Робінзон Крузо

Розділ 19 Назад до Англії

Наступного дня я піднявся на борт корабля.

Все було готове до відплиття, але ми вирішили тої-таки ночі не зніматися з якоря. На ранок ми прокинулися від того, що двійко з п'ятьох заколотників, які зоставалися на острові, вплав добралися до корабля й почали благати капітана взяти їх на борт, бо на острові їх просто повбивають. Капітан удав, що таких питань без мене не вирішує. Отож я їх деякий час випробовував, та коли вони сотню разів поклялися у вірності, ми зглянулися й узяли їх на борт. Для пристрашки ми їх добре випороли батогами, і після того вони були як шовкові.

Коли почався приплив, ми спустили на воду баркас, щоб доправити на острів іще деякі припаси, а також особисті скрині трьох заколотників. Ті неймовірно зраділи. Я ж їм пообіцяв: якщо буде нагода, спробую спорядити корабель і визволити їх.

З острова я забрав на пам'ять свою величезну шапку з цапиного хутра, парасольку, папугу. Крім того, не забув і про гроші — срібло почорніло і мало нагадувало монети, поки я не почистив його.

Я залишив безлюдний острів 19 грудня 1686 року, відповідно до корабельного календаря, після двадцяти вісьмох років, двох місяців і дев'ятнадцяти днів. Отак ув'язнення моє закінчилося того самого дня, що й перша моя втеча на баркасі з маврського рабства в Салеху. Після тривалої подорожі я прибув до Англії 11 червня 1687 року після тридцятип'ятирічної відсутності.

В Англії я нічого не впізнавав. Удовиця, в якої зберігалися мої кошти, ще була жива, але зовсім збідніла. Вона овдовіла вдруге і вела вельми скромне життя. Їй було невимовно прикро, що вона не зберегла моїх грошей, проте я запевнив її — то дурниці. Натомість я, пам'ятаючи її колишню доброту до мене, вділив їй частку грошей, які привіз із собою. З тої пори я ніколи про неї не забував.

Одразу потому я поїхав до Йоркшира. Як не прикро, та батько мій уже помер, померла й мати. Зустріли мене дві сестри та племінники — діти одного з моїх братів.

Усі вважали мене давно загиблим, тож для мене не зоставили ніякого заповіту. Тих грошей, що я привіз із острова, було замало, щоб як слід облаштуватися в Англії. Але мені несподівано пощастило — капітан корабля, який повернув собі і судно, і вантаж із моєю допомогою, розповів про мої заслуги власникам вантажу, й вони зробили мені щедрий подарунок — вділили двісті фунтів стерлінгів.

Я ж вирішив поїхати до Лісабона, щоб дізнатися щось про свою плантацію у Бразилії. У мене ж там лишався компаньйон, який, напевно, багато років вважає мене мертвим. Наступного року у квітні я прибув до Лісабона у товаристві П'ятниці, який не схотів зі мною розлучатися. У Лісабоні мене чекала радість — я зустрів старого приятеля-португальця, капітана корабля, який підібрав мене колись біля берегів Африки. Капітан постарів і більше не плавав, замість нього корабель очолив його дорослий син. Вони й досі торгували з Бразилією.

Спершу ми зі старим капітаном і не впізнали одне одного. Та вже наступної миті радо кинулись одне одному в обійми. Я розпитав його про свою бразильську плантацію. На жаль, старий не бував у Бразилії ось уже дев'ять років, але коли він туди плавав востаннє, мій компаньйон іще був живий. Плантація значно розширилася. Моя довірена особа справді вважала мене загиблим, тому передала мою частку майна у відання місцевого прокурора — на випадок, якщо я ніколи не заявлю на майно права, одна третина перейде короні, а дві третини — монастирю Святого Августина на потреби нужденних та навернення індіанців у католицьку віру. Якщо ж я все-таки з'явлюся, майно вертається до мене, окрім тої частки, звісна річ, що була витрачена на доброчинність.

— Ваш компаньйон, — запевнив мене старий капітан, — дуже добре розпоряджався плантацією.

— То ви гадаєте, — уточнив я, — що варто поїхати до Бразилії і подивитися, як там і що там? Може, дійсно мені перепадуть якісь кошти?

— Ви будете здивовані. Не знаю точно, наскільки розширилася плантація, але компаньйон ваш так забагатів, що став одним із найбільших власників у Бразилії. Він безперечно підтвердить ваші права на майно, тож не вагайтеся. — Але ж як так сталося, що моє майно перейшло у відання місцевого прокурора, якщо за заповітом саме ви, капітане, — мій спадкоємець?

— Так, це правда, але ж я не мав підтвердження, що ви дійсно загинули, і тому повинен був дочекатися певного строку, щоб вступити у права володіння. Та, щиро кажучи, мені не хотілося займатися майном на іншому кінці світу. Я зареєстрував заповіт і навіть отримав за ним вашу цукроварню, але тільки тому, що мій син, який мешкає у Бразилії, згодився взятися до цукрового бізнесу… Але, — додав старий капітан, — маю вам повідомити одну новину, якій ви, можливо, не зрадієте. Оскільки всі вважали вас загиблим, то компаньйон ваш передав мені прибуток плантації за перші шість років після вашого зникнення. То були значні кошти, бо потому прибутки дещо зменшилися.

Як виявилося, капітан вклав гроші у товар, який мав бути доправлений із Бразилії до Лісабона, але корабель потонув, і гроші були втрачені.

— Ви пробачте мені, — мовив старий, — що так сталося, але ж то не моя провина. Та нічого: щойно повернеться з Бразилії мій син, як вам усе сповна повернеться.

Я був вельми зворушений капітановими словами — я й досі пам'ятав його ласку і допомогу, коли найбільше її потребував, тож мовив: забудьмо про гроші заради нашої дружби.

Капітан допоміг мені з усіма формальностями, щоб я чимшвидше повернув собі майно, і вже за сім місяців я отримав від довіреної особи необхідні документи: звіт про прибутки плантації за перші шість років; звіт із монастиря Святого Августина, що розпоряджався майном понад чотирнадцять років (частка, яка перейшла короні, так мені й не повернулася); лист від мого компаньйона, який щиро вітав мене з поверненням і детально розписав, що сьогодні являє собою моя плантація.

Компаньйон запрошував мене чимшвидше приїздити в Бразилію, де він познайомить мене з родиною і допоможе залагодити останні формальності щодо плантації. У подарунок він прислав мені сім леопардових шкур, які виторгував ув Африці, а ще п'ять скринь смачнючих цукатів і кілька зливків золота.

Як бачите, історія Йова[14] кепсько почалася, але добре закінчилася. І коли прийшов перший корабель із Бразилії, який привіз моє багатство, я так розхвилювався, що мало не знепритомнів, тож довелося відпоювати мене лікером. Отак я ледь не помер із радості — і таке буває.

Як сніг на голову, на мене звалилися п'ять тисяч фунтів стерлінгів, нерухомість у Бразилії, тисяча фунтів стерлінгів щорічного прибутку. Я не міг повірити власному щастю! Найперше я віддячив своєму приятелю — португальському капітану, який врятував мене колись із Африки й підтримував у перші місяці після повернення з Бразилії, — я одразу ж послав по нотаря і підписав папір, за яким капітан отримував щорічну частку з моєї плантації. Мій компаньйон згодився сам робити виплати на ім'я капітана.

Але як мені діяти далі? На мене звалилося таке багатство, що я почувався розгубленішим, аніж у перші дні на безлюдному острові, коли не мав чим прикритися. До того ж тепер у мене не було печери, де заховати монети до кращих часів, допоки вони почорніють і вкриються цвіллю. Гроші треба було кудись вкласти — але куди? У Лісабоні я не мав жодного приятеля, крім старого капітана. Може, поїхати в Бразилію? Ні, зараз мені зовсім не кортіло здійснювати таку далеку і небезпечну мандрівку. Але ж у мене лишався ще один друг — старенька вдовиця, якій зараз ведеться зовсім зле! Отож я вирішив повернутися до Англії.

Та минуло кілька місяців, перш ніж я зміг вирватися до Англії. Тим часом я попросив знайомого англійського торгівця, коли він буде в Лондоні, розшукати вдову і сплатити всі її рахунки, а також передати їй від мене сто фунтів стерлінгів грошима. По-друге, я надіслав по сто фунтів своїм сестрам, — вони хоч і не бідували, та гроші ніколи не зайві, тим паче що одна з них лишилась удовою, а друга мала не надто ласкавого до неї чоловіка.

Виникали в мене думки повернутися до Бразилії та осісти там, адже я колись був натуралізований, себто став законним її мешканцем, але мені були чужі релігійні уподобання цієї країни — якось не хотілося помирати в старості католиком, коли народився протестантом. Проте насправді не релігія тримала мене в Європі — я мав іще раз побувати в Англії, розшукати давніх приятелів і, якщо пощастить, завести нових друзів. Я приготувався їхати в Англію.

Перш ніж повернутися в Англію, треба було покінчити з усіма справами. Флот якраз вирушав із Лісабона до Бразилії, тож я написав настоятелю монастиря Святого Августина теплого листа, подякувавши за те, як добре церква розпоряджалася моїми коштами, поки я бідував на острові, і просив його одну частку коштів витратити на монастир, а другу — на доброчинність. Я сподівався, що святий отець молитиметься за мене.

Ще одного листа я написав своєму компаньйонові — щиро дякував за те, як він примножив плантацію, і прохав, аби він і надалі керував моєю часткою майна. Я писав, що сподіваюся згодом з'явитись у Бразилії і, можливо, навіть знову замешкати там. До листа я додав приємний подарунок — кілька сувоїв італійського шовку для його дружини й дочок (це капітанів син розповів мені про них), два сувої тонкого чорного англійського сукна — найкращого з того, що я зміг знайти в Лісабоні, п'ять сувоїв чорної байки і ще найкращих фламандських мережив.

Тепер треба було вирішити, якою дорогою вирушати до Англії: можна сказати, за ці роки море стало моєю стихією, проте я чомусь не міг примусити себе плисти до Англії. Я вже морем відправив свій вантаж, але останньої миті нехіть перемогла — і сам я не зважився відплисти теж.

Кілька разів я змінював рішення, пригадуючи, наскільки несправедливим було до мене море. Уже двічі ледь не ступав на борт корабля, що вирушав до Англії, а на одному з них навіть відправив свій вантаж, проте інтуїція стримувала мене. І недаремно: обидва кораблі зазнали лихої долі. Один захопили алжирські пірати, а другий зазнав кораблетрощі на самому початку шляху, і вся його команда загинула, крім трьох щасливчиків. Що було б зі мною, якби я опинився на борту?

Старий капітан, який був у курсі моїх сумнівів, теж наполягав, щоб я не подорожував морем. Натомість я можу перетнути Біскайську затоку і висадитись у Рошелі, а звідти прямує безпечна дорога суходолом до Парижа. З Парижа я дістануся Кале, а вже звідти перепливу до Дувра. Можна було також суходолом доїхати до Мадрида, а звідти, знову ж таки, у Францію. Словом, у душі я згоджувався перетнути море тільки раз — протоку Ла-Манш із Кале до Дувра, тож остаточно вирішив мандрувати тільки суходолом. Я нікуди не поспішав, та й коштів на дорогу мені не бракувало, а щоб моя подорож була приємною в усьому, мій приятель — португальський капітан знайшов мені англійського попутника — сина лісабонського торгівця. З нами також вирушили двоє англійських торгівців і двоє молодих португальських джентльменів, які прямували тільки до Парижа. Джентльменів супроводжували слуги. П'ятниця їхав зі мною, а ще я найняв англійського матроса, який зголосився бути моїм слугою під час подорожі.

Ми вирушили з Лісабона маленьким озброєним загоном, і мене всі кликали капітаном — по-перше, я був найстаршим, а по-друге, це я затіяв мандрівку.

Не буду стомлювати вас докладним описом подорожі, але не можу оминути деяких пригод.

Коли ми прибули до Мадрида, то виявилося, що ніхто з нас не бував в Іспанії раніше, отож ми вирішили затриматися тут на декілька днів, щоб побачити місцеві цікавинки. З Мадрида ми виїхали далі в середині жовтня, але в Наваррі дізналися, що по той бік Піренеїв, на французькому боці, в горах навалило багато снігу і подорожнім, які наважилися не припиняти подорожі, довелося повертатися назад.

У Пампелуні ми навіч переконалися, що всі чутки були правдивими. Я навіть боявся подумати про снігову заметіль — за останні роки звик до клімату, де можна ходити зовсім без одягу! Та й у Старій Кастилії, з якої ми виїхали десять днів тому, стояла спекотна погода. Я одразу відчув на собі прохолодний вітерець із Піренеїв — пальці на ногах і руках у мене замерзали так, що я їх не відчував.

П'ятниця ж страшенно налякався, коли побачив гори, вкриті снігом. Він ніколи в житті не знав ні снігу, ні холоду. На біду, щойно ми прибули до Пампелуни, посипав сніг, і місцеві мешканці поговорювали — цьогоріч рання зима. Дороги замело, до того ж земля ще добре не промерзла, і не було й мови про те, щоб рушати далі.

Двадцять днів ми просиділи в Пампелуні, а зима невідворотно насувалася — сувора зима, якої давно не пам'ятала Європа, і жодної надії на її тимчасовий відступ не було, тож я запропонував повернутись у Фонтарабію, а звідти переправитись кораблем у Бордо. Таку маленьку мандрівку по воді я міг витримати. Поки ми обговорювали цей варіант, до Пампелуни прибули четверо французьких джентльменів, які опинились у такій самій скруті на французькому боці, як ми на іспанському, але їм удалося знайти тямущого провідника, який показав їм цілком прохідні стежки у горах. Там земля підмерзла достатньо для того, щоб витримати і людей, і коней.

Проводир згодився показати нам стежки через гори, де не загрожуватиме снігопад, а ми вже брались у разі чого самі впоратися з хижаками — у цих краях, коли випадав сніг, зголоднілі вовки частенько виходили на полювання в гори. Ми запевнили провідника, що прекрасно озброєні й легко дамо відсіч чотирилапим хижакам, якщо він подбає про нашу безпеку від хижаків двоногих — ми чували, що на французькому боці Піренеїв на подорожніх часто нападають розбійники.

— На моїх стежках, — запевнив проводир, — вам не загрожують люди, будьте певні.

Отож ми вирушили в путь, а до нас приєдналося дванадцятеро французьких та іспанських подорожніх, які, як я вже оповідав, змушені були повернутися з дороги.

15 листопада ми виїхали з Папмелуни. Найбільше мене здивувало, що поїхали ми не вперед, а провідник повів нас назад тою самою дорогою, якою ми прибули з Мадрида. Ми проїхали двадцять миль, перетнули дві річки й вискочили на рівнину, де тепло знову огорнуло нас. Тут провідник повернув ліворуч і несподівано заглибився в гори. Здалеку гострі верхівки мали загрозливий вигляд, але проводир знав такі таємні стежки і секретні переходи, що нам вдалося переїхати перевал, так би мовити, майже не набравши снігу в чоботи. Згори ми знічев'я уздріли провінції Лангедок і Гасконь, які потопали в зелені, але до них іще треба було добитися.

Весь день і всю ніч падав сніг, ми рознервувались, але провідник запевнив — немає причини для хвилювання. День у день ми спускалися дедалі нижче, тримаючи курс на північ, і швидко просувалися вперед.

Якось перед сутінками провідник дещо вирвався вперед, аж тут на дорогу притьмом вискочило троє вовків, а за ними ведмідь. Двоє вовків помчали на провідника; він був далеко попереду, і ми злякалися, що вони роздеруть його, перш ніж ми встигнемо кліпнути. Один із вовків вчепився в коня, а другий скажено накинувся на людину. Провідник із несподіванки навіть забув про пістоль, а відчайдушно зарепетував. П'ятниця, що їхав поруч зі мною, рвонув уперед і вмить наздогнав провідника. До мене долинув його розпачливий крик:

— О пане! О пане!

Проте П'ятниця був не з лякливих, підскочив до вовка, який шматував провідника, і з пістоля прострелив йому голову.

Пощастило проводиреві, що зі мною був П'ятниця — в його краях хижаки не дивина, він не почував до них страху, стріляв зблизька. Якби він вистрелив здалеку, то промахнувся б або поцілив людину замість вовка.

Але картина була не для слабких нервів, і наша компанія не на жарт перелякалася — коли пролунав постріл П'ятниці, з усіх боків долинуло вовче виття. Звук, потроєний гірською луною, був таким гучним, мов нас оточила незчисленна вовча зграя. Проте коли П'ятниця вистрілив, другий вовк, який вчепився коня, одразу його пустив і почав тікати. Кінь майже не постраждав, а от про людину цього не можна було сказати: клятий хижак двічі вкусив провідника — за руку і трохи вище коліна.

Ми пришвидшили ходу, наскільки це було можливо на такій дорозі.