Робінзон Крузо

Розділ 4 Перші тижні на острові

Прокинувся я за білого дня. Погода стояла ясна, шторм ущух, море не бурунилось і не ревло, як напередодні. Та найбільше мене здивувало, що за ніч море підштовхнуло наш корабель майже до того каменя, на який учора безжально шпурнуло мене. Тепер від берега до корабля було близько милі. Судно стояло вертикально, і я вирішив доплисти до нього, щоб урятувати хоч якісь пожитки, котрі могли мені придатися.

Коли я спустився зі сховку на дереві, то роззирнувся і помітив байдак, який прибоєм викинуло на берег, милі за дві праворуч од мене. Я попрямував у той бік, але не зміг дістатися човна: на шляху постала нездоланна перепона — затока завширшки в цілу милю. Тож я повернувся до попереднього плану — спробувати потрапити на корабель, щоб пошукати хоч якісь корисні речі.

Після опівдня море зовсім заспокоїлося, а з відпливом — відступило так далеко, що чверть милі я йшов по сухому. Звідси стало видно таке, від чого серце моє стислося: корабель майже не постраждав, і якби ми всі залишалися на борту, вся команда заціліла б і щасливо прибилася до берега. Я мав би побіч себе товаришів, а не опинився на незнайомому березі цілком самотнім. На очах мені виступили сльози, але сльозами горю не зарадиш, і я намірився добитися-таки до корабля. Я зняв верхній одяг (стояла страшна спека) і пірнув у воду.

Коли я доплив до корабля, труднощі мої тільки почалися: я гадки не мав, як мені видертися на борт. Судно стояло у воді, борт вивищувався над хвилями, а я не мав нічого, чим би за нього зачепитися. Двічі я обплив навколо корабля і за другим разом уздрів кінець канату, якого не примітив спершу. Канат звішувався з носа корабля так високо над водою, що я з величезними складнощами зачепився за нього і видряпався у носовий кубрик. Тут виявилося, що дно корабля пробите і крізь діру набралося повно води. Проте корабель лежав на твердому піску, корма його задерлася вгору, а ніс зануривсь у воду; уся кормова частина судна підносилась над водою і була цілком сухою, тож найперше мені треба було визначити, які пожитки зіпсувалися, а які ще можна буде використати.

На щастя, виявилося, що харчі не змокли у воді; я був такий голодний, що насамперед завітав на камбуз і наповнив кишені сухарями й печивом, а потім, обстежуючи судно, потроху жував собі. У каюті знайшлася дещиця рому, і цього було достатньо, щоб підтримати бойовий дух за таких сумних обставин. Тепер мені потрібен був човен, щоб доправити на берег найпотрібніші речі.

Який сенс сидіти й чекати на щось, чого ніколи не станеться? Безвихідь зробила мене вигадливим. На кораблі були запасні бруси, рангоутне дерево на лаги, запасні стеньги. Я вирішив використати все це і перекинув через борт, спершу добре перев'язавши канатом, щоб дерево трималося купи. Далі я підтягнув дошки ближче до борту, чотири широкі бруси зв'язав за кінці так, що вийшла подоба плоту, а згори настелив упоперек дощок, тож тепер міг вільно ходити своїм новоспеченим плотом. Щоправда, він не витримав би значної ваги — дерево було занадто тонким. Отож я взявся до роботи і розпиляв стеньгу на три частини, а потім, докладаючи нелюдських зусиль, приладнав їх до свого плоту. Снаги мені надавала тільки надія, то тепер я матиму які-не-які пожитки, на котрі ще вчора й не сподівався.

Тепер пліт міг витримати вантаж, і варто було поміркувати, що саме я хочу взяти та як застерегтись, аби речі не змокли у воді. Але вихід знайшовся дуже швидко: спершу я настелив на плоті всі лаги, які мав, а згори поставив три великі моряцькі скрині. Першу я наповнив харчами — хлібом, рисом, голландським сиром, сушеним козиним м'ясом; ще на кораблі лишалося трошки зерна, яким ми годували свійську птицю, але під час шторму всі птахи загинули. Було трохи ячмінного та пшеничного борошна, та згодом я виявив, що борошно попсували щури. Кілька ящиків із міцними напоями, що належали нашому шкіперу, і п'ять галонів вина я також перетягнув на пліт. Їх я не запаковував у скрині, бо в цьому не було потреби.

Поки я працював, почався приплив, і я у розпачі зауважив, що мій одяг, який лишився на березі: куртку, сорочку, жилет, — усе змило в море. Зостався я в самих бриджах, у яких і приплив на корабель, та в панчохах. Довелося шукати собі якогось одягу. Цього добра знайшлося багато, але я взяв собі тільки найнеобхідніше, бо найперше мені треба було подбати про речі важливіші — інструменти, які згодяться для роботи на березі. Пошуки забрали багацько часу, та зрештою я натрапив на теслярську скриню — у моєму становищі це був просто дарунок долі, цінніший, ніж повний корабель золота. Усю скриню я просто завантажив на пліт, навіть не перевіряючи її вмісту, бо вже не мав на це часу.

Варто було подбати про зброю. У великій каюті зберігалися дві прекрасні мисливські рушниці та два пістолі. Найперше я перетягнув на пліт саме їх, прихопивши заодно порох і кулі. Взяв я також дві старезні іржаві шаблі. Я пам'ятав, що на кораблі мають бути три діжки пороху, проте не пригадував, де наш гармаш їх тримав. Кінець кінцем мені вдалося розшукати їх; дві виявилися сухими, а третя набралася води. Отож дві діжки пороху я перетягнув на пліт. Крім того, я завантажив дві пилки, сокиру та молоток. Більш-менш я себе забезпечив, і варто було поміркувати, як дістатися берега з усім цим скарбом. Я не мав ні вітрила, ні весел, ні правила, а найменший вітерець загрожував перевернути хистку посудину.

Але море було лагідним, починався приплив, а слабенький легіт дув до берега. Я відшукав кілька зламаних весел із розбитого човна і відчалив. Приблизно з милю я проплив спокійно, хоча пліт протягнуло трохи далі від того місця, де мене вчора викинуло на берег. З цього я зробив висновок, якщо вже є течія, десь неподалік може бути річка або струмок, а річковий лиман може послужити мені гаванню, де я спокійно причалю до берега.

Так і сталося: очам моїм відкрилася невеличка затока, течія нестримно тягнула мене туди, тож я спрямував пліт так, щоб триматися середини затоки.

Але тут я ледь не зазнав другої кораблетрощі, яка, либонь, просто розбила б мені серце. Я зовсім не знав узбережжя, і коли мій пліт одним кінцем сів на мілину, він так накренився, що всі пожитки з'їхали набік і заледве не потопилися. У розпачі я підпер скрині спиною і не знав, що діяти: самотужки я не міг зрушити пліт із мілини. Отак я простояв із півгодини, допоки приплив не підхопив плоту. Тоді я схопився за весла і почав скеровувати посудину глибше в затоку — й нарешті уздрів річку. Я не знав, чи варто підніматися вище по ріці, тож вирішив причалити якомога ближче до морського узбережжя.

За деякий час я помітив невеличку печеру по праву руч; великих зусиль мені коштувало спрямувати туди пліт. Із кількох спроб мені це вдалося. Але й тут на мене чигала небезпека: берег був крутим, тож я будь-якої миті міг потопити свій безцінний вантаж, адже не було де гарненько причалити. Тому я чекав найвищої точки припливу, а весло використовував замість якоря, щоб стримати рух плоту, і врешті-решт вода винесла мене на мілину. Коли я помітив, що води навколо — не більш як на фут завглибшки, то відштовхнувся веслами й викинув пліт на узбережжя, а потім миттю занурив обидва весла у пісок, аби зупинити пліт. Отак я тримався непорушно, допоки не почався відплив і всі мої пожитки сухими й неушкодженими не опинилися на березі.

Треба було добре обстежити околицю і вибрати собі гарну місцину для житла, де майну моєму не загрожували б жодні несподіванки. Я ще й досі не знав, де саме опинився. Був це континент чи острів? Населений чи безлюдний? Мешкали тут хижаки чи ні? Менш ніж на милю попереду височів скелястий пагорб — найвищий серед цілої шереги пагорбів на північ од мене. Узявши мисливську рушницю та пістоль, а також ріг із порохом, я вирушив на верхівку пагорба на розвідку. З великими труднощами видряпавшись нагору, я побачив, що доля моя незавидна: я перебував на острові, зусібіч оточеному морем. Ніде поблизу не було видно великої землі, окрім кількох скель, які виступали з води, і двох невеличких острівців, менших за мій, на відстані близько трьох льє на захід.

Збагнув я і те, що мій острів — цілком безлюдний. Мабуть, тут мешкають які-небудь дикі звірі, та поки що я не бачив навіть їх. Зате кругом літало безліч птахів. Я не знав, що це за птахи і чи можна їх їсти. На зворотній дорозі я уполював великого птаха, що сидів на дереві якраз там, де починався ліс. Мабуть, це був перший постріл, що пролунав на цьому острові з дня сотворення світу. Тільки-но я вистрілив, як звідусіль злетіли цілі хмари пернатих; вони збентежено ґелґотали і били крильми. Я не міг упізнати серед них жодної відомої мені пташки. Що ж до птаха, якого я вполював, то він схожий був на яструба і пір'ям, і дзьобом, але не мав яструбиних пазурів. М'яса його я не зміг їсти.

Я цілком задовольнився першою розвідкою і повернувся до плоту, щоб перетягнути пожитки на берег. Цим я й займався до самого вечора. Я ще не вирішив, як мені перебути ніч, бо страшнувато було влягатися спати на землі — раптом поночі мене ковтне який-небудь хижак? Тільки згодом я переконався, що для таких страхів на острові не було жодних підстав.

Отож я забарикадувався поміж скринь, які витягнув на берег, таким чином змайструвавши собі подобу хижі. Що ж до їжі, я поки що не знав, чим харчуватимусь далі, бо крім птахів, примітив на узліссі хіба що двох чи трьох тваринок, схожих на зайців.

Думки мої повернулися до корабля: можна зробити спробу переправити на берег більше корисних речей, наприклад, канати й вітрила, тож я постановив здійснити ще одну вилазку на корабель. Я ж бо був певен, що найперший шторм уже точно його розтрощить, тому вирішив відкласти всі нагальні справи й добути з корабля все, що тільки можливо. Треба було поміркувати, як краще вчинити з плотом — використати старий чи змайструвати новий? Добре розмисливши, я дійшов думки: краще за все самому доплисти до корабля, а там уже змайструвати новий пліт. Та тепер я роздягнувся не на березі, а в своїй хижі, і зостався тільки в картатій сорочці, лляних штанях і легких сап'янцях.

На борт корабля я дістався таким самим робом, як і першого разу, та приготував новий пліт. Маючи вже досвід, я подбав про те, щоб пліт не виявився ні залегким, ні затяжким; я навантажив його найнеобхіднішими речами: у теслярському відсіку знайшов три мішки цвяхів (великих і маленьких), здоровезну викрутку, дюжину топірців і, що найголовніше, таку важливу річ як гострильний камінь. Крім цього, я позичив кілька речей у гармаша: дві чи три залізні ломаки, дві діжки мушкетних куль, сім мушкетів, ще одну мисливську рушницю і трохи пороху, а також цілий великий мішок дробу.

Крім того, я зібрав увесь одяг, який тільки зміг відшукати, запасне вітрило, гамак, кілька сінників. Навантаживши другий пліт, я щасливо дістався берега.

Я дещо хвилювався, що поки перебуватиму в морі, на березі звірі пожеруть мої харчі. Проте коли я повернувся в хижу, то не знайшов у ній жодних слідів чийогось перебування. Тільки на одній скрині сиділа тварина, схожа на кішку. Коли я наблизився, кішка відбігла на кілька кроків і зупинилася. Вона сиділа спокійно і дивилася мені просто в очі, начебто хотіла завести зі мною знайомство. Я виставив перед собою рушницю, але ж кішка ніколи перед тим не бачила рушниць, тож і не злякалася й не думала тікати. Тоді я кинув їй шматочок печива, хоча запаси мої й так були незначними. Кішка підійшла, понюхала та з'їла печиво. Вона вдоволено поглянула на мене, начебто просила ще. Я розвів руками: не міг же я віддати їй усі харчі! Кішка пішла собі геть.

Коли я перетягнув на берег і другий вантаж (довелося діжки з порохом відкрити, бо вони виявилися занадто тяжкими, і пересипати порох у мішки), я вирішив змайструвати собі намет із вітрила та рейок, які зрубав саме з цією метою. В наметі я сховав усе, що могло змокнути під дощем чи зіпсуватися на сонці. Порожніми скринями я загородив намет, щоб захиститися від наглого нападу людини або ж звіра.

З дошки я змайстрував собі двері до намету, постелив на землі постіль і, поклавши в головах два пістолі, а рушницю побіч себе, вперше спокійно ліг спати і міцно проспав усю ніч. Я був дуже змучений, адже попередньої ночі спав погано, а весь день тяжко працював, перевозячи речі з корабля на берег.

У мене були такі запаси різноманітного реманенту, яких, певно, ніхто ніколи не мав, але я й далі не міг заспокоїтися: поки корабель стоїть на мілині, я просто зобов'язаний дістати з нього все можливе: канати й мотузки, парусину, з якої в разі потреби можна зробити вітрила, діжку з підмоклим порохом. Крім того, я хотів зрізати всі вітрила і частинами перетягнути їх на берег, — вітрил із них уже все одно не пошиєш, зате парусину можна використати для намету.

Я вже зробив п'ять чи шість мандрівок на корабель і гадав, що більше нічого на ньому не знайду, коли зненацька натрапив на величезну діжу зерна, три діжки рому, коробку цукру і кадіб білого борошна. Знахідка надзвичайно здивувала мене, адже я гадав, що більше нічого на кораблі немає, окрім, звісно, харчів, які підмокли у воді. Зерно я пересипав у мішки, які наробив із парусини, і всі свої знахідки щасливо доправив на берег.

Наступного дня я мав здійснити останню мандрівку. На кораблі вже нічого не лишалося, тож я вирішив зрубати всі канати і переправити на берег усі залізні ланцюги. Та цього разу мені не так поталанило: пліт виявився перевантаженим, його дуже важко було скерувати в затоку, де я зазвичай причалював. Пліт перевернувся, і я, разом з усіма скарбами, опинився у воді. Мені нічого поганого не зробилося, берег-бо був зовсім близько, але я втратив свій вантаж. Щоправда, коли почався відплив, більшість речей я знайшов на піску. Я працював, як проклятий, щоб перетягнути все це на берег, особливо залізні ланцюги!

Вже тринадцять днів я жив на острові, одинадцять разів сплавав на корабель і забрав усе, що може перенести пара рук. Якби й далі стояла тиха погода, я, либонь, розібрав би корабель на трісочки й перевіз їх також. Та одного дня погода зіпсувалася, здійнявся вітер. Я саме залізна борт і востаннє обнишпорював каюту, певен: тут уже нічого нема, — аж раптом помітив шафку з шухлядами, в яких знайшлися леза до гоління, великі ножиці, дюжина ножів і виделок, а в одній шухлядці — гроші. Тут були монети: і європейські, і бразильські, і песо, і золоті, і срібняки, — загалом на суму тридцять шість фунтів стерлінгів.

Я тільки й посміхнувся, коли уздрів гроші. «Марнота! — вигукнув я сам до себе. — Чого варті для мене зараз гроші? Немає сенсу і брати їх! Усі вони — не дорожчі за ножа! Тож і лишайтеся на борту та йдіть на дно, як річ цілком непридатна»… Але, трохи поміркувавши, все-таки вирішив забрати гроші собі, загорнув у шмат парусини і сховав у кишеню. Я саме готувався змайструвати ще один пліт, аж тут небо потемніло, вітер почав лютувати; за чверть години з берега подув свіжий бриз. Тільки зараз я збагнув, що в такий вітер не зможу в'язати пліт, тож треба швидко забиратися з корабля, доки не почався приплив — інакше я просто не дістануся берега. Я стрибнув у воду й поплив, але плисти було дуже тяжко: по-перше, всі кишені мої були натоптані різноманітними дрібничками, а по-друге, вода почала чинити опір. За деякий час здійнявся справжній шторм.

На моє щастя, я вчасно добився до берега й заховався в наметі, оточений своїми скарбами, почуваючи себе в цілковитій безпеці. Всю ніч дув дужий вітер, а зранку, коли я вийшов на берег, то вже не побачив свого корабля! Я трохи розхвилювався, але заспокоював себе думкою, що встиг переправити на берег майже всі корисні речі. І взагалі, то не моя була провина, що я більше не зміг нічого взяти з корабля.

Згодом море викинуло на берег уламки судна, та що я вже міг із ними вдіяти?

Думки ж мої тепер зосередилися на питанні, як захиститися від хижаків чи дикунів, якщо такі раптом мешкають на острові. Треба було вирішити, як найкраще облаштувати своє житло — викопати землянку чи поставити великий намет, і зрештою я постановив збудувати щось середнє.

Дуже скоро я збагнув, що обрав не найкращу місцину для житла: земля була низька й заболочена, ще й море зовсім поруч; до всього, за питною водою теж доводилося ходити далеко. Я вирішив пошукати кращого місця.

Отож, треба було знайти куточок сухий і з питною водою поблизу. По-друге, непогано б мати захист від палючого сонця. По-третє, місце має бути укріплене на випадок нападу хижаків — звірів чи людей, усе одно. По-четверте, я хотів обов'язково бачити море: якщо Бог пошле мені на порятунок корабель, я не маю права втратити нагоду ще здалеку побачити його! Навіть тепер надія на спасіння не полишала мене.

Пошуки привели мене в чудове місце: невелика рівнина впиралась у пагорб. Схил його був таким крутим, що згори на рівнину ніхто б не зміг спуститися. В пагорбі ж я побачив невелике заглиблення, начетам був вхід до печери. Але згодом виявилося, що печери все-таки немає.

Саме тут, на порослій травою рівнині перед заглибленням у скелястому горбі, я вирішив ставити намет. Рівнина була невеличка — не більше сотні ярдів завширшки — і помалу спускалася в море. Розташована вона була на північному заході острова, тож пагорб добре захищав мене від палючого сонця: мого житла сягали тільки призахідні промені.

Перш ніж ставити намет, я окреслив перед заглибленням у скелі півколо радіусом у десять ярдів і по всьому півколу у два ряди забив у землю міцні загострені палі. Вони здіймалися на п'ять із половиною футів над землею. Поміж рядами не було й шістьох дюймів.

У це міжряддя до самого верху я напхав канатів, які притягнув із корабля, а зсередини добре підпер огорожу. Тепер ніхто не зміг би ні подолати міцний паркан, ні перелізти через нього. Мені довелося добряче попрацювати, особливо коли я рубав і загострював палі, а потім забивав їх у землю.

Всередину я не заходив через двері, а залазив драбиною, і коли я опинявся за огорожею, то прибирав драбину. Отак я цілковито захистився від світу, хоча згодом виявилося, що не було потреби аж для таких застережних заходів — вороги не чигали на мене на острові.

З великими труднощами я переніс усі свої пожитки за загорожу, а всередині поставив намет. Щоб захиститися від злив, які лютують тут у сезон дощів, намет я зробив подвійним — маленький всередині, а над ним більший. Дах я накрив просмоленою парусиною, яку врятував із корабля з іншими вітрилами.

Тепер я уже міг спати не на сінниках, які переніс на берег, а гойдатися в гамаку— колись він належав старпому.

У наметі я заховав харчі і все, що могло змокнути під дощем. Після цього почав довбати печеру в пагорбі. Землю та каміння я перетягнув попід огорожу й облаштував собі терасу, яка здіймалася на півтора фути над землею. Печера в пагорбі слугувала мені коморою.

Не один і не два дні я витратив на облаштування житла, і за цей час відбулися ще деякі події. Коли я саме планував будівництво, насунулася гроза, вперіщив шалений дощ. Гримнув грім і зблиснула блискавка. І зразу я сіпнувся від жахливої думки: порох! Серце мені стислося від жаху: якщо блискавка влучить у порох, як я полюватиму на дичину?! Я так перелякався за порох, що цілком забув про небезпеку, яка могла чигати на мене.

Щойно гроза вщухла, я закинув будівництво, а натомість почав шити мішки та майструвати невеличкі скрині, щоб розділити порох і не зберігати його весь гамузом. Так він хоч не весь одразу згорить! На це в мене пішло зо два тижні, і кінець кінцем я розділив порох (близько ста сорока фунтів вагою) на сотню пакунків. Що ж до діжки з підмоклим порохом, то нею я поки що не переймався, а помістив у печеру, яку пишно називав кухнею. Решту пороху я поховав у ямах поміж каміння, щоб він не змок, і добре означив місця, де я його прикопав.

Тим часом майже щодня я виходив із рушницею на полювання, щоб трохи відволіктися від роботи і, можливо, підстрелити поживну дичину. Хотілось і краще вивчити околиці. У першу ж вилазку я виявив, що на острові водяться кози. Це відкриття надзвичайно мене втішило. Проте кози були зовсім дикі, вони лякалися кожного руху й звуку, і підкрастися до них було майже неможливо. Та я не впадав у відчай, а натомість вирішив початувати на них. Я помітив, що коли кози стрибали поміж скель, а я стояв у долині, вони, щойно помітивши мене, починали перелякано втікати. Коли ж я блукав поміж скель, а вони паслися в долині, то зовсім не звертали на мене уваги. З цього я зробив висновок, що вони здебільшого дивляться вниз і не помічають того, що розташоване вище їхнього поля зору. Отож згодом я завжди чатував на них поміж скель і час од часу міг підстрелити на обід чудову дичину.

За першим разом я підстрелив козу з молочним козеням. Я одразу пожалкував, що вчинив так необачно. Коли коза впала від мого пострілу, козеня лишалося коло матері, допоки я не підійшов і не завдав тушу собі на плечі. І навіть після цього воно причепилося до мене й пострибало навздогін. Біля хижі я поклав козу на землю, взяв на руки козеня й переніс через паркан. Там я сподівався нагодувати його і згодом приручити, але воно не схотіло їсти, тож зрештою я змушений був забити його на харч. М'яса двох кіз мені вистало надовго, бо їв я небагато, а особливо беріг хліб.

Коли я облаштував житло, треба було подбати про місце, де я міг би розводити ватру, і про дрова. Отож і про це, і про те, як я розширив печеру, і про інші зручності я розповім згодом, а зараз хотів би поділитися думками, які обсідали мене весь це час.

Я опинився на безлюдному острові далеко від морських шляхів, тож мав усі підстави вважати, що небеса покарали мене і решту життя я маю збавити у цьому пустельному куточку світу. Розмислюючи про майбутнє, я не міг стримати сліз, бо за таких обставин не здатен був навіть подякувати Господу за своє врятоване життя. Та одного дня, коли я з рушницею блукав узбережжям, інші думки зринули в моїй голові. «Пригадай собі, — почав я міркувати, — де зараз твої приятелі-моряки? Хіба не одинадцятеро вас сиділо в байдаці? І де ж тепер десятеро з команди? Чому ніхто не врятувався, окрім тебе, чому ти мусиш вештатися тут одинаком?» Я поглянув на море і збагнув: нема такого зла, що не несло б у собі хоч часточку добра.

Пригадалося також, як непогано я облаштувався на острові, а цього б не сталося, якби корабель дивом не зацілів (шанси ж його були тисяча до одного)! Що б я робив без зброї, без набоїв, без реманенту, без одягу й намету над головою? Та все одно мене не полишали сумні думки про цілковиту самотність на безлюдному острові. Я почну життя спочатку, і нехай усе буде так, як має бути. За моїми підрахунками, я опинився на страшному острові ЗО вересня. Сонце стояло в мене просто над головою, і я приблизно підрахував, що перебуваю на широті дев'ятьох градусів двадцяти двох мінут на північ від екватора.

Через десять-дванадцять днів мені спало на думку, що я швидко втрачу лік часу, коли в моїх запасах скінчиться і папір, і чорнило, і пера. Я не знатиму, коли будень, а коли свята неділя. Тому я відпиляв дерев'яну дошку, прибив її на хрестовину і вкопав на березі, куди мене вперше викинула хвиля. На дошці я викарбував напис: «У цьому місці я ступив на берег 30 вересня 1659 року».

На товстій палі хрестовини, де кріпилася дошка, я щодня ножем карбував зарубку. Кожна сьома зарубка була довшою, ніж інші, і таким чином я вів свій календар, відраховуючи тижні, місяці й роки.

Ще одне призабув: на кораблі з нами мешкали двійко котів і собака; про їхні видатні пригоди я розповім свого часу. Котів я перевіз на острів на плоті, а собака сам стрибнув із корабля у воду й доплив до берега того ж таки дня, коли я доставляв на берег свій перший вантаж. Багато років поспіль він вірою і правдою служив мені. Мені не треба було нічого, що він готовий був уполювати для мене; мене не радувало його мовчазне товариство — понад усе я хотів, щоб собака заговорив до мене. На жаль, він не вмів говорити.

Згодом серед речей, врятованих із корабля, я знайшов дрібниці, котрі спершу вважав не надто потрібними. Серед них були пера, чорнило, папір, що належали капітанові, старпому та теслі, а також кілька компасів і математичних приладів, підзорних труб, карт, книжок із навігації, — усе це я зібрав докупи, ще не знаючи, знадобляться вони мені чи ні. Поміж цих речей було також три Біблії, котрі мені прислали з Англії, кілька португальських книжок, а ще декілька молитовників. І доки мені вистачало чорнила, я вів охайні записи. Коли ж чорнила забракло, я не зміг продовжувати — не знайшов жодної рослини, з якої міг би зробити чорнило сам…

А того дня я перебирав подумки речі, які мені були так потрібні, проте яких я не зміг узяти на кораблі: по-перше, великий запас чорнила; по-друге, мені необхідна була гостра лопата, щоб копати, і квадратна шупля, щоб відкидати землю; бракувало голок, шпильок, ниток; кепсько було спати без постільної білизни, та згодом я пристосувався.

За браком реманенту кожна нескладна робота перетворювалася на тяжкий труд. Так я промучився майже цілий рік, заки обладнав свій намет і скінчив огорожу довкруж нього. Палі, які я забивав навколо житла, були такими важкими, що я ледь міг підняти їх, тому рубати їх було неймовірно складно, а ще важче було волочити додому. На першу палю в мене пішло три дні: два дні я рубав і загострював кінці, а на третій день заледве доволік палю з лісу. Для цього придалися залізні гаки, хоча вони й перетворювали роботу на тяжку муку, яка, здавалося, ніколи не скінчиться. Та що за біда мені з того? На безлюдному острові я маю вдосталь часу. Та й що матиму до діла, коли ця важка робота нарешті скінчиться? Блукати островом у пошуках їжі? То я й так майже щодня змушений це робити…Дедалі частіше я замислювався над станом, у якому опинився. Свої міркування я записував — не для когось, хто може опинитися на безлюдному острові після мене, — це занадто неймовірно, — а для того, щоб хоч якось упорядкувати думки. Розсудливість брала гору над відчаєм, я втішав себе, як міг, тож наважився на кожне погане знайти щось хороше, так би мовити, звести дебет із кредитом, щоб хоч трошки втішити себе у цьому жалюгідному становищі. Отже:

Якщо підсумувати все добре й погане, стане ясно, що становище моє — жалюгідне, а проте і в ньому є за що дякувати небесам. Отож варто бути оптимістом — у кожній ситуації є і плюси, і мінуси, у кожному підприємстві на балансі завжди щось є у кредиті.

Підбивши баланс власного життя і покинувши щомиті поглядати на море — чи, бува, не пропливає вдалині корабель, я вирішив повернутися до більш нагальних справ — до облаштування власного побуту, щоб зробити його якомога комфортнішим.

Я вже описував своє житло — намет під захистом скелі, огороджений міцним парканом із паль і канатів. Огорожу я можу сміливо назвати муром чи земляним валом, бо ззовні насипав землі завтовшки два фути. А ще згодом, десь років за півтора, між стіною і скелею я настелив перекриття з балок, яке накрив хмизом, щоб захистися від дощу — інколи в сезон острів заливали страшенні зливи.

Я також уже згадував, що всі речі тримав всередині огорожі, в печері, яку викопав позаду свого намету. Спершу речі були звалені без жодного ладу на купу і займали багато місця — не було де й повернутися. Я вирішив трохи розширити печеру. Скеля, під якою я копав, була з порожнистого пісковику, тож лупати її виявилося не так уже й важко. Коли я збагнув, що на острові мені не варто боятися хижих звірів, то прокопав у печері праворуч довгий коридор і зробив вихід надвір. Тепер я міг виходити через двері, а не лазити через частокіл. Крім того, комора значно розширилася.

Потім я змайстрував собі дві вкрай потрібні речі — стіл та стілець. Без цього я не зміг би насолоджуватися кількома задоволеннями, що лишилися мені в цьому світі: зручно їсти чи писати за столом. Отож я взявся до роботи. Тут маю зауважити, що математика — вельми корисна наука: якщо людина поворушить мізками, добре прорахує, як краще зробити роботу, вона з часом зможе оволодіти мистецтвом механіки. Ніколи в житті я не тримав інструментів у руках. Та коли прийшла в тому потреба, я впевнився, що завдяки праці, старанності й вигадливості можу змайструвати собі все, що забажаю, коли б тільки були знаряддя. Але й без них я спромігся зробити безліч речей. З одними тільки теслом і сокирою я майстрував такі речі, що ніхто б, мабуть, і не повірив: їх можна так легко зробити.

Наприклад, якщо потрібна була дошка, мені не лишалося нічого іншого, як спиляти дерево, а потім стругати його сокирою з двох боків, допоки воно не стане пласким. Коли дошка була вже достатньо тонкою, я шліфував її теслом. Звісна річ, таким чином я міг витесати аж одну дошку з цілого дерева, — на допомогу мені приходило терпіння. На одну тільки дошку в мене пішла купа часу, та чого вартий був час на безлюдному острові?

Отже, найперше я змайстрував собі стіл і стілець — їх я зробив із коротких дощок, які привіз на плоті з корабля. Коли ж прийшла пора робити полиці в «кухні», довелося стругати дошки таким способом, який я описав вище. На цих полицях, що в ширину мали півтора фути, я поскладав усі свої інструменти, цвяхи, різноманітні залізяки з корабля тощо. Словом, я нарешті розгріб купу мотлоху, відділив дрібні речі від більших, щоб полегшити доступ до всього. У стіну печери я понабивав цвяхів для рушниць та інших речей, які зручно було вішати. Тепер печера нагадувала арсенал найнеобхідніших предметів. Усе було під рукою, і мені неймовірною втіхою було оглядати свій багатий арсенал і знати, що все тут складено до ладу.

Щодень я робив записи у щоденнику про те, чим займався минулого дня. Спершу я занадто поспішав — не тому, що мав забагато роботи, а радше тому, що розум мій ніяк не міг заспокоїтися. Тоді у щоденнику з'являлися зайві й нудні записи. Наприклад, я міг записати: «30-го числа. Коли я видерся на землю, уникнувши долі потопельника, замість подякувати Богові за порятунок, я насамперед виблював солону воду, якої наковтався в морі. Щойно я трошки отямився, то почав гасати берегом, заламуючи руки, гамселячи себе кулаками по голові, бо тільки так міг передати всю жалюгідність свого становища, і репетував: „Кінець мені! Всьому кінець!“ Змучений до непритомності, я змушений був прилягти на пісок і спочити, проте не міг заснути: боявся, що мене роздеруть хижаки».

За кілька днів, коли мені вдалося сплавати на корабель і перевезти багато необхідного, я почав думати тільки про те, як мені видертися на верхівку скелястого пагорба і поглянути на море — раптом помічу вдалині корабель. Мені здавалося, що на горизонті я уздрів вітрило, тож мене проймали надії; та згодом, коли я вдивлявся й вдивлявся в обрій, доки очі не починали сліпнути, я зрештою губив парус, і тоді сідав не землю і починав ридати ридма, як дитина. І так мій жалюгідний стан погіршувала власна дурість.

Та коли минув перший відчай, коли мені вдалося дещо налагодити побут, я змайстрував собі стіл і стілець — наскільки вже гарними й охайними вони вийшли, то інша справа, — я почав вести щоденник. Тут я наводжу записи зі свого щоденника (звісна річ, не повторюватиму того, що вже оповідав), поки мені вистачало чорнила, бо коли чорнило скінчилося, мені довелося відкласти папір убік.