Республіка Шкід

ПЕРШИЙ ВИПУСК

Вовком вила за вікном вітряна ніч, стукотіли на стиках колеса, над дверима тьмяно блимала в ліхтарі свічка. Поруч у сусідньому купе, за стіною, хтось без угаву співав:

Співав, не замовкаючи, довго й нудно; і тільки пізно, коли стояли в Твері — паровоз пити пішов, — замовк: мабуть, заснув… За вікном завивала на всі голоси вітряна ніч, а в купе хропіли — студент з обмотками на ногах, дама у зношеному траурі і уфімський татарин з дружиною. Хропіли всі, а татарин до того ще присвистував носом і зітхав у сні.

Вікмиксорові спати не хотілося. Вдень він трохи поспав, а тепер сидів нерухомо у кутку, в напівтемряві, і, прикрившись від світла ліхтарів, думав…

Думки повзли нерівні, незв'язні, тягнулися туди, в той бік, куди крутилися колеса вагонів, — до Пітера, до Шкіди.

За місяць з'їзду Вікмиксор ще дужче полюбив Шкіду, зрозумів, що Шкіда — його дитя, яке він хоче й любить доглядати. Що там? Чи все гаразд, чи не трапилося чого? Знає Вікмиксор, що все може трапитися: Шкіда — дитина-виродок, покластися на неї важко. А саме тепер і момент небезпечний: багато «необроблених», нових дефективників прийшло перед самим Вікмиксоровим від'їздом…

Що ж там?..

Думав Вікмиксор… А потім задрімав. Снилися — Мінін на Критій площі, «Літопис», Еланлюм, хлопці в шкільній їдальні за чаєм, вивіска на М'ясницькій — «Головчай», доповідач поголений, з вусами вниз, на з їзді соцвиху і знову Шкіда — Японець з гербом-соняшником у руках, Юнком…

Потім усе змішалося. Вивіска на М'ясницькій попала в «Літопис», «Літописом» розмахував голений доповідач соцвиху, до шкільної їдальні ввійшов кам'яний Мінін… Вікмиксор заснув.

Розбудив студент:

— Вставайте, товаришу… Пітер.

Вставати не хотілося. Позіхаючи, спустив ноги, підняв пальто, що впало на підлогу.

Коли вийшов на майдан, — радість забилася в грудях. Теплим, рідним видалося все — пітерські візники, газетярі, носії. І навіть Олександр III з «вінцем безсмертного безслав'я» видався, красунем.

Над Петроградом вставав ранок.

Було не жарко. Вікмиксор хотів сісти в трамвай, але трамвая довго не було, і він вирішив іти пішки. Скинув пальто й пішов, по Ліговці, по Обвідному до школи. Дужче, ніж доти, непокоїло питання: що там?

На Обвідному, біля електричної станції, каталі возили по сходнях на баржу тачки з вугіллям. Вікмиксор постояв, подивився, як чорне вугілля, падаючи в залізне черево баржі, сяяло кришталевими скалками, подивився на воду, що блищала накипом нафти, потім згадав — що там? — і пішов швидше.

Сонце вперто лізло вгору, було вже жарко, золота сковорідка стояла тепер біля Новодівочого монастиря.

Еланлюм сиділа, Вікмиксор стояв, хмурився, слухав. В його очах уже не було усмішки.

— Ах, Вікторе Миколайовичу, я з сил вибилася, я нічого не могла зробити, я стомилася…

Вікмиксор стояв, опираючись на шифоньєрку. Мовчав. Слухав. Еланлюм розповідала:

— Цей Долгорукий… Він невиправний, він рецидивіст, він страшний…

Вікмиксор мовчав. У його очах усмішка ставала розгубленою, сумною, майже розпачливою.

Потім довго сидів у себе в кабінеті за масивним столом і, прикривши абажур, думав:

«… Долгорукий безнадійний?.. Не може бути, що в п'ятнадцять років хлопець безнадійний… Щось не використано, якийсь засіб забуто…»

Висунув шухляду стола, вийняв коричневу панку з написом: «Характеристики в-ців».

Знайшов і відклав одну.

… Сивер Долгорукий… Злодій. Крав у приюті для дітей артистів, крав у товаришів… Дитбудинок № 18… Крав… Царськосельська гімназія. Крав, вигнано… Вчився погано… Інститут для дефективних підлітків… Крадіжка, втеча… Лавра…

А все-таки щось іще не використано. Що ж?!

І ось знайшов, згадав забуте. Трудове виховання!

Праця, фізична праця… Вона в майстернях і фабричних цехах, біля домни, біля плуга, біля трактора «Фордзон». Праця — найкращий вихователь на землі, вона зможе зробити те, чого не змогли зробити люди з книгами…

До неї вирішив звернутися Вікмиксор по допомогу, коли справа здавалася вже безнадійною.

Того ж дня, стомлений, метався він з губвно у земвідділ, з земвідділу в профос. Доводив, переконував, а переконавши, повертався в Шкіду і, піднімаючися по сходах, наспівував:

За вечірнім чаєм Вікмиксор, хмурячись, ввійшов у їдальню.

— Здрастуйте!

— Драстє, Вікторе Миколайовичу, — відповіли глухим хором.

Сиділи, чекали. Знали, що Вікмиксор щось таке скаже, а якщо скаже, то щось нерадісне.

Мовчали. Дмухали в кухлі гарячого чаю, жували хліб. Маркс — портрет над столом волинян — вдивлявся в похмурі зіниці Федора Достоєвського. Хлопці дивилися на Вікмиксора. Вікмиксор мовчав. Пара туманом пливла над столами…

Нарешті Вікмиксор сказав:

— Сьогодні — загальні збори.

Хтось зітхнув, хтось запитав:

— Коли?

— Зараз же… Після чаю.

Кінчили чай, чергові відділень прибрали посуд, змели хлібні крихти з оббитих чорною клейонкою столів. Вікмиксор підвівся, постукав пальцем по скроні і заговорив, розтягуючи слова, часом підвищуючи голос, часом опускаючи його до шепоту:

— Хлопці! Ви знаєте, про що я казатиму, про що я повинен говорити, але чого не скажу. Ви знаєте: за мою відсутність у школі сталося таке, чого раніше ніколи не було… Все вчинене зафіксовано в «Літописі»… Школа перетворилася на кубло злодюжок, на збіговисько небезпечного в соціалістичному відношенні елементу… Це тільки здається, що це так, але це не так. Я вірю, що школа залишилась така ж, як була, переважна більшість вас змінилася на гірше лише остільки, оскільки відійшла від рівня… Але це дрібниці. Це можна виправити. Винна в усьому група…

Вікмиксор подивився на Долгорукого. За Вікмиксором усі погляди звернулися в той самий бік. Гужбан зіщулився і опустив очі.

— … Група, — повторив Вікмиксор, — група негідників, рецидивістів, бандитів… Такими я вважаю…

Всі насторожилися. Запала тиша, похмура, важка тиша.

— … Долгорукого, Громоносцева, Безсовістина. Їх я вважаю в умовах нашої школи невиправними. Єдине, що я міг для них придумати, це трудове виховання. Їх переводять у Сільськогосподарський технікум, у Петергофський повіт. Сподіваюся, що там, у мирній обстановці сільського господарства, в постійній фізичній праці, вони виправляться. Я сподіваюся…

Слова Вікмиксора перервали дике грудне хлипання, крикливий стогін. Здалося, що вітер завив у трубі і, грюкаючи в'юшками, рветься назовні…

То ридав Циган. Ридав, уткнувшись обличчям у складені руки, смикав плечима. Ридав уперше в Шкіді. Потім закричав:

— Не хочу! Не хочу в сільський технікум… Вчитися хочу… на професора. На математичний факультет хочу. А свиней пасти не бажаю…

І знову ридав, смикав плечима… Потім затих. Вікмиксор підождав трохи, пройшовся з кінця в кінець їдальні і вів далі:

— Громоносцев хоче вчитися, але він не може вчитися. Він — людина морально нестійка. З цього вийде негідник, а освічений негідник у сто разів гірший за неосвіченого. Якщо праця його виправить — він зможе повернутися до книжок. Тому, повторюю, кращого виходу я не бачу. Далі… Інші мають бути покарані, і до них ми візьмемося своїми силами. Ви повинні самі виявити в своєму середовищі злодіїв… З цією метою ми вдамося — до остракізму…

Загуділа їдальня, зашуміла, як ліс осінньої ночі… Хтось закричав:

— Геть!

Хтось зашикав і криком же відповів:

— Правильно! Дайош остракізм!

Вікмиксор, який любив оригінальне, заліз у глибоку давнину, витягнув звідти остракізм і сказав: «Шкідці, ось вам захід соціального захисту, ось засіб від злодіїв, патент на який я, на жаль, узяти не можу, бо його вже взято дві з половиною тисячі років тому в Афінах…»

Черговий вихователь Амебка нарізав шістдесят аркушів паперу й роздав їх по столах.

— Кожен повинен написати три призвіща, — сказав Вікмиксор, — прізвища тих, кого він вважає найнебезпечнішими. Той, хто матиме понад п'ять аркушів, переводиться з школи в інший заклад, більше трьох — дістає п'ятий розряд і літеру «З» (злодій), хто дістане більше, ніж один аркуш, — переводиться розрядом нижче від того, в якому перебуває тепер. Пишіть, але дивіться, будьте справедливі, не зводьте рахунків з недругами, не зганяйте злобу на невинних… Пишіть!..

Їдальня знову загула й одразу замовкла. Повільно заходили олівці по папері, заскрипів графіт… Сиділи, обдумували, ховали, затуляли рукою аркуші…

Написавши, кожен згортав аркушик у трубочку і віддавав черговому. Чергові відносили паперові «остракопи» до виховательского стола і складали у підготовлену для цієї мети скриньку. Нарешті, коли в скриньці зібралося рівно шістдесят аркушиків, Вікмиксор підвівся і сказав:

— Визначатимемо наслідки. Оберіть контролерів.

Контролерами обрали Курочку, Японця, Кібчика й Мамочку. Японець приніс із класу аркуш писального паперу та чорнило і сів поруч із Вікмиксором підраховувати голоси. Тоді Вікмиксор вийняв із скриньки перший аркуш…

Знову тиша, страшна й важка. Вікмиксор розгорнув аркушик і прочитав:

— «Громоносцев, Долгорукий, Устинович». Розгорнули другий аркушик. «Долгорукий, Громоносцев, Федулов» Розгорнули третій.

— «Долгорукий, Козлов, Петров».

Четверту записку їдальня зустріла моторошним сміхом: «Боюся писати — поб'ють».

Майже двадцять аркушів були незаповнені — певно, з тієї ж причини.

Закінчивши читання записок, Вікмиксор разом з контролерами почав підраховувати голоси. Результати були такі: Долгорукий — тридцять шість, Громоносцев — тридцять, Козлов — двадцять шість, Устинович — тринадцять, Безсовістин — сім… Старолипський дістав три голоси, Купець — два. Янкель і Пантелєєв — по одному.

Вікмиксор сказав:

— У Сільськогосподарський технікум переводяться не три чоловіки, а чотири. А саме — Долгорукий, Безсовістин, Громоносцев і Устинович. Козлов, як такий, що не підходить за знаннями до технікуму, переводиться у Тарасів або Митненку…

Козлов заплакав. «Тарасів» і «Митненка» були розподільники, звідки пряма дорога вела у лавру.

— Загальні збори закрито, — оголосив Вікмиксор.

Хлопці поплентались із їдальні.

Коли всі вийшли, за столом лишився тільки Циган. Він сидів, уткнувшись обличчям у складені руки, і схлипував.

Через кілька днів» відбувся «перший випуск». Він: пройшов без помпи. За обідом Вікмиксор пом'якшеним тоном виголосив перед «випускниками» напутню промову. Всі примирилися з тим, що йдуть із школи — Долгорукий — тому, що звик мандрувати з місця на місце, Устинович — через вроджену байдужість, а Безсовістин навіть трохи радів, що його переводять у Сільськогосподарський технікум, бо любив селянське життя. Тільки Громоносцев до кінця лишався похмурий, ні з ким не розмовляв, і часто чули, як уночі він плакав…

Після обіду випускники, розпрощавшись із товаришами і халдеями, вирушили на Балтійський вокзал, до п'ятигодинного поїзда на Нарву. Проводжали їх Янкель, Пантелєєв, Японець і Дзе.

Йшли по Петергофському, потім повернули на Обвідний. Випускники, в одержаному з губвно «випускному» одязі — сукняних пальтах, штанях і гімнастерках, — несли на плечах мішки з білизною та іншим небагатим майном.

Громоносцев, оточений товаришами по класу, йшов позаду.

— Що, Колю, не хочеться їхати? — спитав Янкель.

Циган хвилину мовчав.

— Утечу! — вигукнув він раптом глухим голосом. — Слово честі, втечу… Не можу.

— Облиш, Циганок, — ласкаво промовив Японець. — Обживешся. Пиши частіше, і ми тобі писатимемо. Звичайно, іти звідси не хочеться, все-таки три роки пробули разом, але…

Далі Японець не міг говорити — щось застрягло в горлі.

Кожен намагався втішити Цигана, як міг.

На вокзалі випускників ждав Костолмед, який недавно повернувся з відпустки. Він посадив їх у вагон, вручив квитки і, попрощавшись, пішов у школу.

Проводжаючі лишилися до дзвінка у вагоні з випускниками. Коли на пероні продзвонив другий дзвінок, товариші переобнімались і перецілувалися один з одним. Громоносцев знову заплакав. Заплакали і Японець, і Пантелєєв.

— Щасливо! — крикнув Янкель, виходячи з вагона. — Пишіть!..

— Щасти вам! — повторили інші.

Поїзд рушив. Вигнанці сиділи мовчки. Говорити не було про що, згадувати про минуле було страшно й боляче, нового ще не було.

В купе було душно, пахло стеариновим нагаром і нафталіном. Стукотіли на стиках колеса, у вікні пливли берези, і здавалося, що не берези, а люди бігли, молоді жваві дівчата в білих мереживних сукнях.