ПТАШЕНЯТА ВКРИВАЮТЬСЯ ПІР'ЯМ

З відпустки. — Янкель у біді. — Їдьмо. — Розмова в кабінеті. — Останнє прости. — Пташенята відлетіли.


Курчатко смажене,

Курчатко парене

Пішло по Невському гулять.

Його піймали,

Арештували

І наказали розстрілять.


Янкель не йде, а танцює, посвистуючи в такт своїм крокам.

Щось йому сьогодні особливо весело й легко. Не лякав навіть і те, що сьогодні — математика, а він нічого не знав. Заряд радості, веселощів лишився від свята. Добре пройшло свято, і спектакль удався, і вдома весело відпускний час пролетів,


Я не совєцький,

Я не кадецький,

Мене неважко роздушить.

Ах, не стріляйте,

Не убивайте –

Курчатка тоже хочуть жить.


Підбори постукують, акомпануючи мотиву, і Янкель зовсім непомітно проходить захололі від паморозі ранкові сонні вулиці. Минуло свято. На бруківці вже видно нові свіжі подряпини від важких коліс ломових возів, і люди знову біжать по тротуарах, заклопотані й буденно сірі. Янкель теж хоче настроїтися на буденний лад, починає думати про уроки, але з того нічого не виходить — губи все наспівують своє:


Курчатко дуте, у

В постоли взуте,

Пішло по Невському гулять…


Ось і Шкіда.

Бадьоро піднявся сходами, смикнув дзвінок.


Ах, не стріляйте,

Не убивайте…


— А-а-а! Янкель! Ну, брат, ти влип!


Курчатка тоже хочуть жить…


Янкель обірвав пісню. Щось нехороше, гірке підкотилося до гортані, коли він побачив злякане обличчя чергового.

— Що таке?

— Буза!

— Яка буза? Що? В чому річ?

Янкель занепокоєний, він хоче запитати, але черговий уже зник на кухні…

Побіг у клас. Відчинив двері і спинився, оглушений ревінням. Стривожений клас гудів, метався, обурювався. Побачивши Янкеля, кинулися до нього:

— Буза!

— Скандал!

— Ковдри поцупили.

— Вікмиксор лютує.

— Тебе жде.

— Ти відповідаєш!

Ще нічого не розуміючи, Янкель пройшов до своєї парти, сів на лаву… Тільки тут йому розказали все по порядку. Він пішов у відпустку, сцени не прибрали, ковдр ніхто кастелянші не здав, і вони лишилися висіти, а вчора Вікмиксор наказав зняти ковдри і віднести їх у гардероб. З десяти було тільки вісім. Дві зникли безслідно.

Новина приголомшила Янкеля. Як і не було веселого настрою, губи вже не співали «Курчатка». Роззирнувся навкруги. Побачив Пантелєєва і спитав безпорадно:

— Як же це?

Той мовчав.

Раптом клас розсипався по місцях і затих. До кімнати ввійшов Вікмиксор. Він був насуплений і нервово кусав губи. Побачивши Янкеля, Вікмиксор підійшов до нього і, розтягуючи слова, промовив:

— Зникли дві ковдри. За пропажу відповідаєш ти. Або до вечора ковдри буде знайдено, або я стягуватиму з тебе чи з батьків вартість украденого.

— Але, Вікторе Мик…

— Ніяких але… Крім того, за халатність тебе переведено в п'ятий розряд.

У класі стало тихо, і чутно було, як гнівно стукотіли підбори Вікмиксора за дверима.

— Ось тобі й «курчатко смажене», — буркнув Японець, але ніхто не підхопив його жарту. Всі мовчали. Янкель сидів, опустивши голову на руки, зігнувшись і торкаючися гарячим лобом верхньої дошки парти. Обличчя його не було видно.



Стояли в убиральні Янкель і Пантелєєв. Янкель, затягуючись цигаркою, гаряче й запально казав:

— Ти як собі хочеш, Льонько, а я йду. Проживу у матері тиждень, зберусь — і тоді на південь. Більше нічого ждати. Сидіти в п'ятому розряді не хочу — не маленький.

— А як же Вітя? Думаєш, одпустить? — сказав Пантелєєв.

— А що Вітя? Піду до нього, поговорю. Він зрозуміє. Діло за тобою. Кажи прямо, залишишся чи теж… як домовилися?

На кілька секунд Пантелєєв задумався.

Гришкові очі тривожно-запитливо втупились у вилицювате обличчя товариша.

— Ну як?

— Що «як»? Їдемо, звісно!..

Полегшене зітхання мимоволі вирвалося з грудей Янкеля.

— Давай руку!

— Гайда до Вікмиксора! — засміявся Пантелєєв..

— Гайда! — сказав Янкель.

Ішли, не чули звичайного шуму, не бачили метушні, біганини, малечі, взагалі нічого навкруги не бачили. Зупинившись передихнути біля дверей Вікмиксорової квартири, вони мимоволі подивилися на сцену, знову голу, і Янкель скреготнув зубами.

— Сволота. Це новачки поцупили, не інакше. Наші хлопці тепер нездатні на це.

— Ну гаразд, ходімо.

Увійшли в знайомий кабінет, який за довге перебування в школі став звичний до найменших подробиць, і зупинилися перед завідуючим.

Вікмиксор сидів біля стола, насунувши на очі картонний козирок, і читав. Піднявши козирок, він подивився на хлопців.

— У чому річ?

Янкель виступив уперед і заговорив нетвердим, але рішучим голосом.

— Вікторе Миколайовичу, — сказав він, — ми хочемо піти з школи!.. Так, ми хочемо піти з школи, бо ми вже виросли.

Вікмиксор скинув козирок і, ледь помітно всміхнувшись, оглянув з ніг до голови хлопців, немов хотів пересвідчитися, чи справді вони виросли. Перед ним стояли ті самі хлопці, навіть на обличчях мелькало легке хвилювання, звичайне при розмові з вихователем, але в голосі Гришка Черних, вихованця четвертого відділення, Вікмиксорові почулися нові, незнані доти нотки.

Мужньо говорив Гришко Черних:

— Вікторе Миколайовичу, їй-бо, ми виросли. Коли я прийшов до школи, мені було тринадцять років. Я багато чого не розумів. Десять уроків на день я тлумачив як покарання. Тоді мені здавалося, що уроки й ізолятор — одно й те саме. Тоді я боявся ізолятора. Тепер мені шістнадцять років, і я не можу миритися з вузькими рамками шкільного режиму. Так, не можу… При всій моїй повазі до ізолятора, до п'ятого розряду й до вас, Вікторе Миколайовичу…

— Так, і до вас, Вікторе Миколайовичу, — підтакнув Пантелєєв, і Вікмиксор, глянувши на Льоньку, згадав, мабуть, як два з половиною роки тому він розмовляв з цим хлопцем — тут, у цьому кабінеті, біля цього ж стола.

— І до Елли Андріївни, — перелічував Янкель, — і до дяді Саші, і до «Літопису», і до уроків стародавньої історії. Ми дуже вдячні школі Достоєвського. Вона багато чого навчила нас. Але ми виросли. Ми хочемо працювати. Ми відчуваємо сили…

І Янкель витягнувся, несвідомо розправляючи груди, а Пантелєєв стис кулаки і зігнув руку, ніби хотів показати Вікмиксорові свої м'язи.

Обидва застигли, вичікувально дивлячися на Вікмиксора.

Вікмиксор сидів задумавшись, а на обличчі його грала ледь помітна, розуміюча усмішка. Потім він підвівся, пройшовся по кімнаті і ще раз подивився на обох вихованців довгим, уважним поглядом.

— Ви маєте слушність, — сказав він.

Янкель і Пантелєєв здригнулися від радісного передчуття.

— Ви маєте слушність, — повторив Вікмиксор. — Зараз я почув те, що сам хотів через півроку сказати вам. Тепер бачу, що трошки помилився в часі. Ви виправилися на нівроку раніше. Ваша правда. Школа прийняла вас злодюжками, маленькими бродягами, тепер ви виросли, і я відчуваю, що час, проведений у школі, для вас не пропав марно. Вже давно я зробив висновок, що ви досить сильні і досить перероблені, щоб вступити в життя. Я знаю, що тепер ви не станете паразитами, покидьками суспільства, і тому спокійно кажу вам: я не держу вас. Я хотів через півроку зробити випуск, перший офіційний випуск, хотів улаштувати випускників на місця, але ви йдете раніше. Що ж, я кажу — щасливої дороги. Ідіть! Я не держу вас… Проте, якщо вам буде важко влаштуватися, приходьте до мене. І я постараюся допомогти вам знайти добру роботу. Ви варті цього. А американські ковдри забудьмо. Юнкомці приходили до мене, ручалися за вас і обіцяли знайти злодія.



Про то, що сламники залишили школу, Шкіда дізналася тільки через два дні, коли Янкель і Пантелєєв прийшли з складу губвно з випускною білизною, або з «приданим», як називали його шкідці. На складі вони одержали новенькі пальта, шапки, чоботи й костюми і тепер, узявши в канцелярії документи, зайшли попрощатися з товаришами.

У класі йшов урок історії.

Дядя Саша, як завжди, вдавано сердито покрикував на вихованців і читав чергову лекцію з повторного курсу історії з натиском на економіку. Сламники увійшли в клас і спинилися. Потім Янкель підійшов до Сашкеця і тихо промовив:

— До побачення, дядю Сашо. Ми йдемо з школи. Може, колись ще й зустрінемося…

— Ну що ж, хлоп'ята, — сказав, підводячись, Олмикпоп. — Звісно, зустрінемось. А вам і справді пора… пора починати жити. Он які повиростали.

Він усміхнувся і подав сламникам руку.

— Бажаю успіхів. Прямої вам і щасливої дороги!..

— Спасибі, дядю Сашо.

Урок було зірвано, але Сашкець не сердився, не кричав, коли хлопці всім класом вийшли проводжати товаришів. І тим, хто йшов, і тим, хто лишався, шкода було розлучатись. Адже майже три роки провели під одним дахом, разом бешкетували й учились, і навіть сварки зараз було приємно згадувати.

Біля виходу зупинилися.

— Ну, до побачення, — буркнув Японець, ляпаючи по плечах сламників. — Топайте.

Носик його почервонів.

— Топайте, чорти!..

— Всього доброго вам, хлопці!

— Згадуйте Шкіду!

— Приходьте. Не забувайте товаришів!

— І ви не забувайте!..

Уліганія збилася в безладну купу, всі штовхалися, протискувалися до хлопців, що йшли від них, і кожен хотів що-небудь сказати, чимось виявити свою дружбу.

Вийшов черговий і, брязкаючи ключем по щілині, почав відмикати двері.

— Ну, — сказав Янкель, беручись за дверну ручку, — не згадуйте лихом, братки!..

— Не згадаємо, не бійтеся.

— Пгощайте, юикомці! — крикнув Пантелєєв, усміхаючись і сяючи вилицями. — Пгощайте, не забудьте знайти тих, хто ковдги пгибгав!..

— Знайдемо! — дружно гаркнули вслід.

— Знайдемо, можете не турбуватися.

Сламники вийшли. Грюкнули двері, дзвякнув, розгойдавшись, разів три ланцюжок, і, так само брязкаючи ключем по щілині, черговий замкнув двері.

— Пішли, — вголос подумав Японець і мимоволі згадав Цигана, який теж пішов не так давно, згадав Гужбана, Безсовісного — і вголос докінчив думку: — Пішли й вони, а невдовзі і я піду! Дядю Сашо, а сумно все-таки, — сказав він, вдивляючись у зморшкувате обличчя халдея. Той хвилину подумав, поблискуючи пенсне, потім тихо промовив:

— Що ж, сумно, звісно. Але нічого, ще побачитеся. Так треба. Вони пішли жити.


Загрузка...