Республіка Шкід

КАУФМАН ФОН ОФЕНБАХ

У класі четвертого відділення тьмяно блимають вугільні лампочки… По стінах стрибають сірі безформні тіні.

Біля розжареної груби сидять Мамочка, Янкель і Циган. Вони стиха розмовляють і, по черзі затягуючись недокурком, пускають дим у вузькі челюсті топки.

Полум'я груби кидає на їхні обличчя червоний відблиск.

Решта шкідців розбрелися по різних кутках класу; ті, що мають добрий зір, читають, інші бешкетують — вовтузяться, ще інші, прикрившись дошками парт, ріжуться в очко. Окраєць грає з Горобцем у шахи, дістає мат за матом і, недосвідчений, навіть не підозрює, що Горобець його обдурює.

Данилов і Ворона, вмостившись на підлозі біля класної дошки, знайшли цікавішу для себе гру — «ножички», — кидають по черзі складаний ніж.

— З долоньки! — кричить Ворона й підкидає ніж.

Ніж устромлюється в зачовгану дошку підлоги. Потім кидає Данилов. У нього — промах.

— З мізинчика! — знову кричить Ворона, і ніж знову впивається в дошку.

Вдало кинувши кілька разів, він оддає Данилову різницю міцними, дзвінкими щигликами по лобі. Плечистий Данилов, нагнувши голову, тупо дивиться в підлогу, при кожному щиглику здригається і кліпає очима.

В класі не гамірно, але й не тихо, — голоси зливаються в нерівний гул…

Заходить вихователь… Він нюхає повітря, помічає дим і питає:

— Хто курив?

Ніхто не відповідає.

— Клас буде записано, — оголошує халдей і виходить.

Після цього ігри припиняються, всі починають скавуліти, нарікаючи на трійку, що сидить біля груби. Ті в свою чергу огризаються на картярів, що грають в очко.

Золотушний камчадал Соколов, якого прозвали П'єр, закінчивши читання, підходить до шахістів і починає приставати до Горобця.

— Йди геть, — каже Горобець.

— Не піду, — відповідає П'єр.

— В зуби дам.

— Дай.

Але щуплий Горобець не дає в зуби, а поринає в обдумування ходу.

П'єру стає нудно, він сідає за парту й, пристукуючи дошкою, починає співати:

В цей час у класі появляється Вікмиксор. Усі схоплюються. Картярі крадькома підбирають карти, що розсипалися по підлозі, а Янкель, який не встиг сховати цигарку, тушить її носком чобота.

Разом з Вікмиксором до класу ввійшов здоровенний хлопець, одягнений у вузький, з золотими ґудзиками мундирчик… Мундир у хлопця маленький, а сам хлопець великий, тому рукави ледве доходять йому до ліктя, а на животі немає золотого ґудзика і зяє проріха.

— Новий вихованець, — каже Вікмиксор. — Мстислав Офенбах… Хлопчик розвинений і дужий. Кривдити не будете… Правда, хлопчику?

— У-гу, — мугикає Офенбах густим басом, аж не віриться, що голос цей належить йому, а не тридцятирічному чоловікові.

— Хлопчик, — насмішкувато шепоче хтось, — нічого собі хлопчик. Мабуть, дужчий за Цигана…

Вікмиксор виходить, і всі обступають новачка.

— За що пригнали? — цікавиться Япончик.

— Буянив… дома, — басом відповідає Офенбах. — Мене мільтони вели, а то я не пішов би.

Він усміхається. Усмішка в нього дитяча, вона зовсім не пасує до мужнього, грубого обличчя… Всі чомусь одразу вирішують, що Офенбах хоч і дужий, але не злий.

— Скільки тобі років? — питає Циган, уже відчуваючи в новачку конкурента по силі.

— Чотирнадцять, — каже Офенбах. — Сьогодні саме іменинник… Це матінка мені подаруночок зробила, що пригнала сюди.

Він оглядає сірі стіни класу і сумно посміхається.

— Нічого, — каже Японець. — Подаруночок не такий уже й поганий… Зживемося.

— Невже тобі чотирнадцять років? — задумливо питає Янкель… — Чотирнадцять років, а вигляд гужбанський — наче який приволзький купець.

— І правда, — каже Горобець. — Купець…

— Купець, — підхоплює Окраєць.

— Купець, — усміхається Офенбах, не відаючи, що дістав це прізвисько навічно.

— А що це в тебе за полукаптанчик? — запитує Янкель, вказуючи на мундир.

— Це — кадетська форма, — відповідає Купець. — Я ж до революції в кадетському вчився. В Петергофському, потім в Орловському.

— Ого! — вигукує Янкель. — Отже, благородного походження?

— Так, — відповідає Купець, але без будь-якої гордості, — благородного… Батько мій офіцер, барон остзейський… Моє повне прізвище — Вольф фон Офенбах.

— Барон?!. — гигоче Янкель. — Здорово!..

— Та тільки життя моє не краще ніж ваше, — каже Купець, — я теж з дитинства дома не живу.

— Гаразд, — мовив Япончик. — Барон то барон, нас це не стосується. У нас — рівноправність.

Потім усі вмощуються до груби.

Купець сідає, як індіянський вождь, посередині на ламаний табурет.

Він відчуває, як усі дивляться на нього, самовдоволено всміхається і мружить й без того вузькі очі.

— Виходить, ти того… кадет? — питає Янкель.

— Кадет, — відповідає Купець і, посміхаючись, додає: — Колишній.

Кілька хвилин триває мовчання. Потім Мамочка топким, писклявим голосом запитує:

— Адже у вас там все князі та барони навчалися… Так?

— Фактично, — басом озивається Купець, — усі дворянського звання. Не нижче.

— Он як, — каже Горобець. — Князів, значить, бачив. За ручку, може, здоровкався.

— І не тільки князів. Я й самого Миколу бачив.

— Миколу? — вигукує Окраєць. — Царя!

— Навіть дуже просто. Він до нас у корпус приїжджав, а потім я його часто бачив, коли в двірцевій церкві в олтарі прислужував. Ех, жисть тоді була — малина-ягідка!..

Купець зітхає:

— Проскурками харчувався!

— Проскурками?

— Авжеж, проскурками, — мовить Купець. — Смачні проскурки були в двірцевій церкві, чудові проскурки. Напхаєш, було, їх штук двадцять за пазуху, а потім з товаришами лопаєш. З маслом їли. Смачно.

Він мрійливо проводить рукою по лобі і знову зітхає:

— Тільки засипався дуже неприємно!

— Розкажи, — просить Японець.

— Розкажи, розкажи! — підхоплюють хлопці.

І Купець починає:

— Звичайно я, значить, у корпус тягав проскурки, — там їх і їли… А то поласився, прихопив масельця, думаю — в олтарі, десь у ризниці поснідаю. Ну от… На амвоні службу правлять, диякон «Спаси, господи, люди…» заспівує, а я складаний ножичок вийняв і проскурочки розрізую. Нарізав штук п'ять, маслом намазав, склеїв, хотів за пазуху класти, а тут, значить, батюшка, отець Веніамін, входить, хай йому трясця… Ну, я, звісно, всі проскурки на таріль і очі в стелю. А він мене на двірцеву кухню по окріп для причастя посилає. Приходжу я звідти з окропом — немає проскурок, забрали вже. Здрейфив я здорово. Усе сидів у ризниці і тремтів. А потім батя входить. У руках проскурка. Рука тремтить, як холодець. «Це що таке? — питає. — Га?» Ну, безумовно, мене в шию вигнали, і в корпусі, у карцері, дві доби пропрів. Виявляється, батя Миколі, самодержцю всеросійському, подавав проскурку, а половинка відклеїлась — і на підлогу… Конфузу, кажуть, було… Потіха!

Хлопці регочуть. У цей час деренчить дзвоник.

— Спати хряємте, — каже Горобець.

— Що це? — дивується Купець. — Так рано спати?

— Так, — відповідає Японець. — У нас закони суворі. Хоч не суворіші, звичайно, за кадетські, а все-таки…

У спальні згадують, що Купець не одержав від кастелянші постільну білизну. Кастелянша працює до шостої години, і пізніше білизну вже не одержиш.

— Дрібниці, — каже Японець. — Зберемо з усіх потроху… Виспиться.

Ліжок порожніх багато, збирають постіль: хто подушку, хто ковдру, хто простирадло дає. З подушок роблять матрац, і постіль у Купця виходить не гірша, ніж у інших.

Купець укладається, загортається в сіру ковдру й басить:

— На добраніч, бра!

Потім засипає, хропе, як кабан, і не чує приглушених розмов, які тривають за північ…

Уранці черговий проходить по спальні, дзвонить в сріблистий дзвоник. Вихованці схоплюються, швидко вдягаються і біжать в умивальню. Коли вся спальня вже на ногах, всі ліжка прибрані, ковдри складені вчетверо і лежать на подушках, черговий помічає, що новий вихованець четвертого відділення спить.

Черговий — першокласник Козлов, маленький, гугнявий, — біжить до офенбахівського ліжка й дзвонить над самим вухом Купця. Той прокидається, схоплюється і здивовано дивиться в обличчя чергового.

— Ти чого, сволото?

— Вставай, пора… Усі вже встали, чай ідуть пити.

Купець бридко лається, знову залазить під ковдру й повертається спиною до Козлова.

— Та вставай же! — тягне Козел.

Йому влетить, він дістане запис у «Літопис», якщо розбудить не всіх вихованців.

— Вставай, ти… — гугнявить він.

Купець раптом схоплюється, скидає з себе ковдру і з розмаху б'є Козла по щоці. Козел верещить, хапається за щоку і, вибігаючи з спальні, кричить:

— Накочу! Будеш битися, сволото!

Але скаржитися Козел не йде — фіскалів у Шкіді не люблять.

За хвилину Козел повертається в спальню з Японцем, якого він покликав для впливу на Купця.

— Гей, барон, вставай! — каже Японець, смикаючи Купця за плече.

Купець висовує голову з-під ковдри.

— Ідіть ви знаєте куди, а то…

Але він уже прокинувся.

— Чого будите? — похмуро басить він. — Котра година?

— Восьма, початок дев'ятої, — відповідає Японець.

— Чорт, — тягне Купець, але вже добродушно. — Раненько ж вас піднімають. У нас в корпусі й то о пів на дев'яту взимку будили.

— Гаразд, — каже Японець, — вставай.

— А я одного разу дядька побив, — згадує Купець. — Кузьмичем звали. Вже зорю програли, а я сплю… Він мене будить. А я йому раз — у вухо…

Купець мрійливо всміхається і висовує з-під ковдри ноги.

— Ходімо вмиватися, — каже Японець, коли Купець, напнувши мундирчик, застібає золоті ґудзики, які ще лишилися на ньому.

В умивальні домиваються тільки двоє. Костець стоїть біля вікна й відмічає в зошиті тих, хто умився.

— Як прізвище? — питає він у Купця, потім додає: — Зніми куртку.

Купець неохоче знімає мундир і неохоче, ліниво обполіскує обличчя й шию.

Халдей для першого разу поблажливо оглядає, як він умився, і ставить у зошиті позначку.

— Ну, хлопці, — каже після чаю товаришам Японець. — Барон наш — здоровило… Держимордою буде, хоч і добродушний.

А добродушність Купця з'ясовується того ж дня.

Купець іде в гардеробну одержувати білизну. Там він знімає з себе кадетський мундир і обтріпані штани кльош і одягається в казенне — полотняні штани й сорочку.

Кастелянша Лимкор (Лимонна корочка), або Амвон (Американська вонючка), — стара діва, яка любить інколи від нудоти порозмовляти з вихованцями, — розпитує Купця про його життя.

— Тварин любиш? — питає вона, бо сама пристрасно любить собак і котів.

— Люблю, — відповідає Купець. — Я всіх тварин люблю — і собак, і котів, і людей.

Амвон розповідає про це вихователям, а ті — товаришам Купця.

За Купцем залишається репутація дужого, запального, але добродушного хлопця.

У Шкіді, а особливо в четвертому відділенні, він дістає диктаторські повноваження і має великий вплив у справах, які вирішуються силою. Однокашники звуть його жартівливо-шанобливо — Купа, а вихователі — «ледарем першої гільдії».

Вчитися Купець не любить.