Робінзон Крузо

Розділ 15 Навчання П'ятниці

Ми вже два чи три дні мешкали у моїй твердині, і я подумав, що час уже відучити П'ятницю від людожерських звичок, а для цього потрібно дати йому скуштувати іншого м'яса. Отож одного ранку я взяв його з собою до лісу. Збирався зарізати козеня з моєї отари, а вдома вже засмажити його, але дорогою ми зненацька наштовхнулися на козу, яка лежала собі в затінку, оточена двома козенятами. Я схопив П'ятницю за руку.

— Стій, — шепнув я. — Не рухайся.

Жестом показав йому, щоб він завмер. І зразу потому я підкинув рушницю і підстрелив козеня. Бідолашний дикун, який із віддалі бачив, як я застрелив його ворога, але гадки не мав, як це робиться, аж підскочив із несподіванки, затремтів і задрижав, ув очах його застигло незмірне здивування — мені здалося, що він за-раз-таки впаде непритомний. Він і не побачив, що я підстрелив козеня, а натомість роздер на собі куртку, аби впевнитися, що сам не поранений. Гадаю, йому привиділося, що я збираюся його вбити, бо він бухнувся на коліна, обійняв мої ноги й почав лопотіти слова, яких я не розумів. Ясно було, що П'ятниця благає мене не чіпати його.

За деякий час мені вдалося переконати його, що я не заподію йому шкоди. Я взяв його за руку, усміхнувся і вказав на козеня, яке підстрелив, а тоді підштовхнув П'ятницю: мовляв, піди поглянь. Він послухався і потім довго зачудовано роздивлявся, яким це робом мені вдалося забити тварину. Я тим часом знову зарядив рушницю. Понад нашими головами на дереві сидів великий птах, здалеку схожий на яструба (згодом виявилося, що то був папуга). Я покликав П'ятницю, вказав йому на птаха, на рушницю і на землю під деревом, даючи зрозуміти, що зараз я зроблю так, аби птах упав. Тоді я вистрілив — папуга тої ж миті загримів униз.

П'ятниця знову перелякався не на жарт, незважаючи на все, що я йому показав. Схоже, він здивувався ще більше, бо не бачив, як я вкладав набої у рушницю, а натомість подумав, що рушниця — то якась чарівна палиця, котра несе смерть людині, тварині, птахові, як далеко б ті не перебували. Подія справила на П'ятницю таке сильне враження, що він іще довго не міг оговтатися. Гадаю, якби я йому дозволив, він би молився до мене й до моєї рушниці. Він навіть торкнутися рушниці боявся, зате говорив до неї, коли зоставався сам, наче до живої істоти. Як згодом з'ясувалося, він молив рушницю не вбивати його.

Коли П'ятниця нарешті оговтався після наглого пострілу, я жестами наказав йому принести підстреленого папугу. Він радо побіг за птахом, але не зразу його знайшов, бо той, як виявилося, був іще живий і відлетів з місця, де впав. Однак зрештою П'ятниця відшукав його і приніс. Я розумів, що він ніколи не бачив рушниці, тож треба йому показати, як вона працює: у нього на очах я набив порох і набої, щоб мати заряджену зброю про всяк випадок. Але більше нам не трапилося ніякої дичини, тож ми забрали додому козеня, і ввечері я оббілував його, порубав тушу, а м'ясо потушкував у глечику і наварив смачної юшки.

Я взявся до їжі й запропонував П'ятниці теж скуштувати. Він зрадів — м'ясо йому очевидячки смакувало. Проте він надзвичайно здивувався, коли побачив, як я посолив страву. Знаками він показав, що сіль не смачна: поклав дрібку собі до рота і скорчив писок, мовби його нудить, а тоді довго відчайдушно плювався і полоскав рот водою. Я, зі свого боку, взяв до рота шматок несолоного м'яса і теж почав кривитися та плюватися, показуючи, що без солі страву неможливо їсти. Але це не допомогло, бо П'ятниця так і не навчився їсти солоне м'ясо й солону юшку, принаймні ще довгий час взагалі не вживав солі, а коли й почав підсолювати їжу, то хіба що зовсім трошки.

Сьогодні я нагодував нового приятеля тушкованим м'ясом і юшкою, а назавтра збирався засмажити козятину для нього. Я так і вчинив — підвісив шматок м'яса на дроті над вогнем, як це часто робиться в Англії, закріпивши дріт на двох тичках обабіч багаття. Поки м'ясо шкварилося, я подеколи повертав його. П'ятниця не міг надивитися, як я куховарив, а коли дійшла черга куштувати м'ясо, він усіма можливими засобами показував мені, як сильно йому смакує. Нарешті він повідомив, що більше ніколи не вживатиме людського м'яса, і я вельми зрадів із такого зізнання.

Наступного дня я взяв П'ятницю з собою на роботу — ми молотили і провіювали зерно. Дуже скоро він навчився цієї премудрості, особливо коли я йому пояснив, що з зерна печеться хліб. Згодом я йому показав, як замішувати й пекти хліб, і за деякий час він вправлявся по господарству незгірш від мене.

Зважаючи на те, що нас стало двоє і треба було прогодувати два роти, я подумував, чи не збільшити мені посівних площ. Отож я відмітив велику ділянку землі й почав її обгороджувати, як це завжди робив. П'ятниця залюбки мені допомагав і радів, як дитина, бо я показав йому, що з того вийде. Як міг, я пояснив, що тепер нас двоє, отож потрібно удвічі більше зерна — і для нього, і для мене. Схоже, його моя турбота страшенно зворушила, і він взявся до роботи зі ще більшим завзяттям. Якщо йому добре пояснити, що саме треба робити, він працював набагато ліпше за мене.

Цей рік був найкращим з усіх, що я провів на безлюдному острові. П'ятниця добре опанував англійську мову, розумів майже всі слова, які я вживав, відразу здогадувався, куди я його посилаю, і виявився напрочуд балакучим. Нарешті я знову почав тренувати власний язик, бо раніше, ніде правди діти, не мав для цього нагоди. Але не тільки спілкування з людиною приносило мені втіху — мені подобався сам хлопець, його щирість і чесність що не день, то більше прихиляли його до мене, і я по-справжньому прив'язався до нього. Що ж до самого П'ятниці, то, гадаю, він мене полюбив, либонь, сильніше, ніж любив власних батьків.

Одного дня я вирішив випробувати його — чи не схоче він повернутися до свого краю та одноплемінників. Він уже навчився англійської так добре, що міг відповісти на будь-яке питання, тож я найперше запитав його:

— Невже твій народ ніколи не перемагав у битвах?

— Так, так, ми завжди перемога!

Отак і почалася наша розмова.

ПАН. Якщо ви завжди одержуєте перемогу, як так сталося, що тебе полонили?

П'ЯТНИЦЯ. Мій народ побити більше.

ПАН. Як так більше? Як же ж тоді тебе схопили?

П'ЯТНИЦЯ. Вони були більше за мій народ. Там, де я був, вони схопити один, два, три і мене. Там, де я не був, мій народ усіх побити. Там мій народ схопити один, два, ціла тисяча.

ПАН. То чому ж твої одноплемінники не врятували тебе з рук ворога?

П'ЯТНИЦЯ. Вони бігли і наказали, щоб один, два, три і я стрибати в каное. Мій народ не мав тоді каное.

ПАН. П'ятнице, а коли твій народ перемагає, що ви робите з полоненими? Ви теж відвозите їх у віддалені місця, щоб з'їсти, як це роблять ваші вороги?

П'ЯТНИЦЯ. Так, мій народ їсти люди теж. Всіх їсти.

ПАН. А куди ж ви відвозите полонених?

П'ЯТНИЦЯ. В різні місця. Куди хотіти.

ПАН. А сюди, на острів, теж привозите?

П'ЯТНИЦЯ. Так, так, і сюди. І в інші місця.

ПАН. А ти тут бував раніше?

П'ЯТНИЦЯ. Так, я був тут.

(Він вказав на північний захід — схоже, то було узбережжя, яке собі уподобали одноплемінники П'ятниці).

З цих слів я зрозумів, що мій приятель П'ятниця належав до тих дикунів, які зазвичай висаджувалися на найвіддаленішому кінці острова, але з тою самою метою, що й інші людожери. Коли я набрався мужності та привів П'ятницю на узбережжя, де мені трапився найперший відбиток людської ноги, він одразу упізнав місцевість і розповів, що вже бував тут і одного разу вони з товаришами з'їли тут двадцятьох людей, серед них двох жінок і одну дитину. Він іще не вмів рахувати до двадцятьох англійською, а натомість показав, скільки було полонених, виклавши на піску рядочком каміння. Він по черзі вказував на камінь і просив, щоб я називав число.

Я так докладно про це розповідаю, бо саме тут, на узбережжі, запитав П'ятницю, як далеко від острова до великої землі. Чи часто губляться в морі каное? Він відповів, що тут місце спокійне і каное ніколи не тонуть, а от трохи далі, якщо заплисти у відкрите море, можна потрапити в течію, яка зранку біжить в один бік, а після обіду в протилежний.

Я миттю збагнув, що П'ятниця має на увазі приплив і відплив. А згодом я дізнався, що на зміну припливу та відпливу, а також на підводні течії впливає велика ріка Оріноко, бо, як з'ясувалося пізніше, острів наш лежав майже у гирлі цієї ріки. А велика земля, яку я бачив на північному заході, — то був великий острів Трінідад, розташований у північній точці річкового гирла. Я поставив П'ятниці тисячі запитань про його край, про мешканців, про море, про узбережжя, про сусідів. Він розповів усе, що знав. Я розпитував його, як звуться народи, які заселяють його краї, але він назвав тільки карибів, і я зметикував, що ми — у Карибському морі. На наших картах острови в цьому морі починаються в гирлі ріки Оріноко, тягнуться до Гвіани і далі до Санта-Марти. П'ятниця розповів мені, що далеко-далеко, де сідає місяць (себто на захід від його країв), мешкають білошкірі бородані, схожі на мене (він вказав на мої величезні вуса, про які я розповідав). Білі люди вбили багатьох його одноплемінників. З цього я зробив висновок, що він має на оці іспанських завойовників, про чию жорстокість в Америці ходили легенди.

Тоді я запитав, чи можна якось добратися до тих місць, де мешкають білі бородані.

— Так, так, — відповів П'ятниця, — туди можна їхати у два каное.

Я ніяк не міг уторопати, що він має на увазі. Я просив його описати, що означають оці два каное, аж ось нарешті, після довгих розпитувань, збагнув, що він, певно, каже про величезний човен розміром у два каное. Від розмов із П'ятницею я діставав справжнє задоволення, адже тепер моя мрія нарешті втекти з безлюдного острова була дедалі ближчою до здійснення. А новий мій приятель, безперечно, стане мені в пригоді.

Довгий час уже мешкав П'ятниця зі мною, ми багато спілкувалися, він добре розумів мене, але я ще ніколи не пробував розпитувати його про релігійні уявлення. Одного разу, щоправда, я запитав його:

— Хто тебе створив?

Він не розчовпав мого питання, гадаючи, що я маю на увазі його батьків. Тоді я зайшов з іншого боку й запитав:

— А хто створив море, землю, по якій ми ходимо, гори й ліси?

— Бенамукі, — відповів П'ятниця. — Він жити раніше всіх.

Він не міг багато розповісти про загадкового Бенамукі, сказав тільки, що той дуже старий.

— Багато-багато старший за море і землю, за місяць і зорі.

— Якщо Бенамукі все створив, — запитав я, — чому ж ніхто не поклоняється йому?

Обличчя П'ятниці зробилося напрочуд суворим, і він просто сказав:

— Все навкруги казати «О!» до нього.

— А коли людина з вашого краю вмирає, куди вона потрапляє?

— Вона йти до Бенамукі.

— А ті, кого ви їсте, також потрапляють до Бенамукі?

— Так.

Тоді я почав розповідати йому про християнського Бога. Я розповів, що Творець усього земного живе на небесах (я вказував П'ятниці на небо), Він керує всім, що відбувається у світі. Він усемогутній і може здійснити що завгодно — будь-що дати нам і будь-що забрати. П'ятниця уважно слухав. Історія про те, як Ісус Христос прийшов на землю, щоб спокутувати людські гріхи, справила на нього неабияке враження. Вражений він був також, коли дізнався, що Господь із небес може чути всі наші молитви.

Одного дня він сказав: якщо Господь може чути так далеко, далі, ніж сонце, то Він, мабуть, могутніший за Бенамукі, який мешкає зовсім недалечко, а все одно не може чути людських молитов, допоки люди не заберуться в гори, де він живе і звідки розмовляє з людьми.

— А ти сам ходив у гори, — запитав я, — поговорити з Бенамукі?

— Ні, — відповів П'ятниця, — молоді люди ніколи не ходити у гори. Тільки старі люди ходити туди.

Старих людей він називав «овокакі», тобто, як я зрозумів, священики. Саме священики ходять у гори, щоб промовляти «О!» (так він називав молитви), а потім повертаються і розповідають, що відповів на їхні молитви Бенамукі… Виявляється, і серед язичників є священики! Либонь, кожен народ, який має релігію, нехай ми і вважаємо її варварською, має своїх священиків.

Я спробував розвіяти оману і пояснив П'ятниці: коли старі люди ходять в гори говорити «О!» до Бенамукі та приносити людям його слово, то насправді вони дурять народ. Якщо ж у горах вони з кимось і розмовляють, то аж ніяк не з Богом, а радше зі злим духом. Далі я почав оповідати П'ятниці про диявола, про те, як він повстав проти Господа, як його скинули з небес і він оселився в найтемніших закапелках світу, звідки він намагається звабити людей. Я розповів, як диявол добре вміє гратина наших почуттях і пристрастях, як він посилає нам різні спокуси, щоб зруйнувати наше життя.

Не так легко виявилося пояснити П'ятниці, хто такий диявол, хоча ідею великого Бога він сприйняв одразу. Йому чужі були поняття гріха і людської схильності до зла. А одного разу П'ятниця цілком завів мене у глухий кут, поставивши зовсім безневинне питання. Я саме багатослівно розповідав про Божу могутність, про те, як Він створив увесь світ, як Він може вмить знищити цей світ. П'ятниця уважно слухав. Далі я розповів, що диявол — найгірший ворог Бога, що він втручається у провидіння і намагається зруйнувати Царство Христове… Раптом П'ятниця мовив:

— Ви казати, Бог могутній. Він більше могутній, ніж диявол?

— Так, так, — відповів я, — Бог набагато могутніший за диявола, і тому ми молимо Бога, щоб Він визволив нас від лукавого.

— Але, — веде П'ятниця далі, — якщо Бог такий більше могутній, ніж диявол, чому ж Він не убити диявол, щоб не чинив зла?

Питання заскочило мене зненацька. Я досить прожив на світі, але почувався юним лікарем, який намагається лікувати світові болячки. Я не міг знайти відповіді, тож удав, буцімто недочув і ще раз перепитав. П'ятниця цілком щиро і безневинно повторив запитання — так йому кортіло почути, що я на це скажу. Я вже встиг трохи оговтатись і тому відповів так:

— Зрештою Бог покарає лукавого, і покарання це буде страшним — його вкинуть на дно ями з вогнем, щоб він горів там вічно.

Але П'ятниця не вдовольнився такими словами.

— Чому «зрештою»? — наполегливо запитав він. — Чому не вбити диявол просто зараз? Чому не вбити диявол давно? — Ти можеш запитати, — мовив я, — чому Бог не вбиває мене або тебе, коли ми чинимо зло проти Його волі. Він зберігає нам життя, бо сподівається, що ми спокутуємо провину й заслужимо прощення.

Деякий час він розмірковував над моїми словами. Тоді гаряче вигукнув:

— Що ж, нехай. Ви, я, диявол, усе зло — нехай живе, спокутує, Бог прощає всіх.

Такою заявою він іще раз спантеличив мене. Мабуть, сам Господь вклав йому до вуст ці прості слова, які висловили всю сутність християнського вчення. Отож я перервав розмову, швидко звівся на ноги, мовби мені конче треба вийти надвір. Далі я відіслав П'ятницю з якимсь завданням, а сам щиро помолився Богові, щоб Він напутив мене, як мені навернути бідолашного язичника у християнство. Тоді очі його відкриються, совість очиститься, а душа спасеться.

Щойно П'ятниця повернувся, я знову заговорив до нього про небесного Спасителя. І коли я пояснював йому щось, чого він не розумів, то сам багато чого збагнув, про що не замислювався раніше. Мені невимовно пощастило, що в моєму житті з'явився П'ятниця. Тепер майже розвіявся мій вічний сум, а житло здавалося напрочуд затишним. Я вдячно споглядав на небеса, які не тільки прирекли мене на самотнє животіння упродовж багатьох років, а й дали шанс урятувати живу душу — душу язичника, з якого згодом буде добрий християнин.

Почуття вдячності більше ніколи не полишало мене. Ми довгими годинами спілкувалися з П'ятницею, і три роки, які ми прожили разом, я був цілком щасливим, якщо на світі взагалі існує таке поняття, як цілковите щастя. П'ятниця швидко навернувся на мою віру і став кращим християнином, ніж я сам. Я читав йому Святе Письмо, а потім старався розтлумачити прочитане. Він ставив кмітливі запитання і загалом виявив себе напрочуд метким учнем. Швидко він зробився таким вірним християнином, що рівного йому я не зустрічав у житті.

Коли ми з П'ятницею зійшлися ближче, і він уже розумів майже все, що я розповідав, і сам вільно балакав по-англійському, хоча й припускався помилок, я розповів йому історію власного життя, принаймні ті свої пригоди, які завели мене на безлюдний острів. Я розказав, скільки вже прожив тут, як облаштувався; поділився з ним таємницею рушниці, пороху й набоїв, навчив його стріляти. Коли я подарував йому ніж, він страшенно зрадів, і тоді я змайстрував йому пасок із піхвами, як це робиться в Англії, і подарував сікач — у разі потреби той міг прислужитися і як зброя, і як корисне знаряддя.

Багато розповідав я П'ятниці про європейські країни, особливо про Англію, звідки я родом. Згадував наші звичаї, стосунки людей, нашу віру. Оповідав, як англійські торгівці плавають на кораблях у найвіддаленіші куточки світу. Описав йому, як мій корабель потрапив у шторм, і навіть більш-менш точно показав, де саме це сталося. Зараз від судна не лишилось і сліду — все давно змила вода. Натомість я показав йому розбитий байдак, на якому ми з матросами намагалися порятуватися, — колись мені не під силу було зрушити його з місця, а тепер він майже розвалився на друзки. Побачивши човен, П'ятниця довго його роздивлявся, але нічого не говорив.

— Про що ти думаєш? — запитав я.

— Я бачив, — по хвилі відповів він, — такий човен, коли той припливати до мій край.

Спершу я нічого не второпав і перепитав. П'ятниця повторив. Врешті-решт я збагнув, що подібний човен викинуло на берег у тій місцевості, де мешкав мій приятель. Як він пояснив, човен пригнало штормом. Я миттю уявив якийсь європейський корабель, що його прибило хвилею до індіанського берега. Мабуть, човен відірвався, і тоді вода закинула його на пісок. Я боявся запитати, що сталося з моряками, — вижили вони чи ні, і звідки вони припливли, бо насправді не вірив, що вони могли врятуватися з рук людожерів. Натомість я попросив, щоб П'ятниця описав човен.

П'ятниця змалював його досить докладно. І раптом тепло зауважив:

— Ми рятувати білі люди, коли вони тонули.

Я стрепенувся:

— То в човні були білі люди?

— Так, — одповів П'ятниця, — повний човен білі люди.

— Скільки ж їх було?

П'ятниця порахував по пальцях:

— Сімнадцять.

— А де вони тепер? — не втримався я.

— Вони жити з моїм народом.

Вир думок зринув у моїй голові. Уява намалювала той-таки іспанський корабель, який розбився неподалік острова. Напевно, коли судно налетіло на підводні скелі, матроси заплигнули в човен — і причалили до берега, населеного дикунами. Тут я ще раз суворо запитав П'ятницю:

— Де зараз білі люди?

Він щиро запевнив: вони й досі живуть поміж індіанців, уже чотири роки. Ніхто їх не тільки не чіпав, але їм ще й допомогли якнайкраще облаштуватися. Я запитав:

— А чому ж ви не забили їх і не з'їли?

— Ні, ми стали братами. Ми їсти тільки ворог, коли іде війна.

Отак я збагнув, що людожери їдять лишень переможених ворогів.

Минув іще деякий час. Одного разу ми з П'ятницею видерлися на вершечок пагорба у східній частині острова, звідки я за ясної погоди міг бачити вдалині краєчок невідомої землі. Стояла безхмарна погода. Раптом П'ятниця зиркнув убік великої землі, здригнувся з несподіванки, а тоді кинувся стрибати й танцювати. Розмахуючи руками, він загукав до мене — я стояв віддалік.

— Що сталося? — крикнув я.

— Радість! Щастя! Бачу там своя земля, свій народ!

На обличчі його з'явився вираз невимовної втіхи, очі заблищали, і видно було, що найбільше йому зараз кортіло знову опинитися поміж земляків. Коли я це помітив, мені зробилося якось тривожно — ніби я більше не міг покладатися на свого приятеля П'ятницю. Я не мав сумнівів, що коли би П'ятниця якимсь чином повернувся додому, то не тільки забув би все, чого я його тут научав, — він би й мене самого миттєво забув. А якби й не забув, то розповів би про мене своїм одноплемінникам, і тоді сотня чи й дві дикунів припливли б на острів, упіймали мене і добряче побенкетували. Мабуть, свято вийшло б таким самим бучним і веселим, як і гулянки, що вони влаштовували на кістках своїх ворогів.

Але такими думками я тільки заподіяв бідолашному П'ятниці велику кривду, про яку незабаром гірко пошкодував. Але поки що неспокій мій тільки зростав, ось уже кілька тижнів поспіль; я поводився набагато обережніше та стриманіше з П'ятницею — не так щиро та приязно, як перед тим. Цим я також чинив своєму приятелеві кривду, бо ця чесна і вдячна людина навіть гадки не мала зраджувати ні нову свою християнську віру, ні тим паче мене — свого друга.

Але поки що я не довіряв П'ятниці та щодня намагався вивідати його підступні думки, адже не сумнівався, що він щось замислив. Проте щодня я знов і знов переконувався: хлопець не вмів брехати, мої підозри не підтверджувалися, тож я, попри деякий душевний неспокій, зрештою відтанув. А П'ятниці й на гадку не спадало, що я ним незадоволений, — думки про зраду і не навідували його.

Одного разу ми знову прогулювалися на вершечку пагорба, але над морем хилитався легкий серпанок, і великої землі не було видно на обрії. Я гукнув приятеля і запитав:

— П'ятнице, а ти хотів би повернутися на рідну землю, до своїх краян?

— Так, — відповів він. — Велика радість повернутися.

— А що б ти там робив? Знову здичавів, почав їсти людське м'ясо, став таким, яким був раніше?

Він зиркнув на мене спідлоба і похитав головою:

— Ні, ні, П'ятниця всім розказати, як треба правильно жити. П'ятниця вчити всіх молитися Богу. П'ятниця всім говорити — не їсти людина, а їсти хліб, коза, молоко.

— Але ж тоді, — мовив я, — твої земляки можуть убити тебе.

Він суворо поглянув на мене і відповів:

— Ні, ні, вони не убивати. Вони будуть учитися.

І додав, що індіанці вже й так багато навчилися від білих бороданів, які припливли на човні. Тоді я запитав, чи він збирається повернутися додому. Він усміхнувся:

— Дуже далеко плисти — П'ятниця не може.

— А якщо я витешу для тебе каное?

— Я пливу, якщо пан також пливе.

— Як я можу плисти з тобою! — вигукнув я. — Твої краяни з'їдять мене тої ж миті, як ми причалимо.

— Ні, ні, я їм не дозволяти. Вони вас будуть любити.

Він мав на увазі, що розповість одноплемінникам, як я підстрелив його ворогів і врятував йому життя, тож після цього вони добре до мене ставитимуться. А далі він розповів, як приязно вони поставилися до сімнадцятьох білих бороданів, котрі змушені були в шторм висадитися на їхньому узбережжі.

З того часу, відверто зізнаюся, думка про подорож на велику землю не полишала мене. А раптом мені вдасться приєднатися до бороданів, які були, безперечно, іспанцями чи португальцями? Разом би ми, напевне, щось вигадали і нарешті звільнилися з мимовільного полону — з материка, та ще й у товаристві, а не поодинці, це буде значно легше зробити, аніж з острова, який відлягає од великої землі на сорок миль. Ще за кілька днів я знову заговорив до П'ятниці, мовляв, можу дати йому човен, щоб він повернувся додому. І я повів його до затоки на іншому боці острова, де ховав своє судно.

Ми вичерпали воду (бо я завжди топив човен, щоб його ніхто випадково не знайшов), і ми удвох залізли всередину. П'ятниця виявився напрочуд вправним моряком — у його руках човен летів, як вітер. Я запитав:

— П'ятнице, то ти попливеш до свого краю?

Він дивно подивився на мене — мабуть, вважав, що мій човен занадто малий для такого запливу. Тоді я розповів, що маю і більшого, й наступного дня ми навідалися до першого човна, котрого я витесав із величезного дерева, але так і не зміг спустити на воду. П'ятниця зрадів: човен був достатньо великий. Але виявилося, що судно, пролежавши двадцять два чи двадцять три роки на березі, пересохло на сонці, тож дерево потріскалося. П'ятниця сказав, якби зробити новий човен такий самий великий, він би витримав подорож, і в нього можна ще було б узяти харчі — м'ясо, воду, хліб.