Республіка Шкід

ХАЛДЕЇ

Халдей — це по-шкідськи вихователь.

Багато їх побачила Шкіда. Добрих і поганих, злих і лагідних, розумних і дурних і, нарешті, просто недосвідчених, які приходили в дитбудинок для того, щоб одержати пайок і трудову книжку. Голод ставив на пост педагога і вихователя людей, які раніше не мали й уявлення про цю роботу, а робота серед дефективних підлітків — річ важка. Щоб бути добрим вихователем, треба було, крім педагогічного таланту, мати ще залізні нерви, витримку й величезну силу волі.

Тільки щиро віддані своїй справі працівники могли в дев'ятнадцятому році зберегти ці якості, і тільки такі люди працювали в Шкіді, а решта, пайкоїди або слабовільні, приходили, роздивлялися день-два й тікали геть, відчуваючи своє безсилля перед табуном задирливих і зухвалих вихованців.

Багато їх бачила Шкіда.

Одного разу в погано пофарбовані двері Шкіди ввійшов чоловік у котелку. Він був маленький, щуплявий. Пташине личко його заросло бурою борідкою. В усій постаті прибульця було щось приголомшене, несміливе. Він здригався від найменшого шарудіння, і тоді маленькі водянисті очі на пташиному личку злякано розширялись, а повіки мимоволі опускались і закривали їх, ніби чекали удару. Одягнений цей чоловік був дуже бідно. Брудно-темне драпове пальто, що давно вже просилось на спочинок, мішком сиділо на худеньких плечах, невипрасувані бавовняні штани звисали з-під пальта, прикриваючи поруділі солдатські чоботи. Це був новий вихователь, якого вже зарахували у штат, і тепер він прийшов подивитись і познайомитися з дітьми, серед яких мав працювати. Тиняючись безмовною тінню по кімнатах, маленький чоловік зайшов до спальні.

У спальні топилася груба, і коло неї грілись Японець, Окраєць та Янкель.

Маленький чоловік оглянув ряди ліжок і, хоч було ясно видно, що це спальня, спитав:

— Це що, спальня?

Хлопці здивовано перезирнулися, потім Япончик зробив улесливу міну й солодко відповів:

— Так, це — спальня.

Чоловік тихо кашлянув.

— Так. Так. Гм… Це ви грубу топите?

— Так, це ми грубу топимо. Дровами, — уже в'їдливо відповів Японець, проте чоловік не звернув уваги.

— Гм… І ви тут спите?

— Так, і ми тут спимо.

Чоловік хвилину походив по кімнаті, потім підійшов до стіни й помацав портрет Леніна.

— Це що ж — самі малювали? — знову спитав він.

У повітрі запахло комедією. Янкель підморгнув хлопцям і відповів:

— Так, це теж самі малювали.

— А хто ж малював?

— А я малював. — Янкель, вдаючи серйозного, підійшов до вихователя і мовчки втупив у нього погляд, чекаючи нових запитань.

Маленький чоловік оглянув кімнату ще раз і спинив погляд на ліжках.

— Це — ваші ліжка?

— Так, наші ліжка.

— Ви спите на них?

— Ми спимо на них.

Потім Янкель зовсім невинно додав:

— Між іншим, вони дерев'яні.

— Хто? — не зрозумів вихователь.

— Та наші ліжка.

— Ах, вони дерев'яні! Так, так, — бурмотів чоловік, не знаючи, що сказати, а Янкель уже зарвався і так само невинно вів далі:

— Так, вони дерев'яні. І на чотирьох ніжках. І вкриті ковдрами. І стоять на підлозі. І підлога теж дерев'яна.

— Так, підлога — дерев'яна, — машинально підтакнув халдей.

Японець хихикнув. Жарт видався забавним, і він, наслідуючи Вікмиксора, непомітно розтягуючи слова, з серйозною важністю промовив, звертаючись до вихователя:

— Зверніть увагу. Це — груба.

Халдей уже нервував, але жарт тривав.

— А груба — кам'яна. А це — дверцята. А сюди кидають дрова.

Маленький чоловік уже розумів, що з нього сміються, і поспішив вийти з кімнати.

Незабаром уся Шкіда вже знала, що по будинку ходить чоловік, який про все питає.

За чоловіком почала ходити юрба цікавих, а більш пустотливі йшли поперед нього й під загальний регіт запобігливо пояснювали:

— А отут — двері…

— А це — клас…

— А це ось — парти. Вони дерев'яні.

— А це — стіни. Не вдартеся.

Через півгодини зацькований новачок сховався в канцелярії, а натовп хлопців гоготав біля дверей, збиткуючись над жертвою допитливості.

Заляканий такою зустріччю, маленький чоловік більше не приходив у Шкіду. Людина в котелку зрозуміла, що їй тут не місце, і пішла так само тихо, як і прийшла.

Не так просто було з іншими.

Одного разу Вікмиксор відрекомендував хлопцям нового вихователя.

Вихователь справив на всіх прекрасне враження, і навіть шкідці, яких важко було обманути, відчули в новачку якусь силу й привабливість.

Він був молодий, гарної статури, мав гучний голос. Чорні непокірні кучері кошлатою шапкою метлялися на гордо піднятій голові, а очі блищали, як у лева.

У перший же день чергування йому довелося витримати виховну пробу. Треба було вести Шкіду в лазню.

Проте юнак не злякався, і вже з другої перерви голос його заклично гримів у класах:

— Вихованці! Одержуйте білизну. Сьогодні підете в лазню.

Шкідці — народ неповороткий, важкий на підйом. Любителів ходити в лазню серед них — мало. Відразу ж десяток гугнявих голосів застогнав:

— Не можу в лазню. Голова болить.

— У мене поперек ниє.

— Руку ломить.

— Чого мучите хворих? Не підемо!

Але номер не пройшов. Голос новачка загримів так переконливо і владно, що навіть Вікмиксор, який саме проходив мимо, розчулився й подумав: «З нього вийде добрий вихователь».

Шкідці скорилися. Бурчали, але йшли одержувати білизну в гардеробну, потім вишикувалися по двоє в залі й затихли, чекаючи вихователя.

А вихователь у цей час одержував у коморі місячний пайок продуктів як аванс.

Учні чекали разом з Вікмиксором, який хотів зайвий раз полюбуватися енергійним новачком. Нарешті той прийшов. За спиною у нього гойдався рюкзак з продуктами.

Він гучно скомандував рівнятися, потім раптом зам'явся, нерішуче підійшов до Вікмиксора і стиха мовив:

— Вікторе Миколайовичу, розумієте, я не знав, що учні підуть у лазню… І тому не взяв білизну.

— Ну, то в чім же річ?

— Та я, розумієте, хочу попросити, щоб мені на один день дали казенну білизну. Звісно, як тільки змінюся, я її принесу.

Звичайно таке не дозволяли, але вихователь був такий симпатичний, так сподобався Вікмиксору, що той мимоволі погодився.

Білизну зараз же підібрали, і школа рушила в лазню. Все йшло гаразд.

Пари злагоджено поповзли вулицею, і навіть завзяті бешкетники не наважувалися цього разу кидати камінням та гноєм у трамвайні вагони і в перехожих.

У лазні шумно розляглися й пішли митися.

Вихователь перший заліз на приполок і, здавалося, геть забув про вихованців, захопившись миттям.

Потім хлопці вдягалися, сварилися з банщиком, канючили у відвідувачів цигарки й зовсім не помітили, що немає вихователя. Потім спохватилися, почали шукати, обшукали всю лазню і не знайшли його. Почекавши півгодини, вирішили йти самі.

В школу повернулися безладною ордою, і це розлютило Вікмиксора. Він вирішив насамперед оголосити догану новому педагогові. Але того не було. Не прийшов він і на другий день. Вікмиксор довго розводив руками і скрушно казав:

— Такий приємний, солідний вигляд — і таке дрібне шахрайство. Поцупив пару білизни, одержав продукти на місяць, помився на казенний рахунок і зник!..

Одначе урок пішов на користь, і до новачків-педагогів відтоді почали придивлятися пильніше.

Галерея безнадійних не кінчається цими двома. Їх було більше.

Одні приходили на зміну іншим, і майже в усіх була єдина мета: щось заробити. Кожен, щоб удержатися, підлещувався то до вчителів, то, навпаки, до вихованців.

Молодий педагог Пал Ванич, тонконосий велетень з конячою гривою, мав щодо цього великі здібності.

Він з першого ж дня взяв курс на учня, і, коли йому представили клас старших, він схвально всміхнувся й бадьоро сказав:

— Ну, ми з вами зспіваємось!

— Факт, зспіваємось, — підтвердили хлопці. Вони не думали, що «зспівуватись» їм доведеться буквально.

«Співанка» почалася на першому ж уроці.

Вихователь прийшов у клас і почав розпитувати у хлопців про їхнє життя. Розмова не клеїлася. Старші виявились обережними, придивлялися до нового вихователя, і тоді для зближання Пал Ванич вирішив ризикнути.

— Не подобаються мені ваші педагоги. Надто вже вони суворі до вихованців. Немає товариського підходу.

Клас здивовано мовчав, тільки Окраєць процідив щось ніби «угу».

Розмова не в'язалася. Всі мовчали. І ось вихователь, походивши по кімнаті, несподівано сказав:

— А я ж добрий співак.

— Ну? — здивувався Громоносцев.

— Так. Непогано співаю арії. Я навіть в аматорських концертах виступав.

— Ти диви! — захоплено вигукнув Янкель.

— А ви нам заспівайте що-небудь, — запропонував Японець.

— Правда, заспівайте, — підтримали й інші.

Пал Ванич усміхнувся.

— Кажете, заспівати? Гм… А урок?..

— Нічого, урок потім. Встигнемо, — заспокоїв Мамочка, який не відзначався великою любов'ю до уроків.

— Ну, гаразд, хай буде по-вашому, — здався вихователь. — Тільки що ж вам заспівати? — насупився він, потираючи лоба.

— Та байдуже. Заспівайте що-небудь з опери, — пролунали нетерплячі голоси.

— Якусь арію!

— Арію! Арію!

— Ну, гаразд. Арію то арію. Я проспіваю арію Ленського з опери «Євгеній Онєгін». Добре?

— Шкварте, співайте!

— Дайош! Чого там.

Пал Ванич відкашлявся і стиха заспівав:

Співав він досить гарно. М'який голос лунав добре, ї коли було проспівано заключні рядки, клас шумно зааплодував.

Тільки Мамочці арія не сподобалась.

— Пал Ванич! Дружище! Заспівайте що-небудь ще, тільки веселіше.

— Правда, Пал Ванич. Пісеньку яку-небудь.

Той спробував протестувати, але потім здався.

— Що з вами вдієш, шибеники такі! Гаразд, проспіваю зараз вам студентські куплети. Коли я вчився, ми, бувало, завжди їх співали.

Він знову кашлянув і раптом, відбиваючи ногою такт, розсипався задьористим мотивом:

Клас гоготав, і верещав.

Мамочка, тихо схлипуючи коротким смішком, захоплено твердив:

— Оце здорово! Сосиски.

Бурхливий такт пісні закружив вихованців. Окраєць, зірвавшися з парти, раптом задріботів посеред класу, вибиваючи тропака.

А Пал Ванич усе співав:

Хлопці розвеселились і приспів співали вже хором, плескаючи в долоні, грюкаючи партами й підсвистуючи. По класу металося нестримне:

Пісню обірвав раптовий дзвоник за стіною. Урок було закінчено.

Коли Пал Ванич виходив з класу, його проводжали всі гуртом.

— Оце так! Це свій хлопець! — захоплювався Янкель, дотягуючись до плеча вихователя і дружньо поплескуючи його по плечу кінчиками пальців.

— Частіше були б ваші уроки.

— Полюбили ми вас, Пал Ванич, — виливав свої почуття Японець. — Друг ви нам тепер. Можна сказати, прямо брат кровний.

Пал Ванич, підбадьорений успіхом, поблажливо всміхнувся.

— Ми з вами тепер заживемо, хлопці. Я вас у театри водитиму.

Незабаром Пал Ванич справді став своїм хлопцем. Він добував десь квитки, водив вихованців у театр, ділився з ними шкільними новинами, нікого не карав, а головне — не проводив ніяких занять: влаштовував «вільне читання» або просто оголошував, що сьогодні вільний урок і вони можуть робити хто що хоче.

Пал Ванич твердо вирішив завоювати прихильність хлопців і скоро справді завоював її, і так міцно, що, коли настав час і педагогічна рада визнала поведінку вихователя за неприпустиму, Шкіда як один чоловік повстала і збунтувалася, горою ставши за свого улюбленця.

А улюбленець ходив і розпалював пристрасті, поширював чутки про те, що вороги його на чолі з Вікмиксором хочуть вигнати його з школи.

Спалахнув страшенний бунт. Цілий тиждень дефективні шкети дико бешкетували, геть розперезавшись і оголосивши рішучий бій педагогам.

Виникло «Ядро захисту».

Штаб працював безперервно. Керівниками повстання стали за звичаєм старші: Циган, Японець, Янкель і Горобець. Вони цілі дні засідали, придумуючи нові й нові способи захисту улюбленого вихователя.

По класах розсилали агітаторів, які закликали шкідців не підкорятися халдеям і зривати уроки.

— Не вчіться. Бойкотуйте педагогів, які хочуть прогнати нашого Пал Ванича.

І уроки зривалися.

Як тільки педагог заходив у клас і починав урок, у класі лунало тихе гудіння, яке поступово дужчало й переходило в ревіння.

Перевага цього методу боротьби полягала в тому, що не можна було нікого зловити.

Хлопці сиділи смирно, стиснувши губи, і через ніс ревіли.

Хто реве — визначити неможливо. Тільки-но педагог підійде до когось, той одразу замовкає і сидить, стуливши губи, педагог відходить — ревіння лупає знову.

Говорити неможливо.

Уроки зривалися один за одним.

Учителі вибивалися з сил і тікали з половини уроку.

Поступово боротьба за Пал Ванича перетворилася на справжню війну. Штаб дав наказ перейти до активних дій. Уночі в школі вимазали чорнилом ручки дверей, посипали сажею підвіконня, столи і стільці вихователів. Набили цвяхів у сидіння, а біля канцелярії влаштували газову атаку — поцупили великий шматок сірки з хімічної шафи і, поклавши його під вішалку, запалили. Їдкий сірчаний сморід примусив халдеїв відступити і з канцелярії.

На уроках хлопці вже відкрито відмовлялися вчитись.

Цілий тиждень школа скаженіла. Педагогічний склад розгубився. Він ще ні разу не натрапляв на такий організований опір.

Вихователі ходили брудні, вимазані в чорнило й крейду, в порваних штанях і не знали, що робити. Загальна розгубленість ще більше підбадьорювала повсталих шкідців.

Штаб працював, придумуючи нові й нові засоби для поразки халдеїв. Засідали цілими днями, розробляючи стратегічні плани боротьби.

— Ми їх примусимо залишити у себе Пал Ванича! — шаленів Японець.

— Правильно!

— Не віддамо Пал Ванича!

— Треба випустити й розклеїти плакати! — запропонував Янкель, любитель друкованого слова.

Цей проект одразу прийняли, і штаб доручив Янкелеві негайно випустити плакати. В бойовому порядку він скликав усіх художників і літераторів школи.

Плакати почали виготовляти десятками, а спритні агітатори розклеювали на стінах класів і в коридорі грізні лозунги:

Вихователі не встигали зривати підкидних листків.

Повстання розпалювали досвідчені і звичні до бешкетування руки. У деяких класах уже відкрито перегороджували двері партами й лавами, щоб педагоги не могли увійти на урок. Будували барикади.

Серед вихователів виникло занепокоєння.

Відкололася група тих, що злякалися, вони вже почали говорити, щоб Пал Ванича залишити. Але Вікмиксор став дибки і, щоб приборкати бунт, вирішив якнайшвидше усунути педагога. Його звільнили наприкінці тижня, але надії, що з його звільненням бешкетування вщухне, не виправдалися.

Пал Ванич зробив спритний маневр. Коли йому оголосили про звільнення, він прийшов у четверте відділення і з сумом розповів про це вихованцям.

Зчинилася неймовірна буря. Хлопці клялися, що відвоюють його, і дали урочисту обіцянку вчинити такий бешкет, якого Шкіда ще ні разу не бачила.

Цей день шкідці і педагоги запам'ятали надовго. Старшокласники закликали всі відділення до боротьби і дали рішучий бій.

Штаб обговорив план дій, і відразу після того, як Пал Ванич пішов, на стінах школи зарябіли плакати:

У відповідь на це Вікмиксор під час обіду в докладній промові пробував довести, що Ариков як учитель нікуди не годиться, що він тільки розбещує учнів, і закінчив тим, що підтвердив своє рішення.

— Він сюди більше не прийде, хлопці. Я так сказав, і так буде!

Гробова мовчанка була відповіддю на промову зава, а після обіду почалося пекло, якого Шкіда не бачила з дня свого заснування.

В усіх залах, класах і кімнатах позачиняли двері, з лав, щіток і стільців влаштовували пастки. Тільки-но хто відчиняв двері, як на голову йому падало щось важке, лишаючи помітний слід — сипець або ґулю.

Такі забави не дуже подобалися педагогам, але здаватися вони не хотіли: треба було проводити уроки. Халдеї кинулися в бій, і після тривалої облоги барикади було взято штурмом. У трьох педагогів на лобах і підборіддях красувалися синці. Однак педагоги й далі боролися самовіддано.

Того ж дня штаб дав наказ почати «гарячу» війну, і не одна пара виховательських штанів прогоріла від підкладених на стільці жарин. Але треба віддати належно — держалися педагоги стійко. Про уроки вже не було й мови, треба було хоча б утримати в своїх руках владу, і тільки за це й точилася тепер боротьба, жорстока і вперта. Настав вечір. Під час вечері Вікмиксор, зважаючи на загрозливе становище, почав ризиковану контратаку й оголосив школу в стані облоги. Заборонив прогулянки й відпустки, доки не припиниться бешкетування. Та ба, це тільки підлило масла в огонь. Надходили сутінки, і штаб надумав випробувати останній засіб. Засіб був одчайдушний. Штаб кинув лозунг: «Бий халдеїв».

Мов стадо диких тварин, рвонула вся школа. Відразу скрізь погасла електрика і почалася дика розправа. По залу, ревучи, металися в темряві гурти шкідців. Захоплені зненацька, халдеї опинилися в оточенні.

Їх одразу ж зім'яли. Підставляли ніжки. Шпурляли в голову книжки й чорнильниці, били кулаками і шарпали на всі боки.

Намагання запалити світло були марні. Хтось викрутив пробки, і орда осатанілих шпаргонців носилася по школі, трощила все і всіх. Стогнала в темряві на кухні куховарка. Гриміли казани. Це найповзятливіші й найпрактичніші хлопці вирішили скористатися з метушні і грабували рештки обіду та вечері.

Вихователі не витримали і відступили в канцелярію. І тут, оцінивши всю небезпеку становища і зрозумівши, хто був заводієм, Вікмиксор негайно пішов у клас старших і влаштував екстрені збори.

Щоб перемогти, треба було змінити тактику, і він її змінив.

Коли всі хлопці сіли й трохи вгамувалися, Вікмиксор лагідно почав:

— Хлопці, скажіть відверто, чого ви буяните?

— А навіщо Пал Ванича вигнали? — почулася відповідь.

— Хлопці! Але ви зрозумійте, що Павло Іванович не може бути вихователем.

— Чому це не може?

— Та хоча б тому, що він молодий. Ну скажіть самі, хіба ви не хочете вчитися?

— Так він же нас теж учить! — загули нестройні голоси, але Вікмиксор підняв руку, дочекався, коли настала тиша, і спитав:

— Чого ж він вас навчає? Ну що ви з ним пройшли за місяць?

Хлопці зніяковіли.

— Та ми різне проходили… Всього не запам'ятаєш!

А Мамочка під загальний сміх додав:

— Він здорово пісні співав. Про сосиски!

Настрій помітно змінився, і Вікмиксор скористався з цього.

— Хлопці, — сказав він сумно, — як вам не соромно… Ви, старшокласники, все-таки розумні, розвинуті хлопчики, і рантом полюбили людину за якісь «сосиски»…

Клас нерішуче захихикав.

— Адже Павло Іванович не педагог, він цирковий клоун, тільки тим і цікавий, що він клоун!

— Правда! — пролунав вигук. — Клоун! Як у Чінізеллі.

— Ну так ось, — вів далі Вікмиксор. — Клоуна вам і в цирку покажуть, а літератури ви не знатимете.

Клас мовчав. Сиділи, підперши голови руками, дивилися на Вікмиксора, який розгулював по кімнаті, і мовчали.

— Отже, — голосно сказав Вікмиксор, — вибирайте: або Пал Ванич, або література. Якщо ви не перестанете бешкетувати, Пал Ванич, може, й залишиться, але літературу ми змушені будемо викреслити з програми школи.

Він торкнувся болючого місця. Шкідці все-таки хотіли вчитися.

— Хлопці! — крикнув Японець. — Ша! Як по-вашому?

— Ша! — повторив весь клас. І всі зашуміли. Відразу стало легко й весело, ніби за вікном вщухла буря.

Бешкетування припинилося. Павла Івановича вигнали з школи, і штаб повстанців розпустив сам себе.

А ввечері після чаю Японець сказав товаришам:

— Буянили ми здорово, але, правду кажучи, не через Пал Ванича, як ви думаєте?

— Це правда, — сказав Циган. — Буянили ми просто так — аби буянити… А Пал Ванич — добра сволота.

— Факт, — підтакнув Янкель. — Бити таких треба, як Пал Ванич…

— Бий його! — збуджено закричав Горобець, але він спізнився. Пал Ванича вже не було в школі. Він пішов, лишивши після себе сумбурний спогад.

Іншу тактику виробив такий собі Сірник, прозваний так за те, що був страшенно худий. Це була нещасна людина. Бойовий офіцер, учасник двох воєн, контужений на фронті, він навіки лишився напівглухою, озлобленою і похмурою людиною.

У школу Сірник прийшов як викладач гімнастики і зразу став на сторону начальства, до найменшої дрібниці виконуючи накази Вікмиксора і постанови педради.

Він нещадно карав, записував у журнал довжелезні зауваження, позбавляв відпусток.

Добрий педагог — звичайно добрий дипломат. Він розраховує і обмірковує, коли можна записати чи покарати, а коли й не треба.

Сірник же мало задумувався і сипав покараннями направо й наліво, намагаючись тільки не дуже відступати від правил.

Він походжав на своїх довгих худих ногах по Шкіді, похмуро озираючись на всі боки, й незлобиво скрипів:

— Стань до груби.

— В ізолятор.

— Без обіду.

— Без прогулянки.

— Без відпустки.

Його зненавиділи. Почалася війна, яка закінчилася перемогою шкідців.

Шкільна рада визнала роботу Сірника непедагогічною, і Сірник пішов із школи.

Так само закінчив і Песиміст — напівголодний студент, який не мав ні педагогічної практики, ні педагогічного таланту і не зміг працювати серед шкідців.

Багато їх перебачила Шкіда.

Майже шістдесят халдеїв змінилося в школі тільки за два роки.

Вони приходили і йшли геть. Повільно, мов золото в піску, відсіювались і лишалися справжні, талановиті, віддані справі працівники. З шістдесятьох чоловік тільки десяток зумів, не пристосовуючись, не підробляючись під «свого хлопця», знайти шлях до сердець зіпсованих шкетів, і цей десяток на своїх плечах виніс на берег важкий шкідський човен, оснастив його й послав у далеке плавання — в широке житейське море.

Ольга Панасівна — м'яка, тиха й добра, може, навіть занадто добра. Коли вона відрекомендувалася завідуючому як викладачка анатомії, той недовірливо й недружелюбно подивився на неї і подумав, що навряд чи впорається вона з його буйними вихованцями. Але час показав інше. Те, що іншим педагогам вдавалося зробити за допомогою погроз і покарань, у неї виходило легко, без найменшого натиску й напруження.

Тендітна й зовні хвороблива, вона, проте, мала великий запас спокою: ніколи не кричала, нікому не погрожувала, і все-таки за місяць усі класи полюбили її, і всюди заняття з її дисципліни пішли добре.

Навіть найлінивіші робили успіхи.

Мамочка, Янкель і Горобець — присяжні ледарі — раптом зацікавилися людським скелетом і ретельно малювали гомілкові та тім'яні кістки в своїх зошитах.

Ольга Панасівна зуміла прищепити учням любов до навчання і зробила б багато, коли б не тяжка хвороба, яка примусила її покинути на деякий час Шкіду.

Громадянська війна закінчилася. Настало мирне життя. У місті один за одним відкривалися нові клуби й будинки освіти.

Задумалися над цим і в дитячому будинку. Вільного часу хлопці мали досить, треба було використати його до пуття.

І ось прийшла Міра Борисівна, гладка, життєрадісна єврейка. Вона прийшла похмурого осіннього вечора, коли в класі панувала нудьга, і зразу розворушила хлопців.

— Ну, хлопці, я до вас. Тепер працюватимемо разом.

— Ласкаво просимо, — похмуро привітав її появу Мамочка. — Тільки щодо роботи ви перестаньте. Не загинайте. Все одно цей номер не пройде.

— Чого ж це? — щиро здивувалася вихователька. — Хіба погано розробити п'єску, поставити гарний спектакль? І вам буде весело, і інших повеселите.

— Ого! Спектакль? Це лафа!

— Засохни, Мамочко! Діло буде! — пролунали вигуки.

Робота закипіла.

Надходили свята, і тому Міра Борисівна з місця в кар'єр взялася до діла. Навіть свій вільний час вона проводила в Шкіді.

Відразу ж підібрали п'єси. Взяли «Скупого рицаря» і уривки з «Бориса Годунова». Увечері, зібравшись у класі, влаштовували репетиції.

Япончик, який розучив два монологи царя Бориса, виходив на середину класу й відкривав трагедію. Але як тільки монолог підходив до вигуку:

Япончик торопів. Темперамент зникав, і він, якось заплітаючись, докінчував:

Тоді лунав м'який, але рішучий вигук Міри Борисівни:

— Єончик… Знову не так!..

Єончик мало не плакав і починав з початку. Зрештою він добився свого. В репетиціях і в рухливих іграх, які влаштовувала невтомна Міра, як звали її вихованці, минали довгі шкідські вечори.

Хлопці більше й більше зближалися з вихователькою і незабаром так її полюбили, що в дні, коли вона не була черговою, шкідці по-справжньому сумували. Тільки-но, було, побачать її кожушок і м'яку оренбурзьку шаль, і вся Шкіда миттю наповнювалася криками:

— Міра прийшла!

День спектаклю був тріумфом Міри Борисівни.

Грали хлопці з піднесенням.

То був найкращий у школі вечір, а після програми шкідці зробили сюрприз.

На сцену вийшов Янкель — його одностайно обрали на конферансьє, — повідомив про додаткову програму, яку учні приготували від себе на честь своєї виховательки, і прочитав вітальний вірш:

З цього дня дружба ще більше зміцніла, але одного разу в середині зими Міра прийшла і, ніяковіючи, сказала, що вона одружується і виїздить з Пітера. Шкода було розлучатися, однак довелося примиритись, і весела вчителька в солдатському кожушку назавжди зникла з Шкідської республіки, лишивши на пам'ять про себе знайому білетерку в «Сплендід Паласі», яка щотижня пропускала в кіно двох вихованців Міри — Янкеля і Японця.

Такі були ці дві виховательки, що зуміли серед дефективних дітей заронити любов до навчання і прихильність до себе. Їх любила вся школа.

А от Амебку Шкіда незлюбила, хоч, може, він був і непоганий викладач.

Амебка — чоловік середнього віку, з некрасивою статурою, з вузьким мавпячим лобом — викладав природознавство. Свою дисципліну він гаряче любив і всіляко намагався притупити цю любов і учням, але це вдавалося йому нелегко. Хлопці ненавиділи природознавство, ненавиділи й Амебку.

Амебка був надто похмурий, схильний до педантизму, а Шкіда таких не любила. У класі йде урок.

Амебка захоплено розповідає про мікроорганізми. Рантом він помічає, що остання парта, де сидить Єонін, не слухає його. Він вживає заходів:

— Єонін, пересядь на першу парту.

— Чого? — дивується Япончик.

— Єонін, пересядь на першу парту.

— Та мені й тут добре.

— Пересядь на першу парту.

— Та чого ви причепилися? — спалахує Японець, але у відповідь чує той самий монотонний наказ:

— Пересядь на першу парту.

— Не сяду. Халдей нещасний! — озлоблено кричить Єонін.

Амебка деякий час думає, а тоді починає все з початку:

— Єонін, вийди геть з класу.

— А за що це?

— Вийди геть з класу.

— Та за що ж?

— Вийди геть з класу.

Єонін озлобляється і вже люто тупає ногами. Кнопка його носа червоніє, очі наливаються кров'ю.

— Єонін, вийди геть з класу, — спокійно повторює Амебка, і тоді Японець вибухає лайкою:

— Амебка! Халдей триклятий! Чого причепився, довбешка дерев'яна!

Амебка спокійно слухає до кіпця й каже:

— Єонін, ти сьогодні митимеш убиральні.

На цьому обидві сторони примиряються.

Ось за такий жахливий спокій і не любили Амебку шкідці. Однак людина він був чесна, його побоювались і поважали.

Але найяскравішими постатями, найкращими вихователями, на яких трималася школа, були двоє халдеїв: Сашкець і Костець, дядя Сашко і дядя Кость, Олмикпоп і Костолмед, а по-простому Олександр Миколайович Попов і Костянтин Олександрович Меденников.

Обидва прийшли майже одночасно і відразу ж спрацювалися. Сашкець — невисокий, бадьорий, літній вихователь. Високий лоб і маленька лисина. На носі пенсію з розколотим скельцем. Невелика чорна борідка, сам спритний, жвавий. Величезний, невичерпний запас енергії, сили, знань і досвіду.

Сашкеця у перші дні незлюбили.

Як тільки з'явилася його кремезна маленька постать у потертій шкіряній куртці, шкідці почали його цькувати.

На перервах гурт башибузуків бігав за ним і на всі лади виспівував усілякі куплети, що склали старшокласники:

— Гей, Сашкець, Олмикпоп! — надривалися хлопці, смикаючи його за поли куртки, але Сашкець ніби й не чув нічого.

Перед самісіньким носом у нього зупинялися групами хлопці і, нахабно дивлячись на його порвані й сяк-так залатані чоботи, співали тут же складений експромт:

Бували хвилини, коли вихователь втрачав спокій, тоді він рвучко повертався до того, хто його дратував, але одразу брав себе в руки, всміхався і сварився пальцем:

— Ти гляди мені, мудрагель…

Мудрагель — теж стало одним з багатьох його прізвиськ.

Одначе скоро цькування припинилося. Новачок, виявилося, був сильніший за вихованців, не злякався випробування. Витримка його сподобалася хлопцям. Сашкеця визнали справжнім вихователем.

Він був по-виховательському суворий, але знав міру. Ніякі пустощі не минали для хлопців без наслідків, проте не завжди винні діставали покарання. Сашкець уважно розбирав кожен вчинок і тільки після того або карав винного, або відпускав його, прочитавши добру одповідь.

Він не потурав нікому, був нещадний і суворий тільки до тих, хто погано вчився з його дисципліни — російської історії. Тут він не знав ніякої делікатності, і ледарі дорого платили за свою неуважність та небажання вчитися.

Час минав. Дедалі більше й більше зживалися хлопці з Олмикпопом, і скоро з'ясувалося, що він не тільки чудовий вихователь, але й добрий товариш.

Старші хлопці по вечорах почали настійливо закликати до себе Олмикпопа, бо з ним можна було дуже добре й багато про що поговорити. Часто після вечірнього чаю Олмикпоп приходив до них, умощувався на парту і, горблячись, поблискуючи розколотим пенсне, розповідав — то анекдот, то що-небудь про останні міжнародні події, а то згадає якийсь епізод із свого шкільного або студентського життя, посперечається з хлопцями про Маяковського, про Блока, розкаже, як вони видавали в гімназії підпільний журнал або як він був рецензентом у дешевих пропперівських виданнях. Розмова затягується і кінчається тільки тоді, коли задзвенить дзвоник, що вже кликав спати.

Так поступово новий вихователь Сашкець став дядею Сашком, старшим товаришем шкідців, лишаючись при цьому суворим, вимогливим і справедливим халдеєм.

Костець прийшов на місяць пізніше.

Прийшов він з лаври, де працював кілька місяців наглядачем, і вже тільки це відразу обрізало всі заміри хлопців висміяти новачка.

Вигляд його викликав мимовільну повагу у найзапеклішого бешкетника. Лев'яча грива, коричнювато-руда борода, лютий погляд і могутня постать у поєднанні з гучним, грізним, рикаючим голосом спершу настільки сполошили Шкіду, що учні в паніці вирішили: це якийсь гицель із бойні — і охрестили його відразу Ломовиком, проте вже через кілька днів прізвисько довелося відмінити.

Виявилося, що Ломовик, по суті, досить м'яка, добродушна людина, яка рикає, вилуплюючи очі, тільки для того, щоб налякати.

Незабаром до його лев'ячого ревіння звикли, а коли він брав когось за комір, то знали, що це тільки так, для остраху, та й сам той, кого стискала дужа рука вихователя, мружився і всміхався, ніби його лоскотали.

Проте грізна зовнішність робила своє.

Гімнастика, якою відав Костолмед, проходила чудово. Хлопці з задоволенням робили вправи, і тільки четверте відділення завжди воювало з дядею Костем, як тільки можна ухиляючись од уроків.

Незабаром Костець і Сашкець відчули взаємну симпатію і подружилися, вважаючи, мабуть, що їхні погляди на виховання збігаються. Велетень Костолмед і маленький, сутулий Олмикпоп належали до числа тих небагатьох халдеїв, які змогли утриматися в школі і залишили добрий слід в історії Шкідської республіки, вклавши чимало сил у велику справу боротьби з дитячою злочинністю.