Республіка Шкід

СПЕКТАКЛЬ

Їдальня ревіла, стогнала, надриваючись десятками молодих горлянок:

— Нагодуємо гостей!

— З пайка виділимо!

— Почастуємо!

Їдальня ревіла натхненно, азартно, одностайно. Нарешті Вікмиксор підняв руку, і запала тиша.

— Отже, хлопці, вирішено. Всіх гостей ми частуватимемо. Чим? Це обговорить спеціально призначена комісія. На частування доведеться виділити частину вашого пайка, але ми подбаємо про те, щоб зробити це безболісно. То всі згодні виділити продукти з пайка?

— Згодні!

— Виділимо!

— Почастуємо гостей!

Їдальня ревіла, стогнала, надривалася.

Це були передсвяткові дні Великої Жовтневої революції. Республіка Шкід вирішила з помпою провести торжество й поставити задля цього врочистого дня спектакль. Для гостей, батьків і знайомих, на відміну від інших шкіл, одностайно ухвалили влаштувати розкішну вечерю. Ось чому так азартно й ревіла республіка, зібравшись у їдальні, щоб обговорити це важливе питання.

— Виділимо! Виділимо! — кричали з усіх боків, і кричали так щиро й одностайно, що Вікмиксор погодився.

Шкіда перед святом наелектризована.

В їдальні ще не відшуміли збори, а в Білому залі, на саморобній сцені, вже зібрались учасники завтрашнього спектаклю.

Іде репетиція. Завтра свято, а п'єса, як на гріх, важка в усіх відношеннях. Ставлять «Місто в кільці». Річ постановочна, з великою кількістю учасників, з ефектами. Звісно, її вже урізали, скоротили, перелицювали. З семи актів лишили три, але й ці насилу влазять у відпущені Вікмиксором сорок хвилин.

— Чорт! Пильников, ти ж шпигунка, ти — жінка. На тобі ж сукня буде, а ти — руки в кишенях — як шпана, розгулюєш, — надривається Япончик, головреж спектаклю.

Пильников знову починає свою роль, пищить тоненьким жіночим голоском, розмахує ні в тип ні в ворота довгими червоними руками, і Япончик пересвідчується, що Сашко безнадійний.

— Дурень ти, Сашко. Ідіот, — шепоче він, безсило опускаючись на табуретку. Але Сашко ображається і, переставши пищати, грубо кричить:

— Іди ти к чортовій матері! Грай сам, якщо хочеш!

Япончикові нічого не лишається, як вибачитися, бо інакше Сашко відмовиться грати, а це зрив. Перервана репетиція продовжується.

— Гей, давай першу сцену! Змова у білих.

Виходять і сідають нові учасники. В кутку за кулісами вовтузиться Пантелєєв. Він завтехчастиною. На його обов’язку світлові ефекти, а як їх зробити, коли на всі ефекти у тебе тільки три лампочки, — це питання. Пантелєєв длубається з проводами, розтягуючи їх по сцені. Артисти. спотикаються і лаються.

— Якого біса проводи натягнули?

— Прибери!

— Що тут за дротяні загородження?!

Але Япончик заспокоює акторів.

— Треба ж, хлопці, влаштувати. Треба, без цього не можна. — І лагідно дивиться на Льоньку, який зігнувся над купою дроту. Япончик радіє за нього. Адже сламники — Льонька і Янкель — знову стали своїми, юнкомськими. Правда, в Цека їх ще не провели, але вони покаялися:

— Винні, хлопці, побуянили, погарячкували.

Япончик пам'ятає ці слова, сказані відверто на засіданні Цека. Не забув він і про те, що й йому теж довелося визнати свою помилку: питання про членство в Юнкомі вирішено компромісно — до організації «Юних комунарів» приймають тепер кожного, за кого поручиться хоча б один член Цека.

— Янкель, а в чому мені виходити? Ти мені костюм давай, і щоб неодмінно шаровари широкі, — гуде Купець, насідаючи на Янкеля. Він грає в п'єсі себе самого, тобто купця-жмикрута, і тому вважає, що має право вимагати до своєї особи належної уваги.

— Гаразд, Купочко, дістанемо, — ніжно тягне Янкель, болісно думаючи над нерозв'язаним питанням, з чого зробити декорації. Завтра вже спектакль, а в нього досі немає ні костюмів, ні декорацій.

Янкель — постановник, але де ж Янкелеві дістати такі рідкісні у шкідському вжитку речі, як телефон, гвинтівки, револьвер, капелюх? А треба дістати. Янкель одмахується від напосідливих акторів. Янкель мчить нагору — стукає до Еланлюм.

— Увійдіть.

— Елло Андріївно, вибачте, у вас немає жіночого капелюшка? А потім ще потрібен кортик для спектаклю, і що у вас, я бачив, здається, висів на стінці японський штик…

Еланлюм дає і штик, і кортик. Еланлюм любить хлопців і хоче допомогти їм. Вона все дає, навіть капелюшок знайшла, кругленький такий, з квіточками.

Від Еланлюм Янкель тим же алюром прямує до Вікмиксора.

— Вікторе Миколайовичу, декорацій, бутафорії немає. Вікторе Миколайовичу, ви знаєте, якби можна було взяти з комори штук десять американських ковдр! Га?

Вікмиксор мнеться, боїться: а що як украдуть ковдри, а потім вирішує:

— Можна. Але…

— Але?..

— Ти, Черних, відповідатимеш за пропажу.

Янкелеві зараз байдуже, аби свої обов'язки виконати, одержати.

— Добре, Вікторе Миколайовичу. Звичайно. Відповідаю.

Через десять хвилин під загальне радісне ревіння Янкель крекчучи вносить на спині величезну паку з ковдрами. Тут і завіса, і куліси, й декорації.

— Браточки, а зал! Зал! Його ж треба прикрасити, — жалібно причитає Мамочка.

Всі зупиняються.

— Авжеж, треба.

Хлопці збентежені, морщать лоба — придумують.

— Ялинок би, і досить.

— Так, ялинок непогано було б.

— Ура, знайшов! — кричить Окраєць,

— Ну, кажи.

— Ялинки є.

— Де?

Весь акторський склад разом з режисером й постановниками вичікувально втупився в Окраєнцію.

— Де???

— Є, — переможно каже він, піднявши палець. — У нас є, на Волковому кладовищі.

— Дурень!

— Ідіот! — чуються збуджені голоси, але Окраєць стоїть на своєму:

— Чого ви лаєтесь. Їдьмо хто-небудь зі мною, ялинок привеземо до біса. Віночків усяких.

— З могил?

— А що такого? Байдуже. Небіжчики не образяться.

— А воно, мабуть, і справді можна.

— Непогано.

— Їдьмо! — раптом кричить Бобер.

— Їдьмо! — заражається настроєм Джапарідзе. Усі троє просять у вихователя дозволу і їдуть, як на подвиг, нанучувані всією школою. Ті, що лишилися, намагаються працювати, репетирувати, але репетиція не клеїться: всі думки там, на Волковому. Тільки б не запоролися хлопці.

Чекають довго. Кальмот деренчить на мандоліні. Він виступає в концертному відділі, і йому треба репетирувати свій помер за програмою, але з репетиції нічого не виходить. Тоді, кинувши мелодію, він переходить на акомпанемент і нудно тягне:

А в цей час три відважних мандрівники блукали по тихому кладовищу й робили своє діло.

— Ех і віночок же! — захоплювався Дзе, дивлячись на величезний вінок з ялини, оповитий жерстяною стрічкою.

— Не треба, не чіпай. Це з написом. Шкода. Братимемо тільки пусті.

На кладовищі тихо. Сюди рідко хто заходить. Час не такий, щоб по кладовищах вештатися, поміж могил. У проходах навколо хрестів і склепів шарудить осінній вітер, листочки намоклі ледве підкидає, від землі відриває, ніби знову хоче опале листя до гілок кинути й літо повернути.

Хлопцям у тиші краще працювати. Вже один мішок набили зеленню, вінками, гілочками і другий стараються наповнити. Забралися в глушину. подалі і спокійно очищають хрестики від зелені.

— А нащо їм? — міркує Дзе. — Їм уже не треба цих вінків, а нам вони якраз дуже потрібні. Ось цей, наприклад, віночок. Вистачить усього Достоєвського прибрати. І на Гоголя лишиться… Густий, свіжий, на весь зал вистачить.

Мішки набито вщерть.

— Ну, мабуть, досить.

— Так… Далі нікуди. Он іще отой прихопити треба було б, і зовсім добре.

Навантажені, вони вийшли десь стороною, оглянулися на похилені хрестики і пішли до трамвая. Приїхали вже надвечір, увійшли в зал і зупинилися, приголомшені незвичайним видовищем.

За роялем сидів вихователь і шкварив краков'як, а Шкіда, вишикувавшись парами, переступала з ноги на ногу й дивилася на Вікмиксора, який стояв посеред залу й показував на краков'яка.

— Спершу лівою, потім правою. Отак, отак!

Вікмиксор поплив по паркету, піднімаючи йоги:

— Отак. Отак. Тру-ля-ля. Ну, повторіть.

Шкіда незграбно затупала ногами, потім прилаштувалася до такту і на льоту схопила танець.

— Правильно. Правильно. Ну-ну, — заохочував Вікмиксор.

Хлопці ввійшли в смак, а Гладун старанно плів кренделі своїми неслухняними ногами, навіть заспівав:

У самому розпалі загального пожвавлення розчинилися двері залу й почувся голос Джапарідзе:

— А ми зелень принесли!

— Ого!

— Ура! Дайош!

Пари збились, і всі кинулися до прибулих. Розв'язуючи мішки, Дзе спитав:

— А чого це Вікмиксор стрибає?

— Дурень ти! Стрибає!.. Він нас танцювати до завтрашнього вечора вчить, — образився Мамочка.

Зелень при схвальному ревінні витягли й одразу ж почали прикрашати зал. Уже настав вечір, а хлопці все ще лазили з драбинкою по стінах, розвішували довгі гірлянди з ялини й оздоблювали портрети письменників та вождів зеленими колючими гілками.

— Ну, от, наче й усе.

— Так, тепер усе.

Білий зал став святковий і нарядний, з казенного приміщення, яке сяяло чистотою, він перетворився на дуже затишну велику кімнату.

— Пора спати, — нагадав вихователь, і через хвилину зал спорожнів.

Ранок особливо, по-святковому гучно розгулявся за вікном. Звуки оркестру, крики, гомін розбудили шкідців. Прокидалися самі і заражалися настроєм вулиці. За ранковим чаєм Вікмиксор сказав невелику промову про Жовтневу революцію, потім від Юнкому говорив Єонін, а далі всі встали і дружно заспівали спершу «Інтернаціонал», тоді шкідський гімн.

День почався метушнею. У залі йшла остання мінеральна репетиція, в кухні готували вечерю для гостей. У канцелярії виготовляли запрошувальні квитки й тут же роздавали їх вихованцям, а ті мчали до батьків, до родичів і знайомих.

Шкіда стала дибки.

Надійшов час обіду, але якось не обідалось. Їли неохоче, зайняті розмовами, — схвильовані. Старші, не дообідавши, пішли на репетицію, молодші, розсипавшися по школі, тягали до залу стільці й лави і розставляли їх рядами. Шкідці сяяли, і Вікмиксор був цілком задоволений.

Десь о четвертій годині актори закінчили репетицію.

— Досить пристойно, — критично зауважив Японець і скомандував:

— Година відпочинку. А потім — гримуватися!

Декорації теж були готові. Американські ковдри стали доброю підмогою. Трошки підфарбувавши їх кольоровою крейдою, створили цілковиту ілюзію кімнати. Поставили стіл і стільці, на стіну повісили карту.

О п'ятій годині почали збиратися гості. Спеціально виділений для цього загін шкідців відводив їх у кімнату чекання, де вони поки що сиділи з своїми родичами-учнями.

А на сцені тим часом закінчувались останні приготування. Принесли обід — суп і кілька булок з порцій, які призначалися для гостей. Усе це потрібно було в першій дії. Куркуль, хазяїн дому, повинен був пригощати на сцені учасників білої змови.

За лаштунками гримувалися, коли прийшов Вікмиксор і заклопотано кинув:

— Пора починати!

— Ми готові, — пролунало у відповідь. За п'ять хвилин задзвенів дзвінок, який закликав зайняти місця. Скупчившись біля завіси, хлопці дивилися в щілинку, як заповнювалось приміщення. Людей прийшло багато. Побачивши гостей, що сідали на стільці і лави, Японець занепокоївся, скрипнув зубами й невиразно процідив:

— Ну, буде бій. Не підкачати б, хлоп'ята.

— Не підкачаємо, Япончик, — усміхнувся Купець, щось прожовуючи. — Не бійся, не підкачаємо…

Пролунав другий дзвінок. Зал зашумів, захвилювався й почав затихати. З третім дзвінком судорожно смикнулася завіса, але не відкрилася. Глядачі насторожились і вп'ялися очима в сцену. Завіса смикнулася ще двічі і знову не розсунулась. У залі запала тиша. Всі зацікавлено стежили за впертою завісою, а та хвилювалася, звивалась, підстрибувала, проте лишалася в тому самому замкнутому стані. Хтось у залі поспівчував:

— Бач, не відкривається.

Раптом із-за сцени почувся приглушений вигук:

— Смикай, сволото, з усієї сили. Смикай, задриго!

Щось тріснуло, завіса зіщулилась і розповзлася, відкриваючи сцену. Глядачі побачили кімнату і стіл посередині, навколо його шуміли змовники.

Спектакль почався.

На сцені зібралося досить незвичайне товариство.

За столом сидів Купець в якомусь старомодному сюртуку чи візитці і в широченних синіх шароварах. Біля нього важно сиділа якась чи то баба, чи дамочка. Визначити соціальну належність цієї особи було важко, бо вона була наче склеєна з двох різних половинок: верхня частина, яка цілком відповідала вимогам спектаклю, зображала інтелігентну особу в капелюшку з пером, а нижню вона ніби позичила у якоїсь рязанської селянки в яскравій святковій сукні з розводами. Однак до такого роздвоєння особи глядачі скоро звикли, бо й інші змовники виступали в не менш фантастичних костюмах, а головний натхненник білих, французький дипломат, на підтвердження своєї буржуазної суті мав тільки досить зім'ятий циліндр, яким він і жонглював, прикриваючи шкідські штани з чортової шкіри й полотняну сорочку.

Дія відбувалася мирно, і Японець уже заспокоювався, коли раптом на сцені сталося непорозуміння.

Куркулеві за ходом п'єси забажалося пригостити змовників, і він, запалившись, гукнув куховарку.

— Гей, Мотре! Неси на стіл! — густим басом заговорив Купець.

У відповідь — гробове мовчання.

— Мотре, подавай на стіл!..

Знову мовчання. Змовники збентежено засовалися, збентеження проникло і в зал для глядачів. Глядачі зацікавились упертою Мотрею, яка так затято не озивалася на оклик хазяїна, і затамувавши подих чекали.

Купець зблід, почервонів, потім утретє гаркнув, уже виходячи за межі тексту п'єси:

— Мотре! Ти що ж, дурень, принесеш жерти чи ні?

Раптом за лаштунками щось завовтузилось, потім тихий, але ясний голос виразно прошипів:

— Що ж я тобі винесу, дубина? Пожер усе до спектаклю, а тепер просиш.

У залі хихикнули. Япончик зблід і помчав на другий бік сцени. Там, біля лаштунків, стояла розгублена куховарка — Мамочка.

— Неси, сволото! Неси порожні тарілки, швидко! — накинувся на неї Японець.

Тим часом Купець, не маючи мужності відступити від ролі, усе так же сумно кликав:

— Мотре! Подавай на стіл, Мотре! Неси на стіл.

Усі глядачі в залі співчували Офеибаху, який попав у таку халепу, і полегшене зітхання почулося в рядах, коли одноока Мотря, грюкаючи порожнім посудом, нарешті показалася на сцені. Спектакль вирівнявся. Грали хлопці пристойно, і глядачі були задоволені.

У другій дії, проте знову сталася заминка.

До штабу червоних прийшла шпигунка. Сцена зображала сутінки, коли Сашко Пильников, одягнений у капелюшок з пером, таємниче з'явився перед глядачами. Він прошипів диявольським голосом про кінець володарювання червоних і підбіг до карти.

— Ага, план наступу, — хрипко пробурмотів він.

Глядачі завмерли, пильно стежачи за підступною лазутчицею з табору білих. Тут Сашкові треба було дістати коробку і, черкнувши сірником, при його світлі розглядати план. І ось у вирішальну мить він раптом згадав, що сірники у нього під спідницею, в кишені штанів.

Сашко похолов, але роздумувати було ніколи, і, в думці назвавши себе йолопом, він поліз у кишеню. Зал ахнув, злякавшись такої непристойної поведінки шпигунки. Але всі одразу ж заспокоїлися, побачивши під спідницею знайомі чорні штани.

Інцидент минув благополучно, але, граючи далі свою роль, Сашко раптом почув за лаштунками дуже виразний голос Япончика:

— Хіба я не казав, що Сашко — круглий ідіот?

Третя дія пройшла без будь-яких ускладнень, і п'єса закінчилася.

Концертний відділ відмінили, бо Кальмот рознервувався і порвав на мандоліні всі струни, а його номер був головний.

Після спектаклю гостей повели до стола, де на них чекали вечеря і чай з бутербродами та булками.

І тут шкідці показали свою стійкість. Вони зголодніли, але трималися бадьоро. Зворушливо було спостерігати, як напівголодний вихованець, ковтаючи слину, гордо пригощав свою матусю.

— Їж, їж. У нас щодо цього благополучно. Харчів вистачає.

— Любий, а чого ж ви не їсте? — співчутливо запитувала мати, але сип твердо й невимушено відповідав:

— Ми ситі. Ми вже поїли. О! По горло…

Бенкет закінчився. За час вечері із залу повиносили меблі, і під звуки рояля почалися танці.

Шкідці любили танцювати — і танцювали з смаком, а особливо добре танцювали сьогодні, коли серед запрошених було десять чи дванадцять вихованок із сусіднього дитбудинку. Всі вони були нарозхват і танцювали без відпочинку.

Після вальсу пішов падепатинер, потім тустеп, а за тустепом знову вальс.

Кружляли, натирали підлогу підметками казенного взуття і піднімали цілі хмари куряви.

Минула вже друга година ночі, коли Вікмиксор нарешті замкнув на ключ кришку рояля.

Гості розходилися, молодші пішли спати, а старші, випросивши дозвіл, шумною, веселою юрбою пішли проводжати вихованок.

Разом з ними вийшли Янкель і Пантелєєв. Вони взяли у Вікмиксора дозвіл піти у відпустку й були надзвичайно задоволені.

На вулиці було не по-осінньому тепло.

Біля воріт обоє відокремились од інших і не поспішаючи рушили проспектом. Під ногами хрускотіла підмерзла вода, підбори лунко стукали на щербатих плитах. О третій годині на вулиці тихо й порожньо, і сламникам особливо приємна ця тиша. Сламникам добре.

Все у них тепер іде так гарно, а найголовніше — у них є два червінці, з якими вони в будь-яку мить можуть вирушити в Одесу чи в Баку на кінофабрику.

Підмерзлі калюжі похрускують під ногами.

Подекуди ще спалахують непогашені ілюмінації Жовтневого свята.

Подекуди горять маленькі п'ятикутні зірки з серпами й молотами. Тихо…