Республіка Шкід

ПОЖЕЖА

Десята година вечора. Хрипко пробрякав годинник. Дзвенить дзвоник.

Втомлена Шкіда йде спати після довгого, сліпого зимового дня, нескінченних уроків і носіння дров.

Затихає будинок, поринаючи у дрімоту.

Чергова вихователька — німка Еланлюм — задоволена. Сьогодні вихованці не бешкетують. Сьогодні нони тихо вкладаються в ліжка й одразу засинають. Не чути диких викриків, ніхто не б'ється подушками, всі нараз стали слухняні, спокійні іі тихі…

Такий настрій у вихованців буває рідко, і Еланлюм дужо задоволена, що це сталося саме під час її чергування.

Її помічник — гладкий, білявий, схожий на жінку чоловік, вихователь на прізвисько Шершавий — уже спить.

Шершавий — кепський вихователь з породи «м'якотілих». Він благодушний, повільний у рухах і короткозорий — це дає можливість шкідцям у його присутності бешкетувати до нестями.

Сьогодні Шершавий стомився. Він не тільки вихователь, але й фельдшер, лікпом, лікарський помічник. Сьогодні був медичний огляд, і Шершавий дуже стомився, перемацавши й перестукавши півсотні вихованців.

Шершавий спить, але Еланлюм не сердиться на нього, їй здається, що вона й без помічника уклала всіх спати.

Еланлюм дивиться на годинник — чверть на одинадцяту. Вона вирішує ще раз обійти будинок, заходить у четвертий клас і застряє у дверях.

Весь клас сидить на партах. Вигляд у хлопців змовницький.

При вході німки всі схоплюються і завмирають, потім до неї підходить Єонін і з невластивою йому несміливістю каже:

— Елло Андріївно, сьогодні ми відзначаємо ювілей — вихід двадцять п'ятого номера «Дзеркала». Елло Андріївно, ми б хотіли відсвяткувати цю важливу для нас подію, влаштувавши маленький бенкет, і тому всім класом просимо вас дозволити нам залишитися тут до дванадцятої години. Ми обіцяємо поводитися тихо. Можна?

Очі всього класу вп'ялися у виховательку. Німка зворушена.

— Добре, сидіть, але щоб було тихо.

Вона йде. У класі починаються приготування. На середину висунуто круглий стіл, заставлений скромними стравами, кошти на які збирали всім класом протягом двох тижнів. Мамочка ставить на стіл чайник з окропом і, розставивши кухлі, розв'язним голосом каже:

— Прошу до столу.

Хлопці поважно сідають за стіл, Янкель пробує виголосити промову:

— Браточки, отже, вийшов двадцять п'ятий помер нашого «Дзеркала»…

Він хоче говорити далі, але не знаходить слів. Та й без слів усе ясно. Він дістає з парти комплект «Дзеркала» і розкладає його на партах. Двадцять п'ять номерів строкатою стрічкою розкинулися на чорному фарбованому дереві, двадцять п'ять номерів — двадцять п'ять тижнів посиленої праці, — це краще від усяких слів, свідчить про успіх редакції.

Клас з повагою дивиться на газету, клас розглядає старі номери, мов якусь музейну реліквію. Тільки Купця не цікавить «Дзеркало»; забравшись у куток, він розправляється з ковбасою. Його теж схвилювала, але не газета, а їжа.

Потім хлопці знову сідають до столу, п'ють чай, хрумтять галетами, їдять бутерброди з маслом і ковбасою.

У класі жарко.

Поставлену на час холодів чавунну грубку топлять зранку дровами, які вкрали у двірника. Від чаю й од тепла всі розм'якли і, ліниво розвалившися, сидять, не знаючи, про що розмовляти.

Третьокласник Бобер, який випадково проліз на бенкет, починає тихо мугикати «Яблучко»:

Але «Яблучко» — не дуже підхожа до цієї нагоди пісня. Хлопцям хочеться заспівати щось більш урочисте, величаве, і ось Янкель затягує шкільний гімн:

Хлопці підхоплюють:

Тільки Купець не співає. Він вважає, що грітися коло буржуйки набагато приємніше. Широко всміхаючись, він сидить біля пузатої залізної грубки, помішуючи кочергою жар і головешки.

— Мамочко, піди глянь, котра година, — каже Янкель.

Але в цю мить двері відчиняються і заходить Еланлюм.

— Пора спати, хлопці. Вже пів на першу.

Ніхто не заперечує їй. Шкідці схоплюються. Тихо розставляють на місця столи, табуретки й стільці, прибирають рештки ювілейної вечері, складають на залізний піднос посуд. Янкель обережно і любовно кладе в свою парту винуватця торжества — комплект «Дзеркала» — і разом з усіма навшпиньках іде до виходу.

У дверях його зупиняє Еланлюм. Кивком голови вона показує на грубку.

Янкель повертається. Похапцем покопирсавши кочергою і впевнившись, що головешок немає, закриває грубу.

Виходячи з класу, він помічає, що на підлозі біля самої стіни притулилася крихітна жаринка, яка випадково випала з грубки. Треба було б підібрати або затоптати її, але повертатись Янкелеві ліньки.

«А може, нічого не станеться. Скоро погасне», — в думці вирішує він і виходить з класу.

У спальні тихо. Всі сплять. Повітря вже достатньо нагрілось і погустішало від дихання, але тепла густота чомусь робить спальню затишнішою. Пахне житлом.

Тьмяно блимає лампочка, що звисає з стелі, так тьмяно, що через запушені інеєм вікна видно світло вуличного ліхтаря, яке пробивається в кімнату і освітлює її.

У спальні тихо.

Зрідка хтось із хлопців, найбільш неспокійний, побачивши щось страшне у сні, слабо скрикне і злякано заворушиться на ліжку. Потім підведе голову, сяде, побачить, що він не в клітці з тиграми, не на уроці математики і не на краю безодні, а в рідній шкідській спальні, і знову заспокоїться.

І знов у кімнаті тихо.

Янкель прокинувся, перевернувся на другий бік, позіхнув і огледівся. Було ще темно. Всі спали, так само блідо світила лампочка, але ліхтар за вікном уже не горів.

«Третя або четверта година», — подумав Янкель і вже збирався знов уткнутися в подушку, коли нараз його увагу прикувала маленька сиза хмарка навколо лампочки.

«Що за чорт, хто це курить у спальні», — мимоволі майнуло в голові.

Але думати не хотілося, хотілося спати. Він знов укрився з головою ковдрою і принишк.

Раптом з сусідньої кімнати хтось покликав вихователя, той покрутився на ліжку і, закректавши, встав.

— Хто мене кличе? — прохрипів Шершавий, хворобливо кривлячись і хапаючись за голову.

Кричав Газенфус — найдовший і найхудший з усіх шкідців і водночас найбоягузливіший.

— Звідкись дим іде! Вихователь, а навіть не подивиться, звідки, — репетував він.

Тепер зацікавився димом і Янкель і теж накинувся на нещасного фельдшера:

— Що ж це ви справді, дядя Володя? Підіть узнайте, звідки дим.

Але Шершавий розслаблено простогнав у відповідь:

— Черних, ти бачиш, я хворий. Піди сам і дізнайся.

Янкель розсердився.

— Ідіть ви під три чорти! Що я вам — холуй бігати?

Він рішуче повернувся на бік, збираючись утретє заснути, коли раптом двері рвучко розчинились, і в спальню ввірвалася густа хмара диму. Коли вона трохи розсіялась, Янкель побачив Вікмиксора. Той важко дихав і протирав очі. Потім, оговтавшись, спокійним голосом гучно сказав:

— Хлопці, вставайте швидше.

Однак говорити не треба було. Половина шкідців уже прокинулась і, відчувши недобре, похапцем одягалася. Вікмиксор, побачивши напіводягненого Янкеля, підкликав його і тихо сказав:

— Спробуй пройти до Семена Івановича, до комори. Диму багато. Візьми подушку.

Янкель мовчки кивнув і, схопивши подушку, рушив до дверей.

— Ти куди? — одягаючись, гукнув його Бобер.

І, відразу зрозумівши все, сказав:

— Я теж піду.

— Ходімо, — погодився Янкель.

Спальня вже гуділа, мов потривожений вулик. Будили тих, що спали, одягалися.

Підходячи до дверей, Янкель почув позаду голос незадоволеного Купця. Його шарпали, кричали на вухо про пожежу, а він сердито, істерично сміявся.

— Ідіть геть, задриги! О-го-го! Не лоскочіть! Одчепіться!

Натягуючи на ходу свій нарядний, принесений «з волі» кожушок, Бобер догнав Янкеля.

— Ну, ходімо.

— Ходімо.

Обидва перезирнулися. Потім Янкель рішуче смикнув двері і вийшов, нахиляючи голову й затуляючи подушкою рота.

Одразу відчув гидкий запах горілого. Дим обступив їх щільною стіною.

Тримаючися за руки, вони навпомацки вийшли в зал. Янкель розплющив на хвилину очі і крізь страшний морок побачив вогник лампочки, що ледве блимав.

Звичайно світлий зал тепер був темний, мов чорне покривало.

Хлопці пройшли зал, повернули в коридор, час од часу розплющуючи очі, щоб орієнтуватися по лампочках. Від диму, який пробивався крізь подушку, почало дерти в горлі, очі сльозилися. Було страшно йти вперед, не знаючи, де горить.

— А що, як ми йдемо на вогонь?

Але ось за поворотом мигнуло яскраве світло, диму стало менше. Економ уже стояв біля дверей, стривожений запахом горілого.

— Пожежа, Семене Івановичу! — разом крикнули Янкель та Бобер, жадібно вдихаючи свіже повітря. — Пожежа!

Економ заметушився.

— То що ж ви! Біжіть швидше в пожежну команду. Заждіть, я відімкну чорні сходи.

Дзвякнув ланцюжок. Ключ заклацав по замку, стрибаючи в тремтячих руках старого.

— Підемо? — спитав Янкель, нерішуче поглядаючи на Бобра.

— Ну звісно. Треба ж!

Якщо не брати. до уваги подушки, яку Янкель тримав у руках, на ньому була тільки спідня сорочка, штани і незашнуровані черевики. Він хвилину потупцяв, поглядаючи на одяг товариша, — Бобер був у кожушку, він міг не вагатися.

— Іти чи не йти?

Янкель хотів було відмовитись, але потім вирішив:

— Гаразд. Ходімо.

Вони швидко збігли по сходах, татарин-двірник Мефтахудин відчинив ворота, і хлопці вискочили на Курляндську.

— Побачимо, де горить, — задихаючись, крикнув Янкель.

Вийшли на середину вулиці і, подивившись у вікна, ахнули.

Четверо вікон нижнього поверху, освітлені яскраво-червоним світлом, кидали відблиск на сніг.

Янкель заїдав:

— Наш клас. Згоріло все! «Дзеркало» згоріло!

І, не сказавши більше ні слова, обидва шкідці пірнули в морок.

Незважаючи на мороз і на більш ніж легкий костюм, Янкель майже не відчував холоду. Тільки вуха пощипувало.

Навкруги панувала тиша, на вулицях не видно було ні душі — це була пора найглибшої ночі.

Вони довго бігли по прямому, як стріла, Старопетергофському проспекту. Промчали повз яскраво освітлену фабрику. Потім втомилися, захекались і перейшли на швидку ходу.

Обох мучило питання: що робиться там, у Шкіді? Раптом Янкель, не уповільнюючи ходи, прошепотів Боброві:

— Ой, дивись! Хтось крадеться.

Обидва подивилися на руїни будинку й побачили сіру тінь, яка поспішала перетнути їм дорогу. Бобер зблід.

— Живі небіжчики! Кожушок знімуть.

— Ходімо швидше, — обірвав Янкель. Йому нічого було боятися. Він нічим не ризикував, бо навряд щоб якийсь бандит наважився зняти останню сорочку, і притому спідню, брудну й стару.

Зціпивши зуби і скосивши очі, шкідці додали ходи, маючи намір проскочити повз зловісну тінь, але маневр не вдався.

Із-за купи цегли з револьвером у руках показалася людина в сірій шинелі.

— Стій! Руки вгору!

Хлопці зупинились і слухняно підняли руки. Солдат, не опускаючи револьвера, спитав, підозріливо оглядаючи шкідців:

— Куди йдете?

У Бобра зникло почуття страху, і він, відчувши, що це не нальотчик, бадьоро сказав:

— У пожежну частину.

— Звідки?

— З інтернату. Пожежа в нас.

Сіра шинель хвилину нерішуче потупцювала, потім, сховавши револьвер, уже лагідніше пробурчала:

— Ходімте. Я вас проведу.

Дорогою розговорилися — чоловік з револьвером, виявилося, був агент.

— А я подумав, що ви, чортенята, — нальотчики, — засміявся він.

— А ми думали це про вас, — посмілішавши, признався агентові Янкель.

— Про мене?!

— Так. Ми думали, що це — живий покійник.

— Ну, цих субчиків у Пітері вже не лишилося. Давно всіх виловили, — сказав чекіст. Тут він звернув увагу на жалюгідний костюм Янкеля, зняв шинель і сказав:

— На накинь, а то застудишся.

Прийшли в частину. Тільки-но встигли піднятися на другий поверх і сповістити про пожежу, як хлопців покликали вниз.

Там уже мелькали яскраво-руді факели, блищали мідні пожежні каски, хрипіли гривасті коні.

Пожежники посадили хлопців на візок, і вся частина рвонула вперед, розриваючи густу нічну тишу дзвоном, співом сигнального ріжка, стукотінням підків та іржанням коней.

Коли під'їхали до школи, там уже стояла досить велика юрба зівак.

Майже одночасно приїхала ще одна пожежна частина, Янкель та Бобер по чорних сходах помчали було нагору, але економ вигнав їх, незважаючи на найпалкіші протести.

В цей час у спальні відбувалася трагедія.

Багато часу минуло, поки вдалося розбудити всіх, хто спав, а коли нарешті всі прокинулися, в кімнаті вже стояв густий дим. Він пробивався з усіх щілин, швидко заповнюючи приміщення.

Почалася паніка. Якийсь малюк заплакав. Десь тріснуло скло.

Хлопці раптом усі забігали, голосно закричали, заметушилися. В цю мить розчинилися двері, і в спальню ввірвалась Еланлюм.

— Діти! Беріть подушки. Всі до мене!

Немов отара баранів до чабана, кинулися до німки вихованці, сподіваючись од неї чуда, і навіть Купа, нерішуче почухавши потилицю і спокійно докуривши цигарку, підійшов до неї.

Еланлюм підвищила голос, намагаючись перекричати гудіння маси.

— Затуліть роти подушками. Усі йдіть за мною. Щоб не розгубитися, тримайтесь один за одного.

Пожежа розросталася. Це було видно по диму, густому-густому і чорному. Еланлюм розчинила двері навстіж і сміливо вийшла назустріч чорній завісі.

За нею рушили всі інші.

Іти було недалеко. Треба було тільки звернути праворуч, ступити три кроки по площадці сходів і відчинити двері в квартиру німки, де був вихід на інші сходи.

Вся школа вже юрмилася на площадці сходів, з нетерпінням чекаючи, коли відчинять заповітні двері, але передні щось забарилися.

Шукали ручку — мідну дверну ручку — і не знаходили. Десятки рук нишпорили по стінах, хапаючися за карнизи, заважаючи один одному — ручки не було.

Шукали навпомацки. Розплющені очі все одно мало допомогли б — дим, чорний, мов сажа, сліпив очі, викликаючи сльози.

— Швидше!

— Задихаємося!

Хтось не витримав, закашлявся і, ковтнувши диму, протяжно зойкнув. Стало страшно.

Купець, який похмуро стояв біля стіни, нарешті не витримав і, розштовхавши товаришів, що скупчилися на сходах, повільно провів рукою по стіні, намацав планку, знову провів і наштовхнувся на ручку.

З відчинених дверей вдарило яскраве світло, і знесилені шпінгалети, задихаючись, хитаючись, ввалилися в коридор. Еланлюм полічила вихованців. Усі були на місці.

Вона полегшено зітхнула, але одразу зблідла.

— Хлопці! А де вихователь?

Шкідці відповіли їй мертвою мовчанкою.

— Де вихователь? — знов, уже тривожно, перепитала німка.

Тоді Купець, добродушно усміхнувшись, сказав:

— А він там, у спальні, ще лежить, дивак. Охає, а не встає. Потіха!

Еланлюм завищала і, схопившися за голову, кинулася в димний коридор у напрямку до спальні. Хвилин через п'ять почувся гучний стукіт у двері.

Коли шкідці квапливо відчинили їх, то побачили жахливе видовище.

Німка тягла за руку Шершавого, а той безсило повз по підлозі у кальсонах і спідній сорочці. Язик у нього вивалився, в очах світилося божевілля — він задихався.

Спільними зусиллями обох їх втягли у коридор. Шершавий наче мертвий упав на підлогу, а Еланлюм, важко дихаючи, прихилилася до стіни.

За хвилину вона вже отямилась, і знову голос її загримів під склепінням коридора:

— Усі на сходи! На вулицю не виходьте. Всі йдіть у двірницьку до Мефтахудина.

Хлопці висипали надвір, але до двірника ніхто не пішов. Забувши про заборону, всі вискочили на вулицю.

Тремтячи від холоду, шкідці витріщилися на палаючі вікна, страх минув, було навіть весело.

А біля огорожі стояли Япончик та Янкель і мало не плакали, дивлячись на вікна.

Ось задзвеніло скло, і полум'я стовпом вирвалося назовні, нагріваючи мерзлу штукатурку стіни.

За рогом зачахкотіла парова машина, що почала качати воду, надулися розтягнуті по снігу рукави.

Повз хлопців пробігли сокирники, ліворуч од них піднімали драбину, і меткий пожежник, поблискуючи каскою, вже дерся по ній нагору. Жалібно дзвякнули останні шибки у вікнах палаючого поверху; пирскаючи і шиплячи, з шлангів вирвався сильний струмінь води.

— Наш клас горить. Сволота! — вилаявся Циган, підходячи до Японця та Янкеля.

Але ті ніби не чули і, клацаючи від холоду та збудження зубами, твердили одне слово:

— «Дзеркало»!

— «Дзеркало»!

А Янкель іноді журно додавав:

— Мій напір! Мої фарби!

— Марш у двірницьку! — раптом загримів голос Вікмиксора над їхніми головами.

Востаннє сумно глянувши на палаючий клас, хлопці шмигнули під ворота.

Там уже юрбилися, тремтячи від холоду, напіводягнені шкідці.

Двірницька була маленька, і хлопці розсілися хто на підвіконнях, а хто просто на підлозі. З вулиці долинав шум роботи, і шкідцям по сиділося на місці, але біля дверей стояв Мефтахудин, якому суворо заборонили випускати учнів за ворота.

Мефтахудин — татарин, добродушний інвалід, безпалий, — приїхав з Самари, втік од голоду і знайшов притулок у Шкіді. Досі хлопці його любили, але сьогодні зненавиділи.

— Пусти, Мефтахудин, подивитися, — гарячкував Горобець.

Ласкаво відштовхуючи хлопця, двірник говорив, розтягуючи слова:

— Сиди, палія! Чого дивитися? Нічого дивитися. Сиди на місці.

Раз у раз то Еланлюм, то Вікмиксор заштовхували в двері нових і нових вихованців, пійманих на вулиці, і знову йшли шукати.

Хлопці сиділи скупчившись, пригнічені й засмучені. Сиділи довго-довго. Вже зайнявся у вікнах блідий світанок, а шкідці сиділи й роздумували. Кожен по-своєму робив припущення про причини пожежі.

— Жарко грубу натопили в четвертому відділенні, от підлога й загорілась.

— Електричну проводку дуже давно не міняли.

— Хто-небудь курив. Чинарик залишив…

Але справжню причину знав тільки Янкель: маленька червона жаринка весь час то гасла, то спалахувала перед його очима.

Настав ранок.

Поїхали пожежники, лишивши брудні калюжі і купи обгорілих дощок на снігу.

Сумно дивилися шість віконних западин, кіптявою, димом і гаривом б'ючи в ніс ранковим перехожим.

Згоріли два класи, і вигоріла підлога в спальні.

Вранці старші ходили по згарищу, сумно поглядаючи на обгорілі колоди, на почорнілі рами й закіптюжені стіни. Шукали свої пожитки, намагаючись відкопати хоч що-небудь. Блукали разом з іншими і Янкель та Японець, шукали «Дзеркало», але, як не шукали, не могли знайти навіть слідів.

Вони вже збиралися йти собі, коли раптом Янкель нашу вся над купою різного горілого мотлоху, сунув у цю куну руку й витяг на світло щось безформне, мокре й кошлате.

Замиготіли списані друкованими літерами знайомі аркуші.

— Ура! Ціле!

Надзвичайно обережно, мало не всім класом відкопували улюблене дітище і нарешті витягли його, але в якому вигляді постало перед ними це дітище! Обгоріли краї, пожовтів папір. Цілковитому знищенню «Дзеркала» перешкодила вода і, мабуть, штукатурка, що обвалилася, вона придушила шкідську газету й живцем поховала її в руїнах.

Редакція тріумфувала.

Потім Вікмиксор влаштував збори, опитував вихованців, цікавився їхньою думкою, і всі зійшлися на одному:

— Винна буржуйка.

Одразу ж урочистим актом по всій школі було знищено буржуйки.

Днів через два третій і четвертий класи відновили заняття, переселившись у новообладнані класи нагорі. Класи були не гірші від інших, але нові стіни зустріли вихованців холодно й непривітно. І не скоро звикли до них хлопці.

Янкель і Японець якось одразу втратили любов до старого «Дзеркала» і дивилися на нього, як на каліку, з огидою.

Довго не могли набратися духу і випустити двадцять шостий номер газети, а потім раптом, порадившись, вирішили:

«Поставимо хрест на старому «Дзеркалі».

Тижнів через два вийшов перший помер розкішного багатоколірного журналу «Дзеркало», який нічим не був схожий на свого хоч і поважаного, але безбарвного батька.

А республіка Шкід, покалічена пожежею, довго не могла оговтатися від завданої їй рани, як не може оговтатися від розрухи маленька країна після великої війни.