Робінзон Крузо

Розділ З Кораблетроща. На безлюдному острові

Днів десять-дванадцять ми рухалися на південь. Харчів залишилося зовсім мало, а на берег ми виходили тільки тоді, коли закінчувався запас питної води. Я сподівався нарешті дістатися Гамбії або Сенегалу, себто Зеленого мису, де можна було натрапити на європейський корабель. Якщо ж це мені не вдасться, я й не відав, яким курсом плисти далі: чи все-таки шукати острови, чи загинути від руки чорношкірих. Європейські кораблі, що прямували в Гвінею, Бразилію чи Ост-Індію, обов'язково причалювали до Зеленого мису, тож усі свої надії я покладав саме на нього.

Днів за десять я помітив: берег уже не такий безлюдний. Двічі чи тричі ми, пропливаючи, бачили, як люди зібралися на березі й спостерігають за нами. Всі вони були чорношкірі й голі. Одного разу я ледь не зважився підплисти до них, проте Ксурі, мій мудрий порадник, не дозволив:

— Не можна плавати, не можна плавати.

Однак я трохи наблизився до берега, щоб поспілкуватися з ними. Вони радо підбігли. Зброї у них не було, тільки один мав довгу палицю, і Ксурі пояснив, що це спис. Оскільки чорношкірі добре вправляються зі списом і можуть поцілити здалеку, я тримався на віддалі. Розмовляли ми здебільшого мовою жестів: я показав, що хочу їсти. Вони ж показали, щоб я зупинив баркас, тоді вони зможуть принести м'яса.

Я приспустив вітрило і зупинився. Кількоро чорношкірих кудись побігли і вже за півгодини принесли сушеного м'яса та зерна, яке вирощували в цій місцевості. Ми зраділи дарункам, але тепер постало питання, як отримати їх: мені не хотілося причалювати до берега, а господарі теж побоювалися нас. Тоді вони знайшли вихід: залишили м'ясо та зерно на березі, а самі відійшли подалі, поки ми перетягували дарунки на борт. Зрештою вони знову наблизилися.

Ми жестами подякували, адже не мали нічого, щоб відплатити їм за щедрість. Але тут трапилася несподівана нагода: доки ми стояли на якорі, з гір на берег вискочило двійко величезних звірів — один гнався за другим. Це була незвична погоня, адже здебільшого тварини виходять на полювання тільки вночі. Люди на березі страшенно перелякалися, особливо жінки. Всі почали тікати, окрім чоловіка зі списом. Проте звірі пробігли повз людей і скочили у воду, один із них підплив зовсім близького до нашого човна.

Я зарядив рушницю і наказав Ксурі зарядити ще дві. Щойно звір достатньо наблизився, я вистрелив. Звір зник під водою, та за мить знову виринув — він боровся за життя. Він повернувся до берега і швидко поплив, проте через рану, а ще через спротив води йому так і не вдалося досягнути землі.

Неможливо описати подив бідолашних аборигенів, коли вони почули звук пострілу: дехто мало не помер від жаху, перелякано попадавши на землю. Та коли люди уздріли забиту тварину, трохи оговтались і підійшли ближче до води. Я знайшов місце, де звір потонув, бо там розпливалася кривава пляма, обв'язав здобич мотузкою і наказав чорношкірим тягнути. Вони виволочили звіра на берег, і виявилося, що це гарний плямистий леопард. У захваті чорношкірі звели вгору руки й тільки дивувалися, як я зміг забити такого здорованя.

Інший звір, переляканий спалахом вогню та з гуком пострілу, рвучко поплив до берега, а далі погнав у гори. З такої віддалі я не міг навіть розпізнати, що це була за тварина. Чорношкірі ж виявили очевидний інтерес до м'яса забитого леопарда, тож я запропонував їм цей дарунок. Жестами я показав, що леопард тепер належить їм, і вони від душі дякували мені.

Одразу ж вони почали білувати звіра. Ножів не мали, але використовували загострене дерево і швидко та вправно здерли шкуру — краще, ніж ми б це зробили ножами. Вони хотіли віддати нам трохи м'яса, та я відмовився, а натомість попросив шкуру. Вони радо погодилися, та ще й принесли додатково харчів, і хоча я не знав, що це таке, але прийняв подарунок. Потім я жестами попросив води і простягнув глечики — перевернув їх догори дригом, показуючи, що вони порожні. Тут-таки вийшли дві жінки і принесли величезну глиняну посудину, відпалену, я гадаю, на сонці. Я відіслав Ксурі на берег, щоб він перелив воду з посудини в наші глечики. Жінки були так само голі, як і чоловіки.

Тепер я мав повний комплект провізії: якісь корінці, зерно, воду, — тож попрощався з приязними аборигенами та вирушив далі. Подорож моя тривала ще одинадцять днів, і більше я не наближався до берега, допоки не побачив довгий ріг землі, який випинався у море за чотири чи п'ять льє попереду. Море було тихим, тому я помалу підплив до рогу, й одразу за ним, десь за два льє, уздрів тверду землю. Я був певен: нарешті Зелений мис! Та насправді острови були ще далеченько, і якби мене підхопив сильний вітер, я міг би проминути і перший, і другий.

Щоб поміркувати про найкращий вихід, я усамітнився в каюті й передав Ксурі стерно. Аж раптом Ксурі загукав до мене:

— Хазяїн слати корабель із вітрила!

Дурний хлопчисько був до смерті переляканий — йому здалося, що то колишній наш господар вислав корабель нам навперейми, але я миттю зметикував, що йому вже ніколи нас не наздогнати. Я вискочив із каюти й упізнав португальський корабель. Мені спершу здалося, що він прямує у Гвінею, та згодом я помітив, що він рухається зовсім іншим курсом і не збирається наближатися до берега. Будь-що-будь, я вирішив спробувати перемовитися з португальцями.

Скільки міг, я напнув вітрила, але ніяк не міг наздогнати їх настільки, щоб вони мене помітили. Коли я вже впадав у відчай, моряки, схоже, побачили мене в підзорні труби і мали подумати, що це європейський баркас, який загубив свій корабель. Вони приспустили вітрила і дали мені підплисти. Я вистрілив із рушниці, подаючи сигнал про біду. Пізніше моряки розповіли, що побачили дим, але не чули пострілу. Тоді португальці лягли в дрейф і чекали на мене години зо три, допоки я не наблизився.

Мене хотіли розпитати і португальською мовою, і іспанською, і французькою, але я не знав жодної з них, та нарешті матрос-шотландець заговорив до мене. Я розповів, що я — англієць, який утік із рабства у маврів. Рятівники одразу запросили мене на борт і перенесли мої речі.

Не можу передати словами своєї радості — я виборсався з безнадійної халепи! Капітану корабля я волів віддати все, що мав, та він не схотів прийняти від мене нічого, а натомість запропонував доправити мене до Бразилії.

— Я врятував вам життя, — пояснив він, — безкорисливо, бо колись, може, хтось урятує так само й моє: ніколи не знаєш, як доля повернеться! А крім того, ми пливемо аж у Бразилію, так далеко від вашої рідної домівки, тож якщо я зараз заберу все, що ви маєте, у Бразилії вам лишиться хіба що голодувати. Невже я вкорочуватиму віку людині, яку щойно врятував? Ні, нізащо. Seignior Inglese (сеньйоре англійцю), — додав він, — до Бразилії ви допливете безплатно, а свої речі зможете там обміняти на кошти, яких вам стане на дорогу додому.

Він не тільки був милостивим до мене, а ще й заборонив матросам кривдити мене. Мої речі він забрав собі в каюту, а мені видав розписку за них — навіть глиняні глечики потрапили до переліку.

Капітан також звернув увагу на мій баркас, — той був у прекрасному стані, — і запропонував викупити його в мене. Коли він запитав, скільки я хочу за баркас, я не зміг відповісти — нехай він сам пропонує ціну. Тоді капітан дав мені вісімдесят песо, а якщо у Бразилії хтось дасть мені більше, він доплатить різницю. Він також пропонував мені шістдесят песо за хлопця, якого вважав моїм рабом, але я не міг продати свободу Ксурі, який так допомагав мені в подорожі. Тож я пояснив ситуацію капітану, і той знайшов вихід: він забере хлопця собі, але підпише зобов'язання, що коли хлопчина навернеться у християнство, одразу зможе залишити капітана й далі жити як знає. Ксурі пристав на таку пропозицію.

До Бразилії ми допливли без пригод і за двадцять чотири дні причалили в бухті Всіх Святих. Знову я щасливо уникнув лиха, тож мав нарешті замислитися про майбутнє.

Ніколи не забуду, як чудово ставився до мене капітан: мало того, що не зажадав плати за подорож, та ще й дав мені двадцять дукатів за леопардову шкуру, сорок — за левову, наказав повернути мені все, що було на баркасі, а ще відкупив усе, що я схотів продати, наприклад, запаси міцних напоїв, дві з моїх рушниць, один із кавалків бджолиного воску (із решти воску я ліпив свічки). Словом, за всі свої пожитки я отримав близько ста двадцятьох песо, і з такими статками зійшов на берегу Бразилії.

Невдовзі мене представили в домі капітанового приятеля, людини так само порядної, власника плантації та цукроварні. Я прожив у нього деякий час і навіть навчився дечого в мистецтві вирощування цукрової тростини та цукроваріння. Цукроварам велося вельми непогано, вони швидко багатіли, тож я подумав: коли отримаю дозвіл на проживання, варто буде спробувати себе у плантаторстві. А тим часом я шукав шляхів повернути собі гроші, які лишилися в Лондоні.

Саме тому я отримав посвідку про натуралізацію, себто дозвіл на постійне мешкання, на всі гроші закупив землі і розробив план, за яким збирався організувати плантацію і збудувати собі житло, коли з Лондона прийдуть кошти.

Сусідою моїм був португалець із Лісабона, але походив він із англійської родини на прізвище Вельс. Історія його приїзду до Бразилії була дечим схожа на мою. Я називаю його сусідою, бо його плантація межувала з моєю, і ми часто спілкувалися. Я не мав багато статків, так само й він; два роки ми хіба що вирощували харчі для себе. Та з часом прибутки наші почали зростати. На третій рік ми висадили трохи тютюну й підготували землю під цукрову тростину. Тепер нам знадобилися помічники, і я вкотре пожалкував, що розлучився з Ксурі.

На жаль, знову скоїти дурницю було для мене звичайнісінькою справою. Зараз я взявся до діла, яке не було насправді мені до душі, і тільки-тільки почав підніматися до рівня заможності, який мені з самого початку пропонував батько. З тим самим успіхом я міг нікуди не виїжджати з рідної домівки! Дедалі частіше я казав собі: а я ж бо міг зараз спокійнісінько жити в Англії, поміж друзів, а не забратися за п'ять тисяч миль світ за очі до чужинців і дикунів, де ніхто й гадки не має, хто я та звідки.

Не було навіть із ким перемовитися словом, хіба що зі своїм сусідою; я змушений був тяжко працювати руками; іноді мені здавалося, що я живу, як людина, яка сама-самісінька опинилася на безлюдному острові. Але часто так трапляється, коли людина починає скаржитися на долю, небеса посилають їй справжнє випробування. І коли я подумки вважав себе самітником на безлюдному острові, я ще й гадки не мав, як повернеться життя і як я жалкуватиму за втраченими можливостями.

Ще коли я тільки-но облаштувався на своїй новопридбаній плантації, мій приятель капітан знову зібрався в подорож: три місяці його корабель готувався до нової мандрівки. Я розповів йому про кошти, які маю в Лондоні.

— Seignior Inglese, — він завжди мене так називав — «пане англійцю», — якщо ви дасте мені доручення і напишете листа людині в Лондоні, яка зберігає ваші гроші, щоб вона переслала їх у Лісабон, то я з Божою поміччю привезу їх вам, коли вертатимусь до Бразилії. Та оскільки людина не може передбачити всього наперед, я б радив вам узяти поки що тільки сотню фунтів стерлінгів. Якщо ж перша половина коштів щасливо дістанеться свого власника, ви зможете згодом таким самим робом отримати і другу половину.

Порада капітана була напрочуд мудрою, і я одразу на неї пристав. Я підготував листа для удовиці, яка зберігала мої гроші, а також довіреність на ім'я капітана-португальця.

Удовиці мого давнього друга — англійського капітана — я написав про всі свої пригоди: про рабство, втечу, про зустріч із португальським кораблем у морі, про те, як людяно поставився до мене капітан-португалець, про своє теперішнє становище. У Лісабоні капітан-португалець знайшов англійського торгівця, котрий згодився передати удові листа. Дізнавшись мою історію, вона не тільки переслала мої гроші, а ще й передала капітанові-португальцю подарунок за його великодушність до мене.

Торгівець у Лондоні придбав на сотню фунтів стерлінгів товар, який йому порадив португалець, і переслав у Лісабон. Весь товар щасливо дістався Бразилії. Тут були зокрема й такі речі, про які я, недосвідчений плантатор, спершу й не подумав: тканини і необхідний реманент для роботи на землі.

Коли прибув корабель, я гадав, що доля нарешті зглянулася на мене. Та ще й капітан витратив власні п'ять фунтів на те, щоб привезти мені помічника, який згодився відпрацювати у мене шість років. Жодної плати за свою допомогу португалець не взяв, попросив тільки трошки тютюну, вирощеного моїми руками.

Усі речі, які прибули з Англії, користувалися в Бразилії великим попитом: одяг, тканини, сукно, — отож я перепродав їх із великим прибутком. Мабуть, я збагатився вчетверо і залишив свого приятеля-плантатора пасти задніх.

Але надто часто несподіване збагачення має згодом гіркі наслідки. Так сталось і зі мною. Наступного року справи на плантації йшли вельми успішно: я виростив п'ятдесят великих звоїв тютюну — кожен із них важив понад сто фунтів — і відклав їх до повернення флоту з Лісабона. В голові ж моїй почали снуватися недосяжні плани та проекти. Якби ж то я нарешті заспокоївся і далі працював на землі! Таж ні: лиха доля, проти якої застерігав мене батько, знову підмовляла мене на нерозважливі вчинки.

Мрії, які одного разу штовхнули мене на втечу від батьків, знову не давали мені спокою. Мені замало було тихого і забезпеченого життя — кортіло всього й одразу, а натомість я опинився на дні найглибшої прірви.

Майже чотири роки я мешкав у Бразилії; за цей час я не тільки забагатів на плантації, а й добре вивчив мову та заприятелював з іншими плантаторами й торгівцями порту Сант-Сальвадор. У їхньому товаристві я часто розповідав про дві мандрівки до берегів Гвінеї, про торгівлю з чорношкірим населенням, про те, як цінуються тут дрібнички — намиста, іграшки, ножі, ножиці, сокири, люстерка тощо, — і за них можна не лишень виміняти золотий пісок і слонову кістку, а й привезти собі чорношкірих рабів.

Приятелі завжди з інтересом слухали мене, а найбільше їх цікавили чорношкірі раби — в той час у Бразилії така торгівля здійснювалася з дозволу королів Іспанії та Португалії, і коштували раби недешево.

Одного ранку трійця приятелів-плантаторів завітала до мене з таємною пропозицією. Попросивши мене тримати їхні слова в секреті, вони розповіли, що мають намір спорядити корабель до Гвінеї — хочуть привезти собі рабів для роботи на плантаціях. Усього-на-всього один вояж! Мене ж вони запрошували у ролі суперкарго, тобто відповідального за торгову оборудку у Гвінеї, і запропонували добру частку прибутку.

Лиха година штовхнула мене пристати на цю пропозицію!

Я з радістю дав згоду, коли тільки хтось пригляне за моєю плантацією, доки мене не буде. На випадок загибелі я склав заповіт на користь капітана-португальця, який порятував мені життя. Половину статків, отриманих із продажу плантації, я відписував йому, а другу половину він мав переслати в Англію.

Коли б я так само ретельно обмірковував, чи варто мені взагалі вирушати у подорож, як я готувався до неї! Коли б я тільки пам'ятав, скільки разів уже море повставало проти мене!

Компаньйони спорядили корабель і придбали необхідні товари. Лихої днини 1 вересня 1659 року я вирушив у путь — це був той самий день календаря, якого вісім років тому я вчинив проти волі батьків у Гуллі.

На кораблі ми везли сто двадцять тонн товару (здебільшого дрібничок: намист, дзеркалець, ножиць, ножів, сокир тощо) і шість гармат; в команді було чотирнадцять моряків, окрім капітана.

Щойно ми зійшли на борт, як підняли вітрило і, спрямувавши корабель на північ від узбережжя, мали намір відійти на десять-дванадцять градусів північної широти, а після цього взяти курс на Африку. Весь час, поки ми йшли до мису Святого Августина, погода стояла чудова, хіба що занадто спекотна. Тут ми вийшли у відкрите море і втратили землю з поля зору. Ми взяли курс на острови Фернанду-ді-Норонья, проминули їх і за дванадцять днів опинилися на семи градусах двадцяти двох мінутах північної широти.

І тут ми потрапили в страшний ураган — справжній торнадо. Почався він на південному сході та швидко рухався на північний захід, але зрештою зупинився на північному сході. Дув такий шалений вітер, що дванадцять днів ми нічого не могли вдіяти, просто лягли в дрейф і чекали вироку долі. Ніхто на кораблі вже й не сподівався на порятунок.

На біду, ще й один із матросів помер від тропічної лихоманки, а інший разом із юнгою опинився за бортом. На дванадцятий день погода трохи заспокоїлась, і капітан провів виміри та визначив, що ми зараз приблизно на одинадцятому градусі північної широти, але на двадцять два градуси довготи далі від мису Святого Августина. Тобто перебували ми зараз десь побіля Гвіани на півночі Бразилії, поміж річками Амазонкою й Оріноко, яку ще називають Великою Рікою. Корабель протікав, і капітан мав швидко вирішити, як йому чинити.

Я не хотів повертатися до берегів Бразилії. Ми ще раз проглянули карту узбережжя Америки і вирішили, що нема сенсу причалювати, допоки ми не наблизимося до островів у Карибському морі. Ми взяли курс на Барбадос і, тримаючись далі в морі, щоб нас не затягло в Мексиканську затоку, сподівалися за п'ятнадцять днів досягти землі — без зупинки ми ніяк не допливли б до Африки.

Саме тому ми взяли курс на норд-ост і мали надію нарешті дістатися островів, які належали Англії. Але доля знову насміялася з нас. Коли корабель перебував на широті дванадцяти градусів вісімнадцятьох мінут, налетів новий шторм і потягнув нас на захід, де закінчувалися всі знані нами шляхи, де мешкали тільки дикуни, тож навіть якби ми врятувалися з моря, більше б не мали надії повернутися додому.

Вітер дедалі дужчав. Зненацька один із матросів гукнув: «Земля!» — та ще не встигли ми повибігати з кают, щоб роззирнутися, як корабель сів на мілину. Судно різко загальмувало, а прибережна хвиля накрила нас із головою. Ми були певні, що тут усім нам і кінець, але дивом встигли поховатись у трюмі.

Людині важко описувати страшні події, які вона пережила. Ми не знали, до яких берегів прибилися, був це острівець — чи великий суходіл, мешкають тут люди — чи місцевість ненаселена. Шторм не вщухав, і кожної хвилини ми очікували, що корабель просто розтрощить на друзки. Моряки перезиралися між собою, і в очах кожного читався смертний вирок. Ми вже готувалися в останню путь, — а що нам іще лишалося? Єдиною примарною надією було те, що корабель ще й досі не розвалився, а капітан запевняв: вітер починає стишуватися.

Ми сиділи на мілині, і не було надії, що корабель знову випливе на глибоку воду. Перед штормом ми встигли підготувати байдак, проте вже перша висока хвиля розтрощила його об стерно і змила за борт. Іще один човен поки що залишався цілим, але ж як спустити його на воду? Та часу на роздуми не було — корабель уже дав тріщину.

Старпом за допомоги матросів нарешті спустив другий байдак побіч корабля, ми всі зійшли в нього і віддалися на волю провидіння.

Та насправді скочили ми з дощу та під ринву: хвилі здіймалися такі височенні, що мали ось-ось поглинути наш вутлий човник, і тоді ми всі вже напевне підемо раків годувати. Вітрил на байдаці не було, та навіть якби й були, чи змогли б ми їх підняти? Ми з усієї снаги гребли веслами до землі, а серце стискалося від страшного передчуття: щойно ми наблизимося до берега, високі прибережні хвилі помотлошать човен на тріски. Покладаючи всі надії на Бога, ми чимдуж гребли до землі, тим самим наближаючи свій кінець.

Не відали ми, який берег чекає нас попереду — кам'янистий чи піщаний, високий чи плаский. Лишалася єдина можливість порятунку: якимсь дивом зайти у лиман річки, бо тільки там ми могли сподіватися виплисти на тиху воду. Проте що ближче ми підходили до землі, то примарнішою ставала надія: жодної річки не проглядалося поблизу, а земля мала вигляд страшніший, ніж море.

Ми пропливли із півтора льє — і раптом на нас іззаду стрімко впала застрашлива хвиля. Це був смертний вирок. Байдак миттю перекинувся. Ми не встигли вигукнути «Боже!», як море поглинуло нас.

Не можу описати свого стану, коли я поринув під воду. Хоч я плавав дуже добре, проте ніяк не міг вискочити на поверхню, щоб хапнути ротом повітря. Аж тут найбільша хвиля просто викинула мене на берег — і відкотилася, полишаючи моє напівмертве тіло на сухому. Я ще був при тямі, тож змусив себе звестися й повзти подалі від берега, бо вже наступна хвиля знову злизне мене в море. Але я розумів, що другої ворожої хвилі мені все одно не уникнути; я зібрав усі сили, щоб прийняти удар, і сподівався: хвиля штовхне мене ще далі на берег. Треба було тільки втриматися, щоб вона не потягла мене за собою назад у море.

За мить хвиля накрила мене з головою — я опинився на двадцять чи й тридцять футів під водою і відчував, з якою страшенною силою тягне мене на берег. Я затамував подих і тільки гріб з усієї снаги. Уже почав задихатися, аж тут нарешті голова моя виринула над поверхнею води — двох секунд мені вистало на те, щоб ковтнути повітря і відновити сили для дальшої боротьби.

Мене знову накрило водою, та цього разу ненадовго. Я відчув, що хвиля почала відкочуватися, і вчепився землі, щоб вода не потягла мене за собою. Ноги мої вперлись у ґрунт. Кілька секунд я лежав непорушно, поки не відчув, що хвиля відкотилася, а тоді з останніх сил звівся на ноги й побіг. Але й це не врятувало мене від роз'ятреного моря — ще двічі хвилі накривали мене, ще двічі шарпали й кидали на плаский берег.

Останній кидок ледь не став для мене фатальним: височенна хвиля шпурнула мене на камінь, і я знепритомнів. Якби одразу за першою йшла наступна хвиля, вона б, поза сумнівом, потопила мене. Проте мені пощастило, і перш ніж море знову накотило, я трохи прийшов до тями. З усієї моці я вчепився в камінь, затамував подих і чекав. Перечекавши жахний удар хвилі, я звівся на ноги й помчав, і хоча наступна хвиля захопила мене, я вже настільки відбіг углиб острова, що вона не могла збити мене з ніг і потягти за собою в море. Промчавши ще трохи, я зрештою вискочив на сухе і важко опустився на траву — уже недосяжний для моря.

Я сидів на березі й дякував Богові за порятунок. Як описати стан душі, яка однією ногою стояла на краю могили? «Бо й радість, як біда, вражає перш»[1].

Розмахуючи з радості руками, я розгублено блукав берегом, а в голові билася одна думка — про мій чудесний порятунок. Потім прийшов спогад про загиблих товаришів — окрім мене, навряд чи зосталася хоч одна жива душа. Від команди не лишилось і сліду — тільки три кашкети, одна кепка і два розпарованих черевики. Далеко в морі лежав наш потрощений корабель, і я не міг повірити, яким дивом зміг сам дістатися берега.

Та щойно минув перший захват від дивовижного порятунку, як я почав роззиратися — де я і що маю чинити далі? Важкі думки одразу напосілися на мене: я був мокрий до нитки і не мав іншого одягу, крім того, що на мені; не мав я також ні харчів, ні питва — мені лишалося хіба що померти з голоду чи стати здобиччю хижаків. Та що найгірше — не мав я жодної зброї, щоб полювати на дичину або захиститися, щоб самому не стати дичиною. У кишені в мене лежали тільки ніж, люлька та трошки тютюну в табакерці. Коли я збагнув, у якій безвиході опинився, то ледь не збожеволів із туги. Мов причинний, я бігав берегом аж до ночі. А коли спустилися сутінки, думки мої переключилися на диких тварин, які, поза сумнівом, водяться в цій частині світу і які обов'язково поночі вийдуть на полювання.

Єдиним порятунком було видертися на яке-небудь густе й колюче дерево — ялину абощо — і пересидіти ніч, а вже на другий день вирішувати, якої саме смерті чекати, бо й крихти надії на життя я не мав. Я відійшов від берега на одну восьму милі, шукаючи питної води, — і несподівано, на свою радість, знайшов її! Я напився, пожував трохи тютюну, щоб відбити голод, знайшов дерево і заліз на нього. Там я вмостився так, щоб уві сні не впасти на землю. Для захисту я вирубав довгу палицю й облаштувався у своєму тимчасовому притулку. Я був такий змучений, що миттю поринув у сон. Спав я міцно і зручно, незважаючи на жахливі умови, а зранку почувався бадьорим, як ніколи.