Республіка Шкід

ЛЬОНЬКА ПАНТЕЛЄЄВ

Невдовзі після пожежі Шкідська республіка прийняла у своє підданство ще одного громадянина.

Ця похмура особа з'явилася на шкідському горизонті одного раннього зимового ранку. Її не привели, як приводили багатьох; прийшла вона сама, постукала у ворота, і двірник Мефтахудин впустив її, дізнавшися, що в цього вилицюватого, низькорослого і густобрового хлопчика є на руках путівка комісії в справах неповнолітніх.

У цей час шкідці під керівництвом самого Вікмиксора пиляли у дворі дрова. Хлопчак спитав, хто тут буде Віктор Миколайович, підійшов і, ніяковіючи, подав Вікмиксору папірець.

— А-а-а, Пантелєєв?! — усміхнувся Вікмиксор, мигцем глянувши в путівку. — Я вже чув про тебе. Кажуть, ти вірші пишеш? Знайомтеся, хлопці, — ваш новий товариш Олексій Пантелєєв. Між іншим, поет, вірші пише.

Ця рекомендація не справила на шкідців великого враження. Вірші писали в республіці мало не всі її громадяни, починаючи від самого Вікмиксора, котрому, як відомо, колись заздрив, наслідуючи його, Олександр Блок. Шкідців було важко здивувати віршами. Інша річ, якби новенький умів ковтати шпаги, або грати на контрабасі, або хоча б біографія у нього була чимось цікава. Але шпаг він ковтати явно не вмів, а щодо біографії, як скоро впевнилися шкідці, то щось вивудити з новенького було зовсім неможливо.

Це була на рідкість сором'язлива і небалакуча особа. Коли його про щось питали, він відповідав «так» чи «ні» або просто мугикав щось і крутив головою.

— За що тебе пригнали? — спитав у нього Купець, коли новенький, замінивши домашній одяг на казенний, похмурий і насуплений, походжав по коридору.

Пантелєєв не відповів, сердито подивився на Купця і почервонів, як маленька дівчипка.

— За що, я кажу, пригнали до Шкіди? — повторив запитання Офенбах.

— Пригнали… значить, було за що, — ледь чутно пробурмотів новенький. Крім усього, він ще й гаркавив: замість «пригнали» казав «пгигнали».

Розговорити його було важко. Та ніхто й по пробував цим займатися. Звичайна особа, вирішили шкідці. Безбарвний якийсь. Навіть тупуватий. Здивувалися трохи, коли після звичайної перевірки знань новенького призначили відразу в четверте відділення. Але й у класі, на уроках, він теж нічим особливим себе не проявив: відповідав сяк-так, плутався; коли викликали до дошки, часто довго мовчав, червонів, а потім, не дивлячись на викладача, казав:

— Не пам'ятаю… забув.

Тільки на уроках російської мови він трохи жвавішав. Літературу він знав.

У Шкіді було заведено, що перші два тижні новачки, незалежно від їхньої поведінки, у відпустку не ходили. Але побачення з рідними дозволялися. Влітку ці побачення відбувалися на подвір'ї, в інші пори року — в Білому залі. У першу неділю новенького ніхто не провідав. Майже цілий день він терпляче простояв на площадці сходів біля великого вікна, що виходило на подвір'я. Видно було, що він дуже чекає на когось. Але до нього не прийшли.

Наступної неділі він уже не пішов на сходи, до вечора сидів у класі і читав книгу, яку взяв в бібліотеці — оповідання Леоніда Андрєєва.

Увечері, перед вечерею, коли вже поверталися відпускники, до класу зазирнув черговий:

— Пантелєєв, до тебе!

Пантелєєв схопився, почервонів, випустив книгу і, не стримуючи хвилювання, вибіг з класу.

У напівтемному передпокої, біля дверей кухні, стояла сумна заплакана жінка в якомусь траурному капелюшку і з нею кирпатенька дівчинка років десяти-одинадцяти. Черговий, який стояв з ключами біля вхідних дверей, бачив, як новенький, оглядаючись і ніяковіючи, поцілувався з матір'ю та сестрою і відразу ж потягнув їх у Білий зал. Там він повів їх у найдальший куток і посадив на лаву. І тоді шкідці, дивуючись, побачили, що новенький уміє не тільки розмовляти, а й сміятися. Два чи три рази, слухаючи матір, він голосно й уривчасто зареготав. Але, коли матір і сестра пішли, він одразу перетворився на похмурого й відлюдкуватого хлопця. Повернувшися до класу, він сів за парту й знову заглибився в книгу.

Хвилини через дві до його парти підійшов Горобець, який сидів у п'ятому розряді і тому не ходив у відпустку.

— Поїсти немає, га? — спитав він, запобігливо всміхаючись і зазираючи новенькому в обличчя.

Пантелєєв вийняв з парти шматок сірого пирога з капустою, відламав половину й дав Горобцеві. При цьому він нічого не сказав і навіть не відповів на усмішку. Це було образливо, і Горобець, прийнявши дар, не відчув ніякої вдячності.

Може, новенький так і залишився б непомітною особою, коли б не подія, яка схвилювала й настроїла проти нього всю школу.

Майже одночасно з Пантелєєвим у Шкіді з'явилася ще одна особа. Її не було у списку вихованців, не належала вона й до стану халдеїв. Це була стара жінка, мати Вікмиксора, що приїхала до нього невідомо звідки й оселилася в його директорській квартирі. Ця бабуся була майже зовсім сліпа. Напевно, саме тому шкідці, як і кожен, зокрема могли бути і добрі, і чуйні, а в масі, як це завжди буває з дітьми, були безжалісні й жорстокі, прозвали бабу Совою. Сова була істота смирна. Вона рідко виходила за двері вікмиксорівської квартири. Тільки два-три рази на день шкідці бачили, як вона, хапаючися вільною рукою за стіну й за одвірки дверей, пробирається з якоюсь каструлькою або сковородою на кухню або з кухні. Якщо в цей час поблизу не було Вікмиксора та інших халдеїв, який-небудь шпінгалет з першого відділення, перебігаючи старій дорогу, кричав майже над самим її вухом:

— Сова повзе!.. Дю! Сова!..

Але стара була ще, певно, й глухувата. Не звертаючи уваги на ці дикі вигуки, з тихою усмішкою на сірому зморшкуватому обличчі вона продовжувала свою нелегку подорож.

І от одного разу по Шкіді пройшла чутка, що Сова смажить на кухні якісь незвичайні коржики. Це було наприкінці тижня, коли всі дома і запаси у хлопців вичерпувались і апетит ставав звірячий. Особливо розігрався апетит у щуплого Японця, який не мав родичів у Петрограді і жив тільки на казенному пайку та на доброхітних пожертвах товаришів.

Поки Сова з допомогою куховарки Марти священнодіяла коло плити, шкідці товпилися біля дверей кухні й ковтали слину.

— Оце-то смак! — лунали голодні заздрісні голоси.

— Ну й коржики!

— Шик-марс!

— Ай да Вітя! Смачно харчується…

А Японець геть розійшовся. Він забігав на кухню, жадібно втягуючи ніздрями смачний запах смаженого здобного тіста, і, потираючи руки, вибігав назад у коридор.

— Братки! Не можу! Помру! — заливався він. — На масельці! На вершковому! На натуральненькому!..

Потім знову біг на кухню, ставав за спиною Сови на одне коліно, здіймав до неба руки й кричав:

— Вікмиксор! Лукулл! Заздрю тобі! Помру! Півжиття за коржика.

Хлопці сміялись. Японець до землі вклонявся старій, яка нічого цього не бачила, і все блазнював.

— Найясніша мати! — кричав він. — Порфіроносна вдова! Схиляюся…

Зрештою Марта вигнала його.

Але Японець уже накрутив себе і не міг стримуватися.

Коли через десять хвилин Сова з'явилася в коридорі з блюдом паруючих коржиків у руках, він перший тихо підскочив до неї і так само тихо двома пальцями смикнув з блюда гарячий коржик. Для шкідців це було сигналом до дії. Слідом за Японцем до блюда метнулись Янкель, Циган, Горобець, а за ними й інші. Скрізь, де йшла бабуся — і в коридорі, і на сходах, і в Білому залі, — довгою вервечкою вишикувалися сірі безшумні тіні. Притримуючися лівою рукою за гладку алебастрову стіну, старенька повільно йшла по паркету Білого залу, і з кожним її кроком купа апетитних коржиків на голубому фаянсовому блюді танула. Коли Сова відчиняла двері в квартиру, на голубому блюді не лишилося нічого, окрім масних плям. А шкідці вже розбіглися по класах.

«У четвертому відділенні стояв нестримний регіт. Затихаючи в рот п'ятого чи шостого коржика і облизуючи жирні пальці, Японець на втіху товаришам показував, як Сова входить з порожнім блюдом у квартиру і як Вікмиксор, наперед смакуючи приємність од ситного сніданку, сластолюбно потирає руки.

— Ось, їж, будь ласка, Вітенько. Он скільки я тобі, синочок, напекла, — шамкав Японець, передражнюючи стару. І, витягуючи свою худу шию, витріщуючи очі, зображав зляканого, приголомшеного Вікмиксора…

Хлопці, хапаючися за животи, давилися від сміху. У всіх блищали і очі, і губи. Але в цьому сміху чулися й тривожні нотки. Всі розуміли, що витівка не мине даром, що за злочином ось-ось настане й покарання.

І тут хтось помітив новачка, який, насупившись, стояв біля дверей і без тіні посмішки дивився на те, що відбувалося. Тільки у нього не блищали губи, тільки він не доторкнувся до коржиків Сови. А тим часом багато хто бачив його біля дверей кухні, коли стара виходила звідти.

— А ти чого гав ловив? — спитав у нього Циган. — Ех ти, роззява! Невже жодного коржика не встиг поцупити?!

— Ану вас к чогту, — пробурмотів новенький.

— Що?! — підскочив до нього Горобець. — А це ж через чому к чорту?

— А тому, що це — хамство, — червоніючи, сказав новенький, і губи в нього затремтіли. — Скажіть — гегої які: на стагу напали!..

У класі стало тихо.

— Он як? — похмуро сказав Циган, підходячи до Пантелєєва. — А ти йди до Віті — накоти.

Пантелєєв промовчав.

— Ану, йди — спробуй! — наступав на новачка Циган.

— Наволоч, така! Лягавий! — заверещав Горобець, замахуючись на новенького. Той схопив його за руку й одштовхнув.

І хоч одштовхнув він не Японця, а, Горобця, Японець дико зарепетував і скочив на парту.

— Громадяни! Увага! Тихо! — закричав він. — Братки! Небувалий випадок в історії нашої республіки! В наших рядах опинилась ангелоподібна особа, черниця в штанях, пепіньєрка з інституту благородних дівиць…

— Ідіот, — крізь зуби сказав Пантелєєв. Сказав неголосно, але Японець почув. Маленький, вічно червоний носик його ще більше почервонів. Кілька секунд Єошка мовчав, потім зіскочив з парти й швидко підійшов до Пантелєєва.

— Ти що, друже мій, проти класу йдеш? Вислужитися хочеш?

— Хлопці, — повернувся він до товаришів, — ні в кого не лишилось коржика?

— У мене є один, — озвався запасливий Окраєць, витягуючи з кишені пожмаканий і обліплений тютюновою трухою коржик.

— Ану, дай сюди, — сказав Японець, вихоплюючи коржик. — Їж! — подав він його Пантелєєву.

Новенький одсахнувся і щільно стиснув губи.

— Їж, тобі кажуть! — почервонів Єонін і сунув коржик новенькому в рот.

Пантелєєв відштовхнув його руку.

— Відчепися краще, — зовсім тихо мовив він і взявся за ручку дверей.

— Ні, не втечеш! — ще голосніше заверещав Японець. — Хлопці, вали його!..

Кілька чоловік накинулися на новенького. Хтось ударив його під коліно, він упав. Циган і Купець тримали його за руки, а Японець, сопучи, запихав новенькому в рот брудний, жирний коржик. Новенький вивернувся і вдарив головою Японця у підборіддя.

— Ах, ти битися?! — заверещав Японець.

— От сволота яка!

— Б'ється, зануда! Га?

— В темну його!

— Давай темну!..

Пантелєєва потягли в далекий куток класу. Невідомо звідки з'явилося пальто, яке накинули новенькому на голову. Погасла електрика, і в тиші, що настала, удари один за одним посипались на голову непокірного новачка.

Ніхто не помітив, як розчинилися двері. Яскраво спалахнула електрика. У дверях, поблискуючи пенсне, стояв і грізно дивився на хлопців Вікмиксор.

— Що тут діється? — пролунав його розкотистий, але занадто спокійний бас.

Хлопці встигли розбігтися, тільки Пантелєєв сидів на підлозі, біля класної дошки, потираючи кулаком свій кирпатий ніс, з якого тоненькою цівкою текла кров, змішуючись із слізьми і рештками нещасного коржика, що поприлипали до підборіддя.

— Я питаю: що тут діється? — голосніше повторив Вікмиксор. Хлопці стояли на своїх місцях і мовчали. Погляд Вікмиксора спинився на Пантелєєві. Той уже піднявся і, відвернувшись у куток, опоряджався, облизуючи губи, ковтаючи сльози й рештки коржика. Вікмиксор оглянув, його з голови до ніг і, здавалося, щось зрозумів. Губи його скривилися в гидливій посмішці.

— Ану, йди за мною! — велів він новенькому.

Пантелєєв не розчув, але повернув голову до зава.

— Ти! Ти! Йди за мною, я кажу.

— Куди?

Вікмиксор кивком голови показав на двері і вийшов. Не дивлячись на хлопців, Пантелєєв пішов за ним. Хлопці хвилину почекали, перезирнулись і, не змовляючися, теж ринули з класу.

Через напіврозчинені двері Білого залу бачили, як Вікмиксор відчинив двері в свою квартиру, пропустив туди новенького, і негайно високі білі двері гучно зачинилися за ними.

Хлопці ще раз перезирнулися.

— Ну тепер уже накотить — факт! — зітхнув Горобець.

— Ясно, накотить, — похмуро погодився Окраєць, який і без того хворобливо переживав втрату останнього коржика.

— А що ж. Накотить — і правильно зробить, — сказав Янкель, який, здається, один з усього класу не брав участі, коли били новачка.

Але, незалежно від того, хто як оцінював моральну стійкість новачка, у всіх на душі було тоскно й гидко.

І рантом сталося щось зовсім фантастичне. Високі білі двері рвучко розчинились — і перед очима приголомшених шкідців постало видовище, якого вони не сподівались і сподіватися не могли: Вікмиксор витягнув за комір блідого, закривавленого Пантелєєва і, протягнувши його через увесь величезний зал, грізно заревів на всю школу:

— Гей, хто там! Староста! Черговий! Покличте сюди чергового вихователя!

З учительської вже біг заспаний і переляканий Шершавий.

— Що сталося, Вікторе Миколайовичу?

— В ізолятор! — задихаючись, прохрипів Вікмиксор, показуючи пальцем на Пантелєєва. — Негайно! На три доби!

Шершавий заметушився, побіг по ключі, і через п'ять хвилин новенького запакували в тісну кімнатку ізолятора — єдине в школі приміщення, на вікні якого були товсті залізні грати.

Шкідці принишкли, нічого не розуміючи. Але ще більше здивувала їх промова Вікмиксора, виголошена під час вечері.

— Хлопці! — сказав він, появляючись у їдальні і ступаючи кілька широких, поривчастих кроків по діагоналі, що, як відомо, свідчило, що шкідський президент схвильований. — Хлопці, сьогодні в стінах нашої інколи стався мерзенний, обурливий випадок. Скажу вам щиро: я не хотів порушувати цієї справи, поки це торкалося особисто мене й близької мені людини. Але після цього трапилась інша подія, ще огидніша. Ви знаєте, про що й про кого я кажу. Один з вас — прізвища його я не називатиму, ви всі його знаєте — поводився підло. Він скривдив стару, немічну людину. Повторюю, я не хотів казати про це, хотів промовчати. Але пізніше я був свідком вчинку ще мерзеннішого. Я бачив, як ви били свого товариша. Я добре розумію, хлопці, і навіть якоюсь мірою поділяю ваше обурення, але… Але треба знати міру. Хоч який підлий вчинок учинив би Пантелєєв, виражати своє обурення таким диким, варварським способом, влаштовувати самосуд, вдаватися до суду Лінча, тобто робити так, як роблять нащадки американських рабовласників, — це ганебно й негідно вас, людей радянських, і притому майже дорослих…

Осідлавши свого улюбленого коника — красномовство, — Вікмиксор ще довго говорив на цю тему. Він казав про те, що треба бути справедливим, що за спиною у Пантелєєва — темне минуле, що він — зіпсований вулицею хлопець, адже в свої чотирнадцять років він встиг посидіти і в тюрмах, і у виправних колоніях. Цей хлопчак довго перебував у поганому товаристві, серед злодіїв та бандитів, і все це треба взяти до уваги, так би мовити, при винесенні вироку. А крім того, може, він ще й голодний був, коли пішов на такий низький, негідний вчинок. Словом, треба підходити до людини поблажливо, не можна кидати в людину каменем, не розібравшись у всіх мотивах її злочину, треба виховувати в собі витримку й чуйність…

Вікмиксор говорив довго, але шкідці вже не слухали його. Не встигли повечеряти, як у четвертому відділенні зібралися старшокласники.

Хлопці були явно схвильовані і навіть спантеличені.

— Нічого собі — черниця в штанях! — вигукнув Циган, тільки-но переступивши поріг класу.

— М-гу, — багатозначно мугикнув Янкель.

— Що ж це таке, братки? — сказав Купець. — Не накотив, значить?

— Не накотив — факт! — підтакнув Горобець.

— Ну, правда, це ще не факт, а гіпотеза, — поважно мовив Японець. — Хотілося б знати, чого в цій ситуації Вікмиксор вигороджує його?!

— Зажди, Япончик, помовч, — серйозно сказав Янкель. — Кому-кому, а тобі в цій ситуації треба було б заткнутися.

Японець почервонів, пробурмотів щось уїдливе, але все-таки замовк.

Перед сном кілька чоловік пробралися до ізолятора. Крізь замкову щілину сочилося тьмяне жовтувате світло слабенької лампочки.

— Пантелей, ти не сниш? — тихо спитав Янкель.

За дверима зарипіло залізне ліжко, але відповіді не було.

— Пантелєєв! Льонька! — в щілину сказав Циган. — Ти… того… не сердься. Чуєш? Ти, розумієш, вибач нас. Помилка, розумієш, вийшла.

— Гаразд… котіться к чогту, — почувся з-за дверей глухий, похмурий голос. — Не заважайте спати людині.

— Пантелей, ти їсти не хочеш? — спитав Окраєць.

— Не хочу, — відрізав той самий голос.

Хлопці потупцялись і пішли.

Але пізніше вони все-таки зібралися між собою і принесли гордому в'язневі кілька скибок хліба й грудочку цукру. Оскільки за дверима цього разу панувала непробудна мовчанка, вони просунули свою скромну передачу в щілину під дверима. Але й після цього залізне ліжко не скрипнуло.

Балакучим Льонька ніколи не був. Йому треба було дужо близько подружитися з людиною, щоб у нього розв'язався язик. А тут, у Шкіді, він і не збирався ні з ким дружити. Він жив якимось безтурботним життям, думаючи тільки про те, як і коли він звідси вшиється.

Правда, коли він прийшов у Шкіду, йому здалося, що ця школа не схожа на всі інші дитбудинки та колонії, де йому довелося доти побувати. Вихованці тут були більш начитані. А головне — тут по-доброму зустрічали новачків, ніхто їх не бив і не переслідував. А Льонька, навчений гірким досвідом, уже приготувався дати гідну відсіч кожному, хто до нього полізе.

Поки що до нього ніхто не ліз. Навпаки, на нього ніби перестали навіть звертати увагу, доки не трапився отой випадок із Совою, який примусив говорити про Пантелєєва всю школу і зробив його на якийсь час помітнішого постаттю в Шкідській республіці.

Льонька попав у Шкіду не з інституту благородних дівиць. Він уже давно не червонів при слові «крадіжка». Якби йшлося про щось інше, якби хлопці задумали обікрасти комору або пішли на якесь інше, серйозніше діло, може, він з почуття товариськості і приєднався б до них. Та коли він побачив, що хлопці напали на сліпу, стару жінку, йому стало противно. Такі речі й раніше викликали у нього почуття огиди. Йому, наприклад, було гидко залізти в чужу кишеню. Тому на кишенькових злодіїв він завжди дивився спогорда і зневажливо, вважаючи, певно, що вкрасти чемодан чи обікрасти на базарі ларьок — вчинок благородніший і вищий, аніж кишенькова кража.

Коли хлопці напали на Льоньку й почали його бити, він не дуже здивувався. Він добре знав, що таке приютські звичаї, і сам не раз брав участь у «темних». Він навіть не дуже опирався тим, хто його бив, тільки захищав як міг обличчя й інші найвразливіші місця. Та коли до класу прийшов Вікмиксор і, замість того, щоб заступитися за Льоньку, грізно заревів на нього, Льонька чомусь розізлився. А проте він покірно пішов за Вікмиксором у його кабінет.

Вікмиксор зачинив двері й обернувся до новенького, який усе ще шморгав носом і витирав рукавом скривавлене обличчя. Вікмиксор, як завзятий Шерлок Холмс, вирішив одразу приголомшити вихованця.

— За що тебе били товариші? — спитав він, втупившись очима в обличчя Льоньки.

Льонька не відповів.

— Чого ти мовчиш? Здається, я тебе питаю: за що тебе били в класі?

Вікмиксор що пильніше подивився новенькому в очі:

— За коржики, так?

— Так, — буркнув Льонька.

Обличчя Вікмиксора налилося кров'ю. Можна було сподіватися, що зараз він закричить, затупає ногами. Але він по закричав, а спокійно й чітко, без ніякого виразу, немов диктуючи, сказав:

— Мерзотник! Виродок! Дегенерат!

— Ви чого лаєтеся? — спалахнув Льонька. — Яке ви маєте право?!

І тоді Вікмиксор схопився й заревів на всю школу:

— Що-о-о?! Як ти сказав? Яке я маю право?! Скотина! Шельма!

— Сам шельма, — встиг пробелькотіти Льонька.

Вікмиксор задихнувся, схопив новачка за комір і потягнув до дверей.

Усе інше відбулося вже на очах приголомшених шкідців.

Льонька вже третю добу сидів в ізоляторі і не знав, що його доля занепокоїла всю школу.

У четвертому відділенні з ранку до ночі точилися нескінченні дебати.

— Все-таки, хлопці, це хамство, — кип'ятився Янкель. — Людина взяла на себе вину, страждає невідомо за що, а ми…

— Що ж ти, цікаво, пропонуєш? — ущипливо посміхнувся Японець.

— Що я пропоную? Ми повинні всім класом піти до Вікмиксора і сказати йому, що Пантелєєв не винен, а винні ми.

— Еге ж! Нема дурних! Іди сам, коли хочеш.

— Ну й що? А ти що думаєш? І піду…

— Ну й іди. Скатеркою дорога.

— Піду й скажу, хто почав усе це діло. І хто нацькував хлопців на Льоньку.

— Ах, он як? Лягавити збираєшся?

— Тихо, хлопці! — пробасив Купець. — Ось що я вам скажу. Усім класом іти — це, звісно, безглуздя. Якщо всі підемо — значить, усі й схопимо по п'ятому розряду…

— Жеребок треба кинути, — пропищав Мамочка.

— Може, оракула запросити? — захихикав Японець.

— Ні, хлопці, — сказав Купець. — Оракула запрошувати не треба. І жеребок теж не треба кидати. Я думаю ось що… Я думаю — повинен піти один і взяти всю вину на себе.

— А хто саме? — поцікавився Японець.

— А саме — ти!

— Я?

— Так… підеш ти!

Це було сказано тоном категоричного наказу. Японець зблід.

Невідомо, чим закінчилася б уся ця історія, коли б по Шкіді не пішла чутка, що Пантелєєва випущено з ізолятора. За кілька хвилин він сам появився в класі. Обличчя його, прикрашене синцями, було блідіше, ніж звичайно. Ні з ким не поздоровкавшись, він пройшов до своєї парти, сів і почав збирати своє манаття. Не поспішаючи витяг із шухляди й виклав на парту кілька книжок та зошитів, почату пачку цигарок «Змичка», плетене, заштопане в багатьох місцях кашне, коробочку з перами й олівці, кульочок з рештками пісного цукру — і заходився усе це зв'язувати куском шпагату.

Клас мовчки стежив за його діями.

— Ти куди це зібрався, Пантелей? — порушив мовчанку Окраєць.

Пантелєєв не відповів, що більше нахмурився і засопів.

— Ти що — сердишся? Розмовляти не хочеш? Га?

— Перестань, Льонька, не сердься, — сказав Янкель, підходячи до новачка. Він поклав руку Пантелєєву на плече, але той, ворухнувши плечем, скинув її.

— Ідіть ви всі. під тги чогти, — сказав він крізь зуби, тугіше затягуючи вузол на своєму пакеті і засовуючи цей пакет у парту.

І тут до пантелєевської парти підійшов Японець.

— Знаєш, Льонька, ти… той… ти — молодець, — промовив він, червоніючи і шморгаючи носом. — Вибач нам, будь ласка. Це я не тільки від себе, я від усього класу кажу. Правильно, хлопці?

— Правильно!!! — загорлали хлопці, обступаючи з усіх боків Льоньчину парту. Вилицювате обличчя новенького порожевіло. Щось схоже на бліду усмішку з'явилося на його пересохлих губах.

— Ну, що? Мирова? — спитав Циган, подаючи новачкові руку.

— Чогт я вами! Мигова, — прогаркавив Льонька, з усміхом відповідаючи на потиск.

Обступивши Льоньку, хлопці один за одним потискували йому руку.

— Братва! Братва! А ми ж найголовнішого не сказали! — гукнув Янкель, вискакуючи на парту. І, звертаючись із цієї трибуни до новенького, він заявив: — Пантелей, спасибі тобі від усього класу за те… за те, що ти… ну, ти, словом, сам розумієш.

— За що? — здивувався Льонька, і по обличчю його було видно, що він не розуміє.

— За те… за те, що ти не накотив на нас, а взяв вину на себе.

— Яку вину?

— Як це — яку? Ти ж сказав Віті, що коржики у Сови ти замотав? Ну гаразд, не скромничай. Сказав же?

— Я?

— Авжеж! Хто ж іще?

— І не думав.

— Як — не думав?

— Що я, дугний, чи що?

У класі знову запала тиша. Тільки Мамочка, не стримавшись, кілька разів приглушено хихикнув.

— Дозвольте, як же це? — промовив Янкель, потираючи лоба, на якому виступив піт, — Що за чорт?! Ми ж думали, що тебе за коржики Вітя в ізолятор посадив.

— Так. За когжики. Але пги чому ж тут я?

— Як ні при чому?

— Так і ні пги чому.

— Тьху! — розсердився Янкель. — Та поясни ти нарешті, занудо, в чому річ!

— Дуже пгосто. І пояснювати нема чого. Віті питає: «За що тебе били? За когжики?» Я й сказав: «За когжики…»

Пантелєєв подивився на хлопців, і шкідці вперше побачили на його вилицюватому обличчі веселу, відкриту усмішку.

— А що? Хіба не пгавда? — осміхнувся він. — Хіба не за когжики ви мене били, чогти?..

Дружний регіт усього класу не дав Пантелєєву докінчити.

Було укладено мир. Пантелєєва назавжди прийняли повноправним членом у дружну шкідську сім'ю.

Його пакунок з перами, кашне і пісним цукром того ж дня було розпаковано, і все опинилося на своїх місцях. А через деякий час Льонька і взагалі перестав думати про втечу. Хлопці полюбили його, і він теж прив'язався до багатьох своїх нових товаришів. Коли трохи відтаяв і розговорився, він розповів хлопцям про своє життя.

І виявилося, що Вікмиксор казав правду: цей тихенький, небалакучий і соромливий хлопець пройшов, як кажуть, вогонь, воду і мідні труби. Він рано втратив сім'ю і кілька років був безпритульним, тинявся по різних містах республіки. До Шкіди він уже побував у чотирьох чи п'яти дитбудинках і колоніях; йому не раз доводилося почувати і в тюремних камерах, і в арештних будинках, і в залізничних Чека… За його спиною було кілька приводів у карний розшук[4].

До Шкіди Льонька прийшов добровільно; він сам надумав покінчити зі своїм темним минулим. Тому прізвисько Нальотчик, яке дали йому хлопці замість прізвиська Черниця, що не виправдало себе, його не влаштовувало і обурювало. Він сердився і кидався з кулаками на тих, хто його так називав. Тоді хтось вигадав йому нове прізвисько — Коржиков.

Але тут знову сталася подія, яка не тільки поклала край усім глузуванням з новенького, але й піднесла новонаверненого шкідця на зовсім недосяжну висоту.

Якось, тижнів за два до того, як прийти в Шкіду, Льонька був у кінематографі «Ампір» на Садовій — дивився американський ковбойський бойовик. Перед сеансом показували дивертисмент: виступали фокусники, жонглери, схожа на рибу співачка у лускоподібній сукні проспівала два романси, дві дівчини в матроських штанях станцювали матлот, а під кінець виступив куплетист, який виконував під акомпанемент маленького акордеона «частівки на злобу дня». Льонька прослухав ці частівки, і йому здалося, що він сам може написати анітрохи не гірше. Повернувшись додому, він вирвав із зошита аркуш і, поспішаючи, щоб не зникло натхнення, за десять хвилин написав шість чотиривіршів, серед яких був і такий:

Весь цей твір він назвав «Злободенні частівки». Потім подумав, куди послати частівки, й вирішив послати їх у «Красную газету». Кілька днів після цього він ждав відповіді, але відповіді не було. А потім події Льоньчиного життя закрутилися з швидкістю американського бойовика, і йому вже було не до частівок і не до «Красной газеты». Він забув про них.

Незабаром він опинився в Шкіді.

І от одного разу після уроків у клас четвертого відділення з шумом увірвався схвильований і задиханий третьокласник Курочка. В руках він тримав зібганий газетний аркуш.

— Пантелєєв! Це не ти? — закричав він, ледь переступивши поріг.

— Що? — пополотнів Льонька, насилу вилазячи з-за парти. Серце його сильно закалатало. Ноги й руки похололи.

Курочка підняв над головою, мов прапор, газетний аркуш.

— Ти вірші в «Красную газету» посилав?

— Так… посилав, — пробелькотів Льонька.

— Ну, ось. Я так і знав. А хлопці не вірять, кажуть — не може бути.

— Покажи, — сказав Льонька, простягаючи руку.

Його обступили. Букви в очах у нього стрибали і не складалися в рядки.

— Де? Де? — запитували навкруги.

— Та ось. Ти внизу дивись, — хвилювався Курочка. — Он, де написано «Поштова скринька»…

Льонька знайшов «Поштову скриньку», відділ, у якому редакція відповідала авторам. Десь на другому чи третьому місці в очі йому впало його прізвище, надруковане великим шрифтом. Коли в очах у нього перестало рябіти, він прочитав:

На кілька секунд похололі Льоньчині ноги відмовилися йому підкорятися. Вся кров прилила до вух. Йому здавалося, що він не зможе подивитися товаришам в очі, що зараз його освищуть, ошельмують, піднімуть на сміх.

Але нічого такого не сталося. Льонька підвів голову й побачив, що хлопці, які обступили його, дивляться на нього з таким виразом, ніби перед ними стоїть коли не Пушкін, то принаймні Блок або Дем'ян Бєдний.

— Оце то Пантелей! — захоплено пропищав Мамочка.

— Ну й Льонька! — не без заздрості вигукнув Циган.

— Може, це не він? — засумнівався хтось.

— Це ти? — спитали у Льоньки.

— Так… я, — відповів він, опускаючи очі, — цього разу вже через скромність.

Газета переходила з рук до рук.

— Дай! Дай! Покажи! Дай позексати! — Чути було навколо.

Але скоро Курочка забрав газету. І Льонька раптом відчув, що забрали щось дуже цінне, дороге, забрали частинку його слави, свідчення його тріумфу.

Він розшукав чергового вихователя Олмикпона і слізно ублагав відпустити його на п'ять хвилин на вулицю. Сашкець, повагавшись, дав йому записку про звільнення. На розі Петергофського й проспекту Огородникова Льонька купив у газетяра за вісімнадцять тисяч карбованців свіжий помер «Красной газеты». Ще на вулиці, повертаючись у Шкіду, він разів п'ять розгортав газету й зазирав у «Поштову скриньку». І тут, як і в Куроччиному примірнику, чорним по білому було надруковано: «Олексію Пантелєєву…»

Льонька став героєм дня.

До вечора тривало паломництво хлопців з молодших відділень. Двері четвертого відділення раз у раз відчинялись, і кілька фізіономій несміливо зазирало в клас.

— Пантелей, покажи газетку, га? — благально канючили малюки. Льонька поблажливо всміхався, діставав із парти газету й давав усім бажаючим. Хлопці читали вголос, перечитували знову, хитали головами, ахали від подиву.

І всі питали у Льоньки:

— Це ти?

— Так, це я, — скромно відповідав Льонька.

Навіть у спальні, після відбою, все ще обговорювали цю незвичайну подію.

Льонька засинав пересичений славою.

Вночі, годині о четвертій, він прокинувся і миттю згадав, що напередодні сталося щось дуже важливе. Газета, старанно складена, лежала у нього під подушкою. Він обережно дістав її і розгорнув. У спальні було темно. Тоді він босоніж, у самих підштаниках, вийшов на сходи і при блідому світлі лампочки ще раз прочитав:

Так у Шкідській республіці з'явився що один літератор, і цього разу літератор з ім'ям. Минуло небагато часу, і йому довелося виявити свої здібності вже на шкідській арені — на благо республіки, яка стала йому рідною і близькою.