністю змішав заяложені карти.

Навколо гравців зібрався натовп. Усі стежили за грою Турки. Всі хотіли, щоб Слайонов програв. Туркін набрав вісімнадцять очок і зупинився.

— Побий. Досить, — тихо сказав він.

Слайонов відкрив свою карту — король. Другою картою був туз.

— П'ятнадцять очок, — пронісся збуджений шепіт глядачів.

— Береш? — спитав Туркін занепокоєно.

Слайонов усміхнувся.

— Звісно!

— Король!

— Дев'ятнадцять очок. Досить.

Туркін програв.

— Ну, давай на завтрашній ранковий зіграєм, — знову запропонував Слайонов.

Товстий Устинович, найрозсудливіший з третьокласників, спробував спинити.

— Перестань, Турка. Не грай. Але той уже загорівся.

— Іди к чорту! Не твій хліб програю. Давай карту, Слайонич.

Туркін знову програв.

Далі гра пішла гарячковим темпом. Щастя переходило від одного до другого.

Відірватися темпераментний Турка вже не мав сили, і гру переривали тільки на уроках та за вечірнім чаєм.

Потім вони грали, грали й грали.

У третьому відділенні панувало неймовірне збудження. До класу раз у раз вривалися гінці й повідомляли новини:

— Туркін виграв у Слайонова десять пайок.

— Туркін програв п'ять.

Уже продзвенів дзвоник, що кликав спати, а гра все тривала.

У спальні, на ліжках відсутніх вихованців, хтось запобігливо зробив опудала з ковдр і подушок…

Уранці стало відомо: Туркін програвся геть. Він за одну піч програв двотижневий пайок і тепер повинен був щодня віддавати весь свій хліб Слайонову.

Незабаром така сама історія трапилася з Устиновичем, а далі почалася дика картярська гарячка. Очко, мов заразлива бацила, поширювалось у школі, і найбільше — у третьому відділенні. Виникали на день, на два маленькі королі виграшу, але їх одразу з'їдав Слайонов.

Чи то йому щастило, чи він махлював, але він завжди був у виграші. Невдовзі третє відділення вже майже повністю залежало від нього.

Тепер три чверті школи платило йому борги натурою.

Слайонов ще більше виріс. Він став наймогутнішим у Шкіді. Завжди був оточений почтом старших, і з його широкого обличчя не сходив вираз блаженства.

Цей час особливо запам'ятався Шкіді. Слайонов щодня влаштовував бенкети в четвертому відділенні, відгодовуючи свою гвардію.

В чаду нестримного горлохватства зростала його могутність. Шкіда стогнала, голодна, а засліплені обжерливістю старшокласники не звертали на це ніякої уваги.

Щодня півшколи віддавало хліб маленькому жирному павуку, а той вимінював хліб на гроші, ковбасу, масло, цукерки.

Для цього він тримав цілу армію агентів.

Через голод у Шкіді почало розвиватися нове заняття — «прислуговування».

Першими «прислуговуючими» стали Кузя й Коренєв. За шматочок хліба ці вічно голодні діти готові були зробити все, що їм накажуть. І Слайонов наказував.

Він уже нічого не робив сам. Якщо його посилали пиляти дрова, він негайно знаходив заступника за плату: давав шматок хліба — і той виконував за нього роботу. Так було в усьому.

Незабаром усе четверте відділення перейшло на становище дармоїдів-буржуїв.

Усі роботи за них виконували молодші, а оплачував цю роботу Слайонов.

Увечері, коли Слайонов приходив у четверте відділення, Японець схоплювався з місця і кричав:

— Ставайте на коліна, йде його величність хлібний король!

— Ура, ура, ура! — підхоплював клас.

Слайонов усміхався, кланявся і робив знак Кузі, який супроводжував його. Кузя хутенько діставав з кишені принесені закуски і розставляв усе на парті.

— Віват хлібному королю! — горлав Японець. — Хай буде благословенне жрання вечірнє! Зсовуйте столи, щоб віддати належне иапиткам і наїдкам повелителя нашого!

На зсунутих партах миттю виростали гори цукерок, тістечок, згущене молоко, ковбаса, шинка, сахарин.

Шум і гам учинялися неймовірні. Починалося справжнє «жрання вечірнє». Натоптуючи роти, розмахуючи товстими, двоповерховими бутербродами, старші наперебій вихваляли Слайонова.

— Бог! Божок! — надривався Японець, ляскаючи Слайонова по жирному плечу. — Божок наш! Золотий телець, рум'яненький, гладенький!

І, припадаючи на одне коліно, під загальний нестямний регіт простягав Слайонову недогризок сосиски й умовляв:

— Повелителю! Благослови трапезу!

Слайонов хмикав, усміхався і, хитро поглядаючи швидкими очицями, благословляв — дрібно хрестив сосиску.

— Ах чорт! — захоплено верещав Циган. — Славу йому проспівати!

— Ноші королю! На руках нести короля!

Молодші, що були тут присутні, підхоплювали Слайонова на руки і носили його по класу, а старші, піднявши швабри — опахала — над головою лихваря, ходили за ним і ревіли дикими голосами:

Церемонія закінчувалась урочистим покладенням вінка, який нашвидкуруч скручували з паперу.

Доїдаючи останній шматок тістечка, Японець виголошував промову-подяку.

… Одного разу під час чергового бенкету Слайонов особливо розійшовся.

Їли, кричали, співали славу. А біля дверей товпилася купка голодних боржників.

Слайонов сп'янів од вихвалянь.

— Я всіх можу нагодувати, — кричав він. — У мене вистачить.

Раптом погляд його впав на Кузю, який сумно стояв у кутку. У Слайонова сяйнула думка.

— Кузю! — заревів він. — Йди сюди, Кузю!

Кузя підійшов.

— Ставай на коліна!

Кузя здригнувся, на хвилину зніяковів; щось схоже на гордість заговорило в ньому. Але Слайонов наполягав.

— На коліна. Чуєш? Нагодую тістечками.

І Кузя став, важко нагнувся, ніби зламався, і низько опустив голову, ховаючи від товаришів очі. Обличчя Слайонова розплилося в задоволеній усмішці.

— На, Кузю, шамай. Мені не шкода, — сказав він, кидаючи уклінному Кузі шматочок тістечка. Раптом ще одна блискуча думка прийшла йому в голову.

— Гей, хлопці! Слухайте! — Він скочив на парту і, коли всі стихли, заговорив: — Кузя буде мій раб! Чуєш, Кузю? Ти — мій раб. Я — твій пан. Ти в мене працюватимеш, а я тебе годуватиму. Встань, раб, і візьми сосиску.

Кузя зблід, але покірно підвівся і, взявши подачку, відійшов у куток. На мить у класі запала ніякова тиша. Японця пересмикнуло від принизливого видовища. Те саме відчули Громоносцев і Горобець, а Мамочка відверто обурився:

— Ну й сволота ж ти, Слайонов.

Слайонов сторопів, відчув, що зарвався, але вже в наступну мить оговтався і голосно заспівав, намагаючись заглушити бурчання Мамочки.

Рабство з легкої руки Слайонова прищепилось, і насамперед завели собі рабів за рахунок лихваря четвертовідділенці. Всі вони відчували, що роблять, погано, але кожен про себе намагався пом'якшити свою вину, звалюючи на іншого.

Рабство стало громадським явищем. Раби прибирали вранці ліжка своїх повелителів, мили за них підлоги, носили дрова й викопували всі інші доручення.

Могутність Слайонова досягла межі.

Він був вершителем долі, після завідуючого він був другим правителем школи.

Коли виявилося, що хліба у нього більше, ніж він міг витрачати, Слайонов почав самодурствувати. Він собі на втіху примушував рабів співати й танцювати.

Під час кожного такого видовища були присутні й старші. Згнітивши серце, вони дивилися на кривляння молодших і вдавано посміхались.

Їм було до нудоти гидко, але надто далеко зайшла їхня дружба з Слайоновим.

А великий лихвар біснувався.

Часто, лежачи в спальні, він рантом піднімав свою лискучу морду й голосно викрикував:

— Ей, Кузю! Раб мій!

Кузя покірно вискакував з-під ковдри і, тремтячи від холоду, ждав наказів.

Тоді Слайонов, гордовито позираючи на сусідів, казав:

— Кузю, почухай мені п'яти.

І Кузя чухав.

— Не так… Чорт! Нижче. Та не шкрябай, а потихеньку, — командував Слайонов і звивався, мов сибірський кіт, тихо хихикаючи від задоволення.

Щодня ввечері він за хліб наймав казкарів, які повинні були говорити доти, поки Слайонов не засинав.

Прибуток Слайонова з кожним днем зростав. Він одержував щодня мало не весь пайок школи — півтора-два пуди хліба — і годував старших. За це старші влаштовували йому овації, називали його «Золотим тельцем» і «Хлібним королем».

Слайонов був першим багатієм не тільки в Шкіді, а, певно, і в усьому Петрограді.

Так тривав розгул Слайонова, а тим часом наростало невдоволення.

Дедалі частіше й частіше на кухні у Янкеля збиралася трійка змовників.

Там, причинивши двері, за чаєм з хлібом і сахарином вони обговорювали вчинки Слайонова.

— Ой і сволота ж цей Слайонов, — обурювався Мамочка, поблискуючи одним оком. — Я б його зараз відлупцював, хоч він і дужчий за мене!

— І варт-то. І варт-то, — заїкався Гога, але Янкель розсудливо вмовляв:

— Почекайте, хлопці, настане час, ми з ним поговоримо.

Трійка ця показала Слайонову свої кігті. Одного разу, коли він спробував заговорити з Мамочкою і милостиво запропонував йому сахарину, той обурився.

Прямолінійний і страшенно запальний Мамочка спершу покрив Слайонова добірною лайкою, потім почав йому вичитувати:

— Та я тебе, сволота нещасна, зараз кочергою приб'ю, лихвар поганий! Обікрав усю школу. Ти, пліснява, краще зі мною і не балакай, а то, дивись, морду роз'юшу!

Напад був несподіваний. Мамочка шукав тільки приводу, а Слайонов зовсім не думав, що противники можуть бути такі стійкі і сердиті.

Скандал відбувся в людному місці. Навкруги стояли й слухали раби і схвально, хоч і боязливо, хихикали.

Слайонов так сторопів, що навіть не знайшов як відповісти і, осоромлений, помчав у четверте відділення.

Там він сів у кутку й зробив плачливу міну.

— Ти чого скуксився? — спитав його Громоносцев.

Слайонов про все розповів.

— Розумієш, Мамочка грозиться побити, — казав він і мацав очима постаті своїх охоронців, але ті ніяково мовчали.

Тоді Слайонов уперше відчув, що зробив великий промах.

Він вважав себе достатньо сильним, щоб примусити Громоносцева і всю компанію прибічників вплинути на їхнього однокласника Мамочку, але помилився. Мамочку, напевне, ніхто не наважувався чіпати, і це було великим ударом для Слайонова.

Він одразу відчув, на що може перетворитися маленьке ядро опозиції, і тому вирішив роздушити її ще в зародку.

Але почав він уже не з Мамочки.

Янкель щойно ввійшов до класу. В руках у нього був солідний окраєць хліба, що, як звичайно, лишився від розважування.

Він збирався поїсти, але, побачивши Слайонова, насупився.

— Ти ще довго тут шлятимешся? — похмуро спитав він лихваря серед гробової тиші, що настала, та раптом, помітивши в руках Слайонова карти, замовк.

У голові народилась ідея: а що як спробувати обіграти? Розрахунок Слайонова був точний: наступної ж миті Янкель запропонував зіграти в очко. Гра почалася.

За годину, після впертої боротьби, Янкель програв увесь свій запас і почав грати на майбутнє.

Гра була запекла. Весь клас відчував, що це не просто гра, що це боротьба двох стихій. Але Янкелю в цей день особливо не щастило. За наступні дві години він програв тридцять п'ять фунтів хліба, двомісячний пайок. Слайонов запропонував, припинити гру, але Янкель вимагав продовжувати.

Насилу вдалося його заспокоїти і відвести в спальню.

Маленький, лискучий, тихий павучок переміг ще раз.

Вранці Янкель устав з хворою головою. Згадав про вчорашній програш і впав у відчай.

На кухні він зазирнув у зошит і вирішив ризикнути і призначити черговим по кухні Мамочку. Так і зробив.

Пішли з ним у комору, одержали день хліб і почали розважувати.

Янкель присунув вагу, поставив на шальку гирю на чверть фунта, збираючись важити, і раптом здивувався, дивлячись на маніпуляції Мамочки.

Той вовтузився, щось підсовуючи під хлібну шальку.

— Ти що там робиш?

— Не бачиш, чи що? Ваги додаю, — розсердився Мамочка.

— Що ж, виходить, хлопців обважуватимем? Адже скавулітимуть.

— Не хлопців, а Слайонова… Все одно йому весь хліб піде.

Янкель подумав і не став заперечувати. До вечора у них зібралося п'ять фунтів, які й переправились негайно в парту Слайонова.

Янкель повеселішав. Коли так щодня віддавати, то можна скоро відквитати весь борг.

На другий день він з власної ініціативи підклав під вагу чималий цвях і на вечір мав шість фунтів хліба.

Янкель був задоволений.

Тихо посвистуючи, він сидів біля столу й перевіряв за позначками в зошиті видану кількість хліба. Позначки ставили в списку проти прізвищ присутніх учнів.

Як на зло, сьогодні було відсутніх близько десяти чоловік прихожих, і Янкель уже вирахував, що в цілому від них він мас близько фунта збитку: обважувати можна було тільки присутніх.

Раптом Янкель схопився, ніби розв'язав якусь складну задачу.

— Ідея! Хто ж може мене запідозрити, якщо я поставлю чотири зайві позначки.

Відкриття було до смішного просте, а наслідки виявилися досить відчутні.

Чотири позначки за ранковий і за вечірній чай дали два зайвих фунти, а чотири за обід прибавили ще маленький доважок — півфунта.

Янкель лишився задоволений своїм відкриттям і застосував його й на другий день.

Далі пішло легко, й незабаром опозиція знову задрала голову.

Від солідного янкелівського боргу Слайонову лишилося тільки п'ять фунтів, які він мав погасити наступного дня.

Але в цей день з Янкелем трапилося лихо.

Після обіду він у дуже гарному настрої пішов на прогулянку, а коли прийшов назад у школу, на кухні його зустрів новий староста.

За дві години прогулянки сталося те, про що Янкель навіть і думати не міг.

Вікмиксор скликав збори і, сказавши, що Черних уже півтора місяця старостою на кухні, запропонував його переобрати, відзначивши водночас, що працював Черних справно й бездоганно.

Старостою під натиском Слайонова обрали Савку — його вічного боржника.

Удар був влучний, і Вікмиксор мимоволі став помічником Слайонова у боротьбі з його противниками.

На зміну дням безтурботного існування прийшли дні тяжких нестатків. Янкелеві, який ніколи не голодував, було дуже важко сидіти без пайка, але борг треба було віддавати.

Слайонов тим часом заспокоївся.

Він вважав, що ніщо не загрожує його могутності.

Так само бенкетував він із старшими, не помічаючи, що Шкіда, зголодніла, вимучена, дедалі більше ремствувала за його спиною.

А лихвар усе нахабнів. Він уже сам управляв кухнею, контролюючи Савку. Слайонов примушував Савку підробляти позначки, незважаючи на небезпеку засипатися.

Хліб щодня десятифунтовим буханцем продавали за стінами Шкіди в крамницю чухонки. Слайонов почав ходити по вечорах у кінематограф. Грошей завелося багато.

Але зловживання позначками не минулося.

Одного разу під час переклички Вікмиксор помітив підробку. Обличчя його стало насуплене, і, підізвавши вихователя, він промовив:

— Олександре Миколайовичу, хіба Воронін був сьогодні.

Сашкець відповів негайно:

— Ні, Вікторе Миколайовичу, не було.

— Дивно. Чому ж його відмічено в зошиті?..

Вікмиксор почав вивчати позначки.

— А Заморов був?

— Теж ні.

— А Данилов?

— Теж ні.

— Андріянов?

— Ні.

— Покличте старосту.

Савка прийшов зляканий, блідий.

— Ви мене кликали, Вікторе Миколайовичу?

— Так, кликав, — Вікмиксор суворо подивився на Савку і, показавши зошит, спитав голосом, який не віщував нічого доброго:

— Чому тут зайві позначки?

Савушка зніяковів.

— А я не знаю, Вікторе Миколайовичу.

— А хліб хто за них одержував?

— Я… я нікому не давав.

Вигляд Савки видав його з головою. Він то білів, то червонів, шарив очима по їдальні і, мов зацькований, не знаходячи що сказати, бурмотів:

— Не знаю. Не давав. Не знаю.

Голос Вікмиксора відразу став металічним:

— Савіна зняти з старости. Савіна в ізолятор. Олександре Миколайовичу, подбайте.

Сашкець мовчки витягнув з кишені ключ і, підштовхнувши, повів Савку нагору.

В їдальні запала грізна тиша.

Всі розуміли, що Савка влип ні за що ні про що. Винен був Слайонов.

Хлопцям стало шкода тихого й покірливого Савку.

А Вікмиксор, обурений, ходив по кімнаті й говорив:

— Це нечувано! Це найпідліший, наймерзенніший злочин. Обкрадати своїх же товаришів. Брати від них останній шматок хліба. Це гидко!

Раптом його промову перервав нелюдський лемент. Крик долинав зі сходів. Вікмиксор помчав туди. На сходах точилася бійка.

Завжди покірливий Савка раптом почав буянити.

— Не піду в ізолятор. Сволота, халдеї! Іди геть, Сашкець, а то морду розіб'ю!

Сашкець робив героїчні спроби приборкати Савку. Він схопив його за талію, намагаючись дотягнути до ізолятора, але Савін не давався.

В припадку люті він бив по обличчю вихователя кулаками. Сашкець відступив і випустив його. Савка, голосно закричавши, помчав до дверей. У цю мить на порозі показався Вікмиксор, але, побачивши вихованця, що летів мов ураган, відскочив — і зробив це вчасно. Кулак Савіна мелькнув біля самого його носа…

— А, Вітя! Я тебе вб'ю, сволото! Дайте мені ножа…

— Савін, в ізолятор! — загримів голос завідуючого, та це ще більше розпалило вихованця.

— Мене? В ізолятор? — заверещав Сапка і раптом помчав на кухню.

Звідти він вискочив з кочергою.

— Де Вітя? Де Вітя? — Савка був страшний. Побачивши учня, який мчав на нього, люто розмахуючи кочергою, Вікмиксор відчув себе кепсько.

Намагаючись зберегти гідність, він почав відступати до своєї квартири, але в останню мить йому довелося стрибнути за двері і швидко зачинити їх.

Савчина кочерга, грюкнувши, вп'ялась у високі білі двері.

Розлючений невдалим нападом, Савка кинувся було на вихователя, але несамовитість його поступово минула. Він шпурнув кочергу й побіг.

За чверть години Сашкець за допомогою двірника знайшов його в класі. Савка сидів, зіщулившись, у кутку на підлозі й тихо плакав.

В ізолятор він пішов покірний, розм'яклий і пригнічений.

Педагоги не знали, що сталося з Савіним. Вони нічого не розуміли. Адже садовили в ізолятор, проте ні з ким не було таких припадків буйства, як із Савкою. Істину знали шкідці. Вони добре розуміли, хто був винен у злочині Савіна, і Слайонов дедалі більше й більше відчував на собі люті погляди.

Страх усе дужче огортав його. Він розумів, що тепер це не минеться.

Тоді він знову вирішив задобрити свою гвардію і влаштував цього вечора нечуваний бенкет: він поставив на стіл кремовий торт, дюжину лимонаду й ціле кільце ліверної ковбаси. Але холодію й непривітно було на тому бенкеті. Старші були похмурі.

А нагорі голодна Шкіда паломничала до ізолятора і крізь щілину втішала Савку:

— Савчику, сидиш?

— Сиджу.

— Ну, гаразд, нічого. Посидиш — і випустять. Це все Слайонов, сволота, винен.

А Савка, похнюпившись, ходив, як звірок, по маленькій чотирикутній кімнаті й погрожував:

Я цьому Слайонову морду розквашу, як вийду.

У верхній вбиральні зібралися шкідці і, похмурі, обговорювали те, що сталося.

Турка тримав чвертку хліба й зосереджено дивився на неї. Ця чвертка — його райкова пайка, яку треба було віддати Слайонову, але Турка був насамперед голодний, а крім того, страшенно сердитий. Він ще хвилину тримав хліб у руці, не наважуючись на щось, і раптом шалено вп'явся зубами в хлібну м'якоть.

— Ти що? — здивувався Устинович. — А борг?

— Не віддам, — похмуро буркнув у відповідь Турка.

— Ну-у? Невже не віддаси? А старші?..

Справді, старші могли примусити, і це відразу охолодило Турку. Тепер уже страшний був не Слайонов, а його гвардія. Він спинився, в роздумі тримав недогризок — і раптом почув голос Янкеля:

— Ех, хай буде що буде. І я з'їм свою чвертку. А борг Слайонов нехай у Гоголя одержить.

В цю мить усі затихли.

В дверях появився Слайонов. Розчервонівся. І так завжди червоне, обличчя його палало. Він прибіг з бенкету — в куточках рота ще біліли, поприлипавши, крихти торта і танули кусочки крему.

Слайонов відчув тривогу й насторожився, але вирішив триматися до кінця спокійно.

Пронизуваний десятками поглядів, він підійшов до Турки і спокійно сказав:

— Давай борг, Турка. За ранок.

Туркін мовчав.

Мовчали й усі навколо.

— Ну, давай же борг! — наполягав Слайонов.

— Гоголь віддасть. Нема в мене хліба, — рішуче бовкнув Турка.

— Як це нема? А ранкова пайка?

— З'їв ранкову пайку.

— А борг?

— А цього не хочеш? — і Турка зробив рукою досить нечемний знак. — Не віддаватиму я тобі боргів — і край!

— Як це не віддаватимеш? — сторопів Слайонов.

— Не віддаватиму — і край.

— А-а-а!

Запала тиша. Всі стежили за Слайоновим. Момент був критичний, але Слайонов розгубився й тільки безглуздо кліпав очима.

— Сьогодні вийшов маніфест. Хто що винен, тому хрест, — продекламував Янкель, нараз розбивши гнітючу мовчанку, і гучний регіт заглушив останні його слова.

— А-а-а! Отак ви, значить, борги платите?! Ну, добре…

З тими словами Слайонов вискочив з убиральні, і хлопці відразу засумували.

— До старших побіг. Зараз Громоносцева приведе.

Мимоволі відчувалося, що Громоносцев повинен буде розв'язати справу. Адже він — сила, і якщо він зараз заступиться за Слайонова, то завтра ж Турка знову покірно платитиме данину великому лихвареві, а з цим тягнутимуть лямку й усі інші.

— А може, він не піде, — несміливо висловив свої міркування Устинович серед загального смутку. Всі зрозуміли, що «він» — це Громоносцев, і потай сподівалися, що він не піде за Слайоновим.

Але він прийшов. Прийшов разом із Слайоновим. Слайонов гнівно й гордо подивився навколо і промовив, показуючи пальцем на Туркіна:

— Ось, Циганок, він відмовляється платити борги!

Усі насторожилися. Десяток пар очей уп'явся в похмуре обличчя Цигана, сподіваючись чогось вирішального. Так чи ні? Так чи ні?..

А Слайонов скаржився:

— Я прийшов. Давай, кажу, борг, а він сміється, сволота, і на Гоголя показує.

Громоносцев мовчав, але обличчя його темніло більше й більше. Вузенькі ніздрі роздулись, і раптом він, обернувшись до Слайонова, гидко вилаявся.

— Ти що ж це?.. Думаєш, я держиморда чи викидайло який? Я зовсім не повинен ходити й захищати твою погану морду, а якщо ти ще раз звернешся до мене, я тебе сам провчу! Сволота нещасна!

Грюкнули двері, і Слайонов залишився сам у колі ворогів, безпомічний і жалюгідний.

Хлопці зловісно мовчали. Слайонов відчув небезпеку і раптом кинувся до дверей, та біля дверей його затримав Янкель і штовхнув назад.

— Попався, голубчику, — завищав Турка, і важкий ляпас, тріснувши, ліг на товсту щоку Слайонова.

Слайонов ойкнув. Новий удар в потилицю примусив його присісти.

Потім хтось з розмаху стукнув кулаком по носі, ще і ще раз…

Жирний лихвар безпомічно затулився руками, але новий удар повалив його з ніг.

— За що б'єте? Хлопці! Боляче! — завив він, але його били.

Били довго, люто, ніби все голодне життя на ньому вибивали. Нарешті охололи.

— Досить… Ну його к чорту, паскуду! — віддихуючись, промовив Турка.

— Досить! Ну його! Ходімо…

Слайонов, побитий, жалюгідний, сидів у кутку біля стільчака, схлипував і розтирав руками кров, яка текла з носа.

Хлопці вийшли.

Звістка про те, що трапилося, відразу облетіла всю Шкіду.

Старші в нижній убиральні організували мітинг, де винесли резолюцію: борги вважати ліквідованими, рабство знищеним — і надалі більше не допускати такого.

Шкіда, яка майже півтора місяця голодувала, знову зітхнула вільно й радісно.

Вчорашні раби сьогодні ходили задоволені, але найбільше були задоволені старші.

Відразу спав гніт, який мучив кожного з них. Вони розуміли, що багато в чому були винні самі, і тим радіснішою була свідомість, що вони ж допомогли знищити вчинене ними зло.

Падіння Слайонова відбулося швидко й несподівано. Це була катастрофа, якої він і сам не сподівався. Відразу зникли всі прибутки, відразу він став безпомічним і жалюгідним, але до цього прилучилося найгірше: він не мав товаришів. Всі відсахнулись од нього, і навіть Кузя, який ще недавно стояв перед ним на колінах, дивився тепер на нього з презирством і огидою.

Через два дні з ізолятора випустили Савку і зняли з нього вину.

Школа як один чоловік стала на його захист, а старшокласники розповіли Вікмиксору про діяння великого лихваря.

Савка, вийшовши з ізолятора, теж побив Слайонова, а на другий день великий, могутній лихвар сам опинився в ізоляторі, але ніхто не приходив до нього, ніхто не втішав його в ув'язненні.

Ще за кілька днів Слайонов зник. Двері ізолятора були відчинені. Замок було зірвано, а сам Слайонов утік із Шкіди.

Казали, що він поїхав до Севастополя, ходили чутки, ніби він живе на Ліговці у своїх давніх товаришів — кишенькових злодіїв, але то все були балачки.

Слайонов зник назавжди.

Так закінчилися пригоди великого лихваря — одна з тяжких і брудних сторінок у життєвій книзі республіки Шкід.

Довго пам'ятали його вихованці, і по вечорах «старички», сидячи біля груби, розповідали «новачкам» без кінця прикрашені легенди про діяння великого, казкового лихваря Слайонова.