Робінзон Крузо

Розділ 13 Загибель іспанського корабля

Вже понад двадцять років я мешкав на острові. Я так звик до нього, до свого стилю життя, що якби постійно не хвилювався — дикуни можуть викрити мене, то цілком міг би погодитися провести на острові решту життя, а потім, як старий цап у печері, лягти на землю й тихо померти.

Я навчився отримувати маленькі задоволення й радощі, завдяки яким збавляв час із більшою приємністю, ніж раніше. По-перше, як уже розповідав, я навчив папужку Поля розмовляти. Він балакав цілком невимушено, чітко й ясно, і просто радував вухо. Він пробув зі мною двадцять шість років. Не знаю, може, він і далі жив на острові, бо у Бразилії кажуть, що папуги живуть сто років. Собака залишався вірним і лагідним моїм супутником щонайменше шістнадцять років, а потім помер від старості.

Що ж до котів, то їхня родина значно зросла, як ви пам'ятаєте, і мені навіть доводилося час від часу відстрілюватися від їхніх набігів, бо вони тільки й чекали, щоб пожерти всі мої запаси харчів. Коли дві домашні кицьки, перевезені ще з корабля, повмирали, я поступово почав відучувати котів від свого помешкання, щоб вони звикли до дикої волі, — я їх зовсім не годував і відлякував від оселі. Нарешті коти повтікали в ліс, окрім кількох домашніх улюбленців. Якщо в них народжувалися кошенята, мені доводилося їх топити. А старші коти були мені справжньою родиною.

До того ж я завжди тримав побіля себе кількох козенят, яких годував з рук. Я завів іще двох папуг, навчив їх розмовляти, і вони дуже гарно кликали мене на ім'я: «Робіне Крузо!» — проте їм не зрівнятися було з Полем — я не вклав у їхнє навчання стількох зусиль і стільки душі, яку навчання Поля. Ще біля мене прижилося кілька морських птахів, породи яких я не знав; їх я упіймав на узбережжі та підрізав їм крила, щоб не втекли. На подвір'ї в мене буяв зеленню живопліт, що неймовірно розрісся з малих тичок, тож птахи оселилися на деревах і знаходили там собі поживу, а я радів собі з того.

Якби не постійний острах перед дикунами-людожерами, я міг би сказати, що повністю вдоволений життям і не прагну нічого міняти. Та не так сталося, як гадалося. Хто б не читав моєї чудернацької історії, не зможе не зробити з неї отакого висновку: як часто в житті зло, від якого ми щосили намагаємося відгородитися, якого так жахаємося, коли нам доведеться з ним зіткнутися, стає запорукою нашого спасіння з пастки, в яку потрапили, — дверима, крізь які ми виходимо на волю! На прикладі власного життя я можу навести чимало таких випадків, та найбільш яскравою ілюстрацію були останні роки мого самотнього життя на острові.

Був грудень двадцять третього року мого перебування на острові. То був саме час літнього сонцестояння (зимою цю пору року я б ніяк не наважився назвати) — час, коли я збирав урожай і змушений був довгі години перебувати поза межами безпечної своєї оселі в полях. Одного разу я вийшов із дому рано-вранці, ще й на світ не бралося, і з подивом помітив вогник багаття на березі — милі за дві від мене в напрямку саме тої частини острова, куди, я помічав, коли-не-коли навідуються дикуни, але цього разу, на мій жах, значно ближче до мого мешкання.

Я страшенно перелякався, помітивши вогник, і завмер на узліссі, не наважуючись вийти з-за дерев — а раптом наштовхнуся на когось? Та в нутрі моєму все кипіло й вирувало: а що, як дикуни, вештаючись островом, натраплять на хлібне поле — вижате чи ні, або на якісь інші сліди чину моїх рук — тоді вони безперечно мають зробити висновок, що на острові мешкають люди, і не заспокояться, поки не знайдуть мене. Роздрочений такими думками, я хутко повернувся в мою твердиню, заліз усередину й забрав драбину, та й загалом постарався всьому навколо надати якомога дикішого і природнішого вигляду.

Далі я підготувався до відсічі: зарядив увесь наявний арсенал зброї (так я називав свої мушкети, котрі тримав у бійницях огорожі, а також пістолі) та постановив відбиватися до останнього подиху, сподіваючись тільки на милість небес, які не полишать мене беззахисним, якщо я щиро молитиму Бога про визволення з рук варварів. Дві години я так просидів, допоки мені терпець урвався і я подумував здійснити вилазку назовні — розвідати що і як, бо не було у моїй твердині шпигунів, яких можна було би вислати у ворожий табір.

Ще трохи почекавши, роздумуючи про можливі кроки, я дійшов до такого стану, коли вже не міг всидіти на місці, не знаючи, що відбувається на острові. Тоді я приставив драбину до валу, видерся на уступ, про який уже розповідав, а далі притулив драбину до пагорба й видряпався на самий його вершечок, дістав підзорну трубу, що її навмисне прихопив із собою, влігся на живіт просто на землі й почав оглядати місцевість. І миттю я побачив щонайменше дев'ятьох голих дикунів, які всілися на березі довкруж багаття — його вони запалили аж ніяк не для того, щоб зігрітися, бо стояла страшенно спекотна погода, — либонь, збиралися підсмажити звичайну варварську страву — людське м'ясо, яке привезли з собою, вже не знаю, живим чи мертвим.

На березі носами з води стирчали два каное. Був саме відплив, і мені здалося, що люди чекали припливу, аби нарешті забратися геть. Уявіть собі моє збентеження, коли я побачив, що дикуни перемістилися майже на моє узбережжя, так близько до моєї оселі! Але, поміркувавши, я згадав, що вони причалюють до острова під час відпливу, і трохи заспокоївся: я можу спокійно ставати до звичної роботи під час припливу, якщо побачу, що на березі ніхто не висадився раніше. Закарбувавши собі це спостереження, я потім завжди дотримувався обережності, коли вирушав працювати в поле.

Сталося так, як я собі й уявляв: щойно зі сходу почала прибувати вода, всі дикуни заскочили в човни, й повеслували геть. Забув сказати, що перед тим вони з годину танцювали довкола вогню — це було очевидно з їхніх рухів і жестів, які я добре роздивився в підзорну трубу. Я точно бачив, що були ці люди цілком голі, не мали навіть листочка, щоб затулитися, але здалеку я не розрізнив, були то чоловіки чи жінки.

Тільки-но я помітив, що вони забралися, як узяв на плечі дві рушниці, за пояс заткнув два пістолі, збоку повісив шаблюку без піхв і щодуху помчав до пагорба, з якого сьогодні вперше уздрів непроханих гостей. Дістався я туди години за дві, не швидше — з усією-то амуніцією на собі! — і побачив, що на узбережжі побували ще три каное: зараз усі п'ять гойдалися в морі, наближаючись до великої землі.

Жахливе видовище вразило мене, коли я спускався до узбережжя, — дикуни залишили по собі страшні сліди перебування — кров, кістки, шматки людського м'яса, які перед тим залюбки пожирали тут-таки, біля вогнища. Відраза переповнила мене так, що знову обсіли думки, як би то наступного разу винищити до ноги всіх людожерів, скільки б їх не припхалося на острів! Очевидно, дикуни не надто вчащали на острів, бо ж останнього разу я помітив їхню присутність п'ятнадцять місяців тому, — усі ці місяці не тільки не бачив жодної людини, а й слідів не помічав. А в сезон дощів, поза сумнівом, вони в житті не наважаться поткнутися на острів і тим паче забратися так далеко, як сьогодні. Та все одно з тої пори я не міг почуватися спокійно, бо щодня мене тримав у напрузі острах: дикуни можуть нагло з'явитися на острові. Воістину, очікування лиха страшніше за саме лихо, особливо якщо ні на мить не можеш відігнати від себе нав'язливих видінь!

Повсякчас я перебував у вбивчому гуморі і багато годин, які можна було б витратити з користю, провів у похмурих роздумах, як то мені підстерегти дикунів і напасти на них, коли вони наступного разу поткнуться на острів, особливо ж якщо вони розділяться на дві групи, як минулого разу, а не триматимуться купи. Я не замислювався над тим, що коли навіть переб'ю перших нежданих гостей — буде їх, скажімо, десяток чи дюжина, — то завтра припливуть інші, і їх теж треба буде перестріляти, а далі ще інших, і так можна боротися з ними ас! Ad infinitum[9], допоки я сам не перетворюся на звичайнісінького вбивцю, гіршого за оцих дикунів-людожерів.

День і ніч неспокій духу не відпускав мене — я так і чекав, що одного разу потраплю до рук безжальних істот. Якщо й наважувався вийти надвір, то повсякчас роззирався навсібіч й остерігався власної тіні. Отеперечки я зітхав із полегшенням, згадуючи, як вчасно приручив і розвів отару кіз, бо вже не наважувався вистрілити з рушниці, особливо в тій частині острова, куди найчастіше припливали дикуни. Якщо сполохати їх пострілом, вони, либонь, спершу втечуть, проте за кілька днів повернуться, і тоді до острова причалять двісті а чи й триста каное — і чого мені від них чекати?

Але минув рік і три місяці, перш ніж я знову побачив дикунів, і про це я згодом розповім. Можливо, за цей час двічі або тричі вони й припливали на острів, проте або не висаджувалися, або не потрапляли мені на очі. У травні ж, на двадцять четвертий рік мого перебування на безлюдному острові, я зіткнувся з дикунами за дуже дивних обставин, але про це у свій час.

Останні п'ятнадцять-шістнадцять місяців нервовий мій стан анітрохи не поліпшувався; я кепсько спав, мені снилися жахіття, серед ночі я схоплювався з ліжка. Вдень турботи відволікали мене, а вночі мені знову снилося, як я винищую дикунів, і тоді я шукав виправдання убивству.

Але забудьмо про це на деякий час. Отож, була середина травня, гадаю, шістнадцяте число, якщо не мій саморобний дерев'яний календар, бо я все ще карбував дні на стовпчику. Повторюся, було саме шістнадцятого травня, всенький день дув шалений вітер, раз у раз гримів грім і небо розтинала блискавка. Уночі погода тільки погіршилася. Я сидів у наметі й читав Біблію, час від часу відволікаючись на думки про обставини свого життя. Аж раптом мене сполохав постріл гармати, який долинув, мені здалося, з моря. Несподіванку не можна було порівняти ні з чим, що я відчував дотепер!

Я підскочив мов ошпарений. В одну мить прихилив драбину до пагорба, видерся на уступ, переставив драбину вище й виліз на верхівку пагорба саме в той момент, коли далекий зблиск на морі змусив мене прислухатися — зараз має долинути звук гарматного пострілу. За півхвилі я почув його й одразу збагнув, що пролунав він зі сходу — саме звідти, де мій човен не так давно боровся з течією біля скелястого узбережжя острова. Я тут-таки подумав, що то стріляє якийсь корабель, котрий потрапив у безвихідь; либонь, він подорожує не сам, а в парі з іншим, і посилає другому сигнали тривоги, прохаючи про допомогу.

Мені вистало здорового глузду подумати, що коли я й не зможу допомогти їм, вони можуть допомогти мені. Отож я кинувся ламати і збирати сухостій, який тільки міг знайти в околиці, склав із нього величезне кострище і запалив на самому вершечку пагорба. Сухе дерево швидко зайнялося та розгорілося. Хоча дув шалений вітер, вогонь усе одно здіймався високо, тож коли в морі був який-небудь корабель, він не міг не побачити багаття. І вони таки побачили: щойно полум'я здійнялося до неба, як почувся третій гарматний постріл, а тоді ще і ще, всі з того самого місця. Я палив багаття всю ніч, до самого ранку. Коли ж настав ранок і небо розвиднілося, далеко-далеко в морі, на схід від острова, я побачив чи то вітрило, чи то сам корабель — не міг розрізнити навіть у підзорну трубу, бо віддаль була занадто великою, та й погода ще й досі лишалася туманною, принаймні над морем.

Весь день я час від часу поглядав на корабель і згодом помітив, що він не рухається. Я зробив висновок, що він стоїть на якорі. Можете уявити, як я почувався: схопив рушницю й помчав на скелясте узбережжя острова, де мене захопила була течія. Коли я добрався туди, погода цілком виясніла, і на свою біду я побачив сліди кораблетрощі — вночі шторм підступно кинув корабель на підводні скелі, — ці скелі я розвідав, коли плив у човні, і для мене вони виявилися спасінням, бо течія розбивалася об них і створювала начебто зустрічну течію, яка виштовхнула мене на спокійну воду й урятувала в найнебезпечніші хвилини мого життя.

Проте що для однієї людини є добром, для іншої може виявитися злом. Схоже, нещасних моряків потягло вночі на невидимі скелі страшним вітром ост-норд-ост. Якби вони помітили острів, а вони точно його не помітили, то могли б, гадаю, спробувати дістатися берега на човнах і врятуватися. Але згадка про те, як вони палили з гармат, особливо коли побачили розведене мною багаття, наштовхнула мене на роздуми.

Спершу я уявляв собі, як моряки, помітивши полум'я мого вогнища, посідали у човни та спустилися на воду, сподіваючись дістатися берега. Проте хвилі здіймалися так високо, що просто підхопили човен, як шкаралупу, й викинули на скелі. Потім я думав, що, можливо, під час шторму всі човни змило з корабля роз'ятреною водою або ж матроси самі розбили й викинули їх за борт, як часто це траплялося під час великих штормів, коли море з такою силою билося в палубу, аж люди могли покалічитися. Іноді я уявляв собі, що корабель подорожував не один, що з ним мандрували й інші, яким він подавав сигнали про біду, тож морякам вдалося врятуватися на борту іншого судна. Іншим разом мені спадало на думку, що моряки всі до одного спустилися в човен і попливли до берега, але там їх підхопила течія, про яку я розповідав, і викинула у відкритий океан, де вони не мали жодної надії на порятунок. Можливо, зараз вони помирають з голоду й уже в тому стані, коли готові їсти одне одного.

Та то були тільки припущення, а я, не в силах нічим допомогти, міг лишень співчувати сердешним морякам. Думаючи про бідолах, я міг тільки ще і ще раз дякувати Богові, який урятував мене на безлюдному острові й забезпечив усім необхідним, — із двох кораблів, які волею долі опинились у цій частині світу, жодна жива душа не врятувалася, окрім мене. Ще раз я переконався: коли провидіння посилає нам випробування, які видаються нам нестерпними, ми завжди повинні бути вдячними й за те, що маємо, бо хтось зараз перебуває ще в гірших умовах, ніж ми. Хіба можна порівнювати з моєю долю нещасних моряків, із яких, це ж очевидно, жоден не врятувався! Розумом я усвідомлював: попри всі мої божевільні надії, навряд чи можна сподіватися, що зацілів хоч би хтось із команди — якщо, звісна річ, їм не допоміг другий корабель, коли такий узагалі був. Але то було химерне припущення, бо я не бачив жодного знаку другого судна.

Не можу описати словами дивної туги, яка охоплювала душу, коли я глядів на потрощений корабель і бурмотів: «О, якби хоч двоє чи троє, та коли б хоч одна жива душа порятувалася! Вона прибилася б до мого берега, ми би потоваришували, і я мав би з ким перекинутися словом!» Ніколи в житті не мав я такого щирого, такого сильного бажання опинитися серед собі подібних і не почував такої розпуки через нездійсненність своєї мрії.

Існують таємні пружини у наших почуттях, що їх приводить у рух спогад про щось дороге й рідне, котре в уяві постає яскраво, мов ми бачимо його навіч, і тоді ми почуваємо сильне зворушення душі та нестримне бажання опинитися поряд із цим дорогим і рідним, і його відсутність стає просто нестерпною. Отак було і з моїм щирим бажанням, щоб хоч одна людина врятувалася з корабля. Гадаю, я повторив слова «О, хоч би одна жива душа!» тисячу разів і так роз'ятрив свої душевні рани, що коли просто вимовляв цю фразу, кулаки мої інстинктивно стискалися, пальці впиналися в долоні, і якби в руці я тої миті щось тримав, то мимохіть розтрощив би. Зуби ж мої зціплювалися так щільно, що потім я не міг їх розтиснути.

Нехай натуралісти[10] пояснюють мої почування, їхні витоки й ознаки. Я ж можу описати тільки те, що зі мною відбувалося і що дивувало навіть мене самого, бо я не міг знайти йому пояснення. Безперечно, то був вияв полум'яних бажань, яскравих мрій, котрі малювала уява, — якою насолодою була б для мене бесіда з рідною християнською душею!

Проте склалося не так, як я мріяв. Розпорядилася так моя доля чи доля бідолашних моряків, а може, нас усіх, але до самого кінця, до останнього дня мого перебування на острові я так ніколи й не дізнався, чи не врятувався хтось із розтрощеного корабля. А одного разу, за кілька днів по кораблетрощі, мене спіткала біда — на березі я наштовхнувся на тіло потонулого юнги. Вдягнений він був тільки у моряцьку куртку, лляні штани до коліна і синю лляну сорочку. Я не міг з його одягу вгадати, з якого він краю. У кишені в нього лежали два срібні піастри і люлька — вона для мене була вдесятеро ціннішою, аніж оті гроші.

Погода виясніла, і я вирішив на човні доплисти до місця кораблетрощі, сподіваючись знайти там дещицю корисного. Та не стільки це бажання гнало мене до корабля — насправді я в глибині душі все ще сподівався знайти там живу душу, яку мені вдасться врятувати, і це принесло би спокій моїй власній душі. Думка ця цупко тримала мене, і серце не заспокоювалося ні вдень, ні вночі. Я повинен, повинен узяти човен і сплавати на борт загиблого корабля! Я поклався на Божу волю — бажання було таким палким, що я не міг його позбутися, і мені здавалося: на кораблі на мене чекає якась підказка, якийсь знак, і якщо я знехтую ним зараз, то потім ніколи собі не пробачу.

Усе ще перебуваючи під враженням, я поспішив назад до моєї твердині, підготувався до вилазки на човні, запасся хлібом, узяв із собою великий глек прісної води, компас, пляшку рому (у мене ще лишалося чимало рому) і кошик родзинок. Все необхідне було споряджене. Я спустився до човна, вичерпав із нього воду, повантажив усі припаси і повернувся додому. За другим разом я приніс великий мішок рису, парасольку, яку приладнав над стерном, щоб захиститися від палючого сонця, ще один великий глечик прісної води, дві дюжини ячмінних хлібців, пляшку козиного молока й трохи сиру. Упріваючи з натуги, я перетягнув усе на борт і, молячи Бога скерувати мене на вірний шлях, вирушив на веслах уздовж берега та зрештою досяг найдальшої точки острова на північному сході.

Тепер я мав виплисти у відкритий океан — зараз або ніколи. Я поглянув на швидкі течії, які мчали пообіч острова і які я дуже добре пам'ятав із минулого разу. Серце моє тьохнуло — якщо мене затягне одна з течій, човен викине далеко в море, мабуть, я втрачу й острів із поля зору, а якщо ще й вітер здійметься, тоді я на вутлій довбанці безперечно загублюся посеред неозорого океану.

Страхи опосіли мене, і я майже відступив від свого наміру: завів човен у невеличку затоку, зійшов на берег і присів на згірку. Я розривався між тривогою і жаданням, між страхом і прагненням вирушити в подорож. Поки я сидів, міркуючи, почався приплив, і тепер я не міг вирушити в мандрівку ще кілька годин. Отож мені спало на думку видертися на вершечок якогось пагорба й добре роздивитися згори, як біжать течії під час припливу: чи не може так статися, що одна течія понесе мене в море, а повернуся я з іншою? Тільки-но я про це подумав, як побачив достатньо високий пагорб, з якого море лежало, як на долоні. Звідси я спостеріг, що відпливна течія бере витоки побіля південного узбережжя острова, а припливна — біля північного. Отож якщо я на зворотній дорозі триматиму курс більше на північ, то щасливо повернуся додому.

Мене потішило це спостереження, і я вирішив наступного ранку вирушити разом із відпливом. Ніч я переспав у каное, накрившись старим матроським кітелем, а на світанку поплив. Спершу я вийшов у море просто на північ, допоки не відчув під собою течії, що підхопила човен і потягла на схід. За течією я швидко віддалявся від берега, проте північна течія була не такою стрімкою, як південна, в яку я потрапив минулого разу і яка повністю відібрала в мене керування човном. Я направляв каное веслом і швидко наближався до затонулого корабля. Менше ніж за дві години я підійшов до нього упритул.

Жалюгідне видовище чекало на мене: корабель, за формою вочевидь іспанський, застиг, стиснений поміж двох скель. Уся кормова частина була потрощена на друзки, а носова врізалась у підводні скелі з такою силою, що відламалися одразу і грот-щогла, і фок-щогла. Проте бушприт залишався цілим, і ніс корабляне розламався. Коли я наблизився до судна, на ніс вискочив собака і, побачивши мене, почав дзявкотіти й підвивати. Я гукнув його — пес миттю стрибнув у море і поплив до мене. Я затягнув його в човен — ледве живого від спраги та голоду. Коли я дав йому шматочок хліба, він клацнув зубами, мов пажерний вовк, який два тижні блукав голодний у снігах. Тоді я дав бідолашній тварині попити свіжої води — здавалося, собака лусне, перш ніж нап'ється.

Нарешті я переліз на корабель, і перше, що впало мені у вічі, — двійко матросів, які потонули на камбузі, міцно обійнявшись. Я зробив висновок: коли корабель у шторм наштовхнувся на скелі, хвиля почала стрімко захльостувати судно, раз у раз накриваючи людей із головою, і вони задихнулися, мовби цілком були занурені у воду. Крім собаки, нікому не вдалося вижити. Не знайшов я також жодної корисної речі, якої б не зіпсувала вода. Було, щоправда, кілька ящиків із міцними напоями, вином чи бренді, не знаю, які лежали в трюмі, і я бачив їх крізь товщу води, проте мені не хотілося бабратися з важкими ящиками. Я тільки відшукав кілька моряцьких скринь і, навіть не відчиняючи, перетягнув дві собі в човен.

Якби вціліла корма, а натомість відвалився ніс, либонь, на кораблі збереглося б побільше цінних речей, і моя подорож не була б зовсім марною: з того, що було у скринях, я зробив висновок, що загиблий корабель мав чимало добра на борту. А з того курсу, яким він плив, можна було здогадатися, що вийшло судно з Буенос-Айреса або з Ріо-де-ла-Плати, що в Південній Америці, трохи далі від Бразилії, і прямувало в Гавану, що в Мексиканській затоці, і далі, мабуть, до Іспанії. Безперечно, корабель віз багатий вантаж, який уже нікому не знадобиться. Що сталося з рештою команди, я так і не довідався.

Крім скринь, я знайшов іще один ящик міцних напоїв, галонів на двадцять, і насилу перетягнув його на човен. У каюті було кілька мушкетів і великий ріг із порохом — фунтів на чотири. Мушкетів і своїх я мав удосталь, тож лишив їх на борту, зате забрав порох. Забрав я також кочегарну лопату і щипці для вугілля, які мені були дуже потрібні, а також два бронзові казанки, мідну посудину для варіння шоколаду та залізну решітку, щоб на ній смажити м'ясо.

З усім цим скарбом, ще і з собакою на додачу, я вирушив додому, коли почався приплив — цього ж таки вечора. Стемніло, а я все ще плив, і тільки за годину, у повному мороці, дістався землі. Я був украй виснажений. Знову переночував у човні, а зранку вирішив заховати здобич у новій печері, а не тягнути у свою твердиню. Перекусивши, я взявся до роботи. Найперше я вирішив добре роздивитися свої здобутки.

У ящику з міцними напоями були пляшки з ромом, але не з таким, який ми зазвичай пили в Бразилії. На смак цей ром мені зовсім не сподобався. Коли ж я відкрив скрині, то знайшов кілька вельми корисних речей — наприклад, в одній лежав ящик пляшок, дуже дивних зовні, повних смачного лікеру. Кожна пляшка містила близько трьох пінт і була закоркована сріблом. Ще там лежало два горщики цукатів, себто зацукрованих фруктів, так добре запечатаних, що солона вода зовсім їх не попсувала. Ще два горщики цукатів, на жаль, були зіпсовані морською водою. Знайшов я також кілька добрих сорочок, яким надзвичайно зрадів, півтори дюжини білих лляних носовичків і різнобарвних нашийних хустинок. Носовичкам я також зрадів, бо ними дуже приємно витирати спітніле обличчя спекотної днини. Коли ж добрався до дна скрині, то натрапив на три великі мішки піастрів, загалом там було десь тисяча сто піастрів. А в одному мішку, охайно загорнуті у папір, лежали шість золотих дублонів і ще кілька зливків щирого золота. Все разом важило близько фунта.

У другій скрині теж був який-не-який одяг, але не надто цінний для мене. Ця скриня належала, певно, помічнику гармаша, хоча в ній не було багато пороху — тільки два фунти дрібного глазурованого пороху, який зберігався у трьох флягах, напевно, щоб у разі потреби заряджати мисливські рушниці. Загалом мандрівка не принесла мені багато користі, а що ж до грошей, то ними я скористатися все одно не міг. Гроші були — мов бруд під ногами, я віддав би всі багатства за кілька пар англійських черевиків і панчіх, яких мої ноги не бачили вже багато років.

Щоправда, мені дісталися дві пари черевиків — їх я зняв із ніг потонулих матросів на камбузі, а ще дві пари я знайшов ув одній зі скринь і дуже цьому зрадів, але то були не англійські черевики, міцні та зручні, а лаковані «балетки». У цій скрині я також знайшов близько п'ятдесятьох піастрів, але золота не було. Мабуть, скриня належала бідакові, а перша — якомусь офіцерові. Про всяк випадок золото я також заховав у печері. Шкода було тільки, що корма корабля відвалилася, бо там, либонь, було повно золота, яке я міг перевезти своїм каное і заховати в печері. Якщо ж мені колись пощастить повернутися в Англію, то золото дочекається мене у надійній печері, допоки я не повернуся за ним.