Республіка Шкід

ЗЛОЧИН В КАРА

Сонячні зайчики бігали по стінах. У відчинене вікно вривався і хвилював молоді серця шум весняної вулиці. Сидіти в чотирьох стінах було просто неможливо.

Сашко Пильников і Льонька Пантелєєв вийшли у двір.

Надворі кіпчаки грали в гилку, і руда Елла, примостившися на колоді, читала німецький роман.

Надворі було гарно, проте сламникам хотілося втекти від шуму, полежати десь на сонечку і поговорити.

— Лізьмо на дах, — запропонував Сашко.

По похмурих, з провалами, сходах вони вилізли на дах напівзруйнованого флігеля. Після темного горища різке світло примусило їх примружити очі.

— Оце — лафуза, — прошепотів Сашко.

На даху щойно розтанув сніг. Тільки в деяких затінених місцях він сірів невеликими плямами… Іржаве залізо даху ще не встигло розжаритись, але було тепле і приємне, як плюш.

Товариші лягли на скаті, впершись ногами в краї водостічного жолоба і заклавши руки за голову… Льонька закурив. Хвилин п'ять лежали мовчки, не ворушачись. Лагідно всміхались і, мов котенята, мружилися на сонці.

— Гарно, — мрійливо прошепотів Сашко. — Гарно. Так би й лежав і не вставав.

— Ну ні, — відповів Пантелєєв, — я б не погодився весь час лежати. В такий день побешкетувати хочеться — руки розім'яти…

Він раптом випростався і, нагнувшись до Сашка, вдарив його широкою долонею по животу. Сашко завищав, закрутився як дзига і, схопивши Пантелєєва за шию, повалив його на себе.

Рівні сили однолітків примусили їх хвилин десять боротися за першість. Нарешті Пильников переміг. Стрибаючи біля Пантелєєва, який лежав на лопатках, він кричав:

— Здорово! За один хавтайм поклав чемпіона світу.

Пантелєєв усміхався широкою калмицькою усмішкою і хрипів:

— Нечесно. На шию надавив, а то б…

Лежати вже не хотілося. Сашкова меланхолійність зійшла нанівець, і він уже танцював гопака на благенькій покрівлі флігеля.

Під йогу йому попався камінь. Сашко схопив його і, розмахнувшись, шпурнув у небо. Гострий камінь свистячи пролетів параболою, зник з очей і впав десь далеко на чужому подвір'ї.

— Смаковито! — вигукнув Льонька й заходився собі шукати камінь, щоб не вдарити лицем у болото. Каменя на даху не було, і Льонька поліз через слухове вікно на горище. За хвилину він повернувся з повним подолом червоного цегляного щебеню.

— Ану?! — Чорна точка злетіла вгору й погасла. За нею друга…

— Так кидатися нецікаво, — сказав Сашко. — Треба знайти якусь ціль.

Він підійшов до краю даху й зазирнув униз.

Внизу, у вузькому проході між двома стінами, була помийна яма. Паралельно флігелю витягнувся одноповерховий будинок пральні.

Сонце ламало проміння об високий флігель і золотило верхні рами вікон.

Сашко хвилину посидів навпочіпки, як зачарований, дивлячись на блискучі шибки, потім простягнув руку, взяв камінь і, не сходячи з місця, кинув у скло.

Скло тріснуло, задзвеніло й розсипалося тисячами маленьких брильянтиків.

Сашко підняв голову. Льонька стояв біля нього і, не зводячи очей, мовчки дивився на зяючий осколок свіжої пробоїни. Потім він узяв камінь, націлився і вибив рештки скла з верхньої рами.

… Кидали довго, ні на хвилину не зупинились, бігали на горище по свіжий запас щебеню, кидали цілі цеглини. Коли у вікнах пральні не лишилося жодної шибки, товариші перезирнулися.

— Ну, як? — по-дурному спитав Льонька.

— Дурень! — буркнув Сашко, заглядаючи вниз.

Сонце, як і раніше, всміхалося широкою привітною усмішкою, в повітрі грала весна, але на даху чогось стало незатишно; вже не хотілося валятися на скаті й притулятися щокою до плюшу.

— Давай униз, — сказав Пильников.

Коли вони спускалися похмурими сходами, Льонька вилаявся і сказав:

— Наплювати… Не дізнаються… Ніхто не бачив.

Сашко нічого не відповів, тільки зітхнув. Ніким не помічені, вони вийшли на подвір'я. Малеча все ще грала в гилку. Сірий м'яч, відлітаючи від плоскої дошки, стрибав у повітрі. Еланлюм сиділа на колоді і, відклавши книгу, мрійливо розглядала баранчикову хмарку на синьому небі. Льонька й Сашко підійшли до неї і, попросивши дозволу, сіли поруч на пахучий стос дров.

— Де ви були? — гостро оглянувши вихованців, спитала Елла.

Льонька перезирнувся з Сашком і відповів:

— У класі, Елло Андріївно.

— У класі? Що ж ви там робили?

— Єльховський куряву витирав. Він черговий, а я… — Льонька раптом удавано зніяковів.

— А ти що?

— А я… я, Елло Андріївно, зараз над перекладом з Гейне працюю…

Еланлюм здивовано підвела очі, потім усміхнулася.

— Правда? Гейне перекладаєш? Молодець. Ну що ж, виходить?

Пантелєєв забрехався.

— Дуже добре виходить. Я вже сто двадцять рядків переклав.

Він відчував, що Сашко дивиться на нього й робить якісь знаки очима, але обернутися не міг.

— Я взагалі німецькою мовою дуже цікавлюся, — правив він далі. — Просто, ви знаєте, якось… дуже люблю німецьку.

Вестфальське обличчя Еланлюм розцвіло.

— Я й з Гете переклади роблю, Елло Андріївно.

Для Еланлюм цього було досить.

— Ти повинен показати мені всі ці переклади. І чому, взагалі, ти раніше не показував їх мені?

Льоньці одразу ж розхотілося патякати… Він раптом ні з того ні з сього насторожився і, пробурмотівши: «Здається, Япончик кличе», — швиденько пішов з двору.

За ним подався і Сашко.

Коли вони піднімалися по сходах у Шкіду, Сашко спитав:

— Навіщо ти брехав про всяких Гейне і Гете? І звідки ти викопаєш переклади?

Льонька не знав, навіщо він брехав, і не знав, звідки виконає переклади.

— Скажу, що спалив, — заспокоїв він сламника.

У класі нікого не було, крім Япончика і Кібчика. Вони ходили в Катерингоф купатися. Прийшли мокрі і веселі. Тепер приятелі сиділи за партою і про щось розмовляли. Япончик, як звичайно, шморгав носом і розмахував руками, а Кібчик заперечував без гарячності, але різко й крикливо.

— Ти погано знаєш німецьку мову, тому не можеш судити! — кричав Япончик.

— І все-таки повторюю: Гейне не піддається перекладу, — верещав Фінкельштейн.

Сашко і Льонька прислухались. І тут говорять про Гейне.

— Хочеш, доведу, що можна перекласти Гейне так, що переклад буде не гірший за оригінал? — оголосив Японець.

Пантелєєв зірвався з місця і підскочив до нього.

— Не вдасться, — закричав він, — не вдасться тобі перекласти сто рядків Гейне й трошки Гете.

Японець здивовано подивився на нього і, шморгнувши носом, відповів:

— На піддрочку не йду.

— Ну, любий… Сота… — заблагав «нальотчик».

Він розповів товаришеві про те, як забрехався перед Еланлюм, і про те, як важливо для нього виплутатися з цього неприємного становища.

Япошка побурів.

— Гаразд, — сказав він, — виплутаємося. Перекладу… Для мене це — дрібниця.

Пантелєєву знову почало всміхатися сонце, він знову почув вуличний гамір і. відчув весну. Разом з ним розцвів і Сашко.

Згодом у компанії Горобця і Голого Пана вони ходили в Катерингоф, купалися, дивились на каруселі, штовхалися в шумному, веселому натовпі гуляючих і прийшли до школи прямо на вечірній чай.

Про пригоду на даху згадали тільки тоді, коли вже вкладалися спати. Розшнуровуючи черевики, Льонька нагнувся до Пильникова і прошепотів:

— А шибки?..

Сашко відповісти не встиг. Черговий халдей Костець громовими розкотами свого лев'ячого голосу розбудив усю спальню:

— Пантелєєв, не заважай спати товаришам!

Коли Костець, постукуючи паличкою, пішов у другу спальню, Сашко висунувся з-під ковдри й прохрипів:

— Дурниця.

На другий день погода змінилася. Вночі пройшла гроза, ранок був райдужний, і сонце затягли блідо-сірі хмари. Але відчувалася весна.

Пильников і Пантелєєв прокинулись у прекрасному на строї.

За чаєм Японець не на жарт приголомшив Пантелєєва, що сидів поруч з ним:

— А я переклав сто двадцять рядків, — шепнув він.

— Коли? — забувши потрібну обережність, мало не закричав Льонька.

— Вранці, — відповів Японець. — Встав о сьомій годині і переклав… І з Гете два вірші переклав…

Після чаю Япончик передав Пантелєєву три аркуші списаного паперу. Пантелєєв негайно сів і переписав переклади, щоб почерк не дав підстави сумніватися в його самодіяльності.

Льонька сидів біля вікна. Гейне надихнув його, розбурхав його творчу жилку. Йому захотілося самому щось написати. Закінчивши переписування, він задивився на вулицю. На розі вулиці рудовусий міліціонер у шоломі хакі всміхався сонцю й струшував дощові краплі з непромокального плаща. Цвірінькали горобці, і під променями сонця від вологих тротуарів стелився легкий туман.

Льоньці захотілося описати цю картину красиво й життєво. І він написав як міг:

Потім він показував цей вірш товаришам і Сашкецю. Вірш усім сподобався, і Янкель узяв його для одного із своїх журналів.

Пильников провів ранок у музеї — складав таблицю архітектурних стилів. Іонічні і корінфські колони, портики, пілястри й абсиди захопили його… Ні він, ні Пантелєєв ні разу за весь ранок не згадали про пральню і розбиті шибки.

Гроза вибухнула в обід.

Якщо говорити точніше, перший гуркіт цієї грози прокотився ще за півгодини до обіду. По Шкіді пройшла чутка, що в пральні невідомі злочинці знищили всі шибки… В цю мить двоє сердець тривожно забилися, дві пари очей зустрілись і розійшлися.

А за обідом, після переклички, коли чергові розносили по столах паруючі миски пшоняного суну, до їдальні зайшов Вікмиксор.

Він увійшов швидкою ходою, оглянув ряди учнів, які встали при його появі, ні на кому не спинив погляду і сказав:

— Сідайте.

Потім нервово постукав зігнутим пальцем по скроні, походив по їдальні і, спинившися біля стола, за звичною своєю манерою, розтягуючи слова, вимовив:

— Якісь каналії повибивали всі шибки в пральні.

Очі всіх шкідців одірвалися від пшоняного супу, що вже простигав, і зобразили знак запитання.

— Вибили шибки в п'ятьох вікнах, — повторив Вікмиксор. — Хлопці, це вандалізм. Це прояв дегенератизму. Я повинен узнати прізвища негідників, які це зробили.

Льонька Пантелєєв подивився на Сашка, той почервонів усім обличчям і опустив очі. Вікмиксор вів далі:

— Це вандалізм — бити шибки, коли у нас не вистачає коштів вставити стекла, зруйновані часом.

Ледве досидівши до кінця обіду, Сашко покликав Льоньку:

— Ходімо поговоримо.

Вони пройшли у верхню убиральню. Там нікого не було. Сашко прихилився до стіни і сказав:

— Я не можу. Ми справді були тварюками.

— Ходімо признаємося, — запропонував Пантелєєв і закусив нижню губу.

Пильников секунду боровся з собою. Він надувся, нащось потер щоку, потім узяв Льоньку за руку і сказав:

— Ходімо.

По сходах, піднімався нагору Вікмиксор. Коли він пройшов повз них, Пантелєєв обернувся і окликнув:

— Вікторе Миколайовичу.

Вікмиксор обернувся.

— Що?

Відвернувшись убік, Пантелєєв сказав:

— Шибки в пральні били ми з Єльховським.

Настала пауза.

Вікмиксор мовчав, приголомшений надто швидким признанням.

— Чудово, — мовив він, подумавши. — Можете обидва йти додому, ти — до матері, а ти — до брата.

Ударив грім.

Сашко підійшов до вікна, затулив обличчя руками й зіщулився.

— Вікторе Миколайовичу! — верескливо прокричав він. — Я не можу йти. У мене мати хвора… Я не можу.

Пантелєєв стояв біля Сашка, зціпивши зуби й руки.

— Вибачте, Вікторе Миколайовичу… — почав було він.

— Ні, без вибачень. Ідіть геть з школи, а через місяць хай зайдуть ваші матері. Скажіть спасибі, що я не одіслав вас до реформаторію.

І, повернувшися, він попрямував до апартаментів Еланлюм.

Пантелєєв провів його поглядом і, ляснувши по плечу Сашка, сказав:

— Ходімо, недотепа.

— Додому я не можу йти, — сказав Сашко.

— І мені це не світить, — похмуро пробасив Пантелєєв.

Вони сиділи у дворі, на стосі соснових дров, де напередодні розмовляли з Еланлюм.

День схилявся до кінця. Сірі хмари бігли по небу, обганяли одна одну й розсипалися дрібними краплями дощу.

Сашко сидів, як жінка, стуливши коліна й підперши долонею щоку. На колінах у нього лежав маленький сірий клуночок.

У клуночку були два носовички, книжка афоризмів Козьми Пруткова й перший том «Капіталу».

Сашко стис руками вузлик, підвів голову й зітхнув.

— Чого зітхати? — сказав Льонька. — Зітханнями нічого не зарадиш. Треба кумекати, що і як. Додому ж ми не підемо?

— Ні, — зітхнув Сашко.

— Ну, то треба шукати лігва, де можна було б кимарити.

— Треба, — погодився Сашко.

Товариші задумались.

— Є, — сказав Льонька. — Еврика! У флігелі під сходами є комірчина, давай туди…

Вони встали й пішли до флігеля. У сходах, по яких вони вчора піднімалися на дах, кілька сходинок провалилось, і утворилася щілина.

Товариші пролізли через неї і опинились у вузькій темній комірчині. Льонька запалив сірник… Жовтуватий вогник млів і миготів у тумані. Оглянувши приміщення, товариші зіщулилися.

Цегляні стіни комірки були слизькі від вогкості… Коричневий мох звисав з них рваними клаптями… На підлозі лежали навалені старі матраци, розірвані та брудні… Ноги в'язли в сірій мачулі, що злиплася від вогкості…

— Комфорт відносний, — сказав Пантелєєв, і, хоча вимовив він це посміхаючись, голос його пролунав глухо й неприємно.

— Бридко спати на цій гидоті, — поморщився Сашко і штовхнув ногою в купу мачули.

— Що ж робити? Нічого, брат, звикай.

Льонька, якому доводилось у житті почувати й не в таких нетрях, подаючи приклад, приглушив у собі огиду й опустився на мокре, незатишне ложе.

За ним ліг і Сашко.

Трохи поговорили. Розмови були сумні й усі зводилися до безвиході становища, в якому опинилися хлопці.

Потім вони заснули й проспали годин шість. Розбудили їх яскраве світлові грубий голос. Сламники прокинулися, схопились.

В отвір на стелі просовувалася чиясь голова й рука, яка тримала ліхтар.

— Вставай, вставай! Бач, уляглись….

Це був Мефтахудин.

Товариші остаточно прочумались і сиділи, сумно позіхаючи.

— Шкода тобі, чи що? — протягнув Льонька.

— Не шкода, а не можна… Віктор Миколайович сказав: шукай весь будинок, якщо сплять — витягни.

— Сволота, — пробурчав Сашко.

— І взагалі, тут спати не можна.

— Чому не можна? — спитав Пильников.

— Сипчики ходять.

— Які сипчики? — здивувався Сашко.

— Сипчики… З шпалирами й гвинтівками.

— Сищики, напевно, — вирішив Льонька. — Він хоче залякати нас. Ні, Мефтахудин, — звернувся він до сторожа. — Ми звідси не підемо… Йти нам нікуди.

Мефтахудин трохи посопів, потім голова й руки з ліхтарем зникли, і чоботи татарина застукотіли по сходах униз.

Товариші знову полягали. Засипати було вже важче. У комірчину пробрався холод, сламники тремтіли, лежачи під Сашковим пальтом і під двома рваними, мокрими матрацами.

— Давай розкладемо вогонь, — запропонував Льонька.

— Ти що! — злякався Пильников. — Тут солома і все… Ні, ще пожежу зробимо.

— Дурниці.

Льонька виліз із-під купи матраців і заходився розчищати мачулу, поки не показалася брудна кам'яна підлога.

Тоді на середину утвореного кола він поклав невеликий пучок мачули й запалив сірника. Вогка мачула не горіла.

— У тебе немає паперу? — спитав Пантелєєв.

— Ні, — відповів Сашко, — у мене книжки, а книжки рвати шкода.

Льонька порився за пазухою і витяг паперовий згорток.

— Що це? — спитав Сашко.

— Генріх Гейне, — протягнув Льонька жалісним голосом і в темряві сумно посміхнувся.

Він зібгав один аркуш і підпалив його. Полум'я лизнуло папір, погасло, задиміло й знову спалахнуло.

— Присовуйся сюди, — сказав Льонька.

Сашко посунувся.

Вони спалили майже весь переклад Гейне, коли на сходах почулися кроки. Обпікши долоні, Льонька миттю погасив вогонь.

В отвір знову просунулася рука з ліхтарем і цього разу вже дві голови. Почувся голос Сашкеця.

— Гей ви, мудрагелі! Вилазьте!

Пильников і Пантелєєв притулилися до стіни і мовчали.

— Ну, живо!

— Лізьмо, — шепнув Льонька.

Вони по одному вилізли через отвір на сходи. Вилізли заспані та брудні, облиплі мокрою мачулою та соломою.

Нічого не сказавши, почали спускатися вниз.

Сашкець і Мефтахудин провели їх до воріт. Сашкець стояв, всунувши рукав у рукав, і щулився.

— Недобре, дядю Сашо, — сказав Пильников.

— Що ж робити, голубчики, — розпорядження Віктора Миколайовича, — відповів Олмикпоп. І, зачиняючи хвіртку, додав: — Щасливо!

На вулиці було холодно й темно.

Ліхтарі вже погасли, місяця не було, і зірки тьмяно миготіли у просвітах між хмарами.

Сашко і Льонька повільно йшли великим темним проспектом. Пройшли повз залитий вогнями ресторан.

— Сволота, — буркнув Сашко.

Це стосувалося непманів, які бенкетували в цей пізній нічний час.

Хлопці вже відчували голод.

Дійшли до Невського. На Невському нічні візники щулилися на козлах.

— Ходімо назад, — сказав Льонька.

— Чи варто? — простягнув Сашко. — Все одно спати н дадуть.

— Чорт з ним, ходімо.

Знову прийшли до будинку Шкіди.

Передбачливий Мефтахудин замкнув ворота, довелося лізти крізь зламані грати, обплутані колючим дротом. Ніким не помічені, залізли під сходи й заснули.

Вранці за звичкою прокинулись о восьмій годині. Коли вийшли на подвір'я, у Шкіді дзвонили до чаю. Непекуче сонце відігрівало землю, роса на траві випаровувалася легким туманом.

По дрова з мотузком і сокирою в руках вийшов Мефтахудин. Витер долонями обличчя, подивився на схід і позіхнув.

Побачивши хлопців, підійшов.

— Що, у флігелі начівали!

— Ні, — злякався Сашко. — Ні. Ми не у флігелі…

Мефтахудин засміявся.

— Знаємо, я сам бачив, як лізли.

Потім глянув на небо й додав:

— А міни що — шкода хіба. Я свій діло зробив.

Льонька ляснув татарина по плечу.

— Знаю!

Коли Мефтахудин пішов, він запропонував:

— Ходімо в Шкіду…

Вони піднялись у школу й пройшли на кухню… Староста й черговий напоїли їх чаєм, покликали Янкеля і Япончика.

— Ну як? — співчутливо спитав Японець.

— Кепсько, — відповів Льонька. — Більше гопничати не можна. Холодно.

— У-мгу, — протягнув Янкель. — А ви все-таки поскигліть у Вікмиксора, — може, — розжалобиться.

Напившись чаю, сламники, за порадою товаришів, пішли до завідуючого.

— Увійдіть! — крикнув він, коли вони постукали до нього.

Хлопці ввійшли і зупинилися біля дверей.

— Вам чого?

— Вибачте, Вікторе Миколайовичу…

— Ні… Я сказав: з школи геть. Мені таких мерзотників не треба.

Вони повернулися, щоб піти.

— А втім… Якщо вставите шибки, то…

— То?

— То… Можете через місяць повернутися до школи.

— Спасибі, Вікторе Миколайовичу.

Вийшли… Стало зовсім сумно й важко.

— Що ж це означає? — промовив Льонька. — Якщо не вставимо шибки, то й зовсім можна не з'являтися? Так, чи що?

— Мабуть, так, — зітхнув Пильников.

— Треба думати, де дістати грошей. Шибки вставляти, як видно, доведеться.

Вони знову вийшли у двір.

— Ходімо на вулицю, — сказав Сашко.

Прекрасний весняний день не обрадував їх, як бувало раніше. Йшли повільно — світ за очі.

— Щось треба продати, — сказав Сашко.

— Так, — погодився Пантелєєв. — Треба щось продати… А що?

Обидва задумались. Ішли повз сад Юсупова.

— Зайдімо, — запропонував Льонька.

Зайшли, сіли на лаву…

В саду весна була відчутніша, ніж на вулиці. Набубнявіли бруньки, і на березі ставка, вже чистого від криги, пробивалася перша травичка.

Сламники сиділи й думали.

— У мене є одна штучка, — почервонівши, заявив Льонька.

— Яка штучка?

— Зуб.

Він зняв кепку і, відігнувши підкладку, витягнув звідти щось маленьке, загорнуте в папірець.

— Золотий зуб, — повторив він. — Я його восени в Катериигофі знайшов… Думаю, що можна продати.

Сашко всміхнувся.

— Нащо ж ти його стільки часу беріг?

Льонька почервонів ще більше.

— Нерозумно, звісно, — сказав він, — але кажуть, що зуб приносить щастя.

— Щастя, — посміхнувся Сашко. — Багато він тобі щастя приніс.

Льонька вирішив продати зуб.

— А я що продам? — сказав Пильников.

Він розв'язав пакуночок. Вийняв марксівський «Капітал».

— Дадуть щось?

Льонька глянув на назву.

— Думаю, що не дешевше від мого зуба коштує.

Сашко перегорнув сторінку. Потім поклав книгу назад у клунок.

— Ні, — сказав він, — Маркса продавати не можу… Я краще продам черевики.

Черевики у нього були новенькі, англійські. Брат взимку привіз, коли приїжджав провідати.

— Продам, — вирішив Сашко.

Він тут же зняв черевики й загорнув їх у клуночок.

— Ходімо, — сказав.

Вони вийшли з саду. Сашко з минулого літа не ходив босий і тепер ішов невпевнено, підстрибуючи на гострому камінні.

Спершу зайшли у ювелірний магазин.

Товстий єврей-ювелір довго розглядав зуб, спочатку простим, потім озброєним оком, потім подивився на хлопців і спитав:

— Звідки це у вас?

— Знайшли, — відповів Льонька.

Ювелір хвилину роздумував, потім кинув зуб на шальку мініатюрних терезів і, не питаючи про ціну, вийняв і поклав перед товаришами банкноту на п'ять лимонів.

— Мало, — сказав Пантелєєв.

Ювелір узяв гроші, щоб сховати.

— Гаразд, давай, — промовив Льонька і, сховавши гроші в кишеню, разом із Сашком вийшов з магазину. — Чортів спекулянт! — буркнув він.

З магазину пішли на Олександрійський товчок і там за десять лимонів продали першому ж перекупникові Сашкові англійські черевики.

У Шкіду поїхали на трамваї: стомилися за добу й мали можливість дозволити собі таку розкіш.

До Вікмиксора в кабінет увійшли без ніякої боязкості.

— Знову? — спитав той. — У чому річ?

— Візьміть за свої шибки, — сказав Льонька й виклав перед завшколою п'ятнадцять мільйонів карбованців.

Вікмиксор подивився на гроші, сів до стола й написав розписку.

— Візьміть, — похмуро сказав він.

Потім пом'якшеним топом додав:

— Через місяць приходьте.

— Через місяць?!

Вікмиксор подумав і чомусь зітхнув.

— Через два тижні.

Сламники вийшли.

— Куди йти? — тихо спитав Сашко.

— Додому, — відповів Льонька, — більше йти нікуди.

Пішли в клас, попрощалися з товаришами і розійшлися — один на Міщанську, другий — на Василівський острів.