Робінзон Крузо

Розділ 20 П'ятниця поборює ведмедя

Проте найцікавіша битва була ще попереду — між П'ятницею та ведмедем. Ведмідь — неповоротка, дебела тварина, вона не може мчати швидко, як вовк. До того ж ведмідь зазвичай не полює на людей, якщо вони самі не зачеплять його, хіба що конає з голоду — а зараз, можливо, був саме такий випадок, бо знагла випав сніг. Якщо ви не лізете до ведмедя, він не полізе до вас, але треба дати йому дорогу: це такий поважний джентльмен, котрий не поступиться дорогою і принцу крові! Якщо ви перелякалися, краще не дивіться на ведмедя зовсім і йдіть собі, бо коли ви зупинитесь і глянете просто на нього, він сприйме це за напад. Якщо ж ви жбурнете чимось у нього — навіть маленькою хворостиною, він сприйме це за особисту образу й покине всі справи, щоб добряче покарати вас. А щойно почне переслідування, то не дасть вам спокою ні вдень, ні вночі, доки не помститься.

Коли ми під'їхали до місця пригоди, П'ятниця саме допомагав провідникові злізти з коня — чоловік був і поранений, і настрашений. Раптом із-за дерев вийшов ведмідь, величезний і страшний — таких я ще не бачив. Ми всі були заскочені, а П'ятниця, навпаки, зрадів.

— О! О! О! — тричі повторив він, вказуючи на ведмедя. — Пане, ви собі їхати, а я буду тиснути руку йому! Вам буде смішно!

Я здивувався — звідки така радість?

— Дурню, — мовив я, — він тебе проковтне!

— Проковтне? Проковтне? — повторив за мною П'ятниця. — Я його проковтне! Ви стійте тут, а я вас буду смішити!

Не встиг я й оком змигнути, як П'ятниця всівся на землю, стягнув із ніг чоботи, а натягнув лаковані «балетки», які мав у кишені, а тоді чкурнув геть, тримаючи напоготові рушницю.

Ведмідь сунувся потихеньку і, здавалося, нікого не збирався зачіпати, поки П'ятниця сам не підбіг до нього і не гукнув:

— Гей, ти! До тебе балакай!

Ми саме спустилися з гасконської частини гір і зайшли у величезний ліс, негустий і відкритий. П'ятниця, як то кажуть, насідав ведмедеві на п'яти, підібрав із землі величенький камінець і шпурнув у звіра. Влучив точно в голову. Ведмідь помалу розвернувся й посунув на хлопця великими кроками — наче кінь середнім галопом. П'ятниця ж почав тікати, ніби шукав у нас захисту. Ми приготувалися стріляти. Я страшенно розсердився на хлопця — навіщо він нацькував на нас звіра? Я крикнув:

— Ах ти ж пес! То це такти намагаєшся нас насмішити? Ану відступися з дороги, щоб ми могли підстрелити ведмедя!

П'ятниця почув мене і загукав:

— Нема стріляти, нема стріляти! Стійте, а я вас буду смішити!

Прудкий хлопець за один ведмежий крок робив два — і знагла вискочив збоку від нас, де ріс височенний дуб. Він поманив нас рукою, а сам, подвоївши швидкість, підбіг до дерева й видерся на нього. Рушницю зоставив на землі, за п'ять чи шість ярдів від стовбура.

Ведмідь уже наблизився до дуба, а ми спостерігали зоддалік. Звір зупинився біля рушниці й обнюхав її, проте лишив у спокої. Далі він прудко поліз на дерево, мов кіт, — оцей величезний грубий ведмідь. Я не міг начудуватися на дурість мого хлопця, і ще менше мені кортіло розсміятися.

Наша компанія швидко під'їхала до дерева, але на той час П'ятниця вже виліз на самий кінчик довгої галузки, а ведмідь був на півдорозі до нього. Тільки-но ведмідь поліз по галузці, яка вгиналася під ним, хлопець загукав:

— Зараз я буду вчити ведмідь танцювати!

Він почав розгойдувати гілку, і ведмідь захитався, почав озиратися назад — куди злізти. Ми засміялися. П'ятниці ж цього було замало. Так, мовби звір міг розуміти англійську мову, хлопець крикнув:

— Ти чому не ходиш далі? Будь ласка, ходи далі!

Він уже не стрибав і не розгойдував гілку, а ведмідь, наче зрозумів його, підсунувся ближче. П'ятниця почав стрибати — ведмідь зупинився. Ми внизу подумали — чи не найкраща зараз мить прострелити ведмедеві голову? Я гукнув до хлопця, щоб той не рухався. П'ятниця у відповідь заволав:

— Нема стріляти! Будь ласка! Я сам!

П'ятниця почав відчайдушно стрибати, і ведмедю, щоб не грьопнутися на землю, довелося балансувати, наче його лоскотали. Ми не могли стримати реготу, але й досі не збагнули, що замислив хлопець. Спершу здавалося: він хоче скинути ведмедя з дерева, але той був занадто хитрий — не відходив далеко від стовбура. Та нарешті П'ятниця все роз'яснив.

— Ну-ну, — мовив він, помітивши, як ведмідь учепився в галузку, — не хочеш ходити ближче. Ти не йти до мене, я йти до тебе.

Він переліз на найтонший кінець гілки, та вигнулась, і хлопець легко зістрибнув на землю. Підбіг до рушниці й підхопив її.

— П'ятнице, — мовив я, — що ж ти робитимеш зараз? Чому б нам не пристрелити ведмедя?

— Нема стріляти! — похитав головою хлопець. — Я зараз сам буду стріляти, буду вбивати. Ви будете ще раз сміятися.

І справді: побачивши, що ворог його втік, звір нашорошено переліз із гілки на стовбур, а тоді зграбно спустився донизу. Коли задні лапи ведмедя торкнулися землі, П'ятниця підступив ближче, спрямував цівку рушниці йому у вухо і натиснув на гачок. Одним пострілом він убив ведмедя і обернувся до нас — чи ми сміємося. Ми були задоволені, а П'ятниця пояснив:

— Так мій народ убиває ведмідь.

— Саме так? — засміявся я. — Але ж у вас немає рушниць!

— Нема рушниць. А ми убивати довгою великою стрілою.

Ми трохи розважилися, та оскільки ми ще не вибралися з диких місць, а провідник наш був поранений, і виття вовків іще віддавалось у наших вухах, ми не відали, що робити далі. Наближалася ніч, і нам довелося покинути здобич, хоч як П'ятниця не вмовляв здерти зі звірів шкури. Проте нам іще треба було проїхати щонайменше три льє, тож ми рушили в дорогу. Під ногами й досі рипів сніг, але вже не такий глибокий і небезпечний, як у горах.

Пізніше ми дізналися, що зграя вовків, яка напала на нас, спустилася з гір до людських осель і наробила багато шкоди — порізала овець і коней, і навіть кількох людей.

Нам треба було перетнути ще одне небезпечне місце — проводир сказав, що коли нам іще раз трапляться вовки, то саме там. Це був пролісок — галявина, зусібіч оточена деревами, а далі починалося село, куди ми прямували. У ліс ми заглибилися ще перед заходом сонця, а вийшли у пролісок, коли сонце вже закотилося. Дорогу нам перебігло п'ятеро вовків — так прудко, мов вони переслідували дичину. На нас вони не звернули жодної уваги. Про всяк випадок зброю ми тримали напоготові, а вуха нашорошили.

У проліску ми наштовхнулися на мертвого коня — його зарізали вовки. Від коня залишився самий кістяк, а навколо скупчилося понад дюжину вовків. Вони нас не помітили, а ми постаралися не привертати уваги. П'ятниці так і кортіло підбігти до зграї, але я йому пригрозив: нам і так вистачало клопоту. Ми ще не дійшли й до половини проліску, як ліворуч з-поміж дерев залунало страшне виття, і ми уздріли з сотню вовків, що рухалися просто на нас.

Ми заледве встигли вишикуватись у лінію, кожен другий мав стріляти, а інші перезаряджатимуть і подаватимуть рушниці. Крім того, кожен із нас був озброєний іще й пістолем, які теж треба було тримати напоготові. Одночасно пролунало шість пострілів — і вовки зупинилися. Четверо з них упали з простреленими головами, ще кілька були поранені та стікали кров'ю. Так, вовки зупинилися, але не відступали. І тоді я згадав, що найлютіші звірі бояться людського голосу, тож звелів усім горлати й галайкати. І дійсно: звірі почали помалу відступати, повертаючись до нас спинами. Тоді я наказав зробити другий постріл їм у спини — і вони помчали геть та зникли поміж деревами.

Ми перезарядили рушниці й, не марнуючи часу, рушили в путь. Та не встигли ми ступити й кількох кроків, як із лісу долинув моторошний звук — саме звідти, куди ми прямували.

Наближалася ніч, землю огортав присмерк. Ми чули жахне виття — вовки оточували нас зусібіч. Ось декілька з'явилося спереду, а ще кілька показалося ззаду. Ще одна зграя вигулькнула ліворуч. Вони ще не нападали, тож ми їхали далі, скільки ставало коням сили. Нарешті ми під'їхали до перелісся, яке нам іще треба було перетнути. Та дорогу заступило декілька вовків. Зненацька з другого боку перелісся пролунав рушничний постріл, а потім нам назустріч, мов вітер, вилетів осідланий кінь. За ним гналося шістнадцятеро чи сімнадцятеро вовків. Поки що кінь випереджав їх, та вони насідали йому на п'яти, і довго він не витримає такого темпу.

Але найгірше видовище відкрилося нам, коли ми наблизилися до перелісся: просто в снігу лежали трупи коня і двох людей, зарізаних вовками. Певно, то один із чоловіків зробив постріл, який ми почули, бо поруч із ним лежала рушниця. Ми так перестрашилися, що не знали, як учинити. А тим часом вовки купчилися довкола нас, сподіваючись на поживу. Певен: їх було щонайменше три сотні.

Нам пощастило: неподалік навалені були кедри, зрубані влітку, та ще не вивезені. Я спрямував наш маленький загін під захист цих кедрів: ми заховались за одним із великих стовбурів і вишикувались трикутником, щоб усередині укрити коней. Добре, що ми встигли це зробити, бо хижаки атакували нас звідусіль, із гарчанням заскакуючи на повалений кедр. Їм найбільше кортіло допастися до наших коней. Я наказав, як і перше, стріляти через одного. Ми одразу підстрелили кількох тварюк, але вовків було не спинити — ні на мить не можна було припиняти вогню.

Ми ще раз вистрілили — вовки на мить затнулися. Але задні тиснули на передніх, тож нам довелося швидко стріляти з пістолів. За чотири раунди пострілів ми забили сімнадцятьох чи вісімнадцятьох хижаків, а ще більше покалічили, проте зупинити зграю було неможливо.

Ми не маємо права витрачати всі набої таким чином! Поки П'ятниця перезаряджав свою і мою рушниці, я гукнув слугу-матроса, подав йому ріг із порохом і звелів насипати доріжку уздовж поваленого стовбура. Не встиг він скінчити, як вовки вкотре напали на нас, заскакуючи просто на стовбур. Кресалом незарядженого пістоля я висік вогонь поблизу пороху — полум'я бухнуло у вовчі писки, і кілька з них одразу ж упали. Ми їх миттю пристрелили, а решта перелякалися вогню і вже не наближалися. Тоді я наказав дати ще один залп із пістолів, а потім загорлати з усієї моці. Переможені вовки підібгали хвости, утікаючи, а ми кинулись навздогін пораненим хижакам і добивали їх шаблями.

Скільки ми понищили лютих тварюк, не перелічити. Звільнивши дорогу, ми рушили в путь, бо попереду лишалося щонайменше льє. Кілька разів до нас долинало загрозливе вовче виття, іноді навіть здавалося — ми бачили силуети, але почав сипати сніжок, і важко було розрізнити щось у мороці. За годину ми під'їхали до села, у якому збиралися заночувати, — всі мешканці були перелякані та готові збройно відбиватися від вовків. Виявляється, минулої ночі на село напали вовки й ведмеді, які наробили такого погрому серед товару, що доводилося тепер чатувати день і ніч.

Наступного ранку наш провідник почувався зовсім кепсько: руки й ноги йому набрякли, і він не міг рухатися далі. Отож нам довелося взяти місцевого проводиря до Тулузи. Тут нарешті погода потеплішала — ні снігу, ні вовків. Коли я розповідав історію, що трапилася з нами, мені говорили: не дивина для гірських лісів! Чудувалися, щоправда, який це провідник погодився вести нас через гори у таку пору року. До того ж знавці нагримали на нас: ні в якому разі не можна було оточувати коней і заслоняти їх, бо від цього вовки робилися ще лютішими і ще більше хотіли допастися до здобичі. Небувала річ, що вони не роздерли нас на шматки! Якби ж ми стріляли з висоти вершників, себто не злазили з коней, то вовків подолати було б легше. А краще за все було віддати вовкам коней — тоді б вони не зачіпали людей… Я ж із тої пори дав собі слово, що більше ніколи не потикатимусь у гори. Либонь, краще проплисти тисячу льє в океані, ніж тиждень боротися зі сніговієм у горах.

У Франції не трапилося нічого примітного — з Тулузи я поїхав до Парижа і, довго там не затримуючись, вирушив до Кале. Перетнувши Ла-Манш, я прибув у Дувр 14 січня, якраз у саму зиму.

Я був удома. І був готовий почати нове життя.

Найперше я зустрівся з удовицею, яка, вдячна за мою щедрість і турботу, знову згодилася мені допомогти. Я вирішив продати бразильську плантацію — мій лісабонський друг порекомендував двох купців, які радо пристали на пропозицію і дали за плантацію тридцять три тисячі піастрів. Отак я надолужив усі біди й лихоліття, яких зазнав у першій половині життя. Почав я кепсько, але закінчив, на щастя, добре.

У голові моїй і далі блукали мандрівні думки. Вдома в мене не залишилося друзів, не мав я власної сім'ї, тільки сестер. Хоча я продав нерухомість у Бразилії, та не викинув цієї країни з голови і навіть подумував, чи не вирушити мені в подорож. Особливо ж мені не давав спокою мій острів — чи добралися до нього іспанці? Моя приятелька-удови ця, як могла, відмовляла мене, і сім років їй вдавалося утримати мене вдома. Я навіть усиновив двох племінників, синів мого брата, і виростив із них справжніх джентльменів. Одному я вділив частку майна, щоб він міг облаштуватися. Другого ж влаштував капітаном корабля. Пізніше саме завдяки цьому юному капітанові я, старий пень, іще раз пережив неймовірні пригоди.

Крім того, я одружився. У мене народилося троє діток, двоє синів і дочка. На жаль, дружина моя рано померла. Мрії про мандри ж ніколи не полишали мене, і нарешті мій племінник-капітан умовив мене вирушити на його кораблі в Ост-Індію. Був 1694 рік.

Я відвідав свій острів і зустрівся з іспанцями. Вони розповіли про своє життя і про горлорізів, які зустріли їх там. Спершу іспанці й англійці ніяк не могли помиритися, билися та сварилися, й англійці часто-густо брали гору, та нарешті іспанцям довелося застосувати силу й подолати бунтівників. Розповіли вони й про сутички з карибами, які декілька разів висаджувалися на острів. Одного разу п'ятеро іспанців ризикнули сплавати на материк і привезли звідти жінок. Саме тому на час мого візиту на острові бігало з двадцятеро дітлахів.

На острові я пробув два тижні і залишив іспанцям багато корисних речей — зброю, порох, набої, одяг, реманент. Привіз я з собою двох робітників: теслю і коваля.

З острова я попрямував до Бразилії, де й почалися нові мої пригоди. Але про них я розповім в іншій книжці.