Робінзон Крузо

Розділ 14 Здійснена мрія

Перенісши всі речі на берег і надійно заховавши їх у печері, я знову сів у човен і доправив його у затоку, де завжди тримав, а потім повернувся додому. Тут усе було тихо та спокійно. Я повернувся до звичного стилю життя, так би мовити, до родинних справ. Деякий час я жив досить мирно, тільки тепер був пильнішим — раз у раз поглядав на море, але надвір виходив мало. А коли й відходив далеко від дому, то все мене тягнуло у східну частину острова, куди ніколи не запливали дикуни і куди я міг ходити зовсім вільно. З собою я брав стільки зброї, як і зазвичай.

Ще близько двох років минуло без змін. Але правильно кажуть: з-за дурної голови ногам спочинку немає, — усі два роки я розробляв прожекти, як утекти з острова. Іноді мені страшенно кортіло ще раз навідатися до затонулого корабля, хоча здоровий глузд підказував: нічого цінного там уже не лишилося, що виправдало б ризик нової подорожі. Часом я роздумував, у який бік найкраще податися, і якби на той час у мене був такий баркас, на якому я втікав із Салеха, я б не роздумуючи виплив у море і рушив у перший-ліпший бік.

Тепер я знаю: мене вразила пошесть, котра вражає все людство і спричиняє половину його бід. Що це? А це невдоволення життям, яке приділили йому Господь і природа. Ви тільки погляньте на обставини, які завели мене на безлюдний острів, — на юнацький мій непослух, так би мовити, мій первородний гріх, вчинений проти батькової волі, гляньте на всі мої подальші помилки! Провидіння не раз поверталося до мене обличчям — згадати хоча б, як щасливо я дістався Бразилії, як добре облаштувався на плантації, — якби й далі працював, то поступово, протягом того часу, що я змарнував на острові, міг би зробитися одним із найзаможніших бразильських плантаторів! Що штовхнуло мене спорядити корабель до Гвінеї за чорношкірими рабами? Юні безрозсудні голови часто коять такі дурниці, і тільки з роками приходить дорогоцінний досвід. Так само й зі мною — замолоду я наробив помилок, але, як бачимо, і з роками нічому не навчився, бо зараз, замість удовольнитися тим, що маю, день у день шукав тільки шляхів, як би мені втекти з осоружного острова. Не можу не поділитися з читачем, чого саме що там я собі на-планував і як зрештою почав діяти.

Отож повернімося назад у той час, коли я сплавав на затонулий іспанський корабель, потім надійно заховав у затоці човен і нарешті добрався до своєї твердині. Що тут казати — я збагатився купою грошей, але насправді зовсім не забагатів: золото на острові мені було потрібне приблизно так само, як індіанцям у Перу до появи іспанських завойовників.

То була одна з березневих ночей — сезон дощів на двадцять четвертий рік мого перебування на безлюдному острові. Я гойдався в гамаку — не спав, а просто лежав; почувався цілком здоровим, нічого мені не боліло, і гумор був гарним, не відчував я ні тілесних, ні душевних мук, а проте не міг склепити повік і поринути в сон. Цілу ніч не задрімав ні на хвильку! Неможливо передати тисячі думок, які обсідали мене й не давали заснути всеньку ніч. Усе життя пролетіло у мене перед очима, аж до того моменту, коли я опинився на острові, а потім і всі роки, проведені на острові. Я згадував перші щасливі, спокійні роки перебування тут і порівнював їх із тим жахливим станом постійного страху та тривоги, який не відпускав мене останнім часом — з того самого дня, коли я вперше уздрів відбиток людської ноги на піску.

Мабуть, дикуни й раніше навідувалися на острів; може, й по кілька сотень одночасно висаджувалися на його берегах, але ж я про це не відав! А коли не відав, то й не турбувався. Я почувався цілком спокійним і вдоволеним життям, хоча, напевне, ризикував не менше, ніж сьогодні. Я був щасливий, не знаючи нічого про небезпеку, ніби її насправді й не існувало. І тоді я подумав: ласкаве провидіння навмисне приховує тисячі небезпек, які чигають на людство звідусіль, бо якби людина їх усвідомила, то дух її неминуче занепав би, а так вона живе спокійно і врівноважено, бо страшні загрози сховані з-перед її очей.

Далі мої думки перестрибнули на цілком реальну небезпеку, яка чигала на мене усі ці роки на острові. Я блукав собі спокійненько неозорими просторами свого королівства — а в цей час, можливо, тільки гребінь пагорба, чи розлоге дерево, чи нічна темрява відділяли мене від жахливої смерті — смерті від рук дикунів-людожерів, які здатні полювати на мене так, як я полюю, скажімо, на козу або черепаху. Для них забити мене вважалося б не більшим злочином, аніж для мене умертвити голуба чи кроншнепа. Я збрехав би, якби сказав, буцімто не почував щирої вдячності до свого небесного Оборонця, бо вірив, що тільки Він захищав мене і без Його охорони я б неминуче потрапив до чужих безжальних рук.

Потім я почав думати про людську природу дикунів. Як могло статись у світі, що мудрий Господь створив таких нелюдів? Це ж не просто жорстокість — пожирати собі подібних! Але я так і не зміг дійти жодного висновку, тому думки мої потекли далі: що це за частина світу, в якій мешкають дикуни? Звідки вони прийшли, з якого материка? Для чого долають такі великі віддалі, щоб дістатися на острів? На яких човнах плавають? І чому б мені не спробувати подолати таку саму віддаль, яку долають вони?

Я ніколи не замислювався, що чинитиму, коли мені вдасться-таки доплисти до великої землі. Там я теж можу потрапити до рук дикунів — і як мені рятуватися, якщо вони нападуть? Диво буде, якщо мені вдасться досягти великої землі — і не загинути від рук дикунів! А якщо це й здійсниться, чим я харчуватимусь? Куди мені рушати далі? Ні, жодне з цих мудрих запитань не спадало мені на думку — голова була цілком зосереджена тільки на тому, як дістатися човном до великої землі. Теперішнє моє становище здавалося мені жалюгіднішим, ніж будь-коли. Нічого кращого за смерть не чекало мене попереду. Коли ж мені вдасться доплисти до материка, там я, можливо, знайду порятунок. Якщо ж ні, то зможу плисти уздовж берега, як це вже одного разу робив в Африці, допоки не доберуся до людських осель, де, знову ж таки, знайду порятунок. А може так статися, що я наштовхнуся на корабель братів-християн, який підбере мене…

Якщо ж мене перестріне лиха доля, то лишається тільки померти й покласти край усім своїм бідам… Не забувайте, що ці думки були виплодом хворобливої уяви людини у безнадійному становищі, яку рік у рік переслідували нещастя, — особливо якщо згадати страшне розчарування, котре я відчув після відвідин затонулого іспанського корабля, я-бо до останньої миті плекав примарну надію, що мені вдасться врятувати з нього живу душу — когось, із ким я зможу побалакати по-людському, в кого дізнаюся, в яких краях перебуваю і чи є шанси звідси якось вибратися. Нервове збудження охоплювало мене від подібних думок, і я вже не міг спокійно покладатися на небесне провидіння. Не міг відігнати від себе нав'язливих видив і мріяв тільки про подорож на велику землю. Цьому бажанню неможливо було опиратися. Якщо я дозволяв собі думати про морську подорож на велику землю понад дві години, в мені закипала кров, а пульс прискорювався так, мовби мене охоплювала лихоманка. А потім я, цілком виснажений від круговерті образів у голові, падав і засинав як убитий.

Можна було би припустити, що й уві сні я подорожував човном, але натомість мені снилося, як чудового погідного ранку я виходжу зі своєї твердині, а на березі бачу два каное, з яких висаджуються одинадцять дикунів. З собою вони привезли ще одного дикуна, котрого саме збираються забити і з'їсти. Та раптом приречений на смерть стрибає вбік і пускається навтьоки. У моєму сні він забігає в перелісок, що оточує укріплений вал перед моєю твердинею, бо хоче заховатися. Я бачу, що він сам-один, його ніхто не переслідує, і тоді зважуюся йому показатися. Я усміхаюсь і жестами заохочую його: сюди, сюди! Він падає на коліна, мовби молить мене про допомогу. Тоді я показую йому драбину, він дряпається нагору, і я заводжу його в печеру-комору. Вдячний дикун робиться моїм служкою, і я тепер думаю собі: «З ним я точно можу плисти на велику землю, бо він знає дорогу і скерує наш човен. Він знатиме, що робити: де шукати харчі, а куди не потикатися, щоб не натрапити на людожерів. Він знає всі безпечні й небезпечні місця». Я прокинувся від радості, мовби порятунок уже здійснився, і розчарування — то всього-на-всього сон! — було настільки великим, що я довго не міг оговтатися.

Але після дивного сну я переконався, що єдина можливість утекти з острова — то в компанії тубільця. Особливо було б добре, якби він був бранцем дикунів-людожерів, приреченим на смерть і з цією метою доправленим на острів. Порятований тубілець почуватиме вдячність і довіру до мене. Проте була тут одна заковика: як мені врятувати в'язня, не напавши на цілу ватагу людожерів і не перебивши їх усіх? По-перше, сама думка була химерною, і шанси на її вдале здійснення — мізерні. А по-друге, в душі я не був певен у законності власних дій, якщо зважуся так учинити. Серце моє стискалося від думки про те, скільки крові мені доведеться пролити, хай би для власного порятунку!

Не варто повторювати всі доводи, які я вже колись наводив. І хоча зараз я нібито мав виправдання — ці люди були моїми ворогами, бо залюбки з'їли б мене, коли б тільки мали нагоду, тобто я діятиму з метою самозахисту, обираючи поміж життям і смертю, мовби у справжньому бою, — проте думка, що для порятунку мені доведеться пролити людську кров, була нестерпною, тож, уявивши картину бійні, я потім іще довго не міг спам'ятатися.

Довго я мучився такими думками, довго сперечався сам із собою, але бажання звільнитися з острова перемогло все, і зрештою я вирішив будь-що-будь врятувати тубільця собі на допомогу, хай чого б воно мені коштувало. Отут я вже мав поміркувати про практичний бік нелегкої справи. Та оскільки нічого надумати так і не зміг, то вирішив поки що спостерігати за узбережжям, щоб не проґавити, коли дикуни висадяться на острів, а далі вже діятиму за обставинами. Чинитиму, як інтуїція підкаже, і покладуся на долю.

Отож я постановив собі чим частіше виходити на узбережжя, і справді блукав там мало не щодня, аж змучився від цього. Чекати мені довелося півтора року. Я ходив здебільшого на західне і південно-західне узбережжя, виглядаючи каное. А їх усе не було. Я почував страшне розчарування, але не можу сказати, що жага моя почала притуплюватися, як попереднього разу. Навпаки: що більше часу минало, то нетерплячішим я ставав. Словом, я ніколи так не боявся потрапити на очі людожерам, як тепер прагнув, щоб вони нарешті з'явилися на острові! Тим часом я мріяв, як переможу одного, ні, двох або й трьох людожерів, перетворю їх на своїх рабів, які будуть в усьому слухатися і не зможуть завдати мені шкоди… Довго я розважався дурними мріями, а людожери все не з'являлися, тож усі мої прожекти зрештою зійшли на пси.

Півтора року я тішився марними сподіваннями і майже відступився від свого заміру, адже за цей час доля не послала мені жодної нагоди здійснити його, аж раптом одного ранку уздрів п'ять каное, що рядочком, борт до борту, стояли на березі. Люди, які припливли на каное, давно висадилися на землю та зникли невідь-куди. Така велика кількість човнів спантеличила мене: п'ять каное, а я ж бо знав, що в одному зазвичай припливає четверо-шестеро людей, а часом і більше! Що ж робити? Як мені атакувати двадцятеро, а то й тридцятеро ворогів воднораз?

Я повернувся до своєї твердині та влігся, цілком розбитий і знесилений. Потім звівся з ліжка, озброївся, як звичайно, і вирішив чекати, щоб у разі потреби бути напоготові. Чекав я досить довго, дослухувався до кожного стороннього звуку і нарешті, коли мені вкінець урвався терпець, притулив рушниці до стіни попід валом, а сам виліз драбиною на пагорб, як завжди, у два етапи, й обережно визирнув, щоб голова моя не бовваніла понад землею, зраджуючи мою присутність. Приставивши до ока підзорну трубу, я нарешті побачив дикунів — їх було щонайменше тридцятеро. На березі вони запалили вогонь і вже приготували м'ясо. Я не бачив, що це було за м'ясо і як вони смажили його. Зараз дикуни танцювали навколо багаття свій варварський танок.

Я почав роздивлятися околицю і тут-таки побачив двох бідолашних в'язнів. Людожери витягнули їх із човна, де ті, видко, давно вже лежали, чекаючи страшної долі. Одного з бранців довбонули дерев'яним патиком, і він миттю впав. Людожери одразу стали його патрати, як дичину. Другий покірливо стояв, чекаючи, поки до нього дійде черга. Аж тут нещасний полонений, сповнений жаги життя, побіг, відчувши подих свободи, бо людожери й не думали його зв'язати. Він мчав, як вітер, через піски просто на мене. Ще трохи — й опиниться побіля моєї оселі. Чесно зізнаюся, я страшенно перелякався, коли збагнув, що утікач біжить до мене. Особливо нажахався я, коли мені здалося, що ціла хмара людожерів рвонула йому навздогін. Я був певен, що зараз сповниться мій сон, у якому бідолашний дикун рятується в моїй твердині, але як можна сподіватися, що справдиться й друга половина сну і людожери не переслідуватимуть його? Однак я не рушив з місця і зовсім скоро переконався, що тільки троє дикунів кинулись у погоню. Коли ж побачив, що втікач набагато випереджає їх, то зовсім заспокоївся. Якщо йому вдасться втриматися півгодини, він завиграшки втече від ловців.

Дорогу в'язневі заступила затока, про яку я розповідав, — саме в ній я причалював і розвантажував плоти, коли рятував майно з нашого корабля. Дикунові обов'язково потрібно переплисти лиман, бо інакше йому не втекти! І він, щойно добігши до води, ні миті не роздумував: незважаючи на приплив, шубовснувсь у воду, у тридцять змахів руками подолав перешкоду — і вже вилазив на протилежний берег. Далі він помчав іще швидше, ніж перед тим.

Коли ж троє людожерів добігли до затоки, двоє теж одразу пірнули у воду, а третій, либонь, не вмів плавати і тому лишився на березі, а згодом повернувся і побіг назад. Як потім виявилося, йому вельми пощастило. Я ж тим часом дивився на двох пливців і зауважив, що плавають вони удвічі краще, ніж їхній утікач. Чи не час саме зараз, подумав я раптом і вже не міг опиратися цій думці, втрутитися в розвиток подій? Мені потрібен помічник, і доля посилає мені шанс урятувати життя бідолашному дикунові…

Я злетів драбинами донизу, бо ж зоставив зброю біля підніжжя валу, з двома рушницями знову видерся нагору і побіг до моря. Біглося мені легко, бо дорога вела донизу, й нарешті я опинився якраз поміж утікачем і його переслідувачами. Я крикнув до втікача, і він першої миті перелякався мене не менше, ніж людожерів, але я покликав його до себе жестом. Тим часом я помалу наближався до двох переслідувачів. Скоро перший із них опинився поруч із моєї схованкою, я кинувся на нього і вдарив кольбою рушниці. Я не хотів стріляти: боявся, що постріл почують людожери на узбережжі. Хоча, зважаючи на відстань, навряд чи вони одразу збагнуть, що то був за звук, а не побачивши диму, тим паче не зможуть здогадатися про рушницю. Коли я збив із ніг першого дикуна, другий на мить затнувся, мовби налякався. Я наблизився — і тут помітив, що він тримає в руках лук і стріли та зупинився для того, щоб прицілитись. Мені довелося вистрілити першим. Я вбив ворога з єдиного пострілу.

Бідолашний утікач бачив, що сталося з його переслідувачами. Проте він так перелякався гучного пострілу і вогню, який вивергнула рушниця, що застиг як укопаний. Він не міг зрушити з місця, хоча видно було, що радше б утік від мене якнайдалі, ніж наблизився хоч би на крок. Я знову гукнув його й поманив жестом. Він зрозумів і нарешті зробив нерішучий крок уперед. Став. Зробив іще один нетвердий крок. Знову став. Я бачив, як він тремтить, наче в'язень перед розстрілом, хоча усвідомлював, що розстріляли якраз його ворогів.

Я ще раз його покликав, знаками заохочуючи підійти. Він помалу наблизився, через кожен десяток кроків припадаючи на коліна, мовби дякував мені за порятунок життя. Я приязно усміхнувся і покликав його підійти ще ближче. Нарешті він наважився підступити впритул, знову впав на коліна, поцілував землю і торкнувся її чолом, а потім підняв мою ногу й поставив собі на голову. Либонь, цим він доводив, що тепер він — мій вірний раб навіки. Я підвів його і жестами показав, що зараз він у безпеці.

Але нам іще треба було повернутися до людожерів, бо я помітив: той, котрого я збив рушницею з ніг, на кілька хвилин знепритомнів, а зараз почав приходити до тями. Я показав урятованому полоненому на людожера, який потроху очунював, мовляв, він іще живий. Дикун вимовив кілька слів, і хоча я анічогісінько не розумів, було вельми приємно чути людську мову. То був перший звук людського голосу, окрім мого власного, який я почув за останні двадцять п'ять із гаком років. Та зараз був не час тішитися з цього: людожер оговтався настільки, що міг уже сісти, і я зауважив: колишній бранець знову перелякався. Тільки-но я це побачив, як наставив на ворога рушницю, мовби збираюся вистрілити. Тут мій дикун (а я його тепер так називав у душі) жестом попрохав мою шаблю, яка звисала з пояса. Я подав йому шаблю. Щойно він відчув зброю в руках, як кинувся на ворога й одним ударом відрубав йому голову — жоден кат у Німеччині не зміг би зробити цього вправніше!

Я здивувався спритності мого дикуна, адже мені здавалося, що він у житті ще не бачив залізної шаблі, хіба що ті дерев'яні, які тубільці тешуть самі. Та згодом я переконався, що їхні дерев'яні шаблі такі гострі й важкі, витесані з такого твердого дерева, що й вони можуть відтяти голову одним ударом. Коли мій дикун розправився з ворогом, він, регочучи, тріумфально підійшов до мене і, шалено жестикулюючи, поклав мені до ніг шаблю й голову переможеного ворога. Я не зрозумів його жестів, та найбільше мене вразило, що він хотів дізнатися, як саме я забив другого людожера. Мій дикун жестами показав, що хоче підійти до нього роздивитися, і я дозволив. Він підійшов до поваленого ворога та застиг, здивований до найвищої міри. Тоді він повернув тіло на один бік, далі на другий, роздивився рану на грудях, яку зробила куля. Він чудувався, чому так мало натекло крові, я ж бо знав, що то мала бути внутрішня кровотеча, коли вже поранений так швидко помер. Нарешті мій дикун забрав у людожера лук і стріли та повернувся до мене.

Я вже збирався йти і покликав його за собою, жестами показуючи, що людожери можуть вислати нову погоню. Тоді він показав, що спершу закопає тіла в пісок, аби ніхто на них випадково не наштовхнувся. Я кивнув. Мій дикун узявся до роботи і буквально за хвилину руками вигріб у піску яму, достатньо велику, щоб помістилася людина. Далі підтягнув одного з ворогів до ями, вкинув туди тіло і загорнув піском. Так само вчинив і з другим. Гадаю, він поховав обох людожерів за чверть години. Після цього я повів його не до моєї твердині, а вглиб острова до печери. Отак я не дозволив, щоб мій сон здійснився до кінця: я не хотів давати тубільцеві прихисток у власній оселі. В печері я нагодував його хлібом і родзинками, дав запити водою, бо йому після такого шаленого пробігу, безперечно, кортіло пити. Коли він перекусив, я показав йому ліжник із соломи, на якому він може поспати собі, накрившись ковдрою. Я й сам час від часу тут відпочивав. Бідолашний утікач влігся й миттю захропів.

Мій дикун був приємний, симпатичний хлопець, гарної статури, мав прямі, міцні ноги й руки, хоча й невеликі, а сам був високий і гінкий. Років він мав, напевно, двадцять шість. Обличчя його було дуже миле, зовсім не жорстоке й не сердите, але вельми мужнє. Проте, незважаючи на мужність, коли він усміхався, вираз його ставав таким самим м'яким і лагідним, як у європейця. Мав мій дикун довге чорне волосся, пряме, а не кучеряве. Чоло його було чисте й високе, а очі — живі та блискучі. Шкіру він мав не аж таку темну, а проте досить смагляву. Колір його шкіри мав дуже приємний відтінок, набагато кращий, ніж мають індіанці в Бразилії чи у Вірджинії — британській колонії в Північній Америці, — така собі оливкова засмага, дуже ніжна, яку важко описати словами. Мав він кругле й повне обличчя, ніс маленький, але не плаский, як у чорношкірих, гарний рот із тонкими вустами і рівнесенькі зуби, білі, як слонова кістка.

Юнак подрімав із півгодини, так і не заснувши міцно, і швидко прокинувся. Коли він виліз із печери, я саме доїв кіз у загорожі, яку обладнав поблизу печери. Щойно він помітив мене, як підбіг і знову впав на землю, всіма можливими жестами висловлюючи подяку та готовність прислужитися. Нарешті він знову поклав голову на землю, взяв мою ногу і поставив собі на тім'я — усіма доступними засобами намагався показати, що тепер він — вічний мій боржник і служитиме мені до скону. Всі його жести були цілком зрозумілими для мене, тож я йому показав, що дуже тішуся з того.

Згодом я почав говорити до нього і навчати його англійської мови. Я назвав його П'ятницею, бо саме у п'ятницю врятував йому життя, і навчив його, що кликатиму його саме таким іменем. Мене я навчив його називати паном і звертатися до мене саме так: «Пане». Далі я навчив його словам «так» і «ні», пояснивши їхнє значення.

Я дав П'ятниці молока у глиняному глечику, показавши спершу, що сам п'ю з нього і вмочаю у молоко хліб. Я простягнув йому сухарик, щоб він повторив за мною, показуючи жестами, що молоко дуже смачне і корисне. Всю ніч я просидів із П'ятницею, а коли прийшов день, то позвав його з собою, показуючи, що хочу дати йому одяг. Схоже, він зрадів із цього, бо зараз ходив цілком голий. Коли ми проминали місце, де поховали двох людожерів, він одразу його впізнав і вказав мені на сліди, які навмисне залишив, щоб легко було знайти. Жестами він показав, що ми можемо викопати тіла і з'їсти їх. Я страшенно розізлився і виказав огиду — зробив рух, мовби просто зараз виблюю. Одразу потому я поманив П'ятницю за собою, і він слухняно рушив. Я вивів його на вершечок пагорба, щоб переконатися — усі вороги залишили острів. Витягнувши підзорну трубу, я приставив її до ока — крізь збільшувальні скельця добре бачив те місце, де людожери розпалювали багаття, але сьогодні там не було жодного каное. Схоже, вони попливли собі додому, аніскілечки не піклуючись про долю двох зниклих товаришів і не шукаючи їх. Але мені цього було не досить — я хотів пересвідчитися, що вони дійсно покинули острів.

Мужності мені тепер не бракувало, а отже, прокинулась і цікавість, тому я взяв із собою П'ятницю, озброївши його шаблею і повісивши йому на спину лук зі стрілами (з ними він чудово вправлявся), а ще вручивши йому одну з рушниць. Собі я взяв іще дві рушниці, й отак ми вирушили до узбережжя, де бенкетували людожери, бо на думці я мав розвідати про них якомога більше. Щойно ми підійшли до місця, як кров мені застигла в жилах, а серце впало — видовище було жахливим. Страшна картина зустріла нас — принаймні для мене вона була по-справжньому страшною, бо не схоже було, щоб П'ятницю вона надміру вразила. Узбережжя було вкрите людськими кістками, пісок порудів від засохлої крові, кругом валялися шматки м'яса — обгризені, пересмажені, — оті сліди тріумфального бенкету на честь перемоги над ворогом. На очі мені попалося три черепи, п'ять рук, кістки трьох чи чотирьох ніг, купа інших кісток. Знаками П'ятниця пояснив мені, що людожери привезли з собою чотирьох в'язнів, якими збиралися поласувати. Трьох вони засмажили і з'їли, а четвертий — П'ятниця вказав на себе — утік. Як виявилося, перед тим відбулася велика сутичка, під час якої людожери захопили чимало полонених. Усіх їх розвезли по різних місцях, де зазвичай здійснювалися переможні бенкети, і острів був одним із таких місць.

Я попрохав П'ятницю позбирати черепи, кістки, м'ясо — всі останки бідолашних полонених, скласти на купу, накидати згори хмизу та спалити на попіл. Я помітив, що П'ятниця і зараз задивляється на м'ясо — натура його лишалася канібальською, але я виказав таке обридження на саму думку про те, щоб спожити людське м'ясо, на сам вигляд людської плоті, що він одразу загасив усі свої бажання. Мені довелося жестами показати П'ятниці, що я вб'ю його, якщо він іще раз запропонує мені поїсти людського м'яса.

Коли ми спалили кістки, то повернулися до моєї твердині. Отут я по-справжньому взявся за П'ятницю. По-перше, видав йому пару лляних штанів, які знайшов у скрині нещасного помічника гармаша, коли плавав на затонулий іспанський корабель. Штани сиділи дуже добре, довелося тільки трошки припасувати їх на П'ятницю. Далі я змайстрував йому коротеньку куртку з козиної шкури — з мене тепер був неабиякий кравець. Подарував я йому також шапку з заячого хутра, дуже зручну, до того ж і стильну. Отож для першого разу він був досить пристойно вдягнений і мав вельми вдоволений вигляд, що має майже такий самий одяг, як і його пан. Щоправда, на початку він не надто зручно почувався у новому вбранні — йому було незручно у штанах, і козина шкура натирала плечі та руки. Я трохи розпустив рукави, де П'ятниці тиснуло найбільше, і згодом він звик до одягу і залюбки носив його.

Наступного дня, після того як я привів П'ятницю до своєї оселі, я почав міркувати, де краще його оселити. Треба було знайти місце, зручне для нього і водночас таке, щоб присутність іншої людини не обтяжувала мене самого. Отож я поставив для П'ятниці невеличкий намет поміж двох укріплених валів. Саме сюди виходили бічні двері з моєї комори-печери — справжнісінькі двері, припасовані до варцабів. Відчинялися вони досередини, і на ніч я підпирав їх, а драбини прибирав, тож П'ятниця ніяк не міг би до мене підібратися, не зчинивши страшенного шуму та ґвалту, адже тепер від першого валу йшло перекриття аж до пагорба — такий собі дах понад наметом, складений із довгих паль, які впоперек накривалися коротшими патиками, а згори були притрушені рисовим бадиллям — міцним, як стебла тростини. У даху лишалася єдина дірка — та, крізь яку я вилазив по драбині, а там я встановив двері-пастку: якби хтось намагався відчинити їх знадвору, вони б зі страшенним гуркотом провалилися всередину. Що ж до зброї, то її я всю забирав на ніч до себе.

Та насправді мені не потрібно було вживати таких запобіжних заходів, бо в світі не було людини більш люблячої, вірної, відданої, ніж П'ятниця. Мій новий приятель був урівноважений, відкритий, нелукавий, догідливий і незрадливий. Він був прив'язаний до мене, як дитина до батька, і я наважуся припустити, що в разі небезпеки він би не замислюючись віддав за мене життя — він стільки разів доводив свою відданість, що я не міг сумніватися в ньому.

Спілкування з П'ятницею часто спонукало мене до роздумів: як так може бути, що люди мешкають у різних куточках світу і все-таки мають однакові здібності, мають розум і здатність любити, мають те саме розуміння доброти й обов'язку, однаково ненавидять несправедливість, мають однакове відчуття вдячності, щирості, пошани, однаково роблять добро самі та приймають добро, яке посилає їм Господь. І коли Бог дає можливість виявити притаманні їм чесноти, вони щиро готові це зробити. І часто-густо я замислювався, як рідко ми самі користаємося з того, чим нагородив нас Творець, незважаючи на всю нашу освіченість і знання Слова Божого! Й іноді думка моя поривалася ще далі — чому ж так влаштовано світ, що комусь відкрита дорога до знань, а комусь ні, хоч і від тих, і від інших очікується однаково?

Проте я відігнав несвоєчасні думки, дійшовши такого висновку: по-перше, ми не знаємо, за якими законами та моральними нормами треба судити неосвічених дикунів, і якщо Господь вважав за потрібне створити їх саме такими, якими вони є, якщо Він не засудив їх на винищення через гріх проти Його законів, отже, вони — самі собі закон, як записано у Святому Письмі, хоч нам і не збагнути підґрунтя цього закону. А по-друге, який це глечик у руці гончаря має право запитати: «Чому ти зліпив мене саме таким?»

Але повернімося до мого нового приятеля. Я страшенно тішився з його присутності, навчав його всьому, що знав і вмів сам, і він залюбки допомагав мені. Та найбільше кортіло мені навчити його англійської мови, аби він розумів, що я йому кажу. П'ятниця був найздібнішим у світі учнем. Вчився він весело і старанно, а коли одразу міг зрозуміти мої пояснення, то дуже радів, а ще більше тішився, коли я розумів його. Було надзвичайно приємно балакати з ним. Моє життя набуло нових барв, і якби не постійний острах перед людожерами, я міг би, мабуть, до кінця життя прожити на острові.