Робінзон Крузо

Розділ 2 Рабство і втеча

Незважаючи на всі застережливі знаки, я опинився на борту корабля, який прямував до Африки, — у моряків це називалося «вояж до Гвінеї». На своє нещастя, я не схотів стати справжнім моряком, хоча міг би, якби доклав хоч трохи зусиль, спершу записатися в команду простим матросом, а згодом дослужитися до помічника капітана. Ні, у мене в кишені дзвеніли грошики, тож я зійшов на корабель гарно вдягненим джентльменом, який не хоче нічому вчитися.

У Лондоні я, на диво, не потрапив у погане товариство; навпаки, спершу я заприятелював з капітаном корабля, який щойно повернувся з дуже вдалої подорожі у Гвінею і планував незабаром знову йти туди. Я сподобався капітану— він вважав мене гарним співрозмовником. Тільки-но він дізнався, як палко я прагну побачити світ, то одразу запропонував місце на кораблі — жодних витрат, просто йому кортіло мати компаньйона. Якщо ж я захоплю якісь речі на продаж, то можу ще й підзаробити у Гвінеї.

Я вхопився за цю пропозицію. Швидко потоваришував із капітаном, людиною чесною і щирою, та вирушив у подорож разом із ним. Завдяки безкорисливій допомозі капітана я зміг примножити свої кошти: на сорок фунтів стерлінгів я накупив різних дрібничок. Ці сорок фунтів я отримав із ласки своїх родичів, які, певно, зуміли вмовити чи то батька, чи то мою матір допомогти мені з першою торговою справою.

Ця подорож стала єдиною вдалою мандрівкою для мене, і все завдячуючи щирості мого приятеля-капітана. Саме він навчив мене багато чого з математики та навігації, показав, як тримати правильний курс корабля, розповів про основні обов'язки моряка. Йому подобалося вчити, мені ж — учитися. Перша мандрівка зробила з мене і моряка, і торгівця. Додому я привіз п'ять фунтів дев'ять унцій золотого піску, які в Лондоні легко обміняв на триста фунтів стерлінгів. Несподіваний успіх закрутив мені голову, і згодом я за це поплатився.

Але й ця мандрівка не була вдалою в усьому: я безперестанку хворів, адже не звик до занадто спекотного клімату.

Тепер я вважався торгівцем із Гвінеєю. На біду, невдовзі після повернення мій приятель заслаб і помер, але я все одно вирішив повторити подорож. Я опинився на тому самому кораблі під керівництвом колишнього старпома, який тепер сам став капітаном. Ця мандрівка стала для мене найневдалішою. Хоча з собою я мав тільки сто фунтів стерлінгів, а решту двісті віддав на зберігання удовиці мого покійного друга-капітана, я зазнав страшенних збитків.

По-перше, одного ранку, коли ми пропливали між Канарськими островами та африканським берегом, на нас напали турецькі пірати з Салеха. Ми підняли всі можливі вітрила — тільки б щогли витримали — і сподівалися відірватися, але пірати все одно наздоганяли нас. Ми приготувалися дати відсіч. На нашому кораблі було дванадцять гармат, у піратів же — вісімнадцять. Близько третьої години дня їхній корабель порівнявся з нами, але помилково підійшов не з корми, а з борту, де ми обстріляли їх із вісьмох гармат. Вони трохи відступили і своєю чергою також обстріляли нас, але не тільки з гармат, а ще і з двох сотень рушниць. На щастя, ніхто з наших моряків не постраждав. Пірати приготувалися до нової атаки, а ми — до оборони. Знову пірати підійшли до нашого борту, й шістдесят із них зістрибнули до нас на палубу та кинулися різати вітрила. Ми відстрілювалися з рушниць і двічі звільняли палубу. Проте невдовзі наш корабель втратив керування, троє матросів були вбиті, а ще восьмеро поранені, тож ми змушені були скоритися. Ми опинилися в полоні у Салеху — цей порт належав маврам.

Зі мною повелися не так зле, як я очікував: мене не відправили разом з іншими моряками вглиб країни до султанського двору, а натомість капітан піратів залишив молодого полоненого для власних потреб. Із торгівця я вмить перетворився на жалюгідного раба. Знову згадалися батькові застереження! Небеса помстилися мені, але це був лише початок.

Мій новий господар забрав мене до себе додому, тож я сподівався: коли він знову вийде в море, то візьме й мене на корабель. У такому разі була б надія, що зрештою іспанські чи португальські вояки захоплять піратів і звільнять мене. Та мри мої швидко розвіялися: хазяїн незабаром відплив на кораблі, а мене залишив на березі поратися в саду та виконувати іншу чорну роботу, призначену для рабів. Коли ж пірат повертався з подорожей, то змушував мене стерегти корабель.

Я думав тільки про втечу, але не міг вигадати жодного способу. Не мав я і товариша для втечі — серед рабів не було ні англійців, ні ірландців, ні шотландців. Довгі два роки я тільки й мріяв про волю, але мріям цим не судилося здійснитися.

Аж через два роки трапився дивний випадок, який повернув мені надію. Мій господар залишався вдома довше, ніж зазвичай. Коли він хотів підзаробити, то раз чи двічі на тиждень, а то й частіше, брав напівбаркас і виходив у море на риболовлю. З собою він брав мене і хлопчика на ім'я Ксурі та садовив на веслах. Ми веселили пірата, а крім того, я досить вправно ловив рибу. Іноді хазяїн навіть відпускав мене й хлопця на риболовлю разом з одним із маврів — його приятелів.

Одного разу ми вийшли в море погідного ранку, але згодом нас огорнув такий густий туман, що хоч ми відпливли не більше ніж на льє від берега, ми зовсім не бачили землі. Цілий день ми гребли, не знаючи, в який бік рухаємося. Наступного ранку виявилося, що ми прямували у відкрите море, замість прибитися до землі. Тепер човен був на два льє від берега. Нам довелося добре попрацювати веслами, щоб повернутися додому. Всі ми страшенно зголодніли.

Наш господар перелякався і на майбутнє вирішив більше турбуватися про безпеку: постановив виходити у море на англійському баркасі, який захопив на нашому кораблі, і завжди брати з собою компас і запас харчів. Він наказав корабельному теслі, теж англійському рабові, змайструвати на баркасі каюту. Спереду мало бути місце для стерна, а ззаду — для того, щоб вправлятися з вітрилом. В каюті вистачало простору для господаря, одного-двох рабів, обіднього столика та маленьких шафок, де пірат тримав пляшки з міцними напоями, хліб, рис і каву.

На цьому баркасі ми часто виходили на риболовлю, і хазяїн ніколи не залишав мене вдома, знаючи, який управний з мене рибалка. Одного разу він хотів вийти в море з двома чи трьома маврами і добре підготувався до мандрівки: ще звечора відіслав на баркас великий запас харчів, а також звелів зарядити три рушниці, які мав на борту, на випадок, якщо їм закортить не тільки порибалити, а й розважитися полюванням.

Я все підготував, як наказано, а зранку вже чекав у добре вимитому баркасі. Проте хазяїн прийшов сам, пояснивши, що друзі змушені були кудись податись у справах, і наказав своєму приятелю-мавру, хлопчику Ксурі та мені наловити риби, — щоб до повернення його друзів риба була готова.

І тут до мене повернулися думки про втечу: я почувався володарем маленького корабля. Щойно хазяїн пішов, я вирішив підготувати баркас не до риболовлі, а до невеличкої мандрівки, хоч і не знав, у який бік мені плисти.

Найперше я вирішив схитрувати з мавром: сказав йому, буцімто нам не годиться харчуватися з одного столу з господарем, тому варто потурбуватися про власний запас харчів. Він одразу погодився та приніс на баркас цілий кошик сухарів і печива, а також великий глек прісної води. Я знав, де господар зберігає пляшки з алкоголем — ще один піратський скарб із котрогось англійського судна, тож поки мавр лишався на березі, перетягнув їх на борт, наче вони там завжди були.

Крім того, я захопив великий шмат бджолиного воску — вагою понад п'ятдесят фунтів, мотузку, сокиру, пилку й молоток, — усе це нам пізніше дуже придалося, особливо віск, із якого ми ліпили свічки.

Ще в одному я піддурив мавра, і він легко купився на мою вигадку. Ім'я його було Ізмаїл, але всі кликали його Молі. Я звернувся до нього:

— Молі, господареві рушниці вже на борту, то чи не міг би ти принести ще пороху та куль? Може, нам пощастить підстрелити парочку куликів на обід.

— Звісна річ, — відказав він, — зараз принесу.

І справді приволік великий шкіряний мішок, де було натоптано з півтора фунти пороху, а може й більше, і ще один клунок із дробом та кулями — той важив щонайменше п'ять чи й шість фунтів. Все це опинилося на баркасі. Я ж тим часом розшукав ще трохи пороху в каюті господаря і пересипав його у велику пляшку. Все було готове, тож ми вирушили на риболовлю. На виході з гавані сторожа навіть не звернула на нас уваги.

Дув північно-східний вітер — норд-норд-ост. Це не радувало мене — якби вітер був південний, ми б точно опинилися біля узбережжя Іспанії, могли б зайти в затоку Кадіс в Андалусії. Але й несприятливий вітер віддаляв мене від жахливого місця мого поневолення, тож я поклався на долю.

Ми трохи порибалили, але нічого не впіймали (навіть коли щось чіплялося мені на гачок, я навмисне не підсікав, начебто не клює). Нарешті я заговорив до мавра:

— Щось мені це не подобається. Хазяїн буде невдоволений. Мабуть, треба вийти далі в море.

Мавр не запідозрив підступу й погодився: підняв вітрила, а я повернув стерно, проплив льє і зупинився, начебто порибалити. Я передав стерно хлопцю Ксурі, а сам підійшов до мавра, нахилився, ніби хотів щось направити, і нагло штовхнув його в море. Він тримався на воді, як корок, і благав мене взяти його назад на борт — готовий був плисти зі мною світ за очі. Він із шаленою швидкістю наздоганяв баркас, а вітер майже не напинав вітрила, тому я побіг у каюту, схопив мисливську рушницю та пригрозив мавру.

— Я тебе поки що не скривдив і не хочу цього робити й надалі. Пливи до берега — море зовсім спокійне, а з тебе неабиякий пливець. Якщо ж спробуєш видряпатися до нас на борт, я без вагань прострелю тобі голову — свобода мені дорожча.

Він нарешті повернувся й поплив до берега. Я не сумніваюся, що він доплив — такого чудового пливця я ще не зустрічав.

Можна було взяти з собою мавра і натомість викинути за борт хлопця, проте я не міг довіряти маврові. Коли той відплив, я обернувся до хлопця, якого всі кликали Ксурі, і мовив:

— Ксурі, коли ти не зрадиш мене, я збагачу тебе. Та якщо ти не поклянешся у вірності пророком Магометом та Аллаховою бородою, мені доведеться також виштовхати тебе в море.

Хлопець приязно усміхнувся і щиро заприсягнувся, що ніколи не зрадить мене і готовий об'їхати зі мною цілий світ.

Поки мавр міг нас бачити, я вів баркас за вітром, буцімто ми прагнемо досягти Гібралтарської протоки (будь-хто при здоровому глузді так би і вчинив). Ніхто б і не подумав, що ми наважимося повернути на південь, до варварського узбережжя, де чорношкірі мисливці в каное миттю б оточили нас і повбивали, а коли б і ні, то ми б потрапили в лапи до диких звірів.

Та щойно над землею засірів вечір, я змінив курс і попрямував на південний схід, щоб триматися ближче до берега. Море було спокійним, а вітер достатньо дужим, отож на другий день близько третьої години ми відпливли принаймні на півтори сотні миль від Салеха й нарешті дісталися землі. Ми опинилися поза межами марокканського султана — та й узагалі поза межами цивілізації, бо навколо не було жодної живої душі.

Проте я так настрашився в полоні у маврів, що й тепер боявся потрапити їм до рук і вирішив тут надовго не зупинятися, а натомість, гнаний попутним вітром, плив іще п'ять діб. Нарешті вітер перемінився, і я собі подумав так: коли б нас хтось і переслідував, мусив би вже зупинити гонитву, — тому я зважився пристати до берега і кинув якір у гирлі невеличкої річки — не знав я ні ймення річки, ні назви землі, ні хто її населяє, не знав навіть широти, на якій ми зупинилися. Берег був безлюдним, та я й не прагнув побачити людей; все, чого я хотів, — то набрати питної води.

Ми зайшли в гирло річки надвечір і вирішили плисти до берега, тільки-но стемніє, щоб розвідати, яка це країна. Та коли над землею запав вечір, вдалині залунало таке ревисько й виття диких звірів, яких і наймення ми не знали, що бідний хлопець ледь не вмер із переляку і благав мене не наближатися до берега, допоки не розвидніє.

— Ксурі, — мовив я, — але ж удень на березі можуть з'явитися люди. А ці люди можуть виявитися страшнішими за левів.

— Тоді ми стріляти рушниця, — засміявся Ксурі, — а вони тікати.

(Ксурі навчився ламаної англійської поміж рабів).

Я зрадів, що хлопець трохи звеселився, тож дав йому ковтнути міцненького з запасів нашого господаря. Ксурі дав непогану пораду, і я пристав на неї; ми кинули якір і простояли в гирлі всю ніч. Заснути нам так і не вдалося — години за дві чи три ми побачили, як величезні невідомі тварини спустилися до берега та зайшли у воду. Вони довго плюскалися й прохолоджувалися і при тому так вили й гарчали, що я подібного реву не чував у житті.

Ксурі був страшенно наляканий, та й сам я також, але ще більше ми налякалися, коли почули, що один із гігантських звірів поплив у бік баркаса. Ми ще не бачили його, та до нас долинали такі звуки, що ми не мали сумнівів: це люте чудовисько. Ксурі шепнув, що це лев, і може, так і було. Ксурі заплакав, благаючи мене знятися з якоря й відплисти подалі від берега.

— Ні, — похитав я головою, — ми просто ослабимо канат із буєм і трохи відійдемо. Вони не зможуть далеко гнатися за нами.

Щойно я це промовив, як помітив незнаного звіра зовсім близько — на віддалі двох весел. Я миттю скочив у каюту, вхопив рушницю і вистрілив. Звір розвернувся й одразу поплив до берега.

Неможливо описати страшенний галас і рик, який здійнявся уздовж берега, коли я вистрілив. Гадаю, страшним тварюкам ще ніколи не доводилося чути звуку пострілу. Я переконався, що поночі нам не вдасться наблизитися до берега, а чи вдасться зранку, теж іще лишалося під питанням: потрапити до рук дикунів — анітрохи не краще, ніж до лап лева чи тигра.

Та хай там як, нам треба було десь пристати до землі, щоб набрати питної води, бо на борту вже не лишалось і пінти. Коли ж і де це зробити? Ксурі запропонував взяти глечик і сплавати на берег, коли б я відпустив його. Я здивувався: чому він хоче зробити це сам, а не відправити мене, самому ж лишитися в човні? Він одповів із такою щирою приязню, що я назавжди полюбив цього хлопця:

— Якщо дикі люди вийти, вони їсти мене, а ти тікати.

— Ні, Ксурі, — заперечив я, — попливемо разом, і ніхто нас не з'їсть — будемо відбиватися.

Я дав Ксурі сухарик і ковток міцного з пляшки. Ми підігнали баркас якомога ближче до берега. На берег ми ступили, маючи при собі рушниці та два глечики для води.

Я не наважився відійти далеко від берега, щоб не згубити баркас із поля зору — так і чекав, що дикуни спустяться вниз по ріці. Хлопець же помітив спокійне місце десь за милю від нас і побіг туди. Невдовзі я побачив, як він захекано мчить назад. Невже його переслідують дикуни чи страшні звірі? Я побіг йому назустріч, та коли наблизився, побачив — щось висить у нього через плече. Він підстрелив дичину! Звір був схожий на зайця, але мав хутро іншого кольору, а ноги довші. Ми раділи — м'ясо виявилося напрочуд смачним. Та ще більше ми раділи від того, що Ксурі знайшов воду і зовсім не бачив дикунів.

Згодом з'ясувалося, що не треба ходити по воду аж так далеко: якщо піднятися лиманом трошки вище, можна в час відпливу набрати прісної води. Отож ми наповнили глечики, добре почастувалися впольованим зайцем і приготувалися для дальшої подорожі, адже тут не знайшлося жодних людських слідів.

Я вже бував коло цих берегів, тож знав, що Канарські острови — недалечко від материка. Тільки в мене не було жодних пристроїв, щоб визначити, на якій ми зараз широті, та й, по правді, я не пам'ятав, на якій широті розташовані Канари, тому не міг визначити, в якому напрямку плисти. Я просто сподівався, що ми, рухаючись уздовж узбережжя, нарешті допливемо до місць, де торгують англійці. Я легко впізнаю їхні кораблі — і тоді ми врятовані.

Наскільки я зміг визначити, зараз ми перебували в безлюдних місцях якраз посередині між землями марокканського султана й чорношкірих тубільців, і мешкають тут хіба дикі звірі. Чорношкірі відійшли на південь, налякані маврами, а маври не схотіли заселяти ці пустельні землі, де замешкують численні тигри, леви, леопарди та інші хижаки. Маври полюють тут, споряджаючи загони, як на війну, по дві-три тисячі чоловіків у загоні.

Ми на власні очі переконалися: на сотню миль уздовж берега вдень не побачиш людини, а вночі хіба що вчуєш рев і рик диких звірів.

Удень раз чи двічі мені привиділося, що вдалині проступають обриси Тенерифського піку — найвищої гори на Канарських островах, і я навіть важився вирушити в тому напрямку. Я зробив дві спроби, але жодного разу не впіймав попутного вітру, а суденце моє було занадто маленьким для такої подорожі, тому я повернувся до попереднього плану.

Кілька разів нам доводилося висаджуватися на землю, щоб поповнити запаси питної води. Одного ранку ми кинули якір біля високого рогу. Починався приплив, тож ми мали ще наблизитися до берега. Ксурі виявився окатішим, ніж я, і він лагідно попередив мене:

— Не можна плавати до берег. Там спати дикий звір на горбку.

Я глянув, куди він указував, і справді вгледів величезного лева, що заснув на березі в затінку від скелі, яка нависала над морем.

— Ксурі, — мовив я, — ти вийдеш на берег і вб'єш його.

— Я вбити?! — перелякався Ксурі. — Він ковтнути мене цілком!

Я нічого не відповів, а натомість витягнув найбільшу рушницю — розміром із добрячий мушкет, набив пороху і вклав два набої. Ще одну рушницю я зарядив двома великими кулями, а третю — п'ятьма маленькими. З мушкета я цілився звіру в голову, проте він лежав так, що лапа затуляла морду, тож я поцілив йому в лапу. Лев заревів од болю, хотів звестися, але знову повалився навзнак. Нарешті йому вдалося звестися на три ноги, і він страшно й гучно заревів.

Я одразу ж підхопив другу рушницю і вистрілив, поціливши в голову. Лев без жодного звуку впав на землю. Ксурі розхоробрився й попросився на берег.

Я дозволив, тож хлопець скочив у воду і, тримаючи маленьку рушницю однією рукою, другою почав гребти до берега. Підкравшись до звіра, вистрелив йому просто у вухо і добив.

Ми вполювали дичину, але не змогли її їсти. Шкода було пороху й набоїв, які ми витратили на нікчемне м'ясо. Але тут Ксурі попросив у мене сокиру.

— Навіщо? — здивувався я.

— Я рубати йому голова.

Одначе Ксурі не зміг відрубати звірові голову, а навзамін відрубав лапу — величезне лапище.

Я ж вирішив, що шкура левова зможе нам згодитися, і ми оббілували звіра. Ксурі виявився набагато здібнішим за мене м'ясником — я не мав і гадки, як це робиться. Цілий день ми поралися коло звіра, та нарешті розстелили шкуру на даху каюти, й вона добре просохла на сонечку. Згодом я охоче спав на ній.