Робінзон Крузо

Розділ 8 Розвідини місцевості

Понад усе мені кортіло дослідити кожен куточок острова. Я вже прогулювався проти течії річечки, яка впадала в лиман, де розвідав прекрасну долину, збудував літню хату і знайшов новий вихід у море — просто на протилежному кінці острова. Перетнувши острів упоперек, я вирішив дослідити його уздовж. Цього разу я озброївся рушницею, сокирою, порохом і набоями, узяв із собою пса і не забув про харчі — два сухих печива й великий запас родзинок, та вирушив у подорож.

Якщо перетнути долину, де я збудував літню хижу, як я вже казав, можна вийти просто до моря. У ясну погоду на обри було видно землю — чи то материк, чи то ще один острів. Лежала ця земля на захід від мого острова, і відстань до неї була величезною — за моїми розрахунками, понад п'ятнадцять чи й двадцять льє.

Я й гадки не мав, яка це частина світу, — міг тільки здогадуватися, що то має бути Америка. Мабуть, то землі, близькі до іспанських володінь. Заселені вони дикунами, тож якби наш корабель прибило саме туди, я б опинився у гіршому становищі, ніж зараз. Я подякував долі за її рішення — тепер я починав вірити, що рука провидіння спрямовує всі наші кроки, і все, що стається, — то на краще. Отакими міркуваннями я відганяв марні мрії спробувати перебратися на далекий берег.

Крім того, мені спало на думку, що якби ота далека земля була в іспанських володіннях, я мав би хоч раз помітити корабель, який наближався чи віддалявся від неї. Та оскільки кораблів немає, отже, це дика місцевість поміж іспанськими володіннями та Бразилією, а дикуни, які мешкають там, — людожери, котрі не гребують людським м'ясом.

Отак себе потішаючи, я прогулювався далі. Ця частина острова була набагато красивішою, ніж місце мого постійного мешкання. Широкі зелені луки розцвічені були неймовірними квітками, росли тут гарні кущі й дерева. Навколо літало безліч папуг, і я був би не проти піймати собі одного, щоб тримати для компанії та навчити говорити. Після кількох невдалих спроб я уполював-таки молодого папужку — збив його палицею з дерева. Коли він трохи оговтався, я забрав його додому. Кілька років пішло на те, щоб навчити його говорити, та зрештою я навчив його називати мене на ім'я. Свого часу я розповім про одну цікаву приключку, пов'язану з папугою.

Прогулянка добре розважила мене. У луках я зустрів зайців (принаймні я так називав цих тваринок) і лисиць. Вони вельми відрізнялися од звірів у моїх широтах, і я боявся їсти їхнє м'ясо, хоча й уполював кількох. Не хотів марно ризикувати, бо мав достатньо їжі, до того ж їжі смачної: козиного м'яса, голубів, черепах, ще й родзинок на додачу. Найбагатший лондонський базар не зміг би забезпечити такого розмаїття до столу! Хоча становище моє на острові було тяжким, але в одному я мав би бути цілком вдячним долі: я не лишень не голодував, а навпаки, мав їжі аж забагато, включаючи й різні смаколики.

Під час прогулянок я ніколи не проходив більше двох миль на день, але стільки разів обійшов місцевість, що звик до неї і навіть зважився заночувати. Ночував я здебільшого на деревах або обгороджувався частоколом поміж кількох дерев, щоб жоден хижак не міг підкрастися до мене вночі, не збудивши.

Опинившись на морському узбережжі, я переконався, що моя стара домівка таки розташована у найгіршій частині острова, бо тут на березі просто кишіло від черепах, а зі свого боку я за півтора роки уполював тільки трьох. Над морем літало безліч птахів; деяких із них я бачив раніше, а деякі виявилися зовсім не знайомими. У деяких було ніжне та смачне м'ясо, — я не знав, що це за птахи, упізнав тільки пінгвінів.

Міг би я собі наполювати повно дичини, проте старався використовувати порох і набої ощадливо, тому й надавав перевагу козі, з якої було набагато більше м'яса. Хоча в цій частині острова паслося більше кіз, аніж у моїй, мені рідко вдавалося наблизитися до них, бо місцевість була рівнинна. Кози помічали мене здалеку, у себе ж я міг із пагорбів підкрастися до них.

Присягаюся, ця частина острова була чудова, набагато краща за мою, а проте я не поспішав переїжджати: я звик до своєї домівки, як до рідної, тож прогулянки до літньої хатини здавалися мені мандрівками, з яких я завжди повертався додому. Мандрував я уздовж узбережжя і на схід. Пройшов близько дванадцяти миль і встановив на березі стовп, щоб позначити місце. Я вирішив наступного разу вирушати у подорож зі своєї печери, щоб із другого боку підійти до стовпа.

На зворотній дорозі я обрав інакший шлях. Я гадав, що вже достатньо вивчив острів і не зможу заблукати — легко відшукаю оселю, проте помилився. Я подолав дві чи три милі й раптом опинився посеред широкої долини, оточеної лісистими пагорбами, тож не міг зорієнтуватися, окрім як за сонцем. Та й за сонцем важко було визначити, де я перебуваю, адже я не пам'ятав точно, де має бути сонце в цей час доби. На моє нещастя, ще й погода останні кілька днів стояла хмарна, і коли я опинився в долині, сонце цілком сховалося від ока. Я блукав і блукав, допоки не вийшов на узбережжя. Тут мені довелося шукати свій стовп, за котрим я вже визначив, у якому напрямку маю рушати. На узбережжі було неймовірно спекотно, а я був обвішаний рушницею, порохом і набоями, сокирою та іншими дрібницями, тож повертався до літньої хатини зовсім помалу, долаючи невеликі відстані і щораз зупиняючись, щоб одпочити.

Дорогою мій пес сполохав козеня та накинувся на нього. Я наздогнав собаку й устиг урятувати козеня з його зубів. Я постановив забрати козеня додому, бо давно вже мріяв про те, щоб приручити кількох кіз — мати досить м'яса під рукою, коли скінчиться порох та набої до рушниці. З мотузки я зробив козеняті ошийник і на довгій шворці повів маля за собою. Це було не так легко, воно пручалося. Я повернувся до літньої хатини і замкнув там козеня, а сам вирушив додому, бо дуже вже хотілося провідати печеру, куди я не зазирав понад місяць.

Не можу висловити насолоди, з якою я зайшов до старої оселі й упав у гамак. Довга мандрівка, коли я не мав постійного місця ночівлі, так виснажила мене, що рідна хата, як я її називав, у порівнянні з цим видалася ідеальною оселею. Тут усе було зручно впорядковано, і я вирішив, що вже ніколи не пускатимусь у мандри так надовго, коли вже мені судилося просидіти на цьому острові ще невідь-скільки.

Тиждень я відпочивав після виснажливої подорожі. Весь цей час я здебільшого витратив на одну нелегку справу — майстрував клітку для папужки Поля, який уже почувався як удома і почав до мене звикати. Тоді я згадав про бідолашне козеня, яке замкнув у дворі літньої хатини, і вирішив забрати його додому або хоча б нагодувати його. Козеня ніде не поділося, — та й де б воно могло подітися з-за огорожі? — але вже ледве дихало з голоду. Я наламав різного гілляччя й кинув козеняті, а коли воно наїлося, накинув йому, як перше, шворку на шию і вивів за огорожу. Голод упокорив козеня, і я міг би навіть не тримати його на мотузці: воно дибало за мною, як пес. Я весь час підгодовував його, і козеня полюбило мене.

З тої пори молода кізочка зробилася ще одною домашньою твариною у моїй оселі і навіть гадки не мала тікати від мене.

Прийшов сезон дощів осіннього рівнодення. Я відзначив 30-го вересня так само суворо, як і минулого року. Це була вже друга річниця мого перебування на острові, а надії на порятунок я мав не більше, ніж того першого дня, коли я сюди потрапив. Цілий день я дякував долі за всі дрібні переваги, які вона послала мені в моїй самотності та без яких становище моє було би зовсім жалюгідним. Я дякував Богові за те, що Він показав мені: на самоті я можу почуватися щасливішим, ніж у доброму товаристві, де мені доступні всі задоволення світу. А ще за те, що Він послав спокій і втіху моїй душі і, сподіваюся, ніколи мене не покине.

Тільки зараз я почав розуміти, що сьогоднішнє моє життя — набагато краще, ніж те жалюгідне існування, яке я вів до кораблетрощі. Моє ставлення до радощів і до туги змінилося, мої бажання стали інакшими, і прагнув я тепер зовсім не того, чого волів іще два роки тому.

Раніше, коли я виходив на полювання чи просто оглядав острів, серце завмирало в грудях, щойно я подумаю про неозорі ліси, гори, пустелі, серед яких опинився, які ув'язнили мене, замкнули океаном краще, ніж замками й запорами, на дикому безлюдному острові, звідки немає порятунку. Іноді я нібито почувався спокійним і врівноваженим, та сама згадка про нещасливе ув'язнення прошивала мене, як блискавка, і я починав заламувати руки і ридати, мов дитя. Часто напади відчаю ставалися під час роботи, я падав на землю і, зітхаючи, просиджував довгі години. Це було навіть гірше, ніж плач, бо сльози та прокльони знесилювали мене, і горе відступало.

Тепер я до всього ставився інакше. Я повірив, що самотою, на безлюдному острові, можу бути щасливішим, ніж деінде в світі. Хотів був навіть подякувати Богу за те, що закинув мене сюди, але сам себе зупинив: «Як можеш ти бути таким лицеміром? Як можеш вдавати, що вдячний за цю самоту, коли всім серцем бажаєш тільки одного — вирватися з острова?» Отож натомість я подякував Богові за те, що відкрив мені очі на моє минуле життя і дав сили покаятися за нерозумні вчинки.

У такому настрої я розпочав третій рік на острові. Не хочу мучити читача таким самим докладним описом третього року, як першого, та загалом і рідко коли мав я вільну хвилину на писанину: свій час я розділив на кілька щоденних занять. По-перше, я обов'язково читав Святе Письмо, іноді навіть тричі на день. По-друге, щодень зранку виходив на полювання години на три, якщо не дощило. По-третє, я мав оббілувати й порубати тушу, а потім зготувати з неї страву. Це зазвичай займало найбільше часу. Крім того, не варто забувати, що опівдні, коли сонце стояло в зеніті, страшна спека не випускала мене надвір. Отож чотири години увечері — то єдиний час, коли я міг попрацювати. Час від часу я міняв місцями роботу й полювання: працював зранку, а виходив у мандри з рушницею після обіду.

Мало того, що часу на роботу залишалося небагато, то ще й сама робота була вельми нелегкою: я не мав потрібних знарядь, не мав навичок, тож на будь-яке діло витрачав часу більше, ніж треба. Наприклад, на те, щоб витесати довгу дошку і змайструвати полицю, я витратив сорок два дні, а на тартаку з того самого дерева зробили б шість дощок за півдня.

По-перше, я хотів широку полицю, тому шукав старе грубе дерево. Щоб його зрубати, мені знадобилося три дні. Ще два дні пішло на те, щоб обчухрати галуззя, отримавши гладку колоду. Потім я довго рубав і різав колоду з двох боків, аби вона стала тоншою і легшою — інакше я просто не міг зрушити її з місця. Далі я тесав один бік, доки він не став рівним і гладким. Перевернувши колоду, я почав тесати з другого боку і нарешті отримав дошку завтовшки три дюйми, рівну та гладеньку. Можете собі уявити, яких зусиль коштувала мені ця робота. Тільки тяжким трудом і терпінням я міг отримати те, що хотів. Я наводжу цей приклад, щоб показати, чому так багато часу я витрачав на різні незначні роботи, — мав я тільки терпіння і дві руки.

Прийшов листопад, а за ним і грудень. Я чекав урожаю ячменю й рису. Ґрунт, який я скопав під посів, був не дуже добрим; до того ж я втратив перший урожай, і для посіву лишалося по жменьці зерна. Проте я очікував, що цього разу маю зібрати непоганий урожай, — аж раптом з'ясувалося, що знову можу втратити все: у мого поля було забагато ворогів. По-перше, кози. По-друге, дикі тваринки, схожі на зайців, які так уподобали собі солодкі стебла, тільки-но ті зійшли, що їхнє можливо було вигнати ні вдень, ні вночі. Вони обгризали молоді стебельця, не даючи їм набратися сили.

На це не було ради, окрім як обнести ділянку огорожею. Довелося попріти, бо все треба було зробити дуже швидко. Зрештою, позаяк ділянка моя була невеликою, якраз на дві жменьки зерна, за три тижні я добре обгородив її. Вдень мені вдалося підстрелити кількох малих драпіжників, а вночі я лишив чатувати пса, прив'язавши до стовпа. Він всеньку ніч брехав і скиглив, тож зовсім скоро вороги дали нам спокій, стебла виросли й налилися, і швидко почали достигати.

Якщо тварини важилися знищити мій посів, поки стебельця були тоненькими, то птахам припало до вподоби колосся. Одного разу я прийшов провідати урожай і побачив, що його обсіло птаство. Яких пернатих там тільки не було! Скоро я наблизився до поля, вони відлетіли на деяку віддаль і чекали, коли я піду. Я завжди мав при собі рушницю, тож, не гаючи часу, вистрілив, щоб налякати їх. І тут просто з-поміж колосся випірнула ціла хмара інших птахів!

Я вельми розхвилювався: розумів, що не мине й кількох днів, як вони пожеруть усі мої надії. Я голодуватиму без хліба, бо вже ніколи не зможу зібрати врожай. Я не знав, як учинити, тільки вирішив: чатуватиму на полі день і ніч, але не дам шкідникам знищити посів. Найперше я перевірив, якої шкоди птахи вже встигли завдати, і побачив, що вона вже таки чималенька. Проте колосся було ще зеленим, крадії ж вибирали стиглі зерна, тому й мені ще залишалося досить зерна, коли тільки вдасться його врятувати.

Поки я заряджав рушницю, птахи сиділи навкруж мене на деревах, ніби тільки й чекали, доки я піду звідси. І не встиг я відійти на кілька кроків, вдаючи, ніби забираюся геть, як вони один по одному пурхали на поле і зникали поміж колосся. Я страшенно роздратувався, уявивши кожне видзьобане зернятко, з якого колись могло б вирости зо чверть бушеля хліба. Я кинувся до огорожі й вистрілив; трьох птахів убило дробом. Цього мені й треба було: з грабіжниками я вчинив так само, як чинять зі злодіями в Англії, — я підвісив їх на огорожі, щоб відлякувати інших. Навіть не уявляв собі спершу, що це справить на решту птахів таке враження: вони не лишень покинули видзьобувати моє зерно, а й узагалі забралися з цієї частини острова та не показувалися сюди, поки на огорожі висіли опудала. Мене це цілком влаштовувало, і наприкінці грудня, а то був якраз час другого врожаю, я вижав стиглий хліб.

Не мав я, на жаль, ні серпа, ні коси для жнив, тому довелося склепати собі їхню подобу з шаблі, яку я знайшов поміж зброї на кораблі. Оскільки перший врожай був невеликим, збір його не завдав мені аж такого труду. Жав я власним способом: різав тільки сам колос; колоски збирав у кошик і «молотив» руками. І в результаті з двох жменьок зерна я отримав майже два бушелі рису та два з половиною бушелі ячменю. Звісна річ, так я прикинув на око, бо не мав чим поміряти.

Я плекав надію, що незабаром зможу сам собі пекти хліб. Щоправда, і тут мене чекали труднощі: я не відав, чим змолоти зерно та як випекти з нього хліб. Не знав я також, як провіяти зерно від полови. Та якби я навіть і знав, з чого печеться хліб, де я його пектиму? Зваживши все, я вирішив цього разу нічого навіть не пробувати, а залишити все зерно на посів, а тим часом попрацювати над знаряддями, які допоможуть мені забезпечити себе хлібом.

Я розповім, як я над цим працював. Гадаю, мало хто замислюється, скільки всього треба знати, щоб виростити, змолоти, замісити і спекти всього-на-всього буханець хліба.

Я опинився сам на сам із природою, щодня змушений боротися з нею. Щогодини почував я свою безпомічність, навіть коли зібрав перші пригорщі зерна, які для мене здалися небесним дивом.

По-перше, я не мав плуга, щоб зорати землю; не було навіть лопати, щоб скопати її. Цю перешкоду я подолав, витесавши собі дерев'яну лопату. Але дерев'яна лопата ускладнювала роботу, тому я витратив на копання набагато більше часу, не зміг зробити все, як належно, та ще й лопата швидко стесалася. Я все перетерпів, навіть змирився з тим, що земля була скопана не надто добре. Борони я теж не мав, тому, коли посіяв зерно, мав перейтися полем, волочучи позаду деревце, і самотужки загорнути землю.

Поки ще хліб зростав, мені довелося багато попрацювати, щоб він дозрів: огородити плотом, захистити від птахів, потім вижати його, зібрати й принести додому, змолотити, провіяти від полови, зсипати на зберігання. Далі я хотів змолоти борошно, а щоб спекти хліб, мені потрібні були дріжджі й сіль. Щоправда, цього разу я відмовився від задуму молоти борошно й пекти хліб, — досить було й приємного відчуття, що колись-то я це зроблю.

Як бачите, праця була важкою і копіткою, та що вдієш! Та й часу я не шкодував, бо розписав собі графік і щодня мав години для роботи. Позаяк я вирішив перший урожай залишити на посів, тепер мав шість місяців на те, щоб забезпечити себе реманентом — тут мені знадобилася не лишень працелюбність, а й винахідливість.