Республіка Шкід

КРОКОДИЛ

Він увійшов до канцелярії, зняв побляклий від часу фетровий капелюх, поправив зав'язаний на шиї бантом шарф і відрекомендувався:

— Сергій Петрович Айвазовський, племінник свого дядька Айвазовського — того самого, що «Дев'ятий вал» намалював і взагалі…

Прийшов просити місця. Довге безробіття пошарпало нерви, змучило голодом, холодом і тугою неробства… Айвазовський надумав звернутися в дефективний дитбудинок.

Вікмиксор прочитав рекомендацію губвно і, читаючи, побіжно оглянув Айвазовського.

Він був досить високий, широкий у плечах, а гордовите, з задертим носом обличчя примушувало припускати, що в нього твердий і сильний характер.

— Добре, — сказав Вікмиксор. — Я прийму вас штатним вихователем, але, крім того, нам потрібен викладач малювання… Ви могли б?..

— Я племінник Айвазовського, — гордо відповів той. — А крім того, я закінчив Академію художеств. Я…

— Чудово, — обірвав завшколою. — Вас зараховано в штат. Завтра ви чергуєте з другої години дня. Сподіваюся, ви зумієте підійти до вихованців.

— О! — вигукнув Айвазовський. — Це я зумію… У мене є досвід… Я…

Схоже було, що він хотів додати — «племінник Айвазовсього», але не сказав цього, не встиг: у коридорі задзеленчав дзвоник, сповіщаючи про кінець уроку, і канцелярію заповнили педагоги та вихователі.

Айвазовський пом'яв капелюх, подивився на Вікмиксора, що розмовляв э іншими, хотів було подати руку, потім роздумав і, сказавши: «До завтра», — вийшов з канцелярії, поблискуючи визолоченим пенсне на задертому вгору носі.

На другий день після уроків до класу четвертого відділення зайшов Вікмиксор у супроводі Айвазовського.

Вихованці встали.

— Хлопці, — промовив Вікмиксор, — це ваш повий вихователь… Художник. Дуже гарна людина… Сподіваюсь, ви зійдетесь із ним…

Коли Вікмиксор вийшов з класу, хлопці обступили нового вихователя.

Той, у свою чергу, стиснувши під пахвою портфель, розглядав через пенсне своїх нових вихованців. У класі він чомусь одразу викликав смішливий настрій.

— Як ім'я твоє, о прибулець, новий воїн із стану халдеїв? — удавано врочистим топом спитав Японець.

— Мене звуть Сергій Петрович, — відповів вихователь. — А прізвище моє Айвазовський.

— Айвазовський! — пролунали вигуки. — Чи не художник?

— Так, художник, — підвівши голову, відповів халдей. — Я племінник свого дядька Айвазовського, який намалював «Дев'ятий вал» та інші картини.

— Здорово! — вигукнув Янкель.

Хлопці ще тісніше обступили нового вихователя. Той сів за порожню парту і поклав перед собою портфель.

— А ви що робите? — запитав він. — Чим займаєтесь у вільний час?

— Халдеїв б'ємо, — пробасив Купець.

— Що? — перепитав Айвазовський.

— Халдеїв б'ємо, — повторив Офенбах. — Буянимо, в очко ріжемося…

— Та-ак, — протягнув Айвазовський, не зрозумівши того, що сказав Купець. — А я, — мовив він, — інакше з вами заняття поведу. У мене своя система виховання.

— Яка ж у вас система? — спитав хтось.

— Може, розповісте? — попросив Янкель.

— У мене така система: я сам проводжу з вихованцями години їхнього дозвілля, читаю їм уголос, граю…

У натовпі хлопців хтось хихикнув.

— Цікаво, — сказав Янкель. — Що ж, ви сьогодні й приступите до виховної роботи?

— Так, я думаю.

«Племінник свого дядька» понишпорив у портфелі і витягнув якусь книжку.

— Зараз я прочитаю вам щось цікаве, — сказав він. — Я добре читаю; закінчив, між іншим, декламаційні курси…

— Давайте читайте, — перебив Льонька Пантелєєв.

Айвазовський поклав книгу на стіл.

— Що це? — запитав Янкель і, глянувши на заголовок, голосно розреготався.

— «Крокодил» Корнія Чуковського, — прочитав він. — Спритно!

Клас затремтів од сміху.

Вихователь здивовано оглянув хлопців, які нестримно реготали, і спитав:

— Чого ви смієтеся? Це дуже цікава книжка.

— Гаразд, читайте! — знову закричав Пантелєєв. Айвазовський підвівся, поставив ногу на лаву парти і, закинувши голову, почав:

Він читав ці дитячі гумористичні вірші з таким пафосом, так ревів, вимовляючи слово «крокодил», що слухати без сміху не можна було. Хлопці заливалися.

Айвазовський ображено згорнув книжку.

— Що смішного? — сказав він голосом, який затремтів від образи. — Ви нерозумні хлопчаки і нічого не тямите в поезії.

— Давай читай! — кричали хлопці. — Читайте, Сергію Петровичу!

Похмурившись трохи, вихователь перегорнув сторінку й читав далі. І щоразу, коли він декламував: «Кр-ро-ко-дил, кррро-кодил, крррокодилович», шибки в класі тремтіли від нестримного, буйного, істеричного сміху.

Коли він закінчив, Японець вискочив на парту й промовив:

— Увага! Традиції і звичаї Уліганської республіки зокрема і всієї Шкіди в цілому вимагають, щоб кожному новому шкідцеві або халдеєві давали прізвисько. Цей пово-спечений халдей не є винятком і жде свого бойового хрещення. Думаю, що ім'я Крокодил найбільше підійде до нього.

— Браво! — закричали хлопці і нагородили Япончика оплесками.

Потім кожен вважав за свій обов'язок підійти до Айвазовського, поплескати його по плечу й сказати:

— Поздоровляю, Крокодиле Крокодиловичу.

Вихователь сидів, розгублено розглядаючи обличчя, що з усіх боків обліпили його. Він не знав, що робити, або ж просто не зумів виявити свій прекрасний виховательський досвід.

Так почалася педагогічна кар'єра Крокодила Крокодиловича Айвазовського, племінника свого дядька — великого морського пейзажиста Айвазовського. З перших же днів він втратив у вихованців авторитет…

— Барахло, — сказали шкідці.

Перший урок малювання відбувся на другий день у четвертому відділенні. Крокодил увійшов до класу і, пройшовши до вчительського стола, поставив на нього карельської берези скриньку з олівцями та вилитий з гіпсу зрізаний конус.

Коли він увійшов, у класі чоловік п'ять встало, всі інші надумали випробувати ставлення нового педагога до дисципліни й залишилися сидіти. Крокодил нікому зауваження не зробив, а, виклавши із скриньки купу різнокаліберних недогризків олівців, сказав:

— Візьміть собі по олівцю.

Кожен підійшов до стола і вибрав недогризок, який довший і кращий. На столі лишилося ще штук двадцять п'ять.

Япончик, відчуваючи пожадливу любов до канцелярських предметів — олівців, пер, паперу, — підморгнув Янкелю і, зітхнувши, прошепотів:

— Смаковито. Га?

— Т-так, — підтакнув Черних, жадібно оглянувши купу олівців.

— Приготуйте папір, — скомандував викладач.

— Нове діло, — обурився Горобець. — Що ми, свій папір псуватимемо, чи як?

— Факт, — підтримав Пантелєєв. — Тягніть з халдейської, — там цього добра досить.

— Справді? — спитав Крокодил. — У вас такий порядок?

— А як же інакше.

Крокодил пішов у канцелярію.

Не встигли зачинитися двері, як Японець, Янкель, а за ними й усі інші кинулися до стола.

За секунду від купи олівців на столі лишилася жалюгідна купка — п'ять-шість найгірших олівців, які рвали напір.

Повернувшись із папером, Крокодил не помітив крадіжки. Він роздав папір і, поставивши на верх класної дошки зрізаний конус, запропонував вихованцям намалювати його.

Ті, що мали нахил до образотворчого мистецтва, взялися малювати, інші, вийнявши з парт книжки, заглибились у читання.

Книжки читали найрізнохарактерніші.

Янкель у думках перенісся в Нью-Йорк і там на Бруклінському мосту разом з «геніальним сищиком Натом Пінкертоном» скидав у воду Гудзонової протоки вже дванадцятого злочинця…

Японець переходив од аграрної революції до перманентної і, не погоджуючись із Каутським, за звичкою навіть у думці пошморгував носом…

Пантелєєв співчутливо зітхав, відчуваючи гостру жалість до підступно обманутої коханцем бідної Лізи, а Джапарідзе бився в гарячій сутичці на боці відважних мушкетерів, цілком поринувши в пухлий том роману Дюма…

Клас роз'їхався в різні частини світу: хто до індіянців у прерії, хто на Північний полюс. Дзвоника ніхто не почув; до справжнього життя їх вернув із світу мрій лише вигук Крокодила:

— А де ж олівці?

Ніхто не відповів.

— Де ж олівці? — повторив педагог.

Знову ніхто не відповів. Вихованці розбрелися по класу й не звертали уваги на вихователя.

— Віддайте ж олівці! — вже з ноткою відчаю в голосі прокричав Крокодил.

— Іди ти, — пробасив Купець, — не лови гав, коли не треба.

Хлопці розсміялися.

— Не лови гав, Крокодиле Крокодиловичу, — сказав Сашко Пильников і ляснув вихователя по плечу.

— Ах, так! — закричав Крокодил. — Так я вам зауваження запишу в «Літопис». Мені Віктор Миколайович сказав: пустуватимуть — записуйте.

— Дзуськи, — заперечив Льонька Пантелєєв. — Усіх не перепишете.

— Ні, перепишу, — відповів Крокодил, що вже тремтів від обурення. — Я вам колективне зауваження напишу… Кол-ллективне зауваження! — повторив він, і, осяяний цією думкою, зірвався з місця і, схопивши зрізаний конус та порожню скриньку, вибіг з класу.

«Колективне зауваження» він справді записав:

Вікмиксор примусив клас повернути недогризки олівців і залишив усе відділення на два дні без прогулянок. Клас озлобився.

— Ябеда нещасний! — кричав Японець у вщерть набитій верхній убиральні.

— Ябеда! Фіскал! Крокодил чортів!

— Накрити його!.. — запропонував хтось.

— Втемну!

— Відучити фіскалити!

Вирішили крити.

Увечері, коли Айвазовський зайшов до класу, йому на голову накинули чиєсь пальто, хтось погасив електрику, потім пролупав клич:

— Бий!

І з кожної парти на голову нещасного халдея полетіли важкі томи книжок.

Хтось потягнув по спині Айвазовського поліном. Він закричав жалібно й скрипуче:

— Ой! Боляче!

— Досить! — гукнув Японець.

Засвітили світло. Крокодил сидів за партою, схиливши голову на руки. З його спини сповзло старе, дране приютське пальто.

Злоба відразу минула, стало шкода побитого халдея, який мовчки плакав.

— Досить, — повторив Япончик, хоча ніхто вже не думав більше бити Крокодила.

Айвазовський підвів голову. Обличчя сорокалітнього чоловіка було мокре від сліз. Жалість минула, стало гидко.

— Тьху… — плюнув Купець. — Наче баба якась, реве. А ще халдей… У нас Бебе, і той не заплакав би. Таких тільки бити й треба.

Айвазовський жалюгідно всміхнувся і сказав:

— Гаразд, дрібниці.

Стало ще жалісніше… Було соромно за те, що сталося…

— Вибачте нам, Сергію Петровичу, — похмуро сказав Японець. — Запишіть нам колективне зауваження для форми, а як людина — простіть.

— Гаразд, — повторив Крокодил. — Я вам прощаю і записувати нікого не буду.

— Оце людина, — сказав Пантелєєв.

— Так, — сказав Мамочка. — Б'ють його, а він прощає.

— Толстовець якийсь, а не халдей, — сказав Японець.

Айвазовський встав.

— Ну, я піду…

Дійшовши до дверей і відчинивши їх, він раптом круто обернувся і, почервонівши всім обличчям, закричав:

— Я вам покажу, дияволи!.. Я вам… Згною! — проревів і вибіг з класу.

Поведінка Айвазовського збуджувала загальну злобу. Випадок з «християнським прощенням» знайшов відгук: Крокодила накрили і в третьому відділенні.

Кіпчаки добряче побили його і, коли він спробував розіграти й у них зворушливу сцену «загального прощення», додали ще й «на горіхи». Били не книжками, а гімнастичними палицями і навіть кочергою. На обоє відділень градом сипалися зауваження, всі вихованці цих відділень не виходили з четвертого й п'ятого розрядів.

У відповідь на посилення покарань шкідці дедалі дужче буянили… У Крокодила не встигали проходити синці.

В «Літописі» тих днів траплялися такі записи:

Або:

Або:

Велика кількість зауважень у «Літописі» примусила задуматися педагогічну раду школи, зокрема й самого Вікмиксора. Треба було знайти щось таке, що відвернуло б вихованців од бешкетування й допомогло їм вийти з безкінечного п'ятого розряду.

І Вікмиксор придумав.

Одного разу під час вечері він заявив:

— Хлопці… Досі у нас були тільки погані зауваження… Тепер ми запроваджуємо й добрі зауваження… кожний наш гарний вчинок буде записано в «Літопис». Плюс на мінус дорівнює нулю… Добре зауваження знищує погане.

Шкіда раділа, але недовго.

Незабаром виявилося, що гарний вчинок — визначення неясне.

Того ж дня Офенбах, який півроку не брав до рук підручника географії, визубрив напам'ять вісімнадцять сторінок «Європейської Росії».

Доброго зауваження він не дістав, бо виявилося, що вчити уроки — річ гарна, але не видатна, вчитись і без зауважень треба. Всі запопали духом, а Офенбах, не маючи сил простити собі зробленої дурниці, озлився й побив Крокодила.

Тоді Вікмиксор знайшов вихід.

— Вчинком, який заслуговує доброго зауваження, — сказав він, — вважатиметься кожна добровільна робота по самообслуговуванню — миття і підмітання підлог, пиляння дров та інше.

Шкіда взялася за швабри, пилки й мокрі ганчірки, взялася «загрібати» добрі зауваження.

Вихователі записували зауваження часто без перевірки. Це навело хитромудрого й винахідливого Янкеля на ідею.

Одного разу він підійшов до Крокодила і сказав:

— Запишіть мені зауваження — я вбиральню помив. Айвазовський одразу пішов до канцелярії і записав: «Черних добровільно вимив убиральню».

Янкелеві це сподобалося. За півгодини він знову підійшов до Крокодила.

— Запишіть — я верхній зал підмів.

Крокодил недовірливо глянув на вихованця, але все-таки пішов записувати. Янкель, у якого був десяток поганих зауважень, знахабнів.

— Я й нижній зал підмів! — крикнув він навздогін Айвазовському. — Запишіть окремо.

Монополізувати винахід Янкелеві не пощастило. Незабаром уся Шкіда насіла на Крокодила. За день він записував до п'ятдесяти штук добрих зауважень.

Шкіда вибралася з п'ятого розряду і вже подумувала пробиратися до першого, коли Вікмиксор, помітивши зловживання з Крокодилом, заборонив вихователеві записувати будь кому «плюсові» зауваження.

На цей час припадає і поява «індульгенцій».

Обпльований Крокодил, якого завжди били, дійшов до останнього ступеня падіння. Коли його били, він просив, благав, щоб його не били, просив вибачення…

— Вибачаюся, — казав він вихованцеві, який з гумористичних мотивів наступав йому на ногу.

Тримався він лагідно й погані зауваження записував лише в крайніх випадках. Тоді Єошка вигадав таке.

— Ми знаємо, — сказав він, — що записувати погані зауважений вам наказує Вікмиксор, інакше ви б не халдейничали, побоялися б…

— Так, це правда, я змушений записувати, — погодився Айвазовський.

— А тому, — заявив Японець, — я пропоную таке: за кожне своє зауваження ви видаватимете нам папірець, індульгенцію, пред'явник якої може в будь-яку мить вас побити без ніякого заперечення з вашого боку.

Крокодил, який не смів і пікнути в присутності Купця, беззаперечно погодився.

Кожного разу, записавши зауваження, він видавав вихованцеві, якого записував, папірець такого змісту:

Текст і форму індульгенції склав Японець. Він же перший одержав індульгенцію, але бити Крокодила не став і папірець сховав.

Айвазовський зайшов у клас.

— До вас є справа, — заявив Японець.

— Яка справа? — спитав Крокодил, сідаючи на своє місце.

Японець підійшов до нього, вийняв з кишені пачку папірців і, полічивши їх, поклав на стіл.

— Двадцять вісім штук, сер, — сказав він.

— Що це? — прошепотів Крокодил, пополотнівши.

— Індульгенції, любий друже, індульгенції, — відповів Японець. — Ану, підставляй спину.

Педагог, не сказавши ні слова, тоскно подивився на Купця і нагнув спину. Під дружний регіт класу Японець відшмагав двадцять вісім ударів.

За ним вийшов Циган.

— У мене менше, — сказав він, — двадцять шість штучок тільки.

Він відлипав свої двадцять шість ударів. Потім вийшов Купець. Побачивши його, Крокодил затремтів.

— Ну, — пробасив Купець, — нагинайся.

Він ударив кулаком по спині нещасного халдея. Крокодил почав благати:

— Не так сильно. Адже боляче!

Всі зібралися біля стола…

Офеибах замахувався увосьме, коли вигук біля дверей примусив хлопців обернутися:

— Досить!

Біля стіни стояв Вікмиксор. Він стояв уже понад хвилину і здивовано дивився на те, що тут коїлося.

— Досить, — повторив він, — сядьте на місця.

Потім, глянувши на Крокодила, який поправляв пальто, сказав:

— Ви мені потрібні — на хвилинку…

Айвазовський підвівся і вийшов за Вікмиксором з класу. Більше Шкіда його не бачила.