Республіка Шкід

УЛІГАНШТАДТ

Слово «хуліган» — походження англійського. У старій Англії, як розповідає легенда, на початку дев'ятнадцятого століття жила собі родина Хуліген. Ці Хулігени мали постоялий двір на Дуврському шосе. На постоялому дворі зупинялися лорди, графи, купці з континенту й просто заїжджі люди. Легенда розповідає страшну річ: жодна людина, що знайшла притулок під дахом готелю Хуліген, не вийшла звідти. Родина Хуліген заманювала гостей, грабувала і вбивала їх.

І коли розкрилася страшна таємниця постоялого двору, коли королівський суд, пропрівши у горностаєвих мантіях вісім діб підряд, виніс родині вбивць смертний вирок, — ім'я Хуліген стало загальним. Хулігенами стали називати вбивць, злодіїв і паліїв.

Потрапивши в Росію, слово «хуліген» змінилося на «хулігана».

А в Шкіді руда німка Еланлюм, розсердившись на бешкетників-старшокласників, кричала, за німецькою звичкою ковтаючи літеру «х»:

— Улігани!

І стало в Шкіді прізвисько «уліган» таким же місцевим і таким же почесним, як і «бешкетник».

Плем'я уліганів зростало й ширилось і зрештою перетворилося на державу Уліганію.

Столиця Уліганії — Уліганштадт, тобто четверте відділення. Уліганштадт — місто велике порівняно з іншими. Вулиці — проходи між партами — широкі, і назви у них гучні: Буянська, Волинянська, Уліганська. Головна ж вулиця — Клептоманіївський проспект. На Клептоманіївському проспекті розміщено будинки — парти — всіх міських і державних діячів. Там стоїть особняк диктатора і міського голови Уліганштадта — Купи Куповича Геніального. Міський голова живе разом із своїм секретарем і ад'ютантом, віконтом де Буржелопом, у просторіччі Джапарідзе. Міністерства, штаб — усе міститься на Клептоманіївському проспекті.

Всі інші вулиці не такі шикарні. На них розмістилися рядові громадяни. В Японському кварталі живе японський консул Єо-Нін та інші японські громадяни в особі новачка Нагасакі.

Уліганштадт виник не дуже давно. У Шкіді був бешкет. Буянили всі, буянили запально, покарання сипалися на голови шкідців, а вони буянили. Четверте відділення не вилазило з п'ятого розряду. Японець одного разу сказав:

— Буянити безцільно не годиться. Давайте організуємось і заснуємо республіку.

Думка припала до смаку.

Одразу ж було організовано новий уряд.

Диктатором призначили могутнього Купця Офенбаха. Повноваження його обмежувалися Радою Народних Комісарів. Наркоми були такі: наркомвійськмор — Янкель, наркомпоштель — Пильииков і наркомбуян — Японець. Диктатор призначив начальником державної міліції і головкомом колоніальних військ Пантелєєва. Уліганія оголошувала молодші класи колоніями і назвала їх: третій клас — Кінчакією, другий — Волинією і перший — Бужландією.

У перший же день заснування Уліганії диктатор, він же міський голова столиці, скликав пленум Раднаркому. «В його розкішному особняку, — як повідомляла місцева газета «Вісті Уліганії», — зібралися всі ясновельможні особи міста. Купа Купович урочисто оголосив про відкриття міста й запропонував наркомам довести до відома громадян, що додержання порядку й муніципальних правил покладається на відповідальність домовласників».

Того ж дня будинки прикрасилися дощечками з номерами й назвами вулиць. Суспільне життя відразу ж завирувало в молодій державі.

На другий день наркомбуян Японець, він же Буза Буянович Неподобников, подав у Раднарком проект конституції:

Конституцію прийняв Раднарком і затвердив диктатор. Газета «Вісті Уліганії», що перебувала у віданні наркомвійськмора й водночас книговидавця Янкеля, вмістила конституцію на першій полосі. У цьому ж номері «Вістей» було вміщено національний гімн Уліганії, затверджений властями. Його співали на мотив «Гаудеамуса»[5]:

Міський голова скликав загальні збори громадян міста Уліганштадта і там виголосив промову, просту, але зворушливу:

— Хлопці, тобто громадяни. Ось я, диктатор і міський голова, кажу вам… Ми, четверте відділення, тобто, вибачте, Уліганія… ми повинні всі сили свої покласти на те, щоб зробити свій кл… своє місто неприступним для халдеїв та інших ворогів. І водночас зробити його впорядкованим. Докладемо всіх зусиль на це впорядкування. Ми, власті, будемо вам гаряче вдячні… Їй-богу!..

Цю промову повністю вмістили «Вісті», замінивши тільки останній вислів «їй-богу» на «їй-бузі».

Промова мала свій вплив: заклик до впорядкування міста знайшов жвавий відгук у серцях як рядових громадян, так і державних сановників. Усім ділянкам землі, будівлям і навколишнім місцевостям було присвоєно назви…

Викладену білими кахлями грубу оголосили Храмом Бузи. Двоє класних дверей було перейменовано на арки — Арку Вікмиксора І і Арку Еланлюм. Міський сад — плювальниця — назвали Олмикнопією. Це показує, що при всій ненависті уліганів до халдеїв вони зберегли повагу до видатних осіб цієї ворожої держави.

У порожній книжковій шафі зосередилися міська лікарня, аптека і військовий госпіталь. Завідувати цими закладами взявся Горобець, тому лікарню і аптеку назвали його іменем. Друга порожня шафа з залізною сіткою замість стекол стала державною тюрмою. З інших закладів слід відзначити вокальну капелу імені Кобчика-Фінкельштейна та Народний університет Бузи.

До крана водогону, невідомо навіщо проведеного в клас, начальник міліції Пантелєєв приробив плакатик з написом:

Це означало — каналізація. Кому доручити управління каналізацією, не знали, і доручили Пильникову — наркомпоштелю.

Життя Уліганії йпіло своїм звичаєм, мирне життя вільної країни… На класних уроках висловлювали рішучий протест халдеям, влаштовували обструкції, діставали п'яті розряди та ізолятори, а імперія процвітала.

Одного разу «Вісті» почали кампанію за те, щоб влаштувати пам'ятник Бузі.

«Соромно подумати, — йшлося в газеті, — що столиця такої могутньої держави, як Уліганія, не має жодного пам'ятника. У нас немає навіть свого герба».

Ця стаття боляче вколола наркомбуза Неподобникова. На другий же день він подав у редакцію газети проекти герба й пам'ятника. Малюнок герба зображав вибите скло, з якого просовувався грубезний кулак. Під гербом стояв девіз: «Істина в Бузі». Проект пам'ятника зображав постамент, вкритий лозунгами й думками геніальних людей імперії. На постаменті стояв величезний кулак.

Проекти припали до смаку властям, герб було затверджено іі оголошено державним, спорудження пам'ятника доручили художникам Янкелю, Горобцю та Окрайцю. Робили вони його з паперу, картону іі глини, робили два дні.

На третій день відбулось урочисте відкриття пам'ятника. Ось як описує цей факт імперська преса в особі «Вістей»:

Уліганія процвітала. Уліганштадт досяг верхів благоустрою і господарського багатства. Муніципалітет готувався до побудови міського театру, коли Імперії було завдано страшного удару.

Уліганії було оголошено війну, і оголосив її не хто інший, як президент могутньої республіки, Халдейської республіки Шкід — Вікмиксор.

Оголошення війни відбулося в дещо дивній формі. До Уліганштадта ввійшла секретарка і дружина президента ворожої республіки Еланлюм і заявила:

— Кінчайте цю волинку. Побуянили, й досить.

Звісно, це не означало оголошення війни. Ця заява просто свідчила, що імперія повинна здатися, розсипатися, погаснути… Це було гірше, ніж війна. Здатися без бою, вмерти, не покуштувавши ворожого пороху, не краще, ніж загинути в боротьбі. Уліганія прийняла виклик і оголосила:

— Війна до переможного кінця!

Місто прикрасилося національними прапорами (на чорному фоні білий кулак), «Вісті» просурмили страшну новину.

Відбувся екстрений пленум Раднаркому, на якому виступили з палким закликом до боротьби диктатор і наркомбуз. Вирішили оголосити мобілізацію. Того ж дня на вулицях міста з'явилися листівки-накази:

Мобілізація в Уліганштадті пройшла організовано й без ексцесів. До головного штабу прибуло дванадцять чоловік. Усіх було зараховано в списки армії, і вони одержали «форму» — картонний значок з гербом імперії і паперовий ківер з кокардою, які виготовляли на пристосованому для виробництва військового спорядження газовому заводі мільйонера Башкломопа.

«Вісті», що перебували на утриманні уряду, дали неправильний звіт про хід мобілізації, перетворивши дванадцять чоловік на дванадцять тисяч.

В Уліганштадті мобілізація пройшла спокійно, зате в колоніях провести призов було не так легко. Наркомвійськмор Янкель мав з головковерхом Пантелєєвим таємну нараду, на якій було вирішено призначити намісників колоніальних держав. Склали список: від Кінчакії — Курочка, від Волинії — Баран і від Бужландії — Калина. Список передали диктатору, той затвердив його. Через наркомпоштель послали телеграми з викликом намісників. Намісники прибули в Уліганштадт одночасно. Диктатор зустрів їх привітно, почастував чаєм з сахарином та чорним хлібом і уповноважив їх провести мобілізацію й агітувати за воєнну кампанію на своїй батьківщині.

Намісники поїхали.

Через деякий час до них надійшли повідомлення, що мобілізацію проведено не блискуче.

Від намісника Барана надійшла телеграма такого самого змісту:

А від Бужландії намісник писав:

Такі повідомлення мало радували Уліганію. Але улігани не знали про стан справ у колоніях. «Вісті» мовчали, діставши таємний наказ Раднаркому. Тому в Уліганії панував бадьорий патріотичний дух.

Одного разу, коли уліганська армія зібралася на майдані Бузи для проходження звичайної військової підготовки, туди прибув наркомвійськмор.

— Друзі, — сказав він. — Треба сформувати загін, щоб придушити бунт у колоніях. Хто піде?

Це повідомлення вдарило як грім, проте ліс рук піднявся. Наркомвійськмор був зворушений.

— Не так багато, — сказав він, — п'ятьох чоловік цілком досить.

П'ять чоловік дістали назву Летючого загону й під управлінням самого головкома Пантелєєва вирушили до Бужландії.

Загін вийшов з міста озброєний гострими, відточеними склом палицями. Разом з загоном до Бужландії вирушив кореспондент «Вістей», наркомпоштель Пильников. Через півгодини після того, як вийшов Летючий загін, до редакції газети прибуло повідомлення, що загін розбито, але все-таки вдалося залякати бужан і примусити їх не виступати на стороні халдеїв, якщо війна розгориться. Незабаром повернувся і сам загін. У двох були розбиті носи, у Пантелєєва — роздерто сорочку і зірвано головкомівський значок.

У Раднаркомі відбулася нарада. Ухвалили нагородити всіх учасників битви орденами Бузи, а Пантелєєва представити в кавалери ордена Імперської Могутності і надати йому звання генерала.

Тим часом у сусідній Кінчакії справа йшла по-своєму. Диктатор Уліганії і Раднарком не знали, що намісник Курочка, якого вони призначили, — зрадник і що готується бунт.

В Уліганштадт увійшов Олмикпоп.

— По місцях. Починається урок.

— До бі-са!..

— Почнемо бій, — сказав диктатор секретареві де Буржелопу, той передав наказ у Раднарком. Звідти спішно послали кур'єра в колонії з наказом, щоб виступали тубільні армії.

У свою чергу начміл зібрав гарнізон. Летючий загін на чолі з Пантелєєвим підійшов до Олмикпопа.

— Ви арештовані, — заявив Пантелєєв, поклавши руку на плече халдея.

— Що-о? — заревів Олмикпоп.

— Ви арештовані як халдей, представник ворожої країни.

Олмикпоп хотів вибігти з класу, але загін оточив його. У цей час за Аркою Вікмиксора І, яку перейменували на Арку Війни, показався загін кіпчаків під проводом Курочки.

— Марш назад! — закричав Олмикпоп.

Загін з двадцяти чоловік мовчки пройшов до Уліганштадта й вишикувався на майдані Бузи.

— Струнко, — скомандував Курочка. Потім у супроводі одного солдата він пройшов у палац диктатора.

— Маю честь вас арештувати, — заявив він Геніальному. Той вирячив очі.

— Як?

— Ви арештовані!

Могутнього бикоподібпого Купця витягли на майдан. Там зібралось усе населення міста. Курочка вийшов на середину майдану, виліз на пам'ятник Бузі, зроблений з двох табуреток, і сказав:

— Від імені всієї республіки Шкід оголошую державний переворот в імперії Уліганії. Країна вже достатньо була під ярмом диктатора. Оголошую вільну Радянську Республіку.

Уліганська армія намагалася чинити опір — кілька солдатів кинулися на Курочку, але кінчацький загін швидко навів лад у місті. Це свідчило, що як армія, як фізична сила Кінчакія була авторитетніша за Уліганію.

Переворот відбувся. Олмикпопа відпустили. Всіх державних діячів Уліганії було арештовано, і вони сиділи в державній тюрмі. Тим часом створювався новий уряд. Скликали першу Раду народних депутатів, на засіданні якої було офіційно проголошено Уліганську Вільну Радянську Республіку. Конституція, яку повністю опублікували В новій газеті «Вільна Уліганія», оголошувала, що відтепер усі держави — самостійні й відокремлюються від колишньої імперії. У другому номері «Вільної Уліганії», що вийшов того ж дня, від імені Ради оголошувалась амністія всім ув'язненим іммерцям.

Більшість рядових громадян Уліганштадта визнали нову владу.

Пам'ятник Бузі було знято.

Потім кінчацька армія залишила місто. Уліганії було надано право самовизначення.

Уроків, звичайно, в цей день не було. Халдеї, налякані розповіддю Олмикпопа, боялися зазирнути в четверте відділення.

За вечірнім чаєм Вікмиксор, мило всміхаючись, заявив:

— Хлопці, як мені стало відомо, ви граєте в громадянську війну. Я знаю, що це цікава гра, на якій ви вчитеся суспільного життя, це піде на користь, коли ви опинитеся за стінами школи. Але все-таки, зрештою, захоплюватися цим не можна. Треба вчитись. У вас, як я знаю, відбулася соціальна революція. Поздоровляю і пропоную вам об'єднатися разом з «халдеями» в один союз, в Союз Радянських Республік. Згода? Крім того, на честь такої події оголошую амністію всім п'ятирозрядникам.

Гучне «ура» було відповіддю на слова Вікмиксора.

На цьому закінчилася велика шкідська буза.

Шкіда знову перейшла з військового стану на мирний. Знову в класах Олмикпоп читав російську історію, Еланлюм — німецьку мову і двічі на тиждень Костець, постукуючи паличкою, кричав:

— На гімнастику — швидко!