Республіка Шкід

ВЛАДА НАРОДОВІ

Закінчились вечірні уроки.

Черговий востаннє пройшов по коридорах, віддзвенів останній дзвоник, і Шкіда загрюкала партами, затупотіла, заспівала, затанцювала й розтеклася по всіх поверхах старого будинку.

Молодші відділення висипали в зал грати в довгу лозу, інші ринули на сходи — кататися на поручнях, а дехто подався на кухню, сподіваючись поживитися рештками обіду.

Старші почали культурнішу розвагу. Горобець, наприклад, дістав десь довгу мотузку і, зробивши петлю, вийшов у їдальню. Там він сів біля дірки в підлозі, розклав петлю і кинув шматок холодної каші. Потім сховався за лаву й став чекати.

Це він ловив щурів. Ловля щурів була останнім часом його улюбленою розвагою. Горобець сам винайшов цей спосіб, яким дуже пишався.

Япончик сидів у класі, шморгав носом і з величезною наполегливістю перекладав вірші Шаміссо з німецької на російську. Перекладати було важко, але Японець, затуливши пальцями вуха, невтомно добирав і бубонів уголос непіддатливий рядок вірша:

І так без кінця. Доти, поки рядок нарешті не набирав належної форми і не ставав на місце.

Громоносцев довго, позіхаючи, дивився на стелю, потім вийшов з класу і, піймавши якогось шкета з молодшого відділення, привів його в клас. Прив'язавши до ноги малюка мотузку, він ліниво мружився, посміхався і наказував:

— Ану, мопсику, потанцюй.

Мопсик спершу спробував зіграти на Миколчиному милосерді і завив:

— Ой, Миколко! У мене пога болить!

Але Громоносцев тільки посміювався.

— Нічого, мопсику, потанцюй.

У кутку за класною дошкою розучував пісню Бобер, який недавно прибув у Шкіду. Він співав куплети, почуті десь у кіно, і акомпанував собі, щосили барабанячи кулаками по дошці:

Дошка рипіла, ухала і тріщала під могутніми ударами.

За партою сидів Янкель, малював коня. Потім малювати набридло, і він, безглуздо втупивши погляд у стіну, забурмотів:

— Дер катер гейт нах хаузе. Дер катер гейт нах хаузе.

Янкель ненавидів німецьку мову, і це було єдине речення, яке він добре знав, прекрасно вимовляв і яким оперував на всіх уроках Еланлюм.

Осторонь сиділи групою одноокий Мамочка, Окраєць, Косар і Гога.

Вони грали в мотузку.

Перебираючи з пальця на палець кусок мотузки, робили вигадливі фігури й одразу ж ледве розплутували їх.

Раптом усі, хто був у класі, насторожилися і прислухалися. Згори почувся шум. Над головами тупотіли десятки ніг, і стіни класу тривожно стогнали під штукатуркою, що сипалися на підлогу.

— Щура впіймали! — радісно вигукнув Мамочка.

— Щура впіймали! — підхопили всі інші й помчали нагору.

В залі зчинилася метушня.

Посеред залу крутився Горобець, ледве тримаючи довгу мотузку, на кінці якої судорожно звивався великий сірий щур.

Попід стінами юрмилися шкідці.

— Ну, я зараз його випущу, а ви ловіть, — скомандував Горобець.

Він швидко нахилився і надрізав мотузку майже біля самісінької шиї щура.

Пролупав писк торжества.

Щур, оглушений страшенним шумом, заметався по залу, не знаючи куди сховатись, а за ним з криком, реготом, вищанням бігала юрба шкідців, намагаючись затоптати його ногами.

— О-о-о!!! Лови!

— А-га-а… Бий!

— Души!

— І-і-их!

Зал здригався під дрібним тупотінням ніг і від могутнього реву. Тихо бряжчали шибки у високих шкільних вікнах.

— О-го-го!!! Лови! Лови!

— Забігай зліва-а!

— Ногою! Ногою!

— Дава-ай!

Двері залу були щільно зачинені. Щілини заткнуті. Всі шляхи відступу сірій істоті було відрізано. Марно тикався її гострий ніс у кутки. Всюди стіни й стіни. Нарешті Мамочка, відчувши себе героєм, помчав напереріз зацькованому щуру і енергійним ударом ноги порішив його.

Мамочка, задоволений, гордо оглянув хлопців, що стовпилися навколо, — сподівався почути похвалу, але ті сердито забурчали. Їм зовсім не хотілося закінчувати таку цікаву розвагу.

— Ого! Розхрабрився!

— Сволота! Треба було вбивати?

— Подумаєш, герой, відзначився! Так би й кожен міг! Шкідці розходились незадоволені.

В цей час унизу Бобер закінчив молодецьку пісеньку «Ай-ай, Петроград», затужив і перейшов на романс:

Потім затягнув було «Розлуку», але одразу ж обірвав себе і голосно позіхнув.

— Піти потанцювати, чи що, — пропонував він нудьгуючи.

— Ходімо, — підтримав Циган.

— Ходімо, — підхопив Янкель.

— Ходімо! Ходімо! Танцювати! — пожвавішали всі.

Янкель помчав до вихователя і, впіймавши його десь у коридорі, почав канючити:

— Заграйте, дядю Сергію. Га? Один вальсик і що-небудь ще.

У Білому залі зібралося все доросле населення республіки. Шкідці, як на балу, обирали партнерів, і пари церемонно ставали одна за одною.

Дядя Сергій мрійливо задрав голову, вдарив по клавішах, і під звуки «Дунайських хвиль» пари закружляли у вальсі.

Власне, сяк-так уміла танцювати лише одна пара — Циган та Бобер. Усі інші тільки крутилися, тупцювали і штовхали один одпого.

— Синьйори! Медам! Танц-вальс! Верти, крути, павертай! — надривався Янкель, граціозно підхоплюючи Японця — свою даму — і ніжно наступаючи йому на ногу. Японець морщився, але тупцяв, голосно дивуючись:

— Чорт! Чверть години крутимось — і все на одному місці!

Вальс змінився тустепом, тустеп — падеспанем. Веселощі поступово просочувались у холодні білі двері залу.

У самий розпал танців, коли Шкіда, одностайно закусивши вудила, дико витанцьовувала краков'як, з запалом притупуючи дірявими казенними чобітьми, у дверях показався Вікмиксор.

— Хлопці!

Крякнув сполоханий рояль і ніяково замовк, захлинувшись в акорді.

Не встигнувши ще раз притупнути, зупинилися насторожені пари. Обличчя завідуючого сяяло якось особливо урочисто.

— Хлопці, — повторив Вікмиксор, коли стало зовсім тихо, — всі негайно йдіть у їдальню. Зараз відбудуться загальношкільні збори.

У напівтемній їдальні, пропахлій тюленячим жиром, тривожний гомін.

Голені голови щохвилини крутяться в різні боки, а на обличчях застигло запитання: в чому річ?

Шкільні збори для шкідців — новина. Це вперше.

Усі нетерпляче ждуть Вікмиксора: що ж він скаже?

Нарешті завідуючий входить у їдальню.

Кілька хвилин він стоїть, озираючись, потім підкликає вихователя і голосно каже:

— Сергію Івановичу, ви будете для першого разу секретарем. Хлопці ще не звикли до самоуправління.

Вихователь мовчки сідає, кладе перед собою аркуш паперу й чекає, а Вікмиксор хвилину думає й чухає вухо. Потім він випростується й починає говорити:

— Хлопці! Досі у нас у школі немає життя… Так, почекайте!..

Він збивається.

— Я забув почати. Отже, вважаю перші загальношкільні збори відкритими. Головою поки що буду я, секретарем — Сергій Іванович. На порядку денному — моя доповідь про самоуправління в школі. Отже, я починаю.

Шкіда мовчить. Шкіда причаїлась і жде, що скаже її керманич.

— Отже, прошу уваги. Що таке наша школа? Це — маленька республіка.

— Мабуть, скоріше — монархія, — єхидним шепотом поправляє зава Японець.

— Наша школа — республіка, але в республіці завжди влада в руках народу. У нас же досі цього не було. Ми мали з одного боку вихованців, з другого — вихователів, якими керував я. Цим, так би мовити, порушувалася наша негласна конституція.

— Правильно! — лине приглушений вигук з гущі вихованців.

Вікмиксор грізно насуплює брови, але одразу спохвачується і веде далі:

— Тепер цього не буде. Зараз я викладу перед вами свій план. Школа повинна йти в ногу з життям, а тому наш колектив має запровадити у себе самоуправління.

— О-го-го!

— Здорово!

Шкідці здивовані.

— Так. Самоуправління. Ви не розумієте цього слова? Слово звичайне. Ось схема нашої системи самоуправління. Сьогодні ж ми оберемо старост по класах, по спальнях, по кухні й по гардеробу. Їхній обов'язок буде призначати чергових. Чергових призначатимуть на один день. Сьогодні один, завтра другий, післязавтра третій і так далі. Таким чином, усі ви поступово будете залучені до громадського життя школи. Зрозуміли?

— О-го-го! Зрозуміли!

— Ну, так от. Старосту ми обиратимемо на місяць або на два тижні. Але старости — це ще не все. Старости по кухні і гардеробу потребують контролю. Ми оберемо для них трійку. Ревізійну трійку, яка й контролюватиме їхню роботу. Згода?

— Ясно! Згода! — гудуть голоси.

— Так ми виживемо можливість крадіжок.

— Оце так! Правильно.

Вікмиксор почуває себе прекрасно. Йому здасться, що він зробив величезний подвиг, зробив великий державний крок, йому не хочеться кінчати, і він каже:

— Крім того, педагогічна рада скликатиме раду старост, і разом з вихователями ваші виборні обговорюватимуть усі найважливіші заходи школи та її подальшу роботу.

Шкіда вражена остаточно. Вигуки й репліки розростаються в ревіння.

— Ур-ра-а!

Але Вікмиксор переходить до виборів. Мов на аукціоні, він вигукує назви постів для майбутніх старост, а у відповідь в багатоголосому гулі чути прізвища тих, кого обирають.

— Староста по кухні. Кого пропонуєте? — виголошує Вікмиксор.

— Янкеля!

— Цигана!

— Янкеля!

— Давайте Черних!

— Черних на старосту!

— Хто за Черних? Підніміть руки. Хто проти? Проти немає. Отже, одностайна більшість за Черних, ти — староста по кухні.

Вже продзвенів дзвоник до сну, а збори ще тільки розгорялися.

Нарешті далеко за північ Вікмиксор підвівся і оголосив:

— Всі місця розподілено. Час пізній, пора спати.

Він пішов до дверей, але, згадавши щось, обернувся і додав:

— Збори вважаю закритими. Між іншим, хлопці, за останній час ви щось дуже розпустились, тому я вирішив завести для невиправних ізолятор. Зрозуміли? А тепер — спати.

— От вам і конституція! — в'їдливо сказав за спиною Вікмиксора Японець.

Але його не слухали.

— Ну й Вітя! Ну й молодець! — захоплювався Янкель, відчуваючи, що пост кухонного старости дасть йому немало приємного.

— Справді здорово.

— Тепер ми рівноправні громадяни.

— Гей, постороніться, громадянине Вікмиксор! Гррромадянии шкідець іде, — не вгамовувався Японець.

Новий закон Вікмиксора обговорювали всюди. У спальні, у вбиральні, в класах.

Бідний дядя Сергій безуспішно намагався втихомирити й загнати в спальню своїх збуджених вихованців. Шкідці раділи.

Тільки один Єонін, немов дуже скривджений, невизнаний пророк, презирливо викрикував фрази, сповнені жовчі й досади:

— Ех, ви! Дурні! Розтаяли! Вам дали парламент, але ви дістали й каторгу.

Він натякав на старост і ізолятор.

— Чого ти ниєш? — обурювалися товариші, проте Японець не переставав. Він закидав руки вгору й трагічно вигукував:

— Народе! О великий шкідський народе. Ти осліп. Тебе зачарували. Закликаю тебе, Шкідо, не вір словам Вікмиксора, бо хто-хто, а він завжди може надути.

Не було випадку, щоб Єонін підтримав нову ідею Вікмиксора, і завжди в його особі педагоги натрапляли на запеклого противника. Але якщо раніше за ним ішла більшість, то тепер його мало хто слухав. Шкідці, які дістали конституцію, почували себе іменинниками.