Республіка Шкід

САША ПИЛЬНИКОВ

Продзвенів дзвоник, закінчилася перерва. У клас четвертого відділення ввійшов Костолмед, він же Костець.

— На гімнастику, швидко!

Хлопці неохоче поплентали з класу.

— Швидко! — підганяв Костець, постукуючи круглою полірованою паличкою.

Коли всі вийшли з класу, за партами лишилися сидіти Японець і Янкель.

— А ви що? — піднявши брови, спитав Костець.

— Не можемо, — скрививши обличчя, промовив Японець. — У нас ноги болять.

Хворі шкідці за наказом Вікмиксора звільнялися від гімнастики.

— Покажіть, — сказав Костець.

Японець, кульгаючи, підійшов до вихователя і підняв босу ногу. Нога на п'яті пожовтіла, напухла, і в самому центрі утворилося огидне на вигляд нагноєння.

— Нарив в останній стадії, — стогнучи пояснив Японець. — До вбиральні ледве ходжу, не те що на гімнастику.

— Гаразд, лишайся, — сказав Костець. — А ти? — звернувся він до Янкеля.

Янкель мало не рачки підповз до халдея.

— Сил немає, — прохрипів він. — Замучила, чортова гадина.

Він закачав штани. На коліні й далі до стегна тягнувся страшний, червоний з синюватими прожилками шрам.

— Де це тобі так попало? — скривившись, запитав Костець.

— Дрова пиляв, — відповів Янкель. — Пилкою. Ходити не можу, дядю Костю, тим більше вправи робити.

— Лишайся, — погодився Костець і вийшов з класу.

Коли він вийшов, Янкель, щільно зачинивши за ним двері, сказав:

— Ну, брат, а тепер, мабуть, можна й вилікуватися.

Кажучи це, він підійшов до своєї парти, закачав штани і, послинивши долоню, одним рухом руки змив страшну рану.

Те саме зробив і Японець.

Зцілившись, обидва сіли за парти. Японець вийняв книгу, а Янкель — початий журнал.

Цей спосіб ухиляння від гімнастики вигадав Янкель; він же, маючи здібності малювальника, художньо розмальовував за невелику плату виразки, рани, пухлини та інше.

Костець вірив, що ці хвороби — справжні. І зараз, коли вихователь піднімався нагору в гімнастичний зал, його душа під грубою казарменою оболонкою халдея була сповнена співчуття до нещасних мучеників.

А в гімнастичному залі вже зібралися хлопці. Коли ввійшов Костець, вони вищали, вовтузились і тинялися без діла по великому залу.

— У шеренгу ши-куйсь! — закричав Костець.

Хлопці заворушились, як мурахи, і зрештою вишикувались по ранжиру в пряму лінію.

Першим з правого флангу стояв Купець, за ним Циган, Джапарідзе й Пантелєєв. За Пантелєєвим звичайно ставав Янкель, тепер же місце лишалося вільне, і Костець скомандував:

— Зімкнись!

Шеренга зімкнулася.

— Рівняння на… пра-во!

Всі голови, за винятком голови Горобця, повернулися праворуч, а Горобець задумався й не почув команди.

— Воробйов, вийди з строю! — наказав Костолмед.

Горобець вийшов.

— Маєш запис у «Літопис», — повідомив Костець і додав: — Стань на місце.

Добившись, щоб шеренга вишикувалась в ідеально пряму лінію, Костець повернув її праворуч.

Третьокласник Безсовестін, який добре грав на роялі і завдяки цьому погано вчився, сів до піаніно.

— Кроком руш! — скомандував Костець.

Безсовестін заграв старовинний марш «Альте камераден», і під звуки маршу три десятки босих ніг заходили вздовж стіп залу.

Йшли один за одним. Попереду виступав Купець: він ішов найкраще, мав виправку, вироблену ще в корпусі. Не встигаючи з інших предметів, Купець пристрасно любив гімнастику.

Всі інші йшли не так браво, тільки Пантелєєв, Дзе і Циган наслідували Купця, хоч і не зовсім вдало. Зате Горобець, який дістав запис у «Літопис», бешкетував. Він ішов не в ногу, розтягував інтервали і, опинившися за спиною Костеця, показував йому дулю або язик.

— Лівою, лівою, — командував Костець, відстукуючи такт полірованою паличкою. — Лівою, лівою. Раз, два, раз, два…

Осіннє сонце тьмяно відбивалося в паркетних квадратах і білими плямами бігало по фарбованих під мармур стінах…

— На-а гімнастику… виходь!

Купець, дійшовши до середини стіни, круто повернув ліворуч.

Біля протилежної стіни шеренга розійшлася через одного в різні боки й зійшлася вже парами, а потім четвірками.

— Стій! Відділення, розім-кнись!

Відділення розімкнулося.

Хлопці стали на квадратах паркету, як фігури на шахівниці.

— Вільно!

Купець виставив ногу вперед, руки заклав за спину. Всі інші стали як попало. Більшість почали підтягувати штани, що опустилися під час маршування, поправляти паски, сякатись і кашляти.

— Струнко! Першу вправу! По-чи-иай!

Безсовестін заграв вальс.

Під такт костецівської палички хлопці заходилися викопувати сокольські вправи, потім мюллерівські вправи, потім шведську гімнастику.

— Їсти хотця, — сказав Японець, згорнувши книгу.

Янкель перевів погляд з коня, якого він малював, на Японця і відповів:

— Так-с, пожерти б не завадило.

— У тебе немає?

Янкель махнув рукою.

— В четвер… Було б, брат, так давно б нажерся.

Він сумно зазирнув у порожню шухляду парти, потім понишпорив по чужих партах, — скрізь було порожньо.

— Хоча б скоринку десь найти.

Раптом Японець ляснув себе по лобі.

— Ідея! Пам'ятаєш, Курочка розповідав, що в них у класі, на грубі…

Янкель схопився.

— І правда, ідея!..

Обидва підскочили до груби й подивилися вгору.

— Ех, чорт, — зітхнув Янкель, — як би туди залізти?

— Давай підсади мене. Я тобі на плечі стану.

— Ставай.

Янкель нагнувся і вперся руками в коліна. Японець виліз йому на плечі.

— Ще трохи піднімися.

Янкель став навшпиньки.

— Досить!

Японець вчепився руками за карниз груби й зазирнув у запилене заглиблення.

— Ну що? — спитав Янкель, дивлячись на брудну підлогу.

Японець хвилину длубався там, потім пролупав радісний вигук:

— Є!

— Що?

— Булка біла… ще булка… грудка цукру… хліб… Та тут цілий склад недогризків.

— Давай кидай!

На підлогу впало щось важке, тверде, як камінь. Потім посипався кам'яний дощ…

Посипалися цвілі, закам'янілі рештки сніданків, що їх ситі учні комерційного училища закидали колись на грубу. Останній недогризок — булка з прилиплим до неї і затверділим, як кам'яне вугілля, шматком ковбаси — вдарився об підлогу. Японець уже збирався сплигнути з Янкелевих плечей, коли почувся окрик:

— Це що таке?!

Янкель від несподіванки здригнувся і опустив руки. Піраміда повалилась. У дверях класу стояв Вікмиксор. Поряд з ним стояв хлопчак років п'ятнадцяти з широким бабським обличчям, жорстким волоссям, що стирчало на всі боки, одягнений у сіру куртку і підперезаний ременем із срібного гімназичною пряжкою.

— Що це таке? — повторив Вікмиксор. — Де клас?

— На гімнастиці, — тихо відповів Янкель.

— А ви що?

— Ноги болять… — мало не пошепки промовив Янкель.

Вікмиксор насупився.

— Ноги болять? Он як… А на грубу чого лазили? Лікуватися?

Противники мюллерівських вправ і шведської гімнастики мовчали.

— Обидва в п'ятому розряді, — оголосив Вікмиксор. — А зараз марш нагору.

Товариші в супроводі Вікмиксора і незнайомця з бабським обличчям піднялися нагору. В гімнастичному залі хлопці знову марширували. Безсовестін грав марш на мотив відомої пісні:

При появі Вікмиксора Костець скомандував:

— Стій, струнко!

Хлопці зупинилися. Вікмиксор підійшов до Костеця і голосно спитав:

— Чому Черних і Єонін лишилися у класі?

— Вони хворі, Вікторе Миколайовичу, — відповів вихователь.

Вікмиксор насупився.

— Неправда, вони цілком здорові.

— Не може бути, Вікторе Миколайовичу! Я сам бачив…

— А я вам кажу, що вони здорові.

Потім Вікмиксор повернувся до класу.

— Хлопці, Єонін і Черних переводяться в п'ятий розряд за симуляцію хвороби і ухиляння від занять. Хай це буде для вас уроком. Надалі хворі мають подавати довідку лікпома.

Янкель і Японець уже стали в стрій. Біля дверей усе ще стояв незнайомий хлопчак у сірій куртці.

Вікмиксор згадав про нього і відрекомендував:

— А це ваш новий товариш Єльховський Павло… Єльховський, — звернувся він до новачка, — стань у шеренгу.

Новачок ніяково й нерішуче підійшов до строю.

— Стань по ранжиру, після Черних, — сказав Костець.

Шеренга розімкнулась, і Єльховський став у спину Янкелеві. Позад нього опинився Японець.

Вікмиксор вийшов з залу, чомусь викликавши й Костеця.

— Як тебе звати, сволото? — спитав Японець у новенького.

— Чому сволота? — здивувався той.

Голос у нього був тонкий і якийсь надзвичайно писклявий.

— Чому сволота? — перепитав Японець. — А тому що, гадина, ми через тебе засипалися. Не прийшов би ти, нічого б не було.

— Не логічно, — пропищав Єльховський. — Я не винен, що так сталося.

— «Не логічно»… А тут, будь ласка, в п'ятому розряді сиди, — втрутився Янкель, який не встиг навіть покуштувати хлібних недогризків і заздалегідь тішився приємністю просидіти п'ять тижнів без відпустки, а отже, і надголодь.

До залу ввійшов Костець. Він був похмурий і насуплений, — очевидно, дістав від начальства догану.

— Струнко!

Знову клас почав ходити кругом по залу. Знову з-під пальців Безсовестіиа полилися звуки маршу:

Японець злився. Він відчував, що винен сам у тому, що сталося, але, бажаючи зігнати на комусь злість, почав переслідувати новачка Єльховського. Він наступав новачкові на ноги, так що у того спадали ганчір'яні хатні туфлі, і крадькома шпиняв його кулаком у спину… Єльховський спершу вирішив не звертати уваги на вихватки Японця, але, коли ці вихватки стали переходити міру, він запищав:

— Відчепись!

Японець ще більше розізлився і з силою наступив новачкові на ногу. Єльховський смикнув погою, застібка туфлі лопнула, і туфля лишилася на підлозі.

Вихователь помітив би вихватку Японця, і його б ще більше покарали, якби саме в цю мить не продзвенів дзвоник.

Хлопці, котрі, ще маршируючи, бачили, як Японець переслідує новачка, обступили Єльховського.

Той сидів навпочіпки, схилившися над розірваною туфлею. Обличчя його скривилось у гримасі; здавалося, він от-от розплачеться.

Але він не заплакав. Замість цього він став чхати. Чхав він якось особливо, кривив обличчя, мружився, і звук у нього виходив якийсь надзвичайно ніжний:

— Апсик!..

Чхав він часто, з певними проміжками. Хлопці оточили його і дивилися здивовано і зацікавлено.

— Що це з ним? — злякано спитав Японець.

— Чхає, — відповів Янкель.

— Бачу, що чхає, а чого чхає?

— Так, напевно, звичка… спадковість.

— Чихун, — сказав хтось.

Купець нагнувся і дав Єльховському болючого щигля в потилицю. Тоді виступив Льонька Пантелєєв.

— Чого знущаєтеся з людини? — сказав він. — Тебе, Купець, мабуть, не мучили, коли ти новачком був?!

Клас зареготав.

— І смішного нічого немає, — почервонівши, заявив Пантелєєв. — Нічого хвастати своєю гуманністю, добгим ставленням до новачків, якщо самі їх б'єте… Хіба не пгавда?

Ніхто не відповів. Усі мовчали, а мовчання, як відомо, — знак згоди.

Єльховський тим часом натягнув покалічену туфлю, підвівся, чхнув востаннє і, тужно оглянувши хлопців, спинив вдячний погляд на Пантелєєві.

У коридорі, коли хлопці розходилися по класах, Пантелєєв підійшов до новачка.

— Будьмо сламниками, — сказав він. — Сламниками у нас звуть дгузів. Будьмо дгузями… Гагазд?

Єльховський не відповів, тільки кивнув головою. Пантелєєв подав сламиикові руку, той міцно потис її.

Панько Єльховський народився в Смоленську.

Паньків батько, вчитель початкової міської школи, належав до числа тих людей, яких по любить начальство. Начальство не любить людей занадто розумних, замкнутих і вільнодумних. Паньків батько був розумний і вільнодумний: він належав до місцевого соціал-демократичного гуртка. За це його звільнили з посади вчителя, простіше сказати — вигнали. Він повністю віддав себе революційній справі, а сім'я голодувала, діти росли. Батько шукав роботи, але не міг знайти її… Мати прала у панських домах, мила підлоги. Дитинство Панька — нерадісне дитинство.

В 1917 році Панькового батька вбили на вулиці козаки. Панько жив з матір'ю, тоді мати віддала його в приют; там він пробув до 1921 року. Потім старший брат Панька, червоний командир, поїхав до Пітера у Військову академію, а через півроку виписав у Петроград і сім'ю — матір, сестру й братика Панька. Панько пожив місяць, не більше, вдома й набешкетував, забуянив відчайдушно, бо був істериком. Брат спробував вплинути на нього сам — не помогло; тоді він звернувся у відділ народної освіти. І Панько опинився у Шкіді.

Шкіда зустріла його недружелюбно, але потім, узнавши ближче, полюбила міцно, мабуть, міцніше ніж будь-кого. Він був хлопець добрий, надзвичайно чуйний, по-шкідському чесний, а головне — любив бешкетувати. А бешкетування, як відомо, — культ поклоніння шкідців.

На другий день після приходу Єльховського Шкіда мала зробити щотижневе паломництво до лазні. Усі чотири відділення вишикувались у залі, влаштували перекличку. Не було тільки новачка.

Шукати його послали Олмикпопа. За хвилину він повернувся і, підійшовши до Вікмиксора, щось сказав йому. Вікмиксор почервонів, зірвався з місця і побіг у четвертий клас. Панько Єльховський сидів на новому своєму місці, за партою Пантелєєва, і читав книжку. Коли Вікмиксор зайшов, він навіть не підвів голови. Вікмиксор хвилину стояв приголомшений, потім закричав:

— Встань.

Єльховський подивився на нього, відклав книжку, але не встав.

— Встань, тобі сказано! — вже заревів завшколою.

— А чого ви кричите? — не підвищуючи голосу, промовив Панько і, тримаючись руками за кришку парти, встав.

— Ти чого не йдеш нагору? — гнівно спитав Вікмиксор, підходячи до Панькової парти.

Той, не зрушивши з місця, відповів:

— А що мені там робити?

— Що робити? В лазню йти, ось що. Усі вже зібрались, а ти сидиш. Не думай, що тут ти можеш робити що хочеш… Будь ласка, без балачок, марш нагору!

— Нічого подібного, — відповів Панько і, сівши за парту, знову почав читати.

Вікмиксор як тигр кинувся до нього і вп'явся руками в плечі.

— Ні, ти підеш, скотина! — заревів він і витягнув Панька з-за парти.

Панько почав відбиватися. На шум збіглися вихователі і хлопці.

— Я тобі покажу!.. — кректав Вікмиксор, намагаючись виштовхнути Панька в коридор. Той вирвався червоний, розкуйовджений.

— Падлюка! — закричав він, потім зморщив обличчя і заплакав.

Вікмиксор, теж червоний і зім'ятий, підвів голову і, віддихуючись, прошипів:

— П'ятий розряд!

Потім вийшов з класу.

Цей випадок прославив новачка. Ніхто не розумів, чому він не захотів іти в лазню і забуянив, але це, на думку шкідців, і було вершиною геройства: буянити просто так. Відтоді вже ніхто не думав кривдити його, хоча скривдити міг кожен. Був він м'якотілий і тільки іноді, в невідомо чим викликаних випадках, ставав запальний і грубий, та й то тільки по відношенню до начальства.

У ті дні четверте відділення захоплювалось книгами Федора Сологуба. В одному з романів цього колись відомого письменника виведено женоподібного хлопця Сашу Пильникова. Японець звернув увагу товаришів на схожість Єльховського з цим типом. Панька прозвали Сашею Пильниковим, замість прізвиська Чихун, що вже було укріпилося…

Згодом його називали ще й Недотепою, Бебе, Почтелем, але звичайно звали Сашком. Багато хто навіть не знав, що справжнє його ім'я — Павло.