Робінзон Крузо

Розділ 9 Човен

Насамперед слід було скопати велику ділянку землі, бо ж тепер я мав зерна досить, щоб засіяти цілий акр. Тиждень я втратив на виготовлення лопати. Мала вона мізерний вигляд, та ще й була такою важезною, що копати нею було вдвічі тяжче. Та зрештою земля скопана, і я посіяв зерно на двох великих ділянках чим ближче до своєї оселі, обгородив міцним плотом із кілків, які, я вже знав, швидко пускають коріння. За рік мій живопліт зазеленіє і розростеться, тож за ним не важко буде доглядати. На все про все я витратив щонайменше три місяці, тим паче, що почався сезон дощів і змушений був здебільшого сидіти вдома. Коли я ховався від дощу, я теж завжди знаходив собі роботу, а поміж ділом говорив до свого папужки — хотів навчити його розмовляти. Я швидко привчив його відгукуватися на своє ім'я, а згодом він і сам почав голосно його вимовляти — «Поль». Це було перше слово, яке я почув на безлюдному острові, окрім тих слів, які промовляв сам.

Отаким було моє заняття, яке завжди супроводжувало основну роботу, а її було чимало. Останнім часом я багато міркував над тим, як змайструвати глиняний посуд. Я шукав відповідної глини, проте поки що вона мені не траплялася. Якби я знайшов глину і виліпив горщики, то, був певен, пекуче сонце острова добре просушило б їх, щоб я міг тримати в них зерно, сушені плоди тощо — все те, що мається зберігати в сухому місці. Крім того, мені потрібне було начиння, щоб варити обід, і я вирішив зробити кілька великих горщиків і для цього.

Читач пожалів би мене чи радше насміявся б із мене, якби побачив, як я замішував глину; які дивні, безформні, бридкі посудини я ліпив; скільки з них розвалилося, а скільки злиплося на кулю, бо глина була занадто рідкою; скільки горщиків потріскалося, не витримавши занадто гарячого сонця, бо я не вмів правильно сушити їх; скільки розсипалося на скалки від одного доторку вже після того, як просохли… Одним словом, з великими труднощами я відшукав підхожу глину, приніс її додому, ліпив із неї, випалював — і після двох місяців роботи отримав тільки дві великі потворні посудини, які й горщиками не можна назвати.

Коли сонце добре відпалило мої горщики, я обережно заніс їх додому і помістив у два кошики з лози, які я сплів, щоб посуд випадково не розбився. Кошики були трохи більшими за горщики, отож між стінками я напхав сухого бадилля з рису та ячменю. У нових посудинах я збирався тримати зерно, щоб воно не підмокло. Якщо жмені вдасться зерно змолоти, я зможу тримати в горщиках борошно.

Невдачі переслідували мене, коли я ліпив великі посудини, проте з маленькими я мав значно менше клопоту. Я наліпив собі горщиків, тарелей, глечиків, кухликів — усього, що тільки міг вигадати. Яскраве сонце добре випалило їх і зробило міцними.

Та поки що я не виліпив собі головної речі — посудини, у якій можна було б варити юшку на вогні, бо мої кухлики й глечики вогню не витримували. Одного разу я смажив м'ясо; розвів велике кострище, а коли воно перегоріло, то поміж вугілля я випадково знайшов кілька уламків з побитих глиняних горщиків. У вогні череп'я зробилося твердим, як камінь, і червоним, як черепиця. Я вельми здивувався і подумав: якщо череп'я можна так добре відпалити, то має бути спосіб відпалити й цілу посудину.

Тепер я міркував над тим, як тримати вогонь під контролем. Я гадки не мав про печі для відпалу, у яких гончарі сушать свої вироби, не знав також, як посуд поливають шкливом — свинцевою поливою, хоча й мав у запасі свинець. Отож я наробив три миски й кілька горщиків, поскладав їх один на один, а навколо обклав хмизом. Попід низ я насипав жару. Я роздув вогонь, і хмиз зайнявся до самого верху. Я підкидав хмиз, поки не побачив, що горщики розжарилися до червоного, але зовсім не потріскалися. Коли посуд розжарився, я ще п'ять-шість годин сушив його, підтримуючи вогонь, аж тут помітив, що один із горщиків не тріснув, а потік, — пісок, який домішався до глини, розплавився від шаленого вогню і, либонь, скоро б перетворився на скло, якби я вчасно не зупинився. Отож я помалу стишив полум'я; горщики поступово змінювали колір з ясно-червоного на темний. Цілу ніч я спостерігав за ними, щоб вони не охолоджувалися занадто швидко, а на ранок отримав три чудові (хоч зовні й непоказні) миски і два горщики — міцні й надійні, а один із них на додачу ще й гарно политий розплавленим піском.

Після такого досліду я, як ви розумієте, вже не відчував нестачі у глиняному начинні, бо отримав ціле розмаїття. За формою посудини були дуже різні, бо ліпив я їх, як діти ліплять пасочки, або ж як невмілі жінки ліплять пироги.

Ні з чим не можна порівняти моєї радості від такого маленького досягнення — зліпити глиняні горщики, які можна ставити на вогонь. Я не міг дочекатися, доки вони охолонуть, а тоді знову розвів багаття, налив у горщик води та зварив м'ясо. Юшка з козиного м'яса зварилася прекрасно, бракувало тільки вівсяного борошна та ще деяких приправ, щоб вона була такою, як удома.

Далі я хотів видовбати собі кам'яну макітру, щоб терти у ній зерно. Про млинок я не міг навіть мріяти — такого досконалого механізму одна пара рук не зробить ніколи. Але й тут я зіткнувся з великою перешкодою: з усіх ремесел найменше я знав про тесання каміння. Що вже казати про інструмент — я не мав жодного. Багато днів я блукав островом, шукаючи достатньо велику каменюку, щоб у ній вирубати заглибину, котра служила б мені макітрою, і нічого не міг знайти — великі брили траплялися хіба що серед гір, але я не мав змоги викопати чи відколоти їх. Та й каміння на острові було крихким — здебільшого то був пісковик, який легко розсипався; він розколеться, коли я товктиму по ньому м'ялом, та ще розкришиться так, що борошно буде з піском.

Згаявши доволі часу, я вирішив пошукати краще твердого дерева і майже одразу знайшов таке. Я вибрав величезну колоду, яку тільки зміг зрушити з місця, з одного боку вирівняв поверхню сокирою, а з другого, після годин і годин важкої праці, випалив у ній заглиблення, — так індіанці в Бразилії виготовляють свої каное. Потім я витесав великий тяжкий товкач, чи то пак м'яло, з «залізного» дерева. Отож до наступного врожаю макітра моя була готова, а я плекав надії намолоти собі борошна і спекти хліба.

Та й це не все. Тепер треба було подумати, з чого змайструвати сито, яким просіяти борошно, щоб відділити висівки та полову, адже як інакше отримати чистий хліб? Отут мені довелося попріти та помізкувати, адже не мав я головного — мережі чи тканки, через яку просіювати борошно. Багато місяців я не міг нічого путнього вигадати. Лляних простирадл у мене не лишалося, хіба що саме лахміття. Мав я доволі козиного хутра, але не відав, як сплести з ворсу сито, як хоча б спрясти з нього довгу нитку. Та якби я й володів цим ремеслом, все одно у мене не було необхідних інструментів. Перебираючи речі, які врятував із корабля, я раптом згадав, що маю десь серед одягу хустки, які моряки носять на шиї як краватки, отож із них мені вдалося змайструвати три невеличкі ситечка. Ними я користувався кілька років поспіль, а що вигадав опісля, проте розповім свого часу.

А зараз час був помізкувати над тим, як саме я випікатиму хліб, коли зерно дозріє. По-перше, в мене не було дріжджів. Тут я навіть не хвилювався: дріжджі мені взяти нізвідки, тому краще просто зразу за них забути. Але ж яку-не-яку пічку я мушу збудувати! Зрештою ось що я вигадав: виліпив кілька великих полумисків, широких, але мілких — два фути в діаметрі й дев'ять дюймів заввишки. Їх я добре випалив у вогні, як перед тим усе своє глиняне начиння. Коли приходив час пекти хліб, я розпалював велике багаття на саморобному коминку, який я виклав із квадратних кахель (їх я виліпив і обпалив власноруч, тож, мабуть, їх не варто називати квадратними).

Коли вогонь перегорав на розжарене вугілля, я розкидав його по всій поверхні коминка, щоб той добре прогрівся. Далі я відгортав вугілля набік, клав на коминок хліби, а згори накривав полумиском. На полумисок і з боків, і згори підгортав жар. Отак, мов у найкращій печі світу, я випікав ячмінний хліб і незабаром вивчився на вправного пекаря. З рису я випікав бабки і паски. Тільки пирогів із начинкою не міг зробити — не мав гарної начинки, окрім козиного і пташиного м'яса.

Не дивина, що майже весь третій рік перебування на острові я займався цими справами, бо ж поміж домашньої роботи я ще мав потурбуватися про врожай, а потім обробити землю під новий посів. Коли зерно достигло, я зібрав його і приніс додому. Зберігав колоски у великих кошиках, допоки не «помолотив» їх, а «молотив», себто розтирав, просто руками, бо не мав ні на чому молотити, ні чим.

Запаси зерна росли, і час було подбати про велику клуню, де його зберігати, бо вродило цього року дуже добре: мав я близько двадцятьох бушелів ячменю, а ще майже стільки само рису. Тепер я міг не труситися над кожною зернинкою. Старі запаси хліба давно скінчилися; мені треба було дізнатися, скільки зерна я витрачатиму протягом року, бо я вирішив сіяти тільки раз на рік.

Згодом я встановив, що сорок бушелів ячменю та рису — аж забагато на рік для мене самого, тому щороку сіяв однакову кількість, сподіваючись, що все буде добре і на хліб мені стане.

Що б я не робив, чим би не займався, та думками витав далеко — отам, на смужці землі, яку я побачив із протилежного берега острова. У мріях я вже причалив до далекої землі і виявив, що то — материк, та ще й не безлюдний. Там я знайду спосіб дістатися вглиб материка і зрештою визволитися.

Я гнав думки про небезпеку, про загрозу потрапити до рук дикунів, котрі можуть виявитися страшнішими за левів і тигрів Африки. Якщо я опинюся серед них, тисяча до одного, що мене заб'ють і навіть, цілком імовірно, з'їдять, — я чув, що на карибських узбережжях мешкають людожери, я ж бо перебуваю саме в цих широтах. Та коли вони й не людожери, все одно заб'ють мене, як трапилося з безліччю європейців, навіть коли вони подорожували групами по двадцятеро. А я ж один як палець і не зможу захистися. Усі подібні загрози варто було зважити, і згодом вони не раз спадали мені на думку, але на початку я гнав їх від себе: мене магічно притягувала смужка землі на обрії.

Я з сумом згадував хлопчика Ксурі і довгий баркас із трикутним вітрилом, на якому ми пропливли понад тисячу миль уздовж узбережжя Африки, проте на мій сум не було ради. Тоді я вирішив піти глянути на байдак, що його, я вже казав, під час шторму викинуло з розтрощеного корабля на берег далеко-далеко від мене. Він так і лежав, де його викинуло, перевернутий догори дригом хвилями і вітром, і впирався у піщаний горбок, який намело вітром. Море відступило далеко. Якби я зміг полагодити човен і знову спустити на воду, він був би цілком придатним для того, щоб повернутися в Бразилію. Але ж зрушити такий байдак із місця для мене — все одно що зрушити з місця острів! А втім я сходив до лісу, нарубав довгих паль на важелі та повернувся на берег, маючи незламний намір зробити все, що мені до снаги. Говорив я собі так: якщо зможу перевернути байдак, то зможу й полагодити його. Зроблю собі прекрасне судно, на якому можна плисти куди завгодно.

На цю безнадійну роботу я не шкодував зусиль — витратив на неї щонайменше три або чотири тижні. Коли я переконався, що власними силами не зможу перевернути човен навіть за допомогою важеля, я кинувся відгрібати пісок, підкопуватися під судно, щоб воно завалилося набік, а сам підкладав дерев'яні підпорки так, щоб байдак упав, як мені потрібно.

Та коли він нарешті упав, не було й мови про те, щоб поставити його прямо. Я не мав змоги підлізти під нього чи посунути його ближче до води. Я здався. І хоча надії на байдак були поховані, бажання дістатися невідомої землі тільки зросло, якою б вона не здавалася недосяжною.

Тут мої думки повернули в інший бік: а чи не зможу я витесати каное або пірогу? Такі човники майструють собі індіанці з великих дерев, і вони при цьому не мають жодних інструментів, навіть не тешуть руками. Мені здалося, що це не лишень можливо, а й не важко, і я тішився мріями, як довбатиму човник, бо мені це буде легше зробити, аніж чорношкірим чи індіанцям. Єдине, що я не брав до уваги, це кілька пар рук, потрібних для того, щоб спустити готове каное на воду, — ця робота може виявитися складнішою, ніж саме виготовлення, бо тут мені знадобляться такі знаряддя, яких у мене немає. Бо що ж це буде, коли я виберу-таки величезне дерево в лісі, з неймовірними труднощами зрубаю його, наявними інструментами видовбаю середину, випалю зовнішню і внутрішню поверхні, аби надати дереву форму човна, — щоб зрештою стикнутися з непереборною перешкодою — як спустити його на воду?

Читач, звісно, гадає, що я мав би добре обмізкувати, як спустити човен на воду, перш ніж починати його майструвати. Проте в думках я бачив себе у човні вже посеред моря і навіть не замислювався, як спроможуся відчалити від землі. Либонь, мені було б легше проплисти сорок п'ять миль морем, аніж волочити човен сорок п'ять морських сажнів землею — від того місця, де він зараз лежав, до узбережжя.

Я прів над човном, як дурний, — людина при здоровому глузді ніколи б так не повелася. У мріях я намалював прегарний човен і не замислювався, чи зможу своїми силами здійснити задум. Коли ж час од часу тривога, чи зможу я спустити судно на воду, закрадалась у серце, я відганяв її такими міркуваннями: «Спершу треба збудувати. Певен — коли прийде час, я знайду який-небудь вихід». То була цілком безглузда поведінка, але мрія заволоділа мною, і я далі завзято працював. Я зрубав високий кедр — чи мав Соломон таке ж прекрасне дерево, коли будував Єрусалимський храм?[4] Кедр мав у діаметрі п'ять футів десять дюймів у найширшому місці й чотири фути одинадцять дюймів біля крони, а довжина стовбура була двадцять два фути. Щоб зрубати таке дерево, мені довелося зібрати в кулак усю свою волю. Двадцять днів я підрубував стовбур, щоб звалити його. Ще чотирнадцять днів витратив на те, щоб обчухрати гілля. Тут мені придались і сокира, і сікач, а ще — тяжка праця. Ще місяць я мучився над тим, щоб зовні надати колоді форму човна, аби вона рівно трималася на воді. Нате, щоб видовбати середину, пішло три місяці. Я вирішив не палити середину вогнем, а використовував молоток і зубило, і зрештою витесав дуже гарну пірогу, в якій могло б поміститися двадцять шість моряків, не кажу вже про мене з усім моїм майном!

Я все зробив як слід і був задоволений результатом праці. Човен за розміром перевершував будь-які каное чи піроги, видовбані з цілого дерева, що я бачив у житті. Я стільки витратив на нього зусиль, що тільки й мріяв спустити його на воду. Якби мені це вдалося, я б не замислюючись пустився в мандри, а це ж була цілковито божевільна та нездійсненна ідея.

Та які б знаряддя я не використовував, не міг підтягнути човен до моря. Зараз він лежав за сто ярдів від води, не більше, проте вже з першого кроку мене підстерігали труднощі: щоб дістатися лиману, доводилося волочити судно під гірку. Аби усунути цю перешкоду, я вирішив зрівняти гірку. Я змарнував багато зусиль, та що таке важка праця, коли попереду— примарний порятунок? Коли ж я нарешті зрівняв гірку, виявилося, що все одно не можу зрушити каное з місця — так само, як не міг зрушити байдак.

Помірявши віддаль до води, я постановив викопати довгий рівчак, аби підвести воду до самого каное, коли вже не можу дотягнути каное до моря. Одразу ж узявся до роботи. Спершу треба було прорахувати, якої глибини цей рівчак має бути, якої ширини, на яку віддаль тягнутися. Щойно я здійснив усі необхідні розрахунки, як збагнув, що, маючи лишень пару власних рук, витрачу щонайменше десять-дванадцять років, аби звершити свій задум: берег був високим, його найвища точка здіймалася над водою на двадцять футів. Отож зрештою я змушений був відмовитися від цієї ідеї.

Я був страшенно засмучений, адже тільки зараз усвідомив, як безглуздо починати роботу, не розрахувавши власних сил. Та було вже запізно.

Десь на середині тяжкої праці мене захопили четверті роковини перебування на острові. Я відзначив цей день так само, як і попередні: читав Слово Боже, яке напучувало мене. Змінилося моє ставлення до багатьох речей. На світ я дивився, як на щось віддалене, до якого я не маю жодного стосунку і від якого нічого не очікую; словом, до світу мені немає діла, та й навряд чи колись буде, отож і дивився я на все іншими очима: з цього світу я походив, але втратив із ним зв'язок.

Я позбавлений був усіх спокус і не мав чого прагнути, бо отримав усе, що могло мені зараз принести втіху. Я був володарем земель, імператором цілої країни, яка належала мені. Не було в моїй країні ні заколотників, ні ворогів — нікого, хто б зазіхав на мої володіння. Я міг би вирощувати гори зерна, проте не мав у цьому потреби, тож сіяв лишень стільки, скільки сам міг спожити. На острові водилися черепахи, і час від часу я ловив собі, котру хотів. Тут росли дерева, з яких можна було б збудувати цілий флот кораблів. Щороку на острові родив виноград — я міг робити з нього вино чи сушити родзинки, або ж навантажити ним цілий торговий флот, коли б збудував флотилію.

Цінними були для мене тільки ті речі, які я міг використовувати. Я мав досить їжі та інших дрібниць, які забезпечували мої потреби, то що важило все інше? Якби на полюванні я підстрелив дичини більше, ніж міг сам з'їсти, довелося б віддавати м'ясо псові чи викидати хижакам. Якби я виростив зерна більше, ніж міг спожити, воно б зогнило. Якби я зрубав зайві дерева, вони б трухлявіли на землі, бо дрова мені були потрібні тільки для приготування їжі.

Одним словом, природа навчила мене: все, чим ми володіємо, має цінність, коли ми можемо це використати. Найгірший скнара у світі вилікувався би від скупощів, якби опинився на моєму місці, бо я мав у своєму володінні набагато більше, ніж потребував. Існували які-не-які речі, яких мені бракувало, та насправді то були дрібнички. Я вже згадував, що на кораблі знайшов гроші золотом і сріблом — близько тридцяти шістьох фунтів стерлінгів. На жаль, то був непотріб — я не мав жодної змоги використати його. Іноді мені спадало на думку, що я віддав би пригорщу монет за одну курильну люльку чи за ручний млинок для борошна. Що там довго розводитися — я б віддав усі гроші за насіння ріпи чи моркви з Англії, або за жменю гороху чи бобів, або за пляшку чорнила. Отак монети й лежали у шухляді та вкривалися цвіллю від вогкості у сезон дощів. Навіть якби я мав повну шухляду діамантів, нічого б не змінилося: яка їхня вартість, коли я не можу ними скористатися?

Зараз моє життя впорядкувалось і налагодилося. Найголовніше, заспокоїлася моя душа. Майже завжди до обіду я сідав із великою вдячністю Господу, який накрив мені стіл у дикій глушині. Я навчився цінувати світлі сторони свого теперішнього буття і не нарікати на темні; радіти тому, що мав, і не прагнути недосяжного. Це приносило мені внутрішню рівновагу, якої я не можу висловити. Я б хотів поділитися нею з людьми, які не можуть вдовольнитися дарами, що посилає їм Господь, бо прагнуть чогось, чого Він їм не дав. Душевний неспокій — плід невдячності за те, що маємо.

Тішився я також, коли порівнював своє становище з тим, у якому міг би опинитися. Що було б зі мною, якби Бог не прибив корабля до берега, і я не зміг врятувати з нього зброю і знаряддя, які тепер забезпечували мене харчами?… Цілі дні я малював в уяві страхіття, які могли б трапитися зі мною, коли б я не встиг нічого врятувати з корабля. Тоді б мені лишалося харчуватися рибою та черепахами, та перш ніж я знайшов би їх, я б загнувся з голоду. Якби ж мені й пощастило упіймати козу чи голуба, я не мав би чим порізати м'ясо, і мені довелося б рвати його нігтями та зубами, як дикому звіру.

Видіння, які поставали перед очима, викликали в душі щиру вдячність долі за сьогоднішнє моє існування, хоч яким би складним і сумним воно не було. Я порадив би зважити добре й погане усім, хто раз у раз запитує себе: «Чому ж мені так не таланить?» Нехай згадають, що є безліч людей у набагато гіршому становищі, та й вони б могли опинитися у ще гіршій біді, якби на те була Божа воля.

Ще одне міркування підтримувало мій дух — я порівнював теперішню свою кару самотністю з тою, на яку насправді заслуговував, яку мав би очікувати від невблаганної долі. Я не жив праведним життям: хоча батьки добре виховували мене, намагалися прищепити мені почуття відповідальності, обов'язку, та на жаль, моя одержимість морем усе зруйнувала. В юному віці я опинився серед моряків, разом із ними навчився зневажати небезпеку, байдуже споглядати смерть; спілкувався я з черствими душею людьми і незабаром сам зачерствів. Я не почував вдячності до Господа за чудесне своє визволення з Салеха, за те, що мене підібрав капітан португальського корабля, що згодом я так вдало облаштувався у Бразилії і без пригод отримав багаж із Англії…Але багатомісячні міркування змінили мої погляди на життя; я збагнув, що нема мені чого жалітися на долю, а навпаки, потрібно радіти з того, що маю, і щоденно дякувати небесам за хліб насущний — бо тільки диво могло прогодувати мене на безлюдному острові, мов пророка Іллю — круки[5]. Та й хіба знайти кращого місця для життя у цьому віддаленому куточку світу? Тут мене не підстерігали хижі звірі, люті вовки чи тигри; не водилися тут отруйні плазуни, не мешкали дикуни-людожери. Словом, якщо з одного боку життя моє видавалося жалюгідним, то з іншого — благодатним. Я припинив сумувати.

На острові я перебував уже так довго, що більшість запасів, які врятував із корабля, закінчилися або були близькі до того. Як я вже згадував, чорнило скінчилося давно, я зберіг тільки крапельку і щораз розводив водою, поки чорнило не виблякло настільки, що майже не лишало видимого сліду на папері. Поки я мав чим писати, то відмічав у щоденнику дні, коли зі мною траплялося щось важливе. Коли ж я переглядав записи, не міг не звернути уваги, що дати, коли мене наздоганяла рука долі, дивним чином збігаються. Якби я був настільки забобонним, щоб вірити у фатальні або доленосні дні, мав би придивитися до таких дат уважніше.

По-перше, я зауважив: того самого дня, коли я втік від батьків до Гулля, щоб стати моряком, пізніше мене схопили пірати з Салеха та зробили рабом; утой-таки день, коли я врятувався з затонулого корабля у Ярмуті, пізніше я втік із Салеха на баркасі; того ж дня, коли я народився — 30-го вересня, через двадцять шість років я дивом урятувався, потрапивши на безлюдний острів…

Після чорнила скінчився хліб — маю на увазі сухарі та печиво, які я перевіз із корабля. Я розтягував їх, як міг; майже рік споживав не більше одного сухарика на день, та все одно ще майже рік мав потерпати без хліба, поки не виростив перший урожай зерна. Я був вдячний долі, що дивовижним чином отримав можливість поповнити свої запаси хліба.

Одяг також зносився. Білизна витерлася до дірок, крім декількох картатих сорочок, які я знайшов у скринях моряків на кораблі і які трепетно беріг, оскільки іноді стояла така спекотна погода, що, окрім сорочки, я нічого не міг одягнути. Мені пощастило, що на кораблі я знайшов майже три дюжини сорочок. Мав я також кілька грубих кітелів, у яких матроси зазвичай стоять на вахті, але вони були занадто теплими. Хоча на острові було так жарко, що можна ходити голим і я навіть подумував про це, оскільки був тут сам-один, я не зміг цього зробити: палюче сонце пропікало навіть крізь одяг — часто-густо шкіра згоряла до пухирів. Коли ж я вдягав сорочку, було навіть прохолодніше, ніж без неї. До того ж на сонце неможливо було вийти без кашкета — у цих широтах таке сонце, що якби я не носив кашкета, безнастанно потерпав би від головного болю.

З таких міркувань я вирішив упорядкувати те лахміття, яке називав одягом. Я зносив усі куртки і тепер подумував, чи не вдасться мені пошити кілька із кітелів та іншої матерії, що я перевіз із корабля. Я взявся до роботи — покроїв, чи, радше, покраяв матерію, бо результат був жалюгідним. Однак я все-таки пошив дві-три нові куртки, які, я мав надію, довго служитимуть мені. Що ж до бриджів або штанів, мені вони вдалися далеко не з першого разу.

Я вже згадував, що збирав шкури всіх тварин, яких приносив із полювання. Шкури я розтягував на сонці і сушив; декотрі так пересохли, що я не міг ними користуватися, проте були й цілком придатні. Насамперед зі шкур я пошив собі шапку, хутром назовні, яка не промокала під дощем. У мене так добре це вийшло, що згодом я пошив собі костюм зі шкур — куртку і широкі бриджі до коліна, в яких рятувався від спеки, а не від холоду. Не приховую, що саморобний одяг мав мізерний вигляд, — я був кепським теслею, та ще гіршим я показав себе кравцем. Проте хутряний одяг виявився вельми практичним: у дощ він зовсім не промокав.

Далі я взявся майструвати парасольку і витратив на це багато часу й зусиль. Парасолька була однією з найнеобхідніших речей. Я бачив, як робили їх у Бразилії для захисту від сонця. На моїх широтах сонце було таким самим спекотним, а може, ще й палючішим, бо острів розташовувався ближче до небесного екватора. Крім того, парасолька захищала б мене ще й від дощу. Парасолька забрала в мене всі сили: я хотів зробити складану, бо інакше мені довелося б носити її завжди розгорненою. Я довго мучився, перш ніж придумав, як вона має працювати, та й тоді перші дві чи три зіпсував. Нарешті мені вдалося змайструвати складану парасольку, яку я накрив шкурами хутром назовні, щоб із неї добре стікав дощ. Вона надійно захищала і від сонця, тож я міг виходити надвір навіть у найспекотнішу пору року і почуватися краще, ніж без неї почувався б у найпрохолоднішу пору. Коли ж потреби у парасольці не було, я складав її і носив під пахвою.

Отак я і жив на острові, зручно та спокійно, сподіваючись тільки на милість долі. Я навіть більше не страждав від того, що немає з ким поговорити, — навчився розмовляти сам із собою, відповідаючи на власні думки.